хочу сюда!
 

Наталья

38 лет, водолей, познакомится с парнем в возрасте 32-42 лет

Искать

Поиск заметок «вірші»

Змінений розпорядок.

До схід сонця піднімуся –

Щоб полити огірки.

Спеку я передрімаю, –

Попрацюю в сутінки.

  Прополюю, поливаю –

  Вирощую врожаї.

  Я про осінь й зиму дбаю –

  Труди й помисли мої.

"Як писати гарні вірші" - http://blog.i.ua/community/5058/

На килимку зелених трав

Мій скромний відгук на вірш Сонце33


В ту незабутню ніч травневу
Гойдавсь на небі срібний серп -
Він пробивався крізь дерева,
Повз гілочкИ плакучих верб.

І наглядав за нами пильно,
Як ти торкнулася плеча...
В ту ніч розтаяло повільно
Холодне серце, мов свіча.

Своїм теплом мене зігріла,
А я... а я лиш цілував
Кохану вишеньку дозрілу
На килимку зелених трав.

Вода до берега плескоче
Вже не один десяток літ...
А мОє серденько лоскоче
Та, що затьмила цілий світ.

Відлітає мій лебідь

Відлітає мій лебідь, 

Відлітає пташка моя біла…

        Пісня з віршів чується печальна.

      Чи в долоню капнула росинка?

                                                                                     

                Чи   то  - лебедя мого сльоза прощальна ?...                                       .

 

 

 

  

Історія відкриття надмогильного пам’ятника І.Франкові



     28 травня 1933 рік. Нарешті Іван Франко дочекався свого намогильника. Рівно сімнадцять років він чекав цієї миті. Сімнадцять літ українська громадськість мріяла про цей день і робила все, що було в її силах, щоб він настав. Шлях був довгий і нелегкий.
    У 1921 році, через п’ять років вічного сну у чужій гробниці, тлінні останки письменника знайшли спочинок у власному гробі. А пам’ятника не було. Хоч створений у ці дні Франківський комітет ставив перед собою і громадою мету до п’ятої річниці смерті поета поставити на його могилі надгробник. Усі газети Львова, а згодом і інші газети Західної України, надрукували звернення Комітету до українців збирати гроші на пам’ятник Франкові.
Але таку, здавалося б, ясну і самозрозумілу ідею – поставити надгробник – було не так легко здійснити, як це могло здаватись. Побудувати пам’ятник Франкові в той час було не просто. У Галичині бракувало достатньої кількості скульпторів. Це по-перше. А по-друге, широкі маси не були підготовлені до вирішення цього питання. Це й привело до того, що Комітет, керуючись, звичайно, найкращим бажанням, закінчився повною невдачею. Узяти хоча б те, що він доручив виконання проекту надгробника І. Франкові не скульпторові, а художникові І. Трушеві. У результаті були витрачені час і гроші, а пам’ятника не поставили.
    У 1926 році, відзначаючи 10-ту річницю смерті Каменяра, Комітет знову виступає із закликом продовжувати збирати кошти на пам’ятник. Цього разу – до всіх українців, які живуть не тільки в Галичині, а й за кордоном.
    Пожертвування почали надходити, але недостатньо, щоб можна було братися за роботу.









    Не поталанило Комітетові й з проектами. Якість проектів, що були надіслані на конкурс, викликала одне велике розчарування. Пам’ятника на могилі знову не поставили. Хоч у Харківському журналі «Всесвіт», № 10 (1926 р.) з’явилася світлина з підписом: «Пам’ятник І. Франкові, відкритий на могилі письменника у 1926 році». Насправді, це була фотографія погрудного портрета письменника роботи львівського скульптора А. Коверка3, який ще у 1924 році зробив цей портрет І. Франка, мріючи, щоб він став намогильником письменника. Погруддя було виконано в дереві і ніколи в інший матеріал не переводилось. Першим із галицьких скульпторів, хто ще на початку ХХ ст. звернувся до образу Івана Франка був М. Гаврилко. Згодом авторами скульптурних портретів письменника були Мар’ян Панасюк (1929 р.) і Елеонора Блох (1931 р.). У 1925 році скульптурний портрет І. Франка виконав український скульптор О. Архипенко, що проживав у Нью-Йорку, а у 1932 р. – Сергій Литвиненко.
І хоч конкурс проектів надгробника було продовжено ще на рік, результату це не принесло. Чомусь у конкурсів брало участь більше архітекторів, ніж скульпторів. І коли молоді митці намагались видобути з себе хоч з мізерним успіхом максимум уяви і енергії, старші поставилися до справи легковажно, без будь-якого завзяття.
   Весною 1928 року журі, не маючи змоги призначити першої нагороди ні одному з проектів, вирішило нагородити третьою нагородою проект, який представив на конкурс один із членів журі, що категорично заборонялося. Зчинився скандал, про який заговорила вся преса. Комітет опинився у тяжкому становищі: з одного боку два провали спроби побудувати пам’ятник, з іншого – недовіра громадськості.
Минуло стільки часу, затрачено стільки енергії і коштів, а справа не зрушила.
Згодом мистецтвознавець Микола Голубець у статті «Надгробник Франкові» напише, що «… коли брати до уваги низку безвартісних надгробників, розкинутих по цвинтарях усієї української території, і таких же пам’ятників-примітивів, поставлених західноукраїнською провінцією, переважно Шевченкові і Героям визвольної боротьби, то матимемо перед собою наш наближаючий «пам’ятниковий успіх» (Газета «Діло», 13. 05. 1932 р.).
Це було однією з причин, що народило думку запросити до конкурсу когось з-за кордону, хто б своєю творчістю міг дати хоч невелику надію на успішність такого кроку.
    Насамперед, звернулися до скульптора О. Архипенка. На жаль, він не був детально поінформований про характер пам’ятника, тому виготовив наспіх рисунок архітектурного проекту, який розходився не тільки зі смаком Комітету, але і з формальними в таких випадках вимогами. Відхилили також проект, який на замовлення виконав відомий український скульптор М. Бринський (1888 – 1958 рр.), який отримав освіту у Відні, і там прожив майже 40 років свого життя. М. Бринський – автор багатьох пам’ятників і скульптур. Наприклад, виконаний ним проект пам’ятника Т. Шевченкові для Харкова був удостоєний у 1932 році другої премії. В основу проекту пам’ятника І. Франкові автор поклав ідею вірша «Каменярі», але, як вважали члени журі, там не відчувалася сила духу І. Франка.
Проекти інших авторів, запропонованих на конкурс, були слабо пов’язані з проблемами тогочасного національного розвитку і, особливо, з мистецько-літературними процесами у Галичині, або носили характер побутовизму, як, наприклад, робота скульптора, що виступав під псевдонімом «Галичанин».
Минав час. Розтрачувалися на експерименти з трудом зібрані кошти, і громадськість, не бачачи кінця цій справі, перестала присилати гроші, доки з-за кордону не прибув до Львова молодий, талановитий і перспективний скульптор Сергій Литвиненко.
    Уже в грудні 1931 року він подав для огляду Асоціації Незалежних Українських Мистецтв і Товариства прихильників українського мистецтва проект намогильного пам’ятника І. Франкові. Цей проект найбільше відповідав вимогам, що їх ставив Комітет будови пам’ятника. Тому Комітет поставився до молодого скульптора з повною прихильністю. Цьому сприяли також схвальні відгуки преси про інші роботи митця.
     Бажаючи остаточно утвердитися у своїх думках, і, одночасно, лякаючись своєї некомпетентності, Комітет звертається до осіб, близьких до мистецтва і до мистецьких угруповань, з проханням висловити свою думку про проект, з яким вони мали можливість познайомитися як в оригіналі, так і з фотографії. Мистецьке журі підтримало Комітет. Було вирішено, що після врахування деяких незначних зауважень, проект скульптора С. Литвиненка можна затвердити.
Правда, деяким критикам проект здався занадто імпресіоністичним і не підходив на пам’ятник І. Франкові. Асоціація Незалежних Українських Мистецтв їм пояснила, що «через натуралістичну обрібку не досягається монументального проекту, про який ходиться в першу чергу… Надгробник мусить бути стильовий і монументальний і, крім синтези франківської творчості, повинен рівно ж бути, як документ часу, висловлений в мистецьких досягненнях сучасності»(журнал «Мистецтво», ч. 2 – 3, Львів, 1932 р.).
    Молодий скульптор, окрилений позитивними відгуками, з завзяттям узявся до втілення в життя свого проекту, ідея якого була провідною для літературної і громадської діяльності І. Франка – ідея каменярів-будівників. Моделлю фігури каменяра був студент-медик М. Загайдиківський.
Комітет міг на певний час відійти в сторону. Черга була за скульптором і громадськістю, яка повинна була матеріально підтримати його реалізацію.
Щоб люди могли краще познайомитися з проектом надгробника, Комітет видає поштівки з його фотографією, мріючи таким чином, з їх реалізації зібрати трохи коштів (як відомо, не вернулися навіть гроші, витрачені на їх видання). Будова пам’ятника з фундаментом, матеріалом, відлиттям фігур каменярів мала коштувати 30 тисяч золотих. Комітет мав готівкою лише 21 тисячу золотих і 3 тисячі примірників збірки творів І. Франка «Пісня і Праця», яку підготував і видав у 1926 році М. Возняк. Увесь дохід від її реалізації призначався на будову намогильного пам’ятника письменникові. Комітет знову виступає в ролі прохача. Під зверненням підписались: голова Комітету Василь Мудрий, члени: Ю. Мудрак, Д. Паліїв, М. Рудницький, доктор І. Свєнціцький, доктор М. Стехів.
Основним матеріалом пам’ятника був граніт і бронза. Відливати каменярів повинні були на Львівській ливарній фабриці «Йоліс».
Наглядати за якістю роботи ливарників Комітет створив спеціальну комісію з інженерів-сталеварів. І тільки після їх фахової оцінки Комітет міг прийняти надгробник і передати його у власність української громади. Ось що пише у своїх спогадах ливарник Дмитро Тирусь, якому фірма доручила цю почесну місію – відлити у бронзі каменярів на пам’ятник І. Франкові: «У роботі мені допомагав ливарник Тадей Олег. Скульптуру від мене приймали скульптор С. Литвиненко і голова Комітету» (Фонди музею Івана Франка).
   Але й тут не обійшлося без прикростей. Станіславська газета «Нова зоря» (редактор О. Назарук) виступила проти встановлення на могилі І. Франка пам’ятника і закликала людей не збирати гроші на його спорудження, бо це, нібито, поширюватиме культ І. Франка-атеїста. Газета «Діло» у відповідь на своїх сторінках друкує ряд спогадів і літературознавчих статей, які заперечують атеїзм письменника  і говорять про його глибоку віру у Бога.
Зовсім інакше поставився до цього питання також католицький тижневик «Неділя», який всіляко намагався сприяти цій справі. У своїй редакційній статті «Будуємо надгробник Франкові» газета наголошує на величі Івана Франка і говорить про його заслуги в національному пробудженні української нації: «… За всяку ціну, хоч би шляхом загальнонаціонального оподаткування, – пише газета, – мусимо доставити Комітетові фондів, без яких скорий хід праць над закінченням надгробника не дасть наслідків. Тому кличемо всіх, що завдячують Франкові непохитні основи громадськості і національно-політичного світогляду, оплатити довг вдячності пам’яті великого Каменяра» (журнал «Неділя», 29 червня 1932 р.).
З подібними закликами виступили й інші газети. Наприклад, газета «Діло» писала: «Могила Івана Франка чекала 16 літ на надгробник, який повинен бути нічим іншим, тільки скромною ратою на покриття цього великого довгу, що його має сплатити наше громадянство пам’яті свого найкращого сина. На жаль, наше громадянство не дуже переймається і просьбами Комітету будови, щоби бодай цю скромну і першу рату свого довгу вирівняти» (газета «Діло», 22 вересня, 1932 р.).
    Хоч повільно, але кошти, все ж таки, надходили. Наприклад, Організація українських робітників «Надія» з Перемишля прислала 200 золотих, «Маслосоюз» – 600 зол, Товариство українських письменників і журналістів імені І. Франка передало фондові 25 доларів, Товариство прихильників українського мистецтва – 200 зол, філії «Просвіти» у повітах – 250 зол. Роман Дмоховський «віруючий і практикуючий католик» вніс на будову пам’ятника 25 золотих і звернувся до галичан із закликом взяти участь у пожертвуваннях на цю благородну справу.
Учні Рогатинської головної української гімназії, директором якої був доктор Денис Лукіянович, влаштували академію на честь І. Франка і зібрали на будову надгробника 43, 72 золотих. На закінчення свята учні виступили з поетичним і глибоко зворушливим фрагментом із життя українських Січових стрільців за сценарієм Лукіяновича.
    Справа будови пам’ятника посувалася.



