хочу сюда!
 

Анечка

33 года, близнецы, познакомится с парнем в возрасте 30-40 лет

Искать

Поиск заметок «іван франко»

Про перший львівський хмарочос

  • 27.01.15, 23:13
Один із найвідоміших у Львові будинків — це Будинок Книги, який до 1939 року був відомий як будинок Шпрехера. 

А у старій будівлі на першому поверсі знаходився ресторан "Монополь", де часто любив читати газети, попиваючи каву, Іван Франко

Єврей Іона Шпрехер — фантастично багата людина, власник найбільшої будівельної фірми в Галичині — в житті був фантастичним скнарою. Він усе життя харчувався лише бульбою з олією і завжди ходив пішки, бо шкодував 20 грошів на трамвай. 

Новини Дрогобича на Drohobyczer Zeitung

Дізнавайся цікаве та корисне про Дрогобич на Drohobyczer Zeitung http://www.drohobyczer-zeitung.com/

- Новини Дрогобича 
- Афіша Дрогобича
- Довідник Дрогобича
- Готелі Дрогобича
- Усі кафе, ресторани, кнайпи, кав'ярні Дрогобича
- Усі бібліотеки Дрогобича
- Усі банки, банкомати, обмінники Дрогобича
- Усі сайти Дрогобича
- Відомі люди Дрогобича
- Книги про Дрогобич та Дрогобичан
- Бруно Шульц (Bruno Schulz)
- Іван Франко 
- Легенди Дрогобича

Що ми ще не знаємо про Бандеру?

  • 03.01.15, 05:26
Дешеві "сенсації" про Степана Бандеру, що поширюються у мас-медіа тільки підтверджують, що широкому загалу ця постать досі достеменно невідома. Що насправді варто знати про цю людину? Пропонуємо огляд таких "білих плям" від дослідника зі стажем у майже три десятиліття.


Ще свіжий у пам'яті фільм про Степана Бандери, знятий і показаний одним із українських телеканалів викликав цілий шквал відгуків, здебільшого не дуже схвальних. Однак варто відзначити один незаперечний позитивний ефект, досягнутий творцями цього, з дозволу сказати, "документального кіно". У інтернетпросторі активізувались запеклі дискусії про місце і роль провідника ОУН в національно-визвольному русі, тобто, хоч і в не дуже доброму контексті, але хвилю інтересу до особистості С.Бандери авторам спровокувати вдалось.

Тож, якщо ставилась мета: в будь-який спосіб, включаючи провокації та маніпуляції, здетонувати кількість згадувань цього імені в ЗМІ та в суспільному обговоренні, то вона досягнута! Але, на жаль, на цьому здобутки медійних "дослідників" біографії лідера українських націоналістів, як видається, і закінчуються.

Що ще яскраво продемонструвала ця телетрансляція напередодні чергової річниці з дня народження, це те, що за більш як два десятиліття після здобуття Україною незалежності, а отже, як логічно мало б бути, після припинення провадження на державному рівні широкомасштабної кампанії з очорнення як самого Степана Бандери, так і діяльності очолюваної ним Організації Українських Націоналістів, натомість, для пошуку та популяризації правди з цієї тематики практично не було зроблено майже нічого. Численні зусилля, формально спрямовані на висвітлення маловідомих сторінок з життя та діяльності контровесійного політика, фактично зводились до тиражування давно відомої середовищі української діаспори інформації, яка, на жаль хибувала браком достатньої, підкріпленої незаперечними, навіть для опонентів, доказової бази. Люди, що писали про Бандеру, виходили зі своїх особистих переконань, що йдеться про героїчну самопожертву заради України й очікували, що всі навколо так само відразу з ентузіазмом сприймуть такі тези.

Робилось це в основному людьми не обтяженими академічними титулами, а ще, дуже часто, політично заангажованими. Натомість поодинокі вартісні речі, як наприклад трьохтомне видання документальних матеріалів впорядковане під редакцією доктора історичних наук Володимира Сергійчука, чи скрупульозно зібрані нині вже покійним Григорієм Дем'яном по всій Україні та за її межами спогади про С.Бандеру його родичів, односельців, співробітників і звичайних сучасників... залишаються маловідомими для широкої громадськості.

Сумнівно, що про існування цих ґрунтовних праць знали й сценаристи "Секретів Бандери". Скориставши із звичайної публіцистики, вони навіть ті дійсно цінні свідчення, що потрапили в їх руки завдяки унікальній можливості побувати в Кракові, Берліні, Мюнхені, спілкуватись із представниками тамтешніх архівних установ, витлумачили на диво поверхово й помилково, ставши жертвою пануючих штампів та упереджень.

Зупинімося на кількох моментах, які підтверджують вищевикладене.

Генеалогія роду, прізвище. Було названо кілька версій походження прізвища "Бандера". Безапеляційно, з посиланням на "експерта", відкинено прив'язку його до романомовного кореня в значенні "прапор", "знамено", "хоругва", натомість озвучено вкрай екзотичні варіанти чи то болгарського, чи то польського, чи навіть молдавського походження – від міста Бендери...

Але всі, хто хоч трохи цікавився цією темою, міг зустріти непоодинокі свідчення про існування так званих "бандерій" – кінних загонів в Угорщині, а також в інши х державах, що мали пряме чи опосередковане відношення до Галичини. Цей термін згадується в закордонних енциклопедіях, тому й дивно, на якій підставі "спеціаліст-філолог" так "авторитетно" заявив, що "в жодних словниках слово "бандера", або й навіть подібне не згадується. БАНДЕРІЯ (від лат. banderium – прапор, знамено): кінний загін, що виставлявся в Угорщині дворянами, при чому кожен дворянин йшов під власним прапором за своїм керівником. (Джерело: Словник іншомовних слів. Чудінов А.Н., 1910р.)

Військовий устав Стефана Святого зобов"язував усіх великих землевласників, включаючи духовних, виставляти відповідні їхнім володінням бандерії.Розрізняли бандерії: королівську,банів угорської корони (вищих чинів королівства, напр. палатина, бана Кроації, воевод, прелатів, світських вельмож, комітатів и королівських вільних міст. Турецьке панування турків знищило такий порядок, але й надалі в урочистих випадках (напр., при коронації, прийомі високих осіб и т. д.) з комітатів депутації вершників носили назву Бандерій. (Енциклопедичний словник Брокгауза і Ефрона). Аналогічні бандерії існували і в середньовічних Франції та Англії, але там їх формувало купецтво.

У 1930 році в Калуші його в черговий раз заарештувала польська поліція. Можна сказати, що причиною стало дотримання саме цієї точки Закону. Підставою була організація бандерії – несподівано оригінальної (кінної) зустрічі-вітання з нагоди відвідин міста митрополитом Андреєм Шептицьким...За спогадами старожилів: "Степан Бандера брав коні, у шаровари вбирався...шапка-кучма – і з ними (місцевими хлопцями) марширував...". Саме до того часу (кінець 20-их рр... ХХ ст.) належить фото Степана у козацькому однострої з крісом у руках (тепер зберігається в музеї його імені).

С.Бандера народився в селі Старий Угринів, назва якого, ймовірно, пов'язана з уграми та Угорщиною. Звичайно це не доводить однозначно, що саме прізвище "Бандера" – угринівського походження, бо як відомо воно походить з роду батька- о.Андрія, а він, в свою чергу, народивсю в Стрию... Але, на Західній Україні Угриновів є майже десяток, так що сліди взаємин з уграми залишились не тільки на Калущині...

"Факти" з дитинства та юності. У такий самий оригінальний спосіб творці фільму шукали достовірних свідчень про дитинство Степана, сфокусувавшись, чомусь, на селі Бережниця, а не в рідному для нього Старому Угринові. Відстань між цими населеними пунктами становить кілька кілометрів. Малоймовірно, що взагалі діти о.Андрія Бандери, що дійсно був священиком у обох селах, бували в сусідньому поселенні в перше десятиліття свого життя. С.Бандера народився 1 січня 1909 року у священичій резиденції угринівської церковної громади, де тепер діє його історико-меморіальний музей.

До місцевої початкової школи він дійсно не ходив, і не через якусь розумову відсталість /як це натякається у фільмі/, а тому, що просто вона не діяла в часі воєн: спочатку, з 1914 року, Перша світова, а потім польсько-українська, що фактично тривала на тих теренах до 1919 року. В ході бойових дій родина священика, що був військовим капеланом у лавах Української Галицької Армії, змушена була покинути рідне село і перебувала в Ягольниці біля Чорткова.

З того ж 1919 року найстарший із синів сільського пароха подався на навчання до Стрийської гімназії, де мешкала рідня по материнській лінії. До Угринова приїзджав зрідка – на вакації. А з 1933 -го року о.Андрій змушений був польською владою перейти до іншого деканату і став настоятелем церкви у Волі-Задеревацькій на Стрийщині.

Якщо це все взяти до уваги, то стає зрозуміло, що власне зі Старим Угриновом, Степана пов'язувало не так багато, й не так легко знайти когось, хто міг би щось правдоподібне розповісти про його дитячі та юнацькі роки. А з яких причин творці кіна, що претендує на статус "документального" сприйняли на віру й включили до сценарію дуже сумнівні твердження особи, яка народилась у 1950-их роках, ніколи не жила в Угринові – ще одне із багатьох риторичних питань.

Так, о.Андрій з 1913-до 1932 років служив і в Бережницькій церкві, але ж родина жила в неблизькому Старому Угринові. В Бережниці було невеличке приміщення на кілька кімнат, де священик залишав візок, яким їздив від села до села, переодягався, готувався до служби, міг і заночувати у виняткових випадках, але як це все стосувалось самого Степана? Якщо чиясь двоюрідна тітка й могла прислуговувати на тому обійсті в Бережниці, то чисто теоретично можна припустити, що вона могла комусь щось розповідати хіба про побут самого ксьондза, а не про його сина. Якщо б інтерв'юери хоч трохи критичніше підходили до збору інформації, то вони б відразу відкинули фантазії про само придушення Бандери як нереалістичні. Та й сам розповідач повідомляв про проблемну достовірність цих переказів, ніби то отриманих через треті руки.

Фізичні дані та "комплекси". Ще в другій половині 90-их років, мені вдалось натрапити на архівні матеріали про арешт Степана Бандери в 1928 році за організацію вшанування 10-ої річниці ЗУНР, поміж інших документів там виявились: опис його фізичних даних, включаючи зріст, а також рукопис вірша, що був присвячений Юлії Якимович з Бережниці.

Зокрема, щодо зросту. Йшлося про те, що там дійсно його зафіксовано – 159 см., але тоді Степанові було тільки 19 років. Достатньо глянути на пізніші фото, щоб переконатись, що його організм продовжував розвиватись, значних зусиль, доречі, задля цього докладав і сам юнак, який поставивши собі за мету вступити до Пласту та стати до лав борців за Україну, почав активно займатись спортом: в т.ч. відбиванка, теніс... Ніхто напевно не знає, що арештували крайового провідника ОУН в студентському гуртожитку Львівської Політехніки, де він залишився заночувати, бо разом із товаришами займались влаштуванням тенісних кортів, там їх і застала облава і повальні арешти. Так, до певної міри – випадково, керівник грізної ОУН потрапив до рук польської поліції, і аж там, при встановленні особи, завдяки тому, що поляки вже отримали з Чехії "архів Сеника", його було ідентифіковано як організатора замаху на міністра Перацького.

Разюча різниці у зрості С.Бандери та інших хлопців на фото, що було продемонстроване в ефірі пояснюється дуже просто. Це були не його однолітки, а старші на рік-два товариші. І це аргумент, що не принижує молодого націоналіста, а якраз навпаки. Ставши гімназистом, Степан зблизився з кількома активістами з середовища українського шкільництва Стрия. Варто назвати хоча б Степана Охримовича та Івана Габрусевича – майбутніх керівників Крайової Екзекутиви ОУН, знищених у майбутньому поляками, які на той час ходили до "вищих кляс", але дали особисті рекомендації своєму молодшому побратимові, висунули його на провідні ролі в організаційній мережі.

У зрілому віці, в цьому можна переконатись за численними твердженнями сучасників та світлинами, С.Бандера мав не менше 165 см. зросту, дехто вказує, що всіх 170. Остаточно поставити крапку в цьому делікатному питанні, раз воно стало приводом таких інсинуацій, могло б знайомство з медичними документами Штефана Попеля післявоєнних десятиліть, але так як використовувалось псевдо, а не правдиве ім'я, та й дуже близькі родичі Бандери в Німеччині тепер не проживають – поки що остаточних даних або не здобуто, або ще не оприлюднено.

"Парубоцькі невдачі". Такими ж малообґрунтованими є й подробиці, якими обросли взаємовідносини юного Степана з бережницькою дівчиною. Єдиним стовідсотково достовірним документом є вірш, авторства С.Бандери і їй присвячений. Все інше: демонстративна відмова селянки ксьондзовому синові, його психологічні травми з цього приводу тощо – не більше як плід творчої уяви кінотворців. Щоправда, заради справедливості треба відзначити, що пани з "Секретів Бандери" не були тут першопрохідцями, вони ще раз повторили необґрунтовані припущення, запущені в світ десь десятиліття раніше іншими своїми колегами, які також взялись знімати фільм про життя історичної постаті, взявши під мікроскоп його відносини з жінками. І якщо щодо А.Чемеринської та Я.Опарівської-Бандери все було висвітлено менш-більш об'єктивно, то втиснувши в сюжет, для чистоти жанру, третю жінку з Бережниці Шляхетської, вони тільки побіжно її згадали – через те, що більше Юля поруч із Степаном не згадувалась, було зроблено припущення, що відносини в них не склались. А вже цьогорічні "кіношники" аж занадто перестарались в яскравій деталізації і навіть вульгаризації цієї історії.

"Лист Гітлеру". Насправді, "Меморандум" Бандера до Гітлера писав у знак протесту проти приєднання Галичини до "Генеральної Губернії – фактично до Польщі ", а Буковини та "Трансністрії"- до Румунії і створення з решти української території "райхкомісаріату". І це було зроблено в 1941 (!), а не в 1944 році (як це показали у "фільмі"). Отже, в дійсності, С.Бандера, будучи в руках гітлерівців сам, в той час, коли були арештовані тисячі членів ОУН (тому й вислови Бандери були відносно лояльними) осмілився виступити з протестом проти такої політики Гітлера. А творці цього "шедевру" все перебрехали і виставили його якимось лизоблюдом і зрадником, який ніби то випрошував собі особисте визволення вихваляючи фюрера...

"Громадянин Німеччини". Всі ми знаємо про жваву дискусію, що тривала, та ще й триває стосовно того, чи міг бути Степан Бандера офіційно визнаний Україною як державою Героєм України, формально не будучи її громадянином. Так от, як запевняють представники родини Провідника, лідер українських націоналістів за всі роки, коли жив на чужині, жодного громадянства так і не приймав! Він, як і майже всі українці Західної Німеччини на той час мав статус: "переміщеної особи", "гайматльос" (особа без жодного громадянства). Більшість колишніх каретників, остарбайтерів, та інших наших співвітчизників, що опинились на у післявоєнній Німеччині, наприкінці 40-початку 50-их років ХХ століття виїхали в інші країни Заходу, здебільшого в Канаду, США, Австралію. С.Бандера залишався в Федеративній Республіці Німеччині, але громадянства цієї країни не набував. Доречі, дехто з теперішніх старожилів української діаспори Мюнхена, отримали громадянські права в країні свого перебування тільки в 70-80их роках...

Якщо ж врахувати, що очолювана ним Організація Українських Націоналістів 30 червня 1941 року проголосила у Львові відновлення Української Держави, яка мала продовжувати кращі традиції попередніх державницьких формацій нашого народу, і взявши до уваги те, що власне С.Бандера як ідейний натхненник проголошення незалежності та Я.Стецько як безпосередній керівник (прем'єр-міністр) відкинули вимоги німецьких чинників про відкликання Акту 30.06.41 р., то приходимо до висновку, що формально-юридично, всі українці, які за своєю волею підпорядкувалися владі Українського Державного Правління, могли вважатися українськими громадянами. Отже, не прийнявши зі своєї жодного іншого громадянства після ЗУНР та УНР, Української держави (1941р.), де-юре, Степан Бандера залишався громадянином України.

