хочу сюда!
 

Mitsumi

43 года, овен, познакомится с парнем в возрасте 33-52 лет

Искать

Поиск заметок «іван франко»

Івану Франку - 159-ть!

ІВАН ФРАНКО: ЖИТТЄВИЙ ТА ТВОРЧИЙ ШЛЯХ
На Львівщині відзначають 159-ту річницю від дня народження Івана Франка.
Сьогодні, у день народження Каменяра, покласти квіти до його пам’ятника та прочитати вірші поета прийшли представники Франкового університету, Львівської обласної ради та громадськості міста.
«Ми звернулися до Президента, щоб оголосити 2016-й роком Івана Франка. Готуємо низку заходів до цієї ювілейної дати», – розповів заступник голови Львівської облдержадміністрації з гуманітарних питань Юрій Підлісний. Він також побажав українським військовим, щоб їх не полишав «дух, що тіло рве до бою».
 

Іван  Якович Франко (1856 - 1916) - знакова постать вітчизняної та  світової історії й культури.

Поет, прозаїк, драматург, вчений, етнограф, фольклорист, історик, філософ, соціолог, економіст, журналіст, перекладач, громадсько-політичний діяч.

Народився 27 серпня 1856 року в селі Нагуєвичі, тепер Львівська область, в родині коваля. Навчався в Дрогобицькій гімназії, Львівському (філософський факультет), Чернівецькому та Віденському університетах.

Брав участь у роботі студентського  „Академічного гуртка" „Друг". За громадсько-політичну діяльність, яку було кваліфіковано як соціалістичну пропаганду. Франко чотири рази був ув'язнений австрійською владою (у 1877, 1880, 1889 і 1892).

У 1870-1880-х Франко провадив активну журналістську та публіцистичну діяльність. Разом із М. Павликом видавав журнал „Громадський друг" та альманахи „Дзвін", і „Молот  (1878), спільно з І. Болеєм - журнал „Світ" (1881-1882), із гуртком львівського студентства  молодіжний журнал „Товариш" (1888).Співпрацював також у виданнях українських народовців: газеті „Діло (1883-1886), Журналах „Зоря"(у 1883-1886) та „Правда (1888); багатьох польських та австрійських часописах".  Протягом 1894-1897 рр. редагував літературно-науковий журнал „Життє і слово".

В 1890 р. І. Франко став одним із засновників  та першим головою (до 1898) радикальної партії в Галичині, що згодом переросла у національно-демократичну, редактором її друкованих органів - газет „Народ" (1890-1895), „Хлібороб" (1891-1895), „Громадський голос" (з 1895). У 1887-1897 рр. працював у  редакції польської газети  „Kurjer Lwowski".   За участю І. Франка видані альманахи „Ватра", „Веселка", „Перший вінок".

У 1899 р. Франко вийшов зі складу РУРП і став членом Української національно-демократичної партії. Завдяки підтримці М. Грушевського став дійсним  (1899; 1904 - почесним) членом наукового товариства ім.. Т. Шевченка, відтак відійшов од активної політичної діяльності і присвятив себе літературній і науковій праці. Очолював філологічну секцію (1898-1901; 1903-1912) та етнографічну комісію НТШ (1898-1900; 1908-191); був співредактором журналу „Літературно-науковий вісник" ( 1898-1907; спільно з М. Грушевським та В. Гнатюком).

Громадська і творча діяльність, особисте життя Івана Франка тісно пов'язані з історією і культурою колишньою Станиславівщиною. На Прикарпаття привела його любов до подорожей, прагнення до пізнання світу, замилування красою природи.

Тісні зв'язки мав Франко з членами таємного гуртка захоплених соціалістичними ідеями станиславівських гімназистів. У 1892 р. Франко виступив у Станіславі на селянському вічі, яке було розігнане поліцією. Через декілька місяців разом з М. Павликом він організував з'їзд радикальної партії.

Всебічно підтримував Франко починання Н. Кобринської, яка в 1884 році заснувала у Станіславі Товариство руських жінок. Франко двічі виступав перед жителями міста з доповідями про свого великого попередника й вчителя Т. Г. Шевченка (1889, 1890).

З Коломиєю пов'язані - громадська та політична діяльність (1893 р., виступ на перших зборах радикального політичного товариства „Народна воля", передвиборних зборах до Галицького сейму; видання журналу „Народ");  неодноразове ув'язнення письменника та літературна творчість.

В 1874 р. вперше побував у Лолині, де познайомився з сім'єю Рошкевичів. Тут Франко записував етнографічний і фольклорний матеріал. До збирання матеріалів він залучав і своїх лолинських знайомих - Ольгу і Михайлину Рошкевич. Під його впливом Ольга Рошкевич зібрала й за допомогою Івана Франка видала „Обряди й весільні пісні українців села Лолин Стрійського повіту". Окрема сторінка біографії Франка, яка пов'язана з Лолином - це взаємини з Ольгою Рошкевич.

Від 1901, а з 1909 - щорічно Франко виїздив із родиною на відпочинок у с. Криворівню на Гуцульщину, де щоліта збиралися видатні діячі української культури: М. Грушевський, В. Гнатюк, М. Коцюбинський, Леся Українка, О. Кобилянська, Г. Хоткевич та ін.

 Неодноразово Франко відвідував і інші  населені пункти Прикарпаття: Калуш, Долину, Болехів, Снятин, Вовчківці, Белую, Галич, Нижній Березів, Яблунів, Косів, Яворів, Довгопілля, Голови, Верховину, Буркут, Бубнище, Шевченкове, Микуличин. Перебування в краї, знайомство та спілкування з людьми залишило помітний слід в  громадській та творчій діяльності Івана Яковича Франка. 

За власним зізнанням Франка, значний вплив на його життя та творчість мали взаємини з жінками. Він пережив три глибокі кохання: до Ольги Рошкевич, Юзефи Дзвонковської та Целіни Журовської, кожне з яких знайшло вияв у художній творчості. Дружиною письменника стала киянка Ольга Хоружинська, шлюб із якою він узяв 1886 року в Павлівській церкві при Колегії П. Галагана в Києві. У подружжя було четверо дітей: Андрій (1887-1913), Тарас (1889-1971), Петро (1890-1941) і Анна (1892-1988).

З 1908 року різко погіршився стан здоров'я. 28 травня 1916 року Іван Якович Франко помер. Похований на Личаківському кладовищі Львова.

Упродовж своєї більш ніж 40-літньої творчої активності Франко плідно працював як оригінальний письменник (поет, прозаїк, драматург) і перекладач, літературний критик, і публіцист, багатогранний учений - літературо-, мово-, перекладо- й мистецтвознавець, етнолог і фольклорист. Його творчий доробок, писаний українською, німецькою, польською, російською, болгарською мовами, за приблизними оцінками налічує кілька тисяч творів загальним обсягом понад 100 томів. Усього за життя Франка окремими книгами з'явилося понад 220 видань у т. ч. більш ніж 60 збірок його оригінальних і перекладних творів різних жанрів.  Лише частина спадщини великого українського письменника опублікована в  50 томах, що є лише половиною творчого доробку І. Я. Франка. Але й при цьому вражають незвичайні здобутки: 7 томів оригінальної поезії, 6 - перекладної, 9 томів оригінальної прози, 2 томи драматичних творів.

Франко - поет - автор 10 прижиттєвих книг віршів, до складу яких увійшло понад півтисячі окремих творів. Багатий творчий доробок - близько півсотні  творів складають поеми. Окрім того, Франко - автор своєрідних антологій поетичних переспівів-варіацій. Прозова творчість Франка - це „новелістичний Декамерон" - понад 100 оповідань, новел і казок, які склали 18 збірок малої прози. Іван Франко автор 10 творів великих прозових жанрів - повістей та романів. Драматургія франка збагатила українську літературу зразками історичної, психологічної драми, соціальної комедії, неоромантично-фантасмагоричної драматичної поеми-казки, філософського діалогу, одноактної п'єси.

Перекладацький доробок Франка охоплює величезний діапазон світового письменства та усної народної творчості від найдавніших часів до поч. ХХ ст. Письменник переклав українською мовою близько 200 авторів із 14 мов та 37 національних літератур, у т. ч. зразки вавилонської, єгипетської, староіндійської, староарабської словесності, античного письменства, ліричної та епічної поезії народів світу, твори  класиків зарубіжжя.

Франкові належать переклади українських народних пісень та поезій Т. Шевченка німецькою мовою. Класикою українського перекладознавства стала праця „Каменярі. Український текст і польський переклад. Дещо про штуку перекладання" (1912).

