хочу сюда!
 

Аліна

19 лет, овен, познакомится с парнем в возрасте 23-30 лет

Искать

Поиск заметок «вірші»

Дороги й долі сходяться в Донбасі

  • 09.04.12, 17:32
На гостину до газети “Україна козацька“(м.Донецьк) ДОРОГИ Й ДОЛІ СХОДЯТЬСЯ В ДОНБАСІ Відомий український письменник, лауреат Всеукраїнської літературної премії імені І.Нечуя-Левицького Іван Омелянович Білий завітав до редакції напередодні свого 70-річчя. У цій творчій людині якимось поетичним дивом органічно поєднуються гостра принциповість і теплий ліризм, непоступливість і відвертість. У долі пана Івана переплелися сива історія та невизначене сьогодення України, мальовниче Полісся і суворий Донбас, чорнобильський біль і донецький степ. Тож і розмова наша була відвертою і в якійсь мірі повчальною.

Формула незрілого суспільства...

  • 09.04.12, 10:38
З Інтернету огляд польських медіа в Україні для українських читачів [мовою оригіналу]   http://www.plukr.org/ Формула Ґолибарда: √ 9 + 9 + 92 + 7 = 100%,  тобто Формула незрілого суспільства                           smoke   Цю формулу я вивів 1999-2000 року, але вперше опублікував 2002 року в тижневику «Слово Просвіти».  Радився з колегами, виношував матеріал, проте й після публікації мав певні сумніви щодо доцільності її оприлюднення. На моє здивування, публікація пройшла досить спокійно і не викликала очікуваного обурення, а лише кілька схвальних відгуків.  Нині, коли пройшло десять років, Формула Ґолибарда не лише не втратила, а навпаки – набула ще більшої актуальності. Адже Українська Нація надалі перебуває у підлітковому віці: ображатися вже вміє, а усвідомити свою відповідальність за слово і дію – ще ні.

"Для моїх читачів"

Ось нещодавно вирішила хоча б іноді розмовляти на українській мові.Тому і до вас звернуся на українській.

Дякую всім тим хто не просто проходить повз,а читає мої вірші і цікавиться моєю творчістю,хоч іноді але продивляється те що я повідомляю.

Тому що відомість на цьому блозі для мене не стільки важлива,як те що моя творчість хоч комусь,та цікава,нехай не все у мене гарне,але для мене важливо те що людина виявляє свою думку пишучи мені коментарі,для мене це дуже важливо.Дякую!cvetok spasibo

Кінець російського міфу: Пушкін – єврей!

  • 06.04.12, 21:35

      НАУКА Й ОСВІТА

© Валерій Бебик

Кінець російського міфу: Пушкін – єврей!

09:48 31.03.2012

Після публікації моєї статті «Російську літературу створили українці, євреї і негр…» мене звинуватили в расизмі. «Ви подивіться, – волали опоненти, – український професор образив негрів, приписавши до них великого і дуже російського поета О. С. Пушкіна!..»


Олександр Сергійович Пушкін – нащадок хрещенного абиссінского єврея (фалаша) Абрама Ганнібала

Олександр Сергійович Пушкін – нащадок хрещенного абиссінского єврея (фалаша) Абрама Ганнібала