Розкол ЗЧ ОУН. Показана у фільмі інсценізація мала переконати глядачів, що від Степана Бандери відвернулись ВСІ недавні його соратники і він демонстративно пішов з Організації. Як же все було насправді. Звернемось до конкретних фактів. Непорозуміння в керівництві Закордонних Частин ОУН були інспіровані радянськими спецслужбами. І вдалось їм це не через безпосередню зраду когось із українців /думка про мало не хворобливу схильність українців до зради також нам постійно вперто втовкмачується/, а тому, що один із співробітників західних розвідок, з якими вимушена була контактувати ОУН заради підтримання зв'язків з підпіллям в Краю, а саме Кім Філбі, виявився прихованим агентом КДБ. Так до рук чекістів потрапим М.Матвієйко, який, під тиском численних фактів, які переконували його, що мало не всі керівники як підпілля в Україні, так і, тим більше в еміграції, вже давно зрадили національний рух, стали подвійними, або й потрійними агентами, заради порятунку власного життя й пішов на співпрацю з Москвою. Так від його імені зявились "одкровення" про деталі особистого життя Провідника.

Виступаючи за виключну орієнтацію на власні сили українського народу, Бандера виступає за об'єднання навколо національної ідеї всіх політичних сил: "Наше ставлення до всіх інших українських політичних течій, концепцій і організованих сил формується завжди відповідно до того, як вони ставляться до актуальності боротьби, програмно і практично. Принцип найбільшого скріплення українського фронту і концентрація в ньому всіх придатних сил стоїть перед принципом власних політичних інтересів".

У 1948р. ЗЧ ОУН увійшла до складу Національної Ради. У квітні 1948р. у зв'язку з розходженням у трактуванні взаємовідносин з Краєм, Бандера запропонував Лебедеві перебрати головування, а в грудні 1950р. повністю залишив керівну посаду в ЗЧ ОУН і планував перейти в Україну. Четверта конференція ЗЧ ОУН у травні 1953р. знову обрала Степана Бандеру Головою. Провідну позицію його підтвердила і П'ята конференція ЗЧ ОУН, з того часу всю свою енергію керівник ОУН спрямував на вирішення таких завдань: організування теренів, крайові зв'язки, зовнішня політика.

Фінансовою базою різнопланової роботи ЗЧ ОУН в українській визвольній справі були внески нашої діаспори. Чинники США запропонували підтримку в обмін на співпрацю. Незважаючи на певні тактичні переваги, які були обіцяні, Бандера виступав проти орієнтації націоналістичного руху, а також Антибільшовицького Блоку Народів, на американські інтереси.

З метою консолідації сил Провідник ОУН здійснив ряд поїздок до Англії, Канади, Італії. Коли американські ракети були виставлені на Україну, Бандера намагався протестувати, побував для цього в Бельгії та Франції (Париж). В липні 1954р. С.Бандера побував у Іспанії, де йому пропонував підтримку, сприяння і навіть утримання Франко, але цей варіант був відкинутий через віддаленість від України, що значно ускладнило б безпосередні зв'язки з підпіллям.

Вбивство С.Бандери. Зміни в розкладі сил у світі, загострення "холодної війни", давало нову надію українцям. ОУН під проводом Бандери у другій половині 50-х рр. ХХ ст. значні зусилля сконцентрувала на посиленні підпільної мережі безпосередньо в Краї, розширення охоплення боротьби на всю Україну. Підготовці до дій у нових умовах було присвячено, зокрема, спеціальний вишкільний курс у 1958р.

Групи йшли в Україну. Бандера брав участь у їх підготовці. Наприклад, він придумав спеціальні конструйовані драбини для подолання загороджень на чеському кордоні. Можливо саме активізація антибільшовицької пропагандистської, політичної і практичної діяльності і прискорила смерть Провідника ОУН.

Замахів на Провідника ОУН було багато, але до того їх вдавалось попередити СБ ОУН. Мешканці будинку на Цеппелінштрасе, де був офіс ОУН, протестували через кількаразові вибухи в приміщеннях на першому поверсі. Потім він винаймав будинок у Бурмайстра в Брайбруку над озером Амерзе. Бандера жив деякий час біля Штамберзького озера в лісі, а нарешті перебрався на Крайтмарштрасе в Мюнхені.

Біля нього в різний час були охоронцями: перекладач Ярослав Бичкович, колишній старшина УПА Василь Ніновський (кур'єр "Чупринки"), Дмитро Міськів, Чуйко, Василь Шушко. Та всі заходи безпеки не врятували, коли найвище керівництво КГБ і СРСР в особі Шелепіна і Хрущова вирішили ліквідувати його, як загрозу своєму пануванню на Україні.

Свого часу Хрущов у мемуарах писав: "Коли Бандера побачив, що німці і не думають виконувати дані йому обіцянки про утворення незалежної України, він повернув свої сили проти них, але при цьому не перестав ненавидіти СРСР. Спочатку він став вождем українських націоналістів у західних областях, а пізніше – загальновизнаним вождем українського націоналізму".

Злочин було здійснено руками запроданця. Відразу було розгорнуто акцію з дискредитації Бандери і спотворення фактів навколо його смерті. Українство ж сприйняло сумну звістку як непоправну втрату, яка ще більше скріпила ряди борців за волю Батьківщини.

Смерть Степана Бандери була закономірним апогеєм політики міжнародного бандитизму, яку проводила тогочасна керівна верхівка СРСР, зокрема КДБ, але внаслідок ряду обставин (акції протесту української діаспори, публіцистична активність лідерів ОУН, недооцінка глибини проникнення ідей націоналізму в українських масах, значення постаті Провідника для інших поневолених Москвою народів...) наслідки цієї трагічної події значно відрізнялись від тих цілей, які переслідувались організаторами злочинного вбивства.

Захистивши ще у вже тепер далекому 1998 році магістерську дисертацію "Степан Бандера: формування світогляду, початок політичної діяльності,1909-1933, досі вважав, що біографія цього громадсько-політичного діяча вже була досить непогано висвітлена. Однак, як бачимо, ще дуже багато треба робити, щоб об'єктивний життєпис Провідника ОУН став надбанням широкого загалу. Для того, щоб бути переконливішими для опонентів треба спочатку самим відійти від стандартизованого набору стереотипів, та постаратись предметно й детально вивчити факти, зробити свої обґрунтовані висновки, тільки глибоко засвоївши які для себе, можна переходити до переконання інших...

У поширенні правди найбільше маємо бути зацікавлені саме ми – українці. Безкінечним та некритичним повторенням тих самих поверхових, а інколи й (на жаль) й відверто вигаданих відомостей про людину, що стала національним Героєм України, ми тільки провокуємо появу усіляких нісенітниць, до жонглювання якими вдаються "викривачі бандерівщини".

Наступними напрямками для досліджень мають стати поки що недоступні архіви московських спецслужб, документи американської окупаційної адміністрації, до якої звертався С.Бандери з метою отримання візи для виїзду в Америку, агентурні дані ЦРУ про обставини вбивства Провідника ОУН та інформацію отриману американцями від його вбивці. Непростий механізм отримання доступу до персональних відомостей Стефана Попеля (прибране ім'я С.Бандери під час проживання в Мюнхені), адже приватна інформація в сучасній Німеччині оберігається досить жорстко. Але, напевно, існують якісь можливості направлення відповідних запитів від нащадків, щоб, наприклад, отримати виписку з його медичної картки й поставити остаточну крапку хоча б з тим же питанням про зріст...

Найбільша роль в цій роботі має бути відведена, передусім, структурам, на які державою та суспільством покладені функції з вивчення та популяризації історії життя та діяльності, творчої спадщини Степана Бандери, а поміж ними музеям його імені.

Севастополь – місто української слави. ч-2

  • 27.12.14, 15:52
Про українців у Кримській війні.
Ч-2

Найбільші та найтрагічніші бойові дії цієї війни відбулися у межах сучасної України. Cвій перший удар війська Англії та Франції завдали по містах сучасної Україні – 10 квітня 1854 р. союзний флот у складі 28 суден атакував і бомбардував Одесу. У гавані було спалено 9 торговельних суден, проте цей удар було відбито.

Об’єднані війська Туреччини, Франції та Великої Британії не наважилися на висадку своїх військ на південноукраїнських землях. Проте, вони вирішили застосувати свої сухопутні сили південніше – у Криму.

Після висадки англо-франко-турецьких військ в Євпаторії та їхніх перших перемог, Микола Перший висловив побоювання, що союзники можуть прорвати оборону та захопити українські землі російської корони. Тому 13 серпня 1854 р. імператор дав згоду на формування спеціальних загонів для ведення партизанської війни у Київській, Подільській та Волинській губерніях.

Цікаво, що українці та уродженці українських земель діяли як у лавах російської армії та флоту, так і на боці противників Росії.

На боці Туреччини виступила незначна частина українців під командуванням козацького нащадка, уродженця історичної Волині Михайла Чайковського – він же Мехмед Садик-паша й генерал Османської імперії отаман Чайка. Багатонаціональні козацькі частини під його проводом досить успішно діяли у Волощині та Молдавії 

Переважна ж більшість українців воювала на боці Російської імперії, складаючи вагому частку серед офіцерів та рядового складу.

З українських рекрутів та ополченців було створено 10 полків – Азовський, Волинський, Дніпровський, Житомирський, Кременчуцький, Одеський, Подільський, Полтавський, Український і Чернігівський.

З Полтавщини добровольцями у народне ополчення пішло 9,5 тис. осіб. У вересні 1854 р. із добровольців був сформований і 1-й татарський полк, на створення якого дали гроші місцеві караїми [8].

Як зазначають дослідники, зокрема П. Ляшук, українці на той час складали до 70% особового складу Чорноморського флоту

З 1853 рjre рекрутів для Чорноморського флоту набирали переважно з Таврійської, Херсонської й Катеринославської губерній, де українці були в абсолютній більшості. Вони були звичні до спеки, вміли плавати, а доставка їх до місця служби не була надто дорогою для державної скарбниці.

Офіцерський склад чорноморців більш ніж на половину формувався з дворян і обер-офіцерських дітей Херсонської й Таврійської губерній.

Воїни-українці виявили мужність і героїзм в обороні Севастополя, Одеси, у боях на Чорному морі і на Кримському півострові, а також на інших театрах воєнних дій. Під час бойових дій своїми подвигами уславилося багато солдатів і матросів – українців.

Серед відомих героїв оборони Севастополя Сидір Білобров, Андрій ГіденкоДмитро ГорленкоФедір ДаниленкоІван Дем’яненкоІван Демченко (Димченко)Федір Заїка,Петро Кішка (Кошка)Михайло МартинюкВасиль ЧумаченкоГнат Шевченко,Макар Шульга .

Так, матрос Михайло Мартинюк кинувся у палаючий пороховий льох і витяг звідти пороховий ящик, що загорівся, чим запобіг вибуху артилерійських снарядів і врятував від руйнування бастіон Брянського полку.

Під Севастополем для союзних військ виявилися несподіваними зухвалі нічні вилазки російських солдатів на позиції й у тил противника, який знаходився практично за кількасот метрів від укріплень оборонців. У цих діях неодноразово відзначилися українці матросиПетро Кішка і Гнат Шевченко.

Легендарний матрос Петро Кішка, уродженець с. Ометинці (нині Немирівського р-ну Вінницької обл.), брав участь у 18-ти вилазках, крім того, ходив у розвідку в стан ворога сам. Відзначився сміливими, ініціативними діями, хоробрістю і винахідливістю в бою, особливо в розвідці і при захопленні полонених.

Під час однієї з вилазок, озброєний тільки ножем, взяв у полон трьох французьких солдатів. Іншого разу під вогнем ворога вирив біля самої ворожої траншеї закопане ворогом по пояс у землю тіло загиблого сапера російської армії і забрав його на 3-й бастіон. Двічі був поранений: одного разу багнетом у живіт, іншого – кулею в руку, проте і після цього з честю воював на передовій.

За відвагу і мужність був підвищений до квартирмейстера (флотського унтер-офіцера), нагороджений двома відзнаками Військового ордена Святого Георгія і двома медалями – срібною за оборону Севастополя і бронзовою – у пам’ять про Кримську війну. За заслуги його було звільнено з кріпацтва .

Герой оборони Севастополя Гнат Шевченко, призваний на флот з Бердянського повіту Таврійської губернії, під час атаки ціною власного життя захистив командира, лейтенанта Бирюльова.

Цей подвиг настільки вразив суспільство, що громадськість розпочала збір коштів на спорудження першого в історії Російської імперії пам’ятника рядовому матросу. Автором погруддя Г. Шевченка став відомий скульптор М. Микешин.

У 1874 р. пам’ятник було встановлено у м. Миколаєві, в 1902 р. його перенесено до м. Севастополя. На жаль, 1918 р. його зруйнували матроси-анархісти. Новий пам’ятник-погруддя Гнату Шевченку встановлено в 70-х роках ХХ ст. у м. Дніпропетровськ [12].

Якнайкраще виявили себе й українці Чорноморського війська, яке складалося в основному з козаків, що прибули на Кубань після знищення Запорозької Січі. Кубанці змогли відправити у Крим два батальйони пластунів з-понад 1800 осіб.

Не зважаючи на незначну кількість козаків відносно решти захисників Севастополя (75 тис. солдатів і матросів), в історії залишилися й їхні імена.

Так, лише з однієї станиці Бриньківської урядники Пилип і Арсеній Профатило, козаки Савва Шмалько, Іван Логвиненко, Іван Рябчук, Іван Кобидський, Артем Махно, Клементій Розлад, що служили у другому пішому (пластунському) батальйоні, в 1854 р. були вбиті або померли від ран під час захисту міста Севастополя.

Ще 13 бриньківчан повернулися додому неушкодженими. Був серед станичників і свій нагороджений георгіївським хрестом – Кузьма Бутко

Багато українців, представників нижчої, середньої та вищої ланок офіцерського корпусу російської армії відзначилися під час оборони Севастополя й у ході боїв на інших театрах воєнних дій.

Серед них, зокрема:

- капітан-лейтенант Василь Стеценко, начальник артилерії 1-го відділення оборонної лінії Севастополя (згодом став віце-адміралом);

- капітан-лейтенант Олександр Андреєв, командир приморської батареї № 10 (уродженець Катеринославської губернії, також завершив службу віце-адміралом);

- підпоручник Михайло Вроченський, помічник з артилерійської частини начальника 5-го відділення оборонної лінії (дослужився до звання генерал-майора польової артилерії);

- лейтенант Костянтин Голенко, командир 3-го бастіону 3-ї лінії оборони Севастополя (згодом став капітаном 1-го рангу);

- командир 2-го козачого батальйону підполковник Венедикт Головинський та багато інших.

Українське козацьке коріння мав і видатний керівник оборони Севастополя адмірал Павло Нахімов.

Одна з гіпотез пов’язує його походження із Федіром Нахімовським, який  у часи гетьмана Мазепи служив генеральним писарем Війська Запорізького.

При гетьмані Орлику Нахімовський виконував дипломатичну місію, був постійним представником гетьмана Орлика при Кримському хані. У 1758 р. він помер у Бахчисараї, де і був похований.

 часів російсько-турецької війни за Північне Причорномор’я в документах фігурує прізвище підпоручика Охтирського полку Тимофія Нахімова. Цілком імовірно, що так було змінене родинне прізвище нащадками Федора Нахімовського, які перейшли на російську службу.

