може він сновида?)
- 20.08.13, 00:11
Так як 85% хворих на СНІД – це ін’єкційні наркомани (це я почула від їх керівника) то і вистава була наркоматською. Я вперше побувала на інтерактивній виставі, як назвав її той чувак.
Вистава починалася з того, що дівчина зустрічається з своїм другом, наркоманом, і він пропонує їй піти з ним на наркоматську хату (типічний сюжет)… вистава переривалася і почалася розмова з глядачами… це була перша частина… На ній було до болю скучно… я почала жаліти ті 10 грн., що віддала за квиток, шкодувати втрачений час і ті 15 хвилин дороги за яких я змерзла як собака! Звичайнісінька планшетна розмова, яку 100 разів можна було почути в школі на виховних годинах, прочитати в брошурках і т. д. Але розмова з глядачами починала додавати мені ентузіазму…
Друга частина була про те, як пройшло 5 років… Той друг-наркоман помер від СНІДу… дівчина вийшла заміж і боїться, що теж має заразу, бо 5 років назад спробувала наркотики через того ж шприца… Маленька тендітна дівчинка-акторка так виклалася в своєму монолозі… як вона грала… з її віст розповідь про похорони чувака, про його маму, про власні страхи коцала моє горло і до болю хотілося ревіти голосно і довго… (але там було досить багато людей, і кричаи не можна було) У мене просто тікли сльози і я прикушувала губу, щоб не скавчати сильно… Остання її фраза…слово… вона звала того хлопця(його звали Андрей(вистава була російською, це був мінус)) Шалений крик залитий сльозами, паніка, вона ніби всю свою силу вклала в той крик… у мене захололо все в середині… я ледь не здохла… от тоді я прокусила губу до крові, і ледь не зламала пальці від того, що від нервів крутила собі руки… Було аж занадто емоційно… та мене врятувало те, що вся жіноча частина глядачів біли з очима на мокрому місці… але ні.. були унікуми, яким пофігу було…
Після цього знов бесіда… яка завела мене в глухий кут… дала привід для думок… я знала багато чого про наркоманів, про СНІД… але ця розмова дійшла до мого мозку і душі краще за всі попередні…
Третя частина про те, як би було б, якби вона сказала НІ, і відмовила б і його… ця частина звичайно була утопічного характеру… але хепі енд був просто необхідний, бо без нього дуже слабкі на нерви дітки(такі як я) мали б зрив або кінець життя в дуже поганому випадку… Як би я не була скептично налаштована на те її слова, як вона відмовляла його… але дещо, здавалося реально розумним і більш реальним ніж на виховних годинах і уроках ОБЖД. Там ніби сам чувак розповідає про шкоду того, що він робить… він те все усвідомлює, але ,як і всі наркомани, переконують себе і інших в своїй силі волі, що вони кинуть тоді, коли захочуть, але зараз вони просто не хочуть, вони переконані, що вони індивідуальності, незвичайні, особистості, а ми звичайні люди – гавно… та суть не в тому… Мені реально сподобалася його ідея про модернізацію оцих виховних годин… було запропоновано, щоб лекції про наркотики читали не якісь лікарі, чи методисти, а запросили б наркомана, він би все розказав би… все, як є насправді, а для профілактики відвести дітей на похорони молодого наркомана, нехай побачать, почують адський крик матері, змогли б уявити себе на місці небіщика, якщо б вибрали шлях наркомана…
І от ніби все чудово, вона запрошує його до себе на чай замість тієї наркоматської туси… вона йде, він типу за нею, « ти йди, я за тобою через пару хвилин»… І тут почалося таке… ніколи я не бачила, як справді проходить ломка у наркоманів, але я думаю це все є так, як показав той чувак… Він так корчився, бідолаха… він плакав, кричав, чесався, бився в паніці… то все було на стільки реально, що мені стало страшно і не сили тримати себе в руках, я починала плакати в захльоб собі в руки(мене почули тільки ті, хто сидів безпосередньо поруч)грала дуже гучна музика. До речі про музику… то було досконало підібрана музика, яка сама маніпулювала почуттями глядачів і як найкраще підкреслювала те, що творилося на сцені.
