хочу сюда!
 

Ирина

34 года, дева, познакомится с парнем в возрасте 34-35 лет

Искать

Поиск заметок «вірші»

В еко-ресторані Батьківська хата чарівних пані вітали зі святом

  • 11.03.13, 15:00
Незабутнє свято для милих панночок  влаштував еко-ресторан «Батьківська хата»! З нагоди 8 березня в ресторані відбулася яскрава шоу-програма  «Для  Вас, кохані!» .

На прекрасну половину людства цього святкового дня чекало багато приємних сюрпризів! Чарівних, ніжних, загадкових пані з Міжнародним жіночим днем вітали справжні чоловіки! Вони не переставали дарувати найтепліші  та найніжніші слова впродовж усього вечора! Кожен чоловік, присутній у залі, оригінально освідчувався у коханні  –  віршами, прозою, піснями і навіть танцями. 

Крім смачних страв та напоїв, гості насолоджувалися незабутніми музичними виступами! Щирі зізнання в коханні  лунали від Анатолія  Матвійчука, Михайла Поплавського, Петра Чорного. 

А неординарний танець «Чоловіче танго» заінтригував усіх гостей свята. Весняного настрою вечору додали мелодії драйвового  гурту баяністів-акордеоністів  «Рвані міхи».

У ресторані панувала атмосфера квітучої  весни та кохання!  Святковий інтер'єр, романтична музика, приємні сюрпризи. Також  усі винуватиці свята отримали  комплімент від власника ресторану Михайла Поплавського - вишуканий десерт і шампанське. Турбота й увага оточували коханих пані ввесь вечір!
Свято видалося веселим і запальним.


Нагадуємо, що з 11 по 17 березня  на Вас чекає смачний «Масляний тиждень» із запашними та рум’яними млинцями, 50 видами  вареників  і традиційними  народними  гуляннями!

Відчуйте смак українських традицій в еко-ресторані «Батьківська хата!»

Бронювання столиків: 
(044) 592 15 35
(067) 401 38 58 

Тополя.

Маю багато різних гріхів та грішків, але є один вчинок, про який я жалкую з самого дитинства. Я зламав молоду тополю. Хтось може сказати: "Тю, та це не найстрашніший вчинок!" Але, мабуть завдяки генетичній пам'яті, я вважаю цей вчинок дійсно дуже поганим. Були часи, коли наші предки духом своїм чули природу навколо себе, розмовляли з її силами, поважали і берегли кожне дерево, кожну рослину і живину. Був у них і свій пантеон найулюбленіших дерев, кожне з яких мало свій норов і свій дух. Дуб - богатир і велетень, символ стійкості і міці. Береза - і символ чистої дівочої краси, і цвинтарна, могильна рослина, адже на згарищах після війн і набігів першими виростали берези. Вишня, калина, тополя - всі ці дерева мали своє значення у світогляді наших предків. Це сьогодні помочитися під калину - просто справити свої біологічні потреби. Колись то був найстрашніший злочин. Але світ змінюється, і не на краще. Та повернуся до розповіді про тополю, яку я згубив. І про село, в якому я народився.



Було це, як я вже казав, дуже давно. Отже, через наше село вимостили дорогу. Так званий грейдер. Будували її з суміші місцевого вапняка і глини. Дешево і сердито.



За проектом, дорога повинна була пройти через городи двох наших сусідів. Один з них був місцевим бригадиром. Отже начальником. Тут от яке діло: до колгоспу входили три села, але все правління і все начальство знаходилося у найбільшому селі верст за десять від нас, отож в нашому селі саме бригадир був найголовнішим. Молодь цього не знає, а от наше покоління застало таке явище: колгоспне бригадирство. Це ось що: жив собі сусід, як сусід, людина як людина, а потім взяв, та й вступив до партії комуністів. І відкрилася перед ним дорога до так званого "начальства". Хоч і не зовсім великого, але начальства, ну, наприклад, призначали його бригадиром. Все, не ставало звичайної людини. Отримував бригадир мотоцикл або бестарку (це візок такий, в який впрягали одну конячку), вдягав "шляпу", і одразу ж починав говорити "по русскі". Ну, це для того, щоб всі бачили, що він тепер не аби яке цабе. Дехто їздив з батогом - чи то конячку підганяти, чи то людей... Взагалі то кожне українське село - малий Версаль, яких там тільки інтриг не бувало...



