Ця країна ''знищила'' такого Президента як Віктор Ющенко...Чого тоді я вже тиждень ''оф...аю'' з того ,що роблять з просто поп-співачкою Іриною Білик

Сьогодні згадалося,як,навчаючись в 10 класі(1995-1996),одного разу на перерві моя повністю російськомовна однокласниця співає пісні Ірини Білик-''Парами'',"Я розкажу і т.д.Я була вражена...Життя нас розвело-ми більше не перетинаємось.Аж ось навесні в місцевих новинах я читаю повідомлення про похорон військового медика,читаю прізвище -та повільно згадую це прізвище,що це брат цієї дівчинки та син нашого класного керівника,який загинув на Сході,захищаючи всіх нас,він пішов добровольцем туди...Звичайно,виховання -складний комплекс,тут є тисячі складових,але щойно подумалось,а чи виріс би цей хлопчина таким,якби сестра йому в шестирічному віці наспівувала не Білик,а ,скажімо, Газманова чи Любе...

Сьогодні відчула себе в цивілізованій країні.Обіцяли нову книгу Юрія Андруховича 11.11.11-тримайте.На багато що не розраховуючи,заходжу сьогодні до звичайної чернівецької книгарні та запитую чи є в них "Лексикон інтимних  міст".Продавщиця-"ну звичайно-є.Клас.За багато років звикла,що якщо обіцяють книгу восени,то раніше весни не виходить,а в Чернівцях так взагалі ще через місяці два.Аж незручно щодня зазвичай заходити та позолити очі продавцям(((

Придбала та вже прочитала книжку Габі Кьоп "Навіщо я народилась дівчинкою?".Перед тим,як починати читати я вже була добре поінформована про події кінця війни,тому великого шоку розповідь пані Кьоп про її 4-разове згвалтування та вагітність  внаслідок цього, в мене не було.Проте все-одно страшно та неприємно.Вражає,що після всього пережитого,у Габі не має нарікань на своїх насильників,вона просто констатує факти-можливо тому,що записала вона свої спогади через 60 років після 1945 року-з багажем усіх знань про Другу світову війну.Ось до кого у неї є ненависть, так це до жінок,які захищаючи себе,штовхали її до рук насильників.Мети їх дій вона так і не зрозуміла навіть у свої 80 років...

Видавництво "Зелений пес" надрукувало книгу німкені Габі Кьоп "Навіщо я народилась дівчинкою?" про сексуальні злочини Червоної армії. З німецької книгу переклала Юлія Горбач. У Німеччині книга викликала резонанс. Габі Кьоп стала першою німецькою жінкою, яка у віці 80 років зізналась у тому, що стала жертвою сексуального насильства радянських солдат, будучи 15-річною дівчинкою. "Для бійців Червоної армії німкені були одним із найбажаніших трофеїв. Трофеєм стала і авторка книжки. - розповідає піар-менеджер видавництва "Зелений Пес" Анна Богородіченко. "До того ж, нею, як наймолодшою та найслабшою весь час прикривались інші жінки, щоб самим уникнути ґвалтування, - розказали про нову книжку у видавництві.- Усі звикли в нашій країні, що Гітлер поганий, а Сталін бідненький, нещасний, захищався. Ми не вигороджуємо когось одного, просто хочемо показати альтернативну думку. Російська влада досі замовчує факт масового насильства над німкенями, яке чинили радянські солдати". Книга Габі Кьоп "Навіщо я народилась дівчинкою?" відкрила нову книжкову серію "Нетабачна історія". "Це буде серія історичної публіцистики. За останній рік слово "Табачник" та "брехня" стали синонімами, історію перекручують і подають однобоко. Ми пропонуватимемо правдиву історію. У цій серії плануємо видати книги про боротьбу ОУН-УПА під проводом Бандери та про війну в Грузії в 90-их роках", - продовжила Богородіченко. Офіційну презентацію книги про сексуальні злочини Червонї армії видавці планують провести вже в вересні. Зараз можна купити в інтернет-магазинах та книгарнях за 50 грн.

