хочу сюда!
 

Светлана

41 год, козерог, познакомится с парнем в возрасте 38-45 лет

Искать

Поиск заметок «вірші»

Тарас ШЕВЧЕНКО. В казематі

Мені однаково, чи буду
Я жить в Україні, чи ні.
Чи хто згадає, чи забуде
Мене в снігу на чужині –
Однаковісінько мені.
В неволі виріс меж чужими,
І, не оплаканий своїми,
В неволі, плачучи, умру,
І все з собою заберу,
Малого сліду не покину
На нашій славній Україні,
На нашій – не своїй землі.
І не пом'яне батько з сином,
Не скаже синові: “Молись,
Молися, сину: за Вкраїну
Його замучили колись”.
Мені однаково, чи буде
Той син молитися, чи ні…
Та не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять…
Ох, не однаково мені.

[Між 17 квітня і 19 травня 1847,
С.-Петербург]


Треба сказати, дуже актуальний вірш!

Шевченко, взагалі, актуальний поет!!!

Стихотворно-едреное

  • 15.08.12, 14:32
 Вірші(перашки)
вчера вареное яичко
случайно в попу затолкал
изза оплошности невольной
пришлось без завтрака ходить
сперва жена моя сбежала
потом собака и коты
сейчас смотрю как трудно рыбкам
аквариум толкать к дверям
хорёк посрал кричит оксана
смеются люди а олег
тихонько шепчет зря смеетесь
хорёк семнадцать дней не срал
упрямый маленький евгений
на день рожденья хочет секс
а может всё таки собаку
с надеждой произносит мать
олег за всё берётся смело
всё превращается в говно
а если за говно берётся
то просто тратит меньше сил
не трогай сверла зинаида
но ту уже не удержать
достала трогает и ищет
свое любимое на шесть
забыв топор на месте казни
палач торопится назад
а мать кричит ему вдогонку
еще бы голову забыл
очнулся ночью тихо выпил
стопарь и хлебом закусил
обратно лег взял в руки свечку
и сделал мертвое лицо
я в комнату вошла и вижу
что все они сидят молчат
как раз перед моим приходом
наверно ржали надо мной
я трехнедельный труп соседа
вчера ходил опознавать
он был слегка похож на песни
ваенги и михайлова

"спортивний генерал" о.бутовський

"Колись і про мене згадають мої нащадки"

Слова, винесені в назву нарису, належать нашому землякові, видатному міжнародному спортивному діячеві, одному з ініціаторів відродження сучасних Олімпійських ігор, члену першого складу Міжнародного Олімпійського Комітету (МОК) 1894 р., генерал-лейтенанту, вченому-педагогу Олексію Дмитровичу Бутовському.

Він ніби відчував, що може настати такий час, коли його вагомий творчий доробок і подвижницька олімпійська діяльність будуть незаслужено забуті, викреслені з історії. Та все ж не втратив віри в те, що вони обов'язково, рано чи пізно, але повернуться до нащадків. Саме так і сталося в 20-і роки минулого століття, коли в радянській історіографії тенденції замовчування і перекручування дореволюційного минулого стали домінуючими.

Про нього лише раз обмовилися в літературі на початку 30-х, а в 50-х дозволили зробити відповідний запис в енциклопедії - прізвище, ім'я, по-батькові, хронологічні рамки, перелік наукових праць і мимохідь: "Брав участь у підготовці першої Олімпіади". І ні слова про те, що він був членом МОК. І ні слова про те, чому і за яких обставин пішов із життя в 1917-му…

"Сьогодні, - як зазначив президент НОК України С.Бубка, - ім'я Олексія Дмитровича Бутовського стає відомим в Україні завдяки пошукам вчених. Його праці дістають належне визнання серед українських фахівців фізичної культури і спорту та світового Олімпійського руху. Національний олімпійський комітет України докладає до цього значних зусиль. Адже сіяти розумне, добре, вічне і 110 років тому, і на початку третього тисячоліття непросто. Але завжди знайдуться ті, хто вміють відчувати тонко і бачити перспективно. Тому, що просто так нічого не відбувається. Ми вдячні генералові Бутовському за Олімпіаду. І пам'ятаємо про його вагомий внесок".

Тож давайте і ми з вами, шановні читачі, перегорнемо сторінки біографії земляка, непересічної і яскравої особистості - нашого першого олімпійського генерала.

Олексій Дмитрович Бутовський народився 9 червня (за старим стилем) 1838 р. в с. П'ятигірці Лубенського повіту, про що свідчить наступний документ: "Июня 9 дня 1838 года Кременчуцкого уезда деревни Пелеховщина у отставного штабс-капитана Дмитрия Петровича Бутовского и законной жены его Надежды Стефановой, оба православного вероисповедания, родился сын Алексей; крестил в селе Юсковцах Лубенского уезда священник Иоанн Яновский того месяца 28 числа. Восприемниками были деревни Пятигорец Поящук, подпоручик Алексей Стефанов Рейзер, дочь Стефана Анна".