Ну от, дорога загрожувала городові бригадира. Але, якось той викрутив цю справу на свою користь, з кимось переговорив, прораба вином попоїв, і дорогу дещо посунули вбік. Зробили такий собі виверт, схожий на знак долара (щоправда, в ті часи про нього, долар цей, в селі не знали зовсім), і "маєток" бригадира повністю вцілів. Віттяли тільки частину городу діда на прізвисько Хододок. Але дід теж був "партєйний", колишній колгоспний ветеринар, і теж зажадав "справедливості", а для того когось все одно треба було обділити. Звісно, можна було прирізати Хододкові землиці від нічийної ділянки, де колись, за царів, місцева корчма стояла, але там було багато каміння, а його треба було повизбирати, вирубати дерезу... Моя ж бабуся, вдова з онуками, діти якої розбіглися в пошуках кращої долі до чужих країв, була беззахисною. До того ж город її був добре оброблений, дереза вирубаною, каміння повибране. От і вся справедливість. Приїхав землемір з району, і відрізав на Хододкову користь частину нашого городу. Хододкова жінка виклала нову межу зібраним нами ж таки камінням. А на самому краї, при дорозі, посадила молоду тополю.
Не можу сказати, що люди були байдужими. Багато хто приходив і співчував бабусі. Дехто відкрито лаяв Хододка. Але все марно. Нашу частину городу нам ніколи так і не повернули. Я ж кажу - малий Версаль...
От тоді я і написав перший в своєму житті вірш, який так і називався: "Тополя". Такий собі епічний віршик про боротьбу за справедливість, де головним героєм був місцевий комбайнер, який намовив місцевих хлопчиків зламати ту тополю якось вночі.
Пройшли роки, багато років. Я декілька разів навідувався до села свого дитинства.



Коли я ходив пішки, тим самим грейдером від сусіднього села, першим зустрічав мене при дорозі місцевий клуб, вірніше те, що від нього лишилося:



Мабуть це помста долі за зруйновану сиву давнину. Адже старовинну церкву, збудовану ще козаками, які втекли в ці місця після Коліївщини, таки знищили комуняки за рік до падіння своєї безбожної імперії. А потім нікому вже було берегти і їхній "дом культури".
Хату, яку колись, після війни, збудував мій дід, збудував - і помер, розвалили якісь переселенці. Залишилася одна стіна нашого курника. І пень на місці старої акації, яку теж посадив ще мій дід.


 
Хододкова хата, хоч і покосилася, але стоїть. Живуть там якісь чужі люди.



Комбайнер, який намовив нас зламати тополю, давно колись спився і повісився. Похований на горі, на старовинному цвинтарі.



Прикро, що ми зламали тополю. Величною красунею стояла б вона зараз край дороги, на околиці вмираючого села мого дитинства, в країні, яку і досі плюндрують хижі нащадки гадючого комуняцького племені. Може тому і плюндрують, що ми всі, весь народ, зламали Велику Тополю - древній символ зростання нашого Роду.

P.S. Другий вірш, який називався "Тополя", я написав десь в році 80-му. Спочатку він називався "Береза". Мені було соромно називати його "Тополею", соромно перед деревом, яке я колись знищив. Але все ж таки в старовинному пантеоні дерев, те місце, яке я спочатку намагався віддати срункій білявці, належить тополі. Ось цей вірш:

Тополя.

Над могилою слави минулих століть,
Що сховала забуті руїни,
Незвичайна тополя самотньо стоїть
При дорозі в степах України.
Тут колись лютувала велика війна,
І на місці села, що згоріло,
Над тілами полеглих героїв одна
Безпорадна тополя вціліла.
Розпинали її легіони вітрів,
Що гуляли над збуреним світом,
І безглуздні малюнки на срібній корі
Вирізали приблудні бандити.
Хуртовини сповзалися, злі, крижані.
Говорили: "В таких ураганах
ЇЇ рани страшні не загояться, ні!
Скоро бідна загине, зів'яне!"
Та минали роки, відступала біда,
Розлютовані бурі вмирали,
А вона все стояла, струнка, молода,
Неяскраву красу дарувала!