Наталка ВЛАСЕНКО

http://gazeta.ua/articles/culture/385883

У Німеччині видано першу книгу, присвячену сексуальному насильству, що здійснювалося військовослужбовцями Радянської Армії в окупованому під час Другої світової війни Берліні. Автор книги, 80-річна Габріела Кепп, порушила багатолітнє табу на публікацію подібної інформації і не побоялася поставити на обкладинці книги, яка називається "Чому у мене не було сексу", своє справжнє ім'я. Відзначимо, що російська влада продовжує заперечувати факт масового насильства, здійсненого радянськими військовослужбовцями відносно німецьких жінок. Фройлен Кепп розповідає, що вона до цих пір бачить уві сні ці жахи, і більше ніколи в житті не вступала в сексуальний зв'язок з чоловіками. "У спальні повно людей. Мене кидають на одне з ліжок. Один із них хоче видертися на мене. З усієї сили відштовхую його – раз, другий... Тепер мене намагається зґвалтувати інший. Я штовхаю його ногами, захищаюся чим можу – руками, колінами... Розлючений солдат рве на мені одяг, однак мені вдається звестися на ноги. Я намагаюся втекти. Тоді грубіян кидає мене на підлогу і б'є", - пише вона у своїй книзі. За її словами, фраза "Фрау, ком" ("Жінка, пройдіть"), яку казали радянські солдати, була дуже страшна для німкень того часу. Епідемія масового насильства поширилася настільки широко, що Ватикан висловив готовність дозволити аборт деяким з жертв. Раніше цій темі була присвячена лише одна книга, "Жінка в Берліні", автор якої вважала за краще залишитися невідомою. В інтерв'ю журналу Der Spiegel Кепп підкреслює, що вона вважала себе зобов'язаною розповісти про звірства Радянської Армії від імені всіх жертв, тому що "окрім неї, це зробити вже нікому". У період, про який йдеться, дівчині було всього 15 років. За даними експертів, в середньому кожна з жертв, вік яких варіювався від 9 до 90 років, була згвалтована 12 разів - в 1945 році в Берліні знаходилося близько 5 млн радянських солдатів. Для багатьох жінок у віці від 80-ти до 90 років цей акт насильства виявився смертельним. Фройлен Кепп була згвалтована чотири раз протягом однієї доби. Вона до цих пір пам'ятає літню жінку, яка видала її радянським солдатам. "А де маленька Габі?" - запитувала та, витягуючи дівчинку з-під столу, де вона ховалася.

Книга буде перекладена англійською мовою вже цього року.

http://gazeta.ua/articles/life/382789

"Театр!.. Чи любите ви театр так, як люблю його я, всіма силами душі вашої, з усім ентузіазмом, з усією несамовитістю, на яку лише здатна пристрасна молодість, палка і жадібна витончених вражень?".


Погоджуюся: наведена цитата дещо солодкава і видає з головою бездарність свого автора, Вісаріона Бєлінського. Це при тому, що перекладаючи її з великороської, я справді старався. Втім, великороською вона звучить ще гірше. Але кращої цитати мені просто не знайти – такий вже привід.

Немає нічого милішого за комсомольське шоу з прапорцями. Особливо на 9-те травня, особливо у найпопулярнішому серед московських туристів Місті Лева. За рік сюди наїжджає стільки празникового люду з Росії, і він залишає таку критичну масу кревно замозолених рублів по львівських кнайпах і генделях, що ще більше скомпрометувати Львів уже, здавалося б, неможливо – продалися сучі діти та й годі. Усі давно переконалися: тут не б'ють ані російськомовних, ані тим більше москалів, бо ж їхнім коштом тут усі й живуть. І їхнім коштом тут усе й працює.

Тут на свій спосіб поважають прибульців, особливо східних і північно-східних гостей. Для них упорядковують сквери, прибирають від кінського (і не тільки) лайна площі, для них гуде Галицький базар, вирують вернісажі, сотні яток з дрібним крамом, для них попса і блатняк у закладах, м'яко кажучи, громадського харчування. Жодному львів'янину не спаде на думку бити й ображати беззахисних і грошовитих роззяв-туристів. Хоч вони, львів'яни, всі поголівно й бандерлоги.