Спочатку, я думав проігнорувати: хіба мало пишуть соромітності й нецензурщини на різних форумах, що «не адмініструються московитами», але якось інтуїтивно спрацювало дослідницьке начало, і я вирішив перевірити ще раз базовий російський міф про «арапа Петра First’а».  Подивився і зрозумів: батюшки, нас усіх вже понад 200 років водять за ніс! Мойсей з його рогами і сорока роками міфічного виведення євреїв з віртуального єгипетського полону – відпочиває, нервово курячи «козячу ніжку» з опіумом творців російського міфу!  Цей російський міф короткий, як рядок в енциклопедії: «ПУШКІН Ол-др Серг. (1799 – 1837), рос,. поет, родоначальник нової рос. літ-ри, творець сучас. рос. літ. мови». І нічого, що прадідом великого російського поета (без лапок!) є «арап Петра І». Все одно, за логікою московитів, він – російський, хоча і в, деякому роді, «арап»…  Але, чи «арап» він насправді, ось у чому питання?! Погляньмо на родовід дуже шанованого мною «російського» поета і письменника Олександра Сергійовича Пушкіна.  Отже, материнська лінія предків О. С. Пушкіна  Прадід поета, Абрам Петрович Ганнібал (1696-1781), хрещений абіссінський єврей, який «зійшов за арапа» у царственого любителя екзотики Петра. Давайте поміркуємо вголос: «Чи багато ви знаєте, шановні читачі, «чистих етнічних негрів» на ім’я «Абрам ? Подумаємо так і зійдемося у справедливості твердження, що Абрам – дуже поширене ім’я у євреїв, у тому числі абіссінських євреїв, які проживають в Африці.  «Петровичем» він став «по приколу», внаслідок хрещення, під час якого його хрещеним батьком став московський самодержець і самодур, який не визнавав ні Христа, ні його церкву. А з «Ганнібалом» вийшло ще крутіше. Поки був живий Петро First, нашого мудрого абіссінця звали просто і по-російськи вишукано: «Абрам Петров», але коли його патрон помер, носити прізвище царя стало небезпечно.  Тому «м’яка, боягузлива але запальна абіссінська натура» Абрама Петрова (див.: А. Анненков, «Пушкін в Олександрівську епоху», стор. 5) зрозуміла, що з метою безпеки йому краще назватися «Ганнібалом», яким його жартома величав Петро І під час грандіозних пиятик у Німецькій слободі.  Прабаба поета, Христина-Регіна фон Шеберг (… -170?), друга дружина абіссінського єврея Абрама, мала шведсько-німецьке походження й народила йому п’ятьох синів: Івана, Петра, Ісаака, Якова та Йосифа. Як бачимо, з п’яти імен – троє синів «чомусь» мають єврейські імена.  Дід поета, молодший син цієї екзотичної «російської пари» Йосиф Абрамович Ганнібал (1744-1807), до речі, не соромився своїх єврейських коренів і підписував свою кореспонденцію як Йосиф Ганнібал. Це потім, коли євреєм стане бути не модно, творці російського міфу сором’язливо стануть іменувати його Осипом. Але він себе таким ніколи не вважав. Він мав двох дружин і при живій дружині, Марії Олексіївні Пушкіній, позначившись вдівцем, обвінчався з вдовою капітана У. Є. Толстой. Це двоєженство скінчилося кримінальним процесом, причому Йосиф Ганнібал був розлучений з другою дружиною і засланий – спочатку на службу в Середземне море, а потім у його село Михайлівське.  Бабця поета, Марія Олексіївна Ганнібал (1745-1819), дочка тамбовського воєводи Олексія Федоровича Пушкіна й (увага!) – Сарри Юріївни Ржевської (див.: Є. П. Янькова, «Розповіді бабусі», 1885 р.). Якщо хтось вкаже мені «етнічно чисту» російську родину, де доньці дають єврейське ім’я Сарра, нехай кинуть камінь у її чоловіка Йосифа Абрамовича Ганнібала і всіх, хто не знає, що у євреїв етнічна лінія спорідненості виводиться по матері.  Мати поета, Надія Йосипівна Пушкіна (1775-1836), дочка Йосифа Абрамовича Ганнібала і Марії Олексіївни Пушкіної, мати якої звалася єврейським ім’ям Сарра. Як стверджує А. Кирпічніков («Пушкін» / / Словник Брокгауза і Єфрона, 1890-1907): «Чоловіка свого Надія Йосипівна настільки взяла в руки, що він до старості курив таємно від неї; до дітей і прислуги бувала непомірно сувора і володіла здатністю «дутися» на тих, хто порушив її незадоволення, цілими місяцями і більше (так, з сином Олександром вона не розмовляла майже цілий рік). Господарством вона займалася так само мало, як і чоловік, і подібно до нього пристрасно любила розваги».  Отже, за давньою єврейською традицією, мати О. С. Пушкіна, безумовно, вважається єврейкою (1/2), трохи німкенею (1/4) і трохи росіянкою (1/4). Втім, якщо подивитися на її портрет, ніяких сумнівів у домінуванні єврейських рис у її фенотипі не залишиться ні в кого.  Тепер звернемося до батьківській лінії предків А.С. Пушкіна.  Прадід поета, Олександр Петрович Пушкін (1686-1725) був одружений з меншою дочкою графа Головіна, першого Андріївського кавалера. Як писав сам О. Пушкін, його прадід «помер дуже молодим, у припадку божевілля зарізав свою дружину, яка перебувала в пологах».  