Франко - вчений - автор численних наукових праць з історії та теорії літератури, літературної критики, фольклористики, етнології, мовознавства. Франко - автор ґрунтовних мистецтвознавчих студій із теорії та історії українського і світового театру. Важливе культурологічне значення мають його релігієзнавчі дослідження. Франкові належать і кількадесят економічних, соціологічних та історичних праць.

Франко - етнограф, фольклорист, дослідник. Діяльність Каменяра як фольклориста і етнографа займає особливе місце в біографії вченого. Великий внесок зробив Франко у вивчення історії Галичини, зокрема, Прикарпаття. За підрахунками академіка М. Возняка праці І. Франка з народознавчої тематики складають не менше третини всієї його спадщини. Сучасний дослідник його етнографічної діяльності  О. Дей зазначає, що Іван Франко написав загалом 50 праць з фольклору, а лише на 90-і роки ХІХ ст.. припадає близько 100 народознавчих публікацій і повідомлень. Найбільші його монографії „Студії над українськими народними піснями" та виданий в 1905-1910 рр. тритомник „Галицько-руські приповідки" в основному базуються на зібраній на Прикарпатті усній народній творчості.

Франко - видавець був ініціатором, координатором та редактором видавничих серій „Дрібна бібліотека" (1878-1880), „Наукова бібліотека" (1887-1888), „Літературно-наукова бібліотека" (1889-1898), „Хлопська бібліотека" (1896-1898), „Міжнародна бібліотека" (1912-19140 та „Всесвітня бібліотека" (1914-1916).

Твори І. Франка перекладені багатьма мовами світу.

Величною є  постать Івана Яковича Франка в українській літературі, історії та культурі. Його ім'ям названий Львівський університет, Київський драматичний театр, багато установ освіти, науки, культури в Україні та за кордоном.

Особлива пошана і любов мешканців Івано-Франківщини до величної постаті Каменяра, адже громадська і творча діяльність, особисте життя  І.Франка тісно пов'язані з історією і культурою нашого краю. Мешканці міст і сіл області зберегли  яскраві спогади про зустрічі з письменником, про місця, які він відвідував, про його спілкування із тутешнім населенням. Розповіді про І.Франка передаються з покоління у покоління як найвища духовна цінність. Багатогранність постаті Івана Франка спонукає науковців, дослідників, краєзнавців, письменників Івано-Франківщини до нових дослідницьких пошуків.

З 1980 року започатковано Івано-Франківську міську премію ім. І. Франка.

Щорічно, з нагоди дня народження Великого Каменяра в краї організовуються наукові форуми, літературні читання, мистецькі свята. Все що пов'язане з великим іменем Каменяра шанобливо оберігається.  У нашому краї можна почути: "Явір Каменяра", „Камінь Франка", а численні пам'ятники в його честь є найкращим доказом любові краян до великого сина української нації.

На прохання громади області 1962 року Верховна Рада УРСР перейменувала назву обласного центру на Івано-Франківськ, а область - із Станіславської на Івано-Франківську.

Його ім'я носить обласний український музично-драматичний театр, освітні заклади та інші установи краю.

Ім'ям Івана Франка названо вулиці в обласному та районних центрах, в селах та селищах області.

З нагоди 100-річчя від дня народження Каменяра (1956 р.) обласній бібліотеці було присвоєно ім'я Івана Франка.

http://lib.if.ua/franko/1250252476.html

Повторення пройденого

27 липня, 2014      Юрій Терещенко      Версія для друку


Україна ХІХ століття: між консерватизмом, лібералізмом і соціалізмом
Від 40-х років ХІХ і до початку ХХ століття український суспільно-політичний рух, здавалося, проявлявся лише серед «свідомих українців». Однак існували сили, які доти ще не заявили активно про свою належність до українства, але, безперечно, мали величезний суспільно-політичний потенціал


Україна ХІХ століття: між консерватизмом, лібералізмом і соціалізмом

Це була більш поміркована частина українського суспільства, переважно ліберальна інтелігенція, дворянство, чиновники різного рангу. З часом вони розгорнули діяльність у різних загальноросійських державних і громадсь­­ких структурах: міських думах, земствах, регіональних відгалуженнях загальноросійських наукових, суспільних інституцій тощо. Займалися місцевими господарськими питаннями, народною освітою, охороною здоров’я, шляхами сполучення, статистикою, культурницькою працею. Така їхня діяльність тісно перепліталася із протидією асиміляції, яку проводили урядові установи, й забезпечувала в земствах, за висловом Михайла Драгоманова, «наші симпатичні національні порядки».
Крім того, надзвичайно важливим потенціалом розвитку українського руху залишалось українське селянство. Після скасування кріпацтва у 1861 році воно набуло як соціум якісно нових рис, ефективно скориставшись можливістю піднести свій матеріальний і суспільно-по­літич­­ний рівень. Збайдужіле, на думку традиційних українських політиків, українське селянство на початку ХХ століття спалахнуло вибухом національного самоусвідомлення, мільйонними масами влившись в українську кооперацію, селоспілку, і згодом підтримало Українську Центральну Раду як лідера національного руху.

Самодержавний російський режим не допускав відкритого політичного життя і поширення будь-яких опозиційних настроїв у суспільстві. Однак ці зусилля царизму були марні. Тарас Шевченко після заслання пише низку творів («Неофіти», «Юродивий» та ін.), у яких із новою силою утверджує ідею безкомпромісної боротьби з російським режимом в Україні, з усіма проявами тиранії та національного гноблення. Однією з особливостей творчості Шевченка є її національно українська сутність. Поета відрізняло від інших українських діячів безкомпромісне засудження анти­української політики Російської імперії. Його постать дала могутній поштовх до формування національної свідомості в якнайширшого загалу та утвердження в ньому ідеї української самостійності.

Ліберали і слов’янофіли проти «громадян»і «хлопоманів»

Наприкінці 1850-х років у Петербурзі засновується українське товариство «Громада», в якому найактивнішими були Микола Костомаров і Пантелеймон Куліш. Підтриманий відомими українськими жертводавцями, великими землевласниками Тарновським і Галаганом, Куліш організовує в північній російській столиці власну українську друкарню й починає видавати дешеві книж­­ки для народного читання під загальною назвою «Сільська бібліотека», де друкуються твори Шевченка, Куліша, Марка Вовчка, Квітки-Основ’я­нен­­ка, Мордовця, Ганни Барвінок, Стороженка та ін. «Грома­ди» з часом утворились у Києві, Чернігові, Полтаві, Харкові, Катеринославі та інших містах.

Петербурзька «Громада» видавала щомісячний журнал «Ос­но­­ва» (1861–1862), який відігравав роль головного загальноукраїнського друкованого органу й посів важливе місце в історії української духовності, це був перший національний суспільно-науко­вий і літературний часопис. Протягом майже двох років він суттєво впливав на літературний процес в Україні, розвиток її культури, утверджуючи в суспільній свідомості самостійність української нації та окремішність українського історичного процесу.

Читайте також: Український Південь і Схід

Діяльність «Основи» та гурту пов’язаних із нею українських діячів викликала підозру в більшості представників російського суспільства. Якщо державні чиновники імперії якийсь час не реа­гували на появу «Основи» та активізацію українського руху, то реакція російської ліберальної преси й низки представників інтелігенції була досить гострою і негативною. Причиною був успіш­­­ний розвиток українського літературного процесу та посилен­­ня його громадсько-політич­но­­го впли­­ву в різних верствах українського суспільства. Тому, якщо на початку ліберального правління Алєксандра І російські журнали досить часто друкували українські літературні твори, то невдовзі ситуація змінилась, і в російському публічному житті виникає непримириме заперечення української культури, намагання довести, що мови, культури взагалі немає, а український рух – то польська інтрига. Так, Міхаіл Катков, редактор «Московских ведомостей» і «Русского вестника», представник поміркованого російського лібералізму, намагався переконати російську громадсь­­кість, що українська мова у творах українських літераторів є повніс­­тю штучною. Він стверджував, що наміри української інтелігенції розвивати власну літературу, культуру та науку є хибними і йдуть урозріз із потребами реального життя.

