хочу сюда!
 

Юлия

32 года, рак, познакомится с парнем в возрасте 25-40 лет

Искать

Поиск заметок «іван франко»

До 160-ї річниці дня народження Івана Франка

До 160-ї річниці дня народження Івана Франка



Поезії Івана Франка

О. Лунатикові

Квилить поезія німа, безрука:
«Не геній ти, а взір лиш продуцента!»
Глум і безсилля - труду мого рента.
Всьо рветься, гасне. Ох, тяжка розлука!
«Без маски», стор. 6.

Я не геній, синку милий,
Тим ніколи й не хваливсь;
Працював, що було сили,
Перед сильним не хиливсь;
Фарисейству й лицемірству
Я концесій не робив;
Людській кривді, злості й звірству
Я ні раз не підхлібив.
В долі добрій чи злиденній
Чесно, просто йшов весь вік
І йду досі. Я не геній,
Я звичайний чоловік.

Я для геніїв грядущих
Поле дикеє орав,
Шлях серед хащів найпущих
Просікав і протирав;
Для голодних пік сквапливо
Разовий, не панський хліб,
І ставав на всяке жниво,
І в’язав свій скромний сніп.
В сніговійниці студеній
Рук не закладав назад.
Я не плачу, що не геній,
Та чом ти так сьому рад?

А що часом стогну з болю
І в зневірі сльози ллю,
Се тому, що скрізь по полю
Так багато кукілю,
Що царює баба Бляга,
Так що й краю їй не знать,
І немає ліски мага,
Щоб потвору сю прогнать;
Що характери й сумління
Підгриза якийсь черв’як;
Що молодші покоління
Схнуть і в’януть вчасно так.
Правда, синку, я не геній...
Ех, якби я геній був!
З тих істерій, неврастеній
Я б вас чаром слів добув;
Я б, мов вихор, вас з собою
Рвав до ясних, світлих мет
І до жертви, і до бою
Вів би ваш я смілий лет!
Я б вам душі переродив,
Я б вам випрямив хребти,
Я б мужів з вас повиводив -
Навіть з мавп таких, як ти!


В ХХІІІ-ті роковини смерті Тараса Шевченка

Поклін тобі, народних нужд співаче;
Від міліонів, для котрих ти жив,
Від України, що ще й нині плаче
В тім самім горі, як ти ї лишив!

Поклін могилі твоїй, що руйнує
Ненависть дика й глупота сліпа!
Дарма! До неї, хоч най злість лютує,
Не заросте народная тропа.

Вони бояться, що ти ще не згинув,
Що в тій могилі не поліг, не зтлів,
Що в слушний час повернеш в Україну
Ще раз і збудиш громом своїх слів.

Вони бояться, чи та вкрівля з глини
Ножів не криє, списів, хоругов,
Старої слави й сили України,
Котра от-от воскресне, встане знов.

Вони бояться, що як хрест підгнилий,
Знак многолітніх наших кривд і мук,
Відновиться верх твоєї могили,
То Україні спадуть пута з рук.

От і збиткуються на твоїм гробі,
Що вкрив тя від гадючого жала,
І раді б навіть споминку о тобі
Із серць народних вирвати дотла.

І мову, на котрій співав, і плакав,
І кляв ти кривду, й віщував любов,
Вони цькують, мов оленя собака,
Донощиків і брехунів юрбов.

Хто зна - тиранів злість і гнів всеможні!-
От, може, днесь підписуєсь указ:
Кістки твої, як «неблагонадьожні»,
«Препроводить» в Сибір чи на Кавказ.

Слова ж твої, потіху в нашім горі,
Спалить, з серць вирвать, з пам’яті, з умів,
І вимазать ім’я твоє з історії,
І об’явить: «Шевченко - это миф».

Та ні, не «міф»! Від дуба степового
Розрісся вже цілий могучий ліс,
І не найдесь вже грому, вихру того,
Щоби його розвіяв і розніс.

Та ні, дармі укази і доноси,
Що пригнетуть, не вб’ють твої слова!
З-під гніту їх сильнішою, ніж доси,
Повстане правда, вічна і жива!

Небавом проясниться світ над нами!
Щасливі, вольні, ми зо всіх сторін
Святої України громадами
Підем к могилі твоїй на поклін.

1884 р.

V. Якби...

Якби само великеє страждання
Могло тебе, Вкраїно, відкупити,-
Було б твоє велике панування,
Нікому б ти не мусила вступити.

Якби могучість, щастя і свобода
Відмірялись по мірі крові й сліз,
Пролитих з серця і з очей народа,-
То хто б з тобою супірництво зніс?

О горе, мамо! Воля, слава, сила
Відмірюються мірою борби!
Лиш в кого праця потом скрань зросила,
Наверх той виб’єсь з темної юрби.

Та праці тої, мамо, в нас так мало!
Лежить облогом лан широкий твій,
А кілька нас всю силу спрацювало,
Щоб жить, без дяки, в каторзі чужій!

II. Україна мовить:

Мій синку, ти би менш балакав,
Сам над собою менше плакав,
На долю менше нарікав!
На шлях тернистий сам подався
І цупко по тернах подрався,-
Чого ж ти іншого чекав?

Сам знав, що гола я і вбога,
І до мойого ти порога
Прийшов, захтів служить мені.
Ну, в мене слугам плати скупо,
А нарікать на мене глупо...
Просила я тебе чи ні?

І що тобі за кривда сталась?
Що підняли на тебе галас:
«Не любить Русі він ні раз!»
Наплюй! Я, синку, ліпше знаю
Всю ту патріотичну зграю
Й ціну її любовних фраз.

Що проживеш весь вік убого?
Значить, не вкрав ніщо ні в кого,
А чесно працював на хліб.
Та й те подумай ще, будь ласка:
Твойого я найкраща частка
З тобою враз не ляже в гріб.

III. Рефлексія

Важке ярмо твоє, мій рідний краю,
Не легкий твій тягар!
Мов під хрестом, отсє під ним я упадаю
З батьківської руки твоєї допиваю
Затроєний пугар.

Благословлю тебе! Чи ждать тобі ще треба
Поваги й блиску від будущини,
Чи ні,- одного лиш тобі благаю з неба,
Щоб з горя й голоду не бігли геть від тебе
Твої найкращії сини.

Щоб сіячів твоїх їх власне покоління
На глум не брало і на сміх.
Щоб монументом їх не було те каміння,
Яким в відплату за плодючеє насіння
Ще при житті обкидувано їх.

IV. Сідоглавому

Ти, брате, любиш Русь,
Я ж не люблю, сарака!
Ти, брате, патріот,
А я собі собака.

Ти, брате, любиш Русь,
Як хліб і кусень сала,-
Я ж гавкаю раз в раз,
Щоби вона не спала.

Ти, брате, любиш Русь,
Як любиш добре пиво,-
Я ж не люблю, як жнець
Не любить спеки в жниво

Ти, брате, любиш Русь,
За те, що гарно вбрана,
Я ж не люблю, як раб
Не любить свого пана.

Бо твій патріотизм -
Празнична одежина,
А мій - то труд важкий,
Гарячка невдержима.

Ти любиш в ній князів,
Гетьмання, панування,-
Мене ж болить її
Відвічнеє страждання.

Ти любиш Русь, за те
Тобі і честь, і шана,
У мене ж тая Русь -
Кривава в серці рана.

Ти, брате, любиш Русь,
Як дім, воли, корови,-
Я ж не люблю її
З надмірної любови.

