хочу сюда!
 

Галина

33 года, близнецы, познакомится с парнем в возрасте 32-45 лет

Искать

Поиск заметок «вірші»

Микола Вінграновський. Шлях від першої публікації до останнього

     

Все почалося 7 квітня 1961 року, коли газета «Літературна Україна» на всю четверту сторінку оголошувала: «Микола Вінграновський. З книги першої, ще не виданої». Під цим промовистим заголовком йшли 15 віршів і світлина  самого Миколи Вінграновського, молодого й невідомого тоді поета. Серед поезій публікувалися твори «Прелюд Землі», «Зоряний прелюд», «Прелюд кохання» та інші, що згодом власне й увійшли до класики української літератури.
Далі – 5 травня –  «Літературна Україна» опублікувала «Вірші лікаря Віталія Коротича», 18 липня — «Ніж у сонці. Феєрична трагедія в двох частинах» Івана Драча, а 17 вересня вийшла «Зелена радість конвалій» Євгена Гуцала...

З цих публікацій і почалося творче життя відомих письменників. А що вже поезія Миколи Вінграновського й Івана Драча спричинили гостру полеміку серед літераторів, то це стало свідченням того, що в високу літературу прийшли неперебутні постатті з яскраво вираженим письменницьким талантом.

Взагалі, шлях від першої публікації до останньої не завжди прямий та гладенький, він часто-густо усіяний всеможливими несподіванками долі та звивистими стежками,  не завжди трапляються на цьому шляху пахучі квіти та трави, шир степів та вир космосу, буває, на цьому шляху й нерозуміння, неприємні зиґзази та глухі кутки... Але щоб там не казали, письменницький шлях завжди цікавий та несподіваний, адже завжди несе відкриття та плідну працю.

У випадку з творчим шляхом Миколи Вінграновського доля подарувала йому спробувати й розкрити свій



талант у декількох галузях мистецтва. Він писав вірші – і за життя опублікував майже десяток поетичних збірок. Серед них перша «Атомні прелюди», що вийшла 1962 року, а за нею інші – «Сто поезій» (1967), «Поезії» (1971), «На срібнім березі» (1978), «Київ» (1982), «Губами теплими і оком золотим» (1984), «Цю жінку я люблю» (1990), «З обійнятих тобою днів» (1993), «Любове, не прощавай!» (1997). Також він творив прозу – і з-під його пера вийшли книги оповідань та повістей і роман «Северин Наливайко». Він знімав кіно – і в його творчому доробку є майже два десятки ігрових та документальних фільмів. Це і художні фільми  «Дочка Стратіона» (1964, у співавторстві з В. Левіним), «Ескадра повертає на Захід» (1966, у співавторстві), «Берег надії» (1967), у якому він зіграв роль Вацлава Купки, «Дума про Британку» (1970, роль Несвятипаски), «Тихі береги» (1973), «Климко» (1984), і  документальні стрічки «Голубі сестри людей» (1966), «Слово про Андрія Малишка» (1983), «Щоденник О. П. Довженка» (1989, у співавторстві з Леонідом Осикою), «Довженко. Щоденник 1941–1945» (1993), «Чигирин — столиця гетьмана Богдана Хмельницького» (1993), «Батурин — столиця гетьмана Івана Мазепи» (1993), «Галич — столиця князя Данила Галицького» (1993), «Гетьман Сагайдачний» (1999).

Миколі Вінграновському навіть пощастило знятися у ролі Івана Орлюка в картині «Повість полум’яних літ» Олександра Довженка, у твочій майстерні котрого він навчався у Московському інституті кінематографії (ВДІК). Тому сміливо можна сказати, що Миколі Вінграновському пощастило виразити свій творчий геній у всеможливих іпостасях мистецтва.

Оскільки він був чудовим кінорежисером, то можна також припустити, що він бачив світ, як кіно: один епізод змінювався іншим, а драматургічна канва долі вела його по світу, знайомлячи з цікавими людьми і даруючи неперебутні події. І все, що бачив, з ким зустрічався на своєму шляху Микола Вінграновський, він фіксував на папері, заримовуючи у  вишукані рими та відтворюючи у прозових текстах. Так, наприклад, як яскравий повнометражний фільм сприймається його роман «Северин Наливайко», у якому постають реальні історичні особи та події. Читач немов на екрані бачить героїчні та трагічні моменти життя  легендарного гетьмана. А кожен епізод складається в підсвідомий відеоряд, і читаючи, можна побачити й навіть відчути повітря кожного епізоду...


М. Вінграновський з кінокамерою

Перша збірка Миколи Вінграновського «Атомні прелюди» вийшла 1962 року, а останній прижиттєвий тритомник у 2004 році у Тернопільському видавництві «Богдан». І цей тритомник цікавий тим, що в ньому зібрано і упорядковано самим автором те, що він вважав найважливішим у своїй літературній творчості. Тритомник Миколи Вінграновського став тим підсумком усіх найкращих і найвагоміших творів, що письменник зміг виділити із власної творчості.

Повістю статтю читайте на сайті ХайВей:

http://h.ua/story/377423/

Гонорова пані Марія Хоросницька

«А у древньому Львові пані всі гонорові»
        з популярної пісні



Марія Хоросницька

З львівською поетесою Марією Хоросницькою я мав можливість зустрічатись багато раз впродовж тривалого часу, але не можу сказати, що ми спілкувались якось грунтовно. Причиною тому була наша значна вікова різниця, отож ми переважно вітались та обмінювались кількома фразами коротко і без особливих розмов. З того у своїх спогадах про Марію Хоросниціьку можу згадати тільки один епізод, значимий за змістом, а все інше є мої суто суб’єктивні враження.

