Искать


Поиск заметок «история» в архиве пользователя «NATALI_YA»

Бойкот "Славутичу" та усьому пиву виробництва "Carlsberg Group”.

Не пийте пиво виробництва групи “Carlsberg Group”! За антиукраїнську позицію керівництва компанії.

Ось яка ця позиція: Генеральний директор компанії “Славутич” (Carlsberg Group) Петро Чернишов у власній колонці в журналі “Кореспондент” (№19, 28.05.2009) вивалив із себе таке: “Ориентир на запорожских казаков – плохое подспорье в построении развитого и правого государства. Таких идолов можно и уступить соседям”.

Хоч історії Запорозької Січі гендиректор, як слід не знає, зате точку зору на неї має. Запорозьких козаків він порівнює із сомалійськими піратами. Запорозьку Січ, борців за визволення Чечні та сомалійських піратів цей великорозумник називає “Организованным Преступным Сообществом”.

“Спудейське братство Києво-Могилянської Академії” перше відреагувало на геніальні висловлювання генерального директора Петра. Серед вимог – спростування та звільнення людини, яка принижує національну гідність українців. Студенти закликали українців бойкотувати пиво, яке виробляє “Carlsberg Group”, а саме: “Славутич”, “Львівське”, “Балтика“, “Tuborg”, “Carlsberg” і “Holsten”.

Добра пропозиція! Петро її зрозуміє. Особливо, коли в очах партнерів виглядатиме людиною, що своїми заявами шкодить їхньому бізнесу.

До вимог “Спудейського братство Києво-Могилянської Академії” приєдналося Козацьке братство бойового Звичаю Спас “Сокіл” та історичний клуб “Холодний Яр”.

Закликаючи українців не пити пиво згаданих марок, ми й радимо не передплачувати і не купувати журнал “Кореспондент”.

З Майдану.

63%, 34 голоса

37%, 20 голосов
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Історія України у вірші

Знаю, що баян, але не можу втриматися і не по дражнити гусей...

В ніч на шостий день сотворив Бог
першу людину, і назвав він її
Богданом.
Богдан огледів сотворений світ,
порівняв з садом Едемським та й
утік з раю, бо був дуже
свободолюбивим і не хотів жити в
Едемському зоопарку. Для життя
він обрав собі найкрасивіше
місце на землі - Карпатські гори
і сказав «Моя хата скраю!».
Образився на це Господь і
перетворив Богдана на
неандертальця і сказав «Азм
еси ти у края жити, то всея твоя
нащадки зватимуться українцями!
А я собі сотворю нову расу!». І
сотворив він Адама.
Нащадки Богдана розселились від
Сяну до Дону. Вони першими
приручили тварин - собак, корів
та диких свиней. Вони винайшли
колесо й зробили перший
велосипед. Вони стали першими
землеробами, винайшовши плуг,
борону та комбайн. І вже
подумовували про утворення
Січі. На той момент Адама вже
прогнали з раю і його нащадки
жили в Гоморрі та Содомі
займаючись розпустою.
Але прийшов льодовиковий період
і військові походи довелось
відкласти. Українці винайшли
ткацтво та прялку. А коли стало
зовсім холодно молодий
українець Микола Прометей вкрав
у древніх греків вогонь і приніс
на Вкраїну, давши людям тепло. За
це давньогрецькі фашисти
упіймали його та дуже катували.
Древні греки були частково
нащадками Адама, котрі через
злягались з копитними тваринами
утворили різні гібриди -
кентаврів, сатирів, мінотаврів
та інших пегасів. Наразі вони
вимерли - потопились через
всесвітній потоп, котрий
розпочався після того як
розтанули льодовики. Також
втопились динозаври, бо Ной мав
огиду до плазунів і не взяв їх на
свою баржу.
Українці винайшли писемництво.
Передусім щоб фіксувати для
нащадків та інших народів свої
пісні, та поезію, бо українська
мова була найспівочішою. Досі
людство користувалось тільки
ієрогліфами.
Українці знайшли на Донбасі
каміння що горить і котре
плавиться, й назвали їх вугіллям
та рудою. І незабаром винайшли
ковальство збудувавши першу в
світі кузню яку назвали
Запоріжсталлю.
Досягнення в науці та техніці
привертали все більшу увагу
інших народів. До України
потягнулись каравани купців.
Євреї взагалі вирішили покинути
розведення нільських крокодилів
та виготовлення з них жіночих
сумочок і податись всім табором
ближче до культурного центру
світу - України. Темної ночі вони
втекли з Єгипту в бік України.
Але через 40 років зупинились на
півдорозі - помер
Мойша-провідник, єдина людина,
що знала дорогу та українську
мову.
В цей час в Україну приїхав
Чингізхан з Улан-Батора. Він
навчив українців кататись верхи
на конях, а вони йому подарували
собаку, свиню та корову і
пояснили як їх доглядати, щоб
Чингізхан більше не тинявся по
Євразії, морочачи всім голову, й
десь нарешті осів.
Чингізхан повернувся в Азію. На
близькому сході по дорозі
додому в нього здохла свиня.
Потім трохи далі втекла корова,
по дорозі він зустрів
корейських вчених-астрономів
які повертались з Назарету. Вони
спитали що це, вказавши на
собаку. Чингізхан був
неписьменний, і наплутавши те що
йому казали в Україні пояснив що
собаку можна або доїти або їсти -
в неї смачне сало. Корейці, які
голодували через свого вождя
Кім Чен Іра, купили того собаку
для розплоду.
Корову зустріли індуси. Вона
стояла посеред шосе
перегородивши рух транспорту.
Індуси попадали долілиць й
стали поклонятись небаченій
досі тварюці.
Свиня що здохла, під жарким
сонцем Близького Сходу почала
розкладатись й смердіти. Всі
народи що там жили довго рвало
через той сморід. Їх досі нудить
при виді свиней. Аборигени
близького Сходу вирішили що то
була свиня іудеїв, котрі
приперлись з Єгипту і сказали
щоб ті забирались геть. Так
з’явився антисемітизм.
Крим стає європейською
здравницею. Тут відпочивали та
творили такі видатні люди як
Сократ, Аристотель, Діоген. Сюди
припливали аргонавти та інші
алканавти щоб покращити своє
здоров’я.
Найбільшим курортом було
кримське місто Троя. Але в
надцятому році древньогрецькі
москалі від заздрощів
зруйнували Трою і тоді
троянські українці на чолі з
отаманом Енеєм заснували
Древній Рим, де збудували
Колізей. Тем вони годували левів
москалями й насолоджувались цим
видовищем. Так завдяки
українцям з’явився цирк та
театр.
В той же час в українських
заробітчан Марічки та Йосифа в
невеликому ізраїльському місті
Віфлеємі народився син Іісус,
засновник християнської віри.
Іісус проповідував любити всіх
ближніх та неньку Україну. Його
учні заснували Ватикан,
Царгород, Нью-Йорк та багато
інших міст світу.
Зокрема апостол Андрій,
мандруючи набережною Дніпра та
обираючи де б збудувати
Дніпрогес, зустрів чотирьох
бурсаків, що повертались з бурси
КІСІ додому. «Тут буде велике
місто, з каштанами та скляними
теплицями в центрі міста» -
вказав він на пагорби біля
дорогожицької телевежі (Колись
під час її будування Бог
перемішав мови народів, доти все
людство говорило українською). І
бурсаки Кий, Щек та Хорив
заходились його будувати, а
Либідь була за архітектора.
Так з’явилось найбільше в ті
часи місто - Київ. В ньому було
повно церков, університетів та
універмагів, місто стало
духовним, освітнім та торговим
центром.
В цей період на півночі дикі
племена москалів, з’ївши
останнього мамонта, вирішили, що
далі так жити не можна і треба
загарбати Україну й поневолити
свободолюбивих нащадків
Першобогдана. Вони в глухому
лісі на болоті будують кілька
шалашів та обносять його
парканом. Паркан нарікають
Дерев’яним Кремлем, а болото -
Москвою.
В цей час Колумб відкриває
Америку. Але відкривши її думає,
що потрапив до України, тільки з
іншого боку, бо мистецтво
вишивки інків повністю
співпадає з гуцульськими
орнаментами. Народ інків та
індійців був започаткований
древніми гуцулами, які ще до
Всесвітнього потопу, коли ще не
було винайдено ГрінКард,
потрапили до Америки.
В цей же час у Львові
з’являється перший друкарський
станок створений Федоровичем.
Україна навчила весь світ
друкувати паперові гроші та
книжки.
В Києві розквітає Могилянська
Академія. В котрій винаходять
порох, динаміт, пеніцилін,
безпечну бритву, та багато інших
предметів необхідних у побуті.
В Запоріжжі з’являється
Запорізька Січ - наймогутніше
військове формування в історії
людства. Тільки через сотні
років за зразком Січі буде
збудовано Пентагон. Але звитягу
українських військових так
нікому й не вдасться повторити.
В Україні розквітає культура та
мистецтво. Твори Шевченка
перекладають на всі мови світу.
Завдяки Шекспіру, котрий
перекладав твори Шевченка, Лесі
Українки та Франка англомовне
населення планети дізнається
про романтичну історію кохання
української пари Романа та Юлі.
Тим часом лютим москалям не
давав спокою добробут українців
і вони починають все частіше й
частіше шкодити Україні,
забуваючи що Київ мати
російських міст, а Україна
виплекала для Московії таких
видатних людей як Ломоносов,
Гоголь, Хрущов та Мазепа. Що саме
в Києві московити навчились
користуватись туалетом, носити
штані та краватки, та голити
бороди. Москалі почали все
частіше й частіше робити набіги
на Україну, нищачи її. Українців
вони або вбивали або гнали в
полон, де русифікували та робили
янучарами. Піком москальської
навали стала середина 20-го
століття, коли москалі разом з
фашистами захопили Україну.
Тільки титанічна боротьба
українських опришків під
проводом ОУН-УПА звільнила
Україну та інші народи Європи
спершу від коричневої чуми, а
згодом в 90-хх роках і від
москальської. Нащадки
Першобогдана зберегли його
нестримну любов до Свободи та
власної землі. Слава Україні!
(с)

Христос і Нефертіті

Реальне життя — «крутіше» за сценарій фантастичного фільму.

Автор.

Сучасні археологічна та історична науки (В. Клочко, Л. Васильєв, С. Козлов) довели, що Трипільсько-арійська українська цивілізація (VІ—ІІ тис. до н. е.) є материнською по відношенню до класичних цивілізацій Індії (Арьяварта), Туреччини (Троя і Каппадокія), Сирії (Фінікія), Кіпру, Італії (Сардинія), Греції (Крит), Лівії та Єгипту.

Це й не дивно. Аналіз стародавніх еллінських та римських карт засвідчив, що після створення українського Трипілля (VІ—ІІІ тис. до н. е.) в Азії, Африці та Європі з часом з’явилося чимало географічних назв з аналогічною назвою: штат Тріполі в Індії (І тис. до н. е.), міста Тріполіс у Туреччині (І ст. н. е.), Сирії (І—ІІ ст. н. е.), Лівії (ХІІ ст. н. е.), на Мальті (ХІІІ ст. н. е.).

А ще процитуємо римського історика Помпея Трога (І ст. до н. е.): «Скіфське плем’я завжди вважалося найдавнішим, хоча між скіфами і єгиптянами довго тривала суперечка про давність походження...».

Теукри — скіфи — арії — українці

Безумовно, П. Трог не міг не знати праці Геродота «Терпсихора», в якій «батько історії» прямо називає скіфів-георгіїв «нащадками древніх і славних теукрів».

