хочу сюда!
 

Юлия

46 лет, овен, познакомится с парнем в возрасте 42-50 лет

Искать

Поиск заметок «україна»

Пам'ятаємо про репресії, щоб унеможливити їх повторення


Пам'ятаємо про репресії, щоб унеможливити їх повторення

Сьогодні вшановують пам'ять жертв репресій в Україні, до чого і я дотичний аж занадто мучениками ГУЛага дідом о.Леонідом та мамою Галиною Гордасевич. Жертви – не означає виключно вбиті, але й заарештовані, зачасту – побиті, катовані, засуджені чи вислані, що попри все зуміли вижили. Врешті, якщо когось і не засудили, а випустили з так званого КПЗ (місце тимчасового утримання), то навіть цього досить, що бути зарахованим до репресованих, тому що випустили не знайшовши вини, а за що тоді заарештували і тримали під слідством в камері? Процес виробництва репресій такого злочинного стилю роботи вимагає: їм потрібно людину обов’язково застрашити, тоді вона буде покірна і слухняна, не схоче опиратися жодному свавіллю з боку влади. І так було у самій великій зоні світу, яка так і називалася «соцтабір» на чолі з тюрмою народів – СРСР.
Тільки що о 17 годині у нас над Рясне, як і над значною частиною Львова, пройшла сильна гроза, що буквально є Велична Гроза Пам'яті. Потужні блискавки і надгучний гуркіт грому вчинили природній Божий салют по всіх тих, хто зазнав горя і болю, чи загинув від тих нелюдських злочинів радянської комуністичної влади, що зараз називають скромно: репресіями. Насправді то були злочини проти людства! І не інакше. Тому цей поминальний салют прозвучав з Небес винятково сьогодні. Ми все пам’ятаємо і не маємо права того забувати.
Пригадую, як у середині 90-х минулого століття було якесь зібрання в нашому місцевому Ряснянському осередку «Просвіти» і одна жіночка почала довго в деталях оповідати, як її заарештували радянські окупанти, допитували, били, потім судили і заслали до таборів ГУЛагу десь до Воркути і як то важко було вижити у таких жорстоких табірних умовах за суворого північного клімату. Врешті голова зборів попросив її завершувати такий тривалий виступ, а жіночка у відповідь обурилася: - Та від кого ви ще про все це почуєте?! На що увесь коло ста чоловік зал дружно зітхнув: - Йой, та ми всі то пройшли! 
І то була чиста правда, бо немає на по всій нашій Україні і особливо - Західній її частині такої родини, де б хоч хтось не зазнав репресій – немає! Можу то стверджувати певно, бо навіть хто пішов у колаборацію з радвладою, комуністами та енкаведистами-кедебістами – той також це робив не добровільно. Історія з вбивцею Степана Бандери спецагента КДБ Богдана Сташинського показує і доказує, як молодого українського хлопця завербували у сексота (рос. секретнньій сотрудник) погрозами та підступними провокаціями. Також варто додати, що навіть до ідейних комуністів зі Західної України не було довіри у сталіністів, тому було репресовано майже все КПЗУ включно до провокації з вбивством у Львові за вказівкою з КДБ письменника-комуніста Ярослава Галана. Нехай то «своя своїх побиваша», проте причина того злочину не з місцевих проблем, а зовнішніх. Саме підступний кривавий терор російських окупантів спричинив і братовбивчу війну по всій Західній Україні та навіть за її межами. Про то багато написано і переписано, тому не хочу переповідати, бо ж маємо наочні приклади у війні сьогодення в так званій ОРДЛО на Сході України, де російські окупанти фактично змушують місцевих мешканців йти на фронт воювати проти ЗСУ, бо іншого вибору просто немає для заробітку на прожиття та утримання родини. Повірте, я не граюся в пацифізм, а просто розставляю наголоси. Якщо територія окупована, то все населення її зазнає репресій в тій чи іншій формі. Всі мешканці й переселенці з Криму і Донбасу є репресованими за змістом їх проблем через агресію збройних сил Російської Федерації проти України. Усе, на жаль, повторюється, але, на щастя, в кращій для нас редакції, бо тепер за нас увесь праведний Світ, а раніше було інакше ставлення. Тоді віддали Україну на поталу  радянсько-комуністичному вандалу, як ось зараз імперська РФ катує в репресіях непокірний Кавказ та вільнолюбну Грузію. І загрожує повсякчас нашій Україні таким же повномасштабним нападом.
Саме тому нам потрібно не просто вшановувати жертв репресій з минулих  часів, але зробити усе можливе в поєднанні з усім Світом, щоб назавжди спинити агресора та ініціатора злочинних репресій – імперську Російську Федерацію в особі її «обезбашенного» керівництва.
І вічная пам'ять усім, хто зазнав трагічних репресій.

Богдан Гордасевич
Львів-Рясне
16 травня 2021 р. (7529)