Російська ліберальна інтелігенція вбачала в українській культурі загрозу своєму неподільному пануванню не лише в царині духовного життя, а й у сфері політичній. Страх, що самостійний розвиток української культури, мови й літератури може стати важливим підґрунтям для політичної окремішності українського народу, не покидав російських інтелігентів, породжував підозри щодо українського політичного сепаратизму.
Позиція багатьох представників російської інтелігенції мало чим відрізнялася від централістичної «точки государственной принудительности», за виразом Миколи Костомарова, що, зрештою, і було її власним внутрішнім переконанням, попри ліберальну фразеологію. «Я не верю в возможность образования малорусского общего литературного языка, – кроме чисто народ­­ных художественных произведений, – не вижу к этому никакой возможности, не желаю и не могу желать никаких искусственных попыток нарушить цельность общерусского развития, отклонить малороссийских художников от писания на русском языке», – писав визначний діяч слов’яно­фільського напрямку Іван Аксаков.

Позиція слов’янофілів фактично змикалася із традиційною асиміляторською політикою Російської держави. Діячі «Основи» справедливо розгледіли в ній погано прихований централістсь­кий намір не допустити розвитку нового українського руху і сформувати в суспільстві ворожість до нього.

Читайте також: Українська держава XVII–XVIII століть і виклики XXI

Як бачимо, російські слов’я­нофіли виступили спільно із централістами на кшталт Каткова, які вимагали застосування репресій до українців. Таке лицемірство було викрите Миколою Костомаровим у його статті «Правда Москвичам о Руси». «В Москве существуют люди, называющие себя славянофилами, еже ска­зует­ся славянолюбцами, то в сущности они не таковы, каковыми себя представляют, – зазначав Костомаров. – Они хотят воспитать в своем народе неприязнь против другого славянского народа… О Москва! Как в нынеш­них чадах твоих зрятся отцы и деды их!»

Важливим суспільно-культур­­ним явищем того часу стало «хлопоманство», що виникло наприкінці 1850-х років у середовищі спольщеної української шляхти Правобережної України. «Хлопомани» не поділяли думки шляхетського загалу про те, що відродження польської державності на українських землях поліпшить становище українців. Своїм громадським обов’язком вони вважали служіння народу, насамперед селянству (звідси й «хлопомани»), піднесення його культурного рівня, поширення освіти тощо. Лідером цього руху став Володимир Антонович, тоді студент Київського університету, а згодом відомий український історик. Він та його однодумці (Тадей Рильський, Кость Михальчук, Борис Познанський) вважали, що саме поширення освіти й культури, а не політична боротьба – єдиний шлях до економічного, політичного й духовного визволення народу. На думку «хлопоманів», перед польською шляхтою в Україні постала дилема: або залишатися в ролі визискувачів українського народу, гальмувати його національний розвиток, або повернутися до народності своїх предків й працювати на користь народу. Вливаючись в український рух, «хлопомани» (вчорашня шляхта) декласовувались і поповнювали собою інтелігентський прошарок. Необхідний був час, щоб правобережна шляхта усвідомила потребу зберегти себе як соціум, чий усебічний досвід мав бути долучений до українського суспільного руху. Цей новий етап повернення української шляхти до своєї ідентичності був започаткований дещо пізніше В’ячеславом Липинським.

Нова інтелігенція на чолі

У другій половині ХІХ століття керівництво українським національним рухом переходить до нової суспільної верстви – інтелігенції, що формувалася як зі шляхетської верстви, так і з «різночинного» соціуму. Нове покоління вже не ідеалізувало козацтва, як це робили кирило-мефодіївські братчики, а центр своєї уваги перемістило на народ, який, на думку інтелігенції, потребував свободи, піднесення матеріального й духовного рівня. Саме в служінні народу, який ототожнювався із селянством, українська інтелігенція вбачала своє першочергове завдання. От­­же, якщо попередня доба характеризувалася насамперед прагненням відновлення колишньої козацької державності, то доба «народницька» висувала передусім захист народних інтересів.

Від 1860-х років народництво повністю утвер­­дилося в українсь­­кому русі й поширило свої погляди на суспіль­но-гуманітарні дисциплі­­ни та літературну творчість. Народницька шко­­ла історіографії (Костомаров, Лазаревсь­кий, Антонович, згодом Грушевський) на довгі роки утвердила в українському суспільстві свій погляд на історичне минуле Украї­­ни, де домінантою були насамперед стихійні рухи народних мас, спрямовані на задоволення со­ціально-економіч­них інтересів. У дослідженнях козацької доби знецінювалась державницька діяльність старшини, інституту гетьманської влади, натомість прославлялася діяльність «чер­­ні», часом навіть відверто руїнницька. Явною недооцінкою характеризувалося бачення української державності Княжої доби та початків Новочасної історії («литовсько-руський» період).
Ліберально-народницька інтелігенція, яка вважала себе єдиним репрезентантом українсь­кого народу, рішуче виступила проти спроб традиційної української аристократичної верстви відігравати самостійну політичну роль. Вона всіляко чинила перепони залученню до українського руху як її окремих суспільних груп, так і особистостей. Як наслідок, така поведінка відштовхувала від українського руху заможних та досвідчених політично і фахово мешканців України.

Читайте також: Вулиці та площі революцій: 1917 рік

Однак поява й утвердження на суспільно-політичному обрії України народницької інтелігенції не означала ліквідації ідеологічного впливу української шляхетської верстви. Її представники та нащадки козацької старши­­ни, долучившись до украї­нського національного відродження, накинули українському руху традиційні автономістсько-федераліст­­­­­­­ські погляди на державний устрій у контексті перспектив взаємин із Росією. Ці погляди української шлях­­ти, доповнені ідеями західного лібералізму та суспі­ль­­но-політичними концепціями Ки­рило-Мефо­діївського братства, і стали центральними в ідеології українського народництва. Остан­­нє тривалий час було визначальним в українсь­кому русі й характеризувалося непослідовністю та половинчастістю в підході до досягнення головної мети нації – здобуття державної незалежності.

Певний час царський уряд не застосовував репресій до українського суспільного руху, який у цей час переслідував в основному культурно-освіт­­ні цілі. Проте польське повстання 1863 року змінило ситуацію. Лозунг радикальних шляхетських кіл «За вашу і нашу свободу!», агітація серед українського селянства на підтримку повстання викликали безпідставну підозру в російського уряду щодо ймовірності сепаратизму в українському національному русі. Ця підозра підігрівалася російськими шовіністичними колами, які вважа­­­ли, що розвиток українського культур­­но-національного руху призведе до відокремлення України від Росії і зрештою до краху імперії. Згаданий уже Катков, а за ним і російська проурядова преса намагалися переконати російське суспільство, що український рух є результатом польської інтриги і що уряд слідом за польським має чекати й українське повстання.

Розпочалася кампанія проти українського руху, шкіл з українською мовою та української літератури. За розпорядженням царя в Україну був відправлений флігель-ад’ютант Мєзєнцев для розслідування «развившейся там малороссийской пропаганды».

У 1863 році з’явився циркуляр міністра внутрішніх справ Валуєва, який забороняв друкувати навчальні, а також популярні та релігійні книжки українською мовою. У листі до міністра народної освіти він писав: «Никакого отдельного малороссийского язы­ка нет и быть не может». Російський царизм переслідував не лише спроби поширення ідей про право на політичне самовизначення України, а й українську культуру, українське слово, театр, школу тощо.

18 травня 1876 року Алєксандр II, перебуваючи в німецькому місті Емс, доповнив політику репресій проти українства так званим Емським актом, який мав форму таємної інструкції. Імператор забороняв увозити з-за кордону книги українською мовою, друкувати оригінальні тво­­ри, переклади й навіть тексти до нот українською мовою, а також влаштовувати сценічні вистави та публічні читання.

Драгоманов і «драгомановщина»
Однак повністю приборкати украї­­нський рух уже було неможливо. Його новий етап був пов’я­­заний із діяльністю Михайла Драгоманова. Виступаючи проти російського поліцейсько-само­держав­ного централізму, він висував програму еволюційного соціаліз­­му, спираючись головним чином на ідеї Прудона. Його політичним ідеалом стає федералістська перебудова суспільства: вільні громади об’єднувались у федерацію в межах України, далі – створювали федеративну спільноту народів Росії, потім – слов’янську федерацію і, нарешті, федерацію народів світу.

Однак у колі київської «Громади» політична діяльність Драгоманова викликала вороже ставлення до його пропаганди соціалістичних ідей і призвела до загострення суперечностей у середовищі «громадян» та появи у ній радикального крила. Зрештою після спроб порозуміння з поміркованими лідерами «Громади» у 1886 році Драгоманов розірвав із нею контакти – починається надзвичайно важливий етап його діяльності за кордоном.