VII. Моїй не моїй

Поклін тобі, моя зів’яла квітко,
Моя розкішна, невідступна мріє,
Остатній сей поклін!
Хоч у житті стрічав тебе я рідко,
Та все ж мені той спогад серце гріє,
Хоч як болючий він.

Тим, що мене ти к собі не пустила,
В моїх грудях зглушила і вгасила
Любовний, дикий шал,
Тим ти в душі, сумній і одинокій,
Навік вписала ясний і високий
Жіночий ідеал.

І нині, хоч нас ділять доли й гори,
Коли на душу ляжуть злії змори,
Тебе шука душа
І до твоєї груді припадає,
У стін твоїх весь свій тягар скидає,
І голос твій весь плач її втиша. -

А як коли у сні тебе побачу,
То, бачиться, всю злість і гіркість трачу
І викидаю, мов гадюк тих звій;
Весь день мов щось святе в душі лелію,
Хоч не любов, не віру, не надію,
А чистий, ясний образ твій.

Безкінечне сходження "Сходів"



Ірина Токарська - головний координатор  Творчого об'єднання "Сходи"  в місті Львові

Відтепер, тобто від 25-річчя Дня Незалежності України, вношу корективи у свою діяльність як блогера, тобто перестаю цензурувати свої дописи, а видаю все, що маю на душі поточне і проточне, а головне: наочне!

Найбільше на це рішення вплинуло вчорашнє урочисте зібрання Творчого об'єднання "Сходи" у складі чисельного люду спершу за столиком коло "Чаші достатку" в парку імені Івана Франка, 160-річчя уродин якого ми також відзначили з радістю як продовження святкування 25-річчя Дня Незалежності України. Далі "Сходи" сходили до готелю "Дністер" і провели сходження на бенкетну галерею на даху з бездоганною за красою панорамою чарівного Львова.
Неможливо просто в кількох словах передати  всі урочистості промови, розмови і обмови, а що вже стіл накритий був бездоганно, як і чарівна обслуга забезпечила нас чистотою повітря, приміщення і протягів, які ми успішно подолали. І звичайно що вражаюче вразило не вороже творення бездоганного сервірування і наявність загадкового меню (можливо і навпаки, тому що один прибор було розшукано серед двох принесених, а офіціант, чарівний хлопчина, довго не давався замовити те, що нам закортіло, допоки наша знаюча дівчина не пішла і на кухні сама зробила замовлення, а він вже натхненно отой смаколик поставив на свій підніс і підніс нам під ніс)
 В підсумку обміну думок, книг, емоцій і промоцій, дісталося на горіхи Уряду, обговорено слова тексту славня "Ще не вмерла Україна" за Франковим "..ще не вмерла і не вмре!" та Іваном Багряним "воріженьки" чи "вороги" згинуть, трясця їх мамі, як "роса на сонці" чи як дурні в ополонці, а також ще багато чого актуального, але не радикального. Від часу появи радикально переляканого з вилами всім лячно наближатися до чогось радикального, щоб часом не вступити в оте фе. Ото вже хлоп - так хлоп: всіх перестрашив! Не даремно і зветься: Ляшко! А ось з Порохом вийшло дискусійне непорозуміння: чи то є порох при дорозі, що вітром переносить і в очі сипле, чи то той порох, що вибухає і його в гармати закладає воїнство українське? Наразі ще неясно, бо надто багатьом очі ріже офшори і рошени, а за тим слабенько видно вибухові злами, проломи і погроми у корупційних фортецях та засівших там олігархічних кланах із різноманітних "посівальників" для позивальників тощо. Було що поговорити, обговорити і затвердити, а саме що 160-т Франкові і 25-ть Україні то є гарно!

Також запропоновано мною кожному бажаючому робити невеличкі особисті прес-релізи з новинами, поезіями і текстами, заходами, виходами та усіма "посиланнями" тощо, щоб то разом зводити до купки і публікувати на сайті ТО "Сходи" http://artshodu.io.ua/ і паралельно в сайті "Елітарний Львів" http://artlvivbest.io.ua/

Богдан Гордасевич, прес-аташе ТО "Сходи"

Злочини ФСБанди АНТИХРИСТА Путіна в Франківську+Пророцтва УПА !

  • 24.07.16, 21:36
ПОМНОЖТЕ ! За місяць до свята 25 річчя НЕЗАЛЕЖНОСТІ Украіни у ніч на неділю 24 липня 2016року в Франківську групою ФСБандитів було розбито вікна та опаплюжено та обікрадено церквицю УГКЦ та облито чорною фарбою Хрест\памятник борцям ОУН\УПА й вчинено інші злочинні антиукраїнські та сатанинські дії у Парку ПАМЯТІ Героів УКРАІНИ позаду знаменитого готелю "Надія" між вулицями Провідників ОУН Андрія Мельника та Степана Бандери ...Цей акт вандалізму в час сумновідомого лжехристиянського походу фанатів РПЦ АНТИХРИСТА Путіна на Киів стався не випадково бо САМЕ в цім Франківськім парку який створений на священнім місціфото християн УГКЦ  пластунів ОУН  на  зруйнованих  комуняками в 1980році стрілецьких могил 1930року  ... ФОТО  2015року   оновленних  в 1990роціІФРухом ОУН\УПА бетонних  200  СИМВОЛІЧНИХ хрестів ГЕРОІВ  УССтрільців  на землі з якої комуняки повитягали і тайно  спалили  по законам КПССатаниської  чорномагії  в 1980 році  тіла сотень  наших героів  й 4 тисяч християн  похованих впродовж майже 500років  ...   \  ...Отож це   намолене й скроплене  впродовж багатох віків  сльозами сотень тисяч людей  святе місце   поховань близько 5 тисяч християн  і патріотичних присяг  та слізних молитв  героічних  й простих галичан\ де є парк  вигулу псів і пяних оргій на місці поруйнованого в 1980році комуняками найбільшого 500 річного кладовиша в Прикарпатті  \яке було з цею метою закрите з початку другоі окупації в 1945 році  комунофашистами нашоі Галичини \ ...У тій опоганеній ФСБандитами вже тричі з 2000  року    церквиці  УГКЦ  молиться найстаріший священик УГКЦ й офіцер\капелан УПА 90 річний політвязень ОУНець ВАСИЛЬ ШЕШУРАК який народився в 1926році біля знаменитого ХРАМУ села ПОГОНЯ де багато сот років є яви Пресвятоі Богородиці й щороку тільки там БОЖА МАТИ сказала з 2010року аж до 2пришестя ХРИСТА проводити всесвітні вервичні прощі християн ...та наголосила що мабуть в цім році після ВЕЛИКОГО ДНЯ  СОНЯЧНОГО ВОСКРЕСІННЯ    Христа з Богородицею й святими 300тисячами  Героями і друзями    УПА =там біля сіл ПОГОНЯ й Пшеничники  \ТИСМЕНИЦІ  будуть зібрані в молитві не тисячі ....а міліони побожних людей різних націй  та вір  якінавернуться до християн\украінців !....ТАМ в Франківськім парку є уславлена через ІНТЕРНЕТвідео " ПРОРОЦТВА УПА " єдина в світі унікальна 777 метрова Хресна дорога за воскресіння Героів і друзів УПА= 15 стаційних хрестів якоі намалювані Генералом капеланом УГВР Дністром на 15 деревах \більшість з них є ясени..\ які явившись від Сонця вказала особисто Пресвята Божа МАТИ у своіх видіннях до нього та інших візіонерів УПА на весні 2008 а потім 2016 року ...Про це подивіться відео УПА і хто може прийдіть та помоліться через чудоікони в бік Сонця там й запаліть свічі на могилах похованих там Героів а серед них наймолодшого майданця РОМАНА ГУРИКА \1994+2014\... .Щиро поцілуйте \ встановлені навпроти будинків № 9+15 вулиці Степана Бандери там в парку \ в 1995році \ тоді найбільший в Прикарпатті \ 7 метровий металевий Страстний ХРЕСТ УПА з Тризубом та встановлений в 2008 ...2 метровий деревяний ЧУДОХРЕСТ УПА Каменяра = котрі мають засвітися в ніч перед 2 Пришестям Христа та біля яких має статися диво сходження з Сонця неба одного з 200 ЧУДОметалХРАМІВ з якого воскресне у вічно молодих тілах тисяча святих серед яких будуть 100 знаменитих священиків очолених колишніми єпископами УГКЦ Миколою Чарнецьким\ Софроном Мудрим\Миколою  Сімкайлом та 900 інших знаменитих людей а серед них Генерали УГВР Іван Франко та Роман Шухевич й Володимир Висоцький та Джохар Дудаєв...Також там воскреснуть не з гробу ...а з того ЧУДОхраму деякі з тих патріотів УКРАІНИ які загинули в останні роки в боротьбі проти путінських рашофашистів та іх запроданців ... та воскреснуть в нових вічних тілах ті які померли праведною смертю ...а іх родичі є наші патріоти імена котрих є в КНИЗІ ЖИТТЯ ХРИСТА ! ....Знаємо що вся ця інформація \ особливо пророцтва УПА від Богородиці \ та наше відео зроблене священиками УПА =подивує вас але памятайте ХРИСТОВІ СЛОВА що Бог ОТЕЦЬ приготував таке спасення в останні дні добрих людей серед біснуватих потвор світу ...про яке ніхто і не думав і як почуєте про це... то мало хто в це повірить але саме так все скоро буде....і Бог прийде найперше в УКРАІНУ до галичан й воздасть кожному за все ....добром за добро....й злом за зло...Про це були Божі свідчення в час небувалоі повені яка сталася саме в 2008році в Прикарпатті від 22 по 29 липня коли люди бачили поруч Франківська в бік рідних сіл ПровідниківОУН\УПА БАНДЕРИ й Голодюка в НЕБІ 5 хвилин БАГАТОКІЛОМЕТРОВИЙ СІЯЮЧИЙ ХРЕСТ з ХРИСТОМ над місцем де згідно глави 21 Одкровень Бібліі має зійти БОЖА СТОЛИЦЯ \ НОВИЙ СОНЯЧНОЗОЛОТИЙ ЄРУСАЛИМ.  Про це  ЮТУБвідео " 24 =За слово мами святого Маркіяна ..+СОНЦЕзнак УПА " ......Слава Богу за все ! Слава УКРАІНІ !