Добре слово про українських олігархів

Добре слово про українських олігархів



Ви не помічали дивного парадоксу, що начебто всі ЗМІ належать чи контрольовані олігархами, а доброго слова там про них не почути? Навпаки все чуємо які українські олігархи нехороші та гидкі в своєму надмірному багатстві, тоді як звичайний народ убогий і упосліджений в такій чарівній на всілякі добра державі Україні. Щось з тим пороблено, мабуть.
Взагалі, звідкіля з'явилися всі ці олігархи? Ну з Вадиком Рабіновичем все ясно: старий підпільний цеховик, що немало постарався СРСР занапастити своїм злочинним бізнесом, який заледве розстрілом не завершився, але грошики назбирати дозволив. Всі інші були з порожніми кишенями на момент розвалу СРСР, як і звичайні посполиті в Україні, але перефразовуючи Аркадія Райкіна: ми були як один, тільки я пішов двірником, а він – в олігархи. Погодьтесь, що якби стати олігархом було просто, то їх би не було всього зо два десятка на цілу Україну, а значно більше. Однозначно, що стати надбагатою людиною і аж олігархом дуже складна справа, бо все має бути в межах закону, а інакше самий гуманний український суд знайде нового власника чужим здобуткам. У тому і справа, що все зроблено по-закону і для того є в олігархів купка мала юристів, а ще купка чимала своїх депутатів, які приймають закони потрібні кому потрібно, а народу образливо та обідно, що не для них то все, хоча, начебто, саме вони тих депутатів обирають і виглядають щоб найкращі були, най порядні і най розумні… Та за наших обставин якщо розумний, то де ж будеш порядним, а дурний і за менші гроші продасться. Трясця!
Все згадую вислів про то, що якби всі інтелектуальні зусилля, задіяні на вироблення різних схем шахрайський оборудок на привласнення держмайна, ресурсів і бюджетних коштів було задіяно у створенні прозорого і прогресивного економічного середовища в Україні, то ми б справді вже були за 30 років не згірше за Грецію щонайменше, а то б і Гондурас випередили, а не були в ньому. Але маємо те що маємо! Причиною тому чимало різних факторів і за раз того не перелічити, але в усього є початок, про який усі успішно забули, проте він все одно був і є під красивою назвою «Ваучерна приватизація», придумана великим деформатором Віктором Пинзеником. Зрозуміло, що він був не один, але він був головним ідеологом всіх економічний реформ ти їх впровадження в Україні, сталою і начебто впливовою одиницею у багатьох Урядах України, а в цілому Віктор Пинзеник спрацював суто як ширма для прикриття збагачення «червоних директорів» та врешті появи українських олігархів. Ми зараз маємо наслідки його непривабливих реформ, що сумно і не дивно. Перепрошую, але людина поняття зеленого не мала про практичну економіку, тобто це як вигравати змагання у «Формулі-1» тільки на тренажерах. Врешті, якщо народ вівся на різних Кашпіровських та Чумаків, то чому не бути аналогічному екстрасенсу в економіці, яким став для України реформатор Віктор Пинзеник? Отож.
Перечитав експертні висновки, що сходяться на думці закономірності всього, що відбувалося і що ми з того зараз маємо. Єдине, що варто додати: десь є дві біди: дурні і дороги, а в України їх аж три: ВРУ, «Велике будівництво» і сусід з Півночі. О! До речі про небуденні речі. Не секрет, що більшість українських олігархів постали не без сприяння з Півночі, але при тому вони дуже різняться від олігархів РФ, тому що там всі вони чітко контрольовані владою і підпорядковані в усьому власникам Кремля за допомогою рідної ФСБ, тому незалежно від статків всіх їх обзивають «гаманцями» оного головного. Найкрутіший олігарх Рефії Михайло Ходорковський спробував брикатися і в буцегарні насидівся досхочу. В Україні усе до навпаки: олігархи впливають на владу, а тому коли появився неприємний варіант «раша тудей» з переходом за окупації влади «донецькими» включно до втрати бізнесу олігархами України – виникли ті феномени як Помаранчева революція, а потім і Революція гідності. Я вважаю однозначно, що своїй демократії ми в Україні завдячуємо клановій боротьбі різних фінансових угруповань та власне олігархам. Повірте, якби українські олігархи не опиралися експансії з Півночі, то навряд чи ми вистояли. І коли хтось вважає про значні фінансові впливи на всі події в Україні зі Держдепу США, то вони дуже і дуже помиляються, бо все профінансували рідні боси далеко не босі: Коломойські, Порошенки, Тарути, Жебрівські, Ахметови, Пінчуки, Живаго та інші хто як і по-скільки. З подивом дізнався з одного інтерв'ю у «Антиподах» Сергія Іванова, що Харківська Народна Республіка не з'явилася завдяки саботажу цього дійства вже покійним Генадієм Кернесом, як голови Харкова. Хитромудрий наш харківський Уілліс! І не один він такий, що перед ворогом килимком стелився, але сам класичного «хитрого хохла» зіграв і в цілому виграв: навіть куля не взяла, а суто короновірус підкосив.
Тому і саме тому я іронічно ставлюся до нещодавно проголошеної РНБО України на третьому році свого буття Зе-влади якусь війну олігархам, бо то є скоріше посил до них в стилі «давайте домовлятися»: -Щоб ви і ми здорові були, щоб в вас і в нас все було гаразд… Другий і більше термін хочеться побуди кожному, хто став президентом. Що буде насправді – покаже час. Водночас, справді хочеться нарешті розпрощатися з олігархічною економікою в Україні і щиро сказати українським олігархам: -Дякуємо за все! Прощавайте!
Богдан Гордасевич
13 травня 2021 р. (7529)
Львів-Рясне