Але цього разу йшлося не про туризм, а про театр. Чи, як кажуть у футболі, про договірняк. Масовку набрали вдало – постарались як змогли, бо ж вистава готувалася телевізійна. Старушенції в буклях, діди в перуках (знову Бєлінський?!), по-святковому пухкі "діти війни" з оберемками квітів і ще якісь морди, мабуть, далекі родичі режисерів. Кілька автобусів з трудовим десантом для впорядкування могил. Десантники переважно пикаті, ніби сироти в романі Ільфа й Петрова. Натовп юних свободівців у масках типу "фанфан-тюльпан". Тут один із проміжних висновків: друзі, 20-ліття не минуло просто так. У нас таки виросла власна україномовна (а точніше – суржикова) гопота! Слава героям! Порівняйте лиш їхні фейси з мармизами їхніх гопонентів із ВО "Родіна" і знайдіть хоч одну відмінність. Нема відмінностей! Вони об'єднали Україну! Україна – це Свобода плюс Родіна. Дорівнює світле майбутнє.

Проте в кадрі чомусь немає партійних лідерів, себто "старших товаришів". Де вони? На фуршеті з губернатором? Цікаво, що там кричать бійці за їхньої відсутності? Заради чого ця штовханина близнюків? За кого найкращі сини вітчизни так нещадно тараняться животами? Ех, любий друже, старий-добрий совок. Усі брешуть, кричать гаслами, ніби не люди, а футбольні фани якісь, потрясають транспарантами, що їм видали десятники у відділах агітпропу. І нікому не соромно, бо камери вже ввімкнено. Яке там соромно – навпаки.

Але я, як сказав би мій земляк Станіславський, не вірю. Вірити телевізійним постановкам все одно, що вірити Ганні Герман. Та й режисери – як би це увічливіше? – лажу порють. Не полишає відчуття, що все це ставлять люди, які і про життя, і про правдиві людські настрої знають через десяті руки – з Кремля чи з якого ще занепалого інформцентру. Хтось невідомий наспівує їм, як усе має бути. Режисери не беруть участі у виставах, навіть не спостерігають за ними збоку. Не заходять хоча б вечорами в Ютуб і не читають коментарі реальних львів'ян: "тут [у Львові] так само харашо. вишиванки, українські пісні, кабаки, інтелігенція. загалом все по-старому. а то шо там показують по тілівізору, це всьо - цирки б... ви не вірте цим мудакам".

От я й не вірю. Хоч мені – скажу щиро – хочеться вірити. Але не мудакам, звісно.

Мені хочеться вірити в те, що хлопець, якому гумою стрільнули в ногу, вже завтра накульгуючи побіжить за новеньким айпедом. Що стрілець покається і сам попросить два роки виправних робіт. Що заїжджий десант отримає свої преміальні без затримок і бажано баксами. Що врешті всім їм видадуть в Одеському порту китайської гречки за ризиковану, але успішну спецоперацію.

І якщо це сценарій, то справи не такі погані. Отут і другий проміжний висновок: в Україні виросла ціла генерація акторів або принаймні тих, хто хоче епатувати, грати, потрапляти на ТБ чи Ютуб. За них можна лише порадіти. Мета досягається майже безболісно, простими комсомольськими методами. Святкові марші, мітинги, концерти, напівголі виконавці, покликані бавити не в жарт наляканих їхніми відвертими кавунами ветеранів.

І річниці Голодомору для них свято, і річниці воєн, і перемог, і поразок, і дні народження президента. Ті самі фізії співають і їдять на всіх каналах – той самий фарш, той самий фальш.