Так і мова моя, колискова моя,
Мелодійна, духмяна, сувора.
Говорили, що голос твій віщий зів'яв,
Говорили - вмиратимеш скоро.
У кривавих віках натерпілась знущань:
І цькували, і в очі плювали.
Над тобою сміялись устами міщан.
І жорстоко під корінь рубали.
Урагани історії, війни страшні,
Нашу землю до тліну палили.
Говорили: "Народ цей не виживе, ні,
Забере й свою мову в могили!"
І знаходились підлі, невдячні сини,
Хто тебе забували, міняли.
Та, як листя зів'яле, щезали вони,
І нескорена ти відживала.
З казематів, з кривавих полів і руїн
Кожне слово набатне збирали.
І як Слово казали пророки твої -
Королівські корони злітали!

Моя відповідь бандитам

Сьогодні вони заборонили вірші Шевченка читати. Це вже за межами... Моя відповідь така:

Вони забороняють волю…
Ви звідки вилізли, бандити?
Народ ховаєте в недолі...
Ґвалтівники країни. Бити
потрібно деяких. За грати!
Як бруд і сором виносити
з країни. Не потрібно грати
з народом. Може він і вбити….




Всіх вітаю з народженням Кобзаря!



Генетичний лідер української нації.(Доповнено).

  • 08.03.13, 23:38

В Національному Шевченківському заповіднику знаходиться унікальний прижиттєвий портрет Кобзаря роботи В.Гутовського 1860 року. Робота зберігається лише в одному екземплярі  та не містить так званих художніх домислів.

А наш сучасний львівський поет, наш світоч і друг Віктор Спиридонович Бойко написав ряд нових віршів, присвячених Великому Кобзареві:

СВЯТО.


Сьогодні встану я раненько,
До образів помолюсь в хаті,
Поїду в гості до Шевченка,
Бо в Україні нині свято!

Сьогодні встану я раненько
І осідлаю свого Пегаса,
Поїду в гості до Шевченка,
І напишу про нього казку.

Поїду подумки у Канів,
Де прах лежить святий Тараса, –
На ту могилу, рідну, давню,
Що України є окраса.

Бо там лежить душа поета,
У тій могилі одинокій,
А в ній і слава, й світ широкий
І слова зміст його глибокий.

Сьогодні встану я раненько,
Вклонюся в ноги Україні,
За те, що нам дала Шевченка,
На віки вічні, завжди й нині. 

Віктор Бойко.
9 березня
Із пам’яті 1953р.

Портрет Тараса Шевченка, що світиться в темряві. Робота народної майстрині Тетяни Протчевої. Виставка була організована за сприяння міжнародного проекту «ДНК-лідери». Особливість робіт вишивальниці полягає в тому, що вони мають властивість світитися в темряві. Це стало можливим завдяки особливим японським ниткам, якими робиться вишивка. Цей стиль має назву glowу-art — мистецтво, що світиться. Завдяки новій техніці Тетяна Протчева потрапила вже до Книги рекордів України. Пані Тетяна показала портрети світових знаменитостей, діячів культури та науки, також майстриня вишила образ Христа Спасителя.

ДИВНИЙ СОН

 В ночі сон мені приснився,

 Дивний, зовсім без прикраси.

 Наче я прийшов до Канева,

 Щоб провідати Тараса.

 Під горою Дніпро плине,

 Б’ють об берег хвилі,

 Скільки око у світ бачить:

 Степи кругом милі.

 А в степах, в курганах давніх,

 Пам’ять спить безцінна

 І десь з неба чути слово:

 Україна вільна!

 Сів на камінь край могили,

 Сиджу й чогось плачу,

 Бо розтерзану Вкраїну

 Перед себе бачу.

 Її знов заполонили 

Чужоземні зайди

 Й пхають неньку до могили 

Ті чужинські «прайди».

 Тільки вийдеш на вулицю,

 Чути чужу мову

 І від того аж щулиться Українське слово.