Додатки.
Основні етапи приватизації в Україні
1992 р. — початок приватизації.
Приватизація в Україні розпочалась з прийняття в 1992 році Верховною радою України Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», який почав регулювати порядок передачі державного житлового фонду в приватну власність громадянам.
4 березня 1992 року Президент України Леонід Кравчук підписав Закон України «Про приватизацію державного майна»
Відчуження орендованого майна почалося з прийняття 20 травня 1993 року декрету Кабінету міністрів України «Про приватизацію цілісних майнових комплексів державних підприємств та їхніх структурних підрозділів, зданих в оренду»
26 листопада 1994 року Президента України прийняв Указ «Про заходи щодо забезпечення прав громадян на використання приватизаційних майнових сертифікатів»
15 травня 1995 року Кабінет міністрів України прийняв Постанову «Про затвердження переліку об'єктів, що підлягають обов'язковій приватизації у 1995 році»
1996 р. — завершення малої приватизації
1998 р. — завершення масової приватизації
2000 р. — прийняття Державної програми приватизації на 2000—2002 роки, спрямованої на здійснення приватизації у стратегічних галузях промисловості, у сфері природних монополій, інфраструктурних галузях, великих технологічних комплексах.
2003—2004 — останні роки режиму Президента Леоніда Кучми, етап поспішного розпродажу державного майна пов'язаним з владою бізнес-групам, а також чиновникам («замовна» приватизація, неприватизаційні способи відчуження), початок кризи приватизаційного процесу.
2005—2007 — перманентне посилення кризи приватизаційного процесу під впливом таких факторів:
Помаранчева революція зруйнувала механізми «замовної» приватизації та обмежила застосування неприватизаційних способів відчуження державного майна, але не запропонувала взамін нових механізмів, які могли б підтримати приватизаційний процес у країні;
Стійке негативне сприйняття приватизації у суспільстві, що за умов поглиблення впливу суспільних настроїв на формування державної політики, не створює стимулів для відновлення в країні системної приватизаційної політики;
Відсутність довіри один до одного між різними політичними силами призвело до блокування всього приватизаційного процесу (за винятком приватизації малих підприємств), оскільки усі бізнес-групи побоюються поновлення вибіркового підходу, що надасть їхнім конкурентам переваги у приватизації
Пинзеник Віктор Михайлович
Народився 15 квітня 1954 року в селі Смологовиця Іршавського району Закарпатської області в родині вчителів.
У 1975 року закінчив Львівський державний університет ім.І.Франка, у 1979 році - аспірантуру ЛДУ, у 1989 році - докторантуру Московського державного університету ім. М.В.Ломоносова.
Кандидатська дисертація "Економічні проблеми стимулювання підвищення рівня якості продукції (на матеріалах підприємств машинобудівної промисловості)" (Львівський політехнічний інститут, 1980 р.), докторська дисертація "Ціни у механізмі управління якістю машинобудівної продукції виробничо-технічного призначення" (Московський державний університет, 1989 р.).
У 1975 - 1981 рр. - асистент,
1981 - 1987 рр. - доцент,
1987 - 1989 рр. - старший науковий працівник,
з 1990 р. - професор
У 1991 - 1992 рр.- завідувач кафедри економіки і управління народним господарством економічного факультету Львівського державного університету ім. І.Франка.
Народний депутат України першого скликання з грудня 1991 року.
З березня по жовтень 1992 р. - заступник голови Колегії з питань економічної політики Державної думи України.
З 27.10.1992 р. по 13.08.1993 р. - Міністр економіки України, Віце-прем'єр-міністр України з економіки.
З вересня 1993 р. - голова Українського фонду підтримки реформ.
Народний депутат України другого скликання з березня 1994 р. до квітня 1998 р., висунутий виборцями. Член Комітету з питань фінансів і банківської діяльності.
З 31.10.1994 р. по 08.1995 р. - Перший віце-прем'єр-міністр України.
З 03.08.1995 р. по 09.1996 р. - Віце-прем'єр-міністр України.
З вересня 1996 р. по квітень 1997 р. - Віце-прем'єр-міністр України.
Народний депутат України ІІІ скликання з березня 1998 р. по квітень 2002 р. Член Комітету з питань фінансів і банківської діяльності з липня 1998 р., керівник фракції ПРП "Реформи-центр" з грудня 1998 р.
Член Державної комісії з проведення в Україні адміністративної реформи з липня 1997 р. по січень 1999 р.
У 2002 р. обраний до Верховної Ради України за списком блоку Віктора Ющенка "Наша Україна", (№5 у списку). Член парламентського Комітету з питань фінансів і банківської діяльності, перший заступник голови фракції "Наша Україна".
З лютого 2005 р. до серпня 2006 р. – Міністр фінансів України.
На позачергових парламентських виборах у 2007 році обраний народним депутатом України за списком Блоку Юлії Тимошенко (№6 у списку).
З грудня 2007 р. до лютого 2009 р. – Міністр фінансів України.
Із січня 2011 р. до листопада 2012 р. - заступник Голови Наглядової Ради АТ "УкрСиббанк"
28 жовтня 2012 р. обраний народним депутатом України VII скликання.
Почесний доктор Національного університету "Києво-Могилянська академія" з 1996 р., Тернопільської академії народного господарства. Заслужений економіст України з квітня 2004 р.
Автор понад 400 статей, книг: "Матеріальне стимулювання підвищення рівня якості праці" (1985 р.), "Ціни і якість продукції виробничо-технічного призначення" (1988 р.), "Азбука повного госпрозрахунку" (1991 р.), "Коні не винні, або реформи чи їх імітація" (1998 р., 1999 р.).

Олігарх - це гроші, які купують владу

Секретар РНБО назвав критерії, за якими будуть записувати в олігархи
12.05.2021 / 12:45 2529
Секретар РНБО назвав критерії, за якими будуть записувати в олігархи

Сформовані олігархічні групи через інкорпоровані у владу «свої правильні» кадри приватизували сектора вітчизняної економіки: газовий, хімічний, енергетичний, нафтопереробний - і «протягнули свої кігті» до прибуткового аграрному сектору, заявив секретар Ради національної безпеки і оборони (РНБО) Олексій Данилов.

«На мою думку, за попередньою оцінкою, в Україні є 13 осіб, яких можна віднести до категорії олігархів. Основна ознака цієї групи - вплив на владу ... », - написав він у Facebook, коментуючи своє повідомлення напередодні про« впевнено »певних РНБО 13 олігархів.

Данилов зазначив, що поряд з військовою агресією Російської Федерації олігархічна система є однією з основних загроз національній безпеці.

«Країна на довгі роки опинилася надійно замкненими в щільному олігархічному трикутнику - олігархічної економіки, яка породжувала монополії, що призводило до корупції», - підкреслив секретар РНБО.

За його словами, олігархи чинять шалений опір будь-яким системним реформам, які загрожують їх домінуючого положення в економічній сфері і впливу на державні інститути.

«Питання стоїть принципово: держава повинна демонтувати олігархічну економіку і ліквідувати" п'яту колону "як найближчі завдання, які стоять перед нами», - підкреслив Данилов.

За його словами, президент Володимир Зеленський продемонстрував готовність протистояти олігархам і російським «агентам впливу», і саме в цьому контексті слід оцінювати ряд рішень РНБО і останню ініціативу глави держави, який запропонував РНБО і офісу президента разом з Антимонопольним комітетом розробити законопроект про статус олігарха в Україна.

У той же час Данилов не дав іншої додаткової інформації про критерії віднесення бізнесменів до олігархів.

Хто вбив Шеремета і посадив Антоненка?

Хто вбив Шеремета і посадив Антоненка?