100 літ тому\ 28V1916 \ пішов у вічність славний Іван Франко !

  • 27.05.16, 23:24
    Сто років тому назад= 28 травня 1916 ..на 60році життя отруєний ворогами Украіни пішов у вічність номінант на Нобелівську премію та претендент на посаду Президента УКРАІНИ наш славний ПОЕТ християнин УГКЦ Іван Франко... .Великий КАМЕНЯР іменем якого названо наше місто котре як сказала Пресвята Богородиця стане найславніше в світі......ГУГЛіть "ПРОРОЦТВА УПА " про те як не з гробу ...а з небесЧУДОхраму до 2017року....вернеться ІВАН ФРАНКО у Франківськ з Героями і друзями УПА та синеоким русиим Христом Богом та навіки вічні за Божим благословенням очолить як Генерал УГВР Раду ХРИСТИЯНСЬКОІ ЄДНОСТІ НАРОДІВ СВІТУ в боротьбі проти АНТИХРИСТА ПУТІНА та інших потвор зла й брехні  !   Про це ще в 1944... були Божі передання УПА ..... Дякуємо Богу за ВЕЛИКОГО ТИТАНА ПРАЦІ І БОРОТЬБИ ЯКИЙ ДАВ НЕПОВТОРНУ НАСНАГУ для майбутніх поколінь героічних борців за волю і щастя нашоі Украіни ....Хай живе  і все більш росте в наших серцях Святий  Дух  Христового Каменяра  який тіло рве до бою ...за  України  щастя  й волю.... Світлая вічная память й дай Бог воскресіння з небес НАШОМУ ГЕНІЄВІ й ГЕРОЮ....Слава УКРАІНІ  

Молитва

Невже тобі на таблицях залізних
Записано в сусідів бути гноєм,

Тяглом у поїздах їх бистроїзних?
 
  1. Боже, великий єдиний,

    Нам Україну храни,

    Волі і світла промінням

    Ти її осіни.

  2. Світлом науки і знання

    Нас, дітей просвіти!

    В чистій любові до краю

    Ти нас, Боже, зрости.

  3. Боже, великий єдиний,

    Нам Україну храни,

    Мужню шляхетную владу

    Обрати свій люд надихни.

  4. У захисті слави і мови

    Завдання еліті постав!

    Народ, щоби силу і працю

    до власної ниви приклав!

  5. Молимось, Боже єдиний,

    Нам Україну храни,

    Всі свої ласки, щедроти

    Ти на люд наш зверни.

  6. Дай йому волю, дай йому долю,

    Дай доброго світа!

    Щастя дай Боже, народу

    На многая, многая літа!


Відома з 26 березня 1885

За виключенням 3 та 4 куплетів.

Музика М. Лисенка

Слова ( ледь не всі)  О. Кониського















Мрія Великого Кобзаря.

  • 20.05.16, 02:17
Хата-мрія Тараса 
155 років тому на Чернечій горі біля Канева перепоховали Тараса Шевченка. Нині його мрію про власну хату втілює, за планом самого Кобзаря, третій Президент України.

За проектом Тараса Григоровича та з матеріалів, які він вказував у своєму плані, хату-мрію Кобзаря під Києвом будує Віктор Ющенко.


Тарас Шевченко прожив коротке і тяжке життя. Він помер у 47 років, з яких 24 припали на кріпацтво, 10 — на заслання і лише 13 років поет був порівняно вільною людиною.Ось що сказав Іван Франко про сувору, але прекрасну долю Великого Кобзаря: «Він був сином мужика і став володарем у царстві духа. Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком і вказав нові, світлі і вільні шляхи професорам і книжним ученим. Найкращий і найміцніший скарб доля дала йому лише по смерті — невмирущу славу...».«От якби до весни дотягти! Та на Україну...»

...Художник Ковальов, згадуючи свою зустріч iз Шевченком у 1859 році, з глибоким болем писав: «Я був вражений різкою зміною в його зовнішності: це вже не той широкоплечий, кремезний, русявий чоловік у сірому сюртуці, яким я знав його колись; переді мною був зовсім схудлий, лисий чоловік...»

У другiй половині листопада 1860 року здоров’я поета погіршилось. Напружена творча праця, погані житлові умови і загальна невпорядкованість побуту багато в чому сприяли розвитку хвороби. Поет iз кожним днем слабував. На новий 1861 рік він уже був прикутий до ліжка. У січні та лютому Тарас Григорович відчув деяке полегшення, навіть був здатний працювати, гравірував, писав портрети. Але таких днів ставало дедалі менше.