Але кому я все-таки повірив – то це одній невідомій співачці. Вона єдина не фальшувала. Вона проникливо заспівала про те, як ночами починають боліти старі рани. Вийшло переконливо – вони справді їй болять. Ними вона прокладає дорогу до омріяних корпоративів і телеефірів. І вони в неї від пластичних операцій.

http://tsn.ua/analitika/den-teatru-den-teatru-den-teaaaaaaru.html

     Першу презентацію «Вибраного листування на тлі доби» Оксана Забужко провела у Харкові, на батьківщині другого автора книги — науковця Юрія Шереха–Шевельова
«Ми всі, наша країна, наша культура, я сама, дуже завинили перед Юрієм Шевельовим, цим видатним мовознавцем, мислителем, Еверестом, на який ми лише починаємо сходити, Україною, якою вона могла би бути», — так Оксана Забужко розпочала 12 січня свій творчий вечір у Харківській обласній філармонії. Цікаво, що захід спочатку не планувався як презентація: харків’яни запросили письменницю на традиційний фестиваль «Різдво у Харкові» як поетесу. Але письменниця сприйняла це запрошення як знак згори і поставила собі і видавництву «Факт» за мету видати до того часу давно обіцяну книгу листування із найвидатнішим, на переконання Забужко, харків’янином ХХ століття.

Останніми словами Юрія Шереха–Шевельова (1908—2002), який виїхав з України ще 1944 року, були: «Купіть квиток — поїдемо до Харкова»... У Харкові всесвітньо відомому мовознавцеві, історикові української літератури, театральному критикові, професорові Гарвардського та Колумбійського університетів, чия наукова бібліографія складає 847 позицій, побувати вже не вдалося, якоюсь мірою ця мандрівка уможливилася завдяки книзі Оксани Забужко.

Видання містить бароковий, за визначенням письменниці, підзаголовок: «З додатками, творами, коментарями, причинками до біографії та іншими документами». Окрім самого листування, яке тривало з 1992 до 2002 року, до книги ввійшли також окремі тексти Юрія Шереха–Шевельова та Оксани Забужко, які допоможуть читачеві краще зрозуміти діалог двох українських філософів і добу, в яку їм випало жити і творити. «Для цього листування нам довелося виробити особливу мову», — говорить Забужко. І мовна гра ця не може не вразити: до нічим не обмеженої синтаксичної і лексичної свободи Забужко додалася неперевершена іронія Шевельова. Здається, саме з цих листів беруть початок часто вживані Оксаною Забужко залапковані русизми.

«Дякую Вам за добре слово про мого Шевченка, — пише Забужко в листі до Шевельова від березня 1998 року, — дуже воно мені придалося на моральну підтримку, бо, прости Господи, вже почалося: по–о–летіли на мою стрижену голову перші партії тухлих яєць, та яких же, цур йому, пек, смердючих — занудно й згадувати, а щоб ще через атлянтик ділитися з Вами фізіологічнимивідчуттями від сірководневого духу, то й поготів не варт. Щось воно таки rotten у нашому kingdom’і, й то добряче rotten, але, філософськи зваживши, — чи тільки в ньому? (Вопрос риторичеський)».

На презентації Оксана Забужко назвала цю книгу літописом Самовидця 90–х років, бо ж у ній відшукаємо чимало згадок про важливі культурні, літературні, суспільні, політичні події бунтiвного українського десятиліття. Це листування ввібрало в себе багато імен, подій, назв книг, часописів, статей, висловлювань політиків, суб’єктивних оцінок. Усе це спонукає до порівняння «Листування на тлі доби» із ще однією довгоочікуваною українською книжковою новинкою — «Записками українського самашедшого» Ліни Костенко, яку теж не забарилися назвати Самовидцем початку нового тисячоліття. Таке порівняння прозвучало того вечора і в одному із запитань харків’ян. Відповідаючи на нього, Забужко сказала, що «Записки українського самашедшого» могли когось розчарувати через неправильне позиціонування твору: всі чекали на художній роман, а отримали публіцистичну хроніку. Але для самої Оксани Забужко ця книга є дуже важливою, мужньою і правдивою, написаною хоч і від імені чоловіка, але насправді матір’ю, якій болить доля її дітей.

Чесно кажучи, ця відповідь була настільки несподіваною, що особисто мені, яка не може не вірити у літературний, поколіннєвий ряд Українка—Костенко—Забужко (на це у своїх студіях звертає увагу і Євгенія Кононенко), цими словами було відразу повернуто творчість і Ліни Костенко, і Оксани Забужко. Бо ж, погодьтеся, взаємні оціночні судження, які, хоч і без указування імен, пролунали і в останньому романі Забужко «Музей покинутих секретів», і в «Записках...» Ліни Костенко, не можуть не засмутити читача української книжки.