Рід Бутовських в Посульському краї просліджується  з 1739 р. Від сотника Чигирин-Дібровської сотні Лубенського полку Олександра Бутовського (1703 р.н.). Його продовжили син Кирияк Олександрович (1733 р.н.) - возний; онук - Петро Кириянович (1772 р.н.), колезький реєстратор; правнук - Дмитро Петрович (1805 р.н.), штабс-капітан та правнук Олексій Дмитрович Бутовський, генерал-лейтенант інфантерії.

Хрещення останнього відбулося в Юсківцях тому, що: по-перше, коли народився син, Дмитро Петрович ще перебував на службі в Польщі і, як зазначається в документі: "был уволен со службы 23 ноября 1838 г. по домашним обстоятельствам в чине штабс-капитана". По-друге: дружина Дмитра Бутовського (дівоче прізвище Рейзер) була родом з П'ятигірець, власником яких був її брат, Олексій Степанович Рейзер, на честь якого Бутовські і назвали свого первістка.

Літопис родини Бутовських, наведений О.Д.Бутовським у книзі спогадів "В родном гнезде", переконливо свідчить, що з покоління в покоління вона давала Вітчизні особистостей непересічних, як правило доблесних воїнів. Дід Олексія Дмитровича героїчно загинув при обороні Севастополя, а дядько Іван Григорович громив Наполеона. Він був ординарцем у Кутузова і Багратіона. Зустрічався з Платовим, Беннінгсеном. Після відставки оселився на Полтавщині, в с. Пронозівці, спочатку в простій селянській хаті, а потім у просторому новозбудованому будинку, де й мешкав до смерті у 1879 р., проживши 86 років. Мав літературний хист. Переклав французьку 5-ти томну "Історію хрестових походів" Мішо, "Думки" Паскаля та інші твори.

Старший його син Олександр мав звання камер-юнкера, довго працював агентом російського міністерства фінансів у Парижі. Потім був директором департаменту мануфактур і торгівлі. Відмічений у енциклопедії Брокгауза і Ефрона як автор першого російського політ економічного твору "Опыт о народном богатстве или о налогах политической экономии".

Другий син, Віктор Іванович Бутовський, був директором Строгановського художнього училища та директором художньо-промислового музею в Москві. За його ініціативою створений "Строгановский иконописный лицевой подлинник".

Третій, Леонід Іванович, був учнем другого випуску школи правознавства. Майже все своє життя займав посаду управителя справ у Смольному інституті. Залишив книжку патріотичних і релігійних віршів.

Четвертий, Юлій Іванович, був гірничим інженером, і у молоді роки служив на золотих копальнях Сибіру. Пізніше викладав у Технологічному інституті Санкт-Петербурга.

Ще двох синів мав Іван Григорович: Андрія і Платона. Андрій Іванович був здібною і дотепною людиною, але безладне і розгульне життя передчасно звело його в могилу. А Платон Іванович став жертвою нещасного випадку.

Донька Олена Іванівна була дружиною петрашевця Тимковського і тривалий час проживала разом з ним на засланні в Сибіру.

Рідний брат Олексія Дмитровича - Микола був не тільки генералом від інфантерії, а й талановитим письменником, ряд творів якого було видано німецькою, французькою, румунською та болгарською мовами.

Двоюрідний брат, Петро Михайлович, проявив себе принциповим і бездоганно чесним оберпрокурором в Сенаті.

Дитинство Олексія Дмитровича пройшло на придніпровських просторах, у с. Плехівщина, в родовому маєтку батька, у великій і дружній патріархальній сім'ї (у сім'ї Бутовських було семеро дітей - Олексій, Ольга, Володимир, Федір, Микола, Євген та Марія).

"Мы жили дружной семьей и жизнь наша протекала в полном спокойствии и равновесии", - зазначав у своїх спогадах "В родовом гнезде" (Летопись рода Бутовских) наприкінці свого життя О.Д.Бутовський. З великою любов'ю і повагою говорить він у своїх мемуарах про батьків: "…Отец мой был в высокой степени точен в исполнении всего того, что он считал свом нравственным или служебным долгом. Его все знали в уезде и уважали за большую хозяйственную опытность, за его способность к общественным делам, а главное за его нравственную стойкость". Після закінчення Харківського університету Д.П.Бутовський став відомим просвітником-аграрієм у рідному краї. При цьому "в течении всей своей жизни, несмотря на разнообразную служебную, а потом хозяйственную деятельность, не охладевал к интеллектуальным интересам. Он очень много читал и, живя в деревне, в нашей глухой Плеховщине, был очень хорошо знаком со всеми новыми явлениями в литературе и в тех научных областях, которые его интересовали. Он так же много писал, особенно в молодости, и если не печатал, то потому, что сам относился к своим произведениям с большой строгостью". "Нашу маму мы все любили с детской теплотой и сохранили эту любовь до конца ее жизни. Она удивительно умела согреть семейный очаг своим чистым любящим сердцем".

