хочу сюда!
 

Елена

51 год, лев, познакомится с парнем в возрасте 48-58 лет

Искать

Поиск заметок «вірші»

На київському Майдані збирають вірші про Євромайдан

Фото: AP

Події на Майдані надихають українців на поезію. Пишуть прямо на Майдані. Із творчістю автори приходять до сцени щоб звідти зачитати рядки.

"Майдан - це не поетичний клуб",- каже один з ведучих Майдану Євген Нищук. - "Ми приймаємо всі вірші. Нічого не пропаде. Складаємо їх в спеціальну папку. Можливо колись знайдеться якійсь редактор і впорядкує їх в збірку, а якась партія чи організація оплатить її видання".

Бувають випадки, коли автору дозволяють зачитати власну поезію зі сцени. Так свій вірш читав київський школяр хворий на ДЦП.

"Це були рядки про злочин, який зробила влада проти мирних людей й яку за це понесе кару. Після його виступу я хвилину стояв перед мікрофоном й не міг говорити. Якщо дитина з такими вадами стоїть на майдані, то за це дійсно варто йти до кінця",- сказав "голос майдану" Євген Нищук.

Джерело:http://gazeta.ua/articles/culture/_na-kijivskomu-majdani-zbirayut-virshi-pro-evromajdan/532715

Може годі співати?

Віршований текст. Сам собі поет

Сам собі поет.

Писати вірші, насправді дуже легко!
Просто потібно по дружитися з римою
І писати про те, в що віриш твердо!
Також потрібно ручка і листок,
В моєму випадку це телефон, 
плюс Віндосовський блокнот.
Набагато важче писати мінуса, 
мутити біт, поверх текста.
Потім трек, такий що в душу коле, 
таке зробити не кожен зможе.
Далі студійка, запис, трек в мережі. 
Попадає людям в саме серце, як ток по вені!

Зараз пише кожен третій,
Кожен другий думає що геній
І кожен хоче щоб його читали,
Слова на біт поклали, коментували.
Та насправді кому це треба?
Зараз кожен сам собі поет,
Кожен сам знає що для нього пріоритет.
Ским спати, кого любити.
На стакан присісти чи косяк забити.
Спорт, наука чи бабло.
Для одного щось добро! 
Для іншого, те саме, чисте зло!
Кожен сам обирає чим себе вбивати!
Просто безглуздо здоровим помирати)))))))

Вірші Шевченка, В казематі




Моїм соузникам посвящаю
Згадайте, братія моя...
Бодай те лихо не верталось!
Як ви гарнесенько і я
Із-за решотки визирали.
І, певне, думали: —
Коли На раду тиху, на розмову,
Коли ми зійдемося знову
На сій зубоженій землі? —
Ніколи, братія, ніколи
З Дніпра укупі не п'ємо!
Розійдемось, рознесемо
В степи, в ліси свою недолю,
Повіруєм ще трохи в волю,
А потім жити почнемо
Між людьми, як люди.
А поки те буде,
Любітеся, брати мої,
Украйну любіте
І за неї, безталанну,
Господа моліте.
І його не забудьте, други,
І не проклинайте.
І мене в неволі лютій
Інколи згадайте.

І

Ой одна я, одна,
Як билиночка в полі,
Та не дав мені Бог
Ані щастя, ні долі.
Тільки дав мені Бог
Красу — карії очі,
Та й ті виплакала
В самотині дівочій.
Ані братика я,
Ні сестрички не знала,
Меж чужими зросла,
І зросла — не кохалась!
Де ж дружина моя,
Де ви, добрії люди?
Їх нема... я сама.
А дружини й не буде!

II

За байраком байрак,
А там степ та могила.
Із могили козак
Встає сивий, похилий.
Встає сам уночі,
Іде в степ, а йдучи
Співа, сумно співає: —
Наносили землі,
Та й додому пішли,
І ніхто не згадає.
Нас тут триста, як скло!
Товариства лягло!
І земля не приймає.
Як запродав гетьман
У ярмо християн,
Нас послав поганяти.
По своїй по землі
Свою кров розлили
І зарізали брата.
Крові брата впились
І отут полягли
У могилі заклятій. —
Та й замовк, зажуривсь
І на спис похиливсь,
Став на самій могилі,
На Дніпро позирав,
Тяжко плакав, ридав,
Сині хвилі голосили.
З-за Дніпра із села
Руна гаєм гула,
Треті півні співали.
Провалився козак,
Стрепенувся байрак,
А могила застогнала.