    Українські газети Львова регулярно інформували громадськість про хід роботи на Личаківському цвинтарі.
Комітет будови, обнадієний ходом робіт, навіть планував призначити відкриття надгробника на 23 жовтня 1932 року, а святочна Академія мала відбутися 22 жовтня. Робота біля пам’ятника була на викінченні, але, як завжди, не вистачало ще деякої суми. Реалізація марок з портретом І. Франка, медалей з його портретом, які виготовили бориславські робітники, принесла зовсім мало коштів.
    У музеї І. Франка зберігається гіпсова фігура коваля з молотом, у наковальні – отвір для пожертвувань. З такими «касами» ентузіасти йшли від села до села, з метою збору коштів розігрувалося в лотерею погруддя І. Франка роботи скульптора С. Литвиненка, але й це не спасало ситуацію. Тому відкриття намогильника треба було переносити на пізніший час. Однією з перших, що надрукувала припущення, що, напевно, доведеться перенести дату відкриття пам’ятника на пізніше, була газета «Неділя». А через деякий час Комітет будови на своєму засіданні поміняв рішення: «… З уваги на те, – сказано в ньому, – що досі не зібрано вистарчаючої кількості фондів на викінчення надгробника… і з уваги на те, що вокально-музична частина… вимагають довгого часу для належної підготовки – відкладається свято відкриття надгробника до травня 1933 року». Підписались: голова Комітету В. Мудрий, інженер Ю. Мудрак, редактор газети «Новий час» Д. Паліїв, доктор М. Рудницький, доктор І. Свєнціцький, редактор газети «Самоосвіта» М. Стахів.
Художня частина робіт була виконана. Залишалися суто технічні роботи на цвинтарі, пов’язані з оформленням скали і монтуванням фігур. Працювали вдень і вночі.
    День відкриття надгробника Іванові Франку наближався.
Майже за тиждень до цієї події газета «Новий час» писала, що промову на відкритті пам’ятника виголосить голова Комітету будови Василь Мудрий. Потім відбудеться дефіляда усіх учасників свята тільки перед пам’ятником, бо похід містом влада не дозволила. Газета повідомила також про те, що після відкриття пам’ятника, за розпорядженням Комітету, будуть продаватися значки з зображенням надгробника – металеві по 50 сот, і жовті по 40 сот.
У Львові розпочалися святкові заходи, присвячені відкриттю намогильника Каменяреві.
    За день до цієї дати, тобто 27 травня 1933 року, в Успенській церкві, куди часто за життя навідувався І. Франко, відправили панахиду.
Заходом Комітету будови пам’ятника також відправили панахиду по І. Франкові, відбулася читана Служба Божа. Панахиду відправляли: парох церкви отець Дем’ян Лопатинський, о. Бозюк, о. Громницький, о. Дзерович і о. радник Василів. На відправі співав хор «Сурма» під диригуванням І. Охримовича. На панахиді була родина Івана Франка.
    У залі Музичного товариства НТШ засідала Академія всіх секцій товариства. Збори відкрив голова НТШ доктор В. Левицький, наголосивши на особливих заслугах І. Франка, зокрема для Наукового товариства імені Т. Шевченка. З доповідями про письменника виступили доктор І. Свєнціцький і доктор Я. Гординський. Усіх членів товариства запросили завтра взяти участь у святі відкриття надгробника.
Великий святковий концерт під диригуванням М. Колесси і А. Рудницького відбувся у суботу 27 травня в залі кінотеатру «Атлантік».
Слово про великого письменника виголосив Богдан Лепкий.
    Поезії Івана Франка з великим натхненням прочитав актор Геник Березовський.
Відділ товариства «Просвіта» оголосив, що відкриття пам’ятника на Личаківському цвинтарі відбудеться 28 травня о 9 годині ранку. А за три дні до його відкриття технічна секція Комітету будови надгробника повідомила, що відкриття пам’ятника переноситься на 7. 30 ранку. Видно, це було пов’язано з побоюванням напливу великої маси людей. Ще скоріше (25 травня) газета «Діло» писала: «З огляду на обмежене місце на цвинтарі, на цвинтар може ввійти лише невелика частина учасників свята, які будуть допущені: рідні пок[ійного] Івана Франка, члени Комітету, члени парламентарної репрезентації, делегати центральних установ і організацій, гості з-поза границь Галичини, делегати повітових установ і члени хорів та оркестр, які виконують похоронні точки на цвинтарі». На цвинтар пропускали тільки за спеціальними Легітимаціями Комітету будови пам’ятника за підписом голови Комітету Василя Мудрого, секретаря Івана Полюги і круглою печаткою Комітету (одна з таких Легітимацій є у фондах музею Івана Франка). Виняток було зроблено лише для груп з Дрогобицького повіту, як родинного повіту І. Франка.
    Відповідальними за проведення свята на Личаківському кладовищі були поет Володимир Макарушка, Петро Петрик і колишній старшина УГА Михайло Клименкевич. Програму свята склали Левко Лепкий, Василь Сафронів-Левицький і Роман Пашківський. Технічна секція Комітету мала стежити за проведенням свята і допомагати гостям орієнтуватися в місті.
   День 28 травня 1933 року з самого ранку був ясним і теплим.
Вулицями Львова йшли люди до Личаківського цвинтаря. Йшли колони «Соколів», «Каменярів», хлопців і дівчат, робітників, селян, інтелігенції.
«На вулицях у тихий ранок, – писав Федір Недільський, – стоять тихі ряди. Жива зелень вінків, золото написів і червоних гарасівок і райдуга стрічок на дівочих одягах. Коли стати при брамі Личаківського кладовища і глянути перед себе – то на всіх вулицях, що збігаються до тої пристані смерті, видно море голів, що довгими смугами губляться десь ген у далечині» (газета «Неділя», 4. 06. 1933 р.).