Усі діти дуже любили книги, добре вчилися. Батьки підтримували їхній інтерес до знань. Це сприяло і всебічному розвитку Олексія, який з дитячих років відзначився працелюбністю, цікавістю до пізнання нового, любов'ю до військової справи, фізичної культури, художньої літератури, історії, іноземних мов. Олексій Бутовський ще юнаком успішно оволодів російською, англійською, німецькою та французькою мовами. Він чудово знав українську мову: "Всех нас вынянчила, одного за другим, одна и та же старая няня, Агафья Федоровна… Это была добрая, высоконравственная, глубоко религиозная, простая женщина, тихая, молчаливая и трогательно преданная маме. Нас, детей, она берегла как зеницу ока… Все мы научились у нее малорусскому языку так твердо, что не забываем его до преклонного возраста".

Виховання хлопчиків у сім'ї велось мало не зі спартанською жорсткістю. За традицією їх готували до військової служби, тому заохочувались ігри, всякого роду тілесні випробування, їздили на конях, купалися до глибокої осені, загартовуючи себе, а перші уроки фехтування отримали від батька і професійного інструктора.

В 1849 р., коли Олексієві ледве виповнилося 10 років, його віддали навчатися до Полтавського Петровського кадетського корпусу. На запитання екзаменаторів хлопчик відповідав лаконічно і точно. Напам'ять знав уривки із Вольтера, Гоголя, Гюго. Непогано грав на флейті (разом із сестрою Ольгою, чудовою піаністкою, брав участь у конкурсах, на яких вони грали популярних тоді серед молоді Белліні, Допіцятті, Россіні). Проте, шаблею володів і на коні скакав ще краще… Виділявся вправністю і почуттям ритму і на паркеті. Уроки танців юним Бутовський давав дядько Іван, який знав всі старі і нові танці. Він запевняв, що під час Тільзітської зустрічі Олександра І з Наполеоном, навіть танцював з королевою Луїзою, і та виділила його з усіх кавалерів.

У 1857 р. Олексій Дмитрович закінчив Костянтинівське артилерійське училище, а потім пройшов практичний курс у Дворянському полку. Тут "за розуміння військової справи і відмінне фехтування" 16-річному юнаку присвоїли звання прапорщика. Направлений на службу до лейб-гвардії Павлівського полку О.Д.Бутовський, як свідчить його "Повний послужний список", розпочав навчання на теоретичному відділенні Миколаївської інженерної академії, яку, однак, не закінчив.

У 1858-1861 рр. він служить "репетитором військових наук" у Петровсько-Полтавському кадетському корпусі, де набуває перших організаторських навичок і початкового педагогічного досвіду.

Після репетиторської практики О.Д.Бутовський знову проходить службу у військах і в 1864-1865 рр. у званні штабс-капітана командує ротою. Раптова смерть батька, у 1865 р., вразила молодого офіцера, і він дав собі слово за будь-яку ціну виконати головне бажання покійного - здобути вищу військову освіту. Його життєвим девізом стає батьківський заповіт: "Да будет воля Божья, да направит Бог дела наши к прямому, а не мечтательному благу русского человечества". Тому за першої ж нагоди він подає рапорт з проханням дозволити завершити повний курс навчання у Миколаївській інженерній академії. Згода дається і він вступає до академії й успішно закінчує її, після чого знову наполягає аби його перевели зі стройової служби до навчальної. Його запитували: "Навіщо це вам? Адже з кар'єрою у вас усе благополучно". Відповідав: "Доблесть начальника не в тім, щоб повести підлеглих у смертельну атаку. Перемагає той, хто виживає. А за такої виучки, як у нас, більшість солдат приречена на неминучу загибель!"

Тож у 1871 р. Олексія Дмитровича призначили на посаду педагога в Санкт-Петербурзькій військовій гімназії. Молодим юнкерам небагатослівний і знаючий справу наставник сподобався. Його уроки фехтування мали неабиякий успіх. Але Бутовський, на той час уже полковник, відчував - цього замало. Став проситись у відпустку. Не для відпочинку. А для поїздки за кордон і вивчення фізичного навантаження й інших тілесних вправ, якими виховують солдат у Західній Європі. Побував у Швеції, Німеччині, Швейцарії, Франції, Іспанії та Англії, де взяв на озброєння кращий досвід провідних педагогів-фізкультурників. Добре розуміючи, що вітчизняні викладачі фізичної культури не мають належного ні теоретичного, ні практичного досвіду, О.Д.Бутовський готує для них статті-інструкції (понад 70 практичних рекомендацій) "Як ми маємо навчати солдата". Уроки Бутовського не могли не позначитися на успіхах російської армії в Балканській компанії 1877-1878 рр.

Наприкінці 80-х років ХІХ століття О.Д.Бутовський - уже один з відомих і визнаних в Росії фахівців у галузі фізичної освіти, фізичного виховання та спорту. Його ім'я стає знаним і в країнах Західної Європи, куди він неодноразово виїжджав вивчати передовий досвід в галузі фізичного виховання. Його погляди на роботу викладача фізичного виховання не втратили своєї актуальності і сьогодні: "Навчати тілесних справ, - писав він, - може лише людина, яка сама вміє їх виконувати і сама випробувала на собі все значення повторної роботи, як з боку засвоєння навичок, так і з боку загального психофізіологічного впливу".