Значення Михайла Драгоманова як політичного діяча полягає в тому, що він уніс у національне відродження усвідомлення потреби переходу до методів політичної боротьби, виходу за межі аполітичного культурництва, яке досі в ньому домінувало.

Крім того, надзвичайно важливу роль для українського руху мала діяльність Драгоманова щодо ознайомлення Європи з українською проблемою. Ще під час свого наукового відрядження за кордон він розпочав інформування західноєвропейської громадськості про українську літературу (1873). З його масштабних праць у цій царині слід вказати на участь у фундаментальному виданні Елізе Реклю Nouvelle Geographie Universelle, де у п’ято­­му томі науковий світ одержав розмаїту наукову інформацію про Україну.

Проте політична позиція Михайла Драгоманова так і не дала можливості молодому українському політикуму вирватися з цупких обіймів російського централізму. Вона не лише стала серйозною перешкодою на шляху творення самостійницьких українських політичних течій та організацій, а й, зрештою, затуманювала головну перспективу – необхідність послідовної боротьби за самостійну Українську державу. Концепція традиційного українського автономізму, поєднавшись завдяки Драгоманову з новітнім західноєвропейським федералізмом, на довгі роки лягла в основу політичної програми українсь­кого руху – з усіма наслідками в часи Визвольних змагань.

Читайте також: Ціна незалежності. Як Україна боролася з агресією більшовиків

Після вбивства Алєксандра II (1881) та посилення реакції для українського руху настали ще тяжчі часи. «Громади» частково припинили свою діяльність, а ті, що залишилися, вважали за доцільне здійснювати лише суто культурницьку й наукову аполітичну роботу, необхідну для обґрунтування окремішності українців серед інших народів.

Члени київської «Громади» беруть активну участь у роботі різного роду наукових товариств, зокрема Історичного товариства імені Нестора-Літописця, гуртуються навколо журналу «Киевская старина», заснованого з ініціативи Олександра Лазаревсь­кого та Володимира Антоновича й за підтримки українських меценатів – цукрозаводчика Василя Симиренка та дідича Василя Тарновського. У журналі публікувалися наукові праці з історії, етнографії, археології, літературознавства, художні твори, історичні документи. Тут друкувалися Дмитро Багалій, Орест Левицький, Михайло Грушевський, Михайло Драгоманов, Олександра Єфименко, Олександр Лазаревський, Іван Франко, Панас Мирний, Михайло Коцюбинський та ін. Крім того, українська наукова праця російською мовою здійснювалась у низці офіційних товариств Харкова, Одеси та інших міст.

Драгоманов намагався переконати українських діячів зосередити свої зусилля на демократизації і федералізації Російської та Австро-Угорської імперій, що, на його думку, створило б умови для вільного національного розвитку українців. На думку Фран­­ка, Драгоманов як політик назав­жди залишився тим, ким він був, виїжджаючи з Росії: gente Ukrai­nus, natione Russus, який не міг собі уявити Україну «без близького зв’язку з Росією». Для Михайла Драгоманова ідеї федералізму стояли в одному ряду з європейськими ідеалами соціальної рівності й політичної волі, які затуляли собою ідею національної самостійності. Така позиція вплинула на погляди цілих поколінь учасників українського руху, які на довгий час опинились у полоні драгомановського бачення національної проблеми й були позбавлені перспективи боротьби за національне визволення. «Не маючи в душі цього національного ідеалу, – зазначав Франко, – найкращі українські сили тонули в общеросійськім морі, а ті, що лишилися на своєму ґрунті, попадали в зневіру й апатію. Для нас тепер не підлягає сумнівові, що брак віри в національний ідеал, продуманий до крайніх консеквенцій також на політичному полі, був головною трагедією в життю Драгоманова, був причиною безнадійности його політичних змагань…».

Бачення автономної України в системі федеративної Російсь­кої держави було перейняте українськими соціалістичними та ліберальними партіями, від чого вони не відмовились остаточно навіть у ході національно-виз­вольних змагань 1917–1921 років. Це стало фатальною перешкодою на шляху усвідомлення українським суспільством необхідності власної незалежної держави.

Соціальне чи національне?

Примат соціальних завдань перед національними (байдуже, в ін­те­ре­сах вищих верств суспільства чи його низів) так чи інакше призводив в українському русі до втрати оптимальних політичних орієнтирів, породжував соціаль­­ну дисгармонію, неспроможність досягнути консолідації, такої необхідної для національного визволення. Лише усвідомлення суспільством потреби державної незалежності, зрештою, давало ключ до вирішення й найважливіших соціальних проблем.

Потрібна була «справжня революція супроти народницького світогляду», як зазначав В’ячес­лав Липинський, щоб вивести український рух із глухого кута автономістсько-федеративних уявлень про перспективу майбутніх відносин між Україною і Росією. «Тільки величезним моральним зусиллям, – писав він у листі до Андрія Лівицького 16 жовтня 1919 року, – тільки безмежною любов’ю до української національної ідеї і до державної як політичного олицетворення повної національної волі, тільки об’єднанням абсолютно всіх чесних національних сил коло внутрішньої праці для цієї ідеї можна буде з 40 мільйонів темних самоїдствуючих невільників виховати героїв, котрі збудують Україну, а в ній краще для всіх – людське життя».

Тривала відсутність у діяльності української еліти, яка акцептувала соціалістичну ідеологію, чіткої орієнтації на державну самостійність України не могла, однак, перешкодити витворенню потужного національно-культур­ного потенціалу, необхідного як підґрунтя національно-визволь­ної боротьби. Створенням такого потенціалу і було заповнене українське ХІХ століття.
Відпорність значної частини «верхів» українського суспільства, а також широких верств селянства до російського асиміляційного тиску, зрештою, і спричинила появу самостійницьких течій в українському політикумі.
У 1895 році один із діячів Української радикальної партії Юліан Бачинський опублікував брошуру Ukraina irredenta, яка стала маніфестом українського державного самостійництва. Про те, що ця ідея вже виразно визріла в суспільстві, свідчила її оцінка у 1895 році Іваном Франком: «…як факт нашого політичного життя, як прояв національного почуття і національної свідомості». Він зазначив, що відчутна «потреба політичної самостійності України» «ввійде на порядок дня політичного життя Європи і не зійде з нього, поки не здійсниться».

До цих ідей політичної самостійності, які знаходимо у працях галицьких політиків, долучилася державницька концепція Миколи Міхновського, викладена ним у 1900 році в брошурі «Самостійна Україна». Таким чином, по обидва боки Збруча ідея української самостійності почала реально викристалізовуватись у виразну політичну програму.

І все ж таки незалежність!

З усвідомленням необхідності самостійної Української держави посилювалося розуміння того, що Україна має розвинути класово диференційовану структуру як передумову оптимального національного й державного існування. Повнокровний національний розвиток мав усунути соціальну деструкцію, породжену національним гнобленням. Саме в цій площині лежала критика Іваном Франком беззастережного «народолюбства» Михайла Драгоманова, яку доповнювали перехід Великого Каменяра на самостійницькі позиції та відхід від марксистської ідеології.

Обмежений погляд Драгоманова на місце й роль основних класів суспільства, його «мужико­фільство», за висловом Франка, зумовило «і в чисто культурних та освітніх справах занадто вузьке розуміння нації як плебса, не позволяло йому ставити діло національного розвитку так широко, як воно ставиться у нас нині».

Щоб подолати такий спрощений погляд на український со­ці­ум, потрібно було досягнути більш високого рівня соціально-політичного й національного самоусвідомлення серед вищих прошарків суспільства українсь­кого походження, які доти стояли на російському або польському національно-державному ґрунті.

Упродовж усього ХІХ століття українська аристократична верства переживала складний і неод­нозначний процес національно­­го пробудження по обидва боки Збруча. Підтвердженням цього були, зокрема, зміни в суспільно-національній свідомості й політичній орієнтації представників давніх українських шляхетсько-магнатських родин Пузин, Сангушків, Сапіг, Шумлянських, Шептицьких, Федоровичів та інших у Галичині. У Великий Україні відповідну еволюцію пережили Галагани, Тарновські, Милорадовичі, Кочубеї, Тишкевичі, Скоропадські, Ханенки, Лизогуби та ін. Попри монопольні позиції ліберальної демократії та соціалістичних течій в українському русі ця еволюція суспільної свідомості шляхетсько-дво­рян­­ського стану продемонструвала прагнення до врівноваження ціннісних ідеологічних та політичних орієнтацій в українському русі й подолання недорозвиненості в українському русі правого консервативного крила.