III

Мені однаково, чи буду
Я жить в Україні, чи ні.
Чи хто згадає, чи забуде
Мене в снігу на чужині —
Однаковісінько мені.
В неволі виріс між чужими,
І, неоплаканий своїми,
В неволі, плачучи, умру,
І все з собою заберу,
Малого сліду не покину
На нашій славній Україні,
На нашій — не своїй землі.
І не пом'яне батько з сином,
Не скаже синові: — Молись.
Молися, сину: за Вкраїну
Його замучили колись.—
Мені однаково, чи буде
Той син молитися, чи ні...
Та не однаково мені,
Як Україну злії люди
Присплять, лукаві, і в огні її, окраденую, збудять...
Ох, не однаково мені.

IV

— Не кидай матерії — казали,
А ти покинула, втекла,
Шукала мати, не найшла,
Та вже й шукати перестала,
Умерла плачучи. Давно
Не чуть нікого, де ти гралась;
Собака десь помандрувала,
І в хаті вибито вікно.
В садочку темному ягнята
Удень пасуться.
А вночі Віщують сови та сичі
І не дають сусідам спати.
І твій барвіночок хрещатий
Заріс богилою, ждучи
Тебе неквітчану.
І в гаї
Ставочок чистий висихає,
Де ти купалася колись.
І гай сумує, похиливсь.
У гаї пташка не співає —
Й її з собою занесла.
В яру криниця завалилась,
Верба усохла, похилилась,
І стежечка, де ти ходила,
Колючим терном поросла.
Куди полинула, де ділась?
До кого ти перелетіла?
В чужій землі, в чужій сім'ї
Кого ти радуєш? до кого,
До кого руки приросли?
Віщує серце, що в палатах
Ти розкошуєш, і не жаль
Тобі покинутої хати...
Благаю бога, щоб печаль
Тебе довіку не збудила,
Щоб у палатах не найшла...
Щоб бога ти не осудила
І матері не прокляла.
— Чого ти ходиш на могилу? —
Насилу мати говорила.—
Чого ти плачеш ідучи?
Чому не спиш ти уночі,
Моя голубко сизокрила?
— Так, мамо, так.—
І знов ходила,
А мати плакала ждучи.
Не сон-трава на могилі
Вночі процвітає,
То дівчина заручена
Калину саджає,
І сльозами поливає,
І господа просить,
Щоб послав він дощі вночі
І дрібнії роси.
Щоб калина прийнялася,
Розпустила віти.
— Може, пташкою прилине
Милий з того світа.
Зов'ю йому кубелечко,
І сама прилину,
І будемо щебетати
З милим на калині.
Будем плакать, щебетати,
Тихо розмовляти,
Будем вкупочці уранці
На той світ літати.
І калина прийнялася,
Віти розпустила.
І три літа на могилу
Дівчина ходила.
На четверте... Не сон-трава
Вночі процвітає,
То дівчина з калиною
Плаче, розмовляє:
— Широкая, високая
Калино моя,
Не водою до схід сонця
Поливаная.
Широкії ріки-сльози
Тебе полили.
їх славою лукавою
Люди понесли.
Зневажають подруженьки
Подругу свою,
Зневажають червоную
Калину мою.
Повий мою головоньку,
Росою умий
І вітами широкими
Од сонця закрий.
Вранці найдуть мене люди,
Мене осміють.
Широкії твої віти
Діти обірвуть.—
Вранці рано на калині
Пташка щебетала;
Під калиною дівчина
Спала, не вставала:
Утомилось молодеє,
Навіки спочило...
Вставало сонце з-за могили,
Раділи люди, встаючи.
А мати й спати не лягала,
Дочку вечерять дожидала
І тяжко плакала ждучи.