Олександр Афанасьєв-Чужбинський, який бував у Шевченка до останніх днів його життя, згадував: «У цьому (1861) році Шевченко хворів, але виходив, відвідував близьких йому людей, працював і не думав про смерть, сподівався і мріяв. Як давній знайомий я бачив його останнього разу в Академії, в його трудівничій студії... Про літературу ми говорили, однак дуже мало, а весь час гадали про поїздку весною на батьківщину: куди вирушити, де розійтись і де потім зустрітися. Шевченко збирався купити собі землю на березі Дніпра і побудувати хату. Він показав мені план цієї хати, тішився, як дитина, думкою, що величезне вікно майстерні виходитиме на Дніпро, який він палко любив». Микола Лєсков, який відвідував Шевченка на квартирі в Академії мистецтв наприкінці січня 1861 року, докладно описує його стан: «Він скаржився на біль у грудях і на жорстоку задишку». «От якби до весни дотягти! — сказав він після довгих роздумів. — Та на Україну... Там, може б, і полегшало...»

А вже відчуваючи близький кінець, поет написав у лютому свій останній, передсмертний вірш:

Чи не покинуть нам, небого,

Моя сусідонько убога,

Вірші нікчемні віршувать,

Та заходиться риштувать

Вози в далекую дорогу,

На той світ, друже мій,

до Бога,

Почимчикуєм спочивать...

 

У ніч iз 8-го на 9 березня за новим стилем у Шевченка був тяжкий серцевий напад. Дев’ятого березня, на день народження поета, перший прийшов до нього Михайло Лазаревський і застав його в страшних муках. Шевченко сидів на ліжку й напружено дихав. «Напиши брату Варфоломію, — сказав він Лазаревському, — що мені дуже недобре».

У цей час Тарасу Григоровичу прочитали вітальну телеграму від шанувальників iз Полтави: «Батьку! Полтавці поздоровляють любого Кобзаря з іменинами і просять: утни, батьку, орле сизий! Полтавська громада». «Спасибі, що не забувають», — прошепотів знесилений Шевченко.

Близько третьої години дня поета відвідало декілька приятелів. Коли залишився один Лазаревський, Шевченко почав говорити, як хотілося б йому побувати на батьківщині, дихнути рідного повітря. «От якби додому, там би я, може, одужав». Кілька разів повторював, як не хочеться йому помирати.

О 9-й годині вечора лікарі, обстеживши хворого, визнали, що стан безнадійний. Тарас Григорович, ухопившись руками за матрац, сидів на ліжку й важко дихав. У грудях клекотіло... Близько 5-ї години ранку він підвівся з ліжка, запалив свічку і, тримаючись за стіни, вийшов iз кімнати. Йому захотілося побути у своїй майстерні. Він спустився гвинтовими чавунними сходами, на мить зупинився, похитнувся, скрикнув і важко впав на підлогу. Підняли його вже мертвим. Це сталося о 5.30 ранку 10 березня 1861 року.

«Серед степу широкого, на Вкраїні милій...»

Для прощання труну з тілом Шевченка було виставлено в Академії мистецтв, поряд iз кімнатою небіжчика. Багато квітів і лаврових вінків вкривало домовину. Олександр Афанасьєв-Чужбинський згадував: «Ми перенесли покійника до академічної церкви... Всі були глибоко засмучені, у всіх на очах тремтіли сльози... Спи спокійно, благородний поете! Хай буде над тобою «земля пухом», як кажуть українці».

Ховали Шевченка на Смоленському кладовищі. За труною в глибокій скорботі йшли численні друзі і знайомі поета, серед них — Некрасов, Достоєвський, брати Курочкіни, Костомаров, Куліш, Салтиков-Щедрін, Лєсков, брати Жемчужникові, брати Лазаревські, Афанасьєв-Чужбинський та багато інших. Над могилою виголошували промови.

Співробітник журналу «Современник» Феоктист Хартахай українською мовою сказав: «Матінко наша, Україно, степи наші, могили, Дніпро широкий, небо наше синє! Хто вам пісню заспіває і про вас згадає?! Хто вас так щиро любитиме і за вас душу положить?!»

Виступ лікаря і поета Миколи Курочкіна весь час переривався риданнями самого промовця і присутніх: «Ще одна могила розкрилася перед нами! Ще одна чиста, чесна, світла особистість залишила нас... Щастя було не для нього, — його чекає інше, посмертне щастя — слава!»

...Восьмого травня труну викопали з землі, вклали в іншу — свинцеву — і поставили на особливі ресорні дроги. Усе, що було потрібно для далекої і останньої подорожі Тараса на батьківщину, заздалегідь підготував його турботливий товариш Михайло Лазаревський. Він та Григорій Честахівський узялися супроводжувати прах поета. Труну накрили червоною китайкою, яка швидко потемніла під мокрим дощовим снігом. Після промови Куліша жалобна процесія рушила зi Смоленського кладовища до станції Миколаївської залізниці.

Труну Шевченка урочисто зустріли в Москві. А звідти до Києва повезли кіньми. У багатьох містах прах Шевченка проводжали з великим почтом. У передмісті Києва домовину зустріли рідня поета з Варфоломієм Григоровичем Шевченком на чолі та натовп переважно студентської молоді. Перед мостом на правий берег коней було випряжено, і студенти понесли дроги з домовиною в руках. Ніхто не знав, де будуть ховати. Брат Шевченка, Варфоломій, вирішив поховати поета на Щекавицькому кладовищі, де була вже навіть викопана могила. Але ще по дорозі від мосту до Києва виникла з цього приводу суперечка. Домовину поставили в першій по дорозі церкві — Різдва Христового на Подолі, відслужили коротку літію. Після довгих розмов і суперечок вирішили поховати поета в Каневі. На тому місці, яке вибрав поет для побудови хати, — на Чернечій горі, за три версти від міста. Таке рішення належало Григорію Честахівському.

Наступного дня домовину Шевченка винесли на церковне подвір’я. Довкола неї зібралася родина поета — сестра Ярина, брати Микита і Йосип, яких оточував великий натовп. Зробили останні фото. Пізніше відслужили панахиду, під час якої між народом проштовхнулася дама в глибокому траурі, поклала на труну терновий вінок і вийшла. Похоронна процесія у супроводі великого натовпу потяглася по шосе до Ланцюгового мосту. Труну, яку несли студенти та гімназисти, супроводжувала поліція. Процесія часто зупинялася для виголошення промов, найкращі з них були виголошені студентами Стояновим, Антоновичем і Драгомановим.

На крутому березі Дніпра, там, де стояв пароплав, похоронна процесія зупинилась востаннє. На дроги зійшов інспектор 2-ї гімназії Михайло Чалий: «Скорбота наша надто велика, щоб передати її словами... Слава цього імені не вмре серед нащадків».

«Поставлю хату і кімнату, садок-райочок насаджу...»

У Каневі через велику повінь пароплав не міг пристати до берега, а зупинився на чималій відстані від нього. Дістатися на берег було нелегко: свинцеву труну треба було нести майже по пояс у воді, йдучи багнистим дном весняної води, що виявилося зовсім неможливим. Після довгих суперечок і роздумів знайшли нарешті такий спосіб — розшукали звичайний драбинястий віз, спустили на нього труну і запряглися замість коней та й потягли його до берега. На березі процесію зустріло місцеве духовенство, домовину поставили на мари і в супроводі великої кількості людей урочисто внесли до Успенського собору. В ньому труна стояла два дні. Сюди ж iз Михайлової гори приплив на човні і палкий шанувальник поета Михайло Максимович.