Соціальний радикалізм більшості учасників українського руху відштовхував консервативно налаштовану українську шляхту, частина якої навіть опинилась у російських монархічних організаціях і партіях. Однак цей ухил шляхти не був остаточним, швид­­ше це крок, спрямований на самозбереження й захист своїх соціально-економічних інтересів. Консервативні сили, які не декласувалися, відійшли від українського ліберально-радикального руху, однак не втратили свого національного інстинкту, який виразно проявився після лютого 1917 року. Їхня спроба реалізації в 1918 році традиційної національної державності була ланкою загальноєвропейського процесу консервативної революції, реакцією на торжество породженого ХІХ століттям лібералізму, прибраного в новітні демократичні шати після завершення Першої світової війни.

http://tyzhden.ua/History/114781

Теорія антизростання, як альтернатива надспоживання

Французький антиглобаліст Серж Латуш (Serge Latouche) один з ідеологів концепції Антизростання пропонує змінити наші погляди на майбутній розвиток економіки і життя людей та перейти від глобальних торговельних зв'язків та доступності корисних копалин до розвитку місцевої економіки. Це може знизити загальний рівень життя, але врятує нашу планету від виснаження і руйнування.
«Вірити в нескінченність економічного зростання, тобто вірити в безмежність земних ресурсів може або дурень, або економіст. Біда в тому, що тепер всі ми стали економістами. »Серж Латуш.
 
Сучасна світова модель будується на постійному економічному зростанні та виробництві, ці 2 фактори стали самоціллю розвитку суспільства. Але ідея глобального споживання не вирішує, а скоріше створює багато екологічних та соціальних проблем за рахунок нерівності та знищення природи. Вона не приносить задоволення людині, яка в ній знаходиться.
 
Нам потрібно навчиться хотіти меншого!
 
 
Економіка повинна перестати бути центральною темою суспільного життя, господарська діяльність - будуватися на глобальних торгових зв'язках і доступності корисних копалин.
 
Економіка і життя людей повинні повернутися на місцевий рівень. Сільське господарство забезпечує харчуванням населення околиць, робочий день скорочується за рахунок відмови від надлишкового виробництва. Одноразові предмети, запрограмоване старіння, будучи нераціональним витрачанням ресурсів, ліквідуються. Природно, навіть деякі з цих рішень знизять традиційні економічні показники, але не рівень життя.
 
Суспільство споживання і розвитку заради розвитку є пастками, що тягнуть нас до катастрофи, і вона також вірна як для тих країн і народів, хто вже в ній живе, так і для тих, хто тільки підходить до неї і ще здатний її уникнути.
 
Теорія Антизростання в сільському господарстві
 
Сучасне сільське господарство засноване на використанні пестицидів, техніки, хімічних добрив, тобто на нафті. Те, що відбувається - катастрофа з усіх точок зору: санітарної, екологічної, антропологічної, земля перетворюється на пустелю, грунти виснажуються. Однозначно, такий спосіб господарювання не є вирішенням майбутнього: це не продуктивність, а фанатичний продуктівізм.
 
Система виробництва їжі сьогодні стимулює пандемію ожиріння - люди споживають занадто багато жирів і цукру. Це легко транспортабельні форми продовольства, саме їх вигідно виробляти на великих господарствах. Додатково використовуються синтетичні консерванти, що мають канцерогенні властивості і разом з тим вимагають великої кількості енергії для виробництва.
 
Таке господарювання може бути економічно ефективним, коли є нафта і величезні земельні території. На них можна працювати, залучаючи мало людей і отримуючи величезну кількість продуктів, але співвідношення витраченої і отриманої енергії вкрай низька, в деяких випадках вона може становити 500 витрачених калорій на одну вироблену харчову калорію.
 
Існують альтернативні системи сталого сільського господарства - агролісоводство, пермакультура та інші. З додатком більшої кількості рук можна отримувати гідні врожаї. На національному рівні це довели японці, які отримують по три врожаї з невеликих ділянок, що обробляються вручну. Враховуючи мільйони безробітних по всій планеті, брак робочих рук не є проблемою для розвитку системи локального сільського господарства, що постачає населення на місцевому рівні здоровими сезонними продуктами харчування.
 
Немає нічого поганого в тому, щоб залишити значний простір, в якому зможуть жити і розмножуватися рослини і тварини без їх систематичного знищення. До того ж природні території потрібні для вирощування худоби в природних умовах, яка має прийти на зміну інтенсивному тваринництву. Природно, що питання про введення нових земель в оборот буде вирішуватися різними способами в перенаселеній Руанді і малонаселеній Канаді.
 
Добувна промисловість не дає нічого місцевому населенню, вона порушує природну і соціальну рівновагу, в якій людям вдається підтримувати розумний рівень життя. Знищується родючий шар заради збагачення кількох власників-експлуататорів. Це приблизно однаково скрізь і завжди, і швидше за все буде повторюватися.
 
Нафтова економіка - хижацька, а не продуктивна. 
Це хижацьке ставлення до природи, до ресурсів, які треба використовувати вкрай ощадливо. Використовуючи нафту, ми прискорюємо зміни клімату, ефекти яких ми бачимо сьогодні і наближаємося до катастрофи. Нафта продукт обмежений, винятковий, і ним треба користуватися тільки там, де неможливо без нього обійтися. Сьогодні ми його розбазарюємо, використовуємо не за призначенням.
 
Друга причина - погано використовуваний ресурс створює ренту, яка ніколи не служила на благо населення, немає жодного подібного прикладу. В деяких випадках, наприклад в Нігерії, вона призводить до зовсім жахливих наслідків, до різанини. В інших випадках від збагачення нафтових емірів і російських олігархів населення теж нічого не отримує.
 
Невідомо, що стане спусковим гачком обвалу - зміни клімату, голод, падіння долара або міжнародної економіки, - але всі чинники відіграватимуть свою роль.
 
Теорія Антизростанняв культурному розвитку
 
Зараз особливо серед молоді, виникає якась усвідомленість, натхнення на зміни, я це називаю деколонизацією уявного (деколонізація думки). Це дуже повільний процес: складно битися з величезною машиною продуктівістської пропаганди, тиском лобі транснаціональних фірм.
 
Крім цього, я бачу деякі країни, в першу чергу в Латинській Америці, яким вдалося відновити не до кінця знищену традиційну мудрість і скромність. Ми це бачимо в Болівії, керованій президентом Моралесом, в Еквадорі під керівництвом Рафаеля Корреа, Хосе Мохіка в Уругваї. Ми бачимо традиції корінних народів Америки, які спливають у сучасній свідомості. Уявлення про гідне життя, в гармонії з природою, яка розглядається як суб'єкт, а не об'єкт людської діяльності. Ці цінності відображаються і в нових законах і конституціях, прийнятих цими країнами.
 
 
 
 
Колись, на зорі незалежності Індії, це зрозумів Махатма Ганді, він не хотів для своєї батьківщини входження в суспільство зростання. Були дебати, де з одного боку виступала молодь, яка отримала технічну освіту в британських університетах, а з іншого - проект Ганді, проект скромності і автономності. Він прагнув створити систему сіл, які розвиваються, задовольняють потреби населення, не стикаючись з обмеженнями, пов'язаними з економічним зростанням. На жаль, сьогодні цю позицію не поділяють співвітчизники Ганді.
 
Не відразу піддався суспільству споживання Китай, який був змушений впустити його під грім гармат опіумних війн, Японія теж чинила опір, але здалася швидше.
 
В Україні відомим прихильником розвитку економіки місцевих громад був свого часу економіст і письменник Іван Франко.
 
 
 
Сьогодні є прості і практичні способи, в яких ми могли б відразу ж почати
економити наші ресурси, тим самим виходячи з екологічного та соціального кризи і рятуючи нашу планету від руйнування і нашої жадібності.