VI

Ой три шляхи широкії
Докупи зійшлися.
На чужину з України
Брати розійшлися.
Покинули стару матір.
Той жінку покинув,
А той сестру.
А найменший
Молоду дівчину.
Посадила стара мати
Три ясени в полі,
А невістка посадила
Високу тополю.
Три явори посадила
Сестра при долині...
А дівчина заручена —
Червону калину.
Не прийнялись три ясени,
Тополя всихала,
Повсихали три явори,
Калина зов'яла.
Не вертаються три брати.
Плаче стара мати,
Плаче жінка з діточками
В нетопленій хаті.
Сестра плаче, йде шукати
Братів на чужину...
А дівчину заручену
Кладуть в домовину.
Не вертаються три брати,
По світу блука ють.
А три шляхи широкії
Терном заростають.

VII

Н. Костомарову

Веселе сонечко ховалось
В веселих хмарах весняних.
Гостей закованих своїх
Сердешним чаєм напували
І часових переміняли,
Синемундирних часових.
І до дверей, на ключ замкнутих,
І до решотки на вікні
Привик я трохи, і мені
Не жаль було давно одбутих,
Давно похованих, забутих,
Моїх кривавих тяжких сльоз.
А їх чимало розлилось
На марне поле. Хоч би рута,
А то нічого не зійшло!
І я згадав своє село.
Кого я там коли покинув?
І батько й мати в домовині...
І жалем серце запеклось,
Що нікому мене згадати!
Дивлюсь: твоя, мій брате, мати
Чорніше чорної землі
Іде, з хреста неначе знята...
Молюся! господи, молюсь!
Хвалить тебе не перестану!
Що я ні з ким не поділю
Мою тюрму, мої кайдани!

VIII

Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть,
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають ідучи дівчата,
А матері вечерять ждуть.
Сім'я вечеря коло хати,
Вечірня зіронька встає.
Дочка вечерять подає,
А мати хоче научати,
Так соловейко не дає.
Поклала мати коло хати
Маленьких діточок своїх;
Сама заснула коло їх.
Затихло все, тільки дівчата
Та соловейко не затих.

IX

В неволі тяжко, хоча й волі,
Сказать по правді, не було.
Та все-таки якось жилось,
Хоть на чужому, та на полі...
Тепер же злої тії долі,
Як бога, ждати довелось.
І жду її, і виглядаю,
Дурний свій розум проклинаю,
Що дався дурням одурить,
В калюжі волю утопить.
Холоне серце, як згадаю,
Що не в Украйні поховають,
Що не в Украйні буду жить,
Людей і господа любить.

X

КОСАР

Понад полем іде,
Не покоси кладе,
Не покоси кладе — гори.
Стогне земля, стогне море,
Стогне та гуде!
Косаря уночі
Зустрічають сичі.
Тне косар, не спочиває,
Й ні на кого не вважає,
Хоч і не проси.
Не благай, не проси,
Не клепає коси;
Чи то пригород, чи город,
Мов бритвою, старий голить
Усе, що даси.
Мужика, й шинкаря,
Й сироту-кобзаря.
Приспівує старий, косить,
Кладе горами покоси,
Не мина й царя.
І мене не мине,
На чужині зотне,
За решоткою задавить,
Хреста ніхто не поставить
І не пом'яне.
Чи ми ще зійдемося знову?
Чи вже навіки розійшлись?
І слово правди і любові
В степи і дебрі рознесли!
Нехай і так.
Не наша мати,
А довелося поважати.
То воля Господа.
Годіть!
Смирітеся, молітесь Богу
І згадуйте один другого.
Свою Україну любіть,
Любіть її...
Во время люте,
В остатню тяжкую минуту
За неї Господа моліть.

Вірш з Майдану (російською)

  • 16.12.13, 18:57
Судья, и мент, и прокурор!
Тобою управляет вор!
Ты в роли лагерной шестёрки,
Как сучий пёс, ты на верёвке
Когда хозяин скажет: "Фас", -
Ты выполнишь любой приказ,
Услужливо спустив штаны,
Давно ты б.ядью у шпаны.
За пайку дармовой жратвы,
Ты моешь ноги у братвы,
Но вот судья, мент, прокурор,
Сейчас ты можешь смыть позор,
Найти оставшуюся честь,
Если такая ещё есть,
Хоть раз привстань, не присмыкайся,
Не будь шестёркой - УВОЛЬНЯЙСЯ!!!!!!!!!