Син Тимофія Нахімова – козацький старшина зі Слобожанщини Мануйло (Еммануїл) Нахімов брав участь у бойових діях проти Туреччини на стороні Росії, а за хоробрість і мужність отримав від Катерини Другої російське дворянство і землі в Харківській і Смоленській губерніях. Про Тимофія Нахімова в документах значиться, що він був "з малоросіян".

Так само і Мануйло Нахімов, і його син Степан, і син Степана, який народився в смоленському маєтку Нахімових, Павло Нахімов – адмірал, герой Кримської війни [14].

28 червня 1855 р. Павло Нахімов був смертельно поранений кулею на Корниловському бастіоні Малахова кургану і помер за два дні.

Мужньо воювали українці й на інших театрах воєнних дій.

Слід особливо відзначити внесок першого губернатора Камчатки, організатора і керівника героїчної оборони міста і військового порту Петропавловськ-Камчатський уславленого адмірала (на початок війни – генерал-майора, потім контр-адмірала) Василя Завойка – українця, який походив з дворян Полтавської губернії й коріння якого також йшло від козацького роду.

Завдяки його ініціативі та умілому керівництву оборонцям вдалося відбити напад англо-французької ескадри, що з 17 по 24 серпня 1854 р. осаджувала порт, і змусити ворога забратися геть.

Серед загиблих героїв оборони Севастополя начальник 4-го відділення оборонної лінії капітан 1-го рангу Микола Юрковський з Полтавщини (загинув 11 червня 1955 р.); начальник відділення 6-ї гарматної бомбічної батареї на 4-му бастіоні лейтенант Віктор Богданович з Миколаєва (загинув 21 березня 1855 р.) та багато інших офіцерів-українців.

Взагалі, із 155-ти офіцерів, загиблих під час оборони Севастополя, не менше 55-ти були вихідцями з українських теренів. Зі 111 кавалерів ордена Святого Георгія за оборону Севастополя у 1854–55 рр. не менше 25 – вихідці з України .

На Братському кладовищі захисників Севастополя й досі збереглися могили українців – генерал-лейтенантів В. Мольського (з Волині), П. Постольського (з Поділля),К. Сильвестровича (з Полтавщини), генерал-майора М. Тимофієва (з Херсонщини), братівПетра та Івана Ревуцьких з Полтавщини (старший був поручником і загинув в 1855 р. у 23-річному віці, а молодший під час оборони Севастополя був прапорщиком, прожив довге життя, а по смерті в 1910 р., за заповітом, був похований поряд з братом) і багатьох інших.

Загалом, не лише у Севастополі, а майже у кожному великому місті сучасної Україні є поховання учасників Кримської війни – від рядових до генералів.

Як зазначають вітчизняні історики, лише під час оборони Севастополя і лише у сухопутних військах російської армії загинуло понад 25 тис. українців [16]. Саме тому єдина в Україні батальна панорама "Оборона Севастополя" є для нас пам’яткою не чужої, а нашої – української – історії та пам’яткою вітчизняної військової слави.

Прикметним є й той факт, що в обороні Севастополя брало участь цивільне населення, жінки і навіть діти.

Прославився 12-річний хлопчик Максим Рибальченко, син матроса 37-го батальйону. У наказі говорилося: "Носив з безстрашністю ядра на бастіон, з 27 березня використовувався на камчатському люнеті, а потім добровільно вступив у прислугу до гармати, став артилеристом".

10-річний Микола Пищенко після загибелі батька-артилериста залишився на бастіоні і всю облогу хвацько стріляв по ворогові з невеликої мортири. Обидва підлітки (вперше в російській історії!) були нагороджені срібними медалями "За хоробрість".

Cаме учасники оборони Севастополя були першими серед цивільних осіб Російської імперії, які удостоїлися військових нагород.

Найвищої оцінки гідна подвижницька праця севастопольських жінок. Вперше у світі під час Севастопольської оборони були введені на фронті сестри милосердя.

Перший загін сестер милосердя прибув до Севастополя з видатним лікарем-хірургом, основоположником військово-польової хірургії, талановитим педагогом Миколою Пироговим, подальше життя якого було тісно пов’язане з Україною.

Для догляду за пораненими у листопаді 1854 р. до Криму виїхали і 13 киянок, прийнятих до Хрестовоздвиженської громади сестер милосердя, якою й керував у Севастополі Микола Пирогов.

Сестрами милосердя стали дружини, матері, сестри героїв оборони Севастополя. Вони брали приклад з матроської сироти Даші Михайлової, прозваної Дашею Севастопольською, яка з перших днів оборони фортеці добровільно надавала допомогу пораненим.

Поряд з іншими сестрами милосердя і сміливими постачальницями води та їжі на передову слід назвати імена вдови матроса Дарини Ткач, яка регулярно доставляла на передові позиції квас і воду, дружини матроса 1-ї статті флотського екіпажу Олени КучерМарії Петренко

Ще однією суттєвою підставою вважати Східну (Кримську) війну частиною української історії є те, що населення українських губерній зробило значний внесок у забезпечення військ усім необхідним. Війна стала важким тягарем для сільського населення, яке забезпечувало армію провіантом, транспортом для перевезення тисяч солдатів, поранених та хворих учасників боїв.

В Україні виготовлялася зброя для армії Російської імперії. Третина гармат для польової артилерії до початку Кримської війни була виготовлена в Київському арсеналі.

Ядра для Чорноморського флоту традиційно відливали на Луганському казенному ливарному заводі, що був найближчим до театру воєнних дій. З жовтня 1854 р., коли почалася облога Севастополя, завод перейшов на цілодобовий режим роботи і за 2 роки виготовив майже 360 тис. пудів боєприпасів, збільшивши виробництво у 8 разів.

Шосткінський пороховий завод постачав свою продукцію до Південного артилерійського округу та Чорноморського флоту. У 1854–1855 рр. він збільшив виробництво у 6 разів і в 1855 р. постачав країну порохом на 43%, вийшовши на перше місце в імперії. Для виготовлення пороху на заводі використовували селітру приватних заводів Полтавщини, Харківщини, Чернігівщини й Курщини.

Саме на українські губернії, а найбільше – на плечі селян Південної України (Катеринославської, Таврійської і Херсонської губерній), впав основний тягар постачання російської армії паливом і продовольством.

Десятки тисяч транспортних засобів перевозили різноманітні вантажі, необхідні для потреб Кримської армії. З господарства країни, переважно з названих та інших українських губерній, для потреб армії було вилучено близько 150 тис. коней.

Для забезпечення війська фуражем у квітні 1855 р. з Полтавщини до Таврійської губернії прибули 3000 косарів, які займалися заготівлею сіна.

Війна й епідемії спричинили масу поранених і хворих. У Криму не вистачало госпіталів, тому їх евакуйовували в південноукраїнські землі. Тисячі людей надавали допомогу пораненим у містах Південної України, де були розташовані шпиталі і лазарети – уся південна Україна стала схожою на велетенський госпіталь.

Так, у жовтні 1854 р. майже півтори тисячі військових були вивезені в Мелітопольський повіт. Тільки з травня по серпень 1855 р. було вивезено 44 тис. осіб. Того ж року вінницький купець Беренштейн, який виграв підряд, транспортував із Криму хворих і поранених, використовуючи для цього 1400 однокінних возів, найнятих по всьому Поділлі.

Географія госпіталів Кримської армії (окрім, власне, кримських), була такою: Генічеськ, Велика й Мала Знам’янки, Мелітополь, Олександрівськ, Берислав, Олешки, Харків, Чугуїв, Слов’янськ, Золотоноша, Павлоград, Переяслав, Прилуки, Ромни, Херсон, Миколаїв, Нікополь, Кременчук тощо [18].

Оскільки у госпіталях не вистачало військових лікарів, то там працювали звичайні лікарі й фельдшери з Катеринославської, Чернігівської, Полтавської й Харківської губерній. Німецькі й болгарські колоністи, ногайці півдня України приймали на лікування в своїх поселеннях тисячі поранених, забезпечуючи їхнє харчування.

Україна постачала кримський фронт не тільки продовольством, фуражем, порохом і ядрами, а й значними сумами пожертв.

Тисячі жителів України робили особисті внески на військові потреби. В кожній губернії збирали кошти до фонду захисників Севастополя. У вересні 1854 р. зібрання повітових предводителів Харківської губернії передало на військові потреби армії 40 тис. рублів сріблом.

На Волині за лютий 1855 р. пожертвували 113 тис. руб. для хворих і поранених. Значні грошові надходження надійшли від приватних осіб із Одеси, Херсона, Чернігівщини й Полтавщини.

Граф А. Бобринський передав на користь захисників Криму понад 200 пудів цукру та 142 пуди меду.

Значну суму було вилучено на потреби поранених із організованої в січні 1855 р. в Харківському університеті благодійної виставки картин видатного художника Івана Айвазовського.

Крім цього, мешканців півдня України зобов’язали утримувати російські війська. Селяни систематично отримували наряди на побудову мостів, доріг, гребель. Також селяни прикордонних губерній змушені були нести цілодобові караули на кордоні.

Населення українського півдня в час війни зовсім не могло займатися польовими роботами, отож багато господарств розорилися [19].

Наслідки війни для України були тяжкими і вкрай неоднозначними. З одного боку, зазнавши великих втрат у війні, Україна не отримала якихось зрушень, як у напрямку відновлення національного суверенітету чи автономії, так і в соціальному становищі.

Водночас, Кримська війна прискорила кризу самодержавства, у Російській імперії ліквідується кріпацтво, інтенсивно розвивається промисловість і транспорт.

У колах української інтелігенції та й усього населення України зростає національна самосвідомість, поширюється просвітницький українофільський рух, на що російське самодержавство відповіло новими антиукраїнськими заходами і спробами викоренити усе українське (валуєвський циркуляр, емський указ тощо).

Подальші долі більшості героїв і учасників цієї війни залишаються невідомими – історія стирає пам’ять про минуле так само, як хвилі знищують написи на морському піску.

Нагадування про героїв тієї війни виникають так само несподівано, як старі уламки затонулого корабля. Та фотографія з бородатими українськими ветеранами Кримської війни нагадує нам про небезпечність стереотипів і міфів: завжди знайдеться той, хто скористається історією для маніпуляції.

Дійсність зазвичай дещо складніша за міфи: Україна була безпосередньою учасницею і в певному сенсі – жертвою Кримської війниа Севастополь варто вважати містом бойової слави і звитяги українців, аж ніяк не меншою мірою, ніж росіян або ж англійців, французів чи турків.

Кожен із цих народів демонстрував героїзм у тій війні. Але тільки росіяни використовують Кримську війну для виправдання неоімперіалізму.

