хочу сюда!
 

Елена

39 лет, овен, познакомится с парнем в возрасте 30-50 лет

Искать

Поиск заметок «вірші»

Хотіли випростати спину

Вірш який дуже влучно описує ющерівські часи.

Хотіли випростати спину

Хотіли випростати спину.
А в нас украли Україну,
Поклали на рахунки в банки,
Розвішали нові фіранки –
Жовто-блакитні прапори,
Червоні – в скрині, до пори.
Хоча кому яка різниця,
Що там на щоглі майориться?
Новий костюм – старий вертеп,
І був совдеп, і є совдеп.
Хоч прапори здіймай до хмари,
Під саму шию шаровари,
На лобі тризуб намалюй –
А був холуй і є холуй.
Чи двоголового орла
У центрі кожного села
Постав, на радість "господіну",
І доклюєте Україну.
А ми ж так вірили, наївні,
Що заспівали треті півні,
Що зникла давня чортівня,
Діждали пресвятого дня,
Відродження і різні штучки,
Стояли, взявшися за ручки:
Це ж від Луганська і до Львова
Держава! Воля! Слава! Мова!
Хотіли вилізти з ярма.
А де ж та правда? А нема.
Бо ті, що розпинали Стуса,
Козацькі запустили вуса,
Навчились українських слів
І записались до хохлів.
А ті, що проклинали Бога,
Сьогодні, підпилявши роги,
Ідуть, ховаючи хвости,
До церкви слинити хрести.
Народу злидні та дірки,
А їм фортуни та зірки.
І з награбованих грошей
Дають на храм і на музей...
Як і тоді, щодня, щодня –
Брехня, брехня, брехня, брехня.
Хотіли вилізти з ярма.
А де ж та правда? А нема.

Хотіли випростати спину,

А в нас украли Україну. 

Юрій Сегеда

"Голос" Майдану Євген Нищук.

  • 16.02.14, 00:34
"Голос" Майдану Євген Нищук: перелом буде після 9 березня
Останнє поновлення: Понеділок, 10 лютого, 2014 p.
Євген Нищук

Серед ролей Євгена Нищука - і образ Тараса Шевченка, на 200-річний ювілей якого він прогнозує перелом для Євромайдану

Актор Євген Нищук став відомий широкому загалу ще в 2004 році, коли став ведучим "помаранчевого" Майдану в Києві.

Дев'ять років по тому слава вдруге знайшла героя: нині він став обличчям і голосом нового Майдану, радикальний характер якого зумів передбачити задовго до його початку.


Євген Нищук
: Так склалося, що з самих початків це було на громадських засадах. А потім я вже став заручником сам собі. Єдине що, – і я не приховую цього – коли артистів запрошували на Новий рік на Майдані, то ми всі отримали гонорари.ВВС Україна: Ваша робота на сцені оплачується чи це волонтерство?

Але загалом це не є оплачувана робота.

ВВС Україна: Ви стикаєтеся з переслідуванням чи погрозами через свою діяльність на Майдані?

Євген Нищук: Переслідувань я ще не помітив. Погроз прямих не було. Були якісь дивні есемески: "Ти подумай, що буде потім". Але я б не розцінював це як прямі погрози. Хоча, звісно, треба бути обережним.

ВВС Україна: Припускаю, що за лаштунками сцени Ви багато спілкуєтеся з опозиційними політиками. Суто по-людськи, хто з опозиціонерів викликає у Вас особливу симпатію? Наприклад, у кого з них найкраще почуття гумору?

Євген Нищук: Безумовно, Арсеній Петрович у цьому комфортно себе почуває. Це його природа така.

А Кличко... Поранив я руку недавно, вона була в мене замотана. А він мені: "Щось в тебе погано удар поставлений". Кажу: "Ви дасте мені потім кілька порад?". А він каже: "Потім дам".

Тягнибок приходить, теж щось може таке сказати. Луценко теж завжди приносить масу гумористичної інформації. І Петро Олексійович, коли з'являється…

Чисто з людського боку все досить приємно.

Свій чи не свій
"Голос Майдану"
Євген Нищук

Актор Євген Нищук народився 1972 року в Івано-Франківську.

У 1995 році закінчив у Києві Національний театральний університет ім. Карпенка-Карого.

Грає в Національному театрі ім. Івана Франка та в театрі "Сузір'я".

Знімався у фільмах "Залізна сотня" і "Владика Андрей".

Викладає акторську майстерність в інституті ім. Карпенка-Карого.

Працює над дипломною роботою, присвяченою Тарасові Шевченку.

ВВС Україна: В одному інтерв’ю Ви казали, що іноді перед виступами дозволяєте собі говорити політикам про очікування людей на Майдані. Вони дослухаються до Ваших порад?

Євген Нищук: Кожне віче не схоже на інше. Бувають моменти, коли відчувається велика напруга, і це добре, коли вони реагують на ситуацію. Бо буває так, що прописав собі спіч, і незважаючи на те, які в цю хвилину існують вимоги, політик чеше своє. Я не кажу про когось конкретного.

Іноді я, відчуваючи ситуацію, можу сказати: "Настрої такі-то й такі, врахуйте цю ситуацію".