"Надважливі справі"?

  • 16.12.13, 16:28
16.12.13 14:21 Поэта Лазуткина вызывают на допрос в ГПУ за стихи со сцены Евромайдана, - Доний
Дмитрий Лазуткин выступил с открытой поддержкой Евромайдана
Фотография: Поета Дмитра Лазуткіна викликають в Генпрокуратуру за <b>вірші</b>!!!
Щойно Дмитрові Лазуткіну подзвонили з Генпрокуратури та запросили на допит у зв'язку з "його висловлюваннями".
Поет Дмитро Лазуткін виступив зі сцени Євромайдану зі своїми <b>віршами</b>.
Мистецьке об'єднання "Остання Барикада" заявляє про неприпустимість  переслідування українських митців за їхню творчість та громадянську позицію!

Активного участника Евромайдана поэта Дмитрия Лазуткина вызывают на допрос в ГПУ за стихи. Об этом написал на своей странице в социальной сети Фейсбук оппозиционный депутат Олесь Доний, информирует Цензор НЕТ.

"Только что Дмитрию Лазуткину позвонили из Генпрокуратуры и пригласили на допрос в связи с "его высказываниями", - отметил он.

Читайте также на «Цензор.НЕТ»: ГПУ вызвала на допрос Руслану

"Поэт выступил со сцены Евромайдана со своими стихами. Творческое объединение "Последняя Баррикада" заявляет о недопустимости преследования украинских писателей за их творчество и гражданскую позицию!" - добавил он.Источник:http://censor.net.ua/n263720Источник:http://censor.net.ua/n263720


Публікація у журналі "Дніпро"

 

У журналі "Дніпро" , листопад 2013 р.  надрукований мій вірш "Задивилось небо на дерева вниз". Можете ознайомитися.
Вдячна сайту і друзям, завдяки Вам, Вашій підтримці мені пишеться. heart  З любов'ю, Сонце-33.

В пам'ять про тата

Завтра йому  було б  85-ть. За  професією фельдшер, за  духом  філософ і  романтик, трохи  поет. 
Я знаю, що тато радів би за  всіх  тих  кому  стало  духу  тримати  наш Майдан. В  першу чергу він  радів  би  за наших  дітей які  виросли і мають  наснагу  змінити  державу в  якій  живемо, стояти  за  свою  гідність .
Для  найменших у  батька  завжди  були  прості  і добрі  вірші. Ось  тільки деякі для  дітей, про дітей, до сезону

ЗАЖУРИВСЯ КІТ                             КОТИК МУРЧИК                             

Зажурився сірий кіт,                                         Котик Мурчик:няв-няв-няв…                       

Що немає він чобіт,                                          Всіх мишей порозганяв.

Бо в саду сніжок паде                                     Тихо стало у дворі -

Бідний котик пропаде!                                     Сидять миші у норі.


ТАТОВА ПЯТІРКА                                 ГНАТИК

 -Як там в школі, все впорядку?-                  Гнатик вчитись захотів:

Батько сина запитав.                                   “Хоцу в сколу”, - туркотів.

-Так. Одержав знов я, татку,                         Мати каже:”Відведу!”

Пять за твір, що ти писав.                           Гнатик в сльози:”Не пі-ду-у”.

ГАЛЯ СНІГУ НЕ БОЇТЬСЯ                 БІЛЕ ПОМЕЛО

 За вікном сніжок іскриться,                             Ой те біле помело 

Галі в хаті не сидиться –                                   Гори снігу намело 

Так і хочеться хоч трішки                                  Ні проїхать ,ні пройти,

На дворі погратись в сніжки.                     Ні стежину віднайти.

-Не виходь же доню з хати,-                     Де не глянь-лежить сніжок,

Каже їй ласкаво мати.                              Білий-білий, мов пушок.

