Профиль

kstrizhenova

kstrizhenova

Украина, Киев

Рейтинг в разделе:

Искать


Поиск заметок «право» в архиве пользователя «kstrizhenova»

Як захистити право громадян України на безкоштовну медицину?


Ми живемо у доволі складний час: ціни зростають, а офіційна політика керівників України полягає в тому, щоб урізати соціальні гарантії для громадян. На жаль, нормою життя в нашій державі стає ситуація, коли людина не може забезпечити себе їжею та медикаментами.

 

Як наші права виглядають в теорії

Звичайно, що такий занепад рівня життя людей серйозно погіршує стан здоров’я.

Законодавство України, зокрема, стаття 49 Конституції України, передбачає право кожної людини на безкоштовне медичне забезпечення.

Профільний закон деталізує, що означає це право на практиці. Статтею 7 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» передбачено, що держава згідно з Конституцією України гарантує всім громадянам реалізацію їх прав у сфері охорони здоров'я шляхом:

а) створення розгалуженої мережі закладів охорони здоров'я;

б) організації і проведення системи державних і громадських заходів щодо охорони та зміцнення здоров'я;

в) надання всім громадянам гарантованого рівня медичної допомоги у обсязі, що встановлюється Кабінетом Міністрів України;

г) здійснення державного і можливості громадського контролю та нагляду в сфері охорони здоров'я;

д) організації державної системи збирання, обробки і аналізу соціальної, екологічної та спеціальної медичної статистичної інформації;

е) встановлення відповідальності за порушення прав і законних інтересів громадян у сфері охорони здоров'я.

Оскільки перелік послуг, які можуть бути надані безоплатно громадянину України, важко зробити вичерпним, державна політика полягає в тому, щоб законодавчо закріпити тільки перелік платних послуг, які надаються в державних і комунальних закладах охорони здоров’я та вищих медичних навчальних закладах (постанова КМУ від 17.09.1996 року № 1138 із змінами та доповненнями).

 

Як працює законодавство про безкоштовну медицину на практиці?

Приклад з нашого життя. Людина захворіла та потребує хірургічного втручання. Звертається до лікарні, а їй кажуть: операцію можемо провести, а ось усі необхідні ліки ви маєте забезпечити самі. Але зараз мільйони українців опинилися на межі виживання. Тому дуже часто зустрічаються ситуації, коли хворому та його близьким просто не вистачає коштів, щоб купити необхідні медикаменти та ліки під час лікування.

Моя практика в сфері захисту прав людини переконливо свідчить: свої права потрібно знати! А також – знати, як їх можна захистити.

Так, існують непоодинокі випадки, коли людина за медичними показниками потребує хірургічного втручання. Вона звертається до лікарні, а там громадянину кажуть, що операція можлива, але треба заплатити певну суму.

Оскільки мені неодноразово довелось спостерігати такі ситуації, тому пропоную розібратися, який має бути алгоритм дій, щоб отримати безкоштовне лікування.

Наприклад, пан А звернувся до лікарні з направленням щодо проведення хірургічної операції з ампутації кінцівки. Під час спілкування у лікувальному закладі, його було поінформовано про необхідність заплатити певну суму коштів. Критичність ситуації полягала в тому, що провести операцію потрібно було у найкоротший час.

Моя допомога як юриста полягала у наступному. Отже, на підставі відповідного висновку встановлено діагноз, а на підставі направлення - необхідні дії, які необхідно вжити для того, щоб одужати.

У першу чергу, ми вивчили перелік платних послуг (постанова КМУ від 17.09.1996 року № 1138 із змінами та доповненнями), щоб чітко визначитись – чи лікування, якого він потребує, є платним чи ні.

У нашому випадку, згідно законодавства України, лікарня повинна була зробити таку операцію для пана А безкоштовно. Тому ми підготували листа, з яким він звернувся до головного лікаря лікувального закладу.

Важливо! Таке звернення необхідно офіційно зареєструвати (на своєму примірнику отримати вхідні номер та дату поданого звернення), або надіслати рекомендованим чи цінним листом (з повідомленням).