Вірмо у Благовіст Довбуша за воскресіння Героїв й Бога в Україну

  • 20.12.14, 19:37
Слава Ісусу Христу ! Кращі побажання ВАМ на Різдво і Новий 2015рік ! Що раз кожного   19 числа  ми офіцери священники УПА   особливо згадуєм  велике чудо  Боже тайної  яви  на одну годину ОЛЕКСИ ДОВБУША   опівдні в ЖУРАВЛИНУ сонячну  НЕДІЛЮ  19 березня 2000р   з   Сонця небес з Ісусом І БОГОРОДИЦЕЮ ТА СВЯТИМИ  У НАС В КАРПАТАХ 4  ПАТРІОТАМ \імена яких є в тайні  до часу явного воскресіння з небес Бога  та Героів і друзів УПА  ! Бог  який  до Богородиці  Маріі допустив 2000 роки тому    навесні  з Благовістом Архангела Гавриіла  так само з небес дав для Богородичної найулюбленішоі землі України  благовісником диво  з"яву   одягненого в прекрасні гуцульські  шати на вид 25 річного    поважного красивого Героя  Украіни Олекси  ДОВБУША  в високих побожних горах  з  піснею написаною  на згортку  паперу з  іншого боку якого була ікона  Пресвятої Богородиці  та синеокого русого Ісуса  з  Хрестом ....Бог  і Богородиця  в той час були в небі на Сонці  і Довбушу підспівували різні птахи щебетанням  а  МУЗИКОЮ  пьа рекрасними голосами  небесні  хори видимих  навколо Сонця  над журавлями  тисячі святих ...та це  було видно і чути  диш  для 4 побожних  людей   =дружини і  двох дітей  нашого ТАЙНОГО сотника УПА  Андрія Ясного  якому і було передано пісню Благовіст   та сказано  нікому пр це особисто ніколи  до явного воскресіння  Бога з святими не говорити   а   лиш   визначеним Богом  зверхникам  підтвердити на Біблії що то все  правда що він бачив і чув та отримав  та мав передати  найпер свому Генералу  УГВР Голодюку "Дністру "  до 22 числа в Франківськ   ...а Голодюк   ще тиждень  чекав дозволу УГВР  та підтверджень 4 візіонерів УПА  з різних  областей Украіни  що там Божа  Мати і Ісус    сказали що  Благовіст є Божою правдою  а також  тоді ж Голодюку  була  особлива перша  ява  Ісуса  з Богородицею   але це окрема  довга і поки що тайна  історія але пан Борис  як  1 явний Генерал УГВР і тайний священник УПА   та просто як дуже відомий своєю чесністю  і правдолюбністю та побожністю  патріот 30 березня  тобто на 11  день підписав  а на 7квітня 2000року  свято  Благовіщення підготував з друзями  переслання  сотень листів за кордон та  в Україні  з  дозволеним  Богом  скороченим  текстом Благовісту   Довбуша ..та після  агітаційноі роботи  за Благовіст  Довбуша  яку найбільше вів Голова ІФРуху ОУН   Борис Голодюк  як  давно багатьом галичанам  відомий  безкорисливістю і правдивістю ...То   більшість патріотів навіть в його організації   навпаки  сприйняла цю вість як  якусь  глупоту або  інтригу  а КГБісти  ширили   брехні про божевілля  Голодюка  або про те що він   сектант  якоїсь новоі лжевіри ...або ж продався  КГБ чи може наколений  якимись психотропами...Голодюк і сам  спочатку порівняно  мало вірив   в той  Благовіст  але з часом побачивши як  здісняються  пророцтва передані  Довбушем   все більше вірив і перконував інших   вірити  не дипячись на насміхання   та казав    відоме багатьом побожним людям  твердження  що  Бог  давно би прийшов  царювати в УКРАІНУ  як би тут  і в  світі було б більше побожних  людей  а так  більшість  людей за іх невірство і грішність  Бог  своім 2 Приходом  не спасе а знищить бо вони не повірять що це Ісус  а підуть як пише Біблія  у більшості   на спокуси Нехриста... а після того як Ісус з Богородицею   почали від 2008року   все більше являтися і говорити з Голодюком особисто то він   ще  більше  навернувся до БОГА  та через  два роки отримав дозвіл  явно у  197 серіях поширеного  на весь світ через інтернет ЮТУБвідео "Світло віри УПА " говорити те що дозволили  сказати  Бог і  Богородиця та  УГВР...   А тоді  давній    друг Генерала УПА Голодюка  та тайний  КОЛОМИЙСЬКИЙ СОТНИК  " Ясний " розповів  як 19.3.2000року ОТЕ ВСЕ  було  коли сім"я  того нашого побратима опівдні   поверталася з церкви  до своєї хатинки  у лісі  між Франківськом   й  Верховиною  ...Це був День  300ліття всенародно славного гуцула  опришка  що мав козацьке прізвище ДОВБУШ  тобто" БАРАБАНЩИК " чи "НАБАТНИК " ..бо дід  Олекси був  гарний козарлюга  ЯКИЙ бив\довбав   в тулумбаси\набати  \барабани в час бою  або на збори козаків  в час служби на СІЧІ  в Запорожжі,..Олекса Довбуш родився в селі Печеніжин  Коломийського району  а був убитий   окупантами і зрадниками Украіни в  Косівському   найвищому до Сонця  та найбільшому по територіі та красі  Прикарпатському селі  Космач  назва якого означає СТОЛИЦЯ СОНЦЯ та вишиванки в цім селі мають найбільше  сонячножовтих ниток !  Про Довбуша  та  про знаменитий бій  УПА  що знищив багато НКВДибіл ОКУПАНТІВ в цім селі  недавно  написав прекрасну поему Дмитро Павличко  що народився в сусіднім селі  СТОПчатів на СВЯТО ЧЕСНОГО ХРЕСТА  восени 1929року та  теж згідно пророцтв Благовісту Довбуша має дожити до часу явного воскресіння святих Героів  УПА й АТО з неба і впізнати серед них своіх родичів і друзів по житті серед яких буде  і знаменитий автор музики пісні " Два кольори " полтавець Олександр Білаш .... Правдою є те що славний Поет і геніальний  ХРИСТИЯНСЬКИЙ Пророк хрещений і похований в боряді УГКЦ   та номінант на НОБЕЛІВСЬКУ Премію ІВАН Франко  писав прекрасну поему про Олексу  Довбуша але був убитий отрутою жидомасонства в рік свого 60річчя перед масонреволюційним 1917роком в якому  не ленінського друга лицемрного комуномасона Грушевського а християнського націоналіста   Франка  хотіли  справжні патріоти бачити Президентом  Украінської Народної Республіки ...Правдою від Бога  є те  що керівники  бутафорної "украінської народної республіки " й фальсифікатори наших священних державницьких ідей  отой  перекручувач історіі Грушевський та політінтриган  Винниченко   як особи причетні до вбивства  нашого преславного Івана Франка  та сотень героічних  козаків полуботківців й тисяч вояків і друзів   Гетьмана Скоропадського  та масони звязані з Богомпроклятими істотами з партійними кличками " Ленін "та " Сталін" і" Гітлер"  та іншими виродками зла є  на віки вічні  в пеклі...   а  Іван Франко  має воскреснути  в Франківську  з 999 Божими обранцями  серед яких  буде й преславн ий Герой України Генерал  УГВР Роман Шухевич воскресіння якого має дочекатись прозрівши і помолодівши  вже  більш як 80річний рідний його син багаторічний страдник комуномосковських імперконцтаборів визнаний Президентом Украіни Ющенком як Герой Украіни  Юрій Шухевич  -котрий став народним депутатом України в 2014році !  Правдою є те що   від Бога  задля  росту  віри  християн і рідновірів   Божий благовіст Довбуша  не раз підверджував і доповнював людям знаменитий народний лікар  та Боговидець з Карпат Михайло Нечай  який був умисно на 83 році життя  убитий  4 ножами ворожбитів 5 ФСБісами Путіна з яких відомий  лиш молодий підставний  сатаністзек й   жидомасон  Павел  Семенов з  Днепропетровска\СІЧЕСЛАВА   що визнаний божевільним  та покривається  досі  ГЛОБАЛХАСИДзамовниками того злочину серед яких були МІЛІАРДЕРИсатанисти ХАСИДмасони Вови Путіна  та Юлі Капітельман проти  яких як потвор тьми  молився і ширив слово Боже  наш Почесний  Друг УПА й давній ОУНець  музикант і лікар  вірний УПЦкп   нащадок легендарного козацького полковника кровний  характерника  Боговидця  Данила Нечая ...Це сталось на свято днів створення УГВР в криваву пятницю  15 липня 2011року  але Бог поверне Нечая  і Довбуша  з тисячами святих  через небесні ЧУДОметалХрами які мають зійти в Карпатах ...Відомо від БОГА  через передання Ісуса та  Богородиці  а також Довбуша і інших святих що тих чудохрамів в світ зійде 357 з яких 33 в Росію і Білорусь а аж 200 в Украіну  а з них найкрасивіші і найцінніші  77 і БОЖА СТОЛИЦЯ  описана в главі 21  Одкровень Бібліі  зійде в Галичину між  потоками Сокіл та  Прут і  Дністер ... Також є правдою легенди  що   Олексу  Довбуша  підло обрехали у різних умисно написаних впродовж сотень років за ляхожидівські гроші пісні  як  пяницю і гуляку та розбійника а   корисливі чоловік і  жінка  Дзвінчуки  що отримали великі гроші за зраду й убивство  цього народного месника  втекли  з села Космач на панське проживання  аж у Львів  а нетлінне і пахнуче  ладаном мертве тіло ДОВБУША   в 45років   24 серпня 1745року  в Коломиї  розрубали  ляхи з жидами на 12 частин та повісили на застрашення нескорених галичан    в найбільші села і містечка  Прикарпаття   але  з цими святими  частками  ставалися чуда  свічення вночі і зцілень людей  тому  майже всі ті частки окупанти  терміново зібрали і спалили але люди встигли  вкрасти і сховати  4  з 12  частин тіла ...які саме це тайна але одна з часток тіла Довбуша  -його права рука  є схована  у невідомому  нікому з нині  живих місці  цвинтара  Загвіздя  рідного села  Генерала  капелана УГВР  Голодюка    що розташоване на захід Сонця    через річку  Бистрицю СОЛОтВИНО яку колись звали  потік ІЗ тобто  " Бог " або " СПАС "   в кількох сот метрах  у бік села Бандери і знаменитого ЧОРНОГО  ПОВСТАНСЬКОГО лісу біля Франківська    ....  В селі Загвіздя що поруч Франківська   жив  родич  Бориса Голодюка  дуже побожний правдивий   патріот козаків  УПА  якого в 1947році  убили  московські окупанти до того як він мав передати  ту велику тайну де саме на кладовищі  того села є нетлінна рука  Довбуша   іншим ...Отак само тайно  в Прикарпатті є поховані тіла багатьох героічних людей серед них  найславніший антимосковський  Гетьман  Украіни ІВАН Виговський який знав від Богородиці що  він має воскреснути  в Галичині біля Дністра хоч буде убитий на Дніпрі  і тіло його було нетлінне   ...16 березня 1664  коли прийшли, щоб повести на розстріл, він читав акафіст Пресвятій Богородиці. в селищі Рокитному, що на Київщині...Похований Виговський  в МАНЯВСЬКОМУ СКИТІ  в місці про яке  стане відомо  після його воскресіння в новому тілі  з небес а старе тіло  відкопане з землі так як тіло КОБЗАРЯ та  права рука Довбуша  виявляться  нетлінними ....Нетлінним є   тіла вірних УГКЦ і похованих  в 1968 бабусі та в 2013році  матері  нашого Генерала УГВР  Голодюка...Нетлінним було тіло Генерала УГВР  Романа Шухевича   і  деякі досі живі  НКВДибіли  про це  на пяну голову розповідають що тому його спалили  московські сатанисти  в 1950році на Дністрі  й це  підтвердив Бог ...також християнам відомо  що  славний потік ДНІПРО  Славутич  називався  БОРИСФЕН  ЩО ОЗНАЧАЄ  " Борисове світло "   бо  там найшли вночі  по небувалому світлі   в 1015році    НЕТЛІННІ  пахнучі квітами  тіла  двох християн мучеників  хто  підло   убиті  ...ЦЕ були   убиті   сатрапами  їх  старшого   владолюбного  окаянного брата  по батьку  ...молоді  славні  сини Володимира Великого -    князі  Борис \РОМАН та Гліб \ДАВИД    яких  першими з усіх украінців    визнали   святими  християнами   міліони  людей різних націй  та  тисячі священиків з  Папою  Римським  і звичайно їх шанують  всі патріотчні християни Украіни \ РУСІ  .... Лжеісторики Москви й світу  підло  мовчать  про те  що славлений РПЦ князь Андрей Богалюбскій  з свою КАЦАПбандою  першим перед  китайТАТАРмонгол  ОРДОЮ повбивав десятки тисяч  християн  8 БЕРЕЗНЯ 1169року   і майже все  зруйнував  з будинків і церков в Киіві і Вишгороді та ТОДІ Ж  спалив  святі тіла КНЯЗІВ Бориса і ГЛІБА  які не тліли  більше 159 років  та світилися  і мироточили  та ЗЦІЛЯЛИ  Божою БЛАГОДАТТЮ сотню років  тисячі християн  прочан  в ПЕРШОМУ на РУСІ Дівочому храмі ХРИСТИЯН Украіни у Вишгороді що був Першим КНЯЖИМ ЕЛІТНИМ містом на Дніпрі  над Киівом  біля  Борисоглібськоі КРИВАВОКРАСНОЇ  красивоЧУДОтворної    ВИШГОРОДСЬКОЇ   ікони  ...яку цей ІМПЕРпадлоКНЯЗЬ  " Андрей БОГОнеЛЮБСЬКИЙ " у кривавий  ТРАУРНИЙ  день КАЦАПнападу на Киівщину що потім став відомим з 1917року комуняцьким  праздніком " МЕЖДУНАРОДНИМ ЖЕНСКіМ ДНьоМ " ... ...8 БЕРЕЗНЯ  1169 року з своїми  КАЦАПбандитами  цей  РАШОгад  її страшнопідло  й криваворозбійно  з Вишгороду  вкрав і лукаво назвав "ВЛАДІМІРской іконою "  збудувавши за сотні кілометрів від Киіва  великий лжехристиянський храм    бо  як ІДІОТ хотів ВЛАДЕТЬ МИРОМ ...тобто всією планетою Землею  та  ДОВГО ЙОГО САТРАПИ УБИВАЛИ ТИСЯЧІ УКРАІНЦІВ  які знали мову і історію  та  християнські перекази про це ....бо ж дуже хотів як і теперішні  Кремльовсьеі РУКОводітелі  щоб ніхто не згадував   за   столичний Киів і князів  Бориса і Гліба   та історію про єдність  Божого НАРОДУ  між Дніпровською  Киівщиною й Дністровською Галичиною  ...Отой суперубивця  і  сатаніст АНДРЕЙ БОГОЛЮБСКІЙ якого за святого має РПЦерберна СЕКТА Путіна   хотів  центр СТАЛІЦУ  НОВОРУСІ  зробити  в  збудованому  за міліони  традиційно вкрадених кацапами  в украінців грошей місті  ВЛАДІМІР ...Бо є давне  проророцтво християн  що  в кінці віку  перед менш як 100 роками  коли   прийде Антихрист  з московитів що матиме ім"я ВЛАДІМІР   то безбожників й одурених людей  на всемирную революцію  перед ним підніме його предтеча  якого  теж ім"я буде  Владімір... Але проти  цих гадів пекла Бог  дасть  своіх борців  серед яких  буде  й той  який  буде сином УКРАІНКИ  СТЕПанії та  БІЛОРУСА Бориса  й матиме  ім"я Борис  та буде кровно  з княжого Богобереженого благодатного  роду  найславнішого Бориса  народжений  в перший день весни  в Галичині  неподалік місця де має  з небес Бог  дати  описаний  в главах 21 та 22 Одкровень  Івана Богослова Новий Єрусалим  як ГОЛОВНУ майбутню ВСЕСВІТНЮ СТОЛИЦЮ Божого ЦАРСТВА  ....На Головному гербі й печатці  міста Вишгорода  є постаті славних святих  синів  Володимира Великого  князів Бориса і Гліба   ..Також  про чуда святих  Бориса і Гліба говорили люди  яких  умисно  хотіли біля Вишгорода знищити Чорнобилем  взірваним КГБандитами Горбачова  в СТРАСТНУ ПЯТНИЦЮ  26квітня 1986року ...бо вже тоді СУПЕРСАТАНИСТ  Горбачов знав від чорномагів йГЛОБАЛмасонів  ВСЬОГО СВІТУ  хто такий СУПЕРСАТАНИСТ  Путін   і готовив  шлях цьому звіру пекла...   про якого багато праведних християн говорили  як про Біблійного  описаного в главі 13  Одкровень  підлого Антихриста    що має  згідно Бібліі при допомозі лукавих  жидомасонів ВСЬОГО СВІТУ   стати ненадовго  перед приходом Ісуса   \вождем й царем ВСЕмирного правительства ГЛОБАхасидів  ! Саме про це вже майже 15років  як сказав  в 2000році  у Благовісті наш  святий  ДОВБУШ ...а також що до цього має дожити  згаданий в Благовісті  " чорт мічений" Горбачов  та всі  Президенти і Премєри  Украіни  ...а Горбачов  й Кравчук вже мають понад 80років  ...Тож так воно і буде ...    але БОГ та Богородиця порятують нас і вернуть найкращих з небес але не всіх а лиш 200тисяч украінців та  близько 150 тисяч людей інших націй не з гробів а з 357 тисяч Сонцехрамів...  Від цього  передання минуло  177місяців  ....ПРОЧИТАЙТЕ  той Благовіст і втямите що   в 2000році  Довбуш передав слово про майже все те що ми пережили  і ще маєм пережити ... Бог дозволив в 2000році оприлюднити не все  а  найбільш зрозумілі  для  більшості людей  пророцтва... а поступово з 2010року  доручив нам офіцерам капеланам   найбільш відомого своєю правдолюбністю і чесністю дуже популярного колись серед галичан  депутата й Генерала УГВР  Голодюка   ШИРИТИ ЦЕ  в неті....А  30 БЕРЕЗНЯ    2000року Борис Голодюк   дав на множення  з своім підписом  ГОЛОВНУ ЧАСТИНУ ПРОРОЦТВ Довбуша   з заувагою  що хто поширить це  той матиме  особливі Божі ласки  ...Голодюк  зробив це  попередивши що він задля скоршого сповнення  Благовісту  Довбуша   починає вести  ще побожніше і  страстніше життя   та  зрікається влади і грошей і слави   знаючи що більшість людей по своій глупоті і невірству    матиме  його за дурного  ....Голодюк попередив  що Бог нагородить особливо тих  хто зніме відео про це все  і дасть Благовіст Довбуша в пресу ...   Голодюку Бог дозволив аж коли пройшло   150 місяців  з дня Благовісту  зачитати  його на відео зняте нашоі ІНТЕРНЕТгрупою офіцерів капеланів УПА  в травні 2012року   але  з  того часу  в це вірить ще  мало людей   а тому Бог  допускає  біду щоб  люди нарешті втямили  те  що  робили  й заповіли наші Героі  які жили не задля себе і своєї хати і сім"і.... Хоча новину  про сенсаційну яву  і благовіст  Довбуша  тодіж розповсюдив  по мережі патріотів   часопис УПА  "Поклик " а Генерал УГВР Голодюк  ще з весни 2000року особисто дав і переслав  в  багато  газет  та на телебачення  за Божим наказом один друкований лист  дозволеної  Христом частини тексту Благовісту  Довбуша  але ЖОДЕН журналістів  не написав  статті  або не відзняв на цю тему  ніякого відео.. Чи  це не вірство  чи може влив масонства  на ЗМІ  адже саме чудо яке сталося в Карпатах  є сенсацією а ще більшою сенсацією мали б бути  для всіх землян  що від Бога  Довбуш  ще в 2000році повідомив  про те що буде ще після двох Леонідів  два Віктора  при  владі ...Що буде Майдан і будуть тисячі убитих  в кривавій війні з Антихристом і  будуть  лжепатріоти  які дуритимуть людей  так як колись лжеповстанці  та  те що Бог   верне не з гробів а знебес не всіх  а найбільш потрібних для спасіння людства воскреслих людей в молодих вічних тілах   ...а з них  майже дві  третини будуть  християни  украінці  а особливо Героі і друзі УПА Бандери \Голодюка   ... Також  була дата коли б це все мало завершитися  ...через оптичну подібність цифр   2013 та 2015  й 2019  ми від Богородиці  мали різні свідчення  візіонерів ...Але в  2006році Божа Мати сказала  що  Ющенко це покутний явний Президент Украіни   і як  його простять люди та залишать на другий термін в 2009році то він як віруючий в ці передання християнин  переконає інших  своім авторитетом  вірити що це Правда Божа  та від 2010 буде  війна Путіна яку виграє Бог і божі люди до 2013р ...Якщо ж оберуть іншу людину  то  авторитет Ющенка умисно  будуть зменшувати так як це було  з Генералом УГВР Дністром Голодюком...і люди віритимуть  більш повільно й все це буде більш криваво  та закінчиться  приходом Бога до 2013 або 2015 або аж до 2019року ...Нагадаєм  що саме в селі  Бориса Голодюка  був  в ДЕНЬ ювілею  ПЕРЕМОЖНОЇ АНТИМОСКОВСЬКОЇ  КОНОТОПСЬКОІ БИТВИ  проголошений на всю Украіну  ДЕКАЛОГ ОУН підписаний 29червня 1929року   явно сином  священика  УГКЦ  Степана Ленкавського  який від  1959року після смерті  Бандери ДОВГО ОЧОЛЮВАВ ОУН  а серед керівництва тих хто  писав  Декалог  й робив священні справи ОУН  а потім УПА   були народжені в Полтавщині  та прославлені як  гетьманці східняки  що змирилися з січовими стрільцями    західняками  тавідступили  в Галичину  дід і прадід Бориса ГОЛОДЮКА   ....Тому  ми капелани УПА  щиро неустанно від 2010року через інтернет і  в житті широ  кличем робити все  можливе  щоб ті які вірять нам переконали щодня вірити більше ще й свої рідних і друзів ...бо по вірі нашій скорше станеться те що всі християни просять  в перших рядках  найбільш славної Ісусової  давньоі  молитви " Отче наш ...дай Бог щоб було Царство Твоє  як на небі так і на Землі... " Памятаєм що Ісус казав що остання дні будуть зимою  такі страшні  владою Антихриста  що як Бог не прийде скорше то навіть святі  не виживуть а ті хто прийме задля спасіння тіла знак 666Р буде навік проклятий Богом на  пекельні муки... Ось пророча  цитата Благовісту  Довбуша відома ще  з березня 2000року Бог Христос ще дасть нам жити, дасть всю землю вборонити! Гей ще буде Світла Ера, гей ще прийдуть Махно й Бандера..(тут було дано список 1тисячі тих кого БОГ воскресить не з гробів а згідно глав 20\22 ОДКРОВЕНЬ БІБЛІІ з. СОНЯЧНОГО НОВОГО ЄРУСАЛИМУ ТА БОЖИХ357 ХРАМІВ ЩО СТАНУТЬ НАЙБІЛШ МІЖ СЕЛАМИ ДОВБУША+БАНДЕРИ+ ЧУПРИНКИ+ГОЛОДЮКА   У ПРИКАРПАТТІ)  ПРИЙДУТЬ БОЖІ КРАЩІ ДІТИ, ВСІХ ЗЕМНИХ НАРОДІВ КВІТИ! Серед вас Боже коріння, Божі квіти ви й насіння! ЛИШЕ В ЧАСІ ПЕРЕД НАМИ ЙДЕ АНТИХРИСТ... ЗЛИМИ ДНЯМИ ВІН ПЕРЕД ХРИСТОМ  вилізе в  ЛЮДИ !  З НИМ СПОЧАТКУ ДОБРЕ БУДЕ... ТА НАЧЕ РИБУ В ЦІМ МУТНІМ СВІТІ ВІН БІЛЬШІСТЬ ЛЮДУ ПОВЕДЕ В ПЕКЕЛЬНІ СІТІ...кінець цитати  \  Слова Богородиці  через візіонера УПА   вірного УГКЦ Степана Навроцького  та інших християн від  1942року !!!  666х 3= 1998рік приходу в Кремль  явного Премєра  а від 1999р президента РФ Путіна ...6+6+6 = 18 років  його явної влади ..тобто від 1998 до 2016року .або до 2019р ..але задля  вибраних Бог обіцяв ПЕРЕВІРИТИ ВСІХ  ХТО Є ХТО та вкоротити час влади  Антихриста ... .  По передання Бога затверджених  Другим Універсалом  в 1998р та Третім Універсалом  УГВР в 2006р  за божим словом переданим нашим візіонерам від Бога Отця    самим  синеоким нашим русим Богом Ісусом  і Богородицею у світі під явним керівництвом Христа після 2015р  або 2019р  будуть жить лиш 357 млн меншгрішних землян  які навернуться до християн з різних націй... Продовження  цитати з Благовісту Довбуша "...ОЙ ВИЛІЗЕ З РОСІЇ ЗНОВ ТОЙ ЧОРТ МІЧЕНИЙ ГОРБАЧОВ, ОЙ ЗАПУТАЄ В РУЇНУ ПУТІН НАШУ УКРАЇНУ... Ой  впечуться ще як воші сатани криваві гроші. Ой ще ксьондзики з попами втягнуть світ до злої ями.Гей в цей час терпіння майте, пісню цю в душі співайте. Гей чекайте кличу, грому до повстання люду злому. ГЕЙ КАВКАЗ! ГЕЙ-ГЕЙ КАРПАТИ - ВСІХ ЧОРТІВ МАЄМ ЗЛАМАТИ! ГЕЙ ОДНА ЗЕМЛЯ, ОДНА В НАС МАТИ, ЇЇ МАЄМ ВРЯТУВАТИ! ГЕЙ ЄДНАЙТЕСЬ ДОБРІ ЛЮДИ НЕХАЙ МИР МІЖ ВАМИ БУДЕ! Не давайте ви сваритись щоби  крові знову не литись. Знайте, друзі, що в Карпатах вас до зброї будуть звати - будуть жар війни кидати! Гей позір ви добрий майте до Чупринки лиш рушайте, марно кров не проливайте...Де тече Дніпро-Славутич там Чупринка дасть вам чути! Гей цей Гетьман дасть всім чути! Гей цю пісню заспіває уся Україна, гей це буде коломийка, гей славна година! Гей не згине наша воля від Карпат до Гуляй-поля! Ще потече слава й сила, ще буде чортам могила! ГЕЙ ТОДІ ВАМ НА ПІДМОГУ ПРИЙДЕ ВІЙСЬКО СПАСА-БОГА! Із Галича  до ПОЧАЄВА а потім через ПОДІЛЛЯ ми ПРИЙДЕМО в ГУЛЯЙПІЛЛЯ... Будуть кулі в нас стріляти буде Бог їх завертати, будуть пута вам кувати, Бог їх буде всі ламати! ПЕРШИМИ У ВСЬОМУ СВІТІ ВАС ПОМИРЯТЬ БОЖІ ДІТИ! Перші в світ цей переміни прийдуть з Богом України! ГЕЙ ІДЕ ВЕЛИКИЙ ДЕНЬ! ГЕЙ ІДЕ ЯК ЦЯ НОВИНА! ІСУС ХРИСТОС ВОСКРЕС - ВОСКРЕСНЕ УКРАЇНА  ! ГЕЙ ПРОЙДУТЬ ВАЖКІ СІМ РОКІВ, СІМ ГОРНЯТ ТЕРПІНЬ Й ПОКУТИ ТА Й НА ТИСЯЧУ РОКІВ ЗЛО БУДЕ ЗАКУТЕ!  ГЕЙ ВКРАЇНА БУДЕ ЖИТИ,  БУДУТЬ ВСІ ЇЇ СЛАВИТИ! Лиш не всі усе це побачать, тільки ті, що з Богом плачуть... Ті, що цей час відчувають... Ті, що моляться й страждають... Хай вам станеться по вірі, хто у пісню цю повірить, хто примножить Боже слово, хто вшанує звичай й мову, хто на спротив стане злому той буде в Краю святому.!!!! ЦЕЙ БЛАГОВІСТ ХРИСТА ВАМ ДРУЗІ НАЧЕ ХЛІБ, А ВОРОГАМ як КАМІНЬ... В Імя ОТЦЯ, І СИНА, І СВЯТОГО ДУХА... НА ВІКИ ВІЧНІ... АМІНЬ..."кінець цитати Благовісту Довбуша  з його не секретноі частини  пророчої пісні 300літнього народного Героя   України \більший текст і обставини передання пісні 19.03.2010р  можна прочитати тут на блозі " СОКІЛ ДНІСТЕР УПА " зробленого і незмінного за Божим наказом УГВР від свята Спаса 2010рБ  http://sokildnister.blox.ua/2010/08/BOZhIJ-BLAGOVISTpisnyanarodnogo-geroya-UKRAINI.html

