хочу сюда!
 

таня

34 года, овен, познакомится с парнем в возрасте 30-40 лет

Искать

Поиск заметок «вірші»

Єресі

  • 29.01.13, 17:42
Зараз в епоху повального гуманізму пропаганда я помітив показує нам Середньовічні єресі, як дуже духовні течії, такі рафіновані мудреці, які стали жертвами "кровожерливого" католицтва. Я цього не розумію. Дійсно були певні відхилення християнства, спір яких носив теологічних характер, скажімо там аріанство або богомільство. Їх я чіпати не буду, я не теологічний диспут хочу провести. Факт в тому, що все ж таки більшість єретичних сект, відсотків 80%, це були деструктивні секти і якраз інквізиція, не дозволивши їхньому поширенню, сприяла розвитку науки і прогресу. Не вірите? Одразу скажу я буду писати не з точки зору адепта якоїсь релігії, вірування кожного річ особиста, мене цікавить соціологічний вплив середньовічних єресей (більшості з них, за виключенням тих де аспект протистояння був суто теологічний, як я казав їх чіпати не будемо). Отже давайте ближче подивимось на ці єресі.

Візьмемо ранні етапи становлення християнства. Перш за все вартує звернути увагу на гностиків, котрі виникали переважно в Іудеї (як продовження секти єссеїв) та в Малій Азії. Ну от візьмемо для прикладу раннього гностика, першого християнського гностика Маркіона. За Маркіоном світ гріховний, власне він створений гріховною істотою - Ялдабаофом. Це Бог Старого Завіту, казав Маркіон. Отже все створене Ялдабаофом суть гріховне, вся матерія абсолютно. Отже задача справжнього віруючого вирватися з лещат матерії. Для цього треба що зробити? Вмерти і не продовжити свого рода. Маркіон закликав всіх до целібату і посилав своїх учнів спеціально визнаватись перед римлянами, що вони християни, щоб ті їх вбили. І вбивали пачками послідовників Маркіона. І от тепер питання: хіба не треба було зупинити деструкцію секти Маркіона?

Гностицизм плодився з великою силою: офіти, поклонялися змії, яка нагодувала Єву яблуком, закликали всіх до повного аскетизму, уходу з матеріального світу, те саме кричали і каїніти, щоправда замість змії поклонялися Каїну. Потім вони трохи навчилися читати (насправді перші гностики були доволі примітивними, ніяких сакральних знань там не було) почитали передусім грецьких філософів Платона, Плотіна, Піфагора і т.д. Добавили деякі красиві слова, типу Деміург, Еони, щоб ореол розумності створити своєму вченню, але в суті воно лишалося тим самим. Щоправда під кінець свого піку гностики докотилися взагалі до цікавих речей. Вони стверджували, що насправді існує духовна градація. Виявляється Бог таки встигнув кинути частку духовності примітивним істотам Деміурга, але не всім вона попала. Тим кому попала (а це звісно ж послідовники культа) можуть спастись, а всіх інших можна і на м'ясо, бо вони і не люди по-суті, а куски глини. 

І уявіть якби гностичні секти, особливо більш пізнього зразка скажімо маніхеї (а в принципі вони зараз доволі таки мають владу, ми їх знаємо як масонів, але масони по-суті неоманіхеї) дорвалися до влади замість християнства ортодоксального (тоді ще не було ділення на католицизм і православ'я). Про яку б науку і прогрес йшлася мова, якби всім було наказано тікати до печер, подалі від матерії, вбивати плоть і тягнутися до "світла"? А ще ж була заборона народжувати дітей, тобто європейці швидко вимерли. А ще декілька мільйонів кусків глини (а гностики певно б чітко встановили в кого є "божественна іскра", а в кого її немає) можна було на м'ясо пустити. Такий собі чудний вплив іудеїв ессеїв. Так що римські імператори, запускаючи цих божевільних у кліткі з левами (ну що робити? Тоді ще Кащенка не було) зробили реверанс в користь науки і прогресу. 