У 1888 р. О.Д.Бутовського призначають членом комісії з організації позакласних занять фізичними вправами у кадетських корпусах та головою комісії з розробки заходів по запобіганню "псуванню зору вихованців кадетських корпусів". Після закриття військовим міністром Росії П.С.Ванковським "Курсів Лесгафта" полковнику О.Д.Бутовському доручається створити "інших курсів гімнастики", адже, як зазначає професор О.Б. Суник: "Бутовський в осмисленні деяких аспектів фізичного виховання пішов далі, глибше Лесгафта, як і багатьох інших авторів того часу".

В тому ж таки 1888 р. з ініціативи О.Д.Бутовського при Міністерстві народної освіти Росії вперше було створено комісію для розробки загальних основ викладання гімнастики в цивільних навчальних закладах, для якої він підготував низку інструкцій та навчальних посібників.

У 1890 р. генерала Бутовського призначають директором Центральної школи військової освіти Головного управління військових закладів, що посилило його вплив. Енергійний керівник взяв участь у створенні Товариства сприяння фізичному розвитку і в період з 1890 по 1906 р. особисто очолював "тимчасові літні курси" для підготовки офіцерів-вихованців кадетських корпусів "до керівництва різними галузями фізичної освіти".

З кров'ю батька і молоком матері Олексій Дмитрович ввібрав у себе непримиренну відразу до насильства. І якщо захищати Батьківщину почесно, то сприяти розпаленню воєн він вважав гріховною справою.

Гі де Мопассан висміював військовиків-тугодумів. Граф Толстой закликав "Не противится злу насилием". Альфред Нобель мріяв створити зброю такої руйнівної сили, щоб усі гармати відправити в музей. Бутовський з ним не погоджувався і застерігав: "Наявність масової смертоносної зброї спонукає занадто цікавих випробувати її на практиці. Тут потрібно щось інше… Людство має винайти віддушину для виходу емоцій і енергії… Щось на кшталт змагання, але не руйнівної властивості".

У 1892 р., під час поїздки до Парижу, генерал-майор Бутовський познайомився з великим французьким мрійником П'єром де Кубертеном - генеральним секретарем найвпливовішої у Франції спортивної організації - Федерації французьких спілок легкоатлетичних дисциплін. У цей період П'єр де Кубертеном завершував перший етап роботи щодо згуртування внутрішніх і міжнародних сил навколо ідеї відродження сучасного олімпійського руху. Він з запалом розповідав: "У древніх еллінів був оригінальний засіб протистояння війни - Олімпійські ігри. Якби ми змогли їх відновити… У ХVII-XVIII століттях людство вже намагалося це зробити. При дворах Людовіка-Сонце і Катерини ІІ проводили показові змагання легкоатлетів і візників на колісницях. Але то була суцільна розвага - не більше…" Ідея де Кубертена припали до душі Бутовському, який теж шукав підтримки своїх поглядів. Не зважаючи на солідну різницю у віці (Бутовський був на 25 років старший за Кубертена) вони швидко знайшли спільну мову і взаєморозуміння з ключових проблем, яким присвятили життя.

Як наслідок, генерал Бутовський у 1894 р. опинився серед запрошених на Міжнародний атлетичний конгрес в Парижі, якому судилося стати важливою віхою в історії сучасного олімпійського руху. Саме на цьому конгресі було затверджено Олімпійську хартію - основний  правовий документ з відродження Олімпійських ігор, обрано керівний орган - Міжнародний олімпійський комітет (МОК), визначено місце і час проведення перших Олімпійських ігор сучасності та їх періодичність. Від Росії до складу МОК був обраний Олексій Дмитрович Бутовський (він перебував членом МОК до 1900 р.). В "Олімпійських мемуарах" П'єр де Кубертен писав про вибори перших членів МОК: "Я мав свою думку. Запропонований список був прийнятий без заперечень. Це був Вікелас для Греції, Колла і я для Франції і генерал Бутовський для Росії". Найбільші ж суперечки виникли. Коли заговорили про жінок. П'єр де Кубертен наполягав: "Все має бути як в Олімпії. А там їх і на трибуни не пускали!"

"Дивацтво" отців-засновників новітнього олімпійського руху сприймалося з недовірою і сміхом. На підтримку фізкультурників меценати грошей не давали. Вважали, що спорт - це дозвілля, а отже - справа заможних людей. Одному Богу відомо, скільки сил поклав Олексій Дмитрович, скільки листів написав до найвищих осіб. Сподівався, що на Перших Олімпійських іграх наші спортсмени покажуть себе не гірше за інших. Та не судилося. Одеському фізкультурному товариству, яке мало представляти країну на Олімпіаді, зібраних коштів вистачило лише на квитки до Константинополя…  Відмовну депешу Бутовський отримав уже в Афінах, куди він поїхав як член МОК. Прочитав і засмутився.