"Чорна вдова" Олена Притула і її жертви


Тривалий час не хотів про то писати, аби не зашкодити і далі ви зрозумієте в чому, а тепер подивився розмову в «Антиподах» Сергія Іванова з Андрієм Антоненком-«Riffmaster» і думаю настав час дещо сказати своє. Найперше, то справді є питання з питань: За що? За що арештували і півтора року протримали людину в тюрмі без доказів? На моє переконання, людину можуть і мають заарештувати лише тоді, коли злочин розкрито і доведено, а залишаються тільки юридичні та експертні уточнення. Не навпаки! Ах, є підозра і садимо, а тоді вже розберемося і якщо виявиться не винуватий, то відпустимо і най ще дякує за то, бо «коронка» радянських силовиків: «була б людина, а провину знайдемо», - діє і в сучасному МВСУ. 
Те саме запитання «За що?» діє і щодо загиблого Павла Шеремета, бо абсолютно не ясно, за що його вбили. Чому саме в Києві? І, звичайно, хто замовник і хто виконавець? Основа-основ розслідування будь-якого злочину є визначення мотиву, першопричини, тобто класичне для всіх ситуацій: «А кому це було вигідно?» Ще варто згадати аналогічне: «Шукайте жінку», але пані Олена Притула не з таких, щоб треба було занадто дошукуватись ще з часів загибелі її іншого коханця – Георгія Гонгадзе. Зараз то можна відверто сказати, хоча свічки не тримав в обох-багатьох випадках.



Починати потрібно спочатку – це аксіома, тому я і хочу вияснити найперше ким була жертва злочину? Хто такий був Павло Шеремет і що він робив в Україні? Не буду вдаватися в переказ біографії, а мені вистачає того моменту, коли Павла Шеремета у 1997 році після арешту і суду в Білорусії особисто звільнив з ув’язнення  сам Борис Єльцин – Президент РФ, круто «наїхавши» задля того на впертого  Президента Білорусії Олександра Лукашенка. За звичайного журналіста, який попав під репресії своєї влади, президент іншої країни починає заступатися за дуже поважного наполягання на дуже поважному рівні, а такими є виключно спецслужби. Друга річ, варта уваги, що білорусу, який не просто отримав громадянство РФ, а круто осів у самій Москві на дуже значних посадах тележурналіста – то є межа мрій! Життя вдалося! Проте Павло Шеремет все це раптово кидає, щоб податися в далеко не процвітаючу Україну. Чому так? Дуже і дуже неясно. Хіба що хтось поважний сказав: -Наказую!- і це заодно пояснює, звідки  такий непоганий кар'єрний успіх взагалі і в Україні зокрема був у Павла Шеремета, як і гроші хороші біля нього завжди оберталися. Усе це разом ніяк не применшує, а навпаки, гарно доповнює природну обдарованість Павла Шеремета на красу і розум.



Таким чином якось важко зрозуміти причину і цілі тривалого перебування Павла Шеремети в Україні, як і його дивну закоханість в Олену Притулу, жіночку старшу за нього без особливих фізіологічних принад, хоча у кожного свої смаки, але щодо жіночої краси – це не до пані Притули навіть в часи її молодості. Проте Павлу Шеремету подобалося їздити на машині і на її власниці одночасно – його право. Інше важливо: на момент своєї загибелі Павло Шеремет був, як то кажуть, «широко відомий у вузькому колі», тобто більша частина населення України дізналася про його існування саме через його вбивство, а до того мало хто знав у нас про цього російськомовного журналіста Павла Шеремета. Тому цілком логічною є відповідь Андрія Антоненка, що він взагалі не знав про існування такої людини, як Павло Шеремет. Ось така країна Україна містична, що можуть арештувати і засудити за вбивство людини, про яку ти взагалі поняття не мав і не маєш. І основне від Андрія Антоненка: -А навіщо воно мені? Тобто тема мотиву відсутня взагалі. Для прикладу, вбивство Георгія Гонгадзе має за собою інтригу занапащеного кохання, бо він відбив у Володимира Литвина його тодішню велику любов – Оленочку Притулу, а для на той час керівника Адміністрації Президента України Леоніда Кучми то було дуже боляче і розбите серце вимагало помсти…



 На мій особистий погляд єдиним реальним мотивом могло стати заробітчанство, тобто – кілерство: вбивство на замовлення. Для людини, яка заробляє на продажах футболок, домовлятися про заробіток в якості кіллера є абсурдом. Кіллери взагалі не бувають публічними людьми. Ще більш абсурдним є звинувачення у бажанні «дестабілізувати ситуацію в країні», до якого додумався Антон Геращенко, бо то є гранично тупо:  нащо воно було всій заарештованій Зе-владою трійці зі співака та двох лікарок?  Навіть якби вбили тоді Саакашвіллі чи Тимошенко – нічого значного не відбулося, як на моє переконання, бо я в той час жив і політикою займався активно. До речі, той же пан Зорян разом зі своїм Шкіряком також відпочатку заявляли про «російський слід», а переляк в кулуарах МВСУ був пов'язаний через інший фактор: через можливу провокаційну реакцію з Кремля, бо там захист «російськомовного населення» майже як святиня! Скрепи! Це вам не міфічного хлопчика розіп’яли, а реального російського журналіста підірвали. Тут могло бути галасу всесвітнього неміряно, але щось таке дивне сталося, що в Московії взагалі не помітили вбивство Павла Шеремета – взагалі не помітили! І дотепер повний мовчок. Навіть просто символічно якась тирада з обвинуваченням в бік України не прозвучала. Увага! Дуже промовисте мовчання. Не маю підстав звинувачувати у замовному вбивстві мешканців Кремля, проте активна діяльність Павла Шеремета по вшануванню пам’яті Бориса Немцова там сприймалася однозначно негативно. Наслідки щодо цього не забарилися. І не надто важливо, чи є там послід від білоруського КДБ, чи прямо російського ФСБ – це ж одна контора. На прикладі Павла Гриба то доведено в абсолюті.

На цьому можна і завершити, але маю ще бажання попросити панів з американського посольства в Україні не тиснути так сильно на нашу державну владу, бо серед неї є діти, вони безпорадні, недалекі розумово, тому вимагають все і одразу! А ну вмить розслідувати! Заарештувати хоч когось!- і вже можна відзвітувати послу США в Україні: зроблено! Ми – молодці! Слуги найкращі! А що то повну дурню зроблено, як у випадку з розслідування вбивства Павла Шеремета – це для дітей не є суттєво. Як і для дідусів Авакових. Отож не тисніть, бо навіть на аналізи не назбираєте. Робіть, як всім відомий Шерлок Холмс: розслідував все сам, а тоді готове на стіл до Скотланд-Ярду. У нас на Банковій таке найгарніше проходить і підходить, тому давай, шановне ЦРУ – працюй! Не байдикуй.