Про епізод мого особистого знайомства з Марією Хоросницькою пригадую наступне. Десь 1994 року або коло того моя мама, Галина Гордасевич, задумала провести захід «Львівські поетеси», що мало бути досить цікаво для публіки, тому що за звичай поетеси виступали всі поокремо як вкраплення в чоловічі письменницькі гурти. А тут ніяких чоловіків! Тільки поетеси!
Когорта провідних львівських поеток на той час виглядала наступним чином: Марія Хоросницька, Галина Гордасевич, Ганна Вівчар, Марія Людкевич, Марія Барандій і Надія Степула. В якості помічника мами в цьому заході, я мав  за обов’язки підготувати невеличкі літературні портрети кожної з поетес в стилі інтерв’ю, а ще провести фотосесію і надрукувати світлини масовим тиражем, щоб публіка мала для автографів світлини з уподобаною поетесою.
Задум був гарним, але сам захід закінчився провалом, тому що час вже був соціально-економічно депресивним, коли людям не виплачували зарплат і пенсії, отож виживати ставало складно і поезія втратила свою привабливість, як і всі інші мистецькі процеси. І ще на додачу в самий день заходу відбулось стихійне лихо у вигляді надзвичайно сильної грози і зливи. Багато вулиць Львова можна було перейти тільки відшукавши брід і тільки в гумових чоботах, отож на вишукану публіку чекати не доводилось і її таки не було.
Надруковані мною фотографії я просто вручив тим поетесам, які зуміли добратись, щоб принаймні цим їх потішити. Ото і все. Бо літературні портрети залишились десь в моїх чернетках, але один епізод з розмови під час інтерв’ю з Марією Хоросницькою мені запам’ятався назавжди, бо вразив своєю і жорстокістю, і романтизмом.

На той час люди тільки починали поволі й потихеньку розкриватись щодо трагічних обставин у власному житті за часів тоталітарного комуністичного режиму «совєтів», особливо нещадному на Галичині і у Львові зокрема. Тому мене і вразило, коли в нашій розмові Марія Хоросницька довірливо розповіла, що коли вона вже після війни навчалась у львівському вузі, то хтось приніс і розклав по столах листівки антирадянського змісту. То була аудиторія, де якраз навчалася її курс, а реакція влади була чисто в дусі того звірячого часу: заарештували всіх! Всіх студентів цього курсу, що були в тій аудиторії на цей момент. У тому числі і Марію Хоросницьку.
Потрясіння, яке пережила Марія Хоросницька в той момент перебування в тюремних застінках органів терору, на все життя закарбувались в її житті, як і викарбувались в її очах та обережному поводженні, але не зламали і не змінили душевної суті. Скорше до навпаки: якщо поетесі всі довідники радянського періоду в біографії зазначають публікацію вірша Марії Хоросницької «Я комуністка молода» ще у 1939 році, то вказівки на її членство в КПРС там немає. А це про багато що говорить.
Врятувала і вирвала з лабет ката Марію Хоросницьку виключно її краса, та сама жіноча краса, що навіть нікчемних чоловіків робить героями. Маючи літературні і поетичні здібності, Марія Хоросницька бувала на зібраннях у Львівській організації Спілки письменників, а там в неї шалено закохався хтось з письменників настільки, що дізнавшись про її арешт – мужньо кинувся визволяти свою кохану і це йому вдалось. На той огидний час всезагальної зради і підступності то був воістину героїчний вчинок, тому що міг і сам піти за грати за зв’язок з членом ОУН-«бандерівкою» тощо.  Оскільки мене пані Марія просила не називати хто саме це був – я не скажу, бо вже і не пригадую, але десь маю записаним те прізвище. Врешті-решт не воно важливо, а те, що поетеса Марія Хоросницька була збережена для Львова. Саме Львова! І то є дуже і дуже важливо.
Далі підуть мої суто суб’єктивні роздуми, тому що я міг переважно споглядати за Марією Хоросницькою під час різних заходів, особливо на регулярних зібраннях «Рідної школи» в Обласному Будинку вчителя. Споглядаючи і порівнюючи Марію Хоросницьку з іншими панями старої львівської генези, я нарешті осягнув, що вона є по-суті еталоном-представником того елітного львівського прошарку суто української інтелігенції, що існував і творив тут у 20-30 роки 20-го століття.

Хоча Марія Хоросницька не народилась у самому Львові, а на Львівщині у селі Хоросне, за яким і утворила свій літературний псевдонім – Хоросницька, але навчалась і все своє свідоме життя вона прожила виключно у Львові. Вчилась у «Рідній школі» ім. Маркіяна Шашкевича, яку фондував митрополит уніатів Андрей Шептицький, а потім ще в класичній гімназії навчалась і тільки 20-річною мусила пройти «доучування» у радянському педінституті з відомими ексцесами провокацій і арешту. Отже світоглядні і виховні принципи у Марії Хоросницької були закладені далеко не радянського штибу, а від отої старої львівської школи, що одразу кидалось в очі, коли поетеса опинялась в середовищі сучасних письменників з їх суто класовою робітничо-селянською генезою. Спробуйте уявити колгоспний лан з буряками або купу вугілля, а посеред нього самотня вишукана квітка лілеї – і ви зрозумієте, як виглядала Марія Хоросницька для мене на той час, коли я став бувати на зібраннях і споглядати творче життя львівських письменників.
Зовні це була жінка з дуже гордою осанкою і суворим виглядом на обличчі, хоча насправді Марія Хоросницька була надзвичайно скромною, доброю і щирою людиною, але далеко не для всіх був доступ до такого спілкування. В тому проявлялась вся особливість Марії Хоросницької, що на відміну від більшості жінок-поетес чи письменниць, які дуже полюбляють бути постійно в центрі уваги, тому і поводяться так, щоб ту увагу постійно привертати включно до екстравагантного вбрання і зовнішності, а також бурхливого поводження, – всього цього не було. Марія Хоросницька не привертала уваги до себе зовнішніми ефектами, проте непоміченою вона не залишалась, тому що її вишукане спокійне поводження надавало їй справжньої королівської величі, а не помітити і не поважити наявну в товаристві королеву було просто неможливо. Присутність Марії Хоросницької будь-де надавало зібранню особливої вишуканості і благородства.