Більш пізні єресі, що там? От цікавий феномен вальденсів. Знову ж таки пропаганда каже: "хороші були люди, бідність проповідували". Ну так, секта виникла в Італії, створена багатієм і торговцем Пьєтро Вальденсом. Загалом щось там таке з Вальденсом сталося, що він покинув торгівлю і пішов з проповіддю. Що казав пан Вальденс? А до біса все схоже знову. Давайте все полишимо, підемо в печери, будемо сидіти і чекати спасіння. Більш того, треба приватну власність ліквідувати. Ну ходили собі бомжували, що поганого? Ну згадалося, що якісь бомжі вже потім також ходили, щось казали. Як їх звали? Здається Томас Мор, Пьєр Прудон, Бертелемі Анфантен (який також створив секту). Ці також проповідували, що потім виросло в красу Жовтневої революції з відмовою від приватної власності і "взять всьо і подєліть". І от скажіть, якби секта вальденсів широко розплодилася зі своїм вченням відмови від всього матеріального, то чи ми бачили б чудові твори Рафаєля чи вірші Данте? Навіщо відродження, це все від лукавого, давайте краще в печерах жити. Краса мистецтва Відродження напевно потребувала своїх жертв і певно це були надані вогню вальденси.

Катари. І знову все до біса однотипно. Вбивайте матерію, тягніться до духовного. Люди взагалі - це падші ангели, ті самі, що пішли за Сатаною. Їх викинули в пекло, тобто в це життя. Грішники страшні, вже від народження. Князем цього світу є Сатана. Отже треба йти з цього миру. Але головне - не полишити свого сім'я, тому що тоді твоя душа знову опиниться у в'язниці на землі. Цю тезу, до речі, католики трактували як вчення про реінкарнацію, але реінкарнація це трохи інше. Але напевно, тяга до сексуальних задоволень була сильна, тому отці "добрих людей" придумали геніальну річ, як можна займатись сексом, але у в'язницю не попасти. Катари збиралися на хаті, тушили світло і в темряві задовольняли свої потреби. Але оскільки ніхто один одного не бачив, то і у душа не переселялася. Отже можна було бути спокійним. Але все ж краще взагалі не плодитися. Хоча в "добрих людей" дуже не погано відносились до педерастів. Однією частиною церемонії було цілування - чоловіки цілують один одного в губи. Є свідчення, що і содомітські оргії були присутні.

Отже що ми бачимо? Єресі в більшості своїй (не всі, але в більшості) були примітивними вченнями і деструктивними культами. Якби вони як зараза поширилися б Європою, то не бачити нам ані університетів, ані науки, ані прогресу. Перший університет був відкритий в Болоньї у Х столітті. Єретики жодного університету не відкрили, вони взагалі заперечували науку як таку. Навіщо вчити анатомію або хімію (тоді ще алхімію), якщо це все від Сатани? Треба плоть знищувати, тягнутись до "світла", а не вивчати цей дрянний світ, породжений сатаною. Причому більшість пророків єресей були недолугі і примітивні люди, в то час як схоласти хоча б греків читали, вся схоластика побудована на Аристотелі. А єресі на власних трактовках Біблії доволі примітивних людей. Якби в свій час "єресі" перемогли "кровожерливу" церкву, ми б зараз не в монітор дивилися, а десь на пагорбі били б себе хлистами по плечах.

Це не апологетика християнству, чи католицтву чи якійсь іншій релігії. В мене самого є безліч запитань до церкви і претензій до неї. І я не належу до будь-якої церкви. Я просто констатую факт. Єресі були звичайні деструктивні культи, направлені проти знання та природи. І тому інквізиція зробила дуже навіть корисні речі для прогресу та науки, знищуючи деструктивні культи.

Труди дають плоди(частково до теми)


 

Колись так говорив мій приятель "Твої труди дають плоди"

 

На іншому сайті(форумі) ми досліджували питання прабатьківського гріха, що повязано з деревом пізнання добра, і зла. Мені так сподобалась думка, що тоді мене приголомшила, і захотілось зробити їй тут памятник, в цьому блозі:

 

У Адама була жива душа, він мав силу, і здібності пронизувати речі навколо, пізнавати і усвідомлювати розумом. Бог підводив йому всяку живу істоту й Адам так глибоко усвідомлював її значення, що давав всьому імя. Адам навіть пізнав Єву, вперше на Землі спрямувавши свій монолог(можливо в віршах) про те, що вона йому значить!

 

Так в чому ж проблема стосовно дерева "пізнання добра, і зла" та його плоду?

 

Проблема у тому, що Адам не мав в цьому дереві потреби простоsmile  це було в ньому і в його розумі сповна. Це було випробовування віри, і вздовж всього біблійного писання ми бачимо найголовніше: уроки віри.

 

Мій викладач з Іспанії говорив так: Бог создал человека совершенным, но не создал человека праведным. Потому, что праведность приобретается верой.