11 травня 2021 р.
Богдан Гордасевич
Львів-Рясне

Як Зеленський знищує олігархію в Україні


Журнал Forbes оприлюднив список найбільш заможних українців. У 2021 році в трійці лідерів опинилися Рінат Ахметов, Віктор Пінчук і Костянтин Жеваго, пише "Українська правда".  Журнал Forbes назвав імена найбагатших українців: хто увійшов в рейтинг - фото з відкритих джерел Повідомляється, що в цілому за 2020 рік статки сотні найбагатших українців зросла на 42%. Зокрема, Рінат Ахметов збагатився в 2,7 рази з 2,8 млрд доларів до 7,6 млрд доларів. Стан Віктора Пінчука зросла з 1,4 млрд доларів до 2,5 млрд доларів, Жеваго - з 1,1 млрд доларів до 2,4 млрд доларів. В першу десятку  Forbes  також увійшли Ігор Коломойський, Геннадій Боголюбов, Олександр і Галина Герег, Петро Порошенко, Вадим Новінський, Олександр Ярославський та Юрій Косюк.  Повідомляється, що в загальному 76 учасників, що входять в сотню найбільш заможних українців, за минулий рік змогли збільшити стан. Багатство перших 100 осіб зросла на 42%, до 44,5 млрд доларів. 14 українців потрапили в список  Forbes вперше. Їх загальний стан оцінили в більш, ніж 3 млрд доларів. Серед них Віктор Медведчук (620 млн доларів),  Олександр Конотопський (340 млн доларів), Олександр Косован (235 млн доларів), Катерина Костерева (190 млн доларів), Микола Удянського (180 млн доларів) і інші.

Источник: https://society.comments.ua/news/developments/zhurnal-forbes-nazval-imena-samyh-bogatyh-ukraincev-kto-voshel-v-reyting-676470.html
© Comments.ua

Правда і кривда до 9 травня

Правда і кривда до 9 травня



Давно мучусь над темою, щодо «правда через кривду», яку народна приказка виражає як: «біда вимучить – біда й виучить». У мене це вийшло як переробка відомого вислову: «дурний вчиться на своїх помилках, а розумний – на чужих» у такий формі: «людина вчиться на чужих помилках, а розумнішає тільки на власних». Скільки б ви не вчились і не знали, але допоки самі не зробите і не отримаєте свій результат – всі знання є просто інформація. То є теорія, а тепер до реалій перейдемо.

Існують дві діаметральні точки зору щодо окупованої частини Донбасу: перша, що віддати і забути, а друга: відвоювати. Перші доводять, що ця частина України – довбане в прямому і переносному сенсах ОРДЛО є як гангрена для здорового тіла і то є чиста правда. Власне тому влада РФ намагається «мирно» повернути ці землі на своїх гангренівських умовах до складу України. Другі ж кажуть, що треба просто зібрати військо і одним раптовим ударом все відвоювати, наводячи за приклад війну під час розвалу Югославії, коли Хорватія відбила свої окуповані землі в Сербії. Хоча аналогія в цілому правильна, проте маємо визнати, що Україна не є Хорватія, а Сербія не є Російська Федерація за військовою потужністю. Власне, керівництво РФ давно підчікує того моменту, щоб показати свою силу на Україні. Ось де немає граматичної суперечки, бо «на» означає саме – НА! РФ хоче на прикладі України показати світу силу свого військового потенціалу, подібно як перед тим пройшлася «вогнем і мечем» по Чечні, а у 2008 році – по Грузії. А нам такого треба? Ясна річ, що ні.

Тому я прихильник третьої точки зору, що Україна не повинна зрікатися жодного клаптика своєї території з Кримом і Керченською протокою включно, але і воювати за то немає чого занадто, бо не є для нас воно важливо, а навіть навпаки. Почнемо з того, що Крим і Донбас завжди були дотаційними регіонами, а не прибутковими, як хтось про то думав: псевдо-годувальники України насправді себе не годні прогодувати. І останні події це яскраво довели, що і Крим, і ОРДЛО існують зараз виключно завдяки значним дотаціям з бюджету РФ, як перед тим смоктали соки з нашого бюджету, але при тому ще люто ненавиділи Україну. Я вважаю, що треба розрізняти антидержавну пропаганду з боку ворогів зовнішніх та внутрішніх, і просто людську дурість, тупість, захланність. Також я перепрошую, але рівень патріотизму на Київський горах не набагато перевищував патріотизм Кримських гір чи Донецької височини, тобто проводити якусь посилену пропаганду у тих регіонах з Києва навіть якось смішно звучить: сама столиця є денаціоналізована. Не раз і не два бував у київській резервації україномовного середовища, що саме заледве виживало, а де вже, щоб агітувало і парадувало. За приклад маєте цьогорічне 28 квітня, де в параді на честь «Дивізії «Галиччина» в Києві вийшло всього кількасот люду, яке і яких засуджує навіть теперішній директор Інституту Національної пам'яті України якийсь там тов. Дробович  на своїй сторінці у Фейсбуці. Ви розумієте рівень українського патріотизму на 7-му році війни? На 30-му році Незалежності України! Після такого в чому винуваті Донбас і Крим, Закарпаття і Луганськ?  Коли Львів, Тернопіль, Івано-Франківськ цю подію не відзначили – провокацій остерігаються чи ще чогось… Чого? Самих себе?! Ковід лякає, так Інтернет є! Не заразний, якби. Так що там? Нічого. Мене таке становище дико злостить, як колишнього мешканця Донецька, де проживав до 1990 року і переїхав до Львова, яко П'ємонту національного...