   Задовго до призначеної години відкриття пам’ятника біля нього зібралися члени Комітету будови разом із його автором – скульптором Сергієм Литвиненком, члени найближчої родини письменника, представники українських центральних установ, гості з Волині, Буковини і Закарпаття, представники преси.
Настрій у всіх був святковий. Була восьма година ранку, коли голова Комітету будови пам’ятника Василь Мудрий виступив з промовою, яка через мегафони розносилася ген далеко за межі цвинтаря.
   З огляду на те, що текст його виступу після 1933 року з ідеологічних міркувань ніде не друкувався, ми вирішили, з деякими скороченнями, запропонувати його тут:
   «… Ніякі, ні чужі вороги, ні свої темні сили, ні тюрми, ні переслідування не спиняли цього великого каменяра ломити скалу темряви, пересудів, ренегатства і некультурності у нашому народі. Повний віри у перемогу правди, не випускав ні на хвилину молота з рук і вливав цю віру у серця інших:
«Лупайте скалу, – кликав, – нехай ні жар, ні холод не спинить вас! Зносіть і труд, і спрагу й голод, бо вам призначено скалу сесю розбить!»
У такій надлюдській праці і боротьбі за поступ і правду шукав виключно тільки заспокоєння свого громадського і суспільного сумління, бо передусім громадські і суспільні справи були гідними виповнити зміст його життя. «Суспільна праця утяжлива. Зате ж вона плідна, та головно – вона одна лиш може заповнить без дива життя людини, бо вона одна всіх сила, всіх дум чуття, стремління людини жадає, їх вичерпує до дна».
Ясно, що хто так розумів життя і такі ставив до нього вимоги, в того було або дуже мало або зовсім не було місця на заходи для угрунтування особистого життя і забезпечення особистих вигод. Франко жив і працював для інших, а особисті приватні справи стояли у нього на задньому далекому плані. Вони були в тіні. І тому він каже про своє життя: «Я згадую минулеє життя спокійно та без радості, без туги, одно із нього виніс я чуття, що я не був у нім щасливим другом».
Здавалося б, що саме тепер повинен нас усіх томити сором за те, що перетерпів великий покійник несправедливо від наших деяких груп громадян за життя.
… Відкриваючи нині від Комітету будови надгробника Іванові Франкові і передаючи його українському громадянству, нехай мені вільно буде підкреслили, що цей надгробник здвинула нашому громадянинові і поетові вся українська живуча рать, та сама рать, що боролась і гинула за його ідеали, що томилась і кровавилась на всій широкій українській землі за здійснювання його заповітів, та сама рать, що йшла і йтиме «у мандрівку століть з його духа печаттю», та сама рать, про яку він писав:
І підуть вони в безвість віків,
Повні туги і жаху,
Просувати в ході духові шляхи
І вмирати на шляху
(Газета «Діло», 29 травня 1933 р.)
    Після промови, В. Мудрий під звуки музики, відслонив зелене покривало з пам’ятника. Перед взором тисяч людей стали могутні постаті каменярів, що «лупають сю скалу». Над цвинтарем залунав могутній спів зведених хорів «Сурма» і «Бандурист» під керівництвом Івана Охрімовича. Заспівали «Ви жертвою в бою» і «Присягу Богові». Обидві композиції Станіслава Людкевича.
Першими приступили до могили робітники Дрогобицького повіту, які привезли срібну урну з землею з місця, де стояла хата у Нагуєвичах, у якій народився Іван Франко.
   «Туристичне товариство «Підгір’я» в Дрогобичі, – згадують учасники цих подій, – рішило закупити срібний кубок і невеличку посуду з кришкою. В цій посуді мала бути вміщена жмінка землі, де стояла рідна хата поета в Нагуєвичах. На срібному кубку вигравірували відповідний напис [Рідна земля Івана Франка]. Кубок, з вміщеним у нього посудом з землею, мав передаватися з Нагуєвич до Львова естафетою наколісницької секції… Велосипедисти Роман Сасик і Нестор Коцюба в’їхали коло 10 години на Личаківський цвинтар, де передали кубок голові Комітету будови пам’ятника, який посуд з землею закопав у могилу, а кубок передав (здається в Український Національний музей у Львові (Фонди музею Івана Франка). Сьогодні кубок зберігається у Франковому музеї.
Під час урочистостей біля самого пам’ятника стояли рідні І. Франка: син Тарас з дружиною Катериною і доньками Зиновією і Любою, дружина Петра Ольга і їх доньки Віра й Іванка, а також дочка Ганна, що приїхала на відкриття надгробника з села Довге на Закарпатті, де вона тоді мешкала зі своєю родиною. Дружина Івана Франка Ольга Федорівна через тяжку хворобу на відкриття пам’ятника чоловікові прийти не змогла.
Були присутні також письменник Василь Стефаник і композитор Василь Барвінський.
По закінченні офіційної частини розпочалася дефіляда перед пам’ятником, що тривала півтори години. Перед могилою письменника пройшло більше 20 тисяч людей. Першими йшли діти у барвистих українських строях, серед них внучки великого І. Франка. Повз могилу йшли повіт за повітом, громада за громадою, установа за установою – майже всі з національними прапорами або з вінками.
Першою поклала до підніжжя пам’ятника вінок із живих квітів Франкова родина. У музеї письменника експонується шарф із цього вінка з написом: «Найдорожчому Татові і Дідові – діти і внуки». Потім ліг вінок від українців Канади. А далі вінки від кожної організації, від кожної групи. 130 вінків з усіх боків огорнули пам’ятник письменникові.
    Хоч в оголошенні  писалось, що вінки мали бути тільки із зелені або з живих квітів, були й винятки. Наприклад, робітники Борислава принесли металевий вінок у формі дубового листя з китицями калини. Зверху на вінку – два переплетені металеві молоти. Жителі Миколаєва поклали вінок із позолочених ялинових шишок, що символізували нев’янучу, невмирущу силу Франкового слова і духу. Вінок із законсервованих пальмових гілок – від жителів Яворівщини. На білих клаптиках полотна, що були прикріплені до вінка, – печатки організацій і прізвища людей, які жертвували гроші на вінок. Усього 194 підписи. Внизу – металева пластинка з написом: «Яворівщина. 28 травня 1933 рік». Ці вінки зберігаються у нашому музеї.
Щирі вітання з нагоди такої визначної для всієї нації події прислали українці, яких доля закинула далеко поза межі Галичини. З Праги свої вітання надіслали: Український Вільний університет за підписом ректора д-ра І. Горбачевського, Український жіночий комітет, Союз українських журналістів і письменників на чужині, Деканат факультету права і суспільних наук Українського Вільного університету, Товариство українських інженерів, Центральний Союз українського студентства, Український Січовий союз, Український Академічний комітет, Український Високий Педагогічний інститут ім. Драгоманова.
З Польщі: Український центральний комітет (Варшава), Відділ українського культурного комітету в Торуні, Українська Колона в Ченстохові. З Болгарії прийшло вітання від зорганізованої української еміграції (Софія).
    Особисті привітання прислали: письменниця Уляна Кравченко із Перемишля, професор д-р Іван Зілинський із Кракова, д-р Дмитро Левицький і Торгаштайн із Австрії, президент ЗУНРу Євген Петрушевич, Проць Іван і Володимир Бандрівський із Берліна, а також багато вітань від українців із Закарпаття (Угорщина).
Але, на превеликий жаль, у цей визначний день були не тільки квіти, а й каміння. Гурт молоді, якій не сподобалась участь  у святі луговиків, вирішила на цвинтарі висловити свій своєрідний протест. Не говорячи про те, що перед могилою такого генія українського народу мав право скласти поклін кожен, хто цього прагнув. Адже на відкритті пам’ятника Франкові були представники й інших національностей: поляки, євреї, чехи та ін.
Всі, хто прийшов на відкриття надгробника великому українцеві, міг сповна виконати свій національний і людський обов’язок перед могилою Каменяра.
Наступного дня після всіх тих подій Комітет будови надгробника І.Франкові на своєму засіданні одноголосно прийняв постанову , в якій стверджує, що бажанням і метою Комітету «було дати змогу всьому  українському громадянству віддати поклін і шану пам’яті генія української нації та найкращого сина Галицької землі. З уваги на те, ніяка українська національна група не могла бути позбавлена права участі у святі. Тому Комітет не може брати ніякої відповідальності за останні жалюгідні події, які, на сором, вийшли від частини впорядників, що добровільно зголосилися до сповнення такого почесного громадянського обов’язку. До речі, до останніх днів вони бойкотували відкриття пам’ятника, аж перед самим відкриттям звернулися до Комітету з просьбою взяти їх «до удержування порядку під час свята, щоби лиш дістати відзнаки упорядників. Це ще раз говорить про те, що ця акція була спланована заздалегідь.
Комітет будови пам’ятника також доручив керівництву технічної секції, яка несла відповідальність за порядок на цвинтарі в день відкриття  пам’ятника, взнати прізвища учасників тих прикрих подій, і в найкоротшому часі назвати їх українській громаді і дати їм відповідну оцінку.
    Родина Івана Франка висловила щиру подяку голові Комітету будови пам’ятника Василеві Мудрому і всій українській громаді за спорудження пам’ятника, гідного Франковому генію, і влаштування величавого свята в честь його відкриття.