Один кричить, аж синіє:

 – Має бути усе руське!

 А придивишся до його – 

Око в нього вузьке. 

В нашій Умані, як вдома,

 Вже будують Хайфу 

І один харчить другому:

 – І мені «урвати» дайте.

 Раптом щось як загуде,

 Земля задвигтіла,

 Аж укрилось дрижаками

 Від страху все тіло.

 Враз розкрилася могила –

 Вічний дім Тараса –

 І з’явився на світ Божий 

Його лик прекрасний.

 Ось підходить він до мене 

(Ввесь живий неначе)

 І питає добрим словом:

 – Чом, козаче. плачеш?

 – Ой, Тарасе, рідний батьку,

 Краще не питайте,

 А як буде Ваша ласка,

 То пораду дайте.

Як нам вирватись із «пекла»,

 Що нас знов спіткало,

 Бо зрадливі ті «месії» 

Нас в рабство продали.

 – Що ж вам знову, люди треба?

 Ви ж тепер вже вільні –

 Живете під своїм небом 

В ріднім домі спільнім.

 Бог вам дарував Майдан

 І віру в майбутнє,

 Щоб в Украйні будували 

Щось для людей путнє. 

Та гетьманська булава

 Вам мозолить очі,

 І до праці, як завжди 

Знов нема охочих.

 Поміж люду ходить розбрат,

 Скрізь лиш розлад, чвари

  І мета: хапнуть з корита 

Від держави даром. 

Так козаче не буває. 

Хочеш добре жити, 

За все треба мозолями 

Чи кров’ю платити.

– Правду, кажете, Тарасе,

 Всі були щасливі 

До тих пір, як став в нас править

 Ірод-цар зрадливий.

 Він, як той повзучий вуж,

 Вповз в душу народу

 Й потім оптом всіх продав

 Мафії в угоду. 

Він з правління перших днів

 Створив «меморандум»

 Й по закону папірця 

Продав нас під «банду». 

І тепер всі жити стали 

Гірше, ніж в «цараті», 

Дика банда тепер править 

В нашій рідній хаті.

 – Що ж, козаче, знаю й вірю

 Й даю всім пораду 

Збирайтеся всі докупи 

І гайда до «Ради». 

Там в кублі отім зміїнім, 

Йдіть шукати зміни: 

Там сховалась людська доля

 Й Правда України.

Віктор Бойко.

Мій вірш

  • 07.03.13, 21:54
                          Як важко...
Маленькі сніжинки спадають на плечі
І сумно душі у зимову годину.
Як важко згадати минуле, доречі,
Як важко шукати у собі провину.

Як важко у спогади линуть душею,
По морю всіх мрій та надій пропливати,
Як важко не гаснуть, сіяти зорею.
Як важко, як важко любов відшукати.

У душах, як вітер з морозом холодних.
Ні крихти жалю не зосталося нині, 
Тому що кохання не стало ще модним,
Воно не доступне сьогодні людині.

І знай, що не важко думкам пригадати
Маленькі сніжинки у нас під ногами,
А важко коханому слово сказати,
Що холод душі вже проліг поміж нами.

Чарівність у камуфляжі

  • 06.03.13, 23:13

«… А я щаслива! Чуєте?! – Щаслива!»… Своїм власним віршем прапорщик Алла Шуляк просто заворожила мене з перших хвилин знайомства. Я ледь встигнув увімкнути диктофон.

 «… А я радію! Чуєте?! – Радію!

Радію, ранку, сонцю і весні.

І кожній подарованій надії,

яку Всевишній милував мені…» .

Я навіть не слухав, а просто дивився, як вона серцем читає свій вірш. І розумів, чому офіцери командування 114-ї Івано-Франківської бригади тактичної авіації одностайно захоплюються саме з цією жінкою-військовослужбовцем, її природною чарівністю.

  Кажуть, що армія – це суто чоловіча справа, яка навіть найкрасивішу та найтендітнішу жінку перетворює з часом на чоловікоподібного солдата. Одначе Алла Павлівна – яскравий приклад того, що це далеко не так. Військовий однострій вона вдягнула 19 років тому. За своєю першою професією вона психолог. Але так сталось, що після закінчення Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника дівчині запропонували військову службу. Півроку підготовки у Харкові, і вона повертається до льотної частини, де служить по цей день.