Перепрошую, але довідкова література свідчить, що «Після капітуляції Німеччини особовий склад дивізії здався в полон британським військам в Італії. Перевірочні комісії воєнних злочинів за вояками дивізії військ СС «Галичина» не виявили» Які ще можуть бути питання? Той же відомий «Нюрберзький процес над нацизмом» за вояками дивізії «Галиччина»,  як і всіма з УПА (!), жодних «злочинів проти людства» не виявив і ніхто ніде в суді того не довів – що не так? Колаборанти? А українці у військах Червоної армії, що потім переназвали в Радянську – це хто, як не класичні колаборанти! Сам тов. Сталін перемогу у тій війні визнав за «русским народом», то кими були всі інші народи? Гарматним м'ясом і тільки! Колаборантами! Тому для українців 9 травня є святом колаборантів і не більше того. Святкуйте, суки придуркуваті трагедію голодомору «переможців» у 1947-му році по всій Україні. І такого шизонутого антипатріотизму в Україні безліч на всіх рівнях державного керівництва, тому можуть всяку дурню вчинити. А найсумніше: з чим ми прийдемо на визволені території, як свої «підконтрольні Україні» занедбані як ну. І патріотично! І економічно! І соціально! Скрізь тільки одне маємо: «О-о-о-о, зеленоглазое такси, притормози, притормози…»

Мене, правду кажучи, тепер тільки одне хвилює, щоб не сталося як зі складами озброєння у минулі часи, де керівництво з охороною накрало неміряно, а тоді і підірвало все, що лишилося, аби сліди прикрити. Якщо і були диверсії, то для тих Чепіг хіба що червону доріжку з радощів не простеляли. Ось і зараз по-накрадуть і вивезуть, щоб в потрібний момент дати драла, а «війна все спише»…  
І будуть святкувати своє «9-те травня».

 Богдан Гордасевич
4 квітня 2021 р. (7529)
Львів-Рясне

4 травня. "Єслі завтра война"-2.

«...Мир предотвратил вторжение. Пафосно звучит, правда? Но, на самом деле, это именно так. Для адекватного восприятия сегодняшней ситуации нужно осознавать одну вещь. Ту самую печку, от которой и необходимо плясать и строить все остальное. Когда эксперты называют даты вторжения, направления ударов, прогнозы - все это не так.

Еще раз - Путин не действует в парадигме рациональной логики.
Он действует в парадигме логики гопника.
Который, подходя в подворотне к прохожему, сам еще не знает, что он будет делать. Может, ограбит. А может, просто сигаретку стрельнет.
Потому что в этом случае всё зависит от прохожего.
От его реакции. От того, как он себя поведет.
Даст ли он понять гопнику, что отпор последует.
И если да - то гопник пройдет мимо.
А если нет - то останется без телефона.

Когда Путин стягивал войска к Украине - он сам понятия не имел, будет ли вторжение, или нет. Он не знал, что будет делать дальше. У него был только один план. Который называется: «Как пойдет». А давай-ка потыкаем их палкой в брюхо, подойдем с ножичком к фраеру - а там посмотрим.

И если бы пошло не так, как пошло, если бы Запад не выступил единым фронтом, если бы в США сидел Трамп и дальше разлагал бы НАТО и вообще все мировое сообщество, если бы Украина не показала свою готовность к отражению атаки - я вам гарантирую, вторжение уже началось бы.

Впервые с тысяча девятьсот девяносто девятого года Путин получил такой жесткий ответ. Ответ не предельно жесткий, конечно. Можно было бы и жестче. Но принятая вчера резолюция об отключении России от SWIFT, прекращении достройки «Северного Потока» и, самое главное, прекращении покупки российской нефти и газа в случае вторжения - что де факто означает нефтяное эмбарго - это уже действительно серьезно.

Да, это все декларативно, на усмотрение национальных правительств - но посмотрите, как изменилась риторика всего за два месяца.
И дальше будет больше.
Я уверен.

Консолидация Запада произошла. Выработан новый договор Европы. Появилась новая угроза, новый вызов - и Европа его, наконец, осознала и начала, наконец, на него адекватно отвечать.
Изменения происходят сначала в головах.
Потом в действиях.
Эх, так бы в 14-м...

Но расслабляться рано.

В итоге мы имеем типичную ситуацию - поехавший головой Рейх с поехавшим головой кремлёвским фюрером во главе, концлагеря, ГУЛАГ, репрессии, аннексия и оккупация с одной стороны - и просыпающаяся Европа, все это время пытавшаяся умаслить очередного диктатора, но, вроде, уже открывшая глаза, с другой.
Классический расклад.

Я думаю, что война будет. Я думаю, что война все же будет. Вся логика скатывания этой страны в пропасть оставляет мало других вариантов. Я думаю, он все же ударит. Когда совсем уйдет головой в какие-то свои внутренние темные бездны. Война будет.
И - Украина победит в этой войне.
Как часть европейского мира.

И именно с этой победы и начнется настоящее возрождение и независимость страны.
Если, конечно, она до этого не просрет себя сама....»

Гріх спроможні робити як гомосексуалісти, так і гетеросексуали..



Єпископ Римо-Католицької Церкви Віталій Кривицький при побіжному знайомстві демонструє дві історії.

Перша – розриває шаблони. Вона про те, як хлопець з одеської Молдаванки став головним єпископом католиків Київщини (якщо бути точною, його дієцезія включає ще й Житомирську, Чернігівську та Черкаську області) і одним з найавторитетніших духовних лідерів Церкви. І друга – демонструє дуже чіткий кадровий “Божий ліфт” Римо-Католицької Церкви.Бо між двома історіями нашаровується багато інших. Як в радянський та пострадянський час одеський римо-католицький костел став центром мало не для всіх католиків України та Союзу, і де власне таємно проходив свій новіціат (послушництво) владика Віталій. Про те, як одеська банда, яка “пасла” всіх інтелігентних дітей району, яким було що винести з квартири, у випадку Віталія просто відступила (“Я про це нікому не казав, а просто поклав все на волю Господа”).Про те, що перші католицькі монахи в радянській Одесі жили по домівках, але вставали до сходу сонця, по сорок хвилин їхали до костелу і поверталися вночі. Потім семінарія, потім була ще історія, як владика створив цілу мережу молодіжних організацій в Україні. І як сорокап’ятирічного священника Папа Франциск призначив єпископом Київсько-Житомирської дієцезії.По суті біографія єпископа дуже тісно пов’язана зі становленням РКЦ, тож ми говоримо із владикою і про глобальне в Римо-Католицькій Церкві, і про локальне, і про суперечності, і про конфлікти, і про його життя, і про наше.
Далі читати за посиланням: 
https://religionpravda.com.ua/?p=67108&fbclid=IwAR0s-Fy5yGG5fv7CHbJLVx57iUcNT6JS4uQ6l7S42cCvZ

Гріх спроможні робити як гомосексуалісти, так і гетеросексуали..