Одночасно то була надзвичайно гонорова жінка, безмежно гонорова, як і личить справжній львів’янці. Вона не буде ображатись на дрібниці та піднімати галас, не буде гучно сваритись, привселюдно виясняти стосунки тощо, бо то було б принизливо для справжньої львівської пані. Але одним розлюченим зблиском очей і короткою фразою вона могла знищити кого завгодно з опонентів. Гонор Марії Хоросницької образно нагадував сплячий вулкан, який навіть не подає ознак про себе, але в середині якого вирує розпечена лава, яка щомиті може вирватись назовні і знищити все довкола. Поезії Марії Хоросницької тому свідчення, особливо за часів вже незалежної України.
На завершення своїх спогадів про Марію Хоросницьку хочу додати, що досить багато хто з письменників намагаються тепер довести, якими вони були в часи оні борцями і героями, дисидентами і ще там якимись Валенродами, а зовсім не тими «радянськими догодами» з квитками «СП СССР» а то і «член КПСС» до пари. Особисто я жодного такого випадку самовихваляння не пригадую щодо Марії Хоросницької – ніколи вона не декларувала про свою героїчну боротьбу чи щось подібне. А навіщо? Марія Хорисницька собою власне і уособлювала ту боротьбу і перемогу, тому що перебула і пережила як польський, так і німецький, і радянський окупаційні режими – тим їх і перемогла. Всім своїм єством, своїм життям, вірністю українському слову, Україні і своєму величному Львову – Марія Хоросницька виявляла свій Чин боротьби! Кожному з окупантів Марія Хоросницька немовби казала навздогін: – Ото і маєте: не ви мене поховали, а я вас! А мене поховає моя Держава – моя Незалежна Україна.

Вже надцять років немає з нами цієї знаної поетеси і чудової людини, але я певен, що пам’ять людей і пошана творить чудо воскресіння: допоки про людину згадують – вона жива. Для поетів кожне читання їх віршів стає доказом того, що вони живі, тому читайте поезію і згадуйте про незабутню Марію Хоросницьку (Сваричевську).
Особисто мені приємно згадувати, що Марія Хоросницька ставилась до мене дуже приязно, як до свого сина, особливо після смерті моєї мами. Я з великим душевним піднесенням писав ці спогади про Марію Хоросницьку і тішусь з того, що можу додати своє вдячне слово до спільного вінка подяки і пошани. Гратулюємо вам посмертно, гонорова пані Марія Хоросницька!

Богдан Гордасевич
м. Львів

Таємний реферат «Леся Українка»

Передмова від Богдана Гордасевича

З величезним задоволення сканую і викладаю у своїх блогах окремі матеріали з часопису «Воля і Батьківщина», який видавався Львівською обласною організацією Конгресу Українських Націоналістів у 90-х роках минулого ХХ століття, тому що значна частина опублікованих тут матеріалів не втратила свого значення і дотепер, як вважаю, що вони будуть актуальні ще чимало часу.
Перед тим мною було викладено виняткової ваги роздум Ярослава Дашкевича на тему проблеми української еліти – «Номенклатура і еліта». Маю намір присвятити цій темі багато уваги, як закликаю бути уважними читачами викладених мною матеріалів, а не поверхневими їх оглядачами. Потрібно розрізняти елітне слово і думку, які потребують тривалого обдумування і перечитування, від іншого різноманітного інтернетівського чтива.
Зокрема поданий тут аналіз творчості Лесі Українки не є суто літурознавчим - він є соціальним, політичним, ідеологічним. Для сучасної української спільноти з особливою потребою часу постало питання: Що є для нас зараз об'єднавчою національною ідеєю? Для цього важливо дослідити всю глибину цього питання починаючи від Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка і ще цілого ряду творців національної Ідеї в Україні.
Наголошую на цьому аспекті, що світоглядні позиції Лесі Українки є знаковими і вагомими складниками Української Національної Ідеї як на сучасний момент, так і на багато віків далі, допоки буде існувати Україна і народ, що називає себе українським. Потрібно визнати, що Леся Українка представляє самий вищий рівень елітарного мислення і життєвого чину в українській нації, що це є наш взірець української елітарності. Тому вона стала темою для реферату для прочитання українській еліті, що перебувала в ув'язненні концтаборів новітнього окупанта. Зверніть увагу, як точно ще Леся Українка передбачила рабський російський шовінізм, або навпаки засуджує нерозумну кров нашого народу, що пролита за чужі прапори та імперії.
Моя думка однозначна: хто захоче відчути всю правдиву елітність українського етносу - той неодмінно має проникнутись глибиною світоглядних ідей Лесі Українки.




Передмова в часописі «Воля і Батьківщина»

Від часу проголошення Іваном Франком слів, що найбільш влучно характеризують творчість, особистість і громадянську позицію Лесі Українки: «Від часу Шевченкового «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте» Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як з уст сеї слабосилої, хворої дівчини» Впродовж століття не вичерпує себе наведене визначення. Вражаюче переконує в цьому наступне. У гулагівській табірній зоні в Мордовії ранньозастійного глухого 1970 року гурт наймужніших з мужніх політв'язнів-чоловіків, що стали на прю з комуно-імперською системою, зокрема, Михайло Сорока, Василь Підгородецький, Михайло Горинь, гартують свій дух непокори її словом і громадянським подвигом, слухаючи доповідь, виголошену побратимом Михайлом Масютком. Думки і оцінки, висловлені автором у глухомані тодішнього суспільно-політичного буття, і нині не втратили актуальності.
М.Д.