Не міг не знати й те, що Теукром (за Геродотом) звали першого царя Трої (3100 р. до н. е.), нащадки якого (Еней та його внуки Рем і Ромул), за свідченням Тита Лівія (І ст. до н. е.), заснували величний Рим. Та й загалом римляни троянців так і звали — Teucrі!

Але троянці-теукри заснували не тільки Рим. Іспанське місто Понтеведра, згідно з легендами, теж було засноване троянським царем Теукром. А одна з мальовничих площ цього портового міста й досі називається площею Теукро (Teucro)!

Пригадаємо також і «батька географії» Страбона, котрий писав про теукрів, які, за його словами, походять з Криту (крито-мікенська цивілізація. — В.Б.).

Цих самих теукрів чимало вчених ідентифікують з тьєкер (одне з племен «народів моря»), котре, згідно з даними єгипетського папірусу Вен-Амона, населяло біблійне (дорійське. — В.Б.) місто Дор (нагадаємо, що дорійці прийшли до еллінської Спарти з території України)!

У давньоіндійському епосі «Махабхарата» не раз зустрічається ім’я верховного жерця Шукра, який теж «чомусь» спілкувався санскритом.

Теукроса Вавилонця згадують перські хроніки ІІІ ст. н. е. Книга цього жерця з астрономії за наказом царів Сасанідів була перекладена із санскриту перською державною мовою. Про це пише Філіп Гюіз у своїй праці «Древня Персія», котра вийшла 2002 року в Парижі.

Останній також відзначив, що в доісторичну епоху Персією правила древня династія Кеянідів, які царювали і в Самарканді. Те саме ім’я мав і один з єгипетських фараонів — Киян.

Якщо додати, що династія Кеянідів (у тому числі герой іранського епосу Рустам) належала до саків/скіфів, вимальовується надзвичайно цікава картина!..

Можливо, саме тому З. Рагозіна у книжці «История Мидии, второго Вавилонского царства и возникновения Персидской державы» (1903 р.) однозначно зазначає, що скіфи є предками українців.

Це підтверджується і працями С. Наливайка, котрий дійшов аналогічних висновків після дослідження староіндійських текстів, написаних мовою аріїв, про яку йшлося вище.

У свою чергу, російський сходознавець Л. Васильєв у своїй фундаментальній «Истории Востока» (1998 р.) довів, що «арії вийшли у ІІ тис. до н. е. з берегів Дніпра». А це, як відомо, і досі є територією проживання українців.

Отже, ми маємо всі історичні, археологічні, філологічні та релігійно-міфологічні підстави вивести логічний ланцюжок становлення і трансформації українського етносу: «теукри — скіфи — арії — українці», а саму назву народу «українці» віднести щонайменше до кінця ІV тис. до н. е.!

Наше відлуння в Єгипті

Історична традиція стверджує, що назва Єгипту походить від грецького слова Ейгюптус, яким спочатку іменували храм Хет-ка-Птах — Палац Духу Птаха, котрий з часом дав своє ім’я єгипетській столиці (Мемфіс/Каїр), а згодом — і всій країні.

Той храм і фортецю навколо нього збудував у 3100 р. до н. е. цар першої загальноєгипетської держави Менес (чи не від пеласгійсько-лелегського слова мена/міна — тобто купець, міняла?), за якого в Єгипті почалося літописання. Фараони, які змінили Менеса на єгипетському троні, за свідченням Олега Крижанівського, теж мали «чомусь» неєгипетські прізвища.

Зауважимо також, що назва головного єгипетського храму Хет-ка-Птах звучить дуже вже по-українські: Хата-Птаха. А вихідці з української Аратти — пелазги/лелеги мали тотемом білого птаха — лелеки.

За свідченням Страбона, лелеги (які разом з пеласгами та еллінами заклали основу грецького етносу) були кочівниками і «скрізь, де вони просувалися, залишали кургани». Отже, виходячи з опису «батька географії», лелеги — дуже схожі на скіфів!

Судячи із зображень на єгипетських пірамідах (поховання дружини фараона Хеопса та його матері Хетепхерес, поховання Тутанхамона), єгипетські цариці того часу були білявками з голубими очима. Крім того, варто зауважити, що там у чималій кількості зустрічається тризуб (нині — малий Державний Герб України).

Але й це не все! Як свідчить російський історик Е. Церен, у тогочасному Єгипті виникає архітектурний стиль, побудований на імітації в камені дерев’яних стовпових і шатрових конструкцій, характерних для ямної археологічної культури — саків!

Нагадаємо, що саками у стародавніх Україні, Персії та Індії звали представників скіфського племені! В українському Криму, як відомо, й досі стоїть місто Саки, яке, безумовно, має тисячолітню історію!

Зрозуміло, що після втрати предками українців влади в Єгипті архітектурний і мистецький стилі істотно змінюються. Зокрема, зникають мотиви імітації дерев’яного домобудування, зникають із храмових малюнків воїни арійської зовнішності з «оселедцями», не стає там і портретів фараонок-білявок...

Повертаючись до біблійних народів моря, слід зазначити, що серед них виокремлюють дорійців (оріїв), критян (теукрів), лелегів (пелазгів) та ін. На Полтавщині, між іншим, лелек і досі називають лелегами (згадуються у єгипетських та єврейських священних книгах, у тому числі в Біблії), а на Чернігівщині й досі стоїть древнє місто Мена.

У перекладі з санскриту мена означає риба. Перші християни, яких на першому етапі існування християнської церкви переслідувала Римська імперія, «чомусь» своїм символом теж вибрали рибу. Намалювавши рибу на своїй руці, вони показували цей символ як перепустку на катакомбні богослужіння, за участь в яких можна було запросто стати жертвою хижих звірів на арені Колізею...

Як вважає І. Кузич-Березовський, друга праукраїнська хвиля проявилася в Єгипті у ІІ тис. до н. е. у вигляді двох правлячих династій: XV — Великі Гіксоси та XVІ — Малі Гіксоси.

Це підтверджується і поверненням на зображення пірамід (гробниця фараона Херемхеба, ІІ тис. до н. е.), портретів воїнів, дуже схожих своїми «оселедцями» на трипільців-аріїв (ІІІ тис. до н. е.), дружинників переможця Хозарії — князя Святослава (ІХ ст.) та українських козаків (ХІV ст.).

Загалом етнонім гіксоси єгиптологи перекладають як володарі чужоземних країн. Тож з яких таких чужоземних країн прибули ці володарі до Єгипту?

Найкраще про це скажуть імена киянської династії фараонів-гіксосів: Киян (з міста Київ?), Шишак (з полтавського міста Шишаки?), Любарн, Гузій, Мина (з чернігівського міста Мена?), Вусирод, Гор (з черкаського міста Городище чи хмельницького міста Городок?), Пітана, Телепін, Тудалій, Укрмир.

З якого регіону України походили роди цих фараонів Єгипту, не так вже й важливо, але те, що їхні імена мають українське коріння, це — факт!

В. Янович вважає, що гіксоси були саками (гіг саки — великі саки), а С. Березанська ідентифікує саків із представниками так званої ямної археологічної культури, які домінували в Україні у ІІІ—ІІ тис. до н. е.

На рубежі XVІІІ і XVІІ ст. до н. е. вони захопили Нижній Єгипет, де створили потужну племінну державу і збудували свою столицю — фортецю Аваріс, яку поєднали 625-кілометровим захисним муром з фортецею Геліополь. Але через 260 років гіксоси втратили контроль над Єгиптом...

Загадкові і древні копти: Їсус Христос був верховним жерцем Єгипту при фараоні Менесі?

Відомий єгиптолог Ж.-Ф. Шампольон (1820 р.) свого часу із здивуванням помітив, що мова корінного єгипетського етносу — коптів (утворився шляхом змішування африканських племен кушанів, шумерів та інших праукраїнських племен у VІ—ІІІ тис. до н. е.) дуже споріднена із староскіфсько-сколотською мовою. Лише оволодівши мовою коптів, він зміг розшифрувати зміст древніх єгипетських папірусів!

Дослідник з Одещини Петро Гарачук (Анан’їв) помітив, що лише в коптській, староукраїнській та еллінській мовах є такі літери і звуки, як Ж, Є, Ї та Щ. До того ж коптська й українська мови мають однакову кількість літер у своїх абетках — по 32 тощо. Зрозуміло, такі «збіги» є серйозними підставами для висновків, що ці писемності і мови народжені одним народом!

На думку П’єра дю Бурге, який написав книжку «Копти» (Софія, 2006 р.), «копти — це чисто і просто єгиптяни». Він, зокрема, зауважує, що їхнім головним храмом є храм Хет-ка-Птах (Het-ka-Ptah) у Мемфісі. Той самий храм, який був збудований фараоном Менесом на межі ІІІ тис. до н. е. і який дав назву Єгипту!

Нагадаємо, що копти відрізняються від арабів, які захопили Єгипет у середні віки нашої ери. Вони мають світлішу шкіру і, як свідчить Енциклопедичний словник Ф. Брокгауза та І. Ефрона, відзначаються особливими бюрократичними талантами і «заповнюють собою всі єгипетські канцелярії», успішно займаються землеробством, ремеслами і торгівлею.

Уже багато століть копти (як свого часу євреї та українці) не мають своєї державності, хоча їх налічують 7 мільйонів в Єгипті і понад мільйон по всьому світу. За довгі роки бездержавності ці корінні єгиптяни практично втратили свою мову і в побуті розмовляють арабською, а мова предків залишилася лише в богослужіннях.

Вони мають свого папу, а своїх священиків, за свідченням І. Кузич-Березовського, готують в українських семінаріях у Канаді. Якщо подивитися на коптський символ життя, викарбуваний у VІ ст. на стіні одного з коптських храмів (мал. 1), то він дивовижно схожий, як свідчить В. Мойсеєнко, на берегинь українців (мал. 2).

«Чомусь» на своїх іконах копти дуже полюбляють розміщувати найбільш шанованих персонажів своєї історії — Менаса і Христа (мал. 3).

Запитаємо себе: і чому це Мене(а)с і Христос зображені на одній і тій само коптській іконі? Погодьтеся, це не дуже логічно, розміщувати на одній іконі людей (богів?), що жили з інтервалом у три тисячі років!

Зазвичай на іконах відображають людей (богів) з однієї епохи. Якщо це так, тоді Їсус Христос (саме через коптсько-українське «Ї») жив щонайменше на три тисячі років раніше і міг бути верховним жерцем храму Бога Птаха при царі Менесі?!.

Хоча, ймовірно, згадана ікона символізувала певну ідеологічно-релігійну чи етнічно-міфологічну правонаступність від Менеса — до Їсуса Христа. Але в будь-якому разі цілком зрозуміло, що зв’язок Менес—Христос має, безумовно, коптську природу!

І ще одне. «Чомусь» коптський ієрогліф анх (символ життя) зливається з іменем Христа (мал. 4). Якщо вже цей символ/ім’я потрапив до абетки, ясно, що він має багатотисячолітню історію!..

Промовистий факт: найпопулярніше чоловіче ім’я в сучасних коптів — Менас! І це ім’я дивовижно збігається з ім’ям Менаса — першого царя об’єднаного Єгипту!

Повертаючись до церковних справ, відзначимо, що у коптів велику повагу «чомусь» має зображення кінних святих (мал. 5).

Але якщо згадати, що гіксосам/скіфам удалося підкорити у ІІ тис. до н. е. Єгипет — завдяки кінним військам, колісницям та мідній зброї (яких не знали африканські аборигени), — то розшифровка цієї таємниці лежить на поверхні: скіфи — вони і в Африці скіфи!