-Бо простудишся дитино,                         Діти раді цій порі,

Будуть ручки й носик сині.                       Ліплять “баби” у дворі,

-Не боюся сніговиці-маю                          Та й санчата не дармують,

Теплі рукавиці                                          По сніжку біжать, мандрують

Ще й киптарик-кожущок,

Не страшний мені сніжок

ПЕРШИЙ СНІГ                                  ЗАГУБИЛА МИШКА ХВОСТИК

Встав Івасик рано-вранці,                         Бігла мишка через мостик,

У віконце загляда-                                   Загубила мишка хвостик,

На подвірї, ніби в казці,                            І не знає як їй бути

Повно снігу! Не біда.                                 В кого хвостик роздобути?

І зрадів ураз хлопчина,                              А без нього хоч у воду:

Бо в казковому дворі                               Загубила всяку вроду.

“Бабу” зліпить здоровенну

Для потіхи дітворі


Ну і трохи повчальної сатири для  дорослих 

ВОВЧА ДОБРОТА                              СВИНЯЧА ВДАЧА   

Повірила вовкам овечка,                            “Я чистоту люблю над все”,

У їхню доброту і честь,                               Взялась свиня свині хвалити-

І залишились від небоги                             “В грязі не хочу більше жити    

Лиш ратиці і шерсть.                                   бо чистота мені всього найвище”.

Мораль:                                                      Сказавши  так  полізла в багновище.

Як не хочеш лиха запізнати                         Мораль:

Навчись друзів вибирати                            Чи варто дивуватися з свиней,

                                                                   Коли не мало знаємо людей,

                                                                   Що гнуть слова як дуги

                                                                   Кажуть одне, а роблять друге


                                                                                                                  Микола  Фаб'як




Чухраїнці - Вишня Остап

  • 10.12.13, 22:52
(Спроба характеристики)

ПЕРЕДМОВА
      "Чухраїнці", як ми знаємо, це дивацький нарід, що жив у чудернацькій країні "Чукрен".
      Країна "Чукрен" була по той бік Атлантиди.
      Назва - "чухраїнці" (і про це ми знаємо) - постала від того, що нарід той завжди чухався...
      В цій моїй науковій праці ми спробуємо, за виконаними матеріалами, зазнайомити з характеристикою вищеназваного дивного народу.

РОЗДІЛ І
      Країна "Чукрен", як про те свідчать матеріали, знайдені при розкопках гробниці чухраїнського царя Передери-матнюріохора, розлягалася на чималім просторіні від біблійської річки Сону до біблійської річки Дяну. Біля річки Дяну простягалося пасмо так званих Кирпатих гір. Це - на заході...
      Південь країни "Чукрен" обмивало море з водою синього кольору. Синім те море зробилося дуже давно, ще тоді, коли найбільша в світі катаклізма - бог одділив океани від землі. Тоді те море хотіло зробитися океаном - надулося, посиніло, та так синім на ввесь свій вік і залишилося.
      В синє море текла найулюбленіша чухраїнцями річка Дмитро. А на південному заході була велика річка Дсітро. Од цих річок і чухраїнці прибрали назв: Наддмитрянців і Наддсітрянців. Наддмитрянці - це ті, що жили над річкою Дмитром, а Наддсітрянці - над Дсітром.
      Чухраїнців було чимало і щось понад тридцять мільйонів,- хоч здебільша вони й самі не знали, хто вони такі суть...
      Як запитають було їх:
      - Якої ви, лорди, нації?
      Вони, почухавшись, одповідають:
      - Та хто й зна?! Живемо в Шенгерієвці. Православні.
      "Чукрен" була країна хліборобська. На ланах її на широких росли незнані тепер хліба: книші, паляниці, перепічки...
      А найбільше чухраїнці любили на вгородах соняшники.
      - Хороша,- казали  вони,- рослина.  Як  зацвіте-зацвіте-зацвіте.
      А потім як і схилить і стоїть перед тобою, як навколюшках... Так ніби він - ти, а ти - ніби пан. Уперто покірлива рослина. Хороша рослина.