 

 Напишіть що Ви думаєте про це   в коментарах   і доказуйте  щодня більше  що  Ви вірите в ПРОРОЦТВА  Благовісту ДОВБУША про те що Украіна  буде жити ...й  від неї на весь світ Бог явно буде ВОСКРЕСНЕ  БОЖЕ ЦАРСТВО робити  і залишать на всій землі    живі лиш ті хто  більш праведні  й святі  так як це пише в 22 главі Одкровень Біблії... Також  всякі платні брехуни та просто невіруючі  і глупі чи зарозумілі   обріхують нас і нашого явного Генерала  УГВР  Голодюка " Дністра "  так само як колись обріхували Бандеру  а особливо Довбуша  та ще й перекрутили  пісню  про Довбуша  що він нібито  один пішов  до Штефановоі жінки Дзвінчучки  як до своєї  давньоі коханки  а насправді  там в тій далекіій від села хаті була  засада=пастка ляхів  жандармів  у  якій  й убили  Олексу  Довбуша  а потім видумали  всякі брехні...Люди ж знають що Довбуш був надзвичайнопобожною  і героічною праведною людиною  та тримав вірність  перед шлюбною жінкою...Про свою смерть  ДОВБУШ  знав  за рік  і Божим чудом  підняв  без рук в повітря  та на метрів триста  перекинув після молитви  на очах сотень людей  великий по розміру як сучасний ТАНК багатотонний камінь розміром  через ПОТІК в Карпатах  у східний  бік  до Дністра  й Дніпра ! Той камінь  на якому Бог багатьма чудами   комунякам   не  давав  зняти поставлений ще за життя Довбуша камяний вже  255 річний Хрест  здивовано оглядають люди й понад сто років тому  попри нього ще в часи  Австрійськоі імперіі  спеціально проклали  залізничний маршрутний міст   який єднає досі Франківськ і Відень ! Ось давне  і сучасне  фото  цього каменю  подібного якому нема ніде в світі  а ще сенсацією є легенда що в час приходу з небес Довбуша  з героями  УПА й АТО Бог дасть  чудо  в той День  або пізніше преображення цього величезного каменю  на золото або алмаз....Це чудо підняття БЕЗ РУК каменю з поміччю Бога  якого люди бачили в тім дні на Сонці  на свято Спаса   наш легендарний  Олекса  Довбуш зробив    сказавши що  він загине  до осені  наступного 1745 року і буде обріханий злими і корисливими людьми та прославлений Богом і християнами та  ще вернеться  воскресно з небес  та спасе  з своіми безсмертними і смертними   героічними праведними  друзями Украіну якою керуватиме Кобзар  який ще народиться так як він навесні  але  майже 100років після його смерті  ...а мати того найславнішого  Кобзаря буде  з опришківського роду  Дністра  а батько з козацького роду  Дніпра ...але  той Кобзар теж має праведно загинути  та воскреснути  через багато років  коли  люди  визнають його  за свого Пророка  але  тоді  владу не лиш в Галичині а по всім світі захоплять лукаві люди спокушені або залякані  жидами та їх Антихристом  що  народиться  серед безбожників  в Московії...Все це Довбуш знав і передав  найбільшвірним християнам  праведним патріотам   від Бога і Богородиці які являлися багато  раз йому та іншим побожним людям та оберігали та вчили його десятки років  боротися тайно проти окупантів  ...і відомо що більшість грошей Довбуш давав  на будівництво Хрестів і церквиць та  бідним побожним людям...а також що саме Довбуша  як вчителя повстанців  найбільш славили  багато героїв  народного опору Карпат а особливо рід Бандери і  Шухевича  та Голодюка...     Ширте слово УПА !  Моліться і постіть та частіше приймайте СВЯТЕ Причастя  і носіть вервиці на шиі що  все більше розуміти у чім є  таємниця  справжнього щастя! Хай скоріше  Яценюка та  Порошенка замінять   Бог   Христос та  воскреслі з неба молоді і вічні Бандера і Шевченко ! Хай зміцнить вас дорогі наші друзі УПА  в ці останні  апокаліптичні дні своіми СЛОВАМИ   Й ДАРАМИ СВЯТОГО ДУХУ наш ПРЕКРАСНИЙ БОГ Ісус та наш героїчний ВОЖАК КАРПАТ  !
 
Слава БОГУ ЗА ВСЕ ! СЛАВА УКРАЇНІ

100%, 9 голосов

0%, 0 голосов
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Добраніч... Літературно-естетичний

«Ой ти, дівчино, з горіха зерня,
Чом твоє серденько — колюче терня?
Чом твої устонька — тиха молитва,
А твоє слово остре, як бритва?
Чом твої очі сяють тим жаром,
Що то запалює серце пожаром?»
Іван Франко



Русь і Росія різні поняття.

  • 06.12.14, 06:13
Днями виповнилося 840 років з дня першого письмово зафіксованого факту появи імені Україна. Головною проблемою історії України є питання, пов‘язане з правом інтелектуальної власності. Це – крадіжка Росією назви країни.
Вона відбулася в XVII і XVIII століттях.

Несподівано виявилося, що на ім‘я і спадок Київської Русі може претендувати ще хтось, крім народу, на споконвічній території якого розташовано всі центри Русі – Київ, Чернігів, Переяслав, Канів, Білгород, Васильків, Вишгород, Юр‘їв, Любеч, Овруч, Острог, Путивль, Новгород-Сіверський, Прилуки, Володимир-Волинський, Луцьк, Галич, Львів, Теребовля – і так ще на пару сторінок. 

Причому, це привласнення назви було зроблено країною, з протитлежною політичною традицією та значною культурною дистанцією. Її мешканці навіть не розуміли української мови, і такі досі й не розуміють.

За радянських часів в СРСР була дуже популярною варязька гіпотеза походження назви Русі. Її прихильники апелювали до одного уривку Новгородського літописного зводу, де сказано, що «І од тих Варягів, приходьків, назвалася Русь, и од них зветься Руська земля; і новгородські люди до цього дня від роду варязького». 

Водночас, у більш ранньому Початковому Київському зводі кінця ХІ століття, з якого переписувалися всі ранні повідомлення Новгородських літописів, такого уривку немає. Більше того, у самому Новгородському літописі стверджується, що Середня Наддніпрянщина почала зватися Руссю ще у 854 році, тобто до приходу варягів у Новгород. Ці очевидні неузгодженості дали можливість російському академіку О.Шахматову довести, що уривок у єдиному списку Новгородського літопису про походження Русі від варягів, як також про походження новгородців не від словен і чуді (як воно було насправді), а від тих таки варягів, є дуже пізньою вставкою, зробленою орієнтовно в першій половині XV століття для зміцнення престижу Новгорода. 

Назва Русь з‘являється вперше щодо території Середньої Наддніпрянщини в середині VI століття, у творі сирійського автора Псевдо-Захарія Ритора. Псевдо-Захарій говорить про народ „рос”, що мешкав на північний захід від Приазов‘я, тобто, на Середньому Дніпрі. 

У творі готського історика Йордана (VI століття), який описував ще більш ранні події IV століття, йдеться про народ «россомони», який мешкав у Середній Наддніпрянщині. 

Природно, що ані в VI, ані тим більше в IV столітті жодних варягів у регіоні бути не могло. Перший історично зафіксований напад скандинавів належить до 787 року (їхній напад на Англію). Це перша дата появи вікінгів на міжнародній арені.
У „Житті Стефана Сурозького” – творі невідомого автора Х століття – у зв‘язку з подіями кінця VIII століття згадується руський князь Бравлин і його похід на Сурож (Судак) та все узбережжя від Херсонеса до Керчі. Знову-таки, ім‘я князя явно не варязьке, а похід відноситься до часу, коли варягів у регіоні не було. 