 

Всі пізнання, і знання людині доступні, а головне навчитися віри: вірно стояти чи ставитись перед Богом.spasibo
Рейтинг блогов

Духовний пошук довжиною в життя або як я виявила Бога в душі

У минулій статті я писала про сенс життя жінки і про те, що для кожної жінки сенсжиття в чомусь своєму. Сьогодні мені б хотілося торкнутися теми про духовний пошук і розвиток жінки зі звуковим вектором. Потрапивши на тренінг з системно-векторної психології Юрія Бурлана, я зрозуміла, що я є носіємзвукового вектора і саме тому мене завжди хвилювало внутрішнє питання: «Чи існує Бог?» Десь років з 8-ми воно міцно засіло у моїй голові, але де шукати відповіді я не моглазрозуміти.

 Для жінки зі звуковим вектором сенс життя часто перетворюється на духовні пошуки. Так було і в мене. Хочу сказати, що особливо релігійною людиною в загально прийнятому розумінні цього слова я ніколи не була.Тобто з причини своєї хвороби я рідко взагалі виходжу з дому. Та ще й до всього, через нещодавно минулий комуністичний лад, де часто говорили, що ніякого Бога немає, мої батьки і самі зовсім не ходили до церкви.

Єдинещо було - це відвідування церкви на Різдво, Вербну неділю і Великдень. Мене, звичайно, навчили молитві і я молилася частіше перед сном, коли наступали сутінки.

 Часто, коли у мене траплялися життєві труднощі язадавала собі питання: «Чи є Бог на світі?» Так було, наприклад, коли я маленька 8-ми річна дівчинка поїхала з мамою в Євпаторію, там мені повинні були накласти гіпс на ноги. Такі методи тоді застосовували для лікування ДЦП. В ногах у мене були контрактури і коліна просто не вирівнювалися фізично. Ось чому мені їх поетапно вирівнювали за допомогою гіпсу. Писати про це мені,звичайно, зараз легко - час поступово стирає спогади, але тоді мені здавалося, що я ще за життя потрапила в пекло ... мені до самого верху загіпсували ноги, аміж ними була велика палиця. Але це ще нічого в цьому гіпсі я мусила ходити між брусами, щоб м'язи не атрофувалися. Щоб вгамувати біль пила таблетки .... Щобпочухати ногу доводилося користуватися спицями для в'язання та я тоді напитання: «Чи є Бог?» Я відповідала собі, напевно, немає. Залишився один сумнів «напевно».

Потім я ще багато всього пережила: смерть матері, три операції, зраду брата .... На шляху зустрічалося багато лікарів-дилетантів і не дуже. Вони знущалися над моїм тілом більшість тільки заради грошей. Деякі правда хотіли допомогти від чистого серця. Поступово я почала відчувати огиду до власного тіла. Воно приносило мені біль і з'явилася думка -треба від нього позбутися ...

Я не могла вийти на вулицю грати разом з дітьми, потім не могла вчитися на стаціонарі, хоча дуже хотіла. Все на що я могла розраховувати - це заочне навчання. Вчилася я старанно, багато читала. У цьому мені допомагав анальний і зоровийвектор. Звук до того часу перебував у депресивному стані, але я через силу примушувала себе вчитися. Депресія не завжди поглинала мене - іноді стан ненадовго змінювалося. Допомагали забути про нав'язливі думки подруги і мій коханий.

Але через деякий час знову з'являлася думка: Бог, напевно, забув про мене ... післязакінчення університету я зрозуміла, що не виходячи з дому вкрай важко знайти хоч якусь роботу, тим більше за фахом. Я не могла знайти собі застосування і відчувала себе безпорадною калікою ... На додачу мріяла про сім'ю, але теж знала, що це неможливо тому, що я не обслуговую себе.

Суїцидальні думки посилювалися і я все частіше думала: А як це летіти з вікна ... напевно страшно ... потім на думку спадало, що не дуже ... Дві хвилини і ти просто мокра пляма на асфальті ...

Умене є подруга (анально-шкірно-м'язева-звуко-зорова), яка за рівностю властивостей, мабуть, передчуваючи мій стан, запропонувала мені допомагати їй писати роботи студентам.