Було декілька важких випадків, коли очікування були іншими, ніж те, що планувалося говорити, тому деякі коригування були. Не так, як я казав, але я бачив, що вони (опозиційні лідери – Ред.) різко зібралися і вирішили робити інші месиджі на сцені.

ВВС Україна: Є таке явище як професійна деформація. Ви відчуваєте, що часта поява на сцені Майдану, можливо, робить Вас більш товстошкірим і менш чутливим до його настроїв? Чи якраз навпаки?

Євген Нищук: Це одна з основ професії актора – чути і відчувати людей і від цього відштовхуватися.

Зараз на Майдані найважча фаза. Є певне відчуття, що люди вже, даруйте, іноді набридли одне одному. В тому числі таке ставлення може бути і до мене, що я ніби приївся.

"А коли взялися серйозніше за нього, то в шкарпетках знайшли посвідчення Партії регіонів"

Але разом з цим є живість кожного моменту, де ми зачіпаємось у живу розмову. Я недавно як завівся, то 50 хвилин говорив, реагував на те, що було серед людей, і відбувся такий великий діалог. Політики іноді бояться це робити, бо люди до них мають більшу претензію.

Відчуття мене не обдурюють. Один раз я повівся на випадок, коли стояла людина і щось там кричала. Я дивлюся: всі вже все зрозуміли, а людина продовжує далі провокувати. Я кажу: "Слухайте, може ви провокатор?"

Охорона, яка стояла біля нього, спитала документи. Він нічого не мав, а всі кишені були забиті купюрами по 500 гривень. А коли взялися серйозніше за нього, то в шкарпетках, у взутті, знайшли посвідчення Партії регіонів. Я, правда, не знаю, навіщо його було носити. Хтось сказав, що це, можливо, на випадок, якщо його візьмуть інші, то щоб зрозуміли, що він свій.

Я вже говорив людям напівжартома, що нам треба вивчити нову грамоту: відчувати по енергетиці людину, бачити її очі і таким чином дізнаватися, чи ти свій, чи не свій.

Фільтр перед сценою

ВВС Україна: У Вашій присутності зі сцени Майдану виступали сотні найрізноманітніших людей. Яку найбільшу дурницю Ви чули від них? Що "різало" Вам вухо?

Євген Нищук: Було… Я навіть відверто сказав відразу Руслані за те, що "я себе тут спалю". Відійшовши, я сказав: "Русланочко, я розумію, в усіх емоції. Але для чого зараз ці речі говорити?". Це як приклад того, що був такий момент, коли я стою, слухаю і думаю: "Ого, ну й сказав".

Через брак часу і напруження я сам можу робити якісь "ляпи", наприклад, мовні. Позавчора я сказав, що "Майдан вщент наповнений людьми". А мені потім зробили зауваження: вщерть, а не вщент. Дякую дуже. Я це знаю, але випадково не помітив цього. Безумовно, треба стежити за цим усім.

ВВС Україна: Зі сцени досить часто звучать вірші від різноманітних народних поетів. Якщо говорити відверто, ці поезії далеко не завжди мають мистецьку цінність, а іноді когось, можливо, і ображають. Чи існує якийсь фільтр, кого можна пускати на сцену, а кого ні?

Євген Нищук: Я вам чесно скажу, що це одна з найбільших проблем, яка мене чи не найдужче виснажує.

"Вчора у нас був репер з Одеси – о Господи, що він співав! Якби це було в інші часи, я б його точно не випустив на сцену"

З мистецького боку я намагався спочатку контролювати, щоб були випробувані музичні гурти. Але це ж не фестиваль, ми не маємо часу їх прослуховувати. А разом з тим вони кажуть, що приїхали, наприклад, з Донецька, Луганська чи Одеси. І тут є певний момент: їхня якість сумнівна, але з огляду на те, що вони приїхали спеціально на Майдан, відмовити їм теж недобре.

І іноді, з точки зору якості мистецтва, проходять сумнівні моменти, які ріжуть вухо.

Вчора у нас був репер з Одеси – о Господи, що він співав! Ну, вже пройшло. Якби це було в такі часи, де треба прискіпливо дивитися з мистецького боку, я б його точно не випустив на сцену.

З віршами щось схоже. Всі рвуться на вечір, у прайм-тайм. Прослухати їх усіх неможливо – їх дуже багато.

Тут єдиний момент, що автори віршів щирі, і це лише професійна людина слухає і думає: "Хто його випустив?" А в більшості слухачі, якщо говорити відверто, вітають його, бачать, що він це робить щиро, з серцем.

Я придумав, що треба видати поетичну збірку. Слава Богу, дослухалися. Якщо є редактор, він відредагує, відбере найкраще, і це буде цінна збірка.

Так само іноді був перебір з молитвами і виконанням гімну щогодини. Вночі воно, можливо, виправдано, бо кожна година наближає нас до світанку, до дня.

Щодо гімну, я теж Руслану просив, щоб воно вдень не перетворилося в якусь попсу. В іншому разі в потрібний момент воно не стане тим важливим символом. Бо гімн – це символ, початок і завершення віча, наприклад.

200-річчя Шевченка

ВВС Україна: Якби у Вас була можливість запросити на Майдан будь-який музичний гурт, кого б Ви запросили?

Євген Нищук: Я був би щасливий побачити Стінга чи Scorpions. З сучасніших музикантів – Адель. Якісь рокерські гурти теж би гарно пішли.