До речі, дослідники коптської культурно-релігійної спадщини помітили, що на їхніх іконах, які містять зображення кінних «християнських святих», намальовано шпори. Але ж візантійська кіннота не використовувала шпор. Це — скіфський винахід! Така ось цікавинка: на «християнських» іконах коптів зображено «язичницькі» святі «скіфської національності» — чи не дивина?!.

Ця маленька дрібничка може бути розгадкою великої таємниці, чому візантійські імператори так жорстоко (аж до фізичного знищення і взаємних анафем) переслідували коптський народ, який, судячи з усього, дав світові Їсуса Христа!

Можливо, тому, що в таємних келіях «візантійського відділу пропаганди та агітації» вже готувалася спецоперація «Біблія» (приблизно V ст. н. е.), в котрій потрібно було змінити національність Божого Сина, якого до того ж зробили молодшим на три тисячі років?..

Якщо це так, тоді так звана «наша ера» має розпочатися на межі ІV—ІІІ тис. до. н. е. і повинна бути прив’язана до осіб фараона Менеса та верховного жерця храму лелегів Христа, котрі належали до обраного Богом народу, що й досі зветься коптами!

Але ж копти, «ну дуже схожі» (за Страбоном) на скіфів, котрі, за словами римлянина Помпея Трога: «...завжди вважалися найдавнішими, хоча між скіфами і єгиптянами довго тривала суперечка про давність походження...». Отже, як писав поет: «Так, скіфи ми!..».

Нефертіті — з роду жерців міста Коптоса


Чи знаєте ви, що єгипетських принцес у стародавні часи за кордон заміж не віддавали. Мотивація прозаїчна: за традицією, чоловік старшої доньки попереднього фараона ставав новим фараоном.

Фараон Аменхотеп ІV/Ехнатон (1364—1347 рр. до н. е.) цю традицію зруйнував. Він одружився на красуні Нефертіті (мал. 6), котра не була дочкою Аменхотепа ІІІ. Але для нас у цій ситуації важливе інше.

Як свідчать єгипетські хроніки, цариця Нефертіті, чий неперевершений образ — поряд з образами пірамід та посмішкою фараона Тутанхамона (її зятя) — став символом Древнього Єгипту, народилася в древньому (вже на ті часи) місті Коптосі!

Аменхотеп ІV порушив династійну традицію престолонаслідування. Він змінив ставку з чорножрецької релігії Бога Амона на солярний культ Бога Атона (Сонячного диска), а себе проголосив Божим Сином — АнхАтоном (AnkhAton).

Зверніть увагу на першу частину імені цього фараона — це ж коптський ієрогліф анх (символ життя), який «чомусь» зливається з іменем Христа! Ще одна революційна загадка історії, достойна імені цього царя-реформатора!..

Усе було добре, але в Нефертіті народжувалися лише дочки — аж шість! Можливо, це, а можливо, інтриги жерців Бога Амона призвели до того, що згодом її місце займає цариця-дублерка з того ж царського дому фараона Ехнатона.

Її ім’я нам теж здається глибоко символічним — Кія! Спочатку її політична кар’єра видається не менш вражаючою, ніж у Нефертіті. Вона народжує Тутанхамона і стає другим, або молодшим, фараоном!

Але фінал — такий само. Хто-хто, а жерці-чорнокнижники чудово зналися на інтригах. Так само, як і на отруті, якою, подейкують, зрештою, нагодували й АнхАтона... Експеримент з однобожієм довелося відкласти на півтора тисячоліття...

Насамкінець хочемо звернути увагу наших читачів, що в Єгипті існує одне місто Каїр (колишній Мемфіс), де розташовано найвідоміший коптський храм Хет-ка-Птах. В Україні було і є нині щонайменше п’ять населених пунктів, котрі мають назву Каїр (Миколаївська, Одеська і Херсонська області).

В Єгипті є одне місто з Коптос. В Україні — Коптіве (Донеччина), Коптівидівка (Житомирщина), Коптівичівське (Київщина), Коптів (Полтавщина), Коптівка (Харківщина), Копти (Чернігівщина).

Хтось, можливо, скаже: «Випадковість»!.. Але, враховуючи лінгвістичну, релігійно-міфологічну та етнічну спорідненість предків коптів і українців, ви в це повірите?!.

Валерій БЕБИК, доктор політичних наук, проректор Університету «Україна», голова Всеукраїнської асоціації політичних наук.

"Голос України"

Велика Україна і Мала Русь



Хоч як сумно, але інформаційні спецпроекти на кшталт «Всесвітня історія» чи «Малоросія» й досі благополучно перебувають не лише в умах пострадянських (за мислення) українських політиків, а й у шкільних підручниках незалежної України.

Однак поступово правдиві, документально підтверджені факти з тисячолітньої української історії складаються в яскраві картини національної величі українського етносу, який сформувався ще наприкінці ІV тис. до н. е.

Об’єктивні дані істориків, археологів, філософів, культурологів і релігієзнавців свідчать, що такі українські цивілізації, як Мезин (ХХ—ХІІ тис. до н. е.), Кам’яна Могила/Шу-Нун (ХІІ—ІІІ тис. до н. е.), Трипілля (VІ—ІІ тис. до н. е.), Скіфія/Арія/Оріяна (ІV тис. до н. е. — І тис. н. е.) — набагато старші за так звані «класичні» цивілізації Давнього Єгипту (ІІІ тис. до н. е.), Індії (ІІ тис. до н. е.), Греції (ІІ—І тис. до н. е.) чи Риму (І тис. до н. е. — І тис. н. е.).

Проте й донині в українських школах наших дітей переконують, що до Київської держави України-Русі (ІХ—ХІІ ст. н. е.) у нас нічого не було, а власне українці як народ з’явилися лише у ХІV столітті н. е., та й то відбрунькувалися від наших більш спритних у переробці історичних текстів північних сусідів...

У цьому зв’язку ми і намагатимемось з «неканонічної» точки зору розглянути деякі усталені історичні, політичні та релігійно-філософські міфи, дотичні до істинної багатотисячолітньої української історії.

У попередніх матеріалах (див. статтю «Христос і Нефертіті» від 15.10.2008 р.) ми вже вивели логічний ланцюжок становлення і розвитку українського етносу: теукри—скіфи—арії—українці.

А сьогодні спробуємо розібратися, як сталося, що тисячолітня Україна перетворилась спочатку на Київську Русь, а згодом і на Малоросію, відновивши, зрештою, свою прадавню назву — Україна.

Українська та Київська Русь

В Україні спостерігається унікальне географічно-топонімічне явище, якого практично немає ніде у світі. Ну де, скажіть, ви зустрінете у Франції село Француженка або в Німеччині село Німецьке.

В Україні ж ми разом маємо 38 населених пунктів, в яких у їх назві є корінь «укр». Серед них три міста — Українськ (Донеччина), Українка (Київщина) і Новоукраїнка (Кіровоградщина).

До цих міст додаються 35 сіл і селищ: 22 села, що називаються Українка, 12 — з назвою Українське й одне село Українець, які рясно розташувалися по всіх областях України.

Показово, що в Україні є й 26 сіл, які у своїй назві мають корінь «рус». Серед них виокремлюють два Русиліва, два Русіва, два Руських.

А далі (по одному) ціла шерега сіл з епітетом «руський»: Руська Гута, Руська Долина, Руська Мокра, Руський Мочар, Руське Поле, Руські Тишки і т. ін. Є й Руснів, Русовичі, Русивель, Русин і Русин Яр.

Така кількість населених пунктів, що мають у своїй назві корінь «рус», зовсім не випадковість. Якщо ми звернемося до «Правди роської» (до речі, не руської, а роської — за текстом!) Великого київського князя Ярослава Мудрого, то дізнаємось, що жителі Київської держави називалися русинами.

Більше того, ця середньовічна історична пам’ятка нам повідає, що поняття русин і слов’янин характеризують представників зовсім різних народів. Отже, за версією Ярослава Мудрого, середньовічні русини — це сучасні українці, а слов’яни — сучасні росіяни.

Для того, щоб переконатись у цьому, процитуємо «Правду роську» князя Ярослава (за Академічним списком): «Оубьет моуж моужа, то мьстить братоу брата, или сынови отца, любо отцю сына, или братоучадоу, любо сетриноу сынови; аще не боуде кто мьстя, то 40 гривен за голову; аще боудеть роусинъ, любо гридинъ, любо коупчина, любо ябетникъ, любо мечникъ, аще (в) изгои боудеть, любо словенинъ, то 40 грименъ положити за нъ».

Як свідчив свого часу відомий знавець тієї епохи російський академік М. Тихомиров у своїй книжці «Пособие для изучения Русской правды» (Москва, 1953 р.): «Русин — житель Киевской Руси, так как новгородцы называли Русью именно Киевскую и прилежащие к ней земли... Словенин — означал новгородца».

Тож українці ніколи не були і не є слов’янами!

Тому й не варто дивуватися словам росіянки З. Рагозіної, яка ще 1903 року писала, що українці є нащадками скіфів. А ще процитуємо римського історика Помпея Трога (І ст. до н. е.): «Скіфське плем’я завжди вважалося найдавнішим, хоча між Скіфами і Єгиптянами довго тривала суперечка про давність походження...».

Процитуємо цього поважного римлянина і нагадаємо, що єгипетська цивілізація відноситься до ІІІ тисячоліття до н. е. А ми, виходить, старші від цих давніх єгиптян...

До речі, російська імперська історична наука (В. Татіщев, М. Ломоносов та ін.) активно посилалась на прадавній міф про наших предків, згідно з яким було два брати — Скіф і Словен. Старший брат Скіф залишився жити на батьківській землі (в Україні), а молодший брат Словен пішов на північ і... заснував Новгород (в Росії)...

Звідси й така різниця в мовах, культурі, звичках, ментальності...

Тому й не дивно, що в Російській Федерації зовсім немає міст і є лише чотири села, в назві яких фігурує епітет «руський»: Руський Акташ (Татарстан), Руський Камешкир (Пензенщина), Русько-Висоцьке (Ленінградщина) та Руський (Приморський край).

Отже, можна порівняти: 26 руських сіл в Україні й 4 руських села в Росії. Відчуваєте різницю? Насправді все дуже просто. Згадаймо, що в середні віки те, що нині називається Росією, мало назву Московія, Московське князівство.

Сама Москва, як загальновідомо, була заснована київським князем Юрієм Долгоруким (який похований у Києві). Але згодом московська колонія і київська метрополія помінялися місцями (приблизно так, як згодом Англія і США).

Нова московська метрополія, так би мовити, в адміністративному порядку привласнила назву Русь, перейменувавши Україну в Малоросію і запровадивши міф про Україну як «окраину» новоствореної Російської імперії.

«Окраина» чи «Околітія»?

Переконливі факти з прадавньої української історії не дають нам жодних підстав погодитися з походженням назви України як «Окраины», оскільки:

1) льодовики (які розтанули на півночі Європи лише 8—10 тисяч років тому) ніколи не переривали життя в Україні, і вона протягом щонайменше 20 тисяч останніх років свого існування була центром глобальної за своїми культурно-історичними наслідками цивілізації;

2) найстаріший храм планети Шу-Нун/Кам’яна Могила розміщується в Україні, а храми завжди будували в центрі обслуговуваної ними території, оскільки вони були місцем суспільно-адміністративного управління, здійснення релігійних культів, осередками ремесла, освіти та науки;

3) доведено, що наші пращури трипільці/арії протягом VІ—ІІ тисячоліть до н. е. активно розселялись у світі і, прийшовши в інші краї, не могли (чисто психологічно) називати свою прабатьківщину «окраиною» (та ще й мовою, котра виникла лише в ХІV—XV ст.);

4) слово «окраина» — російського походження; в українській мові немає такого слова, проте є — «околиця», і якби мешканці України прагнули підкреслити саме географічно-прикордонний характер своєї держави, вона носила б назву «Околітія»...