Михайло МАСЮТКО

ЛЕСЯ УКРАЇНКА
(Реферат, таємно прочитаний для гурту в'язнів табору №17а Дубровлагу)

Contra spem spero  – без надії сподіваюсь – проголосила Леся Українка, коли розпочинала свою творчість, і ці свої сподівання пронесла через усе своє бентежне життя. Треба було мати подиву гідну віру, щоб проголосити такі слова в ті часи, коли творила поетеса, позаяк надії справді ніякої не було.
Нащадків мудрих і відважних антів, правнуків звитяжного козацтва давно було обернено у покірних і слухняних рабів. Вони давно забули про свій рід і походження, і не було ніякої надії на те, що з них вдасться викресати іскру боротьби за їхню власну волю, що цей народ зможе колись усвідомити сам себе. Це ясно бачила Леся Українка і не приховувала ганебного стану свого народу:

Народ наш, мов дитя сліпеє зроду,
Ніколи світу – правди не видав,
За ворогів іде в вогонь і в воду,
Катам своїх поводирів віддав.

Але, як рідна від плоті й крові дочка свого народу, поетеса розуміла, що тут вибору нема, що людина не перекотиполе, а міцний буркун, який навіки вплітається своїм корінням у рідну землю. Який народ її не є – вона складова частина свого народу і йти від нього нема куди.

До тебе, Україно, наша бездольная мати,
Струна моя перша озветься.
І буде струна урочисто і тихо лунати,
І пісня від серця поллється:

Те, що писала вона про Тараса Шевченка, цілком і повністю стосується і її самої:

Хоч би була вона стара,
Сумна, змарніла, бідна,
Для сина рідного вона
Єдина, люба, рідна.
Хоч би була вона сліпа,
Каліка, недоріка,-
Мов рана ятриться в ньому
Любов його велика.

Вже навіть у самому своєму псевдонімі – Леся Українка – Лариса Косач визначила ідейний напрям своєї творчості. Хоч надії ніякої не було і поетесі доводилося лити свої гарячі сльози, щоб розтопити «кору льодовую міцну», будити зашкарублі у довговічному рабстві серця і душі рідного народу, сподівання на чудові часи пробудження від цього могильного сну ні на мент не покидало поетесу. Бо на цей час всупереч драконівським заходам царату вже на повний голос лунала муза великого Тараса, ширилось по Україні мудре слово Пантелеймона Куліша, кликав до волі славетний гимн Павла Чубинського, бентежив українські серця Іван Нечуй-Левицький, будило від сплячки Франкове «Не пора». За життя Лесі Українки вже починав діяти Микола Міхновський, ділом закликаючи українців виборювати «Україну для Українців».
Леся Українка приєднала свій голос до передової свідомої частини свого народу, яка мужньо вступила в нерівну боротьбу. Своєю творчістю вона вносила в народ свідомість про необхідність рішучої битви за волю і незалежність краю, свідомість того, що ніякі переживання, ніякі сльози не замінять збройних кривавих змагань на шляху до свободи.

Що сльози там, де навіть крові мало!

Цей заклик поетеси підняв на свої знамена нові покоління українців. Відважні борці, скориставшись найменшою можливістю повстати, пішли до битви за волю рідного народу. У цій битві вони солідарно перегукнулися з своєю поетесою, створивши собі революційний гимн:

І ось ми йдем в поході життєвому
Тверді й міцні, незламні, мов граніт,
Бо плач не дав свободи ще нікому,
А хто борець, той подолає гніт.

Головною особливістю творчості Лесі Українки є алегоричність її слова, тобто її слову притаманна багатозначність. Це давало можливість поетесі, по-перше, прикривати справжній зміст від ока царської цензури, а, по-друге, за допомогою алегорії Леся Українка досягає вкрай стислого синтезу своїх глибоких і широких думок. Слово її огорнене в алегорію, набуває подвійної і потрійної сили.

Вставай, хто живий, в кого думка повстала!
Година до праці настала!
Не бійся досвітньої мли,-
Досвітній огонь запали,
Коли ще зоря не заграла.

Все тут висловлено двозначно, огорнено в алегорію. Ми читаємо одне, а розуміємо інше. В першому рядку заклик відноситься не до звичайних живих людей, які здатні боротися, здатні підняти зброю на свій захист. Поетеса закликає людину не просто встати з своєї постелі чи з землі, а ідейно пробудитися, стати до боротьби. Читаючи про «досвітню млу», ми розуміємо не звичайну нічну темряву, а ті деспотичні сили, які душать людські прагнення до волі, до справедливості, до честі. Під виразом «досвітній огонь» ми розуміємо не вогонь із соломи чи хмизу, запалений перед світанком, а початок боротьби проти сил і зла, які панують над народом. Запалити цей «досвітній огонь» – означає розпочати боротьбу.
Це алегорія, яку можна умовно назвати політичною алегорією. Політичною алегорією у Лесі Українки перейнято більшість її поетичних і драматичних творів. З метою надання своїй алегорії більш вразливої сили поетеса використовує у своїх творах сюжети античної історії, біблії, всесвітньої історії, народних легенд та переказів.
Такого плідного застосування алегорії, як це ми бачимо в творчості Лесі Українки, годі знайти не лише серед наших письменників, а і в будь-яких літературах світу.
В нашій літературі приклад політичної алегорії подав Тарас Шевченко в своїй поемі «Неофіти» та в деяких інших творах. Виразну політичну алегорію зустрічаємо у Франкових «Каменярах» і особливо в поемі «Мойсей». А взагалі нашій літературі, як літературі поневоленого народу, повсюдно притаманна політична алегорія. Вона наявна в багатьох наших поетів і письменників.
Леся Українка створила низку сталих алегоричних образів, які твердо увійшли в українську літературу, і якими ще й тепер користуються митці слова: темрява, мла, ніч, зима – це неволя, тягар деспотизму, гноблення народу; весна, зоря, ранок, світанок – пробудження народу до боротьби за волю, відродження поневоленого народу. Леся Українка розширила алегоричний образ Прометея, введений у нашу літературу Тарасом Шевченком, як образ борця проти колоніалізму Російської імперії.
Леся Українка підняла силу питань політичного характеру. Рабство і свободу, залежність і незалежність (особи і народу), непокірність і покору, сваволю і людяність, добро і зло, вірність і зраду, відвагу і боягузтво, силу духа і легкодухість, непохитність і зневір'я, відвертість і лицемірство, любов і ненависть, щирість і підступність, емансипацію і закріпачення, взаємовідносини поневоленого і поневольницького народів, взаємовідносини особистості з суспільством, взаємовідносини митця з народом та багато іншого не обминула вона у своїй творчості. Для поневолених народів, насамперед рідного їй українського народу, стоїть на першому плані серед усіх питань, які безперестанку хвилювали бентежне серце поетеси.
В драматичній поемі «В дому роботи, в краю неволі» Леся Українка виразно показує, що навіть між рабами поневоленого і поневольницького народів існує непримиренний антагонізм. Раб-єгиптянин перебуває у рабстві своєї держави, а раб-гебрей перебуває у рабстві чужої ворожої йому держави. Раб-єгиптянин також не любить рабства, він воліє звільнитися і працювати вільно, хоч і на тій же роботі, де він працює поневолі, він проти рабства взагалі, та не проти тієї системи, тієї держави, яка створює це рабство, бо хоч він і раб, зате єгиптянин, а все єгипетське для нього дороге. Для раба-гебрея ненависне не тільки рабство, а все те, що породжує рабство, навіть те місце, де рабство виплоджується. На питання єгиптянина, що він зробив би, коли би був вільний і мав би до цього силу, гебрей відповідає:

– Загородив би Ніл і затопив би увесь сей край неволі!

За такі слова єгиптянин разюче б'є гебрея у лице. Гебрей після цього робить правдивий для себе висновок:

Нічого, так і треба,
Я мушу знать, що тут я раб рабів,
Що він мені чужий, цей край неволі,
Що тут мені товаришів нема.

Висновок безпомилковий, це істина давно відома, що навіть раб чи сучасний робітник поневольницького народу бере участь у визискуванні підневільних народів нарівні з пануючим класом. Не класова, а національна боротьба, змагання поневолених народів за своє визволення стоїть на першому плані розвитку людства – геніально добачила тут Леся Українка.
Симпатія Лесі Українки на боці поневолених, на боці рабів, але не тих рабів, які давно змирилися з своїм рабським становищем, а то ще й пишаються своїм рабським ярмом. Її симпатії на боці тих поневолених, тих рабів, які не миряться з своїм ярмом, які борються навіть тоді, коли ця боротьба не рівна, а то й безнадійна, коли б ця боротьба загрожувала б навіть загибеллю. Краще вмерти, ніж клянчати на колінах перед ворогом – такий висновок можна зробити із змісту творів Лесі Українки.
Хоч і бувають раби, які пишаються своїм ярмом, проте вічної боротьби поневолених за свою свободу не припиняла навіть смерть борців за волю, в тому числі й тих, що гинуть далеко за межами рідної землі, бо

Легкий, пухкий попілець
ляже, вернувшися, в рідну землицю,
вкупі з водою там зростить вербицю,-
стане початком тоді мій кінець.

Рицар-невільник з «Осінньої казки» не боровся за свою свободу, а повірив служниці, що вона йому принесе звільнення. Після такого звільнення йому довелося жити між свиньми. Він проміняв почесну неволю на ганебну волю, він повірив у те, що хтось когось може визволити безкорисно для себе, він забув про те, що

Хто визволиться сам, той буде вільний,
хто визволить когось в неволю забере.

Рицар з «Осінньої казки» виглядає жалюгідно, він не викликає до себе ні симпатії, ні співчуття, бо він не виявив ні стійкості, ні відваги у боротьбі. Проте яку симпатію викликає до себе єретик з вірша «Було се за часів святої Германдади», який не похитнувся ні перед залізом, ні перед вогнем своїх ворогів:

Було се часів святої Германдади:
кати-ченці взяли єретика
і повели його до Торквемади,
на інквізицію, і чутка є така:
Спочатку мученик мовчав, і тільки сльози
текли по непорушному лиці,
мовчав на допити, мовчав на всі погрози
раз застогнав, – і мук ще додали ченці.
Раз крикнув. – Є на каяття надія,–
сказав великий серцевідець-кат:
– Залізом і вогнем ми виженемо змія
з його душі – і вигоїться брат!
Завдайте ще йому! – І завдали тортури
несвітської, нема на неї слів,
здавалося впадуть від жаху мури,
моливсь один з ченців, щоб єретик зомлів.
Він не зомлів. І сталось дивне диво:
всміхнулися поблідлії уста,
погаслі очі спломеніли живо,
і мовив мученик: «Ченці, ради Христа,
давайте ще вогню! Вогонь, моя відрада,
о, дайте ще, благаю вас, кати!»

Сучасні наймані дозорці від літератури будь-що силкуються показати Лесю Українку як ідеолога якихось невиразних космополітичних ідей, як таку, яка стояла осторонь ідеї боротьби за звільнення від ганебної неволі свого народу, як таку, якій було байдуже до долі рідного краю.
Леся Українка безперечно виступала проти несправедливого суспільного устрою, проти панування паразитизму, проти тиранії і деспотизму, проти ретроградства в політиці. Вона вважала, що український народ своєю довговічною боротьбою заслужив собі вільного, демократичного життя, а не переоновленого животіння під чоботом тиранів. Вона була за революційну перебудову старого устрою, але вона була проти застосування нової революційної теорії до старих потреб самодержавства Російської імперії, вона була категорично проти заміни однієї тиранії іншою тиранією, звідки вона не походила б і як би вона зовні не прикрашувала себе.
Так само, як і Байрон у своєму «Бронзовому віці», Леся Українка приходить до висновку, що народ, який віками скнів у рабстві, привчений до плазування перед силою, народ без традицій демократичного життя ніколи нікому не принесе свободи, хоча б навіть і хотів це зробити, бо він не має уявлення про неї. Він спроможний лише обернути деспотизм догори дном.
Леся Українка була за докорінне зруйнування основ царської Російської імперії, не тільки була за, а й активно закликала нищити цю твердиню колоніального імперіалізму. Отже, коли у 1905 році посунула «сива юрба», темна маса з рабськими душами з наміром замінити одне ярмо іншим, поетеса збуджено писала:

Ось вони йдуть. Корогва у них має,
наче вогонь. Наче дим наступає
сива юрба. Сунуть лави тісні,
чутно – співають «про волю пісні»
«Смело, друзья!» Але пісня ридає,
«Смело, друзья!» Мов на смерть проводжає.
Страшно, який безнадійний той спів,
Хто ж би під нього боротися вмів?
Ні, не про волю сей спів! Про неволю
плаче й голосить і тужить до болю
голос сумний, не вважа на слова,
плач погребовий слова покрива.
Знаю сей спів! Він неначе отрута,
спів сей створила в кайдани закута
бідна душа. Ще бо змалку труїв
всіх нас, уроджених в північ, сей спів.
Що вам до того, ви, вроджені зрання?
Личить співати вам пісню кохання
волі своїй, молодій та буйній,
рано співать панахиди по ній.
Хай процвіта наша воля, як рута!
Нащо здалась вам та пісня-отрута?
Вже досхочу зажили її ми,
ви ж собі пісню створіте самі.
Пісню нову, щоб сіяло, як промінь,
щоб гомоніла й буяла, як пломінь,
так, щоб червона ясна корогва
з піснею вкупі творила діла!

Тут цілком ясна алегорія. Пісня-отрута лине з уст «сивої юрби», представників нижчих класів поневольницького народу, що повстали проти своєї панівної верхівки, яка «несправедливо» розподіляє прибутки від зиску завойованих земель. Це співають представники того народу, який хоч і сам перебуває в рабстві, та під своїм чоботом утримує десятки поневолених ним народів. Хіба ж може ця «сива юрба» заспівати про справжню волю, хоч і походить вона з найнижчих класів? Її «бідна душа» неспроможна створити пісню визволення. Поетеса закликає підневільні народи відкинути пісню про облудну волю, а створити свою власну пісню, яка приведе їх до справжньої волі.
Під піснею-отрутою, безперечно, слід розуміти теоретичну основу соціал-шовінізму, а під піснею, яку належить скласти, слід розуміти основу революційності національного визволення.
Подібну думку поетеса висловила у вірші «Упоєні на бенкетах кривавих», написаному того ж 1905 року під одним заголовком «Пісні про волю». У вірші говориться про народи невільники, які «упоєні на бенкетах кривавих» сплять довгим глибоким сном у безпросвітній темряві огидної в'язниці, і лише зрідка, прокинувшись, вони марять про ранок, про ясний день, про веселку, про весну, тобто про волю. І ось вони дочекалися цього ранку, побачили в ясному освітленні свою в'язницю, з її цвіллю на стінах, брудом, нечистю і гаддям. Незабаром вони переконалися, що це світло є зовсім не ранковим, не весняним, бо нема ранкових ранніх зір, це просто північна біла ніч, «та темрява бліда, що на півночі люди звуть весною». В цьому вірші, так само як і в попередньому, в алегоричних образах сказано про те, що народ, перейнятий рабською покорою з одного боку, а з другого боку охоплений шовіністичним духом, ніколи ні собі, ні іншим народам не може принести свободи, він може прийти лише до соціал-імперіалізму, до нового поклоніння, замінивши чорну темряву темрявою блідою. Тут Леся Українка виявила пророче передбачення наступних соціальних подій. А ось політичне кредо Лесі Українки висловлене без алегорії:

Будь проклята кров ледача
Не за рідний край проллята.
Будь проклята кров ледача
Не за чесний стяг проллята.

Творчість Лесі Українки і тепер, коли пройшли десятиріччя після її смерті і сторіччя з дня її народження, не з меншою силою, ніж за її життя, кличе до боротьби, кличе боротися з байдужістю до ганебного стану нашого народу в полоні другого завоювання тим самим ворогом, хоч і під іншим стягом.
Сучасні фальсифікатори української літератури все роблять для того, щоб випорожнити душу Лесиної музи. Досі невидано ще всіх її творів, а ті, які видаються, фальсифікуються, якщо не в тексті, то в штучних тенденційних коментарях. Її драматичні твори не екранізують, не випускають їх на сцену і радіо (виняток роблять лише для «Лісової пісні»). Багаточисленні літературознавчі розробки про творчість Лесі Українки спрямовані на те, щоб викривати, спотворити її творчість, показати її перед читачем у такому вигляді, як це вигідно замовнику цих розробок.
Одним з яскравих прикладів такого блюзнірського трактування думок Лесі Українки є аналіз її вірша «Досвітні вогні». Фальсифікатори беруть з вірша слова:

Досвітні огні, переможні, урочі
Прорізали темряву ночі,
Ще сонячні промені сплять,-
Досвітні огні вже горять,
То світять їх люди робочі.