У той же день, після панахиди, поетові друзі пішли на Чернечу гору вибирати місце для могили. Звернулися було до канівських міщан про допомогу — викопати яму, та вони запросили таку непомірну плату, що розпорядники похорону вирішили викопати яму самі, за допомогою студентів Київського університету. Під навислими хмарами і дощем благородні юнаки дружно взялися за діло і яма була готова.

При великому натовпі людей iз передмість і навколишніх сіл, протоієрей Мацкевич відслужив заупокійну обідню. Після панахиди він же виголосив надгробне слово. Тараса Шевченка було поховано на Чернечій горі 22 травня 1861 року. Згодом цю гору прочани нарекли Тарасовою. Після поховання поета всі учасники похорону почали роз’їжджатися. Григорій Честахівський залишився в Каневі і здійснив свій намір — насипати могилу над прахом Тараса.

У 1884 році за народні кошти на Тарасовій горі було збудовано хату для сторожа, а могилу увінчав чавунний пам’ятний хрест.

Сучасного вигляду Шевченківський меморіал набув 1939 року, коли на могилі Кобзаря було відкрито пам’ятник і літературно-меморіальний музей. І навіть iз роками потік відвідувачів Тарасової гори не міліє.

...По собі Шевченко залишив проект хати. У листі Тараса Григоровича до свого брата Варфоломія від 18 лютого 1860 року читаємо: «Посилаю тобі нашвидку зроблений план хати. Поміркуй і роби, як сам добре знаєш. Мені тільки треба, щоб робоча була дубова та круглий ганок скляний на Днiпро».

 

P.S. Досi в Українi не змогли виконати бажання-мрiю Тараса Шевченка про власну хату. Але нинi цей проект втiлює Вiктор Ющенко в Нових Безрадичах пiд Києвом. «Україна молода» невдовзi детально розповiсть про музейний комплекс «Хата Шевченка».

Григорiй КИСІЛЬ,
викладач Гадяцького училища культури iмені І. П. Котляревського

Найдите хоть одно упоминание об Украине, неучи


К посту о мировоззрении Михаила Кожухова, как и ожидалось, подтянулись "братья" наши меньшие. Вот их типичная реакция на спокойную дискуссию о "России-папе" и "подростковости" украинцев
:

Август Ландмессер
Олег, да ты упоротый! И ещё неуч. Возьми "Повесть временных лет" и найди хоть одно упоминание про Украину.

oleg_leusenko:
Хоть и не в моих правилах метать бисер перед русскими рrosimiae, попробую ответить.
Не обращая внимания на кацапского тролля, с выразительным ником и юзерпиком, отвечаю для читателей блога, в т.ч. населения Запоребрика (т.к. пост касается российского интеллигента М. Кожухова, возможно, и он просветится).

Україна або Вкраїна (давньорус. Оукранnа, Въкранna; лат. Vkraina) — топонім у Східній Європі. Вперше згадується в Київському літописі під 1187 роком, у зв'язку із смертю переяславського князя Володимира Глібовича.
З 19 століття назва території обабіч Дніпра, між Доном і Сяном, та Прип'яттю і Чорним морем, заселена переважно українцями.
Означає «рідний край, країна, земля» (Шевченко Ф. П., В. Г. Скляренко, М. Г. Андрусяк, В. М. Русанівський, Г. П. Півторак).

1
Карта «Європейської Татарії або Малої Татарії» італійця Джакомо Кантеллі (1684). Наддніпрянщина показана як «Україна або край запорозьких козаків (Vkraina o Paese de Cossachi di Zaporowa)». На схід від неї вказана «Україна або край донських козаків, залежних від Московії (Vkraina ouero Paese de Cossachi Tanaiti Soggetti al Moscouita)». Татартарією вважається Московія.

«Україну» було вперше згадано в літописі 828 років тому, когда на Москва-реке лягушки квакали. 

828 років тому «Україну» було вперше згадано в літописі. Оця правда вітчизняного літописця, що пробилася до нас крізь століття, та інші літописні згадки про Україну кінця XII — початку XIII століть цілком спростовують поширену псевдонаукову «концепцію» про походження назви Україна від слова «окраїна». З допомогою цього твердження імперія намагалася закріпити периферійне значення країни для її мешканців, яких привчали любити чужу батьківщину і зневажати власну.


Літописні джерела свідчать, що назва «Україна» з’явилася задовго до монголо-татарської навали, яку імперські ідеологи тривалий час уважали початком відліку розпаду «єдиного народу», який нібито доти існував.

Датований 18 квітня 1187 року літопис говорить: «У тім же поході (князів Русі, тобто Києва, Білгорода (нині с. Білгородка поблизу Києва), Вишгорода, Василькова, Переяслава (нині м. Переяслав-Хмельницький) та фортець на р. Росі) на половців розхворував Володимир Глібович (князь Переяславський) недугою тяжкою, від якої і помер. І принесли його в Переяслав на ношах, і отут преставився він, місяця квітня у вісімнадцятий день, і покладений був у церкві святого Михайла, і плакали по ньому всі переяславці. Він бо любив дружину, і золота не збирав, добра не шкодував, а усе давав дружині; був же він князь чеснотний і сильний у бою, і мужністю міцною відзначався, і всякими доброчесностями був сповнений. За ним же Україна багато постогнала».

Однак, якщо Україна була вже 1187 року, за часів Київської Русі, то теорія про Київську Русь як «братню колиску» виявляється безглуздою. А ще ж є згадки про Україну в літописах 1189, 1213 років і безліч — у пізніші часи. Вперше вжиття слова «Україна» стосовно Переяславщини, тобто власне Русі (так у VІІІ-XVІІ століттях називалася територія нинішньої Центральної України), одразу ставило нерозв’язне для радянської пропаганди питання — «окраїною» щодо чого могли бути ці терени? Природно, що не Москви. Остання в ті часи була настільки глухою околицею, що про неї пересічні люди навряд чи взагалі щось чули на Київщині. Тоді як Київ залишався безумовним центром для всіх князів династії Рюриковичів.

Таким чином, не зрозуміло, чому за Володимиром тужили саме прикордонні землі, адже, за логікою, журитися за своїм князем мали жителі Переяславського князівства незалежно від оддаленості від кордонів. Тому слово «Україна» ніяк не могло означати околицю князівства. Переяславщина була одним із князівств власне Русі (до якої на той час належали Київське, Чернігівське, Переяславське й Новгород-Сіверське князівства).

Під 1189 роком у літописі в оповіданні про князя Ростислава Берладника згадується, що він приїхав «в Україну Галицьку» (князь в’їхав у князівство володіти ним як одним цілим, а не якимись його околицями). У Галицько-Волинському літописі 1213 р. є запис: «Данило ж повернувся додому і їхав з братом і прияв Берестій, і Угровеськ і Верещин, Столпе, Комов і всю Україну». Тобто знову йдеться не про околиці, а про все князівство Забужжя з центром в Угровеську (нині городище у с. Новоугрузьке Любомльського району на Волині).

Знані також повідомлення про польських князів, які після походу на Галичину й Волинь верталися «в свою Україну», знов-таки, у власне князівство, а не в його околиці.

Отже, «Україна» в літописах XII-XV ст. абсолютно чітко виступає синонімом слова «князівство». Щоб зрозуміти це, історикам просто варто було неупереджено прочитати літописи. Слово «Україна» багаторазово вживається протягом кількох століть після своєї появи на позначення понять «наше князівство», «наша земля», «країна». Паралель прозора — адже й нині слово «країна» не змінило свого значення. «Українянин», а пізніше «українець», відповідно, означало «земляк», «співвітчизник». Нарешті, в українській мові слова «окраїна» взагалі нема, замість нього — «околиця». Усі люди схильні розглядати свою землю центром. Чи хтось називатиме її «околицею», та ще й іноземною мовою?