Доволі часто, одного такого звернення (яке складено з доданням копії обґрунтовуючих документів) достатньо для позитивного вирішення питання (як це трапилось у нашому випадку).

Але бувають і винятки. Наприклад, якщо державним бюджетом на відповідний рік не передбачено закупівлю тих чи інших ліків або тих чи інших послуг, без яких надання необхідної лікарської допомоги на безоплатній основі неможливо, або змінено перелік видів ліків, які надаються громадянам України безкоштовно. Нажаль, у такому разі наші громадяни будуть змушені здійснювати закупівлю лікарських засобів за власні кошти.

Ще один випадок коли відмова є необґрунтованою та розповсюдженою можна навести такий. Людина звертається до закладів охорони здоров’я, а їй відмовляють, оскільки не обслуговують тих, хто звертається не за місцем своєї реєстрації. Така відмова є законною тільки у разі, якщо людина звернулась не у критичному стані (після стабілізації стану пацієнта його переводять до територіального закладу охорони здоров’я, чи він оплачує подальше лікування через бухгалтерію).

 

Тоді можливі такі варіанти вирішення проблеми:

-                     або скаржитись до вищого медичного керівництва;

-                     або через суд (із залученням органів прокуратури);

-                     або через звернення до правоохоронних органів (зокрема, поліції).


Захист прав громадян: зміни маршруту громадського транспорту

 Здавалося б, прописна істина - життя постійно вчить нас, що свої права потрібно захищати. Але для того, щоб добиватися результату, потрібно:

а) знати свої права згідно законодавства України;

б) вміти застосовувати норми законів і підзаконних актів на практиці.

 

Але між теорією і практикою – прірва.

 

Дійсно, як розібратись у величезній купі постанов, наказів, інструкцій та т.п. (виданими, подеколи, ще на початку діяльності Радянської держави)?

 

Як діяти простому громадянину, який хоче захистити свої права та права своїх близьких?

·               Кожного разу, коли виникають конфліктні чи проблемні ситуації, вивчати весь пласт законодавчих та нормативно-правових актів щодо виявленої проблематики.

Так і уявляється, як молода мама замість того, щоб приділити увагу дитині, цілими днями сидить в мережі Інтернет чи спеціалізованій бібліотеці та шукає як організоване медичне обслуговування, медичні стандарти, наукові праці щодо можливості вакцинації дитини, введення нових ліків у користування населенням чи ще чого. Або ж як літні люди спочатку йдуть на курси, щоб стати Інтернет-користувачами та мати змогу працювати із законодавчими базами та архівами органів влади. Для того щоб, наприклад, дізнатись як функціонує система соціального забезпечення одиноких літніх людей у якомусь конкретному регіоні.

·               Вивчати відпрацьовані схеми дій (алгоритми), які є у загальному доступі. Ми усі вже звикли до інформдошок, які є у вітальнях державних та комунальних установ. З них можна дізнатись, наприклад, схему та документи для отримання субсидії, отримання допомоги по безробіттю тощо.

 

Нажаль, часто наявність таких інформдошок у вітальнях органів влади і на теренах Інтернету не може дати відповіді на усі виникаючі під час життєдіяльності людини питання.

 

Так, доволі поширеною серед жителів держави є проблема транспортного сполучення. Поширені ситуації, коли жителі одних мікрорайонів міста не мають достатньої транспортної розв’язки, яка б повністю охопила їх потреби. А в інших - маршрути комунального транспорту оптимізуються владою так, що населенню доводиться хвилин 15-20 чимчикувати до найближчої зупинки і потім ще робити декілька пересадок (хоча до цього вони добирались до роботи та додому одним видом транспорту, який зупинявся «під будинком»). І це тільки початок доволі великого переліку транспортних проблем, які виявляються кожного дня громадянами.

У той же час, слід відзначити, що жителі великих та не тільки міст України починають активно підлаштовувати міський (комунальний) транспортний рух під свої потреби.

Проте, чіткого алгоритму дій громадян та проектів відповідних листів-звернень віднайти доволі важко.

Тому ця стаття покликана сприяти діалогу між громадянами-жителями міста та виконавчою владою.