РОЗДІЛ II
      Мали чухраїнці цілих аж п'ять глибоко національних рис. Ці риси настільки були для них характерні, що, коли б котрийсь із них загубився в мільйоновій юрбі собі подібних істот, кожний, хто хоч недовго жив серед чухраїнців, вгадає:
      - Це - чухраїнець.
      І ніколи не помилиться...
      Його (чухраїнця) постать, його рухи, вираз, сказать би, всього його корпуса - все це так і випирає оті п'ять голівних рис його симпатичної вдачі.
      Риси ці, як на ту старовинну термінологію, звалися так:
      1. Якби ж знаття?
      2. Забув.
      3. Спізнивсь.
      4. Якось то воно буде!
      5. Я так і знав.
      Розглянемо поодинці всі ці п'ять характерних для чухраїнця рис.
      Нагадаємо тільки, що розкопані матеріали сильно потерпіли од тисячолітньої давнини, а декотрі з них й понадривані так, ніби на цигарки, хоч матеріали ті ні на книжки з сільського господарства, ні на газети не подібні.
      Одну з книжок, писану віршами, викопано разом із глечиком.
      Академіки кажуть, що, очевидно, чухраїнці накривали глечики з молоком поезією: настільки в них була розвинена вже тоді культура.
      Книжка дуже попсована, вся в сметані. Сметана та взялася струпом. Хімічний дослід того струпа виявив, що то - крейда. Як догадуються вчені, сметану ту було накрито книжкою біля якогось великого міста.
      Отже, дуже тяжко працювати над тими матеріалами. Через те характеристика кожної національної чухраїнської риси може бути не зовсім повна.
      Ми зарані просимо нам те дарувати. Не ми в тому винні, а тисячоліття.
      Вивчати науково кожну окрему рису ми, за браком часу й місця, навряд чи зможемо. Доведеться обмежитись наведенням для кожної з них наочних прикладів: так, ми гадаємо, буде й швидше, й для широкого загалу зрозуміліше.
Якби ж знаття
      Найхарактерніша для чухраїнців риса. Риса-мати. Без неї чухраїнець, а риса ця без чухраїнця - не риса.
      Повстала ця риса в чухраїнців от з якого приводу. Вшивав один із них хату. Зліз аж до бовдура і посунувся. Сунеться й кричить:
      - Жінко! Жінко! Соломи! Соломи! Соломи!..
      Геп!
      - Не треба...
      Це, значить, кричав чухраїнець жінці, щоб вона, доки він гепне, соломи на те місце, де він гепне, підіслала. Не встигла жінка цього зробити. Тоді виходить: "Не треба".
      І от після цього й укоренилася глибоко ця риса в чухраїнцеву вдачу. Як тільки яка притичина, зразу:
      - Якби ж знаття, де впадеш,- соломки б підіслав.
      Або:
      - Якби знаття, що в кума пиття...
      І так в кожнім випадку життя чухраїнського цивілізованого.
      От будують чухраїнці яку-небудь будівлю громадську. Збудували. А вона взяла і упала. І зразу:
      - Якби ж знаття, що вона впаде, ми б її не сюди, а туди будували.
      Є серед матеріалів характерний запис, як попервах чухраїнці свою культуру будували. Узялися дуже ретельно... А потім за щось завелись, зразу за голоблі (була в них така зброя, на манір лицарських середньовічних списів) та як зчепились полемізувати... Полемізували-полемізували, аж дивляться - у всіх кров тече... Тоді повставали й стогнуть:
      - Якби ж знаття, що один одному голови попровалюємо, не бились би.
      Сильно тоді в них культура затрималася... Та й не дивно: з попроваленими головами не дуже культурне життя налагодиш...
      Вирішили якось вони театр організувати. Запросили спеціальну людину. Бігали, говорили; обговорювали. Хвалилися, перехвалювалися. Підвела їх та людина: не організувала театра, а зовсім навпаки.
      Тоді почухались.
      - Якби ж знаття...
      І почали знову.
      І не було жоднісінького чухраїнця без отого знаменитого:
      - Якби ж знаття...
Якось-то воно буде. Я так і знав.
      З цією головною рисою тісно з'єднані четверта й п'ята риси в чухраїнців, а саме: "якось-то воно буде" та "я так і знав".
      Коли чухраїнці було починають якусь роботу, хоч би в якій галузі їхнього життя та робота виникла, і коли хто-небудь чи збоку, чи, може, трохи прозорливіший зауважив:
      - А чи так ви робите?
      Чухраїнець обов'язково подумає трішки, почухається і не швидко прокаже:
      - Таї Якось-то вже буде!
      І починає робити...
      Коли ж побачить, що наробив, аж пальці знати, тоді:
      - Я так і знав!
      - Що ви знали?
      - Та що отак буде!
      - Так навіщо ж ви робили?
      - Якби ж знаття...
      - Так ви ж кажете, що знали?
      - Так я думав, що якось-то воно буде!
      Один індійський мудрець, коли йому про це тоді розповідали, сказав:
      - Дивне якесь perpetuum mobile.
Забув. Спізнивсь.
      Друга риса - "забув" і третя - "спізнивсь" характерні так само риси для чухраїнців, але вони особливих пояснень, гадаємо, не потребують...
      - Чому ви цього не зробили?
      - І-і-і-ти! Забув! Дивись?!
      Або:
      - Чого ж ви не прийшли?
      - Та засидівсь, глянув, дивлюсь - спізнивсь! Так я й той... облишив. Якось-то, сам собі подумав, воно буде.
      Істинно дивний народ.