На Новий рік були вже близькі Red Hot Chili Peppers. У Кличків з ними особисті контакти. З ними вже говорили, але запізно взялися, і це було важко зробити, бо в них був свій графік.

ВВС Україна: Чи сняться вам сни про Майдан?

Євген Нищук: Останнім часом мій сон, на жаль дуже короткий. Раніше 3-ї години я ще ніколи не лягав. А встаю найпізніше о 9-й.

На одному з перших багатотисячних віче запав мені в око один момент: люди, люди, люди, і тут їдуть троє козаків на конях, з Мамаєвої слободи. Проходять посеред Майдану, люди їх пропускають.

І недавно мені був такий сон, що їдуть оці козаки, і дуже багато людей довкола. Думаю, це непоганий знак.

Євромайдан

Тарас Шевченко став одним з символів протестувальників

ВВС Україна: У 2011 році в одному з інтерв’ю ви спрогнозували, що новий Майдан буде кривавим і агресивним. Ваш прогноз збувся, тому запитую про наступний прогноз: чим закінчиться нинішній Майдан?

Євген Нищук: Сьогодні, мабуть, піде інформація про те, з чим приїхав Федорович (Віктор Янукович – Ред.) з Сочі. Очевидно, зараз буде найскладніший період.

Але я десь вичитав, і навіть по відчуттю – оскільки я як актор стикаюся з матеріалом Шевченка – що символічним і невипадковим є відзначення 200-річчя Тараса Шевченка цього року.

За моїми відчуттями, переломний момент буде десь якраз аж після 9 березня. Хоча перелом буде нешвидкий. Звичайно, хотілося б, щоб він був докорінний, але думаю, це все тягнутиметься. Бо світова, європейська спільнота закликає без будь-яких радикальних дій, планомірно і конституційно іти до змін. Українці так і чинять, хоча настрої досить радикальні.

До 9 березня, можливо, буде якесь особливе загострення. Бо буде ще бій з того боку за владу, а з нашого боку – бій за те, щоб довести до завершення розпочату справу.

З Євгеном Нищуком розмовляв Олег Карп'як.

Чому тобі присвячую вірші?..

Чому тобі присвячую вірші?
Чому на аркуші ім’я твоє римую?
Чому для тебе місце у душі
Ще досі я плекаю і пильную?

Ніколи не жаліюся в журбі,
І цих віршів нікому не читаю.
Лише буває інколи, вночі
Я місяцю їх тихo сповідаю.

Моя надія як зів’ялий цвіт,
Нехай лиш вітер сторінки гортає…
Минає час, але чому ж тобі
Вірші без назви досі я складаю?

© Красницька К.

Сини - вірш

  • 12.02.14, 18:01

Мама відправила сина,

Просила Бути обачним.
Син обіцяв берегтися щосили:

«Мамо, не плачте».
Місяць минає, закони погіршали,

Прийняті жестами.
«Мамо, я просто не можу по-іншому –

Я на Грушевського».
Вулиця стала дуже болючою –

 Що говорити?
Син повернувся – очі заплющені,

Прапором вкритий.
Сонце сховалось – негода.

Чи буде Праведний суд?
Там, де учора проходив,

 сьогодні Друзі несуть.
Мама заплакана,

хрестить повсталих,

Мовчки, без слів.
Сина не стало,

В неї віднині –

мільйони синів.

Тетяна Власова

"Плакати Майдану" - буде пересувна міжнародна виставка?!

  • 11.02.14, 19:17

Майдан спровокував небувалу народну творчість. Хтось пише вірші, пісні, а більшість, несподівано для себе, почала малювати картини і плакати. Маємо поки що незбагненний феномен. Сталося так, що Музей плакату України, який до Майдану тихо існував на окраїні суспільної уваги, раптово опинився в епіцентрі подій, розпочавши Конкурс народного плакату протесту.
Процес пішов відразу після звірячого побиття юних студентів Євромайдану. Це обурило і згуртувало націю. Відповідно, виникли перші плакати. Після  мільйонного віче, розпочалася  плакатна хроніка. Що стала війною...
Команда Музею плакату при журналі "Музеї України", спробувала зібрати і зберегти кращі зразки графіки. Спершу на сайтах, потім на спеціально відкритій сторінці у Фейсбуці. Результат перевершив всі сподівання. За півтора місяці, сторінку відвідало десь півмільйона людей! 30-35 тисяч читачів щодня! Ми стали абсолютним рекордом відвідуваності нової музейної сторінки офіційно зареєстрованого музею! Підтяглися художники. Як професійні, так і аматори. Майстри фотошопу та демотивації. Фотографи... Нині маємо безпрецедентну базу данних плакатних робіт про Майдан.
Виникла ідея сформувати пересувну міжнародну виставку "Плакати Майдану", відібрати кращі авторські роботи, презентувати її безпосередньо на Майдані (скажімо у Київраді) і провезти основними країнами Євросоюзу, перш за все тими, які допомагали найбільше - Литва, Польща...
Вже почалися перемовини з художниками. Звернулися до дипломатів.
Вимальовується потужна мистецько-політична акція.
Відповідно, запрошуємо структури, здатні підтримати фінансово. Піар - гарантуємо!
Часу мало! Тому просимо художників, згідних на участь, потенційних меценатів, відгукнутися максимально швидко!
Контакт через сторінку Музею плакату України у Фейсбуці, через сайти "Музеї України", "Нова Січ". Проект все-одно буде реалізовано!
Нині феномен плакатної творчості вивчають соціологи, психологи. Музей плакату встигли звинуватити у пропаганді екстремізму, тероризмі, роботі на іноземні спецслужби... Ще раз підкреслимо - ми відбираємо лише вже оприлюднені у мережі роботи! Ніяких судових заборон  не маємо. Ми не ЗМІ! Ми - музей! Плакати - експонати. Кількість відвідувачів наших віртуальних експозицій залежить від популярності.
Те саме і з виставкою "Плакати Майдану". Буде підтримка і попит - проект піде. Ні, залишимся у мережі...
Все дуже просто.
Отож, стартуємо!
 Просимо відгукнутися художників - надайте музею дві-три копії кращих на Вашу думку плакатів у зручному для Вас форматі, відповідно підписаних і оформлених.
Всі учасники стануть лауреатами нашого конкурсу. Якщо вийде, будуть навіть невеликі премії...
Це наша - Плакатна революція, і ми повинні перемогти!
...І що б не казали - плакатну війну у Росії ми виграли блискуче...
Віктор Тригуб, директор Музею плакату України, редактор журналу "Музеї України"



