хочу сюда!
 

Катюшечка

29 лет, лев, познакомится с парнем в возрасте 26-35 лет

Искать

Поиск заметок «вірші»

Зруйнований прихисток душі на базавлуцьких пагорбах

4 лютого минуло 76 років від дня народження Бориса Мозолевського –всесвітньовідомого українського археолога і самобутнього поета, якому судилося зробити сенсаційне археологічне відкриття століття і стати виразником цілої епохи в поезії… В кожній цивілізованій країні цього було б більш ніж достатньо, щоби всіляко плекати пам’ять про таку людину як про одного з великих її громадян. На жаль, в Україні сьогодні в пошані зовсім інші цінності, тож і ставлення до таких людей абсолютно байдуже.





Повертаються старі часи Кучми, – Винничук про позов Колесніченка

  • 23.03.13, 22:57
19-03-13 12:45   





 




Вчора з’явилося повідомлення про те, що письменник Юрій Винничук отримав повістку про виклик до суду за позовною заявою народного депутата від Партії регіонів Вадима Колесніченка. 

 Чому Винничук не був на суді наприкінці лютого й чи з’явиться він 1 квітня? Як загалом ставиться до такого роду позовів і чи впливають вони на творчість Юрій Винничук поділився із журналістом сайту телеканалу новин "24".

За позовом нардепа Вадима Колесніченка Вас викликають до суду. Раніше, 27 лютого, на засіданні Вас не було. Чи з’явитеся до судової зали цього разу?

 Тепер, звісно, з’явлюся. Минулого разу мене не було тільки з тієї причини, що я не отримав жодного виклику до суду. Зараз його уже надіслали, тому 1 квітня я буду у суді.

День дурнів, 1 квітня, гадаєте, символічно?

 Думаю, що суддя проявила своє гарне почуття гумору і призначила суд саме на цю дату. Тому має бути весело (сміється, – "24").

На вашу думку, що найбільше могло образити чи зачепити честь та гідність пана Колесніченка?

 Я про нього дуже багато писав: оскільки він говорить багато різних дурниць, то я часто реагую. Сьогодні у нього є конкретні претензії до мене. Зараз усе важко висловити, бо це – величезна тирада, яка стосується моїх суджень про те, що він говорив. Колесніченко мав на увазі одне, я ж у його словах побачив інше. Це скоріше не судова справа, а суперечка.

Причина усьому ваші статті, зокрема, на Пост-поступі, чи все ж скандальний вірш "Убий пі…раса"?

 Можливо, той вірш вже трохи призабувся. А я щотижня пишу статті, де критикую владу, тому певно все ж вони й стали найбільшою причиною.

Чим уся така ситуація може обернутися для вас і для Вадима Колесніченка? Чим завершиться судова тяганина?

 Думаю, що нічим особливим. Він просто хоче, аби статтю зняли із сайту ТСН, де вона опублікована. Хоче спростування, мовляв, я помилився у своїх судженнях. Хоча я цього не зовсім розумію й важко уявляю, бо немає фактично ніякої образи. Такого давно вже у мене не було, ще із часів Кучми. Але тоді мене викликали до суду із дуже серйозних питань, а зараз – це щось дуже смішне.

Чи не побоюєтеся, що наступними позивачами можуть стати інші нардепи, наприклад, Бондаренко чи Богословська?

 Зараз таких речей можна чекати від будь-кого. Тим паче, днями Кузьмін (Ренат Кузьмін, заступник генпрокурора України, – "24") вирішив, що за наклеп повинна бути ще й кримінальна відповідальність. А наклепом сьогодні можна назвати будь-що, навіть якщо журналіст, наприклад, помилився з іменем людини, про яку пише. У мене свого часу був такий випадок: я сплутав імена, назвав сина позивача Остапом, а не Олегом. Як згодом виявилося, через цю помилку його синочок дуже страждав, його ображали у школі, у нього був стрес й таке інше. На мене подали до суду й виграли його. Але це було смішно! Що ж, бачимо, що таким чином сьогодні повертаються старі часи Кучми.

Загалом, оцей скандал навколо вашої творчості вплинув на її подальшу долю: тематику, спрямування?

 У мене дві лінії творчості: перша – це мої неполітичні книжки й інша – мої політичні статті. Вони не перехрещуються, бо у книжках я пишу про вічне, а не проминальне, статті ж пишу на актуальні теми.