Продовжуючи етимологічно-лінгвістичний аналіз назви «Україна», варто звернути увагу на корінь «країна» (страна — російською, state — англійською).

На Балканах (неподалік від населених пунктів Кий і Києво) й досі існує адміністративно-територіальна одиниця — Сербська Країна. А в одній із книжок ХІХ століття згадується місто «Биаград — столичный град тоя украины». Як можна здогадатися, мова йде про нинішній Белград.

У середні віки в Європі, як свідчить Френсіс Дворнік, були відомі такі князівства, як Словенська Крайна і Войнова Крайна, що входили до складу Священної римської імперії.

Отже, слово «країна» з давніх-давен є доволі поширеним в Європі.

Історичні дослідження свідчать, що слово «україна» (оукраїна) активно використовувалося в географічній топоніміці Середньовіччя поряд з такими поняттями, як князівство, край, землі.

Наприклад у книжці «Слово Христолюбця» зазначалось: «Ноне по оукраинам молятся ему проклятому богу Перуну».

А в «Повісті про два посольства», котра описує часи царювання московського царя Іоанна Васильовича, використовується вельми показова фраза: «В наши украины и на наши городы войною учнутъ ходити».

Як свідчать історичні джерела ХV—ХІХ століть, на півночі сучасної Російської Федерації, зокрема, була Терська Україна — на півдні Кольського півострова, а на південь від Карелії — Каянська Україна.

Псковський 1-й літопис від 1481 року згадує Україну за Окою, Тульську Україну, а «Сказання про Мамаєве побоїще» та Псковський 2-й літопис (1481 р.) згадує Псковську Україну.

Але й це не все! «Розпис міст» Російської імперії від 1652 року дає такий перелік 37 українських міст: Тула, Калуга, Кашира, Коломна, Переяслав, Рязанський Ярославець і т. ін.!

Тут також читаємо: «Калуга и др. украинские города», «В Туле и иных украинных городах», «Украйных Севских городов», «Украйных Польских городов», «Малороссийских городов жители приезжают в Московское государство и в украинные городы».

Отже, ми можемо переконатися, що слово «україна» означало, навіть за московськими мірками, зовсім не околицю їхнього князівства. Якщо, наприклад, україни в Карелії і на Кольському півострові ще можуть потрапити під визначення околиці, то підмосковні міста Тула, Калуга, Коломна розташовані в самому серці Московської держави.

Тож напрошується й певний висновок щодо «неточності» та «неупередженості» перекладу та тлумачення російськими імперськими істориками загальноприйнятого у світі поняття україна, як країна, край, держава, земля.

А, дійшовши такого висновку, сьогодні ми вже можемо зрозуміти, для чого все це робилося: «Немає історичної пам’яті, немає й такого народу — українці. Є, звісно, лише якісь там «малоросы с окраины», котрі відбрунькувалися від великоруської народності, а нині стали «антирусскими» (такий ось абсурд!).

Наостанок порівняємо, скільки українських міст було свого часу на території Росії (понад 40) і скільки власне «топологічно руських» населених пунктів є в Росії сучасній (лише 4).

Згадаймо також про московські маніпуляції назвами «Русь» та «Малоросія», а також про кількість «топологічно руських» населених пунктів, розташованих у сучасній Україні (26), і тоді ми зрозуміємо, наскільки важливим для становлення національної самосвідомості є вивчення власної історії, мови та культури!

Валерій БЕБИК, доктор політичних наук, проректор Університету «Україна», голова правління Всеукраїнської асоціації політичних наук.

Фото Дмитра СМОЛЕНКА (Укрінформ) та з архіву автора.

"Голос України"

Христос — жрець Аполлона?

Схоже на те, що Христос насправді жив за три тисячі років до свого «канонічного» народження і говорив (як і Нефертіті) коптською мовою, наближеною до мови предків сучасних українців. Сьогодні ми маємо нові дані стосовно непересічної особистості Христа, який, можливо, є узагальненим образом кількох поколінь пророків Бога на землі...

Єдинобожжя і влада

Ще донедавна вважалося, що всі провідні світові релігії зародились на Сході, а ця частина Земної кулі розглядалась як осередок духовності глобальної людської цивілізації.

Проте навіть після розшифровки А. Кифішиним текстів Кам’яної Могили (які дали підстави для висновків щодо зародження основ релігійної міфології на території України) ми маємо віддати належне Стародавньому Сходові, котрий зробив неабиякий внесок у становлення та розвиток світової політичної думки, зокрема, в контексті поєднання політики і релігії.

Скептики можуть зауважити: мовляв, що ж спільного в політики і релігії? Насправді на початковому етапі історії становлення інституту держави, коли знання про витоки держави та влади ще не узагальнили, їх основною формою були міфи, в яких виникнення влади пов’язувалося з богами.

Наприклад, в одному з «Текстів пірамід» (2700—2400 рр. до н. е.) ідеться про те, що єгипетський фараон Пепі народився від шлюбу Бога Сонця та смертної жінки, а отже, за версією авторів зазначених міфотворчих текстів, фараон є цілком правомірним «політичним нащадком» Бога на землі.

Зрозуміло, що для побудови міцної держави бажано мати не тільки одного (авторитетного в електорату) фараона, а й одного (і всемогутнього) Бога.

Однією з найвідоміших спроб запровадження єдинобожжя був епохальний соціально-релігійний експеримент фараона Аменхотепа ІV (ХІV ст. до н. е.). Останній (за підтримки своєї дружини Нефертіті, що походила з родини жерців-коптів) змінив адміністративним шляхом правлячу чорножрецьку релігію Бога Амона на солярний культ Бога Атона (Сонячного диска), а самого себе проголосив Божим Сином — АнхАтоном (AnkhAton).

Якщо ми уважно подивимось на першу частину імені цього фараона, то побачимо там коптський (давньоєгипетський) ієрогліф анх (символ життя), який (між іншим) зливається з іменем Христа і символом Сонця, зображеного на українських берегинях!

«Мемфіська теологія» як прообраз Біблії

Загалом найбільший внесок у релігійно-політичну концепцію єдинобожжя зробили єгипетські жерці коптського храму Хет-ка-Птах (Het-ka-Ptah), заснованого фараоном Менасом/Менасем на початку ІІІ тисячоліття до н. е. в Мемфісі (нині — Каїр).

Бог Птах (лелека ?) став центральною фігурою розробленої жерцями «Хати-Птаха» філософської теологічної (тео — бог, логос — слово) системи. До нас вона дійшла у вигляді викарбуваного за часів правління фараона Шакбе/Сакбе (сака-скіфа?) у VІІ столітті до н. е. священного тексту — «Мемфіської теології», написаної орієнтовно ще у 2700—2400 роках до н. е.!

Як стверджує цей більш як 4500-літній космогонічний текст, «Птах творить своїм розумом (своїм «серцем») і словом (своїм «язиком»)», він «дав богам існування». Після цього інші боги набули свої тіла, увійшовши «в кожний вид рослин. Кожен вид каменю, кожну глину, в усе, що росте на її (землі) поверхні і в чому вони (боги) можуть проявитися».

Згадаймо класичну біблійну фразу: «Спочатку було Слово, і Слово було — Бог», написану через три тисячі років після «Мемфіської теології», і переконаємося, що Біблія (створена у ІV—V ст. н. е.) фактично дублює зміст релігійно-філософського тексту, створеного набагато раніше жерцями-лелегами коптського храму, заснованого єгипетським фараоном з неєгипетським іменем — Менас/Менес (1. першолюдина — санскритом; купець, міняла — староукраїнською ?).

Напевно, це й пояснює, чому стародавні єгиптяни — копти (мова яких наближена до староукраїнської) на своїх іконах дуже полюбляють розміщувати найбільш шанованих персонажів своєї історії — Менаса і Христоса.

Зверніть увагу: Мене(а)с і Христос зображені на одній коптській іконі, і Син Божий Христос (трохи зверхньо) тримає руку на плечі всесильного фараона Єгипту Менеса (?). Але ж церковна традиція іконографії не передбачає розміщення на одній іконі людей (богів ?), що жили з інтервалом у три тисячі років!

Можливо, Христос і Менес були спільниками в державно-релігійному будівництві Стародавнього Єгипету. Більше того, враховуючи тогочасну релігійно-політичну практику, ми можемо зробити висновки, що духовна влада в ті часи ще домінувала над владою світською (в Іудеї та Візантії все сталося навпаки).

Якщо так, тоді Їсус Христос жив щонайменше на три тисячі років раніше за свого «канонічного» народження і цілком міг бути верховним жерцем храму Бога Птаха при фараоні Менесі! В такому разі є підстави говорити, що міф про народження Христа від Бога і земної жінки логічно «вписується» в концепцію єдинобожжя, розроблену мемфіськими жерцями ще на початку ІІІ тисячоліття до н. е.!

Хоча, ймовірно, згадана ікона могла символізувати певну ідеологічно-релігійну чи етнічно-міфологічну правонаступність від Менеса до Христа (або від Христа до Менеса ?). Але в будь-якому разі зрозуміло, що зв’язок Менес—Христос має, безумовно, коптську природу!

Спецоперація «Біблія»

На коптських іконах, що містять зображення кінних «християнських» святих, намальовано шпори, які не використовувала візантійська (римська) кіннота. Натомість активно використовували цей технологічний винахід саки/скіфи, котрим удалося підкорити Єгипет у ІІ тисячолітті до н. е. (династії Великих і Малих гіксосів) — завдяки кінним військам, колісницям та мідній зброї, яких не знали чорношкірі автохтони Давнього Єгипту.

Ця маленька дрібничка може бути ключем до розгадки причин, чому візантійські імператори (які фактично керували християнською церквою) так жорстоко переслідували коптський народ, який, судячи з усього сказаного, дав світові Їсуса Христа!

Можливо тому, що «нестори-літописці» візантійського «відділу пропаганди і агітації» вже готували інформаційну спецоперацію «Біблія» (приблизно V ст. н. е.), в котрій потрібно було змінити національність Божого Сина і вирвати його з історичного контексту домінування духовної влади над політичною?

Якщо це так, тоді так звана «наша ера» насправді розпочалася на межі ІV—ІІІ тисячоліть до н. е. і має бути прив’язана до осіб фараона Менеса та верховного жерця храму лелегів Христоса, котрі належали до богообраного народу, що й досі зветься коптами!

Але ж копти, відповідно до тверджень «батька географії» Страбона, дуже схожі на скіфів. А скіфи, за словами римлянина Помпея Трога: «...завжди вважалися найдавнішими, хоча між скіфами і єгиптянами довго тривала суперечка про давність походження...».

Христос та Менес (ІV—ІІІ тис. до н. е.), а згодом і АнхАтон (ІІ тис. до н. е.) недовго протрималися на своїх посадах і явно достроково пішли з життя. Можливо, тому, що змінили головний пантеон богів-автохтонів Єгипту на домінування єдиного Бога Птаха (Лелеку, популярного в Стародавній Україні)?..

Іудаїзм і зміна релігійно-політичної моделі влади

Концепцію єдинобожжя і відповідну модель походження влади, винайдену коптами, розвинули й реалізували західні семіти — євреї у своїй національній релігії — іудаїзмі (пророк Мойсей, ХІІІ ст. до н. е.) та релігійно-політичній практиці (цар Соломон, Х ст. до н. е.).