«Досвітні огні», – пояснюють вони, – це початок активної революційної боротьби. Так. З цим не погодитись не можна. Світять ці «досвітні огні» «люди робочі». «Люди робочі», – пояснюють вони, – це робітники, пролетарі, які розпочинають активну революційну боротьбу за комуністичне перетворення світу. Отож, – далі трактують вони, – Леся Українка покладає свої надії на робітників, на пролетаріат і цим самим вона ідеологічно сходиться з марксизмом, бо саме марксисти будували свою революційну теорію, покладаючись на робітничу масу. Таким чином виходить, що Леся Українка трохи чи не марксистка. Все нібито вірно, логічно виводиться висновок, тільки випускається тут одне: поняття «люди робочі» в цьому трактуванні передається в чисто російському значенні. В українському розумінні це поняття має набагато ширше значення. «Люди робочі» – це насамперед люди ініціативні, діяльні, активні, працьовиті. Нема сумніву, що Леся Українка вжила цей вираз в українському розумінні, а не в російському. Отож під «людьми робочими» вона мала на думці не робітників лише, а всю революційну активну силу. До її складу могли, звичайно, входити й робітники нарівні з іншим населенням країни. Але це зовсім не те, що силкуються довести фальсифікатори.
Літературні лакузи силкуються показати Лесю Українку як «послідовника російських революційних демократів». Бачте, українська поетеса за лицемірним мірилом цих цінителів може бути тільки послідовницею. Послідовниця російських революційних демократів! Тих самих демократів, які хоч і виступали проти царського деспотизму, та проте ніколи і ніде не виступали проти імперій, проти російського колоніалізму, позаяк вони були обмежені турботою про долю російського селянина, російського робітника, доля багаточисленних народів імперії, які терпіли подвійний гніт, їх не турбувала.
Тим часом цілком ясно, що в цьому напрямі Леся Українка продовжувала і розвивала ідеї Тараса Шевченка, який першим підняв прапор боротьби проти російського колоніалізму.
Факт фальсифікації творчості Лесі Українки, як і всієї української літератури, та й всієї нашої культури, підсилює правдиве твердження Сун-Ят-Сена про те, що без націоналізму нема прогресу, без націоналізму нема нації.

Концтабір №17а на землях Мордовії. 1970 р.

Пішов у інший світ Автор "Наливаймо, браття, кришталеві чаші.."


8
квітня пішов у інший світ Віктор Лісовол, автор пісні

"Наливаймо, браття, кришталеві чаші!".

Поховали великого кобзаря на міському кладовищі

міста Вишгород (Київська обл).

 

 

Наливаймо, браття, кришталеві чаші, 
Щоб шаблі не брали,
 щоб кулі минали 
Голівоньки наші!

Щоби Україна в ярмі не стогнала, 
Що
би наша слава, козацькая слава, 
По світу гуляла!

Бо козацька доля, як у полі рута, 
Січена дощами, хрещена громами 
Ще й вітрами гнута.

Як лелечий клекіт, козакова вдача 
Вигукнеться сміхом, вигукнеться щирим, 
А відлунить плачем.

Погуляймо, браття, наберімось сили, 
Поки до походу, поки до схід сонця 
Сурми не сурмили.

Козаку не треба ні срібла, ні злата,

Тільки б Україна не була катами

На хресті розп’ята!

Наливаймо, браття, кришталеві чаші, 
Щоб шаблі не брали, щоб кулі минали 
Голівоньки наші!


Квартет "Явір" = http://video.i.ua/user/295100/59413/406653/

З кіно "Вогнем та Мечем" =  http://video.i.ua/user/295100/59413/406654/

Польска група "Prawdа" = http://video.i.ua/user/295100/59413/406655/  

 

Народився кобзар 21 лютого 1931 року у Семенівці Полтавської області.
Пісня і музика були завжди в його сім'ї, а в хаті завжди на головному місці

були музичні інструменти. Сім'я була працьовитою, розуміла толк у землі,
а у вільну хвилину - і в музиці...
У 1973 році Віктор Іванович закінчив Студію кобзарського мистецтва, а в 1988 –

Студію при капелі бандуристів України.

Жив і працював у Вишгороді Київської області.



З інтерв'ю:

"Багато людей вважають, що пісня" Наливаймо, браття, кришталеві чаші ",

написана мною на вірш поета Вадима Крищенка, існує ще з козацьких часів

Богдана Хмельницького!

Пощастило мені в 60-х роках зустрітися з прекрасним поетом-піснярем

Вадимом Крищенко. Вже під час першої нашої зустрічі показав йому свої

мелодії. Йому все сподобалося.
Він подарував мені невеликий збірник своїх віршів "ЩІРІСТЬ" – і там я

знайшов вірш, який починався словами:
"Гей, наповнім кухлі, полів'яні чаші, щоб шаблі не брали голівонькі наші".
Мелодія, яку я написав незабаром, вимагала деяких змін у тексті.
Вперше я заспівав її на новосіллі у друзів, які отримали квартиру
в столичному районі Теремки.
А потім пісня впевнено "пішла в люди".
З тих пір співається так, як знають пісню сьогодні.

Звучить вона дуже часто, під її мелодію крокує українське військо у фільмі

"Вогнем і Мечем" Єжи Гофмана – він був настільки переконаний, що пісня

є народна, що без дозволу авторів використував її у своєму фільмі!

Найбільш актуально тоді звучали рядки другого куплета:
Щоби Україна в ярмі не стогнала,
Щоби наша слава, козацька слава,
За світу гуляла!
У 1960-ті роки цензура такого б не пропустила – бо це пахло Сибіром.
Тому пішли на хитрість: зі сцени виконували без цих слів – їх пропускали.
Але народ любив всі слова – тому нічого не викинув.
На естраді її співали квартет "Явір", Ніна Матвієнко, Олег Марцинківський.
Єдине, що, коли говорять, що ця пісня НАРОДНА - мені стає трохи сумно...
Але я розумію - і радію, що щось і моє пішло і прижилося в народі.
Я написав більше 70 пісень, переважно ліричних і патріотичних,
але НІЧОГО ПОДІБНОГО більше у мене, на жаль, не народилося...

Хоча ...
заслуговує на увагу мій варіант пісні "До українців"
(вірші Віктора Баранова), написаній для бандури.