Такя заробила перші гроші, але вони чомусь не принесли мені радості. Тепер ярозумію, що для людини з анальним вектором вкрай важливий авторитет і повага, а поваги до мене ніхто не виявляв. На фірмі я була просто виконавцем з порядковим номером, а не людиною. Я відчувала себе роботом, який пише сотні робіт і такдень за днем проходить повз життя ... Я вже перестала мріяти, що коли-небудь зможу зробити що-небудь важливе ... Знову накочували думки про суїцид, але людина з анальним вектором нерішуча за природою ... Сильне лібідо всією волею тримає її на землі ... Свої суїцидальні наміри я описувалав віршах ... До прощальних листів поки не доходило ... Але якщо б в той час трапився якийсь сильний стрес , то швидше за все вінзіграв би роль каталізатора і я вистрибнула б у вікно ... Я відчувала це ...

І ось в один день мені трапилося оголошення про тренінг з системно-векторної психології. Після лекції з анального вектору я впізнала себе. Це був шок ... я слухала і не вірила своїм вухам .. Тут почали говорити про те, що люди з анальним вектором ділять все на чорне і біле ... я згадала, що мені ще в школі казали, що я занадто безкомпромісна ... Потім пішли фрази про образу і те як вона отруює життя, адже ти весь час озираєшся назад ...

Цих образ у мене накопичився цілий мішок. Я ображалася на батька, друзів, брата, на тих, хто зрадив, забув, викреслив мене з життя. Найбільша образа в мене була на Бога. Чому він так вчинив зі мною творець, який говорять дуже милосердний ...Іноді мені здавалося, що випробування не закінчаться ніколи.

Але найбільше відкриття чекало мене на лекції по звуковому вектору.

Тут я вже повністю домальовувала портрет своєї душі ... Це було відчуття як - ніби дивишся на себе в дзеркало і бачиш нові деталі, які раніше губилися. Потім була лекція по суїциду.

 

По моїх плечах пробігали мурашки, коли я слухала про випадки смерті людей ще в повітрі, які вмирали від розриву серця, не долітаючи доасфальту від того, що всі страждання їх життя в одну хвилину поверталися назад ...і саме від важкості відчуття цих страждань людина вмирає до удару об асфальт. Раніше мені здавалося, що це просто дві хвилини страждання і все скінчено, але тепер я розуміла, що коли ми переступаємо межу за підвіконням, то ці дві хвилини перетворюються у вічність страждань, тому, що час є тільки в нашій свідомості через початок і кінець життя, а насправді його немає. Йдучи на суїцид, людина стирає всі напрацювання психічного, які залишаються після неї наступним поколінням і від неї нічого не залишається. Це схоже на те, як ми стираємо текст, натиснувши клавішу delete на клавіатурі. Я зрозуміла, що не хочу безслідно стерти своє життя, адже я недаремно проходила через усі страждання.

Тут я нарешті зрозуміла, що саме відсутність відчуття божественної присутності, а якщо говорити не у звичних релігійних виразах, то відчуття відсутності  сенсу мого життя, штовхало мене на суїцид.

 Мені здавалося, що все складається з темряви, і світла немає, але виявилося, що його просто треба навчитися відчувати. Для того, щоб відчути радість від життя, необхідно йти через терни пізнання своєї природи і поступово усвідомлювати свою природу. Міняючи наміри з отримання на віддачу іншим, ми і множимо почуття радості всередині, адже віддача назовні необмежена. Тепер справа за малим - треба навчитися віддавати, щоб стати щасливою!

Гумористична поеза.

  • 25.01.13, 21:16
             ВЕСЕЛІ ЯЙЦЯ.
                                                     
Автор: Жміль 
Произведение: 'ГЕРБ'
Жанр: Лирика: Юмористическая поэзия
                                                         “…Село неначе почорніло,
                                                          Неначе люди подуріли..."  


В селі, ніхто не знав якому,
Під небом синім, наче льон,
В якій країні невідомо,
Жив, був, герой наш – мудозвон…

Є різні люди, різні вдачі,
Є різний голос, різний спів…
Той щось регоче, той щось плаче.
Герой наш яйцями звенів!

Проїде на зеленій “Ниві”
І кожен знає: он де він!
Бо вслід лунає полохливий
І мелодійний передзвін.

Той дзвін, як-то гіпноз, на вуха
Впливав, аж розум тріскотів.
І хто хоч раз героя слухав,
Лизнути задній міст хотів…

То ж був герой наш головою
АТ (колгоспу) “Вічний дзвон”,
Котеджі і погоду “строїв”
На весь, можна сказать, район.