 

Знання законодавства – це наріжний камінь

Задача №1 – це знання законодавства. Щоб ефективно захищати свої права – потрібно знати, якими правами простий українець володіє згідно законів України.

Пропоную звернутися до законодавства. Отже, відповідно до статті 30 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать:

а) власні (самоврядні) повноваження:

1) управління об'єктами … транспорту …, що перебувають у комунальній власності відповідних територіальних громад, забезпечення їх належного утримання та ефективної експлуатації, необхідного рівня та якості послуг населенню;

10) затвердження маршрутів і графіків руху місцевого пасажирського транспорту незалежно від форм власності, узгодження цих питань стосовно транзитного пасажирського транспорту у випадках, передбачених законодавством.

 

Відповідно до статті 6 Закону України «Про автомобільний транспорт» органи місцевого самоврядування формують мережу міських автобусних маршрутів загального користування і здійснюють у межах своїх повноважень контроль за дотриманням законодавства у сфері автомобільного транспорту на відповідній території.

Стаття 7 згаданого Закону України передбачає, що забезпечення організації пасажирських перевезень покладається:

на міжміських і приміських автобусних маршрутах загального користування, що виходять за межі території області (міжобласні маршрути), - на центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері транспорту;

на приміських і міжміських автобусних маршрутах загального користування, що не виходять за межі території Автономної Республіки Крим чи області (внутрішньообласні маршрути), - на Раду міністрів АР Крим або обласні державні адміністрації;

на приміських автобусних маршрутах загального користування, що не виходять за межі району, - на районні державні адміністрації;

на міських автобусних маршрутах загального користування - на виконавчий орган сільської, селищної, міської ради відповідного населеного пункту.

 

Відповідно до статті 5 Закону України «Про міський електричний транспорт»:

1. Основною формою транспортного обслуговування населення є перевезення трамваями і тролейбусами за маршрутами, а метрополітеном, швидкісним трамваєм - за лініями відповідно до затверджених в установленому порядку транспортних схем міст (регіонів).

3. Затвердження маршрутів (ліній) здійснюється замовником на підставі генерального плану населеного пункту та схеми планування відповідного регіону з урахуванням попиту на міські, приміські (позаміські) та міжміські пасажирські перевезення.

Замовники транспортних послуг (замовники) - місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування та/або уповноважені ними юридичні особи, які замовляють транспортні послуги.

 

Приклад застосування норм законодавства на практиці

Як видно з наведених загальних норм права, для зміни маршруту комунального транспорту необхідно:

-                або чекати поки місцева влада та перевізник приймуть за власною ініціативою зміни,

-                або самим запропонувати такі зміни.

Спочатку може здатися, що другий варіант дуже складний за формою своєї реалізації, проте він найкраще відображає потреби місцевих жителів у комфортному транспортному сполученню.

 

Тепер давайте розберемо, як же цей механізм працює на конкретному прикладі. Реальний життєвий приклад - мешканці великого масиву міста Києва звернулись до мене з проханням допомогти покращити транспортне сполучення.

Адже, після оптимізації владою маршрутів тролейбусів, в них зникла можливість без пересадок дістатись до лікарні (а там велике пологове відділення, дитяча відділення, поліклініки тощо).

Навіть користуючись автобусами приватних перевізників, треба було робити декілька пересадок. А мікрорайон вважається «молодим» та продовжує розбудовуватись. Як можливий варіант зміни маршруту, зацікавлені громадяни запропонували подовжити рух тролейбусів одного номеру на декілька зупинок та змінити його маршрут на ще одній ділянці – щоб тролейбус не оминав заклади охорони здоров’я.

Ці зміни враховували й той факт, що мережа тролейбусних дротів там вже була прокладена, а тому додаткових асигнувань з бюджету міста не потребували.