Григорій Богослов

  • 08.02.14, 18:22

Григорій Богослов

Святий Григорій Богослов, Григорій Назіанзин, Назіанський (близько 330 — близько 390) — великий християнський святий, візантійський богослов, і ритор, один із отців церкви, єпископ Назіанза і Сасима, константинопольський патріарх.

Григорій народився бл. 329 року, в Аріанзі, поблизу Назіанза Каппадокійського. Його батьками були єпископ Назіанзський Григорій (II) та свята Нонна. Григорій Богослов (Назіанзін) навчався в найкращих школах Александрії та Афін, товаришував з Василієм Великим, проповідував проти аріан в епоху Їхнього торжества. вятий Григорій Богослов народився близько 329 року в Аріанзе, у домі своїх батьків поблизу міста Назіана в південній Кападокії (Мала Азія). Мати його, свята Нона походила зі знатної і благочестивої християнської сім’ї та доводилася двоюрідною сестрою святителю Амфілохію, єпископу Іконійського. Свята Нона вийшла заміж за Григорія Аріанзского, багатого землевласника, який під впливом дружини залишив свої помилки (до одруження він належав до однієї з юдейських сект), прийняв святе хрещення і став ревним християнином. Згодом святий Григорій Аріазанскій був посвячений у сан пресвітера, а потім — єпископа Назіанзінского і цілком присвятив себе на служіння Церкві Христовій.

За молитвами благочестивих Григорія і Нони у них народився син Григорій, який ще до народження був обіцяний матір’ю на служіння Богові. Батьки дали Григорію, а також і його молодшому брату Кесарію блискучу освіту. Після домашніх занять з дядьком, єпископом Іконійський, досвідченим викладачем риторики, святий Григорій пройшов курс навчання і в школах Назіанза,і в Кесарії Кападокійської та Олександрії. Юнак мав надзвичайні здібності. Дізнавшись від матері, що він присвячений Богові, святий Григорій прийняв обітницю зберегти себе в цнотливості й чистоті. Риторика - предмет я кий удавався йому найбільше. Для завершення своєї освіти святий Григорій відправився до Афін. Тут він зустрів святого Василія Великого, з яким його поєднала нерозривна дружба.

В Афінах святий Григорій познайомився з Юліаном (на прізвисько «Відступника,» який, ставши імператором, зрікся християнства і намагався було відродити язичництво в Римській імперії (361-363 р.). І залишив живе зображення цього злого й підступного ворога Церкви. Шість років провів святий Григорій в Афінах, вивчаючи літературу, філософію, математику, музику, геометрію, астрономію.

Після закінчення навчання, на прохання афінян святий Григорій залишився в Афінах на короткий час викладачем красномовства, а потім повернувся до батьків у Назіанз, де маючи 30 років, прийняв святе хрещення від свого батька, що був на той час єпископом.

В 374 році померли батьки святителя Григорія. Тоді він віддалився в Селевкію Ісаврійську, де служив при церкві святої великомучениці Теклі. Тут він прийняв піклування над лікарнями і притулках перестарілих. Багато праці приклав святитель Григорій, здобуваючи кошти для забезпечення лікарень і організовуючи в них порядок.

Після смерті святителя Василія Великого, святий Григорій, виконуючи передсмертне прохання свого друга, подається в Константинопіль для боротьби з єресю Македонія, який заперечував Божество Святого Духа.

Майже всі храми Константинополя були під владою єретиків. У 379 році святитель Григорій почав служити й проповідувати у невеликій домашній церкві своїх родичів, яку назвав «Анастасія» («Воскресіння»), вірячи, що саме тут почне воскресати православ’я. З чарівною переконливістю спростовував він всі доводи єретиків, натхненно розкриваючи істинне вчення Церкви. Слухачі гортувалися близько єпископської кафедри, голосно висловлюючи знаки схвалення і записуючи слова святителя. Гаряча проповідь святителя Григорія, його глибоке знання і тлумачення Святого Письма, праведне християнське життя залучали до нього все більше пастви і йому вдалося добитися значного ослаблення єретиків.