У квітні 1896 р. на Першу Олімпіаду до Афін з'їхалося 70 тисяч глядачів і 245 спортсменів із 14 країн світу. Свої враження від Олімпіади О.Д.Бутоський виклав у книзі "Афіни на весні 1896 р.", яка вважається одним із найцінніших документів з історії Олімпійського руху. До речі, ніхто з тодішніх членів МОКу, крім Бутовського, не залишив записів про те, що відбувалося в столиці Греції в ті дні. А він писав: "Ми, як організатори Олімпіади, дуже боялися невдачі. Я називаю Олімпійські ігри подією тому, що такими вони є тепер, по їхньому закінченню. Саме оцінку ПОДІЇ одержали вони майже в усіх кореспонденціях, які розходилися в той час з Афін в усі кінці Землі. Насамперед Олімпійські ігри відбулися!"

Наведемо лише кілька невеликих уривків з книги О.Д.Бутовського, які яскраво і образно передають неповторну атмосферу Олімпіади, розповідають про її героїв:

"Велосипедная гонка на сто километров в велодроме. Пробежали уже более 50 километров. За выбытием всех других конкурентов. На арене остаются только француз Фламан и грек Коллетис, юноша, не достигший еще 18-летнего возраста. В самом разгаре состязания в велосипеде Коллетиса замечается какая-то неисправность. Фламан останавливается, изыскано приподнимает свою шапочку и с возгласом "Да здравствует Греция!", дает время противнику привести в порядок свой инструмент. Понятно, гром рукоплесканий и взрыв одобрительных возгласов. По окончании гонки, в которой Фламан побеждает своего юного противника, публика торжественно выносит их обоих на руках из велодрома".

"В день марафонского бега на стадионе шли и другие состязания, но весь интерес был поглощен предстоящим результатом бега. Все другое отошло на второй план… Вся эта несметная толпа народа душой находится на пути из Марафона в Афины. Идет борьба между французом и греком. О решительном результате еще ничего сказать нельзя… Через несколько минут пушечный выстрел и новый конный гонец: бегуны уже у городской черты и… впереди грек. Неудержимые крики восторга волной расплываются по всему амфитеатру и в окрестностях, маханье шапками, зонтиками, флагами, платками… точно что-нибудь порвалось, точно были закрыты какие-то двери, за которыми слышался только гул, а тут внезапно их открыли настежь… По арене бежит небыстрым бегом сухощавый человек - причина этого невероятного восторга. Он очевидно ничего не слышит, для него есть только один предмет в мире, это конец его бега. От устали и от пыли смуглое лицо его кажется совсем черным. Король со своей трибуны приветливо махает ему шапкой; но по-видимому, он и сам взволнован, шапка выпадает у него из рук. Едва этот черномазый человек, в запыленном белом трико с голубыми разводами (греческие цвета) приблизился к центру головного закругления, два принца Константин и Георг, заключили его в свои объятия, расцеловали и подвели к королю. Обратившись с восторгом к одному из греческих офицеров, спрашивая об имени этого человека, мы видели, что по лицу его текут слезы. И плакал не только этот офицер. Потрясений было всеобщее!"

Повернувшись із Афін в Санкт-Петербург, Бутовський став ще активнішим пропагандистом олімпійських ідей, доводячи необхідність участі Росії і міжнародному олімпійському русі і створенні національного олімпійського комітету. Завдяки його зусиллям НОК Росії було створено у березні 1911 р., а з 1913 р. почали проводитися і всеросійські олімпійські ігри (до речі, перші змагання були поведені в Києві на "Спортивному полі").

У середені 20-х років минулого століття про них згадали організатори першої Всесоюзної Спартакіади. А от про першого олімпійця забули.

…Відійшовши від активної участі у суспільному та спортивному житті літній генерал Бутовський значну частину часу проводив у родовому плехівському маєтку. Тут ним було побудовано однорічну початкову школу, а у 1903 р. на кошти його дружини Ганни Василівни відкрито теслярсько-токарну навчальну майстерню. Вона привезла в село і майстра-учителя німця Рейнольда Пемпеля, який завідував майстернею до 1910 р., а потім завідувачем був Віктор Михайлович Майборода, дядько майбутніх братів-композиторів.

За високі заслуги перед Батьківщиною генерал-лейтенант О.Д.Бутовський був нагороджений російськими орденами Святого Олександра Невського, Білого Орла, Святого Володимира, Святого Станіслава та Командорським Хрестом грецького ордена Спасителя.

Життя О.Д. Бутовського обірвалося 25 лютого 1917 р. у Петербурзі. Там він і похований.

Після громадянської війни останні з роду Бутовський знайшлися у Таджикистані. У 1937 та 1941 рр. їх "запросили на розмову", а реабілітували у 1990-му. Посмертно.

Нащадки пам'ятають свого талановитого земляка та пишаються ним. 14 жовтня 2006 р. у Полтаві відбулося відкриття пам'ятника О.Д.Бутовському на стадіоні "Ворскла", за участю голови НОК України С.Н.Бубки. Ім'ям О.Д.Бутовського названа Полтавська обласна гірськолижна дитячо-спортивна школа.

У 1993 р. Банк Росії випустив пам'ятну монету номіналом 10 руб. Із серії "Олимпийский век России" на реверсі якої портрети П'єра де Кубертена та О.Д.Бутовського. А у 1994 р., у Санкт-Петербурзі, під час проведення Ігор Доброї волі, за участю президента МОК Х.А.Самараича, було відкрито пам'ятники організаторам і зачинателям міжнародного Олімпійського руху французу П'єру де Кубертену та нашому земляку Олексію Дмитровичу Бутовському.