Ось такий простий та дієвий механізм був задіяний мною (як керівником громадської приймальні в одному з районів Києва) для вдосконалення мережі комунального транспорту:

1.            виявлення активіста чи групи активістів, які будуть збирати підписи громадян, здійснювати листування з відповідними підприємствами, установами, організаціями;

2.            оформлення колективного звернення на ім’я голови районної в місті Києві державної адміністрації (описується ситуація, а наприкінці - відповідне прохання клопотати перед Головним управлінням транспорту Київської міської державної адміністрації щодо погодження пропозиції мешканців району стосовно зміни маршруту руху тролейбусу №___ та направлення відповідних, позитивних для мешканців, пропозицій до комунального підприємства «Київпастранс»);

3.            оформлення колективного звернення на ім’я керівника комунального підприємства.

 

Під кожним колективним зверненням повинно бути зібрано якомога більше підписів (№ п/п, ФІП, адреса проживання (можна просто вулицю та будинок), телефон (за бажанням), підпис). Підписи повинні бути в оригіналі, усі аркуші з підписами повинні містити преамбулу (верхній колонтитул), з якої ясно під чим підписуються громадяни, та бути пронумеровані та прошнуровані.

Все листування ведеться обов’язково з описом вкладення (можливо й з повідомленням про вручення).

Ось і все. Потім, на обговоренні у виконавчому органі влади можуть бути присутні активісти.

 

Щасти вам в облаштуванні комфортного трафіку вашого міста!

Чи можлива ефективна боротьба з корупцією на тернах України?

Вже котре десятиліття на Україні триває та з кожним роком «посилюється» (в більшості своїй декларативно) боротьба з корупцією можновладців. Жодних ефективних наслідків такої боротьби таки складно виявити. Йде систематичне культивування боротьби лише з чиновниками нижчої ланки (пам’ятаєте, як у минулому, за часів Сталіна був «закон про п’ять колосків»).

Що ж стосується чиновників вищого рівня, державних керманичів – то тут розквітають махровим квітом кумівство, кругова порука та інші види «прикриття» корумпованих діянь. Слід нагадати і про такий «великий» крок у боротьбі з корупцією – як розкриття сімейного бізнесу Завгороднього Олександра Вікторовича, призначеного 07.07.2015 за протекцією представника Президента на посаду Голови комісії з реорганізації – виконувача обов'язків генерального директора Укрзалізниці. Як то кажуть: а віз і нині там.

(http://korupciya.com/oleksandr-zavgorodniy-koruptsiyniy-s/ )

Сімейні компанії Олександра Завгороднього реконструювали залізничний вокзал у Дніпропетровську і обслуговували шляхи для швидкісних поїздів. Про це повідомила програма журналістських розслідувань «Дістало» на каналі ICTV. Автори програми також стверджують, що комерційні підприємства Завгороднього, оформлені на його членів сім'ї, завищували ціни на послуги перед залізничниками і мають борги перед залізницею.

Крім того, приховує дані про нерухомість і рахунки в закордонних банках. Про це у своєму Facebook пише політичний активіст Олександр Аронець. За словами активіста партії «Свобода», відповідні розділи зникли з опублікованої нещодавно декларації про доходи чиновника за 2014 рік. Аронець також звертає увагу, що витрати чиновника на 18 тис. грн. перевищують доходи. Торік він заробив лише 37 тис., а витратив 55 тис. гривень, пише Главком. Дохід членів сім'ї глави «Укрзалізниці» майже в двадцять разів перевищує його власні.

На сьогоднішній день боротьба з корупцією – це боротьба з наслідками.

Один Закон України «Про запобігання корупції» та купа законодавчих та нормативно-правових актів України, де фрагментарно виписані самі заходи боротьби та їх обсяг. А ще є купа (доволі велика) міжнародно-правових актів, які теж регулюють боротьбу з корупцією в Україні.

При цьому, слід зауважити, що права та обов’язки органів, що діють у сфері боротьби з корупцією та її протидією доволі-таки чітко виписані. А ось єдиного прописаного дієвого механізму щодо дій саме осіб, уповноважених на виконання функцій держави, не встановлено! Законодавець України обходиться загальними фразами, сподіваючись на «чесність та відповідальність» чиновників України.

Але ж усім відомо, що найкращий спосіб зменшити кількість правопорушень – це їх запобігання шляхом вжиття превентивних попереджувальних заходів.

Чи існують такі превентивні попереджувальні заходи згідно чинного законодавства України?