А що ж таке Русь?

Уперше з’явившись на пойменування Середньої Наддніпрянщини в середині VI ст., задовго до появи варягів на історичній арені, назва «Русь» протрималася в Україні (Західній) до ХХ ст., а в Центральній — до XVIII ст. Ще Іван Франко писав про себе: «Я — русин». Або згадаймо хрестоматійний вірш Олександра Духновича: «Я русин, бил, єсмь і буду, я родився русином...». Деякі закарпатці й досі називають себе русинами (а декотрі політикани брутально цим спекулюють).

У вітчизняних літописах твердиться, що Руссю є виключно територія сучасної Центральної та Північної (Київщина, Переяславщина й Чернігівщина), а з кінця ХІІ ст. — й Західної України. Жодні інші землі — ані Суздаль (Залісся), ані Новгород, ані Смоленськ тощо — Руссю за часів Київської Русі не вважалися. Ніде в літописах не згадано ані «Суздальської Русі», ані «Заліської Русі», ані «Московської Русі» — усе це пізніші вигадки імперських ідеологів. Ось лише кілька цитат (із сотень підтверджень у літописах).

Повідомлення під 1151 роком після того, як Ізяслав Мстиславич учергове вигнав Юрія Довгорукого з Києва, син Юрія Андрій Боголюбський «тим часом випросив у отця піти наперед до Суздаля, кажучи: «Осе нам уже, отче, тут, в Руській землі, ні раті, ні чого іншого. Тож затепла підем».

Повідомлення про черговий невдалий похід Юрія Довгорукого на Київ під 1154 роком: «У тім же році рушив Юрій з ростовцями, і з суздальцями, і з усіма дітьми в Русь. І стався мор серед коней в усьому війську його, якого ж не було ніколи».

Повідомлення під 1175 роком, як після вбивства Андрія Боголюбського володимирські бояри (з Володимира-на-Клязьмі у Заліссі) говорили: «Князь наш убитий, а дітей у нього немає, синок його в Новгороді, а брати його в Русі».

Повідомлення під 1223 роком, що на допомогу українським князям у їхній боротьбі проти монголо-татар із Ростова послали з ростовським полком Василя Костянтиновича, але він буцімто не встиг «до них в Русь».

«Варязька» теорія походження назви Русі зі Скандинавії поширювалася в Росії й СРСР, бо давала змогу нехтувати численними літописними згадками. Але ця теорія має величезну хибу. Вперше назва «Русь» згадується в середині VI ст., а назва «россомони» стосовно мешканців Центральної України ще раніше — з IV століття. А варяги вперше з’являються на історичній арені лише наприкінці VIII століття. І ніхто їх тоді (ні візантійці, ні вони самі) Руссю не називає. Між варягами і Руссю — часова і змістовна прірва.

Сьогодні навіть такий москвофіл, як академік Петро Толочко, вважає, що назва «Русь» — місцевого, південного походження: «Вочевидь, «Русь» — дуже давнє слово іраномовного походження, пов’язане з назвами сарматських племен (роси, россомони, роксолани). Десь на межі VIII-IX століть воно закріпилося на середньому Дніпрі і перейшло на слов’ян. Не випадково літописець зазначав: «...Поляни іже нині зовомая Русь». Інакше кажучи, слов’яни з племені, яке стало ядром давньоруської держави, спочатку іменувалися полянами, а потім на них поширилася назва «Русь»... Вочевидь, із цим словом пов’язані й давні назви річок — Росі, а також її притоків Росави і Роставиці».

Повторюю: елементарне вивчення першоджерел доводить, що специфіка вживання назви «Україна» в літературі XІІ-XV століть незаперечно свідчить, що в той час цей термін був синонімом слів «князівство», «земля». Тож Україна є просто новою, молодшою назвою Русі. А Русь, відповідно, є прадавньою назвою України. І обидві вони славні, пов’язані з численними перемогами.

У такій подвійній назві Україна не оригінальна. Колись Франція звалася Галлією, а Іспанія — Іберією. До англосаксонського завоювання сучасна Велика Британія звалася просто Британією, потім Англією, а сьогодні використовує одразу дві назви. Китай змінював назву щоразу зі зміною правлячих династій. Так само й Росія колись називалась Московським царством, а ще перед тим — Суздаллю й Заліссям.

До речі, насаджуючи теорію про те, що Україна — це, мовляв, «окраїна», а не «країна», імперські історики примудрилися забути походження деяких назв у власній країні.

Щодо російської столиці, то найпопулярнішими є гіпотези, які виводять назву «Москва» за аналогом з іншими фінно-угорськими назвами. Російський історик Василь Ключевський стверджував: у однієї Ками можна нарахувати 20 приток, які мали закінчення «ва», що фінською значить «вода».

Практично всі міста Центральної Росії, котрі нараховують понад 500 років, мають фінно-угорські назви. А це значно суттєвіше для дослідження, аніж назви річок, оскільки означає, що в цих містах жило населення з відповідною мовою. Місто Суздаль, згадане вперше 1024 року, вочевидь, походить від фінно-угорського слова «діва». Місто Кострома, як і сусідні Толшма, Тотьма, Вохрома, також виводиться з фінно-угорських мов, в яких останній склад «маа» означає «земля» (згадаймо, наприклад, сучасні естонські острови Саарема, Хійумаа). Місто Твер у давнину називалося Тихвер, що з вепської мови перекладається як «тиха, густа вода». Місто Кіжи карельською мовою — «ігрища». Місто Клязьма з мови мордви-ерзя — «широко повзти». Можайськ із цієї ж мови — «неглибоке місце». Валдай із північних фінно-угорських діалектів —«світлий, білий». Симбірськ до XVII століття звався Синбірськ, що з мордовської перекладається як «зелені гори». Місто Каргополь із карельської — «ведмежа сторона». Рязань була племінним центром етно­графічної групи мордви — ерзя, і спочатку називалася Ерзянь. Стосовно Коломни є ціла низка гіпотез про походження назви: «рибна ріка», «прикордонна ріка», знов-таки — з фінно-угорських мов, тощо. Муром — від назви фінно-угорського племені мурома і означає «люди на суходолі». Вологда за загально­прийнятою гіпотезою походить від фінно-угорського (вепського) слова «білий», «світлий». Від цього ж слова і назва ріки Волга. Тому, коли російські імперці починають говорити про «слов’янство», їх можна запитати, а чи знають вони походження назви їх рідного міста?

Олександр ПАЛІЙ, історик. Сільські вісті

«Україна» у літописах

«Літопис Руський» XII ст. згадує назви «Україна», «Вкраїна», «Вкраїниця», «україняни»локалізовані:

південна частина Переяславської землі (південна частина Києва і північно-східна частина Черкащини);
південно-східна частина Галицької землі (Пониззя), південно-східна частина Тернопільщини, південна половина Хмельниччини (р. Смотрич, р. Ушиця, р. Збруч), і південно-західна частина Вінничини;
терени Волинської землі в басейні лівобережжя середньої течі Західного Бугу, суміжне з Лядською землею Малої Польщі (нині — Хелмське, Бяло-Подляське, Замойське воєводства Польщі).