***

Вчора у книжковому магазині Буква (раніше - Читай-город), що на Хмельницького, був свідком такої історії. Молоді люди запитали у консультанта Вікторії у окулярах, чи вони мають Фауста Ґете. Та сказала так, ходімо, привела до потрібної полиці, дістала книгу і сказала десь так: "Ну это украинский перевод, вы знаете, мне не пошло, я училась на русском и говорю на русском, но не смогла прочитать именно в этом переводе, хотя украинский понимаю. Тут просто перевод плохой, какой-то западенский с непонятными словами, короче я не рекомендую. Но книга есть, если что". Ну відповідно молоді люди подякували і пішли геть. Я ж вирішив взяти до рук той примірник заглянути, що ж там за переклад такий страшний. Відриваю, не повірите - переклад Миколи Лукаша, класика, котрий знав 20 мов, з яких вільно перекладав, його доробок перекладів на українську - 15 томів іноземної літератури! Микола Лукаш економив на одежі, а вільну копійку тратив на обіди в ресторані "Інтурист": лиге там він міг чути чужу мову від самих іноземців, адже за кордон його не випускали. Через це навіть премію, яку німці присудили Лукашеві за найкращий переклад «Фауста», не зміг забрати. Так, український переклад Фауста вважається чи не найкращим перекладом Ґетевої трагедії на чужі мови! Навіть самі німці це визнали. Про це писали літературознавці В. Скуратівський, Л. Первомайський, Л. Копелєв, Л. Череватенко... Взагалі, за переклад Фауста українською мовою бралися такі титани як Іван Франко, Михайло Старицький, Дмитро Загул, але подужати всю поему Ґете ніхто не зміг — далі першої частини жоден із них не просунувся. Сам Микола Лукаш працював над ним 18 років! 
Дмитро Павличко писав: "У ті роки Лукашевого «Фауста» читала вся інтелектуальна Україна. Тувім українською мовою звучав краще, ніж в оригіналі! Лукаш використав таке несподіване лексичне багатство нашої мови, так гнучко та слухняно йшла за його рукою могутня плеяда тувімівських метафор, така іронія виблискувала з кожного речення перекладу, що я був зачарований тим усім. Лукашева мова - як небеса, побачені в телескоп. Міріади слів, які годі спостерігати простим оком, виступають у його мові зі своїм глибинним світлом".

«трійця»


Коли я ознайомився з партіями марксистів, соціалістів,
лібералів та демократів – то за спинами КОЖНОЇ з них
побачив… ХИТРИЙ ПИСОК ЖИДА… /Іван Франко/


«ТРІЙЦЯ»

«Трійця» грає  у оркестрі
В політичну дудку.
І на крові українців
Строять «оборудки».

Жиди граються з вогнем.
Вірю: дуже скоро,
Їх розплата не мине
За народне горе.

За пролиту даром кров,
За життя поблекле,
За сплюндровану любов –
Їм горіть у пеклі.

За кривавий Іловайськ,
За державну зраду,
Жиде: жди і начувайсь –
Буду з того радий.

В людей серце з суму крає,
Дивлячись на це «кіно»,
Як Україну пожирає
Плем’я з пейсами давно.

То зо що ж Небесна Сотня
На Майдані полягла!
Чи за пейсатих перевертнів,
Чи за корито для «бабла»?..  

11 липня 2015 р.
Автор: Віктор Бойко
 



Іван Франко, наче про сьогодення

  • 26.06.15, 19:51
Не люди наші вороги,
Хоч люди гонять нас, і судять,
І запирають до тюрми,
І висмівають нас, і гудять.
Бо люди що? Каміння те,
Котре, розбурхана весною,
Валами котить і несе
Ріка розлитая з собою.
Не в людях зло, а в путах тих,
Котрі незримими вузлами
Скрутили сильних і слабих
З їх мукою і їх ділами.
Мов Лаокоон серед змій,
Так люд увесь в тих путах в’ється…
Ох, і коли ж той скрут страшний

На тілі велетня порветься?

Огляд українських медіа: [передрук для власного навчан]

  • 19.06.15, 16:52


http://www.officers.org.ua/?p=2270


© вго соу »
Сайти регіональних СОУ »

Next
ЗВЕРНЕННЯ Координаційної Ради «УКРАЇНЦІ – ЕТНІЧНА НАЦІЯ» до українців та керманичів.
Posted on 13.06.2015

З В Е Р Н Е Н Н Я
ДО УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ


Ми, представники Української Нації, яка сформувалася впродовж тисячоліть на Богом даній нам Землі, відомою в усьому світі як УКРАЇНА — РУСЬ, заявляємо:
Сотні років за часів колоніального перебування України в складі Російської та інших імперій колонізатори намагались різноманітними способами знищити національну ідентичність українців. Заборонялось вживання української мови на офіційному рівні, в церковному богослужінні, навчанні в освітніх закладах, використанні в закладах культури, виданні українських книжок, журналів, газет…
Самих українців з метою асиміляції принизливо називали «малоросами», «молодшими братами» та іншими образливими словами…
В 1991 році Україна відновила свою Незалежність. Проте пострадянська комуністично-партійна номенклатура, яка залишилась при владі, продовжувала процес денаціоналізації Українського Етносу, який був основою шовіністичної національної політики КПРС в процесі створення так званої нової історичної спільноти людей -«радянський народ».


У Данії – голосують тільки ПЛАТНИКИ ПОДАТКІВ!

Мені дуже подобається виборча система у Данії!
Там бюджетники, держслужбовці, пенсіонери, студенти, зеки,
військовослужбовці, та всі інші ГРОМАДЯНИ-УТРИМАНЦІ, ХТО 
НЕ ПЛАТИТЬ ПОДАТКИ – ПОЗБАВЛЕНІ ПРАВА ГОЛОСУВАТИ.
*** ГОЛОСУЮТЬ ЛИШЕ ТІ, ХТО ПЛАТИТЬ ПОДАТКИ!



А платники податків – це Дуже Серйозні Мудрі Люди.
Тому в Данії ніколи не було при владі ні популістів, ні лівих,
ні радикалів, ні ...ІНШИХ ІДІОТІВ...
І, як наслідок  Данія завжди входить у ТРІЙКУ НАЙБАГАТШИХ 
КРАЇН СВІТУ!
Розумна країна!

Автор ідеї = BLACK-RED http://blog.i.ua/user/295100/950914/?p=5#p5
Виконання моє.
===

То може давно пора і українцям РОЗІГНАТИ всіх отих замшілих 
клоунів-"партійців" – і перейти до ПРАВИЛЬНОГО голосування?!!
*** ЩОБ НІКОЛИ БІЛЬШЕ НЕ ПОВТОРЮВАЛОСЬ ОТАКЕ:

Біда України у тому, що нею керують люди, 
яким ця Україна НЕ ПОТРІБНА...
\100 років тому - Михайло Грушевський\

Коли я ознайомився з партіями Марксистів, 
Соціалістів, Лібералів та Демократів – 
то ЗА СПИНАМИ КОЖНОЇ З ТИХ ПАРТІЙ я побачив 
devil ...ХИТРИЙ ПИСОК ЖИДА!devil
\Іван Франко\  

Партія – це об'єднання СЛАБКИХ –
для ПІДКОРЕННЯ СОБІ СИЛЬНИХ! 
Як БЕЗРОДНІЇ ШАВКИ збігаются в ЗГРАЮ – 
ЩОБ ЗАГРИЗТИ ЗДОБИЧ ПОКРУПНІШЕ!
\з моїх комментів\

Горіховий наш український інтелект... 
Вибираємо тих самих, і З ТИХ САМИХ...– 
а потім самі собі жахаємось: 
devil *ЩО ЦЕ ЗА ЧУДОВИСЬКА У НАС ПРИ ВЛАДІ?devil   
\Ліна Костенко. "Записки українського самашедшого"\

А про це попереджав ще Ісус Христос:
devil ПРИШЕЛЕЦ, КОТОРЫЙ СРЕДИ ТЕБЯdevil  
будет возвышаться над тобою выше и выше – 
а ты будешь опускаться ниже и ниже... 
Он ВСЕГДА будет тебе ГЛАВОЮ – 
а ты ВСЕГДА будешь его ХВОСТОМ...
\Втор. 28, 43-44\

Мы добьемся, чтобы в правительствах СЛАВЯНСКИХ стран 
было как можно МЕНЬШЕ СЛАВЯН и Коренных Народов – 
devil мы заменим их НАШЕЙ ЕВРЕЙСКОЙ элитой!devil  
\Ребе Менахем Шнеерзон\
===

ХТО ПРАВИТЬ В УКРАЇНІ завдяки виборчій системі?



Верховна зРада України (Кнессет):
Жиди - 43%  Росіяни - 34%  Українці - 22%   Інші - 1%
Кабінет Міністрів України:
Жиди - 62%  Росіяни - 15%   Українці - 15%   Інші - 8%
НАЦІОНАЛЬНИЙ СКЛАД населення України
Жиди - 0,2%  Росіяни - 17%   Українці - 78%   Інші - 5%
ПРИ ВЛАДІ В УКРАЇНІ – ЖИДИ та МОСКАЛІ... 
УКРАЇНЦІ для них – то є БИДЛО і "Гарматне М'ясо"!
===

Можна обманювати Частину Народу – Весь Час...
Можна обманювати Весь Народ – Деякий Час ...
Але НЕ МОЖНА обманювати ВЕСЬ НАРОД і ВЕСЬ ЧАС!
\А. Лінкольн\
Український варіант: 
МОЖНА Весь Час обманювати Весь Народ! – АЛЕ НЕЗГОДНИХ ТРЕБА ВЧАСНО "ЗАЧИЩАТЬ"   
щоб не дорвалися до влади!devil

В Суботові кровавить ікона Христа за ЮТУБвідео" Пророцтва УПА" !