Та в цьому світі без Амура
Не обійтись, і не прожить.
Стріла кохання – “куля дура”
Не вибирає ціль і мить…

Летівши в серце, наче в квітку,
Схопивши полум’ям лице,
Стріла кохання збилась з літу
Й герою вцілила в яйце.

О, як палайка запалала!
Герой зітхнув неначе слон,
Неначе любо-любо стало…
Яйце розпухло, як бідон.

“Кого? Кого? Кого?”- забилось
Могутнє серце під ребром.
І пристрасть кляксою розлилась
Над всим, можна сказать, селом.

…Ота крива, а та холодна…
А ту хворобою звело…
А та стара, а та не модна…
“Кого? Кого? Кого? Кого?”

В цей час бухгалтер – жінка скромна,
Суха папірусна душа,
Крутила задом, як дипломом,
Чи як куплетиком вірша

Амур же, хлопчик необачний,
Чи Богу, а чи чорту брат,
Стрільнув удруге, в що не бачив…
Й бухгалтерші поцілив зад!

І знову зойк, тепер жіночий:
“Кого? Кого? Кого? Кого?”
Кінець кінцем зустрілись очі
ЇЇ “бумажні” і його…

На першу зустріч, на світанку,
Зелена “Нива”, як вагон,
Повезла пана до панянки
Й бензин спалила - десять тон.

Потім пішли: мука і крупи,
Корови, соняшник, зерно…
Усе стовкла кохання ступа,
Перетовкла на хміль-вино!

Яйце в героя трохи стухло,
А в героїні зад осів.
Бо то ж кохались, наче мухи,
В полях холодних без трусів.

Звеніти яйця перестали,
Сади зелені одцвіли,
В колгоспі свині поздихали,
Стави бур’яном поросли.


А хто не розуміє як це,
Хоч раз хай сходить на “наряд”:
Гербом в колгоспі світять ЯЙЦЯ,
Й бухгалтерський “бумажний” ЗАД!

                                             

Вона для нього Музою була





Вона для нього Музою була:
Увечері сідала поруч нишком
Дивилась пильно, як із-під крила
З'являвся вірш, присвячений всевишній...

Вона для нього Янголом була:
Коли він спав - у головах витала,
Священний сон поета берегла,
Його бажання і думки читала.

Вона для нього Сонечком була,
Промінням, як матуся, зігрівала.
Не в настрої - торкалася чола,
Вона його  й у горі потішала.

У спеку Парасолею була,
І Тінню, і Оазисом, й Водою...
А потім непомітно так пішла -
Вона відчула: треба  буть собою!

Війна1941-1945.Велика Вітчизняна чи все таки громадянська? Ч 2

Дуже часто московська пропаганда формує думку, що всі без виключення росіяни (русские)  воювали на боці Червоної Армії, тільки вони були патріотами, тільки вони вмирали на устах з криками "За Родіну, За Сталіна!".

Ось що я нарив на просторах інтернету, шукаючи матеріал зовсім іншого характеру.


Кацапчегам буде приємно ознайомитися з іншими "ветеранами", своїми співвітчизниками, які мали зовсім протилежні погляди на патріотизм, на Сталіна і "главєнствующую роль партіі".

Подаю мовою оригіналу

                                                          Марш добровольцев

Получен приказ и прочитан приказ
Стоят добровольцы в строю
Мы к бою готовы и каждый из нас
Проявит геройство в бою

Припев :

Ни шагу назад, лиш вперед и вперед
Мы знаем приказ боевой
Жидовские банды с земли мы сотрем
Ведя наступательный бой

Мы долго страдали в жидовском ярме
У Сталина были рабами
Мы жизни незнали на нашей земле
Томились по тюрмам годами

Припев :

Но день пробужденья России настал
Печальные дни миновали
Фюрер Гитлер свободу нам дал!
Жидовские цепи упали

И радости нашей у нас не отнять
В борьбе с большевистскою сворой
Мы бьемся за новую Родину мать!
За счастье народа, за волю!

06.10.1942. Вл. Любимов.