За підтримки Олександрійського Патріарха Петра (373-380) і Константинопольського імператора Феодосія (379-395) святитель Григорій Богослов був поставлений Патріархом Константинопільським і затверджений у цьому сані II Вселенським Собором у 381 році.

Однак зведення святителя Григорія на Константинопільську кафедру викликало невдоволення з боку Єгипетських і Македонських єпископів. Це викликало неспокій та незгоду в Церкві. Тоді святий Григорій вирішив піти із Константинополя, щоб вгамувати розбрат. Ні вмовляння імператора, ні прохання духовенства не зломили волі святителя. Він повернувся у рідний дім Аріанз і перебував там в чернечих подвигах.

Святитель Григорій вів строго подвижницький спосіб життя: ходив босоніж, мав тільки єдиний одяг, спав на землі або на ложі з деревних гілок; їжею для нього служили хліб і овочі, питтям — вода, в яку він іноді домішують трохи оцту.

У місто збурене єрессю Назіанз, святитель Григорій поставив благочестивого єпископа Евлалія. Звертаючись з численними посланнями, святитель продовжував мужньо викривати єретиків і роз’яснювати правдиве віровчення. Він великодушно пробачив юнака, який намагався вбити його в Константинополі.

25 січня 389 року святитель Григорій Богослов переставився до Господа, залишивши велику спадщину: 243 послання, 507 духовних віршів і 45 проповідей.

Особливості Григорія Богослова

Від Василія Великого він відрізнявся тим, що більше тяжів до самовияву, сповідальності, його цікавили, передусім, питання сенсу людського життя. У старості писав вірші (здебільшого — це лірика самотньої душі), філософські елегії та дидактичні поеми. У житті Григорій часом дотримувався обітниці мовчання, про що писав з неабияким красномовством: «Зрозумій, що кажу, мовить Піндар, і який знайдеш, що моє безголосся краше від твого красномовства, то покинь осипати докорами мою мовчазність. Або скажу тобі приказку наскільки справедливу, настільки й коротку: тоді заспівають лебеді, коли замовкнуть ґави». Збереглося понад 200 листів, що поряд з богословськими питаннями торкаються приватного життя Григорія. Вони започатковують у літературі автобіографічний жанр. Ліричні вірші, які писав в античному дусі Григорій Назіанзін, мають характер не стільки псалма (молитви), скільки риторичного панегірика.

Автобіоґрафічні поеми Григорія Богослова: “Про моє життя”, “Про мою долю”, “Простраждання моєї душі”

Мощі святого зберігаються в константинопольському Патріаршому Соборі Святого Георгія (Юра) в Стамбулі.

Й станемо без дяді Віті, Ми, найкращими у світі.

  • 06.02.14, 21:33


НЕ МОЄ.https://www.facebook.com/photo.php?fbid=589236737818971&set=a.248609941881654.60008.100001979491169&type=1 
Навіть не  знаю що тут  краще  вірш  чи  фото. 

ПОШИРЮЄМО. 

Дорогий наш дядя Вітя!
До Вас пише хлопчик Мітя.
Чи то правда, що ми чули?.
Ви бандитом колись були?

Дядя Вітя! Чомусь діти
Вас не можуть зрозуміти,
Чому Майдан стали бити?.
Тато каже Ви бандити.

Признайтеся, дядя Вітя
Двадцять перше вже століття,
Ви що, два рази сиділи?.
Чи нам просто так сп..ли?.

А ще хлопці із Майдану
Кажуть, що Вас ще дістануть,
І скоро Вас мітла "драна"
Змете у бік Магадана.

Вам з Києва треба "дути"
Щоби шухер перебути,
Й доручіть своїму Сані
Вкупить острів в океані

Але треба поспішати,
Із рахунків "бабки" зняти,
Усе решту залишити
І на острів свій "валити".

Острів з Африкою рядом,
"даю зуб" і "буду гадом",
Що буде з Вами дружина,
Візміть, Вітю, свого сина.

І звичайно, що "дантиста",
І Захарченка - садиста,
І Олійникову "рожу",
І Ківалова Сірожу.

Й бандюка свого, Клименка,
Ще візміть Колісниченка,
Не забудьте "Допу" й "Гепу"
Й свою Ганьку - мантелепу.

А Єфремов, все надутий,
І Чечетов "вольтанутий",
Мають бути разом з Вами,
Будуть вірними Вам псами.

Візміть з Лави ще попа,
Що рівняв Вас до Христа,
Той співатиме подяку
Й цілуватиме Вам сраку.

А міністр ваш МВД,
Нехай "беркут" приведе,
І всі "пташки-щебетушки"
Та личинки їх "тітушки"

А як приймете "тітушок" -
То візьміть ще з Ради "тушок"
Котрі теж совість продали
Й черевики Вам лизали

Візміть кума свого Пшонку,
Здасьте його на тушонку,
Як будуть з Вас вимагали
Дань, місцеві канібали.

Лиш Азірова не треба,
Ну, хіба, що є потреба.
Бо він може Вас обкрасти,
На крайняк "бімбу" підкласти..

Він, мабуть, і сам не зчувся,
Як в Давосі "лоханувся",
А насправді "відстрілявся".
Нафіг Вам "пердун" той здався.