  • 30.04.15, 23:50
"  Стоїть в селі СУБоТОВІ  на горі високій  ....ота церква  Богданова....там то він молився щоб  москаль добром і лихом з козаком ділився...."-----   так  написав  наш геніальний Тарас Шевченко про  храм де був похований  народжений на Львівщині   Богдан \Зеновій  Хмельницький   в селі СУБоТІВ ..що в Черкаській області  поруч Гетьманського   міста ЧИГИРИН  ...Цей храм який посвячений  імені святого прока Іллі  є зображений на 5 гривнях ... у тім храмі 19 квітня   2015року сталось чудо з"явлення крові  на  лиці страстного Ісуса з боку  Московії...Це ще один Божий знак  про майбутні НАЙСТРАШНІШІ ДНІ  які чекають  українців після  збільшення  війни жидомасонськоі ФСБанди Антихриста Путіна ...Про ці дні пише Біблія  що як Бог  не прийде проти Антихриста то ніхто не зможе вижити  а ті які підуть  з тим Антихристом тобто з Путіним на змову  будуть  обмануті  злом і згинуть...що ми вже бачимо і не раз бачили як  українців дурили і нищили жидомаскалі і в минулі   криваві   часи царату..... і в ще кривавіші   часи  комуносатанистів   та  а останні 5 ПЯТИРІЧОК  новітніх дурисвітів КПСС ...  1 травня  дамо  ми офіцери\капелани  УПА  усім  ВАМ від Бога пояснення того знаку Божого  через спеціальне відео яке  готуємо  ....а поки що більше  моліться  і живіть праведно  та особливо галичани  прийдіть  самостійно  на прощі  до  Хрестів КОБЗАРЯ І КАМЕНЯРА  в Франківську  ....Нагадаємо БОЖІ ПЕРЕДАННЯ  Третього Універсалу УГВР відомі   ще з 2006року     що БОГДАН ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ як капітан\сотник  УПА   підлеглий генералам УГВР   Тарасу Шевченку  \Івану Франку   та Роману Шухевичу       має воскреснути  в новім тілі  неподалік  будинків № 11=15   вулиці Степана БАНДЕРИ  у Франківську  поруч Страстного  Хреста   УПА  у  Франковім МЕМОРІАЛЬНІМ ПАРКУ Героів  УСС\УПА \Майдану й АТО  що створений  на місці  поруйнованого  в 1980році комуносатанистами  багатотисячного найдавнішого на територіі Франківська  кладовища  ... Хмельницький воскресне на вид 25річний  серед тисячі святих БОЖИХ ОБРАНЦІВ   з  ЧУДОметалхраму щл БУДЕ ПОДІБНИЙ НА  ТОЙ ЩО Є В ЙОГО РІДНОМУ селі СУБОТІВ ... Майже кожного понеділка   середи\пятниці  проходить  півгодинну  Хресну   15 стаційну дорогу   а особливо що суботи  в тім МЕМОРІАЛ парку Франківська багато років   цілує  встановлений ним у травні 1995року  Хрест УПА  і молиться  зранку  наш Генерал капелан УПА  Голодюк   звичайно одиноко а   інколи й  з нами офіцерами  \каланами УПА  а також з іншими   своіми воїнами  і друзями  однодумцями  ..Божа МАТИ передала  вісті про те що чим більше людей молитиметься  і запалютиме свічі біля  Страстного  Хреста УПА   то тим скорше  ВОСКРЕСНУТЬ  СВЯТІ. не з гробів   а з небес   ...Молимо ми   священики УПА   щиро   Богородицю й  Бога  щоб це було в травні 2015року    ....до свята  Вознесіння  яке в цім році співпадає  з  20річчям   Дня багатоміліонної   ПОСВЯТИ  Украіни  під особливий Покров Богородиці  21травня 1995року  в  Зарваниці  ....що сталось за божими переданнями  праведним священикам та християнам УГКЦ\УПА ...СПАСИ БОЖЕ !  http://tsn.ua/ukrayina/u-subotovi-zakrovotochila-ikona-svyaschenik-vbachaye-u-comu-nastup-rosiyi-424282.html     ВІЧНАЯ ПАМЯТЬ   НАШИМ ПОЛЕГЛИМ  ГЕРОЯМ І СТРАДНИКАМ....Дай Бог сил й спасення  живим патріотам..Щасливо  ! 

Оцей вірш Тараса  Шевченка був заборонений до друку в часи царизму й  потім  у комуноІМПЕРІЇ  666Рабів КПССатанистів  ...це було  аж по 1990рік ...За спів цієї  пісні  або декламування антикацапських  віршів  Кобзаря...  комуноокупанти  саджали в  тюрму і навіть убивали наших патріотів  ...

***

Стоїть в селі Суботові
На горі високій
Домовина України,
Широка, глибока.
Ото церков Богданова.
Там-то він молився,
Щоб москаль добром і лихом
З козаком ділився.
Мир душі твоїй, Богдане!
Не так воно стало;
Москалики, що заздріли,
То все очухрали.
Могили вже розривають
Та грошей шукають,
Льохи твої розкопують
Та тебе ж і лають,
Що й за труди не находять!
Отак-то, Богдане!
Занапастив єси вбогу
Сироту Украйну!
За те ж тобі така й дяка.
Церков-домовину
Нема кому полагодить!!
На тій Україні,
На тій самій, що з тобою
Ляха задавила!
Байстрюки Єкатерини
Сараною сіли.
Отаке-то, Зіновію,
Олексіїв друже!
Ти все оддав приятелям,
А їм і байдуже.
Кажуть, бачиш, що все то те
Таки й було наше,
Що вони тілько наймали
Татарам на пашу
Та полякам... Може, й справді!
Нехай і так буде!
Так сміються ж з України
Стороннії люди!
Не смійтеся, чужі люде!
Церков-домовина
Розвалиться... і з-під неї
Встане Україна .
І розвіє тьму неволі,
Світ правди засвітить,
І помоляться на волі
Невольничі діти!..

21 октября 1845,
Марьинское
..Борімося...Поборемо...Всього кращого  всім Божим людям а особливо нашим воїнам й патріотам....Увечері в суботу О2\5\2015 в ФРАНКІВСЬКУ в оселі Генерала капелана УГВР Голодюка "Дністра" замироточив \ кровоточив до 16 години неділі \та все більше пахне миром зроблений з гіпсу Страстний лик Христа що є над картиною козаків +В неділю над ликом Ісуса явилось на кілька хвилин сяйво близько 18 години після Богослужби за мир і добро в Украіні та поміч козацтву в боротьбі проти Антихриста Путіна й за скорше воскресіння з Богом Героїв УПА і АТО ..Кровоточення припинилось і кров висохла до 18години неділі ...Знаємо від Богородиці що мабуть в суботу ймовірно 9 травня будуть злі подіі й страсті наших патріотів але до вечора неділі 10 або 17 травня Бог це має припинити ...Борімося ! Поборемо ! Віримо у воскресіння не з гробів а з небес наших 357 тисяч святих серед яких більше 100тисяч є Героі УПА й АТО...Знаємо що Бог все більше з нами і Україна обовязково 2015року переможе ! Дивіться і множте особливо на безінтернетні села ДВДиски ЮТУБвідео " ПРОРОЦТВА УПА "+" Секрети Бандери й Христа " Хай береже ВАС  Бог і Божа МАТИ  та всі святі !  Щасливо  ....Слава Богу за все...Слава УКРАІНІ ! https://www.youtube.com/channel/UCx_DYuR_KteV2arXaEs1EFQ   Слава Нації  !     

Книги. 2.