Незважаючи ні на постійні напруження, ні на суворий режим та чергування, Алла Павлівна вміє зберегти той жіночий шарм, який чоловіки помічають не очима, а душею. Сяюча усмішка, вміння бачити світле і радісне, жити з розкритим назустріч людям серцем… Навіть військовий однострій вона носить якось підкреслено шанобливо і акуратно, як кажуть командири – «відповідно до статуту, але з своїм шармом».

Військова служба – не завада її захопленням, яким вона віддає вільний від служби час. Алла Шуляк радо займається вирощуванням квітів, а ще дуже любить мандрувати. Вона сама водить автомобіль і на дорозі може «дати фору» багатьом чоловікам- автомобілістам. Однак найбільшим набуттям у житті вона вважає свою родину та дитину.

-         Моя найзаповітніша мрія – поставити на ноги і виростити свою донечку, - ділиться Алла Павлівна. – І жити так довго зі своїм чоловіком у мирі й любові, скільки нам відпустить Всевишній.

Прапорщик Алла Шуляк – яскравий приклад того,  що в армійській службі жінки можуть бути не лише відповідальними та акуратними виконавцями наказів старшого керівника. Вони можуть обіймати керівні посади, керувати чималою кількістю особового складу, приймати важливі рішення і нести за це відповідальність. Адже Алла Павлівна обіймає посаду чергового по зв’язку. В її обов’язки входить організувати та контролювати роботу всіх вузлів та станцій зв’язку, що забезпечують і польоти бойових винищувачів під час виконання ними поставлених завдань, і повсякденне життя бригади. Навіть на перший погляд ця посада не здається простою. Адже організувати своєчасне проходження сигналів та команд по таких різних видах зв’язку, як провідний, радіо, мережевий – це складна справа. Кожного разу, заступаючи на чергування, ця жінка бере на себе відповідальність за злагоджену роботу кількох десятків інших військовослужбовців – жінок і чоловіків.

-         Я ні на хвилину не пошкодувала, що стала прапорщиком, - розповідає Алла Шуляк. – Звичайно, тут, як і в кожній професії, є свої плюси і мінуси. Але мені подобається бути військовою. Керувати чоловіками, з одного боку, складно, а з іншого… Хочу сказати, що чоловіки-військові – це окрема каста людей. Вони надійні і дружні. І готові прийти на допомогу у будь-якій ситуації. Так само і жінки. Адже коли в небі літають винищувачі, і їх потрібно супроводжувати, керувати, щоб політ пройшов успішно, і чимало в цьому успіху залежить від якісного і своєчасного зв’язку  – тут не до заздрощів чи ревнощів. Всі працюють однією командою.

Про свою службу у бригаді тактичної авіації Алла Шуляк може розповідати довго і пристрасно. Відчувається, що жінка живе роботою і відчуває високу відповідальність. А поза службою – це надзвичайно чарівна, привітна струнка молода жінка, яка ховає у серці свою таємницю любові. Лиш інколи ці таємниці вириваються на папір віршованими рядками:

«… А я кохаю! Чуєте?! Кохаю!

Кохаю, як ніхто ще не кохав.

Лиш почуття від заздрощів ховаю,

щоб їх хто не зурочив чи не вкрав!

А я живу наперекір проблемам.

На радість рідним. Ворогам назло…

І хай не мучить вас ця вічна тема –

чому мені в житті так повезло…».

Підполковник Тарас Грень.

Західний Регіональний медіа-центр

Міністерства оборони України.

вірш про "Свободу"

...прочитав в неті...uhmylka

СВОБОДА

Как Свободовца сломить
И убрать с пути?
Не удастся прикормить,
Сколько ни мути!

Бесполезно угрожать,
Драться и хамить,
Лишь улыбкой провожать,
И цветы дарить.