Вочевидь, так і мало бути того вечора, коли до Харкова через стільки років повернувся Юрій Шерех–Шевельов, коли Оксана Забужко читала наживо свої вірші, на які у нашу всуціль прозову добу не вистачає ні духу, ні часу. Можливо, подібні відчуття переповнять когось і 7 лютого, коли Ліна Костенко приїде презентувати літописні «Записки українського самашедшого» до Харкова.
Тетяна ТЕРЕН
http://umoloda.kiev.ua/number/1817/164/64472/

Зазвичай статті чи книги починаються з обґрунтування того, чому автор вирішив її написати та надрукувати. Пропонована читачеві публікація буде особливою — я почну з того, чому я її не писав і не друкував.

Матеріал, який ліг в основу цієї статті, віднайдено в архіві СБУ у вересні минулого року. Спокуса опублікувати відразу була дуже великою, але я чудово розумів, що в ситуації початку президентських перегонів така публікація буде сприйнята винятково як їх елемент.

Унікальна інформація замість того, аби припинити політичні маніпуляції довкола трагічної долі людини, тільки надасть нового поштовху. Копії усіх виявлених документів передано для ознайомлення сину їх головного героя, тодішньому Президенту України Віктору Андрійовичу Ющенку. Він, попри ймовірний політичний зиск, утримався від використання виявленої інформації у власній виборчій кампанії.

Зараз, коли, здається, вже відгули всі можливі вибори, настала пора оприлюднити документи, які проливають світло на долю Андрія Ющенка.

Для того, аби відгородити від брудних наклепів долю однієї людини, котру в деяких публікаціях перетворили з жертви нацистського режиму в його прислужника. Для того, аби спростувати сотні інших наклепів і пропагандистських кліше, що стосуються діяльності націоналістичного підпілля у післявоєнний період.

Тож про те, що робили вчителі, прислані на Захід України, як довго існувало націоналістичне підпілля на Сході і як боролася з ним радянська влада, нам розкажуть чекістські документи про Андрія Андрійовича Ющенка.

Він тричі у своєму житті перетинався з радянськими органами державної безпеки. Вперше — ще зовсім молодим 18–річним хлопцем. Про першу трагічну зустріч маємо дуже небагато інформації, проте її достатньо, щоби спростувати сумніви деяких журналістів щодо факту засудження сталінським режимом і наявності політичних підстав для цього.

У довідці управління МВС у Сумській області від 15 січня 1954 року вказано, що Андрій Ющенко «В 1937 році в м. Баку був засуджений трійкою НКВД за злочинну діяльність».

«Трійка» НКВД займалася політичними злочинами проти радянської влади або вчинками, які вона саме так інтерпретувала. У подальшому чекісти неодноразово фіксували антирадянські настрої Ющенка.

Друга зустріч відбулася після завершення Другої світової, у процесі так званої фільтрації, коли радянські органи безпеки перевіряли обставини його перебування в полоні. Подана Андрієм Ющенком інформація не викликала сумнівів у чекістів ані відразу в 1945 році, ані згодом.

В усіх документах з 1948 року до середини 1950–х згадується про ув’язнення в нацистських таборах.

В уже цитованій довідці МВС зазначалося: «30 липня під м. Мінськ потрапив у полон німецько–фашистських військ. Чотирнадцять разів перекидався з табору в табір на території Польщі, Німеччини, Чехословаччини, Франції. Утримувався в таборах «4–Б», «304», центральний табір гестапо в м. Вольф, Нюрнберзька тюрма, табір «13–Д» Освєнцим та інших, а згодом в м. Флесембург (так у документі, правильно «Флоссенбург». — Авт.) звільнений американськими військами, де вступив на службу до американської армії, використовувався для виловлювання решток німецьких військ «СС» і співробітників гестапо».