Київський літопис 1187 (за Іпатіївським списком), оповідаючи про смерть переяславського князь Володимира Глібовича, під час походу на половців, каже що «за ним же Україна багато потужила»

« нем же Оукраина много постона »

Читати далі: http://oleg-leusenko.livejournal.com/3704304.html

Пролог з Мойсея Франка

Іван Франко Мойсей поема

Народе мій, замучений, розбитий,
Мов паралітик той на роздорожжу,
Людським презирством, ніби струпом, вкритий!

Твоїм будущим душу я тривожу,
Від сорому, який нащадків пізних
Палитиме, заснути я не можу.

Невже тобі на таблицях залізних
Записано в сусідів бути гноєм,
Тяглом у поїздах їх бистроїзних?

Невже повік уділом буде твоїм
Укрита злість, облудлива покірність
Усякому, хто зрадою й розбоєм

Тебе скував і заприсяг на вірність?
Невже тобі лиш не судилось діло,
Що б виявило твоїх сил безмірність?

Невже задарма стільки серць горіло
До тебе найсвятішою любов'ю,
Тобі офіруючи душу й тіло?

Задарма край твій весь политий кров'ю
Твоїх борців? Йому вже не пишаться
У красоті, свободі і здоров'ю?

Задарма в слові твойому іскряться
І сила, й м'якість, дотеп, і потуга,
І все, чим може вгору дух підняться?

Задарма в пісні твоїй ллється туга,
І сміх дзвінкий, і жалощі кохання,
Надій і втіхи світляная смуга?

О ні! Не самі сльози і зітхання
Тобі судились! Вірю в силу духа
І в день воскресний твойого повстання.

О, якби хвилю вдать, що слова слуха,
І слово вдать, що в хвилю ту блаженну
Вздоровлює й огнем живущим буха!

О, якби пісню вдать палку, вітхненну,
Що міліони порива з собою,
Окрилює, веде на путь спасенну!

Якби!.. Та нам, знесиленим журбою,
Роздертим сумнівами, битим стидом,—
Не нам тебе провадити до бою!

Та прийде час, і ти огнистим видом
Засяєш у народів вольних колі,
Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,

Покотиш Чорним морем гомін волі
І глянеш, як хазяїн домовитий,
По своїй хаті і по своїм полі.

Прийми ж сей спів, хоч тугою повитий,
Та повний віри; хоч гіркий, та вільний,
Твоїй будущині задаток, слізьми злитий,

Твойому генію – мій скромний дар весільний.

Д[ня] 20 липня 1905

Іван Франко (27.08.1856 р.н. -28.05.1916 ) – невтомний революціонер, вчений, філософ, поет. Автор тисяч праць літературних, наукових, історичних, етнографічних, філософських написаних і надрукованих українською, польською, німецькою та іншими мовами. Іван Франко писав праці в галузях поезії, прози, теорії та історії літератури, філософії, етнографії, економіки, історії, сходознавства, психології. Коли країною нашою почнуть керувати українці, тоді і життя зміниться на краще, і всі праці цього світового лідера з кількості якісних праць будуть зібрані і видані, як мінімум, українською мовою, хоч для бібліотек.

Найбільше мене особисто вразила його поема «Мойсей», де оповідаючи історію звільнення від рабства жидівського народу, у вступі, він переймається історією власного народу, українського.

Коли вже наши урядовці, чиновники, депутати, вчителі, судді, силовики, лікарі, вчені почнуть прикладати зусилля на єднання, скріплення, розвій духу, здоров’я, сили, власного, українського народу? Коли розбудять правду й волю? Коли плекати почнуть мову, пісню, культуру?

Чи довго ще танок блазня українські президенти вдаватимуть на міні, яку самі ж під власну сраку підкладають вже більше 20 років безцінних, невтомно провокуючи загарбника на агресію, зубожілий народ на повстання!?

Джерела:

1.     Вікіпедія https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D1%80%D0%B0%D0%BD%D0%BA%D0%BE_%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD_%D0%AF%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87

2.      Іван Франко «Сон князя Святослава» /історична драма / драма-казка /

3.     Іван Франко, світлини https://www.google.com.ua/search?q=%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD+%D1%84%D1%80%D0%B0%D0%BD%D0%BA%D0%BE&espv=2&biw=1280&bih=867&tbm=isch&tbo=u&source=univ&sa=X&ved=0ahUKEwik-rHnubDMAhVD2SwKHQqdCaUQiR4IhAE&dpr=1

4.     Іван Франко, Мойсей, пролог https://www.youtube.com/watch?v=ju5wyfUA1ho

5.     Мойсей, Пролог і поема http://dhost.info/newbabilon/moisei.html

 

***


Глибини народної пісні.

  • 18.03.16, 02:54
Ожили більше тисячі маловідомих народних пісень 
До приїзду співачки-телеведучої Оксани Пекун у глибинці шиють нові костюми і навіть вікна та двері замінюють у сільських клубах
Тетяна ОЛІЙНИК   

Оксана Пекун. (Фото  з персонального сайта.)
Телепрограма Першого:UA «Фольк-music» творить дива — повертає до життя українську народну пісню. Уже вісім років — стільки існує цей проект. Головним творцям проекту — співачці Оксані Пекун з групою однодумців, насамперед із продюсером і чоловіком Володимиром Коваленком — вдалося повернути життя майже тисячі маловідомих українських пісень. «Надзвичайно високо оцінили наш телепроект творці Євробачення, ввівши його в десятку кращих телепроектів Європи і світу, — каже Оксана Пекун. — Для отримання відзнаки ми їздили на форум у Берлін».Розмова з телеведучою, яка з юних літ сама співає на сцені, — про «Фольк-music», можливості української музики і «зауваження» Василя Зінкевича.Європа шанує народну культуру

— Оксано, як усе починалося з «Фольк-music»? Як, скажімо, відбирали адреси для своїх перших розвідок?

— Телефонували до відділів культури місцевих адміністрацій. Нам пропонували фольклорні колективи, які виступають із концертами у себе в селі, в районі. Ці люди зазвичай мають непогані костюми, в них є приміщення для репетицій, але так часом складається, що в них немає пісень, які ми шукаємо...

Якось в інтернеті ми прочитали, що в Україні, за даними ЮНЕСКО, нараховується понад 20 тисяч народних пісень. На Заході дуже дорожать народною культурою. Це треба бачити: у вихідні вся Європа співає народних пісень: німці, болгари, англійці.... Європейці організовують фестивалі, прямі ефіри, в яких звучить народна музика. (Дуже дивним, на мій погляд, є бажання сучасних українців співати англійською). Схоже, нам належить зараз зрозуміти, що в нас є своє, краще!

— Яку саме нагороду ви отримали від творців Євробачення?

— «Фольк-music» був єдиною програмою від усіх українських телеканалів, які Україна представляла у 2014 році на креативному форумі Євробачення. У тому змаганні брали участь сотні проектів різноманітного спрямування: політичні, гумористичні, різноманітні ток-шоу, і саме наш увійшов у десятку кращих серед всього розмаїття телепродукції. Приємно, що Україну відзначили поряд із країнами, які дуже цінують свою народну культуру: Англією, Іспанією, Італією. І це при тому, що в цих країнах є цікаві програми фолькового спрямування, але схожого на наш проект годі було шукати. Ми були так вражені, не вірили очам своїм! Це так приємно знати, що нашу культуру розуміють і підтримують у Європі.

Програма, що ... ремонтує клуби

— Якими критеріями користуєтеся, відбираючи пісні для своєї програми?