P.S. Заяви про те, що вказаний вірш придумав я, що це придумали "украінскіє буржуазние націоналісти" чи ще якісь "конспіратори" не приймаються :)))




Мрії

  • 19.01.13, 21:45
Мрії, теми обговорень,
Найбільша кількість пісень, віршів все про одне те саме заповітне і інколи невдале. Одні шукають все життя інші знаходять в ранньому віці. Здавалось би що кожен має те саме заповітне, щире, взаємне, але на жаль такого не буває, не то слово, погляд не той, що ж це таке? Які розбіжності в людських постатях їхніх душах. Відважні воїни які борються за свою долю, щастя, тихі сірі мишки споконвіків чекавши на щось незвичайне і особливе так і не дочекавшись того бажання яскраво вираженого в інші протилежної статі людини. Недоспані ночі, заплакані очі на обличчі тих нещасних людей загубившись у цьому бунтівному світі. Крижані душі сміючись не задумуючись над тим щастям, доживають своє самозакохане в багатстві життя. Принижені старушки сидячі на лавочках розповідаючи одна одній про свою молодість і ридаючи від минулих спогадів ловлять сухі сльози по обличчі. Чому вони такі нещасні? Чому весь світ обернувся від них? Симпатичне слово загублене на вустах молодого чоловіка, забуте і холодне в серці тієї самої, незнайомої особи у білосніжному платті. Зубний біль не зрівняється з тим болем який завдає та персона яка не догадується про її почуття. Ніжність переборена всі холода, грози, і зливи згодом забута і нікому уже не потрібна. Сміючись інколи ми задумуємося, а чому так? Чому мені весело як в той час багато людей дусяться в потоці сліз, не знаючи щастя, радості, а може це все просто чиясь фантазія, може це сон який приснився одній молодій дівчині вночі , забута байка, не розповідана багатьма роками. Затьмарене сонце брехнею ховається там високо за темними хмарами щоб не чути побрехеньок, щоб не бачити цих бід і страждань, лиш забуде на мить і блисне теплим промінням, так тепло на душі стає. Загублена історія великого щастя однієї чарівної пари розповідається уже в котре покоління, безглузді балачки сміливців незнаних горя, не задумуючись над нескінченими помилками своїми і своїх товаришів. Засмучена хмаринка плаче у куточку розчарована в тій особі яку думала що зрозуміє, думала що взаємне розуміння буде у відповідь, але так не сталося, печаль охоплює її крижаним льодом охоплює все тіло, затерпають судини і розривається серце, серце.....це була любов.

Вона любила!!!

  • 19.01.13, 21:19
Вона любила осінь….Любила дощ, любила вальс лисця кружляють чого під музику дощу…і симфонію вітру, любила останні сонячні дні, і перші дощові і холодні…Вона була незвичайною дівчиною, і ім’я в неї було незвичайне, а може і казкове – Маріанна. Марина була чутливою, мрійливо-романтичною людиною. В неї ніколи не було багато друзів, вона любила самотність, любила бродити сама по вулицях міста і мріяти про ту справжню велику любов…Та чомусь до неї вона не поспішала. Так вона зустрічалася з хлопцями, та не було справжніх почуттів. Були моменти коли вона думала що саме вона найгірша дівчина всесвіту. Її мало хто розумів, та вона не зважала вона жила в своєму світі.
… Одної весни вона знову жила своїми мріями, і нічим ця весна не була особливою… Маринка познайомилася з одним хлопцем, по імені Віктор. А в нього був друг, і так сталося що Маринка закохалася в цього друга на ім’я Макс. Раніше з нею такого не було, вже при першій зустрічі вона зрозуміла, що закохується в нього. Вона була щасливою… наступного разу, вона пішла з ним гуляти, в них все було класно, їй здавалося, що все взаємно, вони трималися за руки, говорили ніжні слова, і він навіть легенько поцілував її. Прийшовши додому, Марина не могла заснути вона була щаслива, вона мріяла про те, як завтра вона йому скаже про те що кохає його... але… Але він подзвонив і сказав їй, що вона йому тільки подобається і нічого більше…Та їй було байдуже, вона вирішила все одно сказати йому … вона йому таки сказала, та в відповідь почула, що між ними можлива тільки дружба. Їй було настільки важко, куди вона не ходила, то там думала тільки про нього, з думкою про нього засинала, і з ним в думках просиналася. В снах також бачила його. Щоразу, коли набирала його номер і дзвонила до нього, то обіцяла собі, що це в останнє, та ніколи не дотримувалася цього. Одного разу Марина його зустріла, і він на її прохання поцілував її в щічку… вона була щаслива і повірила що можливо щось змінилося. Через два дні вона його знову зустріла, падав дощ, вони йшли в одну сторону і говорили. Макс прямо сказав Марина, що між ними ніколи нічого не буде… вона попросила в останнє поцілувати її, Макс ніжно поцілував її і вони розійшлися.. Ішовши додому Марина плакала сама цього нехотячи, вона пообіцяла що якщо не він то ніхто. Прийшовши додому, вона написала вірш прощання зі всіма, взяла коробочку зі снодійним висипала на руку багато таблеток… сказала «Прощай коханий назавжди»…по її лиці потекли сльози, здавалося такі пекучі, що роз’їдали шкіру… вона перехопила дух і наважилася випити та тут до кімнати ввійшла її мати, забрала таблетки і розплакалася…Маринка все одно пообіцяла собі, що без нього їй не жити. На наступний день Маринка дізнається, що Макс розказує всім про те, що вона в нього закохалася… Вона, звичайно, спиталася в нього чи це правда, і Він сказав їй що правда, він всіх питається як її спекатися. Її стан важко передати словами… вона не знала що робити, тому сказала Максові, що просто з нього пожартувала і посміялася… він наговорив їй багато чого, що їй зробило боляче. Вона не знала, що їй далі робити…єдиними хто її в цей час не покидав, то були сльози, вона плакала майже весь час. Одного вечора вона зустріла його в місті, і поговорила з ним весело, попросила вибачення, і останній раз попросила поцілувати її та він відмовив. Вона вирішила не терпіти такого болю і піти з життя… Одної ночі вона почекала поки всі в домі заснуть, пішла в ванну, набрала жменю таблеток, взяла води, і проковтнула жменю із смертельною дозою ліків…