РОЗДІЛ III
      Країну "Чукрен" залила стихія разом із Атлантидою. Один чухраїнський поет, грізної стихії перелякавшися, заліз на височенну вербу й чекав смерті. Коли вода вже заливала його притулок, він продекламував журно:
      Ой, поля, ви, поля,
      Мати рідна земля,
      Скільки крові і сліз
      По вас вітер розніс.
      А в цей момент пропливав повз ту вербу атлантидянин і, захлинаючись уже, промовив:
      - І все по-дурному!

ПІСЛЯМОВА
      Читав я оці всі матеріали, дуже сумно хитаючи головою. Прочитавши, замислився і зітхнув важко, а з зітханням тим само по собі вилетіло:
      - Нічого. Якось-то воно буде. Тьху!

Ні, я не плакала, що ти старий

Після прочитання вірша землячки Наталі Горішної :

Я плакала, що ти такий старий,
Що ти скоріше пара моїй мамі.
Ходила із опухлими губами -
Я плакала, що ти такий старий.

Дивлюсь на ту закоханість згори
І світло заздрю: вже не буде з нами,
Щоб плакати, що ти такий старий,
Ходити із опухлими губами.
 (Н. Горішна)

Ні, я не плакала, що ти старий,
Була б з тобою поруч аж до смерті.
Гортаю спогади, щемливі і затерті.
Ні, я не плакала, що ти старий!

Та розійшлись, на превеликий жаль,
Твоя й моя навік-віки дороги.
Із попелом розвіяні тривоги.
Лиш  іноді в полон бере печаль.

Ти був для мене милим, батьком, братом...
Міг Соломон позаздрити, їй Богу,
Бо мудрість ти отримав в нагороду.
В одному схибив: що мене ти втратив.




Новий Кобзар

Не сплять чарівні дзеркала
Калюж священних вулиць грудня,
Де комісар блаженний Руднєв
Хурделі шле у бік Карпат,

Плекає сонце літніх днин
Надію в полонини схронах
І став нечувано солоним
Сніг після Крут студентських гри,

Майнув де київський експрес,
Летять сокир варязьких зблиски,
Веде вітри Богдан Хмельницький
Чи під ярмо, чи під вінець,

Тарас читає заповіт
Розчуленим чугайстрам, мавкам,
Собакою приблудним гавка
Лісовської блискучий зліт,

Візьми із полиці "Кобзар",
Налий по вінця біль і смуток,
Дивись, як він провісно-скупо
Вкраїни долю описав,

І прошу, не питай мене
За що люблю небес знамена,
Чом так привітно за рамена
Торкається пшеничний степ,

Серед зловтіх ворожих ржі
Я зичу милій Україні
Новий Кобзар вписав щоб нині
Рядків світліших всі вірші