    А ілюстрований журнал української молоді «Українське юнацтво» ( №2, червень, 1933 р.) висловив жаль, що Комітет, зробивши таку велику роботу, не подбав про те, щоб було « злагоджено… окрему могилку в церкві та прикрашено її терновим вінцем з китицями червоної калини! Чей же на це заслужив собі автор «Мойсея»? Подібно і при відслоненню надгробника зроблено кривду нашому Каменяреві, не дбаючи бодай про звичайне посвячення надгробника».
Втішно, що свято відкриття пам’ятника Франкові не закінчилося одним днем. Ще майже два тижні організовано йшли делегації з інших міст, учні шкіл з вінками і квітами на його могилу, клялися вірно служити його ідеям. А священики відправляли по ньому панахиду й освячували намогильник.
Пам’ятник Франкові став окрасою Львівського цвинтаря. «А той надгробний граніт, – писав Р. Купчинський, – це тільки дрібна частина скали, яку лупав найбільший Каменяр галицької землі» (газета «Діло», 28 травня 1933 р.).
   Тепер «два велетні української культури – один з Великої України, інший з Галичини протягують собі руки. Коли стати над Збручем і глянути на Наддніпрянську Україну – Шевченко, коли на Галичину – Франко. два огненні стовпи рідної літератури, яким нема рівні. Пройшли літа, пройдуть роки, а їхнє полум’я не погасне. Навпаки – розгоряється і буде розгорятися ще більше». Так писав про двох геніїв української літератури в день відкриття надгробника Іванові Франкові на Личаківському кладовищі у Львові  Чіпка Галактіон (Роман Купчинський) (там само).


м. Львів                                                                                                                                                                                                          Зиновія Стець


Подяка за привітання.

Друзям моїм по ІНЕТу,

В розділах фото й вірші,

За привітання й «приветы»

Вдячний я вам від душі.

   Я вас ціную і знаю –

   Любите ви і мене.

   Діти ми рідного краю –

   Доля нас не омине.

Радий, що можу за вашими

Вставити й слово своє,

Ми одне одному скажемо:

«Вдячний, що ви в мене є!»

Я из националистов героев не делаю, - маршал Жуков

До вашої уваги історія учасника 2-ї Світової війни, українця, реального героя, яким варто пишатись і шанувати все життя, на відміну від ряжених клоунів, обвішаних металевими бляшанками на грудях, які почали бойові дії, якщо вірити їхнім метрикам про народження - із 5-річного віку.


"МЫ И БЕЗ УКРАИНЫ ПОБЕДИЛИ БЫ" (В.Путін)
Бездержавні нації нидіють під пресом державних, які намагаються  їх  поглинути, а чоловіків використовують, як гарматне м'ясо.
(«Per  aspera  ad  astra»  Ігор Копотієнко)

Юрій Миколайович Коваленко народився 13 травня 1926 року. Після закінчення сьомого класу мати віддала Юрка у льотну спецшколу до Києва. 1941 року Коваленко закінчив Київську спеціальну авіаційну школу. Коли німці напали на Радянський Союз, він написав заяву добровольцем на фронт. Але його, 15 річного, відправили додому. Тоді він дописав собі 2 роки і Печерський військкомат на початку липня направив його на місячні курси саперів у школу молодших командирів, після закінчення яких призначили командиром взводу мінерів.

Німці вже взяли Житомир і рвалися до Києва. Взводу було поставлене завдання: замінувати поле за Голосіївським лісом. Під час наступу один німецький танк прорвався через мінне поле і піддав обстрілу радянські позиції. Командир показує на німецького танка: "Сержант Коваленко, это твоя работа?!!".
Довелося виправляти прорахунки. Зв'язав 5 пляшок із сумішшю Молотова і поповз 300 метрів до танка. Запалив суміш і закинув на броню. Коли танк спалахнув, німці почали вискакувати з люків. Він перших трьох по черзі перестріляв. Четвертого узяв живим. Виявилося, що це командир танкової роти. Полоненого захотів допитатити сам командуючий фронтом Михайло Кирпонос. За цей подвиг Коваленку вручили медаль "За бойові заслуги" і присвоїли звання лейтенанта".

Під час однієї важкої розвідки боєм, у якій загинуло 182 бійці, Коваленко бере у полон німецького кулеметника, за що його нагороджують медаллю «За відвагу» і присвоюють чергове звання.
У Сталінграді для поповнення роти Юрію Коваленку пропонують рокосовців, (колишніх засуджених). Він звертається за порадою до політрука, старшого лейтенанта Сміщука. Той без вагань радить:
 – Бери рокосовців. Ці не підведуть. Комуністів-кар’єристів і комсомольських вискочок не бери.
Розвідрота рокосовців стала для Юрія Коваленка дружним родинним домом. І коли його поранив німецький снайпер, він не відлежується в госпіталі, а втікає до своїх рідних розвідників, не дочекавшись закінчення курсу лікування.
На пораненні Юрія Коваленка якийсь майор медслужби зробив сенсацію. Він надрукував у "Віснику воєнно-польової хірургії" статтю із патетичним заголовком "Людина поранена в серце" і розмістив рентгенівський знімок, на якому зображено траєкторію польоту кулі у тілі Юрія Коваленка: від ключиці через ділянку серця і до хребта. Коваленко прочитав її, написав звернення до начальника лікувального закладу: "Прошу виписати мене, оскільки відчуваю себе здоровим. Уколів не потребую, бо вони нічого не дають. Я йду у свою роту до своїх гвардійців. У роті я швидше одужаю. Прошу не вважати мій вчинок втечею".
 Начальник шпиталю передав цю статтю зі зверненням Юрія Коваленка начальникові Головного політуправління та заступнику наркома оборони Левові Мехлісу – мовляв, дивіться, який патріотизм демонструють радянські бійці у Сталінграді: поранений у серце відмовився від лікування, втік у свою роту!
Мехліс із цією статтею до Сталіна. Той проглянув, викликає головного хірурга Радянської армії генерал-полковника медичної служби Ніла Бурденка.
 Діалог Юркові Коваленку передав сам Бурденко:
 – Читали?
 – Нет, товарищ Сталин, — відповідає Бурденко.
 – Почему?
 – Времени нет.
 – Так что, у товарища Сталина есть время читать ваши медицинские статьи, а у вас не хватает? Немедленно на аэродром и в Сталинград. Разыскать, спасти и обратно ко мне. Хочу сам посмотреть этого героя.