Її знайшли вранці, вона залишила посмертну записку: «А я все рівно тебе люблю, і ось мій доказ…»…падав сильний дощ, який вона так любила… В труні вона лежала така красива, в білому весільному платті, ніби жива, а на її обличчі можна було побачити ледь помітну усмішку, напевне вона помирала з думкою про нього…На її похорон прийшло багато людей, було багато квітів, але серед них, виднівся найбільший кошик сліпучо-білих троянд, із надписом: «Пробач, за те що не встиг сказати про свою безмежну любов до тебе. Макс»

ЗАПИСКИ З АРОМАТОМ КАВИ. (записка №2) "Співавторство"


Зима 2013 року. Після Різдва повертаюсь доФранківська. Ніч з 13 на 14 січня у поїзді. Маланка!– з сумом нагадую собі.

У цей вечір за маленьким столиком купезібралось нас тринадцятеро (якось символічно: 13.01.13 і нас тринадцятеро): я іДванадцять стільців Ільфа і Петрова. Кава на столикуздіймається ніжним клубочком пари під вагонну стелю. Вдихаю цей терпкий та до болюрідний аромат. Посмішка мимоволі зявляється на моєму обличчі…

З ароматом цієї кави я згадав тебе: твої кольоругречаного меду очі, твої до безпам’ятства ніжні руки, твої п’янкі та солодкігуби та […]. А втих квадратних дужках я приємно втомлений тобою вже в цеймомент згадую білі (такі твої не улюблені) вірші одного з твоїх улюбленихписьменників(бо проза його тобі до вподоби) Андрія Любки. Я запрошую його донашого тісного купе, і нас стає чотирнадцятеро. Весь символізм пропав, а і бісз ним. Адже завдяки аромату кави та віршові пана Любки я лишився з тобоюнаодинці попри всі кілометри розлуки…

Григорій Форе

 

****************

Будити тебе вранці,

Приносити каву,потім дві години писати

Вірші, цілуватися,потім чистити зуби, кохання –

це переходити річкувбрід, запалювати сірники, витісняти

темряву з очей,Ісус — це просто ходити по світу, тим

часом осінь, тимчасом дощ, тим часом будити тебе,

вмиватися, цілувативологі губи, тим

часом небозмінюється на інше, тим часом осінь,

просто сидіти іпити каву, заплющити очі, найбільше

мені подобаєтьсятвоє волосся, конспектувати

твої розмови,конспектувати твоє волосся,

жити і не помічатинадходження осені,

босими ногамиходити плоскогір’ями, вранці

розкласти вогнище,готувати каву, будити

тебе і будити,разом збирати дрова,

гриби, в цих місцяхросте арніка, запізнілі

квіти, торкатисявологої кори дерев,

просто збирати сни,

заплутувати пальціу твоєму волоссі,

засинати і спати,відшуковувати гірські

потічки, набиративоду, кип’ятити каву, а

ти не любиш ізцукром, просто будити тебе,

цілувати тебе іспати, просто кохати —

це ніби переходитирічку вбрід,

цілувати і спати,прокидатися кожен наступний

день, збиратидрова, відшуковувати воду,

варити і пити каву,будити, будити,

цілувати і спати,будити, варити

каву для тебе.