Єпископ Римо-Католицької Церкви Віталій Кривицький при побіжному знайомстві демонструє дві історії.

Перша – розриває шаблони. Вона про те, як хлопець з одеської Молдаванки став головним єпископом католиків Київщини (якщо бути точною, його дієцезія включає ще й Житомирську, Чернігівську та Черкаську області) і одним з найавторитетніших духовних лідерів Церкви. І друга – демонструє дуже чіткий кадровий “Божий ліфт” Римо-Католицької Церкви.Бо між двома історіями нашаровується багато інших. Як в радянський та пострадянський час одеський римо-католицький костел став центром мало не для всіх католиків України та Союзу, і де власне таємно проходив свій новіціат (послушництво) владика Віталій. Про те, як одеська банда, яка “пасла” всіх інтелігентних дітей району, яким було що винести з квартири, у випадку Віталія просто відступила (“Я про це нікому не казав, а просто поклав все на волю Господа”).Про те, що перші католицькі монахи в радянській Одесі жили по домівках, але вставали до сходу сонця, по сорок хвилин їхали до костелу і поверталися вночі. Потім семінарія, потім була ще історія, як владика створив цілу мережу молодіжних організацій в Україні. І як сорокап’ятирічного священника Папа Франциск призначив єпископом Київсько-Житомирської дієцезії.По суті біографія єпископа дуже тісно пов’язана зі становленням РКЦ, тож ми говоримо із владикою і про глобальне в Римо-Католицькій Церкві, і про локальне, і про суперечності, і про конфлікти, і про його життя, і про наше.
Далі читати за посиланням: 
https://religionpravda.com.ua/?p=67108&fbclid=IwAR0s-Fy5yGG5fv7CHbJLVx57iUcNT6JS4uQ6l7S42cCvZ