Не забудьте за Царьова,
І Лук'янова дурного,
Боднаренчиху й Портнова,
і Голуба - що зі Львова.

Й Симоненка - мудака,
І слизького Кравчука,
Візьміть Ющенка Вітюшу,
Що нам всім наплював в душу.

Не забудьте унітаз
Пригодиться Вам якраз,
Лише яйця не беріть!
Я Вас прошу дядя Віть!

Та й живіть там в окіяні
Іроди ви окаяні,
Я гадаю, що й пірати,
Побояться Вас чіпати.

Та й царюйте, скільки влізе,
Й відкривайте свої візи,
лиш "тітушкам" та "беркутам",
І московським "ліліпутам".

А державнеє правління,
Візьме наше покоління,
Й станемо без дяді Віті,
Ми, найкращими у світі.

Й заживемо, як всі люди,
Слава Богу Вас не буде.
Не гнівайтесь дядя Вітя,
Як забув щось. Хлопчик Мітя.

Євген Сверстюк про "кухню" Кремля.

  • 05.02.14, 01:21
Євген Сверстюк: Москву не влаштовує мирний протест... 
Колишній радянський політв’язень — про кухню «секретних» провокацій, методи дискредитації суспільних авторитетів та «сіонських мудреців» на Майдані
Ярослава МУЗИЧЕНКО   

Євген Сверстюк.
«Коли порівняємо відомості про допити Тараса Шевченка з ходом допитів шістдесятників та нинішніх політв’язнів — проглядається та ж школа», — каже відомий громадський діяч, філософ і публіцист, головний редактор часопису «Наша Віра» Євген Сверстюк. У розгортанні деяких подій довкола майдану Незалежності також помітний почерк працівників «особливого призначення», який пан Євген за багато років добре вивчив. Мислитель переконаний, що таку працю не можна «не помічати», адже її плодами стають недовіра, роз’єднання в суспільстві, людські втрати. Це те, що в Шевченка: «орють лихом, лихом засівають. А що вродить?..»«Політичних» звинувачували в тероризмі...»

— Пане Євгене, «паралельний світ» спецслужб зберігає секретність перед широким загалом, бо вміє «замітати сліди». Там справді «все про всіх» відомо?

— Свого часу ми, шістдесятники, не вели щоденників — щоб описи нашої праці нікому не зашкодили. Утім були впевнені, що в КДБ «усе є». Але ж ні — їм не потрібно було правдивої історії. Нічого з підслуханого ними до нас не дійшло. Ключові фігури опору 1960–х років, якби вони самі про себе не засвідчили, залишилися б невисвітленими. У матеріалах КДБ збереглися якісь окремі деталі, доповідні з КДБ до ЦК. І в цьому — замітання слідів їхньої машини, яка відповідно до розпоряджень використовує щось із наявних даних, та найбільше покладається на доноси. На закритих судах не потрібні скрупульо­зність і факти.

— Відсікає правдиву інформацію і підсовує натомість деструктив і провокації?

— Звичайно. Найперше — обезголовлює суспільство, позбавляє ключових фігур та розриває їхні зв’язки з активною частиною суспільства. Ще в 1920–ті роки ЧК давала розпорядження: знищити верхівку. У своїх спогадах про Холодний Яр один з українських командирів Горліс–Горський згадує, як перевдягнені повстанці захоплюють більшовицьку машину з документами. Там була рознарядка Дзержинського — скільки людей у якій області треба «із’ять» і знищити. Ті люди мали пропасти — чи так, як композитор Микола Леонтович і видатний учений–садівник Левко Симиренко, чи як заручники. У Києві й Одесі мали розстріляти по вісім тисяч осіб, у Харкові, Полтаві, Катеринославі та Вінниці — по шість...

Окрім цього, сіяли паніку засобами терору. До речі, не так давно наші ЗМІ поширили кадр із голим чоловіком на снігу, над яким познущалися «беркутівці». Хтось із журналістів пояснив: цей сюжет знятий на професійну телекамеру, у ньому спеціально акцентовані деякі речі. Що було потрібно авторам? Пустити ці кадри між протестувальниками і спровокувати їх до помсти. Використати цю провокацію не зовсім вдалося (козак виявився незлобливим), та все ж рівень екстремістських настроїв серед майданівців зріс. Мені здається, що кинуто багато сил, кадрів, «тітушок» донецьких, харківських і російських — для роздмухування протистояння. Бо це сценарій Москви. Його мета — спричинити внутрішній конфлікт в Україні і виступити в ньому «миротворцями» — із танками чи без них. Цілком зрозуміло, що їх не влаштовує мирний протест.

— Яким чином дискредитували активних учасників мирного руху опору 1960—70–х?

— Була підміна аргументації. У пресі йшлося про крадіжки, «тунєядство», зґвалтування, бійку, а не про політичну «невідповідність», неприйняття режиму. Найчастіше намагалися знайти якийсь економічний переступ. Вершина бажань — доларова купюра. Якісь випадкові заробітки, не оформлені квитанціями, оголошувалися «криміналом». Мій попередник на засланні, фізик, доктор Болонкін був засу­джений за те, що відремонтував комусь телевізор і отримав за це 10 рублів. Миколу Горбаля звинувачували у спробі зґвалтування в трамваї. Схоже звинувачення «шили» В’ячеславу Чорноволу. Щодо моїх літературних есе, писаних для преси, застосували підміну визначення: літературну творчість оголосили виготовленням «антирадянських документів» і пропагандистською діяльністю. Так було й зі Стусом. І це теж було замітанням слідів.