У Сталінграді знайшли Юрія Коваленка і привели до Бурденка. Після огляду головний хірург пояснив, що Юрія врятувала доля секунди, на яку стиснулося серце. І куля пройшла повз, не зачепивши його. Бурденко підшив, підлікував і повіз Юрія Миколайовича, уже в званні капітана, у Москву до Сталіна.
У передній кімнаті був Мехліс, який провів Юрія Коваленка до Верховного Головнокомандувача.
 – Это ты, капитан, человек, раненный в сердце? — почав Сталін.
 – Да, я, — машинально відповів Юрій Коваленко.
 – Как ты думаешь, мы удержим Сталинград?
 – Конечно, товарищ Сталин.
 – А почему ты так думаешь?
 – Потому, что так надо, товарищ Сталин.
Після цього виникла довга пауза. Юрій Миколайович, не дочекавшись команди, вирішив сам просити дозволу залишити кабінет.
 – Подожди, капитан, я хочу выпить за твое здоровье.
 – Я не пью, товарищ Сталин, – почав відмовлятись Юрко.
 – А что, по-твоему, товарищ Сталин пьет?
У цей час принесли в кабінет  пляшку грузинського вина "Сапераві" і два келихи.
 – Это самое лучшее в мире вино, – продовжував Сталін. – А еще оно знаменито тем, что это любимое вино товарища Сталина.
Сталін повільно відпив трохи вина з келиха. Кілька ковтків зробив Юрій Коваленко.
 – Ну что, капитан, будешь генералом? – запитав Сталін.
 – Нет, товарищ Сталин, не буду.
 – А почему?
 – Не хочу быть военным.
 – А кем хочешь быть?
 – Художником...
 – Ты, пока послужишь, генералом станешь, а потом... Давай еще раз за здоровье. Будешь жить сто лет и станешь художником...
Після цього келиха Юрко знову попросив дозволу вийти.
 – Разрешаю, кивнув Сталін.

Я – УКРАЇНЕЦЬ!
Тим часом у Сталінграді стало відомо, де розташувався штаб Паулюса. Радисти запеленгували, що німецькі команди ідуть з триповерхового універмагу на розі вулиць Радянської і Пензенської. Навколо універмагу стиснули кільце. Однак прорватись до штабу Паулюса ніяк не вдавалось. Кожен квадратний метр був під прицілом снайперів.
В архівах Сталінградського міськвиконкому було знайдено план каналізаційних колекторів. З ними ознайомили Юрія Коваленка і кинули на взяття штабу Паулюса. Через один з люків три бійці взводу на чолі з Коваленком потрапили в каналізаційний колектор і пробралися в двір універмагу.

«Я був першим радянським офіцером, який з двома солдатами увійшов до кімнати штабу і побачив генерала-фельдмаршала барона фон Фрідріха Паулюса – розповідає Юрій Миколайович. – Велика кімната, посередині великий стіл. І він стоїть: високий, стрункий, років за п'ятдесят. Він глянув на нас, забрьоханих, у валянках, шапках-вушанках, кожушках, все зрозумів і опустив погляд.
- Ви полонені. Прошу здати особисту зброю, – скомандував я.
Паулюс мовчки зняв ремінь, на якому висіла кобура з маленьким браунінгом. Я відгорнув кожуха, одягнув ремінь на себе. (Пізніше я просив Ватутіна і Єрьоменка, щоб цей ремінь лишили мені, але не залишили).
Потім зателефонував керівництву і доповів про арешт фельдмаршала. Надійшла команда, куди виводити. Пам 'ятаю, тоді в одній з московських газет – чи то в "Правде", чи в "Красной звезде" – була стаття під заголовком  "Вони взяли в полон Паулюса". Було ще чотири фотографії: ми всі у кожушках стоїмо. Представили всіх чотирьох до звання Героя Радянського Союзу. Приємно було, що там говорити».

У кабінеті командувача Сталінградським фронтом Андрія Єрьоменка відбулося нагородження тих, хто брав у полон Паулюса. У президії сиділи Єрьоменко, Рокосовський, Ватутін, Хрущов. Маршал Жуков вручав нагороди. Коли дійшла черга до Юрія Коваленка, маршал зупинився.
-  Что, еще один хохол?
-   А я не хохол, – знайшовся Коваленко.
-   А кто же ты?
-   Я – украинец!
-   Какая разница – украинец, хохол!
-   Большая!
-   Интересно, а какая же?
-   Я по национальности – украинец, а хохол  –  это оскорбление.
-   Что же тут оскорбительного? Я, Жуков, – русский. Хоть десять раз назови меня русским, я не обижусь.
-   Если я, товарищ маршал, десять раз назову вас русским, вы, конечно, не обидитесь. А если я один раз скажу кацап — обидитесь.
-   Так ты, оказывается, националист? – підсумував Жуков.
-  Який націоналіст! Ви мене запитали – я вам відповів.
(Отоді я вперше почув слово "націоналіст". До того часу я й поняття не мав, що воно таке).
Чую, тиша, мовчанка серед генералів – чути, як муха пролітає. Застигли всі, зрозуміли, що ситуація загострилась. Я також відчув тривогу... (На той час моя свідомість була невисока. Я не розумів всієї глибини цього діалогу)».
Після цього Жуков підійшов до тумбочки, взяв орден Червоного Прапора і вчепив Юрію Коваленку.
- Ему, комфронт, и «боевика» (Орден Бойового червоного прапора) достаточно. Я, комфронт, из националистов героев не делаю. (Жуков – відомий дєлатєль «дєланих гєроєв»).
Так його викреслили із героїв.
Юрій Коваленко вийшов з кабінету. Згодом звідти стали виходити Єрьоменко, Хрущов, Ватутін.
«Поглядають на мене скоса, бояться й підходити. Підходить до мене Рокосовський – високий, до двох метрів, дуже красивий чоловік.  (Ватутін, Жуков, Хрущов були невисокого росту.)
- Ну, капітан, молодець! Дай руку! Ти – справді герой, мужня людина. Є поняття хоробрість, і є поняття мужність. Це різні речі, капітане! Хоробрість проявляється на війні, а мужність на килимах, у кабінетах. Таким будь, капітан, на все життя. Бачив таких генералів, увінчаних бойовими орденами у хоробрості яких сумнівів не було, а на килимі їм мужності бракувало. Але врахуй, капітан, ти нажив собі небезпечного ворога.
- Я Жукова знаю ще з Монголії. Це дуже жорстока, злопам'ятна і мстива людина. Я тобі раджу не потрапляти йому більше на очі».

ДО РЕЧІ - ПРО «ХОХЛОВ»:
30 квітня 1945 року, о 14-ій годині 25 хвилин лейтенант Берест Олексій Прокопович та сержанти М.Єгоров і М.Кантарія підняли над Рейхстагом Прапор Перемоги.
Русскому і грузину – звання Героїв, лейтенанту Бересту (українцеві), – Орден Бойового червоного прапора і замовчування.
Так, у протокольному документі тих років «Боевая характеристика знамени», підписаному командуючим військами 3-ї ударної армії, генерал-полковником Кузнєцовим та членом Військової ради армії генерал-майором Литвиновим, зазначено: «Отважные воины: коммунист лейтенант Берест, комсомолец сержант Егоров и беспартийный младший сержант Кантария установили знамя над зданием германского парламента».