 Розмовляла Ірина Вовк,
 Телеканал новин "24"

Моя анкета.

Якщо ви обмежили прийнятний вік вашого обранця нижче мого, то я, як мабуть і більшість мужчин, вам не напишу. То ж ви втратили можливість щонайменше поспілкуватися з досвідченою людиною. А от, як дехто жартівливо встановлює 90 років, то вона ні в чому ж не зобовязується, але ж підвищує свій шанс. Щасти їй.
Я розумію, що ставити власне фото можливо «ризиковано» для малого міста, чи ще за якихось умов. Можна ж розмістити малесеньке фото, або на компі «затуманити» різними засобами. Та все ж таки фото потрібне, щоб хоч якось створити ваш візуальний образ. В той же час я особисто обминаю тих, хто на фото у квартирі з котиком чи собачкою. Але мені дуже імпонує жінка на садовій ділянці. (Одне і друге просто приклад).
Я навмисне пишу так просто, наче від імені простої більшості. Я високо ціню тих, хто розміщає в анкеті вірші, але їх дуже шкода, якщо більше нічого інформативного немає.
Нарешті, усвідомте ситуацію з точки зору статистики. У найстаршій віковій групі не так як у 20-ти річних: на 1-го хлопця 2-ві дівчини, а так – на 1-го діда аж 6-ть жінок. Якщо наприклад в банкі 10 чоловіків, то на них доводиться 60 жінок. Отже, після того як 9-ть претендентів оберуть собі пару, мені залишиться 51 – є з кого вибирати прискіпливо.
Я також хочу вступитися за нас чоловіків. Ми – післявоєнного народження ухопили важкого життя. Не всі одержали високу освіту, а навіть і з нею, перебудова, криза, незаможність – лиш дехто оволодів компютером. Діти свого батька ревнують дужче ніж матір, тому не поспішають бути посередниками у знайомстві його через інтернет.
Є навколо мужчини – чудові майстри, ласкаві тілом і добрі душею, для яких скажімо, горілка остання в черзі, але її черга прийшла, бо не прийшла ТИ. Побач їх, зрозумій, усвідом що врешті ми над «прірвою», ближче чи далі. Відступати вже нікуди. Або хоч щось, або нічого. Відвідай церкву. Роздивись навколо. Роби свій вибір.
Найбільше мені шкода кротких жінок. Можливо тому що такими є мої двоюрідні сестри. Їм важко перемінитися «під занавіс» й «побойовіти». Тим більше що однакові полюси магніта відштовхуються, тож лагідні чоловіки дістаються «бойовим» жінкам.
Але не все так погано. Врешті, я хотів звернути вашу жіночу увагу на те, як кувати власне щастя. У чому бажаю вам всіляких успіхів.

Дивні речі

Кохання, доля - дивні речі...

Твій образ кожен день хвилює

мій розум. Знову заперечу,

та все одно весна малює

в яскравих фарбах дивним світлом -

мій лицар як завжди прекрасний.

Для інших щастя непомітно

проте для двох буває ясним.

 

Мої любі читачі! Я дуже скучила за вами. Якщо є помілки у цьому вірші щиро сподіваюсь, что ви допоможете їх знайти та виправити

Читаючи поетів-класиків про вірші

1.  Є вірші-квіти,
Вірші-дуби.
Є іграшки-вірші.
Є рани.
Є повелителі і раби.
І вірші є -
 каторжани.


Життя іде і все без коректур... (відеоролик з Варшави)

У подарунок до дня народження Ліни Костенко, Центр Української Культури. осередок розвитку (ЦУК.ор), який є ініціативою української молоді у Варшаві, підготував відеоролик на вірш поетеси "Життя іде і все без коректур".


Особистість, душа якої належить людству і епохам.

  • 19.03.13, 02:03


«Небагато на цей день є в Україні особистостей, перед якими б так заклякали і журналісти, й політики, і вся українська спільнота. Але таких особистостей і не може бути багато. Це та, вже майже міфічна порода аристократів духу або ж моральних авторитетів, беззаперечність позиції яких не порушується часом, простором, а тим більше «актуальними вітрами» - чи то політичними чи будь-якими іншими (андерграунд чи мейнстрім, постмодернізм чи постпостмодернізм), яким зовсім не лестить увага телекамер і слова яких моментально набувають історичного значення.»
(Цитата із газети "День").