Средство действенно одно
Фору даст ножу...
Это слабое звено
Я им предложу:

Из возможных крайних мер,
Голосую - За!
Попытаться через ***
Высосать глаза. shock ...
loltearshammer


Закомплексований малий чоловічок..

  • 01.03.13, 19:24

Так, все правильно.. Хоча в мені і 180 см. я всерівно малий і закомплексований..

Я як і  в 14 вірю в кохання...

Я як і в 16 вірю в велику ідею r‘n‘r .

Я як і у 20  пишу вірші....

Розум - Є!

Така людина РОЗУМІЄ,

Яка РОЗв’язувать УМІЄ:

Задачку, вузол чи мотузку.

Модель складну –

                  зкладе до друзки.

Вірша напам’ять вивчить може.

Мопеда скласти допоможе.

Надасть тобі пораду слушну,

Тему для бесіди не скушну.

 

Скрізь вічне і розумне сіють.

Їм Всесвіту закони діють.

Багато вчить, багато знає –

Така людина РОЗУМ МАЄ.

Львів відзначатиме День Гімну України - долучайтесь!

10 березня Україна відзначатиме 148-му річницю створення Гімну «Ще не вмерла Україна». Організатори закликають усіх охочих прийти заспівати Державний Гімн разом.

До участі у акції вже зголосилися об'єднання «Самопоміч», НСОУ «Пласт», ГО «Завжди вірні», ГО «Борець», ГО «Молодіжний націоналістичний конгрес», ГО «Інститут громадського лідерства».

Програма заходу:

10 березня, неділя
13:30- 13:40 - збір учасників заходу на пл. Ринок (біля Нептуна, що з тризубом!).
13:40 - 13:50 - шикування учасників на площі біля входу в Ратушу.
13:40 - 13:55 - роздача учасникам та перехожим листівок з текстом гімну, розгортання прапорів України (з собою беремо лише національну символіку - державні прапори, вишивані сорочки).
14:00 - 14:01 - з вікон Ратуші звучать сурми.
14:01 - 14.06 - звучить барабанний бій, учасники заходу виконують Гімн України (всі три куплети).
14:07 - завершення акції.

Гімн України

    «Ще не вмерла України і слава, і воля,
    Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля.
    Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці.
    Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці.

    Приспів:

        Душу й тіло ми положим за нашу свободу,
        І покажем, що ми, браття, козацького роду».

    Станем, браття, всі за волю від Сяну до Дону
    В ріднім краї панувати не дамо нікому.
    Чорне море ще всміхнеться, дід Дніпро зрадіє
    Ще на нашій Україні доленька наспіє

    А завзяття, праця щира свого ще докаже
    Ще на нашій Україні піснь гучна розляже
    За Карпати відіб'ється, згомонить степами
    Україні слава стане поміж народами

Історична довідка

Створення українського гімну бере початок з осені 1862 року. Український етнограф, фольклорист та відомий поет Павло Чубинський пише вірш «Ще не вмерла Україна», якому в майбутньому судилося стати національним, а згодом і Державним Гімном українського народу. Поширення цього вірша серед українофільських гуртків, щойно об'єднаних у Громаду, сталося миттєво. Проте, вже 20 жовтня того ж року шеф жандармів князь Долгоруков дає розпорядження вислати Чубинського «за вредное влияние на умы простолюдинов» на проживання в Архангельську губернію під нагляд поліції.
Перша публікація вірша П.Чубинського була у львівському журналі «Мета», 1863, № 4. Отримавши поширення на Західній Україні, патріотичний вірш не пройшов повз увагу й релігійних діячів того часу. Один з них, отець Михайло (Вербицький), ще й знаний композитор свого часу, захоплений віршем, пише музику до нього.
10 березня 1865 року у Перемишлі під час першого на Західній Україні шевченківського концерту відбулося публічне виконання «Ще не вмерла Україна».
Вже з 1917 року твір П.Чубинського та М.Вербицького почав використовуватись як Державний Гімн, але оскільки він не був законодавче затвердженим, використовувалися й інші гімни.
15 січня 1992 музична редакція Державного Гімну була затверджена Верховною Радою України, що знайшло своє відображання у Конституції України. Проте, тільки 6 березня 2003 року Верховна Рада України ухвалила Закон «Про Державний гімн України». Законопроектом пропонувалося затвердити як Державний Національний гімн на музику М.Вербицького зі словами тільки першого куплета і приспіву пісні П.Чубинського «Ще не вмерла Україна». Цей закон підтримали 334 народних депутати, проти висловилися 46 з 433, що зареєструвалися для голосування. Не брали участі в голосуванні фракції Соцпартії і Компартії.
З прийняттям цього закону Стаття 20 Конституції України набула завершеного вигляду. Національний гімн на музику М. Вербицького отримав слова, віднині затверджені законом.