Відповідно до Розділу VII профільного Закону України «Про запобігання корупції» особи, уповноважені на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, повинні подавати відповідну декларацію із зазначенням доходів як своїх, так і членів сім’ї (які спільно з ним проживають).

І це є єдиним превентивним методом, оскільки усі інші діяння вчиняються вже після виникнення певної ситуації (пропозиція чи вимога хабара, подарунків, конфлікти інтересів тощо).

Проте існуюча система декларування доходів, навіть шляхом подачі не письмових документів, а електронних (що Порошенко & Co намагаються подавати як велике досягнення України за останні роки) не можна визнати суттєвим кроком у подоланні корупції - оскільки змінюється лише форма подання декларації, а не її змістовне заповнення.

Слід відмітити, що одним з основних показників «некорумпованого» чиновника є відсутність різниці між доходом та витратами як його самого, так і членів сім’ї (які спільно з ним проживають) у звітній період. Але така інформація у декларації не відображається.

Крім того, проблемою згаданого закону є й обмеження щодо кола осіб, інформацію про яких надає декларант. Так, міститься вказівка інформування щодо членів сім’ї, які спільно (!) проживають з декларантом. Крім того, у декларації відсутній розділ, в якому декларант зазначив би близьких осіб (перелік наданий у статті 1 зазначеного вище закону). Але при цьому вбачається доцільним прибрати обмеження щодо спільного проживання, пов’язаності спільним побутом і наявності взаємних прав та обов’язків із декларантом. Коректніше було б просто дати перелік таких осіб, дещо розширивши його.

Доволі дивно, на перший погляд пересічного українця, виглядає така прогалина у законодавстві.

Але ті, хто відслідковують законодавчі перипетії у сфері вдосконалення антикорупційного законодавства, вже давно відзначають таку законодавчу недалекоглядність нашої влади та її системність щодо деяких аспектів виявлення фактів, які можуть містити ознаки корупційного злочину.

Нажаль, влада хоч і змінюється за своїми політичними уподобаннями, але жодних бажань щодо підвищення відповідальності перед суспільством, крім усних декларацій, не здійснює.

Так, декларування доходів в Україні почалось з Декрету Кабінету Міністрів України від 26.12.1992 року № 13-92. Мета декларування – інформування про джерела отримання податків та їх сплата.

Проходив час, змінювалось законодавство, яке регулює сферу сплати податків, види і наповнення декларацій, деталізувались все більше та більше сфери діяльності осіб, які мають подавати декларації про дохід.

Так продовжувалось до 2001 року, поки не була здійснена перша спроба розмежувати сферу сплати податків суб’єктами оподаткування та звітність осіб, які уповноважені на виконання функцій держави.

Тоді був поданий до Верховної Ради України законопроект щодо державного (фінансового) контролю за декларуванням доходів осіб, уповноважених на виконання функцій держави, та їх витратами (№ 7297 від 16.05.2001, http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_2?skl=4&pf3516=7297 ).

Автор законопроекту Віктор Медведчук взяв за основу визначення відповідності сум доходів суб'єкта декларування, одержаних ним протягом календарного року та (або) за попередні роки, до витрат на придбання майна, отримання послуг, результатів робіт, здійсненим у той же період. Крім того, у законопроекті вперше був чітко виписаний перелік осіб, які повинні подавати відповідну декларацію (державні службовці та вичерпний перелік вищих посадових осіб України.

У подальшому, при кожному новому Президентові України готувався відповідний законопроект (чи пакет документів), який містив напрацювання згаданого законопроекту № 7297, у тому числі й щодо декларування видатків, але до часу набрання новими змінами чинності зазначені пропозиції «недоживали». Наприклад, наступною серйозною спробою був так званий «антикорупційний пакет», поданий до Верховної Ради президентом Віктором Ющенком. Проте депутати спочатку прийняли антикорупційні закони, потім перелякалися – а тому відтермінували вступ законів в дію. Потім депутати і чиновники спільними зусиллями продовжили кампанію із блокування «антикорупційного пакету», а сам Ющенко не наполягав на його введенні в експлуатацію.