Мирослав Вересюк.
«БЄЗ УКРАІНИ Б ПОБЄДІЛІ»
У вашу душу я не лізу,–
 Душа для кожного святе.
 Тоді чому, мов у валізу,
 У мою душу лізете?
 Як міг, імперський недомірок,
 Байстря проекту КГБ
 Собі дозволити цей вирок
 І так принизити тебе:
 „Бєз Украіни б побєділі…”
 Мільйони дочок і синів
 Твоїх здригнулися в могилі
 Від цих страшних, цинічних слів.
 Всі твої жертви, Україно,
 Із вуст правителя Кремля
 Були даремні? То ж повинна
 Розверзнуться під ним земля!
 Не провалилася! Змовчали:
 Промовчав Уряд, Президент,
 У Раді також не вбачали
 Це за серйозний інцидент.
 Як цим мільйонам розказати,
 Що їх даремна смерть була?!!
 Не треба їм було вмирати,–
 Росія б так перемогла…
 Коли принижують заслугу
 Мого народу в Перемозі,
 По рабськи зносити наругу,
 Терпіти мовчки – я не в змозі.
 Це глум над пам’яттю святою
 Усіх полеглих у ті дні
 І тою страшною ціною,
 Що мій народ сплатив війні.

Надія Коваленко «НАОДИНЦІ ІЗ СОВІСТЮ»,

Мужність для обраних

Все віддайте – набутків і слав пустоцвіт
          (Навіть з листям лавровим укупі)
         Лиш душі не продайте, бо цей дефіцит
         Ні по якому блату не купиш.
                                           (Олена Матушек)

Дуже складними були фронтові дороги Юрія Коваленка. Не раз доводилося брати німецьких "язиків", ходити у розвідку, виконувати доручення командуючого фронтом. Під час битви за Київ куля розтрощила кістки на нозі.

Коваленко на Західний фронт вже не повернувся, лікувався аж у Свердловську. Перекваліфікувався на льотчика, переганяв американські "Дугласи", "Боїнги", "Кобри" з Аляски до Комсомольська-на-Амурі, до Чити. Юрій Коваленко здійснив дев'ять бойових вильотів під час війни з Японією. В останньому був збитий на висоті шість тисяч метрів.
Після закінчення війни написав Сталіну листа із проханням перевести на службу до Київського військового округу. У посланні перераховував поранення, власні бойові ордени.
Відреагувати на листа було доручено Левові Мехлісу. У резолюції зазначалося, що він неправильно розуміє поняття Батьківщини.
Відтак Юрія Коваленка призначили командиром ескадрильї на станції Бада на Забайкаллі.

У дні тридцятиріччя "жовтневої революції" бурятська інтелігенція зібралася на Великий Хурал, який прийняв звернення до Сталіна, в якому йшлося про те, що при створенні СРСР бурятів принизили. Хурал просив Сталіна через 25 років виправити помилку і створити умови для виходу із СРСР, щоб приєднатися до Монголії і утворити Бурят-Монгольську національну республіку.
 І тут почалося.
З Москви до станції Бада прибув каральний загін. Юрій Коваленко зустрівся з його командувачем підполковником і запитав, яке завдання поставлено перед ними.
Той відповів:
- Усмирять бурятов.
На запитання, у чому полягає провина бурятів, почув знайоме:
- Излишне болезненная любовь к своей нации. А такая любовь враждебна коммунистической партии...
Однак буряти влаштували для загону в горах обвал. Усіх карателів перебили. Тоді з Москви прибув другий ешелон, вже з танками. Але буряти знову влаштували обвал і знищили 60 танків. У Москву полетіла телеграма про невдачу. А звідти до командувача Далекосхідним військовим округом маршала Родіона Малиновського прилетів помічник Сталіна генерал Поскрьобишев з наказом завдати бомбових авіаударів по гірському хребту, спровокувати обвал і знищити бурятську інтелігенцію, що зібралася на Великий Хурал, разом з їхнім храмом. За наказом Малиновського командувач військово-повітряними силами округу генерал-полковник Красковський викликає з Бади в Хабаровськ командира ескадрильї Юрія Коваленка.
-  Слушай боевой приказ. Надо полететь и уничтожить банду бурятских националистов.
- Товарищ командующий, надо бы приказ в письменном виде, — почав капітан Коваленко. — Ведь, как я буду объяснять личному составу это боевое задание?
Втрутився в розмову Поскрьобишев:
-  Это задание партии.
-  Я — беспартийный, товарищ генерал.
Почувши це, Поскрьобишев закипів:
- Что такое, командующий?! Вы здесь бюрократию развели! Вместо выполнения приказа — волокита. Нам такие офицеры не нужны!
Коваленко повернувся в Баду, а його тут викликають у політвідділ гарнізону. За столом — генерал-полковник Красковський і начальник політуправління Далекосхідного військового округу генерал-лейтенант Бєлов.
- Мы, товарищ Коваленко, готовили вас к присвоению очередного воинского звания — майора. А как вы знаете, старшие офицеры должны вступать в партию, — почав начальник політвідділу.
-  А я не собираюсь вступать в партию, — відрізав Коваленко.
-  Почему?
-  Не готов, товарищ генерал-лейтенант.
На цьому розмова з Бєловим закінчилась. Красковський попросив Коваленка залишитись з ним наодинці.
- Капитан, надо выполнить приказ — загрузить по полной боевой бомбы и вывалить груз на хребет.
- Я такого приказа не читал, товарищ генерал-полковник, — почав гнути своє Юрій Коваленко.
- Давай не будем. Об этом мы говорили в Хабаровске. Загружайся и ночью проведешь бомбометание вслепую по ведущему. Кабины самолетов заклеить, подняться, сделать десяток восьмерок, зайти на цель и выбросить груз. Потом еще раз повторить. Причину бомбометаний объяснить следующим образом — монгольскую границу перешли китайские банды.

Юрій Коваленко вислухав усю маячню і дав команду пілотам ескадрильї готуватись до виконання "бойового завдання".
Під час заходу у зону бомбардування капітан відвів ескадрилью на 20 км вбік від гірського хребта і скинув смертоносний вантаж у тайгу. Почалася пожежа. Літак-розвідник усе це відзняв на плівку. Вранці генерал Красковський викликав Юрія Коваленка у штаб гарнізону, показав знімки і промовив:
- Твоя военная карьера, капитан Коваленко, закончена. Удирай из армии подальше.
Юрія Коваленка було розжалувано з капітана до сержанта і позбавлено офіцерських нагород. Після цього майже три роки він служив авіамеханіком в Оренбурзькому військовому училищі.

У 1950 році – демобілізувався, повернувся до Києва і вступив до інженерно-будівельного інституту на архітектурний факультет. Переддипломну практику проходив на будівництві готелю «Україна» в Москві.
Пізніше (десь на початку 60-х) в підмосковному закритому селищі  відбулася зустріч Юрія Коваленка з однополчанином, Героєм Радянського Союзу (указ від 9.09.1957р, медаль 11108), льотчиком-випробувачем полковником авіації А.К.Стариковим, учасником операції по знищенню бомбовими ударами Великого Хуралу бурятів.
За зустріч випили, згадали минуле. Дружина Старикова розплакалась: «Разве ты герой, как ты мог? Вот Юрка – герой, он знал, что ставит крест на своей карьере, может и на своём будущем, но сбросить бомбы на головы невинных людей не смог».

Так сумно закінчилася зустріч бойових друзів, росіянина – героя  і українця – двічі невизнаного героя.

Хвиля могутня у зграї збиває
Тих, хто по одному – тихше води…
Бути сміливим не страшно у зграї,
Є заховатись за кого завжди…
… Вовче самотній, не зраджуй сумлінню,
Не забувай про рубці на спині,
Чуєш – не вір в колективне прозріння,
Істина завжди у однині!
Зграя і милує, і роздирає,
Сильних ненавидить  і слабаків,
Зграя ніколи в свій клан не приймає
Гордих і мудрих самотніх вовків.


Надія Коваленко, «НАОДИНЦІ ІЗ СОВІСТЮ»
Олена Матушек, уривок з вірша «Самотній вовк».
(Підбірка і редакція Володимира Степаненка)

PS: Ось фото цієї мужньої і хороброї людини.
Мені приємно, що він за національністю - УКРАЇНЕЦЬ.
Слава йому, здоров*я, і довгих років життя.


Чому потрібно позбутися російської культурної матриці

Експансивна безправність. Чому потрібно позбутися російської культурної матриці
Зусилля, спрямовані на дерадянізацію, можуть залишитися марними, якщо не позбутись ідейного та ментального субстрату більшовицької ідеології – російської культурної матриці.