До 140-річчя першого виконання

У цій історії символічним є те, що автори представляють території двох віддалених одна від одної частин України. Вірша „Ще не вмерла Україна” написав у 1961 році уродженець хутора, нині селища Чубинське біля Борисполя поруч з Києвом – Чубинський Павло (1839-1884). Він відомий український етнограф, фольклорист і економіст, вчений європейського рівня. За свою діяльність перебував під постійним наглядом поліції. У 1861 році, тобто після смерти Т.Шевченка та його перепоховання в Каневі (22 травня 1861 року) у серпні П.Чубинський написав вірш „Ще не вмерла Україна”:

Ще не вмерла Україна ні слава, ні воля,
Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля.
Ще розвіє чорні хмари, і біля віконця
Ми в своїй вкраїнській хаті діждемося сонця.

Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці,
Запануємо ми, браття, у своїй сторонці.
Наливайко, Залізняк і Тарас-Трясило
Із могили нас зовуть на святеє діло.

Спогадаймо ж славну смерть лицарів козацтва
Щоб не стратить марно нам свойого юнацтва.
Гей Богдане-Зиновію, необачний сину,
Нащо віддав на поталу неньку-Україну.

Щоб вернути її честь, станем куренями,
Наречемось України вірними синами...
Наші-братчики-слов’яни вже за волю встали,
Не діжде ніхто, щоб ми позаду зоставлись.

Тож вставайте разом всі, братчики-слов’яни.
Зллі згинуть вороги, і воля настане...
Душу тіло ми положим за нашу свободу
І докажем, що ми, браття, козацького роду.

Гей о гей же, браття милі, нумо братися за діло.
Гей о гей, пора вставати, пора волю здобувати.