До речі, зв’язок та змістовне наслідування між релігійно-політичними міфами і концепціями політичної влади коптів та іудеїв простежується досить очевидно. І це зрозуміло, оскільки до так званого виведення Мойсеєм ізраїльського народу з «єгипетського полону», останній досить довго перебував у складі Давньоєгипетської держави (1700—1300 рр. до н. е.). І його вожді та ідеологи, безперечно, були ознайомлені із системою релігійно-політичних поглядів коптів.

Єдина відмінність полягає в тому, що з ІІ тисячоліття до н. е. у стародавньому глобальному суспільстві починає домінувати не духовна влада жерців, а влада царів, яку водночас із скіфами-аріями реалізували спочатку єгипетський фараон АнхАтон, а потім іудейський цар Соломон.

Виникнення та розвиток іудаїзму як релігійно-філософської системи найяскравіше висвітлено у Старому Завіті, що ввійшов до тексту священної книги християн — Біблії, написаної під впливом іудейських релігійних кіл. Зокрема, п’ятикнижжя Мойсея (ХІІІ ст. до н. е.) є основним священним текстом іудеїв, який докладно регламентує їхнє життя.

Лейтмотивом іудаїзму є теза: перед народом Ізраїлю нібито поставлено високі моральні вимоги, оскільки, мовляв, через нього Бог Старого Завіту благословить усі народи світу. І месія з коліна Давидова прийде спокутувати гріхи людства і правити як Цар усіма народами.

Протягом століть цей міф ортодоксальними іудеями тлумачився насамперед не з морально-етичного, а з політико-ідеологічного погляду глобального панування євреїв у світі. Хоча природніше було б зосередитися на спокутуванні гріхів людства, розглядаючи так зване Царство Боже не як державно-політичне утворення, а як духовний імператив.

Соломон — співавтор і «науковий редактор» Біблії?

Цікаво, що справу (аскетичного?) єврейського пророка Мойсея на практиці реалізував власник гарему із 700 офіційних жінок і 300 наложниць — цар Соломон, який здійснив централізацію релігійного культу й будівництво величного іудейського храму для зберігання ковчега із скрижалями (заповідями Бога).

Змістовний аналіз Біблії, написаної коптами і «модернізованої» іудеями, свідчить, що шанований семітами (євреями та арабами) Соломон (Сулейман) був справді непересічною людиною.

Судячи з того, що після Мойсея йому найбільше виділено місця у Старому Завіті (Торі), він, напевно, був одним з авторів і «наукових редакторів» Біблії. Принаймні його «Соломонові притчі», «Екклезіаст», «Пісня пісень», котрі є складовими частинами Старого Завіту, свідчать про його високі розумові та поетичні здібності...

Римляни вигнали іудеїв із Палестини 135 року н. е., але іудаїзм не зник тільки тому, що єврейські громади-діаспори існували тоді в багатьох країнах. Іудеї зазнавали переслідувань, довго не мали своєї держави, і логіка їхнього виживання потребувала відокремленої внутрішньої самоорганізації щодо культури та релігії.

Іудаїзм — локальна етнічна релігія євреїв, що набула водночас світового значення як одна з основ християнства (після того, як поставила останнє під свій догмато-ідеологічний контроль), а згодом стала основою сучасної політичної концепції глобалізму, що, по суті, спрямована на реалізацію ідеї домінування єврейського народу над усіма іншими народами світу.

У будь-якому разі очевидним є те, що інформаційний спецпроект «Біблія», реалізований християнською церквою під впливом іудаїзму у ІV—V століттях н. е. був певним «перезавантаженням» релігійно-політичного коду людської цивілізації (і відповідної моделі божественного походження влади), результати якого ми споживаємо й досі.

Христос — з роду Хрисів, жерців Бога Аполлона?

Вас не дивує, чому Їсус Христос має два імені? Єгипетський фараон — просто Менес. Іудейський цар — просто Соломон...

Можливо, це є простим «збігом», але від Гомера ми знаємо про існування Хриса — жерця храму Аполлона на острові Хрис, що розташовувався поблизу Трої (Хрис — це жрець-топонім, ім’я-посада).

Нагадаємо, що Троя була заснована царем Теукром 3100 року до н. е. Зверніть увагу, приблизно в цей само час фараон Менес заснував храм Хет-ка-Птах (Мемфіс/Каїр)!

Відповідно до сюжетної лінії «Іліади» (ХІІІ ст. до н. е.) цар Агамемнон відмовився віддати за великий викуп Хрису (він же — троянський цар Менелай) його дочку Хрисеїду, захоплену ахейцями в полон (за що розлючений Бог Аполлон наслав на них мор).

До речі, на думку П. Гарачука, цей самий Хрис/Менелай є водночас і батьком всім відомого Одіссея. Чи немає у вас аналогії з Христом і Менесом, що жили в Єгипті?.. Можливо, це, справді, одна особа?..

Загалом історія тих часів налічує щонайменше декілька десятків осіб, належних до жрецького стану Хрисів, а відомий античний літератор Софокл навіть написав трагедію, що називалася «Хрис».

Античні джерела доносять до нас такі імена представників тогочасного релігійно-політичного бомонду: Хрис і Хрисаор — сини Бога Посейдона, Хрис — син царя Міноса, Хрисолай — син царя Пріама, Хрисофеміда і Хрисіппа — дочки Даная, Хрисіпп — син Єгипту, Хрисогенія — народила сина Хриса від Бога Посейдона, Хрисороя народила сина Корона від Бога Аполлона тощо.

Явно простежується лінія: «Хрис — Божий Син», хіба ні? Більше того, епітети з цим коренем мали й самі еллінські боги: Хрисаорей — епітет Бога Зевса (був розповсюджений в Лелегії/Карії) та Хрисеній — епітет Аїда, Бога підземелля!

Отже, з цього ми можемо зробити висновки, що з часом культ Бога Аполлона поступово набув найвищого релігійно-соціального статусу і претендував на одноосібне лідерство в тогочасному пантеоні богів (ще одне свідчення зародження традиції єдинобожжя).

Між іншим, як свідчать античні джерела, Бог Аполлон на зиму відлітав (бо лелека ?) на свою північну батьківщину — Ніперборею (Дніперборею?), а навесні повертався у свою літню резиденцію в Греції...

Наскільки лелегський Бог Аполлон був авторитетним і впливовим у ті часи, можна судити хоча б із того, що сам грецький верховний Бог Зевс «вважав, що поліпшує імідж», якщо додає у свою титулатуру епітет Хрис, приналежний жерцям храму Аполлона! Але — не лише Зевс.

Геракл (герой, син Зевса), котрий вважається прабатьком скіфів/українців (а згодом і греків), теж належав до служителів солярного (сонячного) Бога Аполлона, що пов’язувався еллінами із світлом, вищим розумом і вищою красою.

Незважаючи на численні християнські джерела, про долю справжнього Їсуса Христа ми поки що знаємо мало. Можливо, знаємо й не те, що було насправді...

Напевно-таки, він був розп’ятий (як антський цар Буз готами-християнами) на хресті. Але чи був він один? І чи відповідає дійсності біблійна версія його народження та сходження на Голгофу?..

Наявність цілої низки географічних назв (острови, міста) та імен (боги, герої), впливовість і поширеність сонячного культу Бога Аполлона роблять правдоподібною гіпотезу про узагальнення образу Христа — Божого Сина, котрий (імовірно) міг бути представником жрецької касти Хрисів, що домінувала і в Трої, і в Греції, і в Єгипті?..

Ураховуючи, що переселення лелегів, теукрів та киянідів з України в Єгипет та Грецію, найімовірніше, здійснювалося через Трою, такий перебіг подій не можна відкидати. Так само, як і гіпотезу про можливе присвоєння Їсусу (адептами християнства) популярного «Аполлонового» епітету Хриса/Христа для «поліпшення іміджу» нової монорелігії, що набувала глобального статусу...

ВАЛЕРІЙ БЕБИК,доктор політичних наук, проректор Університету «Україна»,голова Всеукраїнської асоціації політичних наук.


"Голос України"

Дніпропетровськ на півтора століття старший, аніж вважали досі

Нову, альтернативну версію походження міста група науковців презентувала колегам і громадськості у суботу 1 листопада на спеціально влаштованих слуханнях у Дніпропетровську.

Наукове обговорення версій походження міста організувала одна з міжнародних громадських організацій.

Донині указ Катерини ІІ про заснування міста Катеринослава від 1776 року вважався точкою відліку історії Дніпропетровська, однак сучасні дослідники переконані, що коріння міста сягає козацької доби – 1645 року. Це дата першої згадки про поселення Нові Кодаки на правому березі Дніпра (зараз це одна із промислових зон міста-мільйонника).

Історики стверджують, що знайшли архівні докази того, що Нові Кодаки були великим військовим і торговельним центром Придніпров’я, так само, як й інші козацькі поселення на території сучасного Дніпропетровська – Стара Самарь та Старий Кодак. Останні згодом занепали, а ось Новий Кодак перетворився на адміністративний і культурний центр, саме з нього, кажуть науковці, й велося керівництво будівництво імператрициного Катеринослава.

«На початку 20-го століття вже потроху доходили до цієї версії. Але згодом краєзнавчі дослідження вже не були популярні. До того ж вже склалась традиція, нема нічого важчого, ніж ламати міфи», – каже один із прибічників версії, краєзнавець Валентин Старостін.

А втім, з новою версією походження міста згоді далеко не всі дніпропетровські науковці. Вони пропонують їй ще кілька альтернатив, приміром, дехто схильний шукати витоки міста навіть у 11-му столітті, коли на території сучасного мікрорайону Ігрені існувало давнє поселення русичів.

«Спроби передатування є трохи пришвидшеними спробами позбавитись імперського минулого. Вони зрозумілі, але з наукової точки зору мають певні вади», – вважає історик, доцент Дніпропетровського національного університету Максим Кавун.

Наразі дніпропетровські історики закликали владу профінансувати розкопки на території давніх поселень в межах міста, аби покласти край дискусії про витоки Дніпропетровська.

Півтора місяці тому місто відзначило свій день народження, за офіційною «імперською», версією, – 232-й.

Історія України у вірші )) Всім, хто не любить України - читати!