З подивом відкрив для себе, хто є автором терміна «русофобія». Виявляється, по­ет Фьодор Тютчєв, автор «Люблю грозу в начале мая» та «Умом Россию не понять». Ще він був впливовим чиновником – спершу дипломатом, потім цензором, а крім того, автором незакінченої книжки «Россия и Запад». Його ображало, що комусь у Європі не подобалася країна, економіка якої була побудована на рабстві 90% населення, політична система – на тотальному контролі згори до низу, а ідеологія – на офіційній церкві як частині держапарату. Не минуло й півтораста років, як згадане слово несподівано зазвучало знову, тепер уже від імені держави…

Коли після падіння СРСР різні посткомуністичні країни ставили собі завдання позбутись елементів тоталітарного минулого, вони визначали два напря­­ми діяльності: демонтаж інституцій і заборона символів. Перший «фронт» складний, але зрозумілий: розпуск злочинних структур, люстрація, адміністративні реформи, впровадження демократичних процедур. Другий – нібито простіший, але не менш важливий: німцям так само важ­­ко було б попрощатися з нацизмом, якби вони досі мали змогу милуватися пам’ят­ником Адольфові Гітлеру на розі Gringstrae та Himmlerplatz. Але символіка – лише окремий випадок, зовнішній прояв тих глибинних механізмів, які визначають мотивацію окремих людей у їхній щоденній поведінці. Культурна матриця, спосіб сприймання й структурування дійсності, система та ієрархія цінностей невблаганно нав’я­зу­ють свої сценарії, часом незалежно від суб’єк­тивних намірів тієї чи тієї дійової особи історії.

Уже давні греки заповідали не озиратись, утікаючи зі світу мертвих. Інакше старі звички неминуче змусять вступати в ту саму колію, відтворювати скомпрометовані маршрути, рухатися зачаклованим колом, із якого неможливо вирватися. А якщо брази старої матриці підживлюють на офіційному рівні, тоді як альтернативний дискурс зазнає репресій, то порятунку немає.

Константинополь, Гібралтар…

Днями в Росії стався черговий скандал на ідеологічному ґрунті: група ображених меломанів із Татарстану звернулася зі скаргою на пісню, що її виконує на гастролях відома співачка в жанрі кантрі-фолк, одна з ікон радянської інтелігенції 1970-х. Прокуратура Росії не знайшла в ній ознак екстремізму й таким чином, як це бачиться останнім часом, офіційно благословила її зміст і пафос. У тексті звертає на себе увагу чимало акцентів. Наприклад, натяки на зовнішніх і внутрішніх ворогів («хазары», «мамаи», «масоны», «иные злодеи»), чітка вказівка на те, що з ними робити («И не будет зоны, лагерей и тюрем, / Все враги России будут казнены»), але найбільше вражає, так би мовити, зовнішньополітичний вектор («Возвратит Россия Русский Севастополь, / Станет снова Русским полуостров Крым, / Наш Босфор державный, наш Константинополь / И святыня мира Иерусалим»). Ось із цього місця хотілося б детальніше.

Константинополь, протоки й подеколи Єрусалим – ці символи (або, як тепер кажуть, меми) залишалися для російського імперського мислення своєрідною невротичною fata morgana впродовж століть. «Константинополь має бути нашим», – пише Тютчєв. «Росія… тому бере собі Константинополь, що ані жоден із вас, ані всі ви разом не доросли до нього, а вона, Росія, доросла», – продовжує його думку Достоєвскій. Фактично аж до Першої світової «візантійський» напрям був одним із визначальних у зовнішній політиці імперії Романових. Ідеться не так про геополітичну стратегію, яка виходить із будь-яких практичних потреб держави, як про реалізацію ідеологеми: відновлення право­слав’я як визначальної потуги в масштабах усього світу (зрозуміло, під орудою Росії), як «очищеного» християнства на противагу його меркантильній католицькій версії, спотвореній Римом. Усе це серйозно обговорювали, і воно виявлялося підставою для дій.

Другий, паралельний проект, що частково перетинався з першим, розглядав Росію як центр світового слов’янства: разом із великоросами, українцями та білорусами – всіх поляків, чехів, словаків; у перспективі – болгар, сербів та ін. Імперія мала виступати гарантом їхньої спільної самобутності на противагу «рома­но-германській» асиміляції, водночас самі слов’яни мусили поступово «обрусіти», себто все од­­но асимілюватися, тільки в «правильному» напрямку. Одним із перших найяскравіших проявів цієї візії є програмний вірш Алєксандра Пушкіна «Клеветникам России» і впритул до нього «Бородинская годовщина» («Сла­­вянские ль ручьи сольются в русском море?). Можливо, хтось жахнеться: «Как же так? Пушкин – это же наше все!» Нічого не поробиш, той факт, що Алєксандр Сєрґєєвіч був російським імперіалістом (як і українець Гоголь, як і грузин Джугашвілі), не робить його гіршим поетом. Подобається нам чи ні, це файли з різних тек.

Обидва ідеальні проекти поступово ставали стрижнем усієї російської свідомості. Будь-хто, почуваючись росіянином, мав так чи так навіть на підсвідомому рівні всмоктати саме ці цінності, саме це відчуття держави як спільного тіла (за рахунок власної плоті й індивідуального простору окремої особи) із саме цією траєкторією розвитку.

Хтось вважає, що більшовицький жовтневий переворот поклав край згаданій традиції. Зовсім ні: змінилися символи, реперні точки, проте загальний пафос проекту зберігся. Замість православ’я – торжество комунізму, замість «Боже, царя хра­­ни» – «Інтернаціонал», замість двоголового орла – серп і молот поверх земної кулі та напис: «Пролетарии всех стран, соединяйтесь!» І неофіційне гасло, трохи забуте в останні десятиліття СРСР: «Красные знамена от Владивостока до Гибралтара». До речі, невдовзі після революції могутній вусатий диктатор почав рішучий рестайлінг, повернувшись до старої системи координат: відтоді російський народ знову було визнано першим серед рівних, а стрижневою, такою, що визначає сенси, культурою (як і мовою) остаточно затверджено російську.

Нарешті, після розпаду СРСР менш ніж через 10 років те, що залишилося від імперії, почало демонструвати звичні імпульси до «збирання земель»: відновлен­­ня «Русского міра», створен­­ня єдиної союзної держави або наддержавних організмів на кшта­­лт Митного союзу (звісно ж, із центром у Москві), водночас проявляючи агресивну ворожість до реальних або вдаваних конкурентів і противників.

Висловлюючись прямо, феномен Росії (тобто Російської імперії – Союзу Радянських Соціалістичних Республік – РФ) як експансивного організму з месіанськими претензіями назовні й колоніальною асиміляторською політикою всередині слід розглядати як безперервність. Ідеться про теорію та практику, декларації та їх утілення, колективне підсвідоме й індивідуальну свідомість.

Ще простіше: належати до Росії – це прагнути втілення великого Проекту в межах сакральної держави, не рахуючись із ціною як для тих, хто мав нещастя опинитись у фокусі зусиль, так і для самих співвітчизників, їхнього добробуту й безпеки. СРСР є тимчасовою формою існування Росії, радянська свідомість – окремий прояв російської.

Війна і «мір»

Казати, що кожен росіянин – імперіаліст, було б проявом тупої ксенофобії. Невід’ємною частиною цієї культури є етична складова, отже, всередині суспільства завжди є суттєва частка людей, які чинять опір мейнстримові. Недарма саме в Росії сформувалися поняття «інтелігент», «інтелігенція». Це унікальний феномен, якого не існує в жодній іншій традиції: підкреслена чутливість до будь-якої кривди, акцентована вихованість і увага до іншого, особливо якщо він перебуває в гіршому становищі. Цей імпульс протистоїть зверхності, месіанській захопленості, відчуттю офіційної сили й пов’язаного з нею лицемірства.