У 1930–ті роки «політичних», зокрема, професора Миколу Зерова, академіка–математика Михайла Кравчука, звинувачували у тероризмі. До процесів залучали різних авторитетних людей, яким давали підписувати папірці зі звинуваченнями. Вони сіяли недовіру, страх і ворожнечу в середовищі інтелектуалів.

«Втручання у заборонену сферу називали «наклепом»...

— А ще ж була заборона говорити на певні теми?

— Так. Валерію Марченку, який прямо говорив про Голодомор, погрожували «лікуванням» у психлікарні. Проте майже через усі вироки шістдесятників проходить «наклеп на тему голоду». Література про ГУЛАГ була заборонена. У 1960–ті роки багато людей вийшли з радянських концтаборів на волю, але не оприлюднювали своїх спогадів. Григорій Кочур був нашим однодумцем, але остерігався про це й згадувати. Зрозуміло, що в усіх була підписка про нерозголошення. Навіть у греко–католицького владики Йосифа Сліпого. Якби він почав розповідати все, що бачив у таборах, то далі мав би справу з КДБ. А вони й за кордоном знаходили. Якимось дивом проскочили спогади про лагер одного російського автора у московському журналі. Під час допитів мене запитували, чи я знайомий iз тим текстом. І були дуже невдоволені, що така «злісна наклепницька річ» вийшла друком.

— Вони справді вважали, що то наклеп?

— Вони прекрасно розуміли, що то таке. Просто втручання у заборонену сферу називали «розповсюдженням наклепницької інформації».

— У працівників силових структур та «наближених» є особливий інтерес до всяких «таємних знань» — конспірології, окультизму, теорій про світову змову. Як ви гадаєте, звідки такі захоплення?

— Їх спеціально постачають негативною інформацією. Недовіра і ворожість є їхнім принципом. Під час допитів я був вражений, коли слідчий обурювався: «Як ви можете говорити про людину з такою певністю, що вона не могла б вчинити так–то? Це ж наклеп!». Вони не розуміли, що можна вірити людині. У них поширена література антихристиянського спрямування, яка виключає милосердя, любов і довіру. Варто б дослідити, як вони підбирають і закидають подібні тексти. І таких видань — море... І є розповсюджувачі.

— Якщо в книгарнях порівняти кількість справді наукової літератури про Україну і томи Шилова, Істархова, Лозко, Клімова, Канигіна та багатьох інших — про арійську 20–тисячолітню цивілізацію на наших теренах, то перших буде оберемок, а других — самоскид...

— Ця антихристиянська і антисемітська література видається масовим накладом. І люди на диво обізнані з нею. Я днями читав лекцію про Тараса Шевченка в Товаристві «Знання». Мене вразило, як багато слухачів антихристиянськи, рунвірівськи налаштовані. РУНВіра — це заблокованість. Аргументом не проб’єш. Вони не чують нічого і шукають лише підтвердження своїх переконань. Загал навіть не знає, що їхні писарі користуються совєцькою атеїстичною пропагандою. Цілих 70 років у СРСР над цим працювали цілі інститути, шукаючи способів дезінформації та дискредитації віри в Бога.

— До речі, нещодавно пройшла інформація, що сторінка «Беркута» у Фейсбуці наповнена антисемітською пропагандою: силовиків переконують, що «Майдан організували євреї»...

— Або американці (сміється). Їм таку літературу закидають, і, безперечно, вони її читають. І про «сіонських мудреців», і про «буржуазний націоналізм». Адже і сіоністи, й українські націоналісти є ворогами «темних трибуналів».

«Фашисти — особи, що не дотримуються законів...»

— Мабуть, через ці замовчування та фальсифікації сьогодні мало хто знає, якими ж були шістдесятники і бандерівці?

— Мені не раз доводилося виступати на захист правди про покоління шістдесятників. Розповідати правду про людей, які повстали, і проти чого вони повстали. Таке інформування дає інший погляд суспільству. Багато хто з людей середнього та старшого віку досі бояться чути про шістдесятників. І нині, дивіться, безліч людей прикидаються, що нічого не знають. Так і тоді було. Ці пасивні люди мали мізерну або ж сфальшовану інформацію з офіційних джерел і досі передають її дітям і внукам. Вони нічого не дізналися за ці роки.

— На прикладі «смолоскипної ходи» в день народження Степана Бандери бачимо, що людям, які в школі чи від заляканих батьків не отримали знань про бандерівців, підсовується спотворене уявлення про визвольний рух...

— Причому то не лише жупел «бандерівці», витворений засобами совєцької масової дезінформації, а й підміна визначення фашизму. Фашизм у спотвореному трактуванні — це німці з розв’язними усмішками й кухлями пива. А насправді це групи людей, які всупереч закону встановлюють владу сили і страху. У цьо­му розуміння, класична форма нинішнього фашизму — це «тітушки», які викрадають і вбивають у лісах людей. Силовиків виховують на ненависті. Вони послуговуються ненависницькими гаслами і ярликами, по яких «слід стріляти»: «бандерівці», «западєнци», «свобода слова»... Це старі кадебістські жупели.