В ніч на шостий день сотворив Бог
першу людину, і назвав він її
Богданом.
Богдан огледів сотворений світ,
порівняв з садом Едемським та й
утік з раю, бо був дуже
свободолюбивим і не хотів жити в
Едемському зоопарку. Для життя
він обрав собі найкрасивіше
місце на землі - Карпатські гори
і сказав «Моя хата скраю!».
Образився на це Господь і
перетворив Богдана на
неандертальця і сказав «Азм
еси ти у края жити, то всея твоя
нащадки зватимуться українцями!
А я собі сотворю нову расу!». І
сотворив він Адама.
Нащадки Богдана розселились від
Сяну до Дону. Вони першими
приручили тварин - собак, корів
та диких свиней. Вони винайшли
колесо й зробили перший
велосипед. Вони стали першими
землеробами, винайшовши плуг,
борону та комбайн. І вже
подумовували про утворення
Січі. На той момент Адама вже
прогнали з раю і його нащадки
жили в Гоморрі та Содомі
займаючись розпустою.
Але прийшов льодовиковий період
і військові походи довелось
відкласти. Українці винайшли
ткацтво та прялку. А коли стало
зовсім холодно молодий
українець Микола Прометей вкрав
у древніх греків вогонь і приніс
на Вкраїну, давши людям тепло. За
це давньогрецькі фашисти
упіймали його та дуже катували.
Древні греки були частково
нащадками Адама, котрі через
злягались з копитними тваринами
утворили різні гібриди -
кентаврів, сатирів, мінотаврів
та інших пегасів. Наразі вони
вимерли - потопились через
всесвітній потоп, котрий
розпочався після того як
розтанули льодовики. Також
втопились динозаври, бо Ной мав
огиду до плазунів і не взяв їх на
свою баржу.
Українці винайшли писемництво.
Передусім щоб фіксувати для
нащадків та інших народів свої
пісні, та поезію, бо українська
мова була найспівочішою. Досі
людство користувалось тільки
ієрогліфами.
Українці знайшли на Донбасі
каміння що горить і котре
плавиться, й назвали їх вугіллям
та рудою. І незабаром винайшли
ковальство збудувавши першу в
світі кузню яку назвали
Запоріжсталлю.
Досягнення в науці та техніці
привертали все більшу увагу
інших народів. До України
потягнулись каравани купців.
Євреї взагалі вирішили покинути
розведення нільських крокодилів
та виготовлення з них жіночих
сумочок і податись всім табором
ближче до культурного центру
світу - України. Темної ночі вони
втекли з Єгипту в бік України.
Але через 40 років зупинились на
півдорозі - помер
Мойша-провідник, єдина людина,
що знала дорогу та українську
мову.
В цей час в Україну приїхав
Чингізхан з Улан-Батора. Він
навчив українців кататись верхи
на конях, а вони йому подарували
собаку, свиню та корову і
пояснили як їх доглядати, щоб
Чингізхан більше не тинявся по
Євразії, морочачи всім голову, й
десь нарешті осів.
Чингізхан повернувся в Азію. На
близькому сході по дорозі
додому в нього здохла свиня.
Потім трохи далі втекла корова,
по дорозі він зустрів
корейських вчених-астрономів
які повертались з Назарету. Вони
спитали що це, вказавши на
собаку. Чингізхан був
неписьменний, і наплутавши те що
йому казали в Україні пояснив що
собаку можна або доїти або їсти -
в неї смачне сало. Корейці, які
голодували через свого вождя
Кім Чен Іра, купили того собаку
для розплоду.
Корову зустріли індуси. Вона
стояла посеред шосе
перегородивши рух транспорту.
Індуси попадали долілиць й
стали поклонятись небаченій
досі тварюці.
Свиня що здохла, під жарким
сонцем Близького Сходу почала
розкладатись й смердіти. Всі
народи що там жили довго рвало
через той сморід. Їх досі нудить
при виді свиней. Аборигени
близького Сходу вирішили що то
була свиня іудеїв, котрі
приперлись з Єгипту і сказали
щоб ті забирались геть. Так
з’явився антисемітизм.
Крим стає європейською
здравницею. Тут відпочивали та
творили такі видатні люди як
Сократ, Аристотель, Діоген. Сюди
припливали аргонавти та інші
алканавти щоб покращити своє
здоров’я.
Найбільшим курортом було
кримське місто Троя. Але в
надцятому році древньогрецькі
москалі від заздрощів
зруйнували Трою і тоді
троянські українці на чолі з
отаманом Енеєм заснували
Древній Рим, де збудували
Колізей. Тем вони годували левів
москалями й насолоджувались цим
видовищем. Так завдяки
українцям з’явився цирк та
театр.
В той же час в українських
заробітчан Марічки та Йосифа в
невеликому ізраїльському місті
Віфлеємі народився син Іісус,
засновник християнської віри.
Іісус проповідував любити всіх
ближніх та неньку Україну. Його
учні заснували Ватикан,
Царгород, Нью-Йорк та багато
інших міст світу.
Зокрема апостол Андрій,
мандруючи набережною Дніпра та
обираючи де б збудувати
Дніпрогес, зустрів чотирьох
бурсаків, що повертались з бурси
КІСІ додому. «Тут буде велике
місто, з каштанами та скляними
теплицями в центрі міста» -
вказав він на пагорби біля
дорогожицької телевежі (Колись
під час її будування Бог
перемішав мови народів, доти все
людство говорило українською). І
бурсаки Кий, Щек та Хорив
заходились його будувати, а
Либідь була за архітектора.
Так з’явилось найбільше в ті
часи місто - Київ. В ньому було
повно церков, університетів та
універмагів, місто стало
духовним, освітнім та торговим
центром.
В цей період на півночі дикі
племена москалів, з’ївши
останнього мамонта, вирішили, що
далі так жити не можна і треба
загарбати Україну й поневолити
свободолюбивих нащадків
Першобогдана. Вони в глухому
лісі на болоті будують кілька
шалашів та обносять його
парканом. Паркан нарікають
Дерев’яним Кремлем, а болото -
Москвою.
В цей час Колумб відкриває
Америку. Але відкривши її думає,
що потрапив до України, тільки з
іншого боку, бо мистецтво
вишивки інків повністю
співпадає з гуцульськими
орнаментами. Народ інків та
індійців був започаткований
древніми гуцулами, які ще до
Всесвітнього потопу, коли ще не
було винайдено ГрінКард,
потрапили до Америки.
В цей же час у Львові
з’являється перший друкарський
станок створений Федоровичем.
Україна навчила весь світ
друкувати паперові гроші та
книжки.
В Києві розквітає Могилянська
Академія. В котрій винаходять
порох, динаміт, пеніцилін,
безпечну бритву, та багато інших
предметів необхідних у побуті.
В Запоріжжі з’являється
Запорізька Січ - наймогутніше
військове формування в історії
людства. Тільки через сотні
років за зразком Січі буде
збудовано Пентагон. Але звитягу
українських військових так
нікому й не вдасться повторити.
В Україні розквітає культура та
мистецтво. Твори Шевченка
перекладають на всі мови світу.
Завдяки Шекспіру, котрий
перекладав твори Шевченка, Лесі
Українки та Франка англомовне
населення планети дізнається
про романтичну історію кохання
української пари Романа та Юлі.
Тим часом лютим москалям не
давав спокою добробут українців
і вони починають все частіше й
частіше шкодити Україні,
забуваючи що Київ мати
російських міст, а Україна
виплекала для Московії таких
видатних людей як Ломоносов,
Гоголь, Хрущов та Мазепа. Що саме
в Києві московити навчились
користуватись туалетом, носити
штані та краватки, та голити
бороди. Москалі почали все
частіше й частіше робити набіги
на Україну, нищачи її. Українців
вони або вбивали або гнали в
полон, де русифікували та робили
янучарами. Піком москальської
навали стала середина 20-го
століття, коли москалі разом з
фашистами захопили Україну.
Тільки титанічна боротьба
українських опришків під
проводом ОУН-УПА звільнила
Україну та інші народи Європи
спершу від коричневої чуми, а
згодом в 90-хх роках і від
москальської. Нащадки
Першобогдана зберегли його
нестримну любов до Свободи та
власної землі. Слава Україні!

(с) звідси.

Как оболванивают севастопольцев

Одним из средств непрестанной информационной войны, ведущейся
российскими политтехнологами против украинцев и Украины, является
повторение в разнокалиберных печатных и непечатных «Фёлькише беобахтер»
– тезисов, мифов, утверждений.
В жесточайшем потоке лжи, предшествовавшем незаконной установке
памятника российской царице и продолжающемся в связи с нежеланием
признавать факты, давно уже ставшие историей, можно выявить несколько
таких моментов.

ЛОЖЬ ПЕРВАЯ И ГЛАВНАЯ

Первой и главной повторяющейся ложью стало утверждение о том, что
Екатерина была основательницей Севастополя. Повторяющие эту ложь
депутаты городского совета в дискуссию не вступали – очевидно, что
историки легко развеяли бы этот миф – ведь и российская историография и
современные уважающие себя историки сходятся в том, что город
Севастополь основал 14 июня 1783 года адмирал Фома Мекензи. Но
неимоверное количество повторений на каждом углу и из каждого
контролируемого СМИ привело к тому, что экзальтированная и
шовинистическая публика легко приняла этот тезис на веру – да разве
могут в чем-то ошибаться депутаты-регионалы? Ну и что с того факта, что
указ Екатерины был подписан в феврале 1784 года? А если уж Валерий
Владимирович Саратов что сказал – тем хуже для фактов!
Анатолий Александрович Собчак, например, в 1991 году поддержал
переименование города в Санкт-Петербург. Но никто, обладающий здравым
умом, не считает его основателем города. Потому что по русскому обычаю,
кто заложил первый камень в основание первого здания – тот и
основатель. В данном случае – основатель города – адмирал Фома Мекензи.
А ложь тиражируется и достигает необходимых для сторонников России
размеров и объемов, оглупляя все новых и новых ротозеев.
Как тут не вспомнить указание В.И.Ленина «Действительное впечатление можно произвести только сверхнаглостью»?

ЛОЖЬ ПОПУТНАЯ И ОТВЛЕКАЮЩАЯ

После начала осуществления предложения главы Севастопольской
государственной городской администрации Сергея Куницына об установке
памятника гетману Сагайдачному был запущен параллельный обман: «война
памятников». Запевалой стал председатель городского совета Валерий
Саратов – как только в Германии был прооперирован Куницын,
севастопольцам было предъявлено ничем не подтвержденное возмущение тем,
что администрация намерена установить памятник Сагайдачному напротив
Дворца детства и юности. Эти несуществующие планы, выдержав довольно
длительную паузу, опроверг Владимир Казарин. Но было поздно –
возмущение горожан уже вступало в неконтролируемую фазу – так
называемая «война памятников» уже «монтировалось» в их умы.
Словосочетание зачастило в печатных СМИ
«Екатерина против Сагайдачного» "Война памятников"? («Слава
Севастополя») и на телеэкранах «Война памятников» – название сюжета на
телеканале "Россия", бард Андрей Сoболев с присущим ему пафосом запел:
«За нас воюют обелиски», не задумываясь, употреблял этот бред и
обозреватель Севастопольского телевидения Сергей Норманский.
Почему бред? Да потому что возмущение вызывал только памятник Екатерине
– как незаконно установленный, как не соответствующий действительности,
как сугубо антиукраинский, увековечивающий аморальность. Да потому что
на самом деле никакие памятники между собой не воевали. Воевали люди.
Существовало и существует противостояние идеологий и их носителей. И
люди же заслужили скандальную славу после впопыхах, втайне, но победно
установленного памятника далеко неоднозначной и аморальной политической
деятельнице теперь соседней страны по инициативе Черноморского флота и
при помощи вооруженных казаков из России. Вот такое оно –
незамысловатое шовинистическое счастье.
При этом для объединения пёстрого конгломерата приехавших в разное
время из России в Севастополь переселенцев был умело нарисован образ
врага и одновременно отшлифован до имперского блеска светлый образ
святой и беспорочной царицы.
Общественный комитет «Украинский Севастополь» еще до установки
имперского символа в своем обращении призвал президента Украины Виктора
Ющенко всеми правовыми средствами не допустить установления памятника
Екатерине II в городе ни во время празднования 225-ой годовщины
основания Севастополя, ни после. Представители комитета назвали
установление памятника царице «гуманитарной катастрофой» и правильно
предположили, что это приведет к появлению в украинском городе еще
одного места для проведения шовинистических ритуалов».
Шабашей московских холуев с хаянием украинского государства,
присутствие палаток антиукраинских партий, российских казаков
устроителям, однако, не хватает. Они сейчас проводят агитацию за то,
чтобы молодые пары в обязательном порядке приезжали и возлагали цветы
бронзовому изваянию распутнейшей за всю историю России цариц. Хорошо,
что случай пока был такой единичный, но странным молодоженам быть не
запретишь – ведь вряд ли Екатерина может быть образцом супружеской
верности – с ее ведома и муж ее был убит, и только официальное число ее
любовников согласно российской историографии перевалило за сотню мужчин
разных сословий. Таким образом, горсовет сознательно пошел на создание
в центре города предмета для насмешек жителей и приезжих. А надежды
честных людей на цивилизованное решение не оправдались.
Первый заместитель главы госадминистрации Владимир Казарин так
прокомментировал эти события: «Памятник установили ночью, открытие
назначили на ранее утро, людей на открытие приглашали тайно. Меня
удивляет и обескураживает, что депутаты горсовета в своем собственном
городе, устанавливая памятник важной в его истории личности, действуют
исподтишка, по-воровски».
«Я неоднократно предлагал не устраивать войну памятников. Сегодня к
Екатерине отношение, может быть, и разное. Но Екатерина основала
город-герой Севастополь», – продолжал мифотворчествовать Валерий
Саратов, познавший «под сотню женщин» (интервью газете «Слава
Севастополя» от 5 апреля 2008 г.) и остановивший свой выбор на царице.
А уже в официальном издании партии, газете «Регион-Севастополь»,
продолжая поиск врага, новый памятник гетману Сагайдачному назван «то
ли страшилкой, то ли недомерком».
«Ну коль все-таки суждено было появиться памятнику Сагайдачному в нашем
городе, то его создателям должно быть сегодня очень стыдно. Это же
насколько нужно не любить Украину, чтобы допустить установку такой
убогой скульптуры?» – подпевает в тон регионалам некая А. Полищук в
«Славе Севастополя».
Где тут можно увидеть мифическую «войну памятников»? Противостоят,
конечно же, люди, с разным художественным вкусом, разным пониманием
патриотизма, воспитанием и присутствующим или отсутствующим чувством
стыда.