 

Ігор КОЗЮРА,

кандидат історичних наук,

Валерій КОЗЮРА,

краєзнавець.


Мову любити тобі призначено

  • 12.08.12, 08:15
Мову любити тобі призначено,
Долею, матір'ю, батьком, родиною.
Років невІдано скільки відміряно,
Край свій любити, щиро і віддано.

Гусінь напруги повільно вгинається,
Часу на спокій все менше лишається,
Голови схиблені, мову руйнуючи,
Чхають в історію, цим і пишаються.

Голови світлі, державою зраджені,
Темних голів, законом впровадженим,
Досі тікатимуть, щастя шукаючи,
Вірші читаючи за океанами.

Цікава розповідь про незвичайні можливості української мови




Було це давно, ще за старої Австрії, в 1916 році. В купе першої кляси швидкого потягу Львів.- Відень їхали чотири пасажири:
англієць, німець, італієць. Четвертим був відомий львівський юрист Богдан
Косів. Розмова велася навколо різних проблем і тем. Нарешті заговорили про
мови – чия краща, котрій з них належить світове майбутнє.
Першим заговорив англієць:
- Англія країна великих завойовників і мореплавців, які рознесли славу
англійської мови по всьому світі. Англійська мова – мова Шекспіра, Байрона,
Дікенса, Ньютона та інших великих літераторів і вчених.
- Ні в якому разі, – гордовито заявив німець. – Німецька мова – це мова двох
великих імперій – Великої Німеччини й Австрії, які займають більше половини
Європи. Це мова філософії, техніки, армії, медицини, мова Шіллера, Гегеля,
Канта, Вагнера, Гейне. І тому, безперечно, німецька мова має світове значення.
Італієць усміхнувся і тихо промовив:
- Панове, ви обидва помиляєтеся. Італійська мова – це мова сонячної Італії,
мова музики й кохання, а про кохання мріє кожен. На мелодійній італійській
мові написані кращі твори епохи Відродження, твори Данте, Бокаччо, Петрарки,
Лібретто знаменитих опер Верді, Пуччіні, Россіні, Доніцетті. Тому італійській
мові належить бути провідною у світі.
Українець довго думав і нарешті промовив:
- Ви ж по суті нічого не сказали про багатство і можливості ваших мов. Чи
могли б ви написати невелике оповідання, в якому б усі слова починалися з тої
самої літери?
- Ні. ні, ні! Це ж неможливо, – відповіли англієць, німець та італієць.
- На ваших мовах неможливо, а нашою – просто. Назвіть якусь літеру, -
звернувся він до німця.
- Нехай буде “П” – сказав той.
- Добре. Оповідання буде називатися.
ПЕРШИЙ ПОЦІЛУНОК
Популярному перемишлянському поетові Павлові Подільчаку прийшло поштою приємне
повідомлення:
“Приїздіть, пане Павле,- писав поважний правитель повіту Полікарп
Паскевич,-погостюєте, повеселитесь”. Пан Павло поспішив, прибувши першим
потягом. Підгорецький палац Паскевічів привітно прийняв приїжджого поета.
Потім під’їхали поважні персони – приятелі Паскевичів… Посадили пана Павла
поряд панночки – премилої Поліни. Поговорили про політику, погоду. Пан Павло
прочитав підібрані пречудові поезії. Панна Поліна програла прекрасні полонези
Понятовського, прелюд Пуччіні. Поспівали пісень, потанцювали падеспань,
польку. Прийшла пора пообідати. Поставили повні підноси пляшок: портвейну,
плиски, пшеничної, підігрітого пуншу, пільзенське пиво. Принесли печені
поросята, приправлені перцем, півники, пахучі паляниці, печінковий паштет,
пухкі пампушки під печеричною підливкою, пироги, підсмажені плецки. Потім
подали пресолодкі пряники, персикове повидло, помаранчі, повні порцелянові
полумиски полуниць, порічок.
Почувши приємну повноту, пан Павло подумав про панночку. Панна Поліна
попросила прогулятися по Підгорецькому парку, помилуватися природою, послухати пташині переспіви. Пропозиція
повністю підійшла прихмелілому поетові. Походили, погуляли.

…Порослий папороттю предавній парк подарував приємну прохолоду. Повітря
п’янило принадними пахощами. Побродивши по парку, пара присіла під порослим
плющем платаном. Посиділи, помріяли, позітхали, пошепталися, пригорнулися.
Почувся перший поцілунок: прощай парубоче привілля, пора поетові приймакувати!


В купе пролунали оплески. Всі визнали: милозвучна, багата українська мова буде
жити вічно поміж інших мов світу.
Зазнайкуватий німець ніяк не міг визнати своєї поразки.
- Ну а коли б я назвав іншу літеру? – заявив він. – Ну, наприклад, літеру “С”!
- Я на своїй мові можу укласти не лише оповідання, але й навіть вірш, де всі
слова будуть починатися на “С”. Якщо Ваша ласка, прошу послухати.