 

 


Я запитую в себе... питаю у вас – у людей,.. 
Я питаю в книжок, роззираюсь на кожній сторінці — 
Де той рік, де той місяць, той проклятий тиждень і день, 
КОЛИ МИ ПЕРЕСТАЛИ ГОРДИТИСЬ, ЩО МИ – УКРАЇНЦІ!

 

І що є в нас душа, повна власних чеснот і щедрот, 
І що є у нас дума, яка ще від Байди нам в’ється, 
І що ми на Вкраїні таки український народ, 
А не просто ЮРБА, що у звітах "НАСЕЛЕННЯМ" зветься...

Українці мої! Як гірчать мені власні слова... 
Знаю добре, що й вам вони теж – не солодкі гостинці. 
Але мушу казати бо серце, мов свічка, сплива, 
Коли бачу, ЯК ЛЮТО СЕБЕ ЗНЕВАЖАЮТЬ ВКРАЇНЦІ.

 

Українці мої! Дай вам Боже і щастя, і сил!
Можна жити й ХОХЛОМ...– і не згіркне від того хлібина. 
Тільки хто ж колись небо нахилить до ваших могил, 
Як не ЗРАДЖЕНА вами, ЗНЕВАЖЕНА вами Вкраїна?!

 

Відео "До українців" http://www.youtube.com/watch?v=Mp612BSx7-Y


 

Розмова з осінню

Ти, може, скажеш, осінь золотава
(Бо це мене бентежить як людину),
Чому одних вважають мудрецями,
А інші душу сушать на скорину?

Однакові ж усі, із плоті й крові,
Та лиш поглянь: не чоловік - гібрид...
І , в створеному для добра й  любові,
Зника навічно і наймення, й вид...

Який же генетичний код народу
Залишимо в доньках ми і в синах?
Вона мовчить, лиш душу ворохобить,
Настояна на тЕрпких полинах...

І, уже  традиційно, вірш-відповідь Ягуара 65
http://blog.i.ua/user/479006/1225994/

Споконвіків на нашім білім світі
І ситі, і голодні біч-о-біч.
Одні себе знаходять в оковитій,
І їхня гра давно не варта свіч.

Усі ми при народженні однакі,
У кожного є вибір у житті.
Одні стають духовно голосракі,
А інші щиро слідують меті.

І ось, коли закінчиться дорога,
У кожного спитають в судний час,
Коли в одвіті станем перед Богом -
Яку залишим пам'ять після нас?




Я завжди повертаюсь додому

  • 24.05.13, 17:49
І ось, знову надихнула Сонце, правда двома віршами одночасно http://blog.i.ua/community/53/1224067/ і
Не ображайсь, Ларисо, але надихнути ти можеш)))

По стежині до тебе, можливо й кривій
У калюжах виблискують зорі.
Вже минула гроза, трохи стих буревій, 
І довкола все чисто-прозоро.

А повітря яке! Зупинюсь я на мить,
Щоб озоном наповнились груди.
Хай радіє душа, що так серце п"янить
Ароматом, пронизаним всюди.

А в твоєму вікні світло в кухні горить
У квадраті віконної рами.
Ти чекаєш... чекаєш, аж серце щемить...
Ти чекаєш мене вечорами.

Не хвилюйся, кохана, - на крилах лечу!
Не боюся небесного грому...
Ми відкриєм вино, ми запалим свічу -
Я ж завжди повертаюсь додому

Ти знаєш, де мене шукать

Ти знаєш, де мене шукать
У місячні травневі ночі.
Мости кохання не горять,
А згадки серденько лоскочуть.

Лише здавалось, що нема
Тих почуттів, терпко-солодких.
Як бачиш, прагнули дарма
Кувати почуття в колодки.

А двері в дім іще не сплять,
Вслухаються в звабливу тишу.
І хай скриплять чи не скриплять -
Незамкненими їх  залишу.

Ти знаєш, де мене знайти
В весняні ночі полинові...
Ну ось і на порозі ти,
Весь розпашілий від любові!




І,традиційно,  - вірш-відповідь Ягуара 65,
мого талановитого віртуального друга


По стежині до тебе, можливо й кривій,
У калюжах виблискують зорі.
Вже минула гроза, трохи стих буревій,
І довкола все чисто-прозоро.

А повітря яке! Зупинюсь я на мить,
Щоб озоном наповнились груди.
Хай радіє душа, що так серце п"янить
Ароматом, пронизаним всюди.

А в твоєму вікні світло в кухні горить
У квадраті віконної рами.
Ти чекаєш... чекаєш, аж серце щемить...
Ти чекаєш мене вечорами.

Не хвилюйся, кохана, - на крилах лечу!
Не боюся небесного грому...
Ми відкриєм вино, ми запалим свічу -
Я завжди повертаюсь додому.


Змінений розпорядок.

До схід сонця піднімуся –

Щоб полити огірки.

Спеку я передрімаю, –

Попрацюю в сутінки.

  Прополюю, поливаю –

  Вирощую врожаї.

  Я про осінь й зиму дбаю –

  Труди й помисли мої.

"Як писати гарні вірші" - http://blog.i.ua/community/5058/

На килимку зелених трав

Мій скромний відгук на вірш Сонце33


В ту незабутню ніч травневу
Гойдавсь на небі срібний серп -
Він пробивався крізь дерева,
Повз гілочкИ плакучих верб.

І наглядав за нами пильно,
Як ти торкнулася плеча...
В ту ніч розтаяло повільно
Холодне серце, мов свіча.

Своїм теплом мене зігріла,
А я... а я лиш цілував
Кохану вишеньку дозрілу
На килимку зелених трав.

Вода до берега плескоче
Вже не один десяток літ...
А мОє серденько лоскоче
Та, що затьмила цілий світ.

Відлітає мій лебідь

Відлітає мій лебідь, 

Відлітає пташка моя біла…

        Пісня з віршів чується печальна.

      Чи в долоню капнула росинка?

                                                                                     

                Чи   то  - лебедя мого сльоза прощальна ?...                                       .