«НЕТУ У НИХ МЕТОДОВ ПРОТИВ КОСТИ САПРЫКИНА»?

Севастопольские экраны практически с начала их создания до нынешних
дней заполнены политическими шарлатанами и политиканами-сепаратистами.
Это может заметить каждый. И в данном случае обстановка в городе
нагнеталась искусственно – ведь никто в реальности в «русском» городе
не собирался противостоять возведению памятника немке – украинские и
крымскотатарские общественные организации ограничились лишь
выступлениями в СМИ. Зато практически вся русскоязычная интеллигенция
проявила свои не лучшие качества, замеченные еще Лениным.
«Контролируемый хаос» — одна из главных стратегических задач по
дестабилизации в Украине со стороны нашего извечного соседа России.
Этому способствует как разветвленная сеть информационных ресурсов – от
печатных до телевизионных и сети Интернет, так и агенты влияния России
– их можно увидеть на любом телеканале – от всеукраинского до
регионального.
Именно для поддержания «контролируемого хаоса» в украинское общество и
вбрасываются новые антиукраинские стереотипы. Старые – Шухевич, УПА,
«НАТО – хуже гестапо», «Ющенко-американец», Тимошенко, «не было
Голодомора», «притеснение русского языка в Крыму» (кого притеснили?) –
продолжают нажимать на спусковой крючок в мозгах зомбированных горожан,
после чего их глаза наливаються кровью и они переходят в состояние
готовности рушить любые заборы и ограды. «Вброс» происходит с помощью
нескольких ньюсмейкеров с застывшей на лице улыбкой. Например, редко
какое выступление председатель постоянной комиссии по вопросам
градостроительной политики, регулирования земельных и водных отношений
Севастопольского горсовета г-на Белика не начинается со слов «фашисты»,
«УПА», Шухевич, украинизация», НАТО. Заметьте, комиссия по земельным
вопросам!
Одним из производителей и трансляторов новых мифов является депутат ВР
Украины Вадим Колесниченко, на которого, по его признанию, работает
несколько институтов. Слова употребляет крепкие, например: «возбуждение
уголовных дел в отношении граждан Севастополя, которые защищали
памятник, пускай таким неадекватным способом, я могу оценить как
бериевско-ежовскую «оттепель» или «главнокомандующий ВС Украины В.
Ющенко даже не подозревает, что среди офицеров зреет идея
государственного переворота». Потом, естественно, повторил эти
благоглупости несколько раз. Чтоб запомнилось.
Как заметил однажды писатель Валентин Домиль о ком-то другом: «У него был не язык, а аэродром. С него постоянно что-то слетало».
Вот еще несколько замеченных новейших мифологем, которые повторяются
изо дня в день и в газетах, и на телеканалах НТС и «Народном канале»,
безраздельно контролируемых Партией регионов: «народный памятник»
(необходимость в его установке нужна была исключительно пророссийским
силам), «на народные деньги воздвигается монумент Екатерине Великой»
(отобранные у «новых русских» деньги), «защитники Графской» (это о
разъяренной толпе, двинувшейся на украинских моряков по команде
депутата горсовета Басова!!!), «военные ВМС напали на мирных жителей»
(оцепление, которое делают военнослужащие ЧФ России во время
праздников, проходит мирно и законно). В результате их регулярного
повторения сигнальная система невысокого уровня срабатывала безотказно.
А об интеллектуальном уровне согласных с грязной антиукраинской
пропагандой людей можно судить и по публикации в новой, бесплатно
подбрасываемой газете, недавно появившейся в Севастополе.
«Если мы разрешим, чтобы эти нацистские таблички, которые увековечивают
предательство, вешали, настраивая людей против России, то наши внуки
даже не будут представлять, какой могучей нацией они были», — сообщает
нам «Главный Проспект» от 17-23 июля 2008 устами некой Елены Ворониной.
Назвать «нацистской» табличку из российской и украинской истории 1918
года – это вообще потеря всяческой совести, ума и чести участников этой
публикации и редактора газеты, а не просто участие в сеансе массового
психоза.
А вот как прокомментировал недавно слепленный герой «защитник Графской
пристани» депутат городского совета Севастополя от партии «Русский
блок» Андрей Меркулов события 5 июля: «Это все напоминает ситуацию,
когда паршивый кот метит углы – точно так же украинская власть по
любому мало-мальскому поводу пытается отметиться в Севастополе». Как
высказывания, так и действия одного из организаторов беспорядков должны
были бы привлечь внимание силовых структур. Арестовывают же пока только
исполнителей – несчастных людей, разъедаемых постимперскими
комплексами, а потому легко управляемых.

«МЫ ПОДВОДИМ ИТОГИ. ИТОГИ ПОДВОДЯТ НАС»

После упомянутой череды антиукраинских решений и действий со стороны
депутатов горсовета не могут не умилять после слова его председателя
Валерия Владимировича Саратова: «Севастополь сегодня — это форпост
дружбы между Украиной и Россией». «Форпост» — это из военной
терминологии – передовой сторожевой пост, как сообщает нам «Словарь
иностранных слов». Вот такой идеал дружбы.
Во время этого искусственного напряжения ситуации в Севастополе
председатель Совета Федерации Сергей Миронов наградил орденом Святого
князя Александра Невского 2 степени «за личную отвагу, мужество и
патриотизм» депутата Гагаринского районного совета Владимира Тюнина и
атамана казачьего войска города Севастополя Михаила Воронина.
Наверняка, пятая колонна получает для поддержки еще много «печенья и
варенья», не один десяток миллионов выделяет Москва для подрывной
деятельности в Украине. То есть, Севастополь – скорее, полигон для
отработки российскими политтехнологами и специалистами в области
психо-информационных войн новых разработок по воздействию на массы
людей.
Например, тот же герой Тюнин стал рупором для страшилки о том, что 15
автобусов с бойцами УНА-УНСО едут в Севастополь 22 июня для демонтажа
памятника Екатерине II.
«Нет врага - придумаем, заодно и пропиаримся» - хорошая идея. Но вот
ведь самое интересное – поверили! Чушь невероятная – откуда у
маргинальной организации столько людей, чтобы потребовалось полтора
десятка автобусов? Но такая ложь почему-то находит благодатную почву и
находит пристанище в воспаленном сознании.
Все эти события в украинском городе часто и тенденциозно показывают
россиянам. Для внутреннего пользования. То есть взнос севастопольского
горсовета в напряженность между странами достаточно весом.
Эксперты Центра Разумкова Валерий Чалый и Михаил Пашков в недавнем
интервью изданию "Зеркало недели" сделали вывод: «Государственная
пропаганда в России активно культивирует враждебность к Украине». По
подсчетам российских социологов, уже 21% респондентов воспринимают
Украину как враждебное государство, в то время как еще год назад этот
показатель составлял лишь 7%.
Ясно, что такие настроения регулярно подогреваются российской властью –
общий враг – сейчас это США, Грузия и Украина – традиционно нужен для
сплочения людей. Вот и последнее заявление департамента информации и
печати МИД России в свете предыдущего тезиса не выглядит странным.
Оказывается, многонациональные военные учения «Си Бриз — 2008» проходят
в «антироссийском ключе» и вызывают обеспокоенность у Российской
Федерации.
Что там про дружбу говорил Валерий Саратов?

Джерело: Майдан

Как оболванивают севастопольцев

Одним из средств непрестанной информационной войны, ведущейся российскими политтехнологами против украинцев и Украины, является повторение в разнокалиберных печатных и непечатных «Фёлькише беобахтер» – тезисов, мифов, утверждений.
В жесточайшем потоке лжи, предшествовавшем незаконной установке памятника российской царице и продолжающемся в связи с нежеланием признавать факты, давно уже ставшие историей, можно выявить несколько таких моментов.

ЛОЖЬ ПЕРВАЯ И ГЛАВНАЯ

Первой и главной повторяющейся ложью стало утверждение о том, что Екатерина была основательницей Севастополя. Повторяющие эту ложь депутаты городского совета в дискуссию не вступали – очевидно, что историки легко развеяли бы этот миф – ведь и российская историография и современные уважающие себя историки сходятся в том, что город Севастополь основал 14 июня 1783 года адмирал Фома Мекензи. Но неимоверное количество повторений на каждом углу и из каждого контролируемого СМИ привело к тому, что экзальтированная и шовинистическая публика легко приняла этот тезис на веру – да разве могут в чем-то ошибаться депутаты-регионалы? Ну и что с того факта, что указ Екатерины был подписан в феврале 1784 года? А если уж Валерий Владимирович Саратов что сказал – тем хуже для фактов!
Анатолий Александрович Собчак, например, в 1991 году поддержал переименование города в Санкт-Петербург. Но никто, обладающий здравым умом, не считает его основателем города. Потому что по русскому обычаю, кто заложил первый камень в основание первого здания – тот и основатель. В данном случае – основатель города – адмирал Фома Мекензи. А ложь тиражируется и достигает необходимых для сторонников России размеров и объемов, оглупляя все новых и новых ротозеев.
Как тут не вспомнить указание В.И.Ленина «Действительное впечатление можно произвести только сверхнаглостью»?