САМІТНИЙ САД
Сонно сипляться сніжинки,
Струмінь стомлено сичить.
Стихли струни, стихли співи,
Срібні співи серенад
Сріблом стеляться сніжинки
Спить самітній сонний сад…
Сипле, стелить сад самітній
Сірий смуток – срібний сніг,
Сумно стогне сонний струмінь
Серце слуха скорбний сміх
Серед саду страх сіріє.
Сад солодкий спокій снить.

- Геніально! Незрівнянно! – вигукнули англієць й італієць.
Потім усі замовкли. Говорити не було потреби.

Панас Столярчук, професор
(“Українська думка”, Лондон)
від Вальдемара Чарноцького.

Молитва до мови

У нас заберуть 20 років незалежності і будуть плювати в обличчя


"Регионалы" чудово здійснюють комуністичну програму знищення українського в Україні.

А ви, напевно, думали, що це все буде вічно - герб князя Володимира, синьо-жовтий прапор, українська мова? Дарма  думали. За свою країну потрібно боротися, за неї потрібно переживати, її потрібно відчувати. Якщо країна для тебе просто дійна корова, що зобов'язана платити тобі пенсію із зарплатою й у якій ти голосуєш за чергового пройдисвіта тільки тому, що він пообіцяв тобі поглибити й поліпшити - не сумнівайся, рано або пізно все відберуть, нічого не залишать. І пенсію теж, але це вже не важливо"
"Адже у сусідів- білорусів теж все це було - красень біло-червоний прапор Білоруської Народної Республіки, гордий герб "Погоня", про яке складали натхненні вірші поети. І мова була - державний білоруський, котрий тільки починав відроджуватися. А потім прийшов Лукашенко й нічого цього не стало. Ні мови, ні герба, ні прапора. Так вирішив народ. На референдумі. Петро Симоненко, властиво, і призиває до референдуму. А як же!
Можете, звичайно, утішати себе, що це всього лише Симоненко, комуніст, що це ж не "справжня" влада! А яка влада - справжня? А Колесниченко й Кивалов що, комуністи? Тепер вже ні. Але чудово здійснюють комуністичну програму умертвіння українського в Україні. І Симоненко - не чужа Януковичу людина, без нього і його ситого ополчення цієї влади б не було. І Симоненко добре знає, що насправді   подобається "татові". А те, що "тато" цього не говорить - ну так це поки. Ви ж не вірили, що "тато" насправді   атакує українську мову - а він атакував і все в нього вийшло. У нього, а не у вас, що голодували в Українського будинку й розійшовшись цілком впевні  в перемозі. Цікаво, коли українська розділить долю білоруської, коли він буде "уявною" державною мовою, мовою села й тролейбусних зупинок - ви також погвалтуєте й розійдетесь? І поясните собі, що людей зараз хвилює інше, їм треба виживати.
Тому готуйтеся - готуйтеся прощатися з нашим прапором і нашим гербом. Двадцять років у цій країні жоден  мерзотник не зважувався ображати державну символіку України - не тому, що вона їм подобалася, а тому що вони боялися нас - тих, хто вірив у цю країну й хотів щоб вона була. А тепер більше не бояться - чого нас боятися то насправді? Що ми можемо?

Тому вони її демонтують. Відправлять українську мову пасти теляти, замінять прапор яким-небудь червоно-синім виродком, перемалюють радянський герб - і це вже й не Україна буде а так, союзна держава. Це тільки Росія може гордо виступати під прапором імперії - і там ніхто навіть не заїкається, що його потрібно б замінити, тому що під цим прапором Гітлера зустрічали й власівці воювали. А нам не положено - ми холопи, ми повинні знати своє радянське місце, на нас можна тепер просто не звертати уваги тим, хто захоче нагадати, що немає ніякої України й ніякої мови, прапора й герба в неї теж немає. І так будемо, поки ми будемо дозволяти себе ображати, поки ми будемо голосувати за тих, кому немає місця не те що в парламенті - просто в пристойному суспільстві. І доти   ми будемо прощатися із завоюваннями двадцяти років нашої незалежності, а ці люди будуть проїжджати повз нас у своїх крадених "мерсах" і плювати нам в обличчя, щоб ми не забували, хто ми".

uainfo

Замість номера, назва «Вдячність»

Важко,боляче,неможливо
Серце тисне на душу,мов камінь
Замість сліз якась злива
Тихий шепіт із вуст «Амінь»

Я відраду в віршах знаходжу-
Зараз спершу була трохи «вбита»
Із думок тих повільно виходжу
Там сльозами вже вся накрита

Але раптом – якесь прозріння
Щось прозоре для мене відкрилось
Теплий подих мого розуміння
І нарешті та біль втомилась

Значить є, приходить відрада
Якийсь спокій вже в двері стука
І життя не «Верховна рада»
Де лиш галас, сморід і скука

Тому зараз чую довіру
Так довіру!Й за тебе радість
Входжу ніби в якусь квартиру
Замість номера, назва «Вдячність»…

Де ділися мужчини?