Сьогодні ми всі вітаємо із ДНЕМ НАРОДЖЕННЯ яскраву талановиту, всіма нами улюблену поетесу сучасності Ліну Василівну Костенко!
І що може краще сказати про неї, як не її чарівні вірші?

Життя  іде  і  все  без  коректур.  
І  час  летить,  не  стишує  галопу.  
Давно  нема  маркізи  Помпадур,  
і  ми  живем  уже  після  потопу.  

Не  знаю  я,  що  буде  після  нас,  
в  які  природа  убереться  шати.  
Єдиний,  хто  не  втомлюється,  –  час.  
А  ми  живі,  нам  треба  поспішати.  

Зробити  щось,  лишити  по  собі,  
а  ми,  нічого,  –  пройдемо,  як  тіні,  
щоб  тільки  неба  очі  голубі  
цю  землю  завжди  бачили  в  цвітінні.  

Щоб  ці  ліси  не  вимерли,  як  тур,  
щоб  ці  слова  не  вичахли,  як  руди.  
Життя  іде  і  все  без  коректур,  
і  як  напишеш,  так  уже  і  буде.  

Але  не  бійся  прикрого  рядка.  
Прозрінь  не  бійся,  бо  вони  як  ліки.  
Не  бійся  правди,  хоч  яка  гірка,  
не  бійся  смутків,  хоч  вони  як  ріки.  

Людині  бійся  душу  ошукать,  
бо  в  цьому  схибиш  –  то  уже  навіки. 



Творчість Ліни Костенко  відкриває читачам потаємні куточки її душі, як жінки, матері, особистості, митця.  Поетеса, як мудра людина, залишається українкою, яка відбулася повноцінно і творчо, осягнула суть буття людей в жорсткому світі, та все ж щиро висвітлює гармонію кохання, єдності людини та Всесвіту. Ліна Василівна як «шляхетна» й «солідарна» особистість  ділиться своїми надбаннями з тими, хто шукає, іде, прагне, любить і творить…
 

Особливою зворушливістю наділена лірика Ліни Василівни:

Хочеться чуда і трішки вина.
Дні пролітають, як сірі перони.
Чорний букет надвечір’я — ворони —
місту підносить струнка далина.
Що ж, я свій вік одробила сповна.
Що ж, я свій вік одробила по-людськи.
Дні облітають, як чорні пелюстки.
Хочеться чуда і трішки вина.

Доки ж ці пута, пора і звільнить.
Де ж ви, мої золоті пасторалі?
Літо літає і осінь дзвенить.
Розпач накручує чорні спіралі.
Де ж мого слова хоч би хоч луна?
Знову пішла Україна по колу.
Знову і знову, ще раз у ніколи?!
Хочеться чуда і трішки вина. 
© Ліна Костенко

Кожен вірш Ліни Костенко – це комета, що не тримається на небосхилі думки, яка творить, надто довго, проте потім із безконечною самовідданістю може прямувати своїм зоряним шляхом.


І тільки злість буває геніальна.
Господь, спаси мене від доброти!
Така тепер на світі коновальня,
що треба мати нерви, як дроти,

А нерви ж мої, ох нерви,
струни мої, настренчені на епохальний лад!
А мені ж, може, просто хочеться щастя,
тугого й солодкого, як шоколад.

Ну, що ж, епохо, їж мене, висотуй!
Лиш вісь земну з орбіти не згвинти.
Лежить під небом, чистим і високим,
холодний степ моєї самоти.

Козацький вітер вишмагає душу,
і я у ніжність ледве добреду.
Яким вогнем спокутувати мушу
хронічну українську доброту?!

А по ідеї: жінка ж — тільки жінка.
Смаглява золота віолончель.
Справляло б тіло пристрасті обжинки
колисками і лагодом ночей.

Була б така чарівна лепетуха,
такі б ото улучила слова,
що як по змісту, може, й в'януть вуха,
а як по формі — серце спочива.

Хто ж натягнув такі скажені струни
на цю, таку струнку, віолончель,
що їй футляр — усі по черзі труни
вготованих для музики ночей?!

І щось в мені таке велить
збіліти в гнів до сотого коліна!
І щось в мені таке болить,
що це і є, напевно, Україна.

***

Ні щастя, ні волі, ні чуда,
ні часу, хоч би про запас.
Живу, все життя не почута,
причетністю вбита до вас.