ЛОЖЬ ПОПУТНАЯ И ОТВЛЕКАЮЩАЯ

После начала осуществления предложения главы Севастопольской государственной городской администрации Сергея Куницына об установке памятника гетману Сагайдачному был запущен параллельный обман: «война памятников». Запевалой стал председатель городского совета Валерий Саратов – как только в Германии был прооперирован Куницын, севастопольцам было предъявлено ничем не подтвержденное возмущение тем, что администрация намерена установить памятник Сагайдачному напротив Дворца детства и юности. Эти несуществующие планы, выдержав довольно длительную паузу, опроверг Владимир Казарин. Но было поздно – возмущение горожан уже вступало в неконтролируемую фазу – так называемая «война памятников» уже «монтировалось» в их умы. Словосочетание зачастило в печатных СМИ
«Екатерина против Сагайдачного» "Война памятников"? («Слава Севастополя») и на телеэкранах «Война памятников» – название сюжета на телеканале "Россия", бард Андрей Сoболев с присущим ему пафосом запел: «За нас воюют обелиски», не задумываясь, употреблял этот бред и обозреватель Севастопольского телевидения Сергей Норманский.
Почему бред? Да потому что возмущение вызывал только памятник Екатерине – как незаконно установленный, как не соответствующий действительности, как сугубо антиукраинский, увековечивающий аморальность. Да потому что на самом деле никакие памятники между собой не воевали. Воевали люди. Существовало и существует противостояние идеологий и их носителей. И люди же заслужили скандальную славу после впопыхах, втайне, но победно установленного памятника далеко неоднозначной и аморальной политической деятельнице теперь соседней страны по инициативе Черноморского флота и при помощи вооруженных казаков из России. Вот такое оно – незамысловатое шовинистическое счастье.
При этом для объединения пёстрого конгломерата приехавших в разное время из России в Севастополь переселенцев был умело нарисован образ врага и одновременно отшлифован до имперского блеска светлый образ святой и беспорочной царицы.
Общественный комитет «Украинский Севастополь» еще до установки имперского символа в своем обращении призвал президента Украины Виктора Ющенко всеми правовыми средствами не допустить установления памятника Екатерине II в городе ни во время празднования 225-ой годовщины основания Севастополя, ни после. Представители комитета назвали установление памятника царице «гуманитарной катастрофой» и правильно предположили, что это приведет к появлению в украинском городе еще одного места для проведения шовинистических ритуалов».
Шабашей московских холуев с хаянием украинского государства, присутствие палаток антиукраинских партий, российских казаков устроителям, однако, не хватает. Они сейчас проводят агитацию за то, чтобы молодые пары в обязательном порядке приезжали и возлагали цветы бронзовому изваянию распутнейшей за всю историю России цариц. Хорошо, что случай пока был такой единичный, но странным молодоженам быть не запретишь – ведь вряд ли Екатерина может быть образцом супружеской верности – с ее ведома и муж ее был убит, и только официальное число ее любовников согласно российской историографии перевалило за сотню мужчин разных сословий. Таким образом, горсовет сознательно пошел на создание в центре города предмета для насмешек жителей и приезжих. А надежды честных людей на цивилизованное решение не оправдались.
Первый заместитель главы госадминистрации Владимир Казарин так прокомментировал эти события: «Памятник установили ночью, открытие назначили на ранее утро, людей на открытие приглашали тайно. Меня удивляет и обескураживает, что депутаты горсовета в своем собственном городе, устанавливая памятник важной в его истории личности, действуют исподтишка, по-воровски».
«Я неоднократно предлагал не устраивать войну памятников. Сегодня к Екатерине отношение, может быть, и разное. Но Екатерина основала город-герой Севастополь», – продолжал мифотворчествовать Валерий Саратов, познавший «под сотню женщин» (интервью газете «Слава Севастополя» от 5 апреля 2008 г.) и остановивший свой выбор на царице.
А уже в официальном издании партии, газете «Регион-Севастополь», продолжая поиск врага, новый памятник гетману Сагайдачному назван «то ли страшилкой, то ли недомерком».
«Ну коль все-таки суждено было появиться памятнику Сагайдачному в нашем городе, то его создателям должно быть сегодня очень стыдно. Это же насколько нужно не любить Украину, чтобы допустить установку такой убогой скульптуры?» – подпевает в тон регионалам некая А. Полищук в «Славе Севастополя».
Где тут можно увидеть мифическую «войну памятников»? Противостоят, конечно же, люди, с разным художественным вкусом, разным пониманием патриотизма, воспитанием и присутствующим или отсутствующим чувством стыда.

«НЕТУ У НИХ МЕТОДОВ ПРОТИВ КОСТИ САПРЫКИНА»?

Севастопольские экраны практически с начала их создания до нынешних дней заполнены политическими шарлатанами и политиканами-сепаратистами. Это может заметить каждый. И в данном случае обстановка в городе нагнеталась искусственно – ведь никто в реальности в «русском» городе не собирался противостоять возведению памятника немке – украинские и крымскотатарские общественные организации ограничились лишь выступлениями в СМИ. Зато практически вся русскоязычная интеллигенция проявила свои не лучшие качества, замеченные еще Лениным.
«Контролируемый хаос» — одна из главных стратегических задач по дестабилизации в Украине со стороны нашего извечного соседа России. Этому способствует как разветвленная сеть информационных ресурсов – от печатных до телевизионных и сети Интернет, так и агенты влияния России – их можно увидеть на любом телеканале – от всеукраинского до регионального.
Именно для поддержания «контролируемого хаоса» в украинское общество и вбрасываются новые антиукраинские стереотипы. Старые – Шухевич, УПА, «НАТО – хуже гестапо», «Ющенко-американец», Тимошенко, «не было Голодомора», «притеснение русского языка в Крыму» (кого притеснили?) – продолжают нажимать на спусковой крючок в мозгах зомбированных горожан, после чего их глаза наливаються кровью и они переходят в состояние готовности рушить любые заборы и ограды. «Вброс» происходит с помощью нескольких ньюсмейкеров с застывшей на лице улыбкой. Например, редко какое выступление председатель постоянной комиссии по вопросам градостроительной политики, регулирования земельных и водных отношений Севастопольского горсовета г-на Белика не начинается со слов «фашисты», «УПА», Шухевич, украинизация», НАТО. Заметьте, комиссия по земельным вопросам!
Одним из производителей и трансляторов новых мифов является депутат ВР Украины Вадим Колесниченко, на которого, по его признанию, работает несколько институтов. Слова употребляет крепкие, например: «возбуждение уголовных дел в отношении граждан Севастополя, которые защищали памятник, пускай таким неадекватным способом, я могу оценить как бериевско-ежовскую «оттепель» или «главнокомандующий ВС Украины В. Ющенко даже не подозревает, что среди офицеров зреет идея государственного переворота». Потом, естественно, повторил эти благоглупости несколько раз. Чтоб запомнилось.
Как заметил однажды писатель Валентин Домиль о ком-то другом: «У него был не язык, а аэродром. С него постоянно что-то слетало».
Вот еще несколько замеченных новейших мифологем, которые повторяются изо дня в день и в газетах, и на телеканалах НТС и «Народном канале», безраздельно контролируемых Партией регионов: «народный памятник» (необходимость в его установке нужна была исключительно пророссийским силам), «на народные деньги воздвигается монумент Екатерине Великой» (отобранные у «новых русских» деньги), «защитники Графской» (это о разъяренной толпе, двинувшейся на украинских моряков по команде депутата горсовета Басова!!!), «военные ВМС напали на мирных жителей» (оцепление, которое делают военнослужащие ЧФ России во время праздников, проходит мирно и законно). В результате их регулярного повторения сигнальная система невысокого уровня срабатывала безотказно.
А об интеллектуальном уровне согласных с грязной антиукраинской пропагандой людей можно судить и по публикации в новой, бесплатно подбрасываемой газете, недавно появившейся в Севастополе.
«Если мы разрешим, чтобы эти нацистские таблички, которые увековечивают предательство, вешали, настраивая людей против России, то наши внуки даже не будут представлять, какой могучей нацией они были», — сообщает нам «Главный Проспект» от 17-23 июля 2008 устами некой Елены Ворониной. Назвать «нацистской» табличку из российской и украинской истории 1918 года – это вообще потеря всяческой совести, ума и чести участников этой публикации и редактора газеты, а не просто участие в сеансе массового психоза.
А вот как прокомментировал недавно слепленный герой «защитник Графской пристани» депутат городского совета Севастополя от партии «Русский блок» Андрей Меркулов события 5 июля: «Это все напоминает ситуацию, когда паршивый кот метит углы – точно так же украинская власть по любому мало-мальскому поводу пытается отметиться в Севастополе». Как высказывания, так и действия одного из организаторов беспорядков должны были бы привлечь внимание силовых структур. Арестовывают же пока только исполнителей – несчастных людей, разъедаемых постимперскими комплексами, а потому легко управляемых.

«МЫ ПОДВОДИМ ИТОГИ. ИТОГИ ПОДВОДЯТ НАС»

После упомянутой череды антиукраинских решений и действий со стороны депутатов горсовета не могут не умилять после слова его председателя Валерия Владимировича Саратова: «Севастополь сегодня — это форпост дружбы между Украиной и Россией». «Форпост» — это из военной терминологии – передовой сторожевой пост, как сообщает нам «Словарь иностранных слов». Вот такой идеал дружбы.
Во время этого искусственного напряжения ситуации в Севастополе председатель Совета Федерации Сергей Миронов наградил орденом Святого князя Александра Невского 2 степени «за личную отвагу, мужество и патриотизм» депутата Гагаринского районного совета Владимира Тюнина и атамана казачьего войска города Севастополя Михаила Воронина. Наверняка, пятая колонна получает для поддержки еще много «печенья и варенья», не один десяток миллионов выделяет Москва для подрывной деятельности в Украине. То есть, Севастополь – скорее, полигон для отработки российскими политтехнологами и специалистами в области психо-информационных войн новых разработок по воздействию на массы людей.
Например, тот же герой Тюнин стал рупором для страшилки о том, что 15 автобусов с бойцами УНА-УНСО едут в Севастополь 22 июня для демонтажа памятника Екатерине II.
«Нет врага - придумаем, заодно и пропиаримся» - хорошая идея. Но вот ведь самое интересное – поверили! Чушь невероятная – откуда у маргинальной организации столько людей, чтобы потребовалось полтора десятка автобусов? Но такая ложь почему-то находит благодатную почву и находит пристанище в воспаленном сознании.
Все эти события в украинском городе часто и тенденциозно показывают россиянам. Для внутреннего пользования. То есть взнос севастопольского горсовета в напряженность между странами достаточно весом.
Эксперты Центра Разумкова Валерий Чалый и Михаил Пашков в недавнем интервью изданию "Зеркало недели" сделали вывод: «Государственная пропаганда в России активно культивирует враждебность к Украине». По подсчетам российских социологов, уже 21% респондентов воспринимают Украину как враждебное государство, в то время как еще год назад этот показатель составлял лишь 7%.
Ясно, что такие настроения регулярно подогреваются российской властью – общий враг – сейчас это США, Грузия и Украина – традиционно нужен для сплочения людей. Вот и последнее заявление департамента информации и печати МИД России в свете предыдущего тезиса не выглядит странным. Оказывается, многонациональные военные учения «Си Бриз — 2008» проходят в «антироссийском ключе» и вызывают обеспокоенность у Российской Федерации.
Что там про дружбу говорил Валерий Саратов?

Джерело: Майдан

НУНС має намір законодавчо заборонити нацистську символіку

Блок Наша Україна - Народна самооборона здатен внести і прийняти законопроект про заборону комуністичної і нацистської символіки в Україні, заявив заступник голови фракції НУ-НС Роман Зварич.

Як повідомляє прес-служба блоку, політик підкреслив, що "радянська і нацистська символіка пов'язана з режимами, які і повинні відповідати за мільйони жертв, загиблих від рук  комуністичних і фашистських людоїдів. І Україна не виключення".

Зварич пояснив цю ініціативу тим, що "мета таких законів - це, перш за все, віддати історичний і моральний борг перед минулими поколіннями, перед людьми, які були жертвами жорстоких тоталітарних режимів".

Депутат нагадав, такі закони давно існують в інших державах. "Наприклад, в Німеччині після Другої світової війни прийняли Закон, яким забороняється не тільки використання, а й розповсюдження нацистської символіки. За це на території Німеччини передбачена кримінальна відповідальність".

http://korespondent.net



Аби тільки не вийшло, як з забороною депутатської недоторканності...
Страницы:
1
2
предыдущая
следующая