У російській культурі чимало культових імен, які уособлюють інтелігентність. Саме вони в очах іноземців представляють передусім націю ментально: Толстой, Чєхов, Пастернак… Утім, попри популярність усередині країни та за кордоном, не ці імена визначають справжнє обличчя країни як в офіційному житті, так і в побуті. Бо на кожного Чаадаєва є свій Гоголь, на кожного Нєкрасова – свій Тютчєв, на кожного Салтикова-Щєдріна – свій Аксаков, на кожного Ґєрцена – свій Достоєвскій… Не хочу сказати, що носії офіційної, точніше панівної ідеології та ментальності геть усі потворні чи аморальні. Здебільшого навпаки, і в цьому величезна драма росіян як спільноти. Відкрита, чесна, уважна людина в якихось певних ситуаціях стає захисником антигуманних цінностей, утіленням зверхності, безпардонного домінування й нетерпимості. Зазвичай ця ситуація пов’язана із зачіпанням якихось больових точок, дотичних до критики держави або навіть сумнівів у її добрих намірах. Той невротичний конфлікт, роздвоєність можуть ставати ґрунтом для творчих досягнень, але в практичному житті вони радше запорука тупцювання на місці, відсутності розвитку, марного витрачання енергії та ресурсів.

Однією зі складових такого вельми умовного «колективного характеру» є потенційна злоба й пошуки ворога. У різні часи він бачився різним: «Римська ідея» (Тютчєв), «Австрійський генеральний штаб», «Світовий уряд», «Вашингтонський обком»… Чи варто говорити, що «зрадники-хохли», безумовно, завжди входили до цього набору жахалок. Сучасний російський публіцист «ліберального» табору досить вдало описує такий психотип: «Він абсолютно переконаний, що ми живемо в ситуації американської всесвітньої змови, і йому чомусь така позиція видається дуже духовною. Він весь час захищає духовність. Йому здається, що Росія перебуває в кільці ворогів. Це цілком класична симптоматика добре розвиненої, зрілої параної, коли останнім оплотом правди, честі, духовності залишилася Росія».

Слід відзначити дивну обставину: імперіалізм європейського зразка впродовж останніх століть був здебільшого так само безцеремонним, подекуди безсоромним, але він керувався міркуваннями зиску, господарської користі. Російська експансія досить часто не передбачала ніяких прибутків, подекуди навіть ішла на додаткові витрати. Звісно, добробутові васалів це не сприяло, але й збагаченню метрополії чомусь теж – хіба що якихось окремих функціонерів, які «сиділи на потоках» (до речі, корупція, неефективність і чиновницьке свавілля чомусь так само відтворюються в російському суспільстві будь-якої стадії чи модифікації впродовж століть). Сенс імперії був у самій імперії.

Росія не визнає проектів життя – тільки проекти завоювання: Сибіру чи Кавказу, Північного полюса чи північних річок, Європи чи Космосу… У боротьбі, можливо, найбільше постраждали власне росіяни – депопуляція, занепад, забруднен­­ня, вичерпання ресурсів. Але це не означає, що сусіди й підлеглі в межах імперії мають толерувати цей шлях. Росія і може, й уміє продукувати дивовижні досягнення техніки та людського духу, але насамкінець перемогу щоразу чомусь здобувають реакція та безвихідь.

Росія, яку ми повинні втратити

Без зрозумілого плану, без стимулу для розвитку, дезорієнтована, деморалізована, умовно керована, позбавлена самоврядування та зворотного зв’язку, Ро­­­сія як поліційно-мілітар­но-адміні­­стратив­­не утворення не має майбутнього в її нинішньому вигля­­ді. Можливо, колись країна Ґєрцена, Чєхова і братів Струґацкіх переважить країну Ніколая І, Бєрії та Суслова. Але станеться це не сьогодні й не завтра. Симпатики «Русского міра», попри звичку, виховання, тяглі­­сть і сентименти мають колись визнати, що належність до цієї умовної (вдаваної) спільноти автоматично означає зв’язок виключно з минулим, а отже, відмову від майбутнього.

Доводиться визнати, що ро­сійське=радянське, а радянсь­ке=російське. Ще раз: більшовицький проект є прямим продовженням і складовою частиною російського. Отже, намагаючись подолати тяжкий спадок, у процесі деколонізації та дерадянізації неминуче доведеться дистанціюватися від мен­­тальної Росії, передусім у собі.

Вочевидь, це означало б упровадження певних адміністративних заходів із метою посилення конкурентного начала в інфор­ма­ційно-культурному просторі на власну користь замість тотального домінування менталь­­ної Росії, яке триває досі. Але значно важливішою є внутрішня дистанція. Слід нарешті сказати собі, що російський спадок не наш спадок, і відповідне («спіль­­не») минуле так само не наше. Не слід відмовлятися від Чєхова, як не варто нехтувати Діккенсом. Та оскільки не умовна, не ідеальна, а нинішня реальна Росія експортує ніяк не Чєхова (і не сучасну якісну літературу, не кіно-артхаус, не театр, не образотворче мистецтво), а Ґріґорія Лєпса чи Любу Успєнскую та численні варіації на тему «мєнтов» та «братков», то ми навряд чи втрачаємо щось вартісне. Залізна завіса має впасти у свідомості. Без цього конструкція нашого власного повноцінного ментального простору геть неможлива.

Україна – не Росія, сказав колишній Президент. Так отож.

Вірш до Дня Воскресіння Господнього.



Над мисом ліс стоїть дозором.
Бунтує світ холодний шквал.
Та сяє сонце, і на море
Як впало бите скло дзеркал.
А там,  де ліс припав до хвилі,
Стоять казкової краси
На квіти схожі вілли білі -
Райок духовної плебси.
Навколо них -  життя-болото:
Ридають, гинуть, п'ють гидоту,
Плазують на краю біди
Голодні діти і діди.
А у райку, за гарним муром,
Під охороною похмурих,
Жирує капище крутих.
А мимо них, байдужих, ситих,
Як крізь блискуче, хиже сито,
На дно часів летять світи .
Нещасні! Очі їм закрито
Примарним блиском золотим,
А то б побачили - над світом
Вогнем карбовано святим:
"Як смієш ти , дрібна людино,
Розбудувати власний двір,
Коли Господній Дім - руїна,
Коли братів шматує звір!
Де дух зневажено, розп'ято,
Гріх бути ситим і багатим,
Шукати замість неба крам.
Як смієш ти про розкіш дбати,
Коли в руїнах Божий Храм?"
Не утекти, не заховатись,
Бо хто пізнав свій час і строк ?
Христа удруге не розп'яти.
Не замовчить святий пророк.
І зважить Бог слова і діло,
І чорних душ брудні гроби ,
І  те, що їх благословили
Московські куплені попи!

Не біда, що посивіли скроні...

  • 02.05.13, 14:11
Відгук на чудовий, як на мою думку вірш blog.i.ua/community/53/1211954/

Всі ми зроблені з крові і плоті,
Та бажаємо благ неземних...
Лиш на жаль, в остогидлім болоті
Стільки жаб! І звикаєм до них.

Скільки в світі очей завидющих,
Стільки ж різних нечистих думок.
Але я все шукаю, тому що,
Ти моя. Неземна. Ти мій рок.

І нехай, що зозуля кувала -
Не зважаю, що плинуть роки.
Лиш тебе мені не вистачало...
Твого серця... Твоєї руки.


В мене теж вже посивіли скроні,
Але ж б'ються серця в унісон!
Цілуватиму ніжно долоні,
Щоб навічно продовжити сон...

Не шукай у мені неземної...




Не шукай у мені неземної
І до рангу святих не возводь.
Я все та ж, бо із плоті і крові,
Як раніше, до мене приходь.

Я все та ж. У щасливій знемозі
Освічу тобі в темряві шлях.
Просто бачу я зорі у прозі,
Чисту музику чую в віршах.

Я все та ж,  тільки сивіють коси...
Ти приходь - і уже навіки!
Бо безжальна зозуленька-осінь
Все  рахує, рахує роки...



І як продовження -
див. вірш-відгук у блозі 
Ягуара 65

http://blog.i.ua/user/479006/1212052/

Всі ми зроблені з крові і плоті,
Та бажаємо благ неземних...
Лиш на жаль, в остогидлім болоті
Стільки жаб! І звикаєм до них.

Скільки в світі очей завидющих,
Стільки ж різних нечистих думок.
Але я все шукаю, тому що,
Ти моя. Неземна. Ти мій рок.

І нехай, що зозуля кувала -
Не зважаю, що плинуть роки.
Лиш тебе мені не вистачало...
Твого серця... Твоєї руки.

В мене теж вже посивіли скроні,
Але ж б'ються серця в унісон!
Цілуватиму ніжно долоні,
Щоб навічно продовжити сон...