Ні честі, ні мови, ні згоди,
самі лише смутки і пні.
Коханий мій рідний народе,
ти збудешся врешті чи ні?!
© Ліна Костенко


Ми хочем тиші, хочем храмів. 
Ми хочем музики й садів.
А всі залежимо від хамів,
Від хрунів, хряків і вождів.

Ми всі залежимо від хамів!
Від іхніх кланів і сваволь.
У нас немає наших храмів,
У нас немає наших доль.

Нас убиває їхній атом.
А їх все більше, їх орда.
Ми що не виборем, то втратим,
І в цьому вся наша біда.
© Ліна Костенко 

Для Ліни Костенко робота над ліричним віршем - це енергетична концентрація зусиль протягом короткого відтинку часу, це стрімкі гейзери почуттів і миттєвий зблиск-спалах думки, це рельєфний настроєвий органічний малюнок, який практично неможливо передати тягуче-довготривалим вживанням у текст.


БІЛЬ ЄДИНОЇ ЗБРОЇ 

                                                       "Слово, моя ти єдиная зброє, 
                                                        Ми не повинні загинуть обоє". 

                                                                          Леся Українка 

Півні кричать у мегафони мальв — 
аж деренчить полив’яний світанок… 
Мій рідний краю, зроду ти не мав 
нейтральних барв, тих прісних пуританок. 

Червоне й чорне кредо рукава. 
Пшеничний принцип сонячного степу. 
Такі густі смарагдові слова 
жили в тобі і вибухали з тебе. 

Слова росли із ґрунту, мов жита. 
Добірним зерном колосилась мова. 
Вона як хліб. Вона мені свята. 
І кров’ю предків тяжко пурпурова. 

А хтось по ній прокопував рови. 
Топтав, ганьбив нам поле найдорожче. 
І сниться сон: пасуться корови — 
сім тучних, але більше тощих. 

Скубуть озиме, нищать ярину, 
ще й гидять, гудять, ратицями крешуть. 
Трагічна мово! Вже тобі труну 
не тільки вороги, а й діти власні тешуть. 

Безсмертна мово! Ти смієшся гірко. 
Ти ж в тій труні й не вмістишся, до речі. 
Вони ж дурні, вони ж знімали мірку 
з твоїх принижень — не з твоєї величі! 

Твій дух не став приниженим і плюсклим, 
хоч слала доля чорні килими 
то од Вілюйська до Холуйська, 
то з Києва до Колими. 

З усіх трибун — аж дим над демагогом. 
Усі беруть в основу ленінізм. 
Адже ніхто так не клянеться богом, 
як сам диявол — той же шовінізм. 

Як ти зжилася з тугою чаїною! 
Як часто лицемірив твій Парнас!.. 
Шматок землі, 
ти звешся Україною. 
Ти був до нас. Ти будеш після нас. 

Мій предковічний, 
мій умитий росами, 
космічний, 
вічний, 
зоряний, барвінковий… 
Коли ти навіть звався — Малоросія, 
твоя поетеса була Українкою! 

© Ліна Костенко


Чудовий вірш!)

Кинематограф. Три скамейки.
Сентиментальная горячка.
Аристократка и богачка
В сетях соперницы-злодейки.

Не удержать любви полета:
Она ни в чем не виновата!
Самоотверженно, как брата,
Любила лейтенанта флота.

А он скитается в пустыне —
Седого графа сын побочный.
Так начинается лубочный
Роман красавицы-графини.

И в исступленьи, как гитана,
Она заламывает руки.
Разлука. Бешеные звуки
Затравленного фортепьяно.

В груди доверчивой и слабой
Еще достаточно отваги
Похитить важные бумаги
Для неприятельского штаба.

И по каштановой аллее
Чудовищный мотор несется,
Стрекочет лента, сердце бьется
Тревожнее и веселее.

В дорожном платье, с саквояжем,
В автомобиле и в вагоне,
Она боится лишь погони,
Сухим измучена миражем.

Какая горькая нелепость:
Цель не оправдывает средства!
Ему — отцовское наследство,
А ей — пожизненная крепость!

Геній Тараса Шевченко

  • 11.03.13, 20:47

Тільки що прочитав вірш нашого генія "Розрита могила". Серце рвуть і сьогодня  його слова:

Степи мої запродані
Жидові, німоті,
Сини мої на чужині,
 На чужій роботі. 
Дніпро, брат мій, висихає,
Мене покидає,
І могили мої милі
Москаль розриває...