Тому, на жаль, в обох випадках проривний та ефективний механізм попередження злочинів у сфері корупції, так і залишився діяти лише на папері.

Як то кажуть: раз владі що не треба, то вона (влада) якомога сильніше опирається таким змінам та «виполює» любі спроби щодо обмеження своєї вседозволеності.

Приклади правління Кучми, Ющенко та інших керманичів нашої держави свідчать лише про одне – небажання влади нести відповідальність за свої діяння.

Усі подальші спроби (як народних депутатів, так и суспільних рухів) щодо:

-                       запровадження контролю за витратами суб’єктів декларування та членів їх сімей,

-                       розширення кола осіб, які можна буде віднести до кола сім’ї,

котрий рік блокуються як на рівні Верховної Ради України, так і апарату Президента України.

Проте, у провідних країнах світу зазначені норми вже давно запроваджені та діють ефективно.

Так, не можливо уявити, як у непрацюючої дружини «з повітря» з’явилося привабливе житло (в престижних районах), нові престижні марки авто або ж предмети гардеробу, вартість яких перевищує дохід як самого чиновника, так і його сім’ї разом.

У країнах світу та СНД стандарти щодо звітування не тільки щодо доходів, але й видатків активно запроваджуються з 70-х років минулого століття. Особливий адміністративний район Гонконг – з 1974 року, у Російській Федерації – з 2011 року, у Республіці Білорусь та Республіці Казахстан – з 2015 року.

Цікава практика й Німеччини (яка є федеративною країною): існує порядок декларування доходів державних службовців, проте цю процедуру повинні проходити лише канцлер, міністри та депутати Бундестагу. При цьому, вони декларують перед виборами не тільки доходи, але й свої видатки.

Є приклади, коли, крім національного законодавства, деякі країни додатково беруть на себе зобов’язання за міжнародними договорами. Так, наприклад, Конвенція ООН проти корупції почала ратифікуватись з 2003 року, у тому числі Австрією, Ірландією, Бангладеш, США, Китаєм та ОАЕ,Швейцарією та Чилі, й іншими країнами світу, яких вже понад 170.

Згадана конвенція містить статтю 20 «Незаконне збагачення», яка містить доволі цікаве формулювання (незвичне для нас), але доволі чітке:

«За умови дотримання своєї конституції та основоположних принципів своєї правової системи кожна Держава-учасниця розглядає можливість вжиття таких законодавчих та інших заходів, які можуть бути необхідними для визнання злочином умисне незаконне збагачення, тобто значне збільшення активів державної посадової особи, яке перевищує її законні доходи і які вона не може раціонально обґрунтувати.»

Отже, для ефективної боротьби з корупцією у нашій країні необхідно впроваджувати світові стандарти та розвивати не тільки напрям зменшення наслідків корупційних діянь шляхом відкриття нових антикорупційних органів, посилення відповідальності (у тому числі й кримінальної), але й розвивати заходи превентивного попередження. В першу чергу - шляхом прийняття на законодавчому рівні вимог щодо декларування видатків самого суб’єкта та членів його сім’ї.

Сподіваємось, що до влади прийдуть, нарешті, люди високих моральних якостей і черговий законопроект стосовно боротьби з корупцією, який міститиме норми щодо контролю за видатками все ж таки (після 15 років безрезультатних спроб) буде прийнятий. І почне працювати - в інтересах народу України, а не корумпованих можновладців.

«Строк» чи «термін»?

Здавалося б, яка різниця – застосовувати слово «строк» чи «термін»?! Для звичайної людини це одне і те саме. Але в юридичній практиці, особливо в такій сфері як судочинство, має значення навіть кома, не те що застосування 2 різних термінів для опису одного й того самого поняття.

Особливо уважно цей текст потрібно читати інвесторам, які вкладають кошти в будівництво квартири у багатоповерхівці.

 

Між теорією і практикою

Такі правові поняття як «строк» і «термін» - обов’язковий атрибут будь-якого договору, чи це договір поручительства, чи договір між інвестором та забудовником щодо інвестування коштів в будівництво багатоповерхового будинку, чи будь-який інший вид договору.