Не шукайте у вірші себе - вірш має  реального прототипа





Ще здавна жив на світі чоловік,
Ходив на мамонта, приносив їжу.
Дружина  поралась біля вогню,
І кожен з них  жив без принижень.

А зараз у дружини і зарплата вища,
Вона і на роботі, й вдома - скрізь.
А в чоловіка у кишенях вітер свище,
Ледачим став і інфантильним чоловік.

Купи йому із кашеміру светрик
І дорогий парфум, квиток в кіно.
Сплети із вовни голубі шкарпетки
І відпусти із друзями  пограти в  доміно.

Нехай "дитя" подиба в Інтернеті,
На порносайтах попускає слинку.
На грудях в тебе  скімлить у жилетку,
А косить оком на сусідську жінку.

На цих істот вже болісно дивитись:
Чи чоловіки, чи, певно, молодиці...
А уявіть: війна... І що тоді робити?
За наші, хлопчики, сховаєтесь спідниці?

Та ні, ці чоловіки в бій  не підуть -
Попереду надійні мають спини...
О мамо рідна, що за покручі живуть...
Де ж  зникли ті, яким ім'я  МУЖЧИНИ?



                            Почти совершенство

Звернення до холуя і лакея

Звернення до холуя і лакея Дмитра Павличка 

Моє звернення до холуя і лакея Дмитра Павличка з приводу його чергового пасквілю, цього разу присвяченого невдасі Ющенкові.

ВельмиНЕшановний Дмитре! Звертається до вас, спочатку націоналістичного, потім комуністичного, а згодом знову націоналістичного полум`яного "поета і трибуна" тележурналіст, якого у радянській середній школі свого часу змушували вчити напам`ять ваші справді вражаючі вірші-балади про "бандерівців-головорізів", "безневинно замордованих комсомольців" чи "фашистську продажну діяспору" в далекій Америці, і прочая, прочая... Титулів у вас багато, а стільки медалей і орденів заслужили від усіх режимів своїм підлабузництвом та підлістю на всі ваші немічні груди... Додам і я кілька епітетів від себе. Бо ваша завжди пристрасна фальш і "камсамольський" запал вже дістав мене і, смію запевнити, все моє незреалізоване покоління! Прізвища вашого не пишу, бо ви його ганьбили немилосердно впродовж свого продажного, завжди переляканого і від усякої влади залежного існування... Ганьбили прізвище батьків, простих, чесних і працьовитих галичан з прикарпатського села. Розумію, що літератори, навіть такі продажні, як ви, мають завжди аморальну і завищену самооцінку. Дехто з моїх друзів вважає, що вам "пороблено" чи роблять поправку на старечий маразм, але я завжди відчував у ваших різноманітних "форумах національного порятунку" і сльозливо-сопливих "зверненнях до нації" цинічний розрахунок і фальшиву патетику! Курву видко здалеку. Саме тому у свої 46 років я відмовляюся збагнути, чому зломлений комуно-фашистами на початку буремних 50-тих років сільський юнак, що дійсно щиро допомагав підпіллю УПА, але якого НКВДисти змусили зрадити своїх побратимів, скараних на смерть, привселюдно обплювати (для зняття обвинувачення в українському націоналізмі) Ідею Нації, а потім регулярно і пафосно писати покаянні і обвинувачувальні опуси на передовицях тодішньої ідеологічної періодики, - чому ця похилого віку Ходяча Українська Ганьба, яка при комуністичній УРСР чи вже незалежній Україні завжди розкошувала, вкотре претендує на морального авторитета Нації?! Та досить вже "вилизувати" і обпльовувати, Лакею! Моя порада - неморально кусати руку, яка колись годувала, чуєш, Холую?! Поспішай писати мемуари, кайся у численних гріхах і зрадах та міркуй на самоті, чому купка заляканих, тупих і самозакоханих сцикунів в далекому 1991 році не спромоглася скористатися шансом, подарованим для Українців тодішньою розгубленою комуністичною фракцією "239"... Милуйся тепер, Дмитре-недоумку, втратою держави, - проголошеної недостойними і керованої недостойними... І роздумуй, Падлюко, чому зараз (парадоксально - та це дійсно так!) гарантом держави є не еліта Нації, (чомусь не випещена за два десятиліття Незалежності), а тупий неукраїнець і колишній рецидивіст-зек, який маніакально навіть своєї тіні боїться. Амінь. Руслан Коцаба, 1966 року народження, мешканець Івано-Франківська, колишній член Української Гельсинської Спілки, журналіст, батько двох донечок Квітки і Зірки, перший заступник голови обласного "Меморіалу ім. Василя Стуса", учасник трьох експедицій-прощ на Соловецькі острови та Сандармох, учасник акцій студентської непокори початку 90-тих років, керівник наметового містечка перед Верховною Радою під час Помаранчевої Революції, власник китайського скутера "Мустанг-150", НЕлітератор

ПиСи: а ось ланка на цей пасквіль Дмитра, Професійного Українця http://www.pravda.com.ua/columns/2012/07/26/6969585/

А ось Джерело з якого була взята ця, така нетипова для багатьох, думка українського Громадянина.

Більше про українських "літераторів-патріотів" - тут.