Дмитро Донцов ОГНЮ ІСКРА ВЕЛИКОГО



Дмитро Донцов
ОГНЮ ІСКРА ВЕЛИКОГО
Чи довго ще буде каратися й мучитися Україна? Питання це раз у раз лунає з газетних статтей, з тужливих голосінь чулих поетів, у прозі... 
Матеріалісти шукатимуть відповіді на це питання у заявах кремлівських "колективних" царів, в "нарадах", червоної Думи боярської або т.зв. "міжнародній констеляції". Я думаю, що тільки виходячи з прийняття примату духовного чинника, можна кинути світло на це питання - чи довго ще буде каратися Україна
Перше каралися ті, хто в СССР підносив проти займанця гостру шаблю, або гостре слово. Потім прийшла кара на тих, які займанцеві прислуговувались, що викликало серед них та їх приятелів остовпіння:" За що? За що ж їх?!" 
Та на тім не скінчилося. Прийшла черга і на мільйони тих на Україні, що "сиділи нишком", на масу "невтральних" і "льояльних". Це зовсім збило з пантилику всіх, яким і досі не в гадці, за що катують навіть тих, що "мовчать, бо благоденствують". 
На подібне питання дав дотепну відповідь король Пилип Македонський - еллінським демократам ще перед нашою ерою. Коли він підбивав одну грецьку місто-державу за другою, а він всюди мав в них, як тепер Москва, свою 5-ту колону (тодішніх Мануільських, Затонських, Коцюбинських, Любченків, Димітрових, Паукерів і Нагів). І коли прийшла черга їм теж іти "під стінку", коли вони благали й питали Пилипових посіпак: за що? чи ж така є подяка їм за службу македонцям? - ті відповіли: - коли ви нині зрадили власний край, то завтра можете зрадити і Пилипа, тому й він вам не вірить... Дуже просто й дуже ясно! 
Так думають і московські Пилипи. Тому, чи тепер, чи в четвер, а приходить черга каратися навіть прислужникам Москви, тій другій категорії, що йде під ніж катів. Бо що йде під той ніж перша категорія, та, що встає, щоб "кайдани рвати", - це не вимагає ближчого пояснення. Це зрозуміло кожному. 
Але за що має каратися третя категорія, весь народ, ті мільйони невинних жертв, що з окупантом погодилися і на нього "чесно працюють"? - ось чого не годні воропати чутливі поети і прозаїки. Пилип, король Македонський, і на це питання дав відповідь. Коли деякі з тих невинних еллінів питалися, за що він переслідує їх: - Пилип знає, казали його слуги грекам, скільки кривд, скільки зла завдав він еллінам, тому й думає, що всі вони з цілого серця його неневидять, шукаючи, як йому за ті кривди відплатити (цитую з пам'яти)... Тому й нищив король, про всякий випадок, і масу отих невинних... З тих самих причин проводить своє народовбивство й Москва на Україні
Як бачимо, наївно думає дехто, що от, мовляв, як би ріжні "шибайголови" і глупі "романтики" не бунтувалися проти Москви, то не було б і репресій супроти широких верств народу, ні супроти прислужників і лакеїв займанця, які ж "рятують, що можуть"... Наївні ці думки! Бо Пилипи, македонські і московські, мають свою логіку: просту, ясну і безпощадну! 
Найцікавіша є справа з третьою категорією катованих. Чому їх, ту масу, витереблюються навіть тоді, коли сповидно не лишилося в ній навіть одного "козака із мільйона свинопасів"? Коли все нібито обернено в покірливу юрбу? 
Чи справді все? В 1871 році Франція Люї-Наполеона була розгромлена німцями. Цісаря взято в полон, звитяжна пруська армія сунула лавиною на Париж. В цей час, збентежений прем'єр тимчасового уряду Франції, Тієр, питався Бісмарка: Вже ж імперіялістичного уряду Наполеона ІІІ-го немає, з ким же ж це воює Прусія? - З Людовіком XIV-им - була відповідь. 
Прусія воювала здавалось їй, з невмирущим духом старої історії; войовничої, героїчної Франції Людовика XIV, Вобана, Тюрена, - з духом, який, думав Бісмарк, завжди готовий спалахнути знов і який спалахнув ще раз у 1917 році в особі Ж.Клемансо. 
Як Гогенцолернська Прусія, хоч Франція тоді лежала розбита біля її ніг, все ще воювала з Людовіком XIV-им, так і Росія, навіть у початках нагшого століття все ще нищила в нас "мазепинство", героїчний дух старої України, дух Мазепи і Полуботка. Відомо, що в Полуботкові Петро I боявся знайти "другого Мазепу", тому й спротивився виборові його на гетьмана. 
Відомо теж, що за Миколи II увесь тодішній національний рух на Україні був "п'ятнований" ім'ям "мазепинства". Хоч репрезентували його тоді такі постаті, як М.Грушевський, Винниченко, або українські "радикали",- такі ж чужі духові мазепинської України, як і Тієр з товаришами були в 1871 році - чужі духові старої, героїчної Франції. Не думали, певно, росіяни - білі і червоні - що з Грушевського і Винниченка вийде Мазепа, знали їм ціну, як політикам. Але боялися, що мазепинці (духом) можуть знайтися серед тих мільйонів на Україні
І не помилилися! Доказ - спонтанний вибух української стихії в рр. 1917-21, з зовсім перед тим не знаними іменами, Ю. та В.Тютюнники, Безручко, Болбочан, Омельянович-Павленко, отамани протибільшовицьких повстань і т.п. Ніхто інший як Винниченнко, в 1920 році писав, що "довелося помічати увесь час на протязі цілої української революції, що іменно вони, ті, які, не вміли навіть говорити як слід по-українськи, вони були найбільш крайніми, запальними, непримеримими націоналістами" - мазепинцями. Чому це було так? Мабуть тому, що хоч і не були вони заторкнуті просвітньою пропагандою народолюбства демо-соціялістичних партій на Україні, але, якраз завдяки тому, не були вони заторкнуті анемічним, антимілітарним, антидержавницьким і пацифістичним москвофільством тих партій. За те ті "непримиримі", через Шевченка, може Руданського, через історичні перекази, пісні, думи, традиції козаччини, через місцеві легенди - хоч явно півзрусифіковані (українькі "ірляндці"). були насичені ще духом нашої історичної давнини. 
Там була Шевченкова "огню іскра великого", що на пожарищі у попелі "тліла", несподівано вибухаючи новим пожаром. Як, де було тієї іскри шукати? Тому й вирішили московські Пилипи, розметати весь попіл, затопити водою - ану ж згаситься тоді й ту чи другу іскру, які десь невидно ще на пожарищі тліли. Звідси - масове винищування українців голодом, концентрати, табори смерти, терор, масові виселення, ціла політика народовбивства Москви на Україні
Ідея ця запозичена московськими більшовиками в юдейського царя Ірода: "Ірод дуже розлютився і післав вимордувати всіх немовлят від двох літ і нижче"... Бо "так написано було через пророків", що там має повстати вождь, який визволить нарід з-під влади Ірода ... Може й Іроди на Кремлі теж знають, що саме з України має вийти той, що заб'є московсьького дракона? В кожнім разі політика масового винищування на Україні - не лише ворогів Москви, а й тих "невтральних", дуже добре дасться пояснити тривогою московського Ірода (“Ірод цар стривожився і ввесь Єрусалим за ним") що на тім пожарищі, в яке він обернув Україну, тут і там тліють невидимі "іскри вогню великого", який спaлить варварську імперію. Треба, отже, бити на осліп, вгору, вділ, вправо і вліво, без розбору - активних і покірливих, бунтарів і невтральних - всіх! а ну ж рука ката розтрощить тоді і тих, що були призначені вивести Україну із тьми і неволі? Та ж спротив України, що - в 1941р, коли сотні тисяч вояків українських відмовлялися боронити московську орду, - це як і 1917 рік, був наглий спалах недоглянутих катами іскор! 
Що ж запалює їх, в наших душах, в душах того чи іншого українця? 
Це буває ріжно... Зшиток у якогось сільського дяка заборонених Шевченкових поезій... Музей нашої старовини... Виступ Заньківецької... - в старі часи. Або повна суґестія і невідпертого чару картина Рєпіна - "Гетьман", опертий рукою на гармату, (під яким в "Історії" Тиктора стоїть чомусь підпис "Запорозький отаман")... Або галоп відділу гайдамаків житомирським шосе до Києва, в добу боїв 1919-1920 рр., який вогнем чогось нестримного і величного (щось як "Козацька слава" Мухина), воскреслого видива старої, героїчної України на все життя запалив душу малого дівчура, Лєни Теліги, яка оглядала ту сцену з будинку Київської політехніки... Іноді злітала та іскра навіть з творів ворогів, які з'являлися тут тією силою, що "das Boes willb das Gute scbafft" (Гете)... Знаю бо, що не одного "малороса" зробила українцем "Полтава" Пушкіна, як не одного "русинця" чи галицького москвофіла навернув на українство роман Сєнкевича "Огнєм і мечем": нехай у них зі знаком мінуса, як "дика стихія", з'являлась у тих творах давня Україна, але - всупереч їх намірам, повна непереможної сили, одчайдушного пориву і таємничого чару... 
В одній із новіших совєтських історій російської літератури, одтверто висловлюється - назагал в СССР дуже шанованому А.Пушкіну, - висловлюється догану, як він міг протиставляти Петрові - "Великому" - "ізмєнніка" Мазепу, як рівнорядного володаря і рівновартого противника... 
Дух мазепинства, дух, який досі блукає по Україні, - ось звідси злітають ті "іскри вогню великого" на вражливі душі, яких шукає вбити московський Ірод. Але запалити той вогонь можна тільки в душах, які в стані запалюватись, в сухих, вогнистих, горіючих душах аскетів і героїв, не в мокрих від сліз душах "лакеїв", "рабів" і "фарисеїв" за виразом Шевченка. 
Коли тих останніх число змаліє, а тих перших, не "невтральних", не Іродових прислужників, число збільшиться, тоді лише безсильною стане політика Ірода на Україні. І царство його скінчиться. Благословенством України (або її прокляттям - думають Швейки) - є спадщина колишньої величі старого Києва. Або вона відновиться у давнім блиску, або стерта буде Україна з мапи Європи. 
Вирішать про це, як завжди в історії, не такі чи інші видимі констеляції матеріального світу, а наявність і сила тієї іскри, невидимої під попелом зовнішнього, яка, спалахнувши огнем великим у серцях мільйонів, спалить дощенту, хоч не знати, як сповидно міцне царство насильства і зла. 

Страницы:
1
2
3
4
5
6
7
8
717
предыдущая
следующая