Як це виглядає на практиці? Розглянемо декілька особливостей застосування «часових» термінів.

На сьогоднішній день законодавець вирізняє два терміни, що свідчать про тривалість діяння: «строк» та «термін». Відповідно до статті 251 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України):

Строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Тобто, говорячи простою мовою, строк – це період, після завершення якого процес закінчився, а термін – це момент початку якоїсь дії або події.

Здавалося б, що законодавець чітко визначив значення термінів, а тому й при їх застосуванні не може виникнути проблем.

Проте, аналізуючи норми Цивільного кодексу України, можна дійти висновку, що юристу / інвестору / простому громадянину при укладенні договору варто дуже уважно підійти до застосування термінів.

Так, наприклад, на поручительство, оформлене відповідним договором розповсюджується дія норм Глави 52 ЦК України, зокрема, й статті 631 ЦК України.

У зазначеній статті законодавець не розрізняє термінологію щодо строку дії договору: відсутнє застосування термінів «строк» та «термін», а вказується лише узагальнений «строк договору» – це час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов’язки відповідно до договору.

Аналогічні приписи зазначені у Главі 48 ЦК України, зокрема у статті 530.

1. Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначене вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.

2. Якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

 

   Строк чи термін на мільйон гривень

Тобто, хоча законодавець у статті 252 ЦК України й чітко визначив зміст термінів «строк» та «термін», у статтях 530 та 631 ЦК України не поділяє зазначену термінологію за своїм змістом та здійснює узагальнення щодо дії зобов’язання (договору) у просторі і часі: по днях, місяцях тощо чи вказівкою на подію.

Натомість, коли законодавець вбачав за необхідне розділити застосування та правові наслідки щодо дії договору у часі, то використовував терміни «строк» та «термін»: ст. 677, 883-884, 1110 ЦК України.

Враховуючи вищевикладене, можна дійти висновку, що неправильне застосування термінології може під час судового розгляду «допомогти» одній зі сторін унеможливити виконання договірних відносин у повному обсязі.

Насправді, такі ситуації, коли відмінність між «терміном» та «строком» може виявитися вирішальною, набагато ближче до Вас, ніж Ви думаєте. Хочете приклад з практики?

Ви вирішили інвестувати кошти в будівництво багатоквартирного будинку. Укладаєте інвестиційний договір із забудовником, сплачуєте кількасот тисяч гривень і… чекаєте, коли зможете вселитися в свою нову квартиру. Наприклад, згідно договору, забудовник повинен здати будинок до 1 січня 2016 року. Але ось на дворі вже березень місяць, а Ви бачите, що до завершення будівництва ще, дай Боже, місяців 6-7.

Деякі Інвестори, які втомились чекати введення в експлуатацію нерухомого майна чи навіть його добудови, звертаються з позовом до суду щодо порушення строків виконання зобов’язань за договором з боку Забудовника. У позові вони просять розірвати договір, повернути 100% проавансовані кошти та сплатити неустойку за невиконання Забудовником своїх зобовязань. При цьому, обмануті інвестори-позивачі використовують посилання на частину першу статті 251 ЦК України (та надають відповідний графік інвестування, черги будівництва тощо).

А далі виявляється, що інвестиційний договір об’єкта нерухомості у розділі щодо терміну дії договору передбачає: «…Договір діє до моменту виконання Сторонами всіх зобов'язань, які встановлені Договором або з нього випливають, у повному обсязі».

Але, укладаючи договір, Інвестори не взяли до уваги, що за змістом мова йде не про «строк», а про «термін» дії договору.

Тому Забудовник, який заздалегідь підстрахувався, з посиланням на трактування норм частини 2 статей 251 та 252, а також статті 631 ЦК України з легкістю доводить в суді безпідставність позовних вимог. І, відповідно, граючись, виграє такі справи.

Отже, приходимо до висновку: хочете  захистити свої інтереси – уважно обирайте терміни під час укладення договорів. Здавалося б, дрібниця – «термін» або «строк» - а вартість такої «дрібниці» може коштувати Вам сотень тисяч гривень і років витраченого часу.