Середньоазійський вчений аль-Хорезмі у своєму географічному творі "Книга картини землі", написаній між 836-847 роками згадує ріку Друс (Данапрос-Дніпро), яка тече з Руської гори, вочевидь, з Київських гір.

Між тим, перші достовірно відомі дані про контакти подніпровських слов‘ян із варягами датуються лише серединою ІХ століття. Тобто, якби варяги принесли ім‘я русинів, воно ніяк не могло би бути зафіксоване у VI-VIII століттях. 

„Варязька теорія” походження назви Русі так полюбилася в СРСР через те, що дозволила „не помічати” сотні літописних згадок, у яких чітко й однозначно стверджувалося, що Русь – це виключно землі сучасної Центральної, а з кінця ХІІ століття й Західної України.

Крім того, й візантійці добре знали варягів, які часто служили найманцями у війську Візантії. Однак візантійці ніколи не називали цих варягів русами. Руси у візантійців – це завжди населення Середньої Наддніпрянщини та Північного Причорномор‘я, але аж ніяк не скандинави з будь-яких інших територій – самої Скандинавії, Італії, Франції тощо, яких було чимало в Константинополі. 

На додачу до всього, одразу на Південь від Києва, на Правому березі Дніпра скупчено цілу низку власних назв з відповідним коренем: ріки Рось, Росава, Роставиця, Рута, Рутець, Малий Рутець, фортеця Родень тощо. 

Деякі російські дослідники, зокрема І. Данилевський, стверджують, що нібито назва Русь не етнічного, а соціального походження: „народу „русь” не існувало серед скандинавських народів – так називалися дружини „веслярів” (*robs-) учасників походів на кораблях, що потрапляли у Східну Європу і отримали в слов‘янському середовищі назву „русь”. 

Однак ця теорія не здатна пояснити, чому у вітчизняних літописах руси згадуються на противагу варягам і не ототожнюються з ними у візантійських, західних та арабських джерелах, а також чому назва Русь міцно прив‘язалася саме до населення Середньої Наддніпрянщини задовго до контактів з варягами.

Саме тому такі відомі російські дослідники Б. Рибаков, О. Трубачов, М. Тихомиров, разом із десятками українських, російських і західних учених, визнали Наддніпрянське походження Русі.

Навіть такий москвофіл, як академік П.Толочко, який вивчав історію Київської Русі в той час, коли без санкції КДБ цього робити не дозволяли, також вважає, що назва Русь – місцевого, південного походження: „Вочевидь, „Русь” – дуже давнє слово іраномовного походження, пов‘язане з назвами сарматських племен (роси, россомони, роксолани). Десь на межі VIII – IX століть воно закріпилося на середньому Дніпрі і перйшло на слов‘ян. Не випадково літописець писав: „... поляни іже нині зовомая Русь”. Інакше кажучи, слов‘яни із племені, яке стало ядром давньоруської держави, спочатку іменувалися полянами, але потім на них поширилася назва „Русь”... Вочевидь, зі словом Русь пов‘язані й давні імена річок – Росі, а також її притоків Росави і Роставиці”. 

Як би там не було, а факт лишається фактом. Вперше з‘явившись у щонайменше VI столітті, назва Русь протрималася в Україні (Західній) до ХХ століття, а в Центральній Україні – до XVIII століття. Ще геніальний поет Іван Франко в 1914 році писав „я єсмь русин”. Деякі закарпатці й досі називають себе русинами, нічим не відрізняючись від навколишніх українців. 

Паралельно, з ХІІ століття виникає й назва „Україна”. 

Імперська пропаганда з ХІХ століття розглядає походження назви „Україна” від слова „окраїна”. Хоча, в українській та деяких інших слов‘янських мовах є слово „краина”, яке й означає власне країну.

Поява слова „Україна” вперше в 1187 році по відношенню до Переяславщини, тобто власне Русі, одразу ставила нерозв'язне для імперської пропаганди питання – окраїною щодо чого могла бути ця територія? 

Природно, не щодо Москви. Остання у ті часи була такою глухоманню, що про неї навряд чи взагалі знали на Київщині. 

Значна частина Переяславського князівства була віддалена від кордонів Русі навіть більш, ніж сам Київ.

Таким чином, було б не зрозуміло, чому про князя тужили саме прикордонні землі, адже, за логікою, робити це мали жителі всього князівства. Ще більш незрозуміло, окраїною чого могли бути неодноразово згадані в літописах Чернігівська Україна, Сіверська (Новгород-Сіверська) Україна, або, тим більше, Київська Україна. 

Під 1189 р. в літописі в оповіданні про князя Ростислава Берладника згадується, що він приїхав ’’в Україну Галицьку’’ (коли він в‘їхав у це князівство). В Галицько-Волинському літописі під 1213 р. є запис ’’Данило же воротився домови і їхав з братом і прияв Берестій, и Угровеськ і Верещин, Столпе, Комов і всю Україну’”. Мається на увазі все князівство. 

Слід відзначити, що назва Україна застосовувалося і щодо російських та білоруських земель – Рязанська Україна, Ростовська Україна, Полоцька Україна. Найбільш прийнятне пояснення цих фактів полягає в наступному. 

В українській мові є слово "украяти", тобто наділити чим-небудь, наприклад, хлібом, землею і т.д. 

Тому слово Україна є синонімом слова "князівство". Принаймні, саме в такому значенні воно багаторазово вживається протягом кількох сторіч після своєї появи, коли Україна позначає "наше князівство", "наша земля", "країна". 

Паралель тут гранично прозора й очевидна - адже і нині по-українськи слово "країна" означає власне країну. "Українець", відповідно, означало "земляк", "співвітчизник".

Водночас, якби назва України справді походила від слова „околиця”, то це слід би було безумовно сприйнятим. Зрештою, існує місто Москва, назва якого за однією гіпотезою походить від „мутної, темної води”, а за іншою – від „коров‘ячого броду”. 

Але просте вивчення першоджерел доводить, що специфіка вживання назви Україна в літературі XІІ-XV століть цілком прозоро свідчить про те, що в той період термін „Україна” вживався саме як синонім "князівства", "землі". 

Тому назва Русь – це усього лише давня назва України. А Україна, відповідно, більш молода (хоча вже й не така нова) назва Русі. 

Адже й сама Росія міняє назви так, як російська „матрьошка” змінює оболонку. Зовсім нещодавно вона звалася СРСР, до того Московським царством, а ще перед тим Суздалю і Заліссям.

А ти  блееш, що Українській церкві 18 років, твої пращури ще черв'яків та шишки полювали, та жили в шалашах ,а воїни Русі вже на Рим свій щит прибивали.

Вчи правдиву історію, а не москальську.

Первинність російської, української мови.

  • 06.12.14, 05:53
Приховуванням правди, ретушуванням її напівправдою, брехнею задавненої хвороби не вилікуєш, лишень загостренню процесу сприятимеш. Тож і у відношеннях межи народами-сусідами мусить бути чітка ясність.

"Пізнайте правду, і правда визволить вас...".

Від частого повторення брехня не стає правдою, однак усе більше тих, хто не вміє чи не бажає логічно мислити, проявляють готовність повірити в неї. Спрацьовує не логіка, спрацьовує стереотип мислення: "Якщо стільки відомих і шанованих людей так довго повторюють це твердження і, напевно, вірять у його істинність, то не може ж воно бути суцільною вигадкою. Хай не все, але хоча б якась доля істини в ньому мусить бути присутня...".

Щось подібне сталося з не одне десятиліття пропагованими московською імперією міфами про "вєлічіє і могущєство руского язика". Нам, українцям, у своїй незалежній державі що до того?

У тім то й річ, що вигаданий колись для ідеологічного виправдання уярмлення та тотальної русифікації пригарбаних Москвою народів міф продовжує руйнувати свідомість пересічного українця й сьогодні, а його адепти перейшли до ще більш нахабних і провокативних форм пропаганди.

І сьогодні не лише десь там, у Москві, Твері, в наших-таки Сімферополі, Донецьку, Луганську в російськомовних українофобських виданнях можна надибати твердження на кшталт: "Ніякої української мови немає...", "Українська мова – то зіпсований полонізмами "русcкій язик..." і т.ін.

Належної відсічі такі інсинуації сучасних валуєвих ані від офіційних структур, ані від патріотично орієнтованих засобів масової інформації не отримують. Найбільше, на що, бува, спромагаються окремі вітчизняні публіцисти, то кволі заяви виправдального штибу: "українська й російська мови сестри"...

Однак уважний неупереджений аналіз мов-сусідок підштовхує до іншого висновку. Мова спадкоємців племені кривичів, що стало основною слов'янською складовою в тюрко-фіно-угорському конгломераті, нині іменованому "русcкім народом" – не "сестра", а "дочка" русинської – української мови. Дочка кривобока і кривоуста, котра, примхою долі доскочивши короткочасного, за мірилом історії, панування над матір'ю, в процесі того панування прагла зневажати та упослідити ту, яка дарувала їй життя.

Для тих, хто вже готовий, захлинаючись, бризкати слиною заперечень, повторюємо: саме так, російська мова у слов'янській своїй частині – вторинна, дочірня, – замало того – пародійна стосовно нашої РА-синської, русинської, що сьогодні іменуємо її українською, мови.

Для тих заяв потрібні докази. І їх є безліч.

Біля вашого будинку зупинився автомобіль технічних служб "Міськгазу" з написом "Аварійна газова служба". За совєтських часів напис звучав "Аварійна-я газова-я служба".В гастрономі вашу увагу привернули ковбаси "Молочна", "Докторська". Вражена комплексом "ВМРЯ" продавщиця на цінниках написала "молочна-я", " докторска-я"... "Вам годиться ця синя торбинка?" – питають вас в іншому відділі. Сусідньою мовою торбинка була б "синя-я".

Стривайте, та ж більшість прикметників жіночого роду в російській мові створені із самодостатніх українських (до кількох згаданих можна долучити "добра", "зла", "велика", "мала", "печальна", "весела", "мудра", "дурна", "молода", "стара", "давня", "крайня", "зимня" і т.ін.). Дотуліть до наведеної низки слів по літері "я" і отримаєте "руські-є" слова.
Зайвість, пародійність прийому яскраво підкреслюють "яя" в словах, де "я" вже присутнє в слові українському: "давня-я", "крайня-я", "синя-я", " зимня-я".

Прикметники середнього роду та у множині створювалися за тією ж схемою, тільки тут замість "я" доточувалося українське слово "є". "Давні-є", "крайні-є", "сині-є", "тонкі-є", "давнє-є", "крайнє-є", "синє-є". І знову ці пародійні подвоєння "єє"
.

Та хіба лише одні прикметники? Власне, більшість слов'янського коріння слів сусідньої мови сконструйовані з наших самодостатніх першослів шляхом доточення до них наших-таки слів "я", "є", "ні", "лє" (є, так), "ще", "що", "це", "де", "бо", "то".

Часто-густо до словосполучень додавалося по кілька взаємозаперечувальних слів ("є", "ні", "лє", "ні"), вочевидь, аби підсилити пародійність звучання та полегшити розуміння вторинності "новомови" для задурених краян, для дослідників майбутнього.

Коли, хто і навіщо "бавився" у такі мовотворчі "ігри" – нині можемо тільки здогадуватись. Свою версію бачення давніх подій запропонуємо у заключній частині публікації, а наразі перейдемо до ілюстративної частини сформульованих вище постулатів.

"Буду-ще-є", "на-сто-я-ще-є", "наступ-лє-ні-є", "напад-є-ні-є", "по-ра-жє-ні-є", "пора-бо-ще-ні-є", "по-бо-є-ще", "по-ні-маєш", "оглав-лє-ні-є", "заблужд-є-ні-є", "дє-лє-ні-є", "удар-є-ні-є", "росте-ні-є","лє-то", "є-с-ть", "є-що","є-то", "є-ті", "розум-є-ні-є", "глум-лє-ні-є" "і так далі-є"... Як бачимо, "ісконно русскіє слова" розкладаються на питомі українські складові.

Значний блок українських слів, створених з використанням і нині активно діючих у нашій мові займенників "це", "ця", "ці", позичивши, сусіди знову-таки недоладно поперекручували заміною в згаданих займенниках голосних на "о", "а", "ьі" та втуленням у слова зайвих ускладнюючих вимову приголосних "л", "д" тощо. "Сон-це" – "со-Л-н-це", "сер-це" – "сер-Д-це" (більшість сусідів при вимові ті "л", "д" опускають). "Я-й-Це" – "я-й-Цо", "кіль-Це" – "коль-Цо" (від слова "коло"), "молодці" – "молод-Цы", "молоди-Ці" – "молоди-Цы", "сестри-Ці" – "сестри-Цы", "от-Ці" – "от-Цы", "стани-Ця" – "стани-Ца", "околи-Ця" – "околи-Ца", "столи-Ця" – "столи-Ца", "стори-Ця" – "сто-ри-Ца" і т.ін. ... "Гоп-ца, дри-ца, дри-ца-ца..."

"Цо", "цы", "ца" – немає в тамтешній мові таких займенників.

Якщо згаданого корпусу запозичень та зумисних недоречностей комусь видається замало, то наведемо ще кілька яскравих прикладів алогізмів:

Сім днів ("тиждень" по-нашому) у сусідській мові іменується "нє-дєля". Недоречна калька з нашої логічної "неділі" ("не діло" – вихідний день себто). Але сім днів неробства поспіль, а затим знову "нє-дєля" – чи не забагато? Коли ж у вас "дєля", сусіди?
Їхні квасні "патріоти" намагаються етимологію "нєдєлі" виводити від "нєдєлімая". Не менша недоречність, бо тиждень ділиться на дні, дні на години, години на хвилини і "так далі-є".

Бездумно запозичена з нашої мови і назва плодових кущів – "черная, красная, бєлая смородіна". Насправді смородиною від нашого слова "сморід" (запах) є лише чорна. Червоні ж та білі порічки (росли в дикому стані "по річці") смороду не мають.

Та що там "смородина"? Навіть перетворені тамтешніми борзописцями в національний символ "русски-є березки" носять запозичене, знову-таки у нас, наймення. Наші "бе-різки" ("бе"-руть із них "різки" для підмітання та "роздачі хльости" неслухам) на захутірмихайлівських теренах обернулися на "бе-резки". Але "резок" у російській мові немає, є "розги", себто по-їхньому білокорі красуні мали б називатися "бе-розги"..! Що ж до доточеного епітета "русскі-є", то вони в однаковій мірі можуть бути фінськими, шведськими, норвезькими, польськими, білоруськими, литовськими, волинськими, поліськими, сіверськими, бо ростуть на північних теренах Євразії справіку
.

Деякі, здавалося б на перший погляд, зовсім далекі від нашої мови, "російські" терміни при вдумливому аналізі виявляють своє не надто приховане українське (русинське) коріння.

"Сірники" (із сірки зроблено основний елемент) на Яузі-ріці носять "самостійну" назву "спички" (замість скалки взятої "з пічки", не "с-печки"!)

"Це-глина" там "к-ир-пич" (к теплу, "ір-ію "піч", знову таки не "к-ир-печ"!). "3-десь" (був "десь" далеко та змістився сюди, за тубільною логікою слово мало би формулюватись як "с-где-то").

Лише ледачий, нездатний мислити не помітить сусідських позичок при компонуванні термінів для виміру часу. Наше всеохопне поняття "час" вони зробили одиницею виміру: "один час", "два часа" і так далі – є... Для найменування приладу з виміру часу "годинника" пристосували множину нашого слова "часи". Для означення 1/60 години — нашої "хвилини" (що наче морська хвиля накочується на берег вічності) вживається "минута" (похідне слово від нашого "минати", їхньою мовою "проходить"!). Тож при використанні власного арсеналу термінотворіння оголошення захутірмихай-лівських телеорадіостанцій, для прикладу, "мас-ковско-є" время 14 часов 25 минут" повинно звучати "масковско-є" время 14 временей 25 проходок"...