— Критерій один: як на пісню реагує душа... По мелодиці одразу можна визначити: народна пісня чи ні. Часом слухаю пісню, а в мене — «мурашки» по тілу. Те, що робить народ, є унікальним. Ідея нашої програми полягає в тому, щоб віднайти маловідомі пісні. В нашій програмі вже прозвучало близько тисячі прем’єр таких пісень, стільки ж сучасних версій цих пісень. Ми радіємо тому, що зупиняємо, як можемо, вимирання української народної пісні.

— Можна уявити собі, яке хвилювання переживають люди в тій глибинці, коли їх запрошують виступити в ефірі загальнонаціонального телебачення.

— О, люди дуже хвилюються! А ми радіємо, що наша програма сприяє таким хорошим справам, як, наприклад, пошиттю нових костюмів. Для сільських артистів місцева влада починає шукати меценатів, які допомагають організувати їхній приїзд до столиці. І місцеві відділи культури знаходять резерви. Наприклад, давно не було ставки для акомпаніатора в місцевому клубі, а у зв’язку з нашим приїздом знаходять. Не було баяна — купують! І навіть вікна та двері прагнуть замінити, бо в гості їде «Фольк-music»!

— Гоголь свого часу зауважив: «Хто не проник у глибини народної пісні, той нічого не взнає про Україну»... Схоже, знаєте про Україну більше за інших?

— Я завжди казала, подорожуючи Україною: «Навіщо їхати за кордон, коли у нас є все: і ріки, і степи, і навіть моря». Та найбільше багатство нашої країни — це люди. Коли я, міська жителька, почала їздити по селах, то побачила таке розмаїття людських характерів, таку неповторність душ! Я побачила, як багато ці люди працюють (у багатьох на старість покручені пальці, «зламані» спини», ноги ледве ходять). Ці люди все своє життя присвятили землі, прагнучи нагодувати не лише себе. Спілкуючись із ними, я щоразу дуже розчулююсь, мене вражає їхня самовідданість: часом вони не мають достатньо їжі, у них тяжко зі здоров’ям, але на репетиції приходять. І тоді стає зрозумілим, що саме народна пісня і є тим скарбом, який тримає людей на світі.

— В нашому народі люблять переповідати притчу про бідну сім’ю, яка відмовилась від великих розкошів, які їм давали, аби не лишитись без своєї любої пісні.

— Я так само не можу жити без пісні. Якщо якийсь час не співаю, то почуваю дискомфорт. Так що пісня і мене тримає на світі.

— Ви, як усі дівчатка «з голосом», напевно, з дитинства мріяли стати співачкою?

— Так, я співаю з дитинства. На кожному концерті виступала з хором або як солістка. Щоправда, мама, коли я закінчувала школу, казала мені: «Співати — це одне. Треба ще й спеціальність отримати». Так само і тато реагував, він хотів, щоб я стала фінансистом. Середню школу закінчила, коли мені минуло 16 років, у консерваторію мене не могли взяти, бо саме голос ламався... Десь потрібно було пробути два роки, тому я й вступила до Тернопільського музично-педагогічного інституту. За дипломом я — вчитель початкових класів та музики.

«Піду в аптеку, попрошу яду...»

— Очевидно, відколи зайшли в цю глибинну ріку народних пісень, до підбору пісень для власного репертуару ставитеся інакше, ніж раніше?

— Так, на початку своєї творчості я брала все, що мені дарували. Тепер усе зовсім по-іншому. Приємно, що не лише я, а й колеги прагнуть співати народну музику. Часом дзвонять і просять підшукати народну пісню. Так, вона сьогодні модна і престижна. І я так само дуже люблю співати народних пісень зі сцени.

Пригадую, як ми приїхали зі своєю знімальною групою в село Велика Лінина Старосамбірського району Львівської області. Краса незвичайна: гірський пейзаж, полонина. Розповідали, що свого часу Іван Франко ходив там. А місцеві жінки вийшли на полонину та й співають: «Піду в аптеку, попрошу яду, //Аптекар яду не дає. //Але спитає серце дівчини: «Яка досада в тебе є?» Я почула ці слова — вони неначе за серце мене схопили. Красива така мелодія... Ми потім зрозуміли, що цій пісні 200-300 років! Щоправда, Василь Зінкевич зробив мені «зауваження»: «Оксано, що це ти про яд заспівала?» А я йому відповіла: «То це ж народ так проспівав! Народ!»

— Вам відомий стан, коли пісня буквально «переслідує»?

— Звісно. Якщо таке трапляється, то я з певністю можу сказати, що це — «правильна» пісня. Коли мелодія зазвучала в душі — це потенційний шлягер! Вона обов’язково сподобається людям. Щось схоже трапилося в мене одного разу, коли була в гостях у відомої цілительки Марії-Стефанії. Вона тоді доглядала стареньку матір. От її мама й каже: «Хочу познайомитись з Оксанкою». Підійшла я до цієї жіночки, а вона вже старенька, можливо, вже за дев’яносто років... «Дитинко, — каже вона, — хочеш я тобі пісню заспіваю?» І починає тихенько: «Ой вишенько, черешенько, коли ж ти зійшла, коли виросла...» Співає від початку до кінця. Я лише один раз почула цю пісню, а згодом повністю її згадала — і слова, і мелодію. Коли мене запитують, чи маю в репертуарі пісню, яку ніхто не знає, то завжди згадую «Вишеньку» і розповідаю цю історію...

— Чи не найбільше наш народ співає про кохання. Що в цій темі людської душі допомогла вам зрозуміти народна пісня?

— Для мене любов — це, найперше, взаєморозуміння. Це — коли людина, яку ти любиш, розуміє тебе від «а» до «я». У нас з Володею так є: якщо я говорю слово, то він продовжує наступне. Проживши в парі з ним 20 років, ми вже настільки відчуваємо одне одного, що можемо сказати, про що в певні моменти кожен із нас думає.

— Колись в українській родині обов’язком батьків вважалося навчити дитину співати. Бо розуміли: не навчиш співати — дитина не зможе бути по-справжньому щасливою.

— Тато вчив мене співати. Пригадую, коли ми приїздили в гості до бабусі, то ходили по гриби, і тато, йдучи лісом, наспівував то про Галю молодую, то «Цвіте терен»... І мене, п’ятирічну, просив: «Давай, Оксаночко, будемо співати».

— А ваша донька співає?

— Якийсь час у неї утримувався живий інтерес до співу. А потім, схоже, вона побачила, яка тяжка ця робота... Та, головне, вона, як усі діти, хотіла, щоб мама була вдома. Ліда вже виросла, здобула професію філолога.

Багато чим доводилось жертвувати, знімаючи телепроект на державному телебаченні. Комерційними концертами, власними фінансами. Поїздка в села, за піснями, де чекають люди, завжди була для нас найпершою справою, а все решта — потім. Ми здійснюємо, без сумніву, державницький проект. Утім фінансування завжди отримували мінімальне.

Цей наш проект — часточка моєї душі. Я уявити себе не можу без нашої програми. Коли приїжджаю у нову місцевість, люди підходять до мене, дивляться такими незвичайними поглядами... А дехто наважується запитати: «А можна до вас доторкнутися?» Зрозуміло, що таку вдячність вони висловлюють за народну пісню, яку нам вдається повертати до життя.

УМ

Цитата

Мій патріотизм – це не сентимент, не національна гордість, то тяжке ярмо..

Іван Франко

Народ ще тільки осмислює конституційні простори своєї свободи, а уряд уже стріляє.

Василь Стус