Через короткий час рукопис П.Чубинського потрапив до відомого Львівського літератора Ксенофонта Климковича і він надрукував вірш „Ще не вмерла Україна” одночасно з „Заповітом” та „Мені однаково” – як вірші Т.Шевченка, а тому певний період часу вважали, що вірш цей написав Т.Шевченко, але в скорому часі автор став відомий і збірка потрапила до священика, композитора уродженця с. Улюч Добромильського повіту на Львівщині Михайла Вербицького (1815-1870) і він написав музику на вірш П.Чубинського „Ще не вмерла Україна”. Цей твір Чукбинського-Вербицького, вперше був виконаний в 1983 році в Перемишлі на святі Івана Купала. „Перемишль, 0 писав А.Вахнянин, - був неначе розсадником мукального життя русинів в якому брали жваву участь музикальні родини Леонтовичів, Сінкевичів, Менцінських, Лаврівських, Кордасевичів, Вербицьких та ін.”. На початку 1963 року в Перемишлі А.Вахнянин організував студентську громаду до якої належали вихованці духовної семінарії та учні гімназії. А.Вахнянин був послідовником „перемиської музичної школи” Михайла Вербицького та Івана Лаврівського. Під впливом творчости Т.Шевченка і зв’язків з великою Україною в Перемишлі та інших галицьких містах в яких були гімназії засновувались  таємні гуртки. Обидві частини поневоленої України інтенсивно, хоч і нелегально, проводили формування національної свідомости. У час розгулу російського деспотизму на підросійській Україні у 1891 році групою українських патріотів було засноване таємне „Братство Тарасівців”, які на могилі Т.Шевченка в Каневі прийняли присягу, серед активних тарасівців був видатний діяч українського національного руху Микола Міхновський (1873-1924), який у 1900 році написав працю „Самостійна Україна”.
Після першого виконання гимну „Ще не вмерла Україна” у 1863 році через півтора роки, в грудні 1864 року, перемиський єпископ Тома Полянський (1796-1869) запропонував режисерові Карелу Канцу включити пісню в оперету „Запорожці”. Після успішної прем’єри оперети пісню „Ще не вмерла Україна) заспівали у Львові, Станіславі, Володимирі-Волинському та східних регіонах України.
Перемишль тривалий час був осередком української національної культури. Так в Українському дівочому інституті 21 березня 1901 року вперше відбувся публічний концерт у честь Т.Шевченка на якому серед інших пісень була виконана пісня „Ще не вмерла Україна”. Доповідь з якою виступила викладач О.Домбчевська, вона закінчила словами: „Україна ще не вмерла, та не вмре”, там же була виконана пісня на слова І.Франка „Не пора, не пора москалеві й ляхові служить”.
10 листопада 1901 року студенти Львівського університету співали пісню „Ще не вмерла Україна” на студентському вічі з вимогою відкриття українського університету. У зв’язку з цими подіями сенат університету призупинив навчання і розпочав розслідування в справі недозволеного віча. Двох студентів В.Темницького та І.Косевича було виключено з університету назавжди, а М.Щуровського, В.Пачовського і Є.Бурчинського на два до чотирьох курсів.
Студентська молодь самоорганізовувалась і коли розпочалась світова війна у 1914 році вони створили Український легіон – Українські січові стрільці. При виході першої сотні 10 вересня 1914 року до оборони Карпат комендант УСС М.Галущинський прощав їх словами „Ще не вмерла Україна”. В Карпатахна Бескиді за Вербіжем хор сотні В.Дідушка співав на цісарські уродини, після Служби Божої, пісні: „Ще не вмерла Україна” та „Ой у лузі червона калина”.
Пісня „Ще не вмерла Україна” ставала масовою і навіть у таборі військовополонених українців з російської армії у Фрайштадті (Австрія) 25 березня 1917 року на вічі вони в супроводі оркестри проспівали „Ще не вмерла Україна”. Ними були поставлені вимоги повернення прав до Переяславського трактату з 1654 року, які порушені московськими царями.
Був бурхливу овацію був проспіваний гимн „Ще не вмерла Україна” 11 січня 1918 року після прочитання М.Грушевським ІV Універсалу (проголошення самостійности України) і оголошення результатів голосування у Будинку Центральної Ради в Києві.
Величним відспівуванням національного гимну „Ще не вмерла Україна” закінчилось 19 жовтня 1918 року засідання Української Національної Ради у Львові у великій залі „Народного дому” на вулиці Театральній 22, на якому було проголошено Східну Галичину територією Української держави.
Після програшу визвольних змагань, у міжвоєнний час, на Західних територіях України на всіх патріотичних зібраннях виконувався український національний гимн. У боротьбі за українську державність у березні 1939 року сейм Карпатської України проголосив своїм державним гимном пісню „Ще не вмерла Україна”, державною українську мову і синьо-жовтий прапор з тризубом. В час Другої світової війни 30 червня 1941 року у Львові після зачитання Я.Стецьком Акту про відновлення української державности у будинку „Просвіти” на пл. Ринок 10, учасники Народних Зборів виконали гимн „Ще не вмерла Україна”.
Пройшло ще багато часу української бездержавности і тільки 24 серпня 1991 року Верховною Радою України був проголошений Акт незалежности України, всенародно схвалений 1 грудня 1991 року. Одначе офіційним Гимном Української держави Конституцією України від 28 1996 року було визнано тільки музику М.Вербицького без слів і щойно 4 березня 2003 року Верховною Радою (конституційною більшістю) був затверджений текст державного гимну (фрагмент вірша П.Чубинського). Треба відмітити, що жоден із парламентських представників Фракцій Комуністичної та Соціалістичної партій за прийняття тексту не голосували. Тепер велично звучить повний гимн України, і можна закінчити словами І.Франка:

Довго нас недоля жерла,
Досі нас наруга жре,
Та ми крикнем: „Ще не вмерла,
Ще не вмерла і не вмре”.

Професор Іван Головацький