Тож навіть чекісти, які, як ми побачимо згодом, справді хотіли посадити за ґрати Андрія Ющенка, не опустилися до сумнівних фантазій окремих журналістів, які поставили під сумнів табірне ув’язнення або навіть приписали Ющенку роль співробітника нацистів.

Утретє він привернув до себе увагу каральних органів наприкінці 1940–х. Саме тоді Ющенко стає об’єктом оперативної розробки, опиняється під пильним спостереженням, на нього заводиться справа–формуляр.

Але перед тим Андрія Ющенка, радянського вчителя, ветерана війни із Сумської області, відправили сіяти «добре і вічне» у Західну Україну.

Відрядження, яке в той повоєнний час вважалося смертельно небезпечним, адже прислані педагоги опинялися між молотом і ковадлом завзятої боротьби українських повстанців та радянської влади.

Остання не соромилася використовувати педагогів — представників наймирнішої професії — для своїх далеко не мирних цілей. Учителі мали за обов’язок не лише розповідати дітям про героїчне радянське минуле та малювати перспективи світлого майбутнього, а й періодично доповідати в органи безпеки про неспокійне сьогодення.

Людей, які опинялися в чужому і часом незрозумілому для них соціальному середовищі, перетворювали в таємних інформаторів, використовували для боротьби з місцевим підпіллям. Кожен змушений був обирати власну стратегію виживання — хтось активно брався виконувати таємні доручення органів, сподіваючись, що саме вони гарантують його безпеку, хтось тихо саботував вказівки, хтось налагоджував тісний контакт із місцевим населенням, а відтак — і з підпіллям.

До останніх належав учитель, а згодом директор неповної середньої школи с. Кам’янка Велика Корішівського району Станіславівської (тепер Івано–Франківської) області Андрій Андрійович Ющенко. У цьому західноукраїнському селі він пробув неповних два роки — від січня 1946 до листопада 1947 року, за цей короткий час зав’язав активну співпрацю з ОУН.

Органи МГБ дізналися про неї під час допитів затриманих місцевих підпільників. Один із них, Стефан Івасютин–«Сірко» свідчив, що «директор НСШ Велика Кам’янка Ющенко А.А. також надавав підпіллю ОУН матеріальну допомогу грошима і був симпатиком підпілля ОУН. Він добре знайомий з програмою ОУН і з колишніми націоналістичними організаціями: СВУ, БУТ, УВО».

Референт Cлужби безпеки ОУН Коршівського районного проводу Іван Сеньків–«Буковинець» повідомив: «З Ющенком я зустрічався тричі. Ющенко зі мною і бандитами (збережено лексику документа МГБ. — Авт.) «Яструбом» і «Чорним» був пов’язаний з 1946 року, був нашим симпатиком, він неодноразово пояснював нам про виникнення і побудову націоналістичної держави, пояснював виникнення ОУН, звідки взявся Тризуб».

В узагальнювальній довідці МВД про діяльність Андрія Ющенка в Західній Україні також зазначається, що він «за завданням ОУН припинив викладання у школі Конституції СРСР, викривляв історичні факти дійсності у викладанні історії та географії».

Співпраця з підпіллям не обмежувалася інтелектуальною підтримкою повстанців, а й виливалася у конкретні практичні кроки. МВД інформувало, що Ющенко А.А. повідомляв повстанців «про наявність радянсько–партійного активу в населених пунктах, а також про засідки, які влаштовували органи МВД біля його квартири».

1946 рік, коли з підпіллям ОУН почав активно співпрацювати Андрій Ющенко, був вирішальним у протистоянні українського визвольного руху і репресивної системи СРСР.

Протягом першої його половини на Західній Україні проводилася одна з наймасштабніших протиповстанських операцій, так звана Велика блокада, до проведення якої долучено сотні тисяч військ НКВД, гарнізони яких розміщувалися практично у кожному селі краю.

Тож співпраця з підпіллям у такій ситуації була надзвичайно ризикованою. Під час цієї операції повстанці зазнали дуже серйозних втрат, але боротьба тривала.

Наприкінці 1947 року небезпека арешту нависла безпосередньо над Андрієм Ющенком. Очевидно, здогадавшись про це чи отримавши від когось таку інформацію, він у листопаді 1947 року залишає Західну Україну. Незабаром до рук МГБ потрапили його знайомі підпільники «Сірко» та «Буковинець», учитель Великокам’янської школи Дмитро Філіпов.