  • 26.04.15, 01:35

Дослідження, Описання, Роздуми, Документи

Микола Костомаров

Євген Маланюк, “Нариси з історії нашої культури” та інші

Іван Франко, “Сотворіння світу”, “Що таке поступ” та інші

Василь Стус, публіцистика, статті та есеї

Степан Бандера, публіцистика, статті, промови

Симон Петлюра, статті, листи, документи

Павло Скоропадський, “Спогади”

Горський Вілен, “Святі Київської Русі”

Юрій Мицик «Іван Сірко»

Нестор Літописець, «Повість минулих років»

Святий Августин, «Сповідь», «Про місто Боже» “Про троїцю”, “Про свободу волі” , “Перегляди” "Трактаты"

Гійом Левассер де Боплан, «Опис України”

Домінік П’єр де ля Фліз, «Етнографічний опис селян київської губернії»

Пліній Молодший, «Листи»

Псел, «Життєописання правителей Візантії”

Плутарх, «Застільні бесіди», «Порівняльні життєписи»

Джорджо Вазарі, “Життєописання найбільш знаменитих живописців, скульпторів і зодчихх”

Мілінда, “Питання Мілінди”

Гай Светоній Транквілл, «Життєпис дванадцяти цезарів»,

Еліан Клавдій, «Яркі (пестріе) оповідання», “Про природу тварин”

«Пестрые истории», «О природе животных»;

Афіней, “Бенкет мудреців”

Феофраст, “Характери”

Ксенофонт, “Анабазис”, “Кіропедія”, “Спогади про сократа”

Лукрецій Кар, «Про природу речей»

Ціцерон Марк Туллій

Юлій Цезарь, «Записки про Галльску війну»

Корнелій Непота «Про знаменитих людей»

Ла Боесі Ет'єн де, «Роздуми про добровільне рабство»

Лев Африканский, «Африка»,

Флавій Філострат, «Життя Аполонія Тіанського»

Продовжувач Феофана, «Житєописання візантійських царів»,

Марк Порций Катон, «Землеробство»

Демосфе?н, «Промови»

Арістотель, «Нікомахова етика», «Політика»

Георг Крістоф Ліхтенберг

Тіт Лівій, «Війна з Ганібалом»

Феофраст, «Характери»

Франсуа де Ларошфуко, «Мемуари», «Максіми»

Мішел Монтень, «Досвіди» «Опыты».

Майстер Екхарт, “Трактати. Проповіді”

Девід Юм

Бекон Френсіс

Аполлодор, “Міфологічна бібліотека”

Демосфен, “Промови”

Клод-Адріан Гельвецій

Діоген Лаертський «Про життя, вчення та висловлювання славетних філософів»

Василь Боткін, «Листи про Іспанію»

Альфред де Він'ї, «Неволя і Велич солдата»

Луї-Себест'єн Мерс'є, «Рік 2440»

Жюль Мішлє, «Народ»

Ріфа'а Рафі'ат-Тахтаві, «Добування чистого золота з короткого опису Парижа, або Дорогоцінній диван відомостей про Париж»

Ежен Делекруа, “Щоденники”

Вінсент ван Гог, “Листи”

Михайло Красуський, «Древність малоруської мови”

Джаред Даймонд, “Зброя, мікроби, харчі. Причини нерівності між народами”, “Коллапс”, “Третій шимпанзе”

Фрезер Джеймс Джордж, «Золота Гілка»

Ральф Уолдо Емерсон, «Самовпевненість»

Ренан Жозеф Ернст «Історія походження християнства», «Що таке нація»

Генрі Девід Торо, "Уолден, або життя в лісі", «Про обовязок громадянської непокори”, «Щоденники», «Чорниці», «Прогулянки»

Джеймс Мейс, «Ваші мертві вибрали мене...»

Тарас Бульба-Боровець, “Армія без держави. Слава і трагедія українського повстанського руху Спогади”

Іван Багряний, «Сад Гетсиманський». «Тигролови»

Богдан Чайковський, «Фама»

Василь Галаса, «Наше життя і боротьба» спогади

Астольф де Кюстен, «Росія в 1839 році», та інші твори

Віктор Єрофеєв, “Енциклопедія російської душі”

Варлаам Шаламов, «Колимські оповідання»

Дмитро Гойченко, «Червоний апокаліпсис: через розкулачування і голодомор»

Анатолій Кузнєцов, “Бабин Яр”

Олександр Солженіцин, «Архіпелаг ГУЛАГ», “В кругу першому”

Евгенія Гінзбург, «Крутий маршрут»

Ґустав Герлінг-Ґрундзінський. «Інший світ»

Роберт Конквест, «Великий Терор»

Євген Грицяк, “Історія Норильського повстання”

Володимир-Ігор Порендовський, «У кігтяг Степлагу Кенгір 1949-1954»

Юрій Мозіль, «У таборі Смерті»

Андрій Білинський, «В концтаборах СРСР»

Анатоль Радигін, «Життя в Мордовських концтаборах зблизька»

Степан Хрін, «Зимою у бункері» спогади-хроніки 1947-48

Павло Грицак, «Вежі і кулемети» спогади

Євген Грицак, «Норильське повстання»

Марія Савчин, “Тисяча доріг. Спогади жінки учасниці підпільно-визвольної боротьби під час і після Другої світової війни”.

Василь Паливода, “Спогади українського повстанця і багаторічного в'язня таборів ГУЛАГу”.

Юрій Горліс-Горський, "Холодний Яр"

Віктор Некрасов, «В окопах Сталінграда»

Іоахім К. Фест, “Адольф Гітлер”

Казімєж Мочарський, “Бесіди з катом”

Стефан Дембскі, "Екзекутор"

Пікер Генрі, «Застольні бесіди Гітлера»

Збігнев Бжезінський, “Велика шахова дошка”

Володимир В'ятрович, "Історія з грифом "Секретно"

Ада?м Сміт «Дослідження про природу і причини багатства народів»

Симон Шама, «Громадяни: хроніка Французської революції»

Чжуан-цзи, «Чжуан-цзи»

Ле-цзи, «Ле-цзи»

Епікур

Фюстелъ де Куланж, «Древня громадянська община»

Томас Гоббс, «Левіафан»

Енді Уорхол, «Філософія Енді Уорхола»

Генрі Форд,

Лі Куан Ю, “Сингапурська історія”

Богдан Гаврилишин, “До ефективних суспільств: Дороговкази в майбутнє”

Джейсон Фрайд, Девід Хайнемайер Ханссон “Rework: Бізнес без предрассудков

Чарльз Дрвін, «Походження видів»

Отто фон Бісмарк, «Спогади»

Девід Огівлі, “Огівлі про рекламу”

Філіп Котлер, «Маркетинг»

Роберт Чалдіні, «Психологія впливу» та інші

Еріх Фромм

Абрахам Маслоу

Григорій Почепцов, “Теорія комунікації”, “Інформаційні війни”

Лоуренс Гонсалес, “Залишитись в живих”

Джон Баньян, “Подорож пілігріма”

Бенджамін Франклін, «Альманах бідного Річарда»

Джавахарлал Неру, “Відкриття Індії”

 

 

Дітям, Підліткам

Микола Гоголь

Іван Франко

Українські народні казки

Міфи всіх народів

Ернест Сетон-Томпсон, «Розповіді про тварин», «Берестяний згорток» й «Підручник бой-скаута» «Життя в природі по-індіанськи» та інші.

Ян Гашек, «Похождения бравого солдата Швейка».

Луїс Керролл

Антуан де Сент-Екзюпери

Редьярд Кіплінг

Джек Лондон

Евклід, «Начала»

Джавахарлал Неру, “Очерки всесвітньої історії”

Беденко Марк, “Твір: Про бізнес та гроші для дітей хороших”

Роберт Бейден-Павелл, "Скаутинґ для хлопців".

Тисовський Олександер, “Життя в Пласті : посібник для українського пластового юнацтва”

Всеволод Нестайко, "Тореадори з Васюківки"

Алан Александр Мілн, «Вінні-Пух»

 

Біографії

Степан Шухевич, «Моє життя» спогади

Богдан Гаврилишин, “Залишаюсь українцем: спогади”

Бенджамін Франклін, «Автобіографія»

Моріц Карл Філіпп, «Антон Рейзер, психологічний роман»

Річард Бренсон, «Втрачаючи невинність» автобіографія

Махатма Ганді, «Моє життя»

Федеріко Фелліні і Шарлотта Чандлер, “Я згадую…”

Гарібальді Джузепе, «Мемуари».,

Карл Густав Маннергейм, «Мемуари»

Бернард Лоу Монтгомері, «Мемуари»

Джавахарлал Неру, “Біографія”

Біографії героїв, політиків, суспільних діячів, практиків.


Перекладачі

Іван Франко,

Микола Лукаш

Григорій Кочур

Євген Попович

Андрій Содомора