Не будемо зупинятися тут на величезному материкові мовного арсеналу сучасної російської мови, позиченому нею із мов угро-фінських і татаро-монгольських народів: "арба", "арбуз", "дєньгі", "таможня", "ямщік", і несть їм числа...

До речі, за Київської держави, до приходу татаро-монголів митні заклади під Москвою іменувалися "Митищі" (великі митниці). Святослав Войовник у підкореній Хозарії заснував місто Білу Вежу (не "Башню"), а на територіях давньої землі Новгородської в сучасних губерніях Архангельській, Тверській, Псковській, Новгородській дотепер збереглися ріки з бездискусійно русинськими (українськими) назвами: Волошка, Хмара, Люта, Межа, Мста, Велика-я, населені пункти Середа, Селище, Марево, Мста, Волошка, Змієвка, Молоді, Плесо, Луки, Великі-є Луки, Прилуки, Галич, Солігалич, Руська (ще без доважка "я").

Варто тут нагадати і про загальновідомий факт заснування теперішньої сусідської столиці Великим київським князем Юрієм Довгоруким. "Долго-рукім" – поправлять знавці, й зайвий раз продемонструють свою нехіть критично мислити. Бо чому в народі отримав таке прізвисько наш давній володар? Авжеж, мав князь "довгі руки": не проти був їх і до чужих володінь протягати (хіба він один? Є така "професійна хвороба" у володарів усіх часів та народів). Але в мові кривицькій, що нині іменується "російською", "довгі руки" звучать "длінниє". І князь по-їхньому мав би називатись "Дліннорукім" (поняття "долго" ж у них вживається для означення часу, а не простору). Себто князя – засновника Мокви (саме так, гадаю, звучало пер-шоім'я майбутньої "білокам'яної", від нашого-таки слова "моква" – мокровище, болотовиння) найменували наші предки русини по-русинському. А пізніше омосковлення заміною в слові "Довгорукий" "в" на "л" русинського походження його посутньо не приховало. Як і подібна "операція" у назві заполярного в Баренцовому морі витягнутого майже по меридіану довгого острова "Долгій".

Це інформація до суперечок на тему «Яка мова в Київській імперії була панівною?».

Власне, що українська мова була тоді, за сучасною термінологією, державною і панувала не лише в Києві та усіх наших етнічних територіях, а й на підкорених нашими володарями землях, ще в XIX столітті вимушений був визнати в одній зі своїх лекцій відомий московський історик Василь Ключевський, котрому, попри його великодержавну зашореність, совість науковця збрехати не дозволила.

Що ж до українських топонімів, гідронімів за сучасними межами нашої держави, то, окрім РФ, їх чимало і в інших сусідніх державах на наших прадавніх етнічних територіях. Берестя, Пінськ, Кам'янець, Дорогочин, Малорита, Косово (!), Рось(!) — (міста), Піна (ріка) в Білорусі на Берестейсько-Пінсько-Турівських землях, де й до сьогодні незай-шле населення розмовляє практично поліським діалектом нашої мови. Знаково, для мислячих, звучить наймення Турово-Пінщини, зафіксоване ще недавніми совєтськими мапами "Загороддя". (За городами, містами метрополії Галицько-Волинсь-ко-Київської). Порівняймо із "Заліссям" (за лісами стосовно Києва) — назвою Володимиро-Суздальських земель у літописній Київській державі.

Доводити українське коріння заснованих нашими володарами на наших землях міст сьогочасного так званого Закерзоння: Перемишля, Ярослава, Санка, Холма, Ряшева, Грубишева, Кросна і так далі є, словацьких: Пряшева, Дукли, Свидника, Лаборця особливої потреби немає.

Важко приховати русинське коріння назв річок Сан, Лада, Удаль, Шкло, Вишня, Одра (Польща), Тутова, Ракова, Бистриця (Румунія).

Кілька сусідських столиць найменовані були з використанням русинського лінгвоарсеналу. Мінськ (від слова "міняти"), Вільнюс (до початку XX століття Вільно, не "вольно" польською, не "свободньїй" російською), Кишинів (від слова "кишеня"), Брат-іслава (бра ти славу, брати слави). Та й Будапешт (колись два міста: давніше Буда та молодше Пешт) наших витоків не дуже приховав. "Буда, будівля, будуватися" і сьогодні активно працюють у наші мові. Та то тема для окремої бесіди.

Повернемося до основної розмови і ще раз наголосимо: сучасна так звана російська мова – це пародійне середньовічне "есперанто", штучно створене на базі русинської (української) мови і посутньо "статарщене" після того, як Московсько-Суздальські землі потрапили в залежність від Орди.

- Але ж на цьому "есперанто" створено визнану світом велику літературу, – скажете.
Атож. Створено і визнано. Якби творіння однієї людини, поляка Земенгофа, вдалося прищепити сьогодні якомусь племені, то до кінця третього тисячоліття цілком вірогідна з'ява вагомої літератури на "есперанто". А гіпотетичні творці кривиць-кої відрубної мови київські відуни, брагмани, волохи були, вочевидь, не безталанніші від автора есперанто.
Що ж до "ахів" та "охів" стосовно творів, писаних "російською мовою", то варто зазначити таке: ніхто у світі до сьогодні ще не виконав серйозних студій з україно-російського порівняльного мовознавства, так само, як із татаро-російського. Гадаємо, такі студії неспростовно доведуть: самозвана претендентка на королівські шати все життя проходила в позичених із сусідського плеча вдягачках.

 Московин на бутерброд намащує "масло слівоч-но- є", для салатів вживає "масло растітєльно- є", для змащення використовує "масло машінно-є". В нашій мові для кожного виду "масел" є своя назва: "масло", "олія", "мастило"...

Проте найбільше недолугість "язика" впадає в очі, шемкотить у вуха при порівнянні пестливих суфіксів, наших різноманітних і милозвучних з їхніми одноманітними та шиплячими:

Мам-уся мам-аша
Тат-усь пап-аша

Дорог-енька
Дорог-енький дорог-уша
Дорог-еньке

Солов-ейко солов-ушка
Голів-онька голов-ушка
 Дівчин-онька дев-ушка
Хат-инка изб-ушка
Колом-ийка част-ушка
  Жаб-ка ляг-ушка

Незалежно від роду, породи, живе, неживе — усе поспіль "аша", "уша", "ушка".

 І апофеоз тамтешньої ніжності, лагідності "ушечка", "юшечка" ("дорог-уша", "дорог-ушеч-ка", "ляг-ушечка", хр-юшечка").

Подібно співвідносяться і пестливі імена в сусідських мовах.

Петр-ик Петр-уша
Павл-ик Павл-уша


Про "ніжність" сусідських ліричних пісень можна роман-фейлетон настрочити. У нас соловейко "тьохкає", "щебече" ("сміються, плачуть солов'ї, і б'ють піснями в груди"), у них "щелкает" ("соловей запел, защелкал"). Ну ніяк не можу уявити собі "щелкающего" соловейка, хіба що папугу, рахівницю в руках колгоспного бухгалтера. Так само не годен уявити "поднимающего трезвон" жайвора, скорше будильник чи звукову сигналізацію в сільській крамниці.


Та перейдемо до обіцяної версії: "коли, хто й навіщо...". Побіжно вже висловлювався здогад, що творцями "русского язика" були носії мови русинської (української) – київські відуни (волхви). Відбувалося те дійство орієнтовно десь у другій половині першого тисячоліття нової ери під час переселення Великим київським князем племені кривичів із північних районів Білорусі, де й тепер є місто Кривичі, у Залісся (верхів'я Волги та Оки). Тоді ж на окраїни Европи ближче до Уральських гір відселені були племена в'ятичів і родимичів, зазначимо принагідно.

І якщо в'ятичів і родимичів переселяли з метою колонізації нових просторів, то з племенем кривичів не все було так однозначно. Себто і завдання колонізації не виключалось, однак превалювало в причинах перенаселення не воно. Підказка таїться в самій назві (ясно, що то не самоназва, хто сам себе назве "кривим"?) та у відсутності в нашій мові алогізмів. Звичаї відселенців не збігалися зі звичаями наших предків. "Срамословіє у них перед невістками і доньками своїми" – гласить літопис. – "Є вони ледачкуваті, нестримні в пияцтві та гульбищах". Вертаючись у сьогодення, бачимо, що тисячоліття істотно не поміняло сусідської вдачі. І сьогодні згадані риси в російському менталітеті домінуючі.

Тому, аби відгородити племена дреговичів, полочан, сіверян від згубного впливу кривичів, останнє переселяється у Залісся. Тоді ж йому створюється відрубна мова, що мала слугувати засобом відчуження від решти русинських племен, проте бути доста зрозумілою для засвоєння.

Складається враження, що відунам відомий був перебіг прийдешніх подій. Знали вони, що тодішні підданці русинів доскочать у майбутньому влади над своїми довговіковими володарями, будуть намагатися знищити їх духовно і фізично. ("Не дай, Боже, з Івана пана"). Знали, що багато нащадків русинів за століття неволі забудуть величну історію свого народу, погодяться з її кривицькими перебріхуваннями, засвоять пародійну мову своїх колишніх данників. 

Але час спокути скінчився. Ми звільнилися від державного, фізичного рабства Московії. Та багато з нас залишилося в рабстві духовному: в московській церкві, в московській мові, у вторинності та пародійності якої ми щойно переконалися.

Тож позбудемося змосковщення в душах своїх, молитвах своїх. "Бо коли молюсь я мовою чужою, то розум мій без плоду", – речуть біблейські віровчителі. "Пустопорожнім мозок мій стає, – додамо від себе, – коли я й мислю (чи мислю?) чужинською мовою".

Тому й бідуємо на найбагатших у світі чорноземах. Проте так більше бути не повинно і не буде.

Однак ось як оцінюють свою мову її носії — ультрапатріоти, представники здавна одержавленої московської церкви: «Соврємєнний жаргонно-опошлєнний русскій язик, которий дажє язиком-то нє назовьош, для целєй богослуженія іспользовать нєвозможно, потому что в ньом много зла...» «Аргументи і факти», №11, 1999.

Так тож "язик" сучасний, колись він красивим, милозвучним був! "Я помню чудное мгновенье", — пригадуєте? Як не пригадати відповідне до нашої "миті" – "мгно-вє-ні-є" (ох ці "ні", "є" – немає від них сховку). Наше односкладове з 4-х літер слово, на вимову якого справді мить тратиться, та їхнє 4-складове аж із 9-ти літер! Тут і в 3 миті не вкладешся, а яке "солодкоголосе, високопоетичне, легковимовне" словосполучення з 3-х приголосних "мгн"... У нас ще "миг" є! – хтось відтіля вискочить. І в нас той синонім є, від нас до вас забрів.

Власне, дивуватися недолугості сусідського "язика" особливо не доводиться. Спільнота, що відмовилася від сакрального наймення, притаманного лише людині засобу спілкування "мови", назвавши натомість той засіб "язиком" (а язики мають і представники тваринного світу: ссавці, птахи, плазуни, навіть комахи деякі), свідомо чи несвідомо принизила, десакралізувала свою мову. Від інтуїтивного, а мо', й осмисленого розуміння того приниження, і незатухаючі заклинання про "ве-лич-і-є та могуще-ст-во"...

Хоча навіть посередніх здібностей автори тамтешніх бандитських телесеріалів починають розуміти реальний стан свого "язика" і намагаються вивільнити його від доважок, доліпок, дотулень. Внаслідок чого отримують першоджерельні українські терміни. "А она "заяву" ("заяв-лє-ніє", сиріч) написала"? – питає один міліціонер у іншого.

А велика література, створена сусідською мовою (про що ми вже згадували тут), хіба не "до-каз" (наш чіткий лаконічний із 5-ти літер термін) "величі та могуті"? Перепрошую, "доказ-а-тель-с-тво" (14-літерне неоковирне одоробало, злампічене механічним дотуленням до нашого "доказу" абсолютно зайвого, непотрібного апендикса-доліпка — 9-літерного "атєльства").

Ні, вельмишановні! То лише потверджа талантів, величі, а то й геніальності творців тієї літератури. Здебільшого перекинчиків, відступників, представників інших етносів, що "прімкнулі" до "язика масковскава" під пресом денаціоналізації, в силу слабкості власного національного стрижня, заради "лакомства неситого"... Микола Гоголь, Анна Ахматова, Володимир Короленко, Володимир Маяковський, Іван Тургєнєв, Сергій Аксаков, Олександр Блок, Осип Мандельштам, Борис Пастернак, Михайло Зощенко, Ісаак Бабель, Белла Ахмадуліна, Чингіз Айтматов, Булат Окуджава, Едуард Лімонов, Євген Євтушенко і так далі є...

Точніше, так було. Бо той же Ч. Айтматов демонстративно відійшов від імперської літератури, чого не скажеш про Є.Євтушенка, Е.Лімонова (Савенка). Ці перекотипільці із ще більшим завзяттям закусили вудила, впряглися у московську шлею. Далися взнаки кількасотлітня імперська "розкрутка" "язика", паралельно з тотальним нищенням, потоптом, забороною мов народів "возз'єднаних", підбитих, загарбаних...

Власне, хіба тільки мов? Планомірно, системно нищилися і самі народи, носії тих мов. Найбільше, найретельніше найнебезпечніший для існування імперії народ український. Але то окрема на багато томів і не для одного автора тема.

Карб (жартівливий)
Чому ти вважаєш, що досконалість мови короткістю термінів можна обчисляти? Чому наш "доказ" досконаліший від москвинського "доказ- (а-тє--ль-с-т-ва) "? – начебто щиро допитувалася начебто недурна знайома з начебто вищою гуманітарною освітою.
Хіба мав доводити кобіті, що коротке, стисліше, вужче – краще від довгого, одоробистого, коли вона знає, що довше, товстіше в окремих випадках таки ліпше...

 Публікація в "Літературній Україні" викликала "нє-годо-вані-є" деяких удаваних москвинів, українців. Україногенні читачі звикле відмовчалися. Щоправда, до честі головного редактора Петра Перебийноса, мені були надані шпальти для відповіді опонентам.

Щодо свіжої інформації, то, зокрема, моск-винський письменник (юдейських коренів, до речі, як і більшість тамтешніх/тутешніх "москофілів") Василь Аксьонов волає про примітивізацію, деградацію, змертвіння заліщуцької мови, суголосно з рідіґерівськими попами. Побіжно зауважимо: ні у попів, ні в Аксьонова не вистачає мужности? мудрости? публічно визнати, що від часів з'яви своєї "язик" був спримітивізованою калькою. Хоча, схоже, що автор популярних колись в Есересерії "Колег", "Апельсинів із Мароко" має розуміння витоків "язика", і тому налаштований радикально
Вважає умовою збереження Московії від розповзання, розпаду – поглинання її Україною, в мовному плані насамперед.

Операція не потребуватиме якихось надзусиль, хіба що психологічних. Затруєним брехнями про своє "первородство" заліщукам буде попервах гіркувато. А так відкидай лише доліпки/доклейки – отримуй першоджерельну українську. І "Війна та мир", "Цусіма", "Мої університети" стануть на чверть чи й на третину коротшими, а відтак читабельнішими у сьогоднішній круговерті.

Одноплемінники Аксьонова, політики штибу Жиріновського, Лужкова... мають протилежну думку, умову виживання Ерефії вбачають у поглинанні нею нашої держави. Два "наші" попередні президенти для реалізації задумів Жириновських/ Лужкових доклали чимало зусиль.

 Не загальмував суттєво процесу і вже начебто не "нацменшинський" Президент, оточений тими ж самими радниками/дорадниками. Деукраїніза-ція українців в Україні, калічення, суржикізація нашої прамови тривають.

Відбуваються і зворотні, очищувальні процеси, але надто вже повільно, ненаступально.

Вироджуючись, мертвіючи само, потугами своїх бездумних (чи, може, й навіть дуже думних) апологетів, москвинське "язичіє" поширює свої гангренозні метастази у мови сусідські. Прислухайтесь тільки, як розмовляють пересічні молодики: через слово "мать-пєрємать, б...".