На початку третьої частини керівник сказав, що ми самі закінчимо виставу… «Все в наших руках, підніми руку за життя»…
І слухаючи (бо дивитися не могла) на муки того хлопця, я подумала, що якщо всі піднімуть руки, то і станеться хепі енд… і от я розплющую очі і бачу 3 підняті руки (в залі було чоловік 50-60)… достатня частина постійно оберталися на тих 3 і не розуміла що сталося… Я теж підняла руку, а іншою витирала свій чорний олівець для очей з усього обличчя. Мої сусідки, спитавши навіщо піднімати руку, підняли… і так всі глядачі сиділи і тягнули руки догори, як школярі, яким не терпиться вийти до дошки… і нарешті музика стихає… чувак заспокоюється і під оплески йде до дівчини(вона вже стояла в кінці зали за глядачами) і вони обіймаються…
Вистава завершилася подяками, що ми врятували життя… і ще одна бесіда про те, що ми молодці, і що треба робити, щоб і в житті було так, як у виставі… Протягом цієї бесіди в 15 хвилин хлопець і дівчина стояли на сцені обійнявшись… але хлопець все ніяк не міг заспокоїтися він плакав, вона плакала… Я ревіла, як скажена, майже всі дівчата плакали, деякі хлопці шмигали носами…
Вистава надзвичайна… я рада, що пішла на неї… можливо навіть вона додала мені трохи толку, і я не виключаю можливості змінити своє життя на краще…
Ну не знаю, як іншим, та мені ця вистава донесла набагато більше, ніж всі виховні години за все моє шкільне життя… реально захотілося змінити щось в своєму житті, допомогти комусь, і взагалі зробити корисну штуку для світу… Ця вистава залишиться в мене в голові на дуже довго… давно я такого не відчувала…
Ну от так… от такий вечір першого грудня. Всесвітній ДЕНЬ боротьби зі СНІДом… боріться з ним кожен день… а не згадуйте про цю чуму лише раз на рік…
Вибачте, що так багато… та якось «Остапа понесло» не могла зупинитися… сподіваюся донесла хоча б часточку того, що відчула сама…
Давньоруське поселення Носів на Руді згадується В Іпатіївському літописі під 1147 роком. Тоді Носів був у складі Чернігово-Сіверської землі Держави Рюриковичів, а після її розпаду — у складі Чернігівського князівства, яке від 1240-х було залежне від державиДжучидів.
У середині 14 століття захоплена литовськими феодалами ввійшла до Київського князівства, з 1471року — до Київського воєводства як один з форпостів Великого князівства Литовського. У 15 столітті відоме під назвою Носове. Після Люблінської унії 1569 — в складі Польщі. На початку 17 століття належала Київському воєводі Адаму Киселю. Мешканці Носівки брали активну участь у селянсько-козацькому повстанні під керівництвом П. Павлюка (1637), Я. Остряниці (1638).З 1648 року Носівка — центр сотні Ніжинського полку, з 1667 — Київського полку. З 1782 року — у складі Ніжинського повіту Чернігівського намісництва, з 1802 — губернії. У 1662 і 1679 спалена татарською ордою.
У 1719-ому у селі відбувся виступ Носівських козаків проти утисків проросійськи налаштованої старшини. Козаки виступили проти призначення без їхньої згоди на посаду сотника ставленика старшини багатого козака Билини. Повсталі козаки знищили Універсал гетьмана, зламали сотникову хоругву. Виступ був жорстоко придушений — 30 козаків у кандалах заслано до Сибіру.
У 18 столітті Носівкою володіли князі Кушелеви-Безбородьки. З 1735 Носівка — містечко.
З 1751 — власницею Носівки стала Розумовська Наталія Дем'янівна.У 17 — 18 століттях в Носівці діяло 5 козацьких шкіл, богодільні. На 1859 внаслідок «воз'єднання» України з Росією залишилася тільки одна парафіяльна школа.
У 1861 через Носівку проходив останній шлях Тараса Шевченка з Петербурга до Канева. На пам'ять про це перед спорудою залізничної станції встановлене погруддя поета.
У 1866 році у Носівці 1991 двір, 11 123 жителів, волосне і сільське правління, поштова станція, винокурний, цукровий, цегельні (2) заводи, училище, відбувалося три ярмарки на рік. Найбільший землевласник — граф Мусін-Пушкін.
У 1897 — 3155 дворів, 16 947 жителів. Муровані — Троїцька церква (1765), Миколаївська (1834), Воскресенська (1891), дерев'яні — Успенська (1796, на початок 20 століття збудовано нову) та Преображенська (1877) церкви. Діяли три земські школи, бібліотека, медпункт, лікарня на цукровому заводі.
З 1960 року Носівка — місто. Діють цукровий комбінат, маслоробний, цегельний, хлібний заводи, меблева фабрика, 6 загальноосвітніх і музична школа, гімназія, будинок школяра, станція юних техніків, спортивна школа, 4 лікарняні заклади.
(робота з інформатики)
А взагалі моє місто досить не погане... Там я народилася, прожила 17 років свого життя... Там живе багато моїх друзів (хоча і Не друзів не менше). Може в моєму місті немає якихось модних клубів, розважальних центрів... і з культурним рівнем нашої молоді далеко не все гаразд... Та я сподіваюся, що все стане краще... Молодь перейме культуру із столиці і передсть досвід більш молодому поколінню... І наше місто стане більш популярним... культурним... і взагалі молодь стане поважати своє місто.
Я люблю своє маленьке місто не зважаючи ні на що...