— У радянській белетристиці петлюрівці і бандерівці «малювалися» за зразком чекістів та енкаведистів, «червоні» свої злочини перекладали на своїх ворогів. Таке ж враження — від нинішньої «контрпропаганди», де майданівці змальовуються як звірі, що мордують хлопців iз «Беркута»...

— Звичайно, це трафарет. Важливо розкривати ці механізми. Скажімо, коли Романа Корогодського на допиті спитали, хто такий Стус, він відповів: «Це голуб». «Та ви знаєте, як він називає нас?! Фашистами!». Роман сказав, що Стус має рацію. Бо фашисти — це особи, що не дотримуються законів, діють методами залякування і насилля... Нині силовики частково зазомбовані. Ніхто з них чітко не знає визначення фашизму. А фашисти — це озброєні «носороги», які йдуть вулицями, лякають і приєднують заляканих до себе.

ДОСЬЄ «УМ»

Євген Сверстюк народився 1928 р. у с. Сільце на Волині. У 1952 р. закінчив філологічний факультет Львівського університету, в 1953—1956 рр. — аспірант НДІ психології, де працював у 1959—1960 і 1962—1965 рр. До захисту кандидатської дисертації не був допущений. Був заарештований у січні 1972 р. Засуджений на максимальний термін — 7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання.

Починаючи з літа 1987 р. брав активну участь у роботі напівлегального Українського культурологічного клубу. З 1989 р. — президент Української асоціації незалежної творчої інтелігенції, що присуджує щорічні премії ім. В. Стуса.

У 1993 р. захистив у Вільному Українському університеті (Мюнхен) докторську дисертацію з філософії на тему «Українська література і християнська традиція». Автор численних книг, есе і статей iз літературознавства, психології і релігієзнавства, віршів і перекладів. Лауреат Державної премії ім. Т. Шевченка (1995) та премії ЮНЕСКО «За міжконфесійну та міжетнічну толерантність».

http://www.umoloda.kiev.ua/number/283/0/85631/

Україна – країна «міраж»

  • 03.02.14, 16:36
Просто душа плаче, а серце розривається, дивлячись на весь цей безлад в Україні. Можна згадати вірш Лермонтова, рядки якого ніяк краще підходять під нинішню ситуацію: 
Земля тряслась — как наши груди;
Смешались в кучу кони, люди,
И залпы тысячи орудий
Слились в протяжный вой…
Правду говорять: «Нічого святого не лишилося». 
Ми живемо в країні, яку сміло можна назвати країною «міраж»: з однієї сторони Україна з гарним вигідним розташуванням, 2 морями, великою кількістю річок, водоймищ, мальовничою природою, височезними горами, рясними лісами, глибокими печерами, корисними копалинами, з другої сторони – все це майже по клаптиках знаходиться у розпорядженні високопосадовців та людей простіше сказати «далеко не бедных». Наші рясні ліси можна порівняти з головою лисіючого чоловіка, дерева йдуть ніби по колу,огортаючи….. пустоту. Масштабні вирубки лісу спричиняють зсуви ґрунтів, посилюють парниковий ефект…і це самий мінімум. В нашій країні достатня кількість природнього газу…. скільки себе пам*ятаю, стільки і чую про це глибоко – економічне, а точніше політичне питання, це таке затуманення очей, відвертаюче увагу від дійсно складних і глобальних проблем. В Україні тисячі, а то і сотні тисяч талановитих людей, але їм немає де себе проявити, застосувати свої ідеї, отримати на це фінансування, тому вони ніби є, а ніби їх і немає…. 
Можна привести безліч прикладів і аргументів про нашу «міражну» країну….. Дійсно настав час щось змінити. Звісно, ми ніколи не вгадаємо чи буде нам краще в Європейському Союзі чи ні…. адже заходячи в дорогий, шикарний ресторан, ніхто не впевнений в тому, що там йому буде комфортно. Данні протести, страйки та загальна біль суспільства – це дійсно перший крок і шанс в інакше щасливе майбутнє.
Україна – країна «міраж». Все є…і немає нічого. А все може бути по іншому…..

Мій Шевченко.

Тарас закарбувався у душі моїй навік!
Були лихі часи в житті країни,
Та  не про себе думав мужній  чоловік -
Він переймався долею Вкраїни.

О, як боявся, що одурять і  покинуть
ЇЇ вві сні, а потім - окрадуть.
Йому ж боліла доля Батьківщини
Й дороговказом осявала путь.

Подумать тільки:  довгих десять років
Заслання, туги, болю і жалю...
І тисячі муштрованих солдатських кроків
Не перекреслили оте його "люблю..."

Як він любив... Він так любив Вкраїну, 
Безмежжя верб, степів і солов'їв,
Убогих, вдів і землю-сиротину,
Й ненавидів панів, жандармів і царів.

Поет леліяв мрію - жити без обману.
Ридали вірші та кляли недолю,
Повстати звали і порвать кайдани,
І кров'ю ворогів скропити волю!

Та не дали... І відняли Вітчизну,
І доконали генія ще в розквіті життя...
Я не справляю по тобі,  Тарасе, тризну -
А йду з живим тобою в майбуття!

 Автор: Ірина Шостак.