Через кілька місяців після їхнього арешту в допитах котрогось із заарештованих уперше з’являється прізвище директора школи. У серпні 1948 року МГБ отримує від трьох заарештованих неспростовні свідчення співпраці Андрія Ющенка з підпіллям.

Чекісти оголошують місцевий розшук колишнього директора школи і дуже швидко знаходять його за місцем народження в селі Хоружівка Недригайлівського району Сумської області.

Якби подальші події відбувалися на кілька років раніше, Андрій Ющенко був би негайно заарештований і, зважаючи на наявні докази його причетності до підпілля, навряд чи міг би розраховувати на милість «гуманного» радянського правосуддя.

Проте після масштабних антиповстанських акцій, масових арештів та депортацій 1944—1946 років головним інструментом боротьби з підпіллям стали агентурні операції. Великі маси радянських сил безпеки були безпорадними проти розпорошених і рухливих повстанських груп, новий формат діяльності підпілля давав можливість ще довго непокоїти радянську владу.

Для поборювання чекісти вирішили максимально інфільтрувати власною агентурою місцеве населення, проникнути у структури ОУН і знищити визвольний рух зсередини.

У нових умовах підпілля починає реалізовувати операцію «Орлик», суть якої полягає в поступовому перекиданні кадрів на Схід України для продовження тут своєї антирадянської діяльності. Радянські органи безпеки із захоплених документів знали про ці спроби, розуміли небезпеку їх реалізації.

Тема післявоєнної діяльності ОУН за межами Західної України лише починає вивчатися, проте навіть початкові результати роботи дають уявлення про масштаби підпільної діяльності. У ході архівно–пошукової роботи протягом 2009 року лише у двох фондах архіву СБУ виявлено майже дві з половиною тисячі документів НКВД–МГБ про боротьбу радянської безпеки з ОУН за Збручем.

Андрій Ющенко міг стати для чекістів точкою входу в маловідоме для них середовище підпілля на Сході України. Тому його не заарештували, а намагалися негласно використати у своїх цілях.

У листопаді 1948 року Недригайлівським райвідділом МДБ Сумської області було заведено справу–формуляр №4552 на Ющенка А.А. Її фігуранту чекісти присвоїли псевдонім «Хитрий».

http://www.pravda.com.ua/

Досягнення п’яти останніх років залишаються ніби в тумані. А досягнення були, і неабиякі — у сфері гідності й свободи, самоусвідомлення і зцілення від історичної амнезії. Нинішня влада ніби не хоче помічати знакову для національної ідентичності дату — День пам’яті жертв Голодомору. Напередодні цього дня «УМ» запросила до розмови людину, яка заклала початок змін у самоусвідомленні українців.

 

— Вікторе Андрійовичу, Голодомор–геноцид за останні роки вже всебічно досліджений, розслідуваний і засуджений. Однак загальнонаціонального осмислення трагедії ще не відбулося. І серйозних кроків для виходу з кризи, спричиненої наслідками геноциду, також не зроблено. Чому так?

— Мене часто дивує короткозорий, дрібний підхід до Голодомору 1932–33 років. А ця трагедія пройшла через долю не лише тих 10 мільйонів, які загинули, не народилися, не жили. Вона — в долях мільйонів, які нині живуть і представляють українську націю. Це одна з найбільших гуманітарних катастроф, яку зазнало людство. Голодомор визнано злочином. Є формальне визнання, яке відбулося. Але щось ще має відбутися в душах мільйонів людей — цього, на мою думку, ще не сталося. У нас це ще попереду. Утім, як говорив наш видатний Григорій Сковорода, найбільша втрата — це втрата не грошей і не ресурсів, а втрата часу.

— Чим для вас особисто є Голодомор?