 

Андрій Любка

Дана записка вважається повноцінною тільки утакому вигляді (автор)



Веселися, народе, святкуй Старий Новий рік по-княжому!

  • 14.01.13, 19:54



Веселими хороводами, піснями, сніговими забавами, катаннями на санях та яскравим феєрверком святкували Старий Новий рік у «Парку Київська Русь» 12-13 січня. Відвідувачів Парку зі святами вітали два Діди Морози – Старий і Новий, – а також Великий князь київський, Снігуронька, зимові місяці та інші гості й мешканці Древнього Києва.
Президент «Парку Київська Русь» Володимир Янченко закликав усіх берегти славні традиції пращурів:
– Дорогі бояри й боярині, заморські гості, вітаємо вас у Новому Древньому Києві зі Старим Новим роком! Часи минають, століття змінюються, та ми, як і наші діди й прадіди тисячу років тому, зустрічаємо й проводжаємо зиму радісними святкуваннями. Не забуваймо традицій наших пращурів, підтримуймо та примножуймо їх. Любімо й славмо нашу Батьківщину – Україну.


На відвідувачів Парку чекало багато приємних сюрпризів. Великий князь київський зробив щедрий подарунок для своїх гостей – на санях, запряжених княжими кіньми, можна було покататись безкоштовно.
Діти радо співали колядки й щедрівки, розповідали новорічні вірші Діду Морозу, за що отримували солодкі подаруночки. А в резиденції доброго бороданя розповідали йому свої мрії і разом із майстринею-помічницею Діда Мороза виготовляли власноруч святкові листівки, аби потім привітати рідних чи друзів.
Веселі пригоди новорічних персонажів та захоплюючі виступи кінного театру «Парку Київська Русь» створили атмосферу справжнього свята. Актори щедро ділились гарним настроєм з глядачами, тому сумувати не довелось нікому.


Гості залюбки брали участь у зимових забавах – боях сніговими кулями, валянні у снігу, перетягуванні канату дружби. Одні освоювали віражі на засніжених валах Древнього Києва, катаючись на санках, інші вчились майстерності володіння середньовічною зброєю. Ті ж, хто хотів не лише розім’яти м’язи, а й навести лад в думках, грали у логічні ігри зі східним мудрецем. А після активних та інтелектуальних розваг гості Парку підкріплювали сили смачними стравами, які зі слов’янською щедрістю приготували господині древнього міста.
Дмитро із Запоріжжя разом із дружиною та маленьким сином Левом приїхали до Парку вперше:
Нам тут дуже подобається, – каже Дмитро. – Багато снігу, свіже повітря, веселі актори в середньовічних костюмах, цікаві поробки на ярмарку майстрів. Обов'язково приїдемо сюди влітку. Цікаво побачити, який усе тут має вигляд, коли навколо зелено.


Вважається, що Новий рік та Різдво потрібно зустрічати у родинному колі, з найближчими і найріднішими людьми. А широке коло друзів на веселі розваги й забави варто збирати на Старий Новий рік. Саме святкування Старого Нового року стало причиною зустрічі компанії давніх друзів з Києва:
Ми зустрілися, аби приїхати разом у Парк. Хоча дружимо давно, та бачимось рідко, тож раді нагоді весело провести час із друзями. Нам дуже подобається тут. Класно, що «Парк Київська Русь» існує, це те місце, куди можна приїхати великою компанією, провести гарно час. Це щось незвичайне – вибух яскравих емоцій у щоденній метушні.

Традиційно, під Старий Новий рік прийнято ворожити, аби дізнатись своє майбутнє. Таємниці року прийдешнього відвідувачам відкривала мудра волхвиня. А щоб увійти в новий рік сповненими оптимізму, із новими мріями і сподіваннями, відвідувачі спалили у вогнищі свої турботи і проблеми, написавши їх на папірцях. Не дарма наші пращури вірили в очисну силу вогню.

Хороводи з Дідом Морозом, Снігуронькою, Ведмедем-танцівником, Козою та іншими персонажами не зупинялись аж до вечора. А коли святковий вечір опустився на древнє місто, актори театру «Парк Київська Русь» заворожили гостей вогняною казкою. На завершення ж у нічному небі тисячами зірок спалахнув святковий феєрверк.