Принагідно зазначимо, що більшості зі згаданих і не згаданих тут апологетів доля тамтешнього, нашого народу, їхньої, нашої мови, вибачайте на слові, до одного місця. Не всі здатні чи хочуть мислити по-аксьоновськи. Викачати з територій якомога більше ресурсів (із Московії – природних, з України – найперше людських) у якомога стисліші терміни – їхнє завдання.
Абись режисери дійства електорату-охлосу не дуже у вічі кидалися, незлецько москвинів, українців частіше лобами зістукувати, щоби гризлися, гарикалися межи собою. На нещодавньому потайному збіговиську у Штатах один вихідець з України заявив: "Нам нужно всємегно поддєгжівать гускіх на Укгаінє, ібо ані – дубінка в нашіх гуках пготів укгаінцев"... Антиукраїнські нацменшинські партії, партійки – "гонів", "налів", "ністів", "лістів" (прогресивних, регресивних, агресивних) -слухняні виконавці згаданих вказівок. Тому, окрім мовної конфронтації, розпалюється й боротьба з народними звичаями, піснями, гумором, прадідівськими строями. І то не лише у нас, у Московії – також. Чого вартий накинутий вер-тухаями з "українських" телебачення, друкованих ЗМІ похід проти "шароварщини". Вже й у журналі, редагованому сином правдешнього Героя України, "шароварами, хрущами над вишнями" цюпає нам у вічі колишній дисидент із Франції. Нехай ліпше колорадські жуки гудуть над нашими вишнями? Так вони ж безгучно літають, пане Плюще (той, котрий Леонід).

Уявляєте в Японії інтелігентський похід проти "кімоновщини"? Не заважають японцям кімоно, традиційна народна культура бути однією з наймодерніших націй.
Та візьмемося нарешті до заявлених мовних вправ.

Розглянуті на попередніх сторінках дослідження пари: "тиждень" – "нєдєля", "сірники" – "спічкі", "порічки" – "красная смородіна", "тут" – "здесь", "мова" – "язик", тим більше словоконструкції, неприховано отримані з наших слів дотуленням "-атєльство", "-лє-ні-є", "-є-ні-є", "-ні-є", "-є", "-я" і "так далі-є", ще раз наводити, міркую, не варто.

Обмежимося дещицею знакових, на гадку автора, слів, термінів материнської та похідної від неї мов.

З процесів творення сім'ї розпочнемо. Аби вона брунькуватися узялася, з чоловічого стану має з'явитися у нас – "за-лиця-льник", в Московії – "уха-жор". Що би там не казали про ґаздинські риси (мудрість, роботящість, навіть багатство) потенційної дружини, а парубок найперше на красиве личко звертає увагу, "за лиця" до неї вчащає. Аналог сусідський дуже вже далеко відбіг від "ходити". Мо', "ухі-жор", ходить, щоби "ухі нажрать-ся" на дармівщину? Та як би там не було, а той, що шукає собі пару під бік ("парубок" – у нас), "парень" (пари не має – у сусідів) знайшли собі дівчат.

Засилаються "свати", особи, уповноважені "звати" дівчину до парубкового дому.
За сприятливого сватання отримують у нас дівчина та хлопець статус "наречених" (оголошених родові, громаді). У сусідів відповідно – "жє-ні-х", "нє-ве-с-та". Не знають він – ні куди та як, вона – з та ще не мала діла.
Згодом відбувається "весілля" (веселощі для молодих, роду, громади), а потім "шлюб" (злюб) -у нас, у сусідів – "свадьба" (гуляння для сватів), а затим "брак". Ось тобі маєш, тільки побралися – і вже браковані? Чого бракує – харчів? Схоже на те. "Же-брак" (у нас) – бракує сердезі харчів, одягу, даху над головою. "Ні-щі-й" (у них) – навіть "щі" не їв, бідака.

Від пари під боком молодиця стає "вагітна" (набуває ваги в тілі та громаді). У сусідів така жінка "бере-менна" (бере мене). Авжеж, для того й одружувалися.

Згодом відбувається "народ-же-ння" (поповнення народу) "немовляти" (не мовить ще), тільки зіп'явшись на ноги, трохи навчившись розмовляти, вже "малюк". В москвинок – "рожден-і-є". "Малютка", "ма-лиш" (має лиш потреби). Наше "лиш" – ще незіпсоване, первозданне.

Новому членові сім'ї найперше потрібне "годування" (від "годити"), на берегах Мокви – "корм-лє-ні-є" (традиційно спародійований "лє-ні-є-"м наш термін, тільки у нас він вживається стосовно братів менших). Проте, як не крути, а дитя (дорослих теж) треба "годувати", "корміть". "Не годовані є" вони капризні. Себто, обурюються сусіди, коли їх не годують.

І "виховання" (на українських родючих землях дитину треба було пильнувати, "ховати", аби якийсь зайда не вкрав), на сусідських болотах перетворилося у проблему харчування – "пітанія" (вос-пітанія), котре розкладається на первинні (питання є). Хоч і побутує там поговірка "Даст Бог день, даст Бог піщу", однак питання "пітані-я" залишається завжди актуальним.

Тож розглянемо ще кілька дотичних термінів, хоча б назв ранкового та вечірнього прийняття страв. Наші відповідники "сні-данок" (сну дання, данець), "вечеря" (від "вечора") – вельми прозорі. Що ж за дивні, незрозумілі аналоги у сусідів? Як то можна сьогодні вранці їсти на "завтра"? З "уж-іном" – взагалі тупик, начебто, безпросвітний. Але докопатися до істини не так уже й складно. Терміни, гадаю, виникли в середовищі племені кривичів, на базі чийого спародійованого діалекту і формувався при переселенні майбутній "язик". Кривицькі чоловіки-мисливці, вечеряти приходили в селища, споживали їжу "у жін" (у жінок, себто). Вдосвіта господині випроваджували їх на промисел, давши із собою заготовлений вчора "на завтра" сніданок. Відсіля й "завтрак" – вчорашні харчі на сьогоднішній ранок.

"Не все ж навколо харчів, їжі крутиться. Мають і самостійні терміни. Ваша "лікарня" там "больніца", "лікар" – "врач", – хтось за "язик" заступиться. Справді, "боль-ні-ця", де кажуть "болю ні" "лікарі", а не "врачі" – ті котрі "врут". Брехнею болю не "вилікуєш".


Зупинюся ще на кількох позиціях. Зокрема, на схильності москвинів до гіперболізації у бік величі ("вєлічі-я"), аж до святості, розбивання лобів чи, навпаки, приниження, десакралізації позичених термінів, понять.

Найбільше вони полюбляють наш епітет "вєліка-я". І самозвана "Русь" їхня "вєліка-я", і війна, і революція (переворот більшовицький). Про вождів, государів (від слова нашого "господар") годі й говорити – мало не всі – "вєлікі-є". Навіть безпорадного, нікчемного самодержця Миколу II, котрого із сім'єю разом брутально знищили, десятиліттями ганьбили, опльовували, ниньки святим проголосили. Що не заважає у центрі столиці своєї тримати в шані та догляді мумію його вбивці.

Наші "кущі" стали "кустамі", але залишилися "кущамі" в раю, лише наголос на "у" перескочив.

Згадана вже "вечеря" в "ужін" перетворилася, однак у апостолів зі Спасителем наймення зберегла.

Знову-таки згадувані "жебраки"-"старці" стали у тамтешніх літераторів поважними чоловіками похилого віку "старцамі".

Наш "лихий" (злий, напасний індивід) перетворився у такого собі зуха, шибайголову. "Казак ліхой"... І "лихо" наше теж поміняло полюс на протилежний.

Щодо прикладів зниження вартості термінів, то наведу їх лише два.
 "ОРА-ти" (дбаєш оРА ти) – священне дійство для основоположника рільництва -укРАЇнця. "Радісно плуг землю оре!" – розшифрував московський україно-грецьких коренів шумеролог Анатолій Кифішин багатотисячоліт-ньої давності напис у святилищі "Кам'яна Могила" під Мелітополем.

Москвинські дячки доклалися до десакралізації терміна. Тепер там "орать" – кричати, репетувати. Відповідник нашому "орати" – "па-хать", звично витягнене з нашої мови поняття ("па" – діставати для "хать", хати).

Хтось закине: ти теж ідеш на повідку, допомагаєш своїми студіями сусідів лобами зіштовхувати. Та ні, вельмишановні. Допомагаю народу своєму давати "від-Січ", "од-Коша" знахабнілим ідеологам, чий "хитрий писок" уже й не з-за спини (згадаймо знамениту Франкову формулу), а часто-густо на передньому плані вмощується. До слова, обидва прадавні знакові козацькі терміни наші (відганяти ворога від Січі, Коша) сусідською перекладаються тривіально "от-пор" (оружно відганяти напасників чи відбріхуватись, "отпіраться"). Бо не мали ніколи ні Січі, ні Коша своїх. Власне якби мені запропонували одним-двома словами окреслити історію нашого народу, я зупинився б на щойно наведених "від-Січ", "од-Коша", так планую назвати наступне видання спарених брошур.

Приховуванням правди, ретушуванням її напівправдою, брехнею, чи як ниньки модно казати, макіяжем, задавненої хвороби не вилікуєш, лишень загостренню процесу сприятимеш. Тож і у відношеннях межи народами-сусідами мусить бути чітка ясність. Хто, коли, що, кому, як... Хто кому майбутню столицю заснував... Хто кого читати, рахувати навчив... Хто кого у верхів'я Вологи, Оки, а хто кого до Магаданів, Соловків відселяв... Хто кому писок під Оршею, Конотопом, Чудновим натовк, а хто кому – під Полтавою, Крутами...

Ну і, звісно, хто кому свою мову, спародіювавши, позичив. Авжеж. "Пізнаймо правду і правда визволить нас!" – повторимо вступну цитацію розвідки.

***

«Коли українські молоді письменники змужніють, то вони доведуть, що московська мова є лише дикунською говіркою, порівнюючи її до мови української. Коли вони повитягають з московської мови все українське, то найзапекліший московський шовініст буде змушений визнати жалюгідне убозтво і нижчість московської говірки супроти української мови».
(Григорій Квітка-Основ 'яненко, Лист до А.Красовського 28.ХІІ.1841)

«Займаючись довгий час порівнянням арійських мов, я прийшов до висновку, що українська мова не тільки старша всіх слов'янських, не виключаючи т. зв. старослов'янської, але й санскриту, грецької, латини та інших арійських».

(Михайло Красуцький, польський та російський лінгвіст; «Древність української мови», Одеса, 1880)

Джерело http://ukrlife.org/main/prosvita/koval.html


  

нічого не маю проти вилучення з обіходу слів з літерами ю,я,

  • 05.12.14, 21:11
прошу якнайдалі замість СЕБТО читати ТОБТО так як себто в українській мові нема
 Іван Франко

Позакласний захід

  • 18.11.14, 12:57

Тема заходу: Літературна конференція на тему  „Тарас

                         Шевченко… Такий  великий, що бути більшим не

                         можна.  Як  Україна. Як світ.” 

 

                                                                                           Борис Харчук

Мета:         поглибити знання учнів про життєвий та творчий шлях  

                    Тараса  Шевченка;

                    виховувати повагу до історичного минулого, любов до України,

   до її кращих представників;

   формувати в учнів уміння виділяти головне у розповіді вчителя

   та у виступах однокласників;

   розвивати уміння учнів  сприймати розвиток  літератури в

   історичному контексті;

   виховувати  почуття   співпереживання, шанобливе ставлення до

   надбань культури,  любов і повагу до творчості Кобзаря.

 

Обладнання: портрет поета, ілюстрації-світлини до його біографії,

                     технічні засоби: комп'ютер, проектор, тематичний планшет 

                      „Думи мої, думи мої…”

 

 ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ЗАХОДУ

 

І. Вступне слово менеджера літературознавчої компанії „Літерклас”

        

         Дорогі друзі! Вас вітає літературознавча компанія „Літерклас”. Її презедент – Л.І. Кравчук, менеджер – Марина Дубовенко ( це –я), секретар-референт – Тетяна Ільницька, асистенти творчої лабораторії – Марина Колеснікова, Аліна Трегубова, Олена Курганська.

        Хочу прозвітуватися про роботу компанії. Нами досліджено сторінки життєвого і творчого шляху Євгена Гребінки, проведено Круглий стіл по вивченню творчості Гулака Артемовського – відомого українського байкаря. Всі матеріали укомплектовані у тематичні папки. До слова запрошується презедент нашої компанії  - вчитель української мови і літератури Кравчук Людмила Іванівна.

ІІ. Вступне слово вчителя

      Учні! Ціню Вашу роботу творчо-пошукового характеру. Дякую, друзі, що надали мені слово першій. З Вашого дозволу оголошую тему літературної

конференції: „ Тарас Шевченко… Такий великий, що бути більшим не можна. Як Україна. Як світ ” ( Борис Харчук). Вона буде проведена з використанням інтерактивних технологій: презентація навчальних проектів з елементами ІКТ.

Прошу секретаря –референта і офіс –менеджера роздати програму конференції.

 

Учитель озвучує текст даної програми ( додається).

 

                Учні! Багато слів  на наших уроках сказано  про мудрих діячів української літературної духовності. Зокрема, і про Євгена Гребінку, Гулака – Артемовського, наших славних поетів Попільнянщини – Бориса Остапенка, Пилипа Баратинського, Миколи Шпака, Максима Рильського та багато інших, а ще більше буде сказано про видатного українського письменника, поета, художника, революціонера –демократа  - Тараса Григоровича Шевченка. Досліджувалась і буде досліджуватися його творчість , відшукуватимуться нові характеристики його персонажів науковцями, літературознавцями.. Але ми, особисто, також маємо свою думку і не стоїмо осторонь „ нашого Шевченка”. І тільки тоді прийде до нас усвідомлення його величі як у долі України, так і в особистому житті кожного українця, зокрема, нас особисто, коли ми відкинемо пута чужомовності і заговоримо рідною материнською мовою. А допоки ми соромитимемось рідної мови, доти і сприйматимемо Шевченка тільки як видатного поета.

                Отже,  мета нашої конференції: поглибити знання про життєвий і творчий шлях Тараса Шевченка, виховувати повагу до історичного минулого, любов до України, до її кращих представників, формувати уміння виділяти головне у розповіді вчителя, у виступах однокласників, вчитися робити висновки, певні узагальнення.

ІІІ.  Виступи представників творчих груп

1.        Виступ менеджера на тему : „ Він був сином мужика і став володарем у царстві світової культури…” (І.Я.Франко).

2.        Виступи представників творчих  груп. Учасників  презентації навчальних проектів оголошує вчитель.

 

-          14 жовтня – День Українського козацтва. Учні, вами було

     досліджено  історичні сторінки періоду козаччини і ви виступили 

     перед учнями школи на загальношкільній лінійці. Як же цю тему

     розкриває наш Шевченко, ми почуємо із вуст Тетяни  Ільницької.

 

         -   Тему героїчного минулого українського народу в творчості  

              Тараса Шевченка презентує Катерина Івасютіна.

 

-          Мультимедійна презентація на тему "Т.Г.Шевченко як

     художник". Захищає свою роботу Коровченко Сергій.

 

         -   „Учітесь, читайте і чужому научайтесь і свого не цурайтесь .” Так

               заповідав великий Кобзар, цього просить і Юлія Василинюк.

 

          -    Тему „Герої Тараса Шевченка на екрані” досліджувала Марина

                Дубовенко.

 

          -   Літературознавці про значення творчості Т.Г.Шевченка. (Виступ

                готував Кащук Сергій).

 

-          Слово Тарасу Шевченку  на тему „В сім”ї вольній, новій…”    

      присвячує Бойко Юлія.

 

У.  Підсумки роботи конференції