— Моя родина в ряду жертв така ж, як і мільйони українських родин. У моєму селі — 14 цвинтарів. Дві третини похованих у них — це односельці, які загинули в 1932–33 роках. Над ними десятки років не було хрестів. Там покояться і мій дід, і мої тітки, і мої бабусі. На жаль, де могилки багатьох із них, я не знаю. І не від того, що я поганий онук. А тому що ті, хто очолювали комуністичну владу, постаралися, щоб мільйони таких як я не знали ні діда, ні бабусю, ні де вони поховані, ні як вони загинули. Бо це є ще одна правда про те, що ми сьогодні називаємо найбільшою національною катастрофою. Голодомор можна зрозуміти лише в контексті нашого національного становлення. Адже найвільніший, найбільш незалежний клас — селянство, яке мало землю, хліб, формувало власне життя, мріяло про державу, організовувало тисячі повстань, щоб те все від них не забрали. А ще ж були розстріляні інтелектуали, знищені словники української мови. Голодомор прочитується в цьому ряду і ми розуміємо, задля чого це все робилося.

— Нині ситуація наближається до катастрофи. Про це свідчать якість життя, тиск на приватних підприємців, «переворот» в освітній галузі. До чого готується нація — дати відсіч чи стати жертвою?

— Я не вірю в те, що націям роблять подарунки, що замість них заочно хтось вирішує питання, які кожен має вирішити для себе — для свого самоусвідомлення і становлення. Ми часто дивуємося прикладу чехів, поляків, словаків, литовців — як їм вдається постати після неволі. Часто бере добра біла заздрість — чому так не стається в Україні? Коли проаналізувати, приходиш до висновку: ті нації, з яких ми хочемо брати приклад, зробили серйозне домашнє завдання. Бо питання національної соборності є ключовим для того, щоб реалізувати чи економічну, чи соціальну реформу, чи будь–яку зміну в житті.

— А яким чином ви бачите оту соборність? Про неї так багато говорять, але ніхто, здається, не відає, як її досягти...

— Не думаю, що це питання складне. Будь–який тлумачний словник говорить, що нація — це спільнота. І вона має спільне устремління. І коли ми говоримо про спільноту українську, нам часом говорять, що для того, аби ми почувалися братами і сестрами, питання української державної мови не є обов’язковим. Або ж що в нас немає власної історії. Утім вона є і складається зі сторінок боротьби за свободу. Написати чесну історію — це наш обов’язок. У нас є власна пам’ять. Це речі, які нібито й банальні. Але коли ми засвоїмо, що те, що перелічено — це наше, з нашим, українським поглядом, — з цього проростає те, що ми називаємо соборністю. В’ячеслав Чорновіл свого часу казав: «Запам’ятай: Україна починається з тебе. Не з президента, не з голови сільради чи обласної адміністрації. З тебе». Як ми себе визначаємо в українському світі — так значною мірою залежатиме те, як скоро ми станемо нацією соборною, нацією єдності.

— Наскільки є важливою солідарність між українцями? І тоді, в час Голодомору, і сьогодні?

— Думаю, це основа. Я виріс у селі й завжди вражався тому, що, зайшовши до найбіднішої бабусі, ніколи не вийдеш із хати, щоб тебе не пригостили. Чи молоком, чи скибкою хліба. Думаю, що за 70 років ХХ століття комуністичному режиму, безумовно, вдалося спотворити традиції, духовність, взаємовідносини між людьми. Але я оптиміст. Думаю, кожен з нас усвідомлює путь, яку слід пройти. Нас упродовж історії рвали на шматки — Російська імперія на Сході, три–чотири імперії на Заході. Нас привчали до чужої мови, давали медалі тим, хто виявлявся кращим у «справі забуття». Нас намагалися кидати в сюрреалізм — без Вітчизни, без своєї школи. Але мені здається, що базові речі в нас залишилися. Після 170 заборон української мови і книги, після 350 років небуття Української держави — ми все ж говоримо українською мовою. Моя нація має історію, в неї відновлюється пам’ять. І з кожним таким кроком ми стаємо ближчими один до одного. Ми більше починаємо розуміти: не варто шукати захисту в чужих столицях. Наше спасіння — в нашій соборності. Найбільша сила — це зрозуміти один одного.

 http://umoloda.kiev.ua/number/1789/265/63473/