Прабаба поета, Євдокія Іванівна Головіна (… -1725) була по-звірячому вбита під час других пологів власним чоловіком, з яким, як написали б псевдо-романтики, вони жили недовго й нещасливо, і померли в один день.  Дід поета, Лев Олександрович Пушкін (1723-1790) єдиний син своїх нещасних батьків, про якого поет писав наступне: «Дід мій був людиною палкою і жорстокою. Перша дружина його [Марія Матвіївна] Воєйкова, померла на соломі, ув’язнена ним у домашню в’язницю за уявний чи справжній її зв’язок з французом, колишнім учителем його синів, і якого він дуже феодально повісив на чорному дворі. Друга дружина його [Ольга Василівна] Чичеріна, добряче від нього натерпілася. Одного разу він звелів їй одягтися і їхати з ним кудись у гості. Бабуся мала скоро народжувати і почувалася зле, але не сміла відмовитися. Дорогою в неї почалися потуги. Дід мій звелів погоничеві зупинитися, і вона в кареті народила мого батька. Породіллю привезли додому напівмертву, і поклали на ліжко всю змучену і в діамантах. Усе це знаю я досить темно. Батько мій ніколи не говорив про дивацтва діда, а старі слуги давно перемерли». (Див.: Кирпічніков А.І. «Пушкін» / / Словник Брокгауза і Єфрона, 1890-1907).  Батько поета, Сергій Львович Пушкін (1771-1848) не мав за характером нічого спільного з дідом. Отримавши блискучу на той час освіту, тобто опанувавши не тільки французьку прозову мову, але й вірш, і поглинувши все видатне у французькій літературі XVII і XVIII століть, він на все життя зберіг пристрасть до легких розумових занять і до прояву дотепності й винахідливості у всяких jeux de societe. І все життя був нездатним до практичної справи.  Сергій Львович Пушкін почав службу в Ізмайловському полку, потім служив у цивільній службі і дослужився до чину статського радника. Як свідчить А.Анненков, у батька О. С. Пушкіна не було часу для власних справ, оскільки він дуже старанно займався чужими. Він до старості відрізнявся палкою уявою і вразливістю, «був здатний жартувати біля смертного одра дружини – зате іноді від дрібниць розливався у сльозах».  Батько поета був масоном (глобальна єврейська секретна секта). Дивлячись на його портрет, сумнівів у його «неросійськості» не виникає взагалі. Чому ж, – запитаєте ви, – у нього ж російське прізвище? А ви згадайте «бородатий» анекдот про погроми:  - Ізю, Ізю, біжимо, там євреїв б’ють!  - Ну і що, по паспорту я русскій!  - Але ж вони б’ють не по паспорту, а по морді!  Отже, результати face-контролю і факт масонства батька О. С. Пушкіна також дають певні підстави стверджувати про його можливу приналежність до євреїв. Втім, якщо поглянути на портрет самого поета і будь-якого з сучасних ізраїльських солдатів, вихідців з племені абіссінських євреїв, з легкістю можна помітити, як дивно вони схожі.  У зв’язку з цим виникає цілком логічне запитання, чому ж єврейство О.С.Пушкіна так старанно приховувалося його ріднею і російськими творцями міфів?  З ріднею все ясно, якщо пригадати, що в паспортах Російської імперії замість національності писали про віросповідання. «Правильна» релігія була – православ’я, «неправильні»: іудаїзм і мусульманство, вигадані семітами (євреями та арабами). Якщо ти не православний (читай – росіянин), тобі була закрита дорога скрізь: на держслужбі, у навчанні і т.д.  З імперськими міфотворцями теж – все ясно. Якщо «ПУШКІН Ол-др Серг. (1799 – 1837), рос. поет, родоначальник нової рос. літ-ри, творець сучас. рос. літ. мови» – за національністю єврей, то про яку «російську імперію» і «російську мову» можна говорити взагалі?!.  Особисто мені абсолютно все одно, хто був О. С. Пушкін за національністю. Те, що він – геніальний, не викликає ніякого сумніву. У його родині всі говорили по-французьки: батьки, родичі, гувернери. Російською розмовляли тільки його бабуся Марія Олексіївна та його (поета) няня Аріна Родіонівна. І, незважаючи на все це О. С. Пушкін вивчив нерідну йому російську мову і став її класиком!  Через кілька десятиліть його славний шлях повторять українці М. В. Гоголь і А. П. Чехов. Останній, як ми вже писали у статті «Віктор Янукович був правий: Чехов – поет!», однозначно ідентифікував як українець. Так, у 1902 р., розмовляючи на Білій дачі з Горьким і Лазаревським, він свідчив: «Я справжній малорос, я в дитинстві не говорив інакше, як по-малоросійськи» … Усе вищесказане лише утверджує мою думку про те, що російську літературу, дійсно, створили переважно українці та євреї.  Згадавши при цьому «негра» О. Пушкіна, я погарячкував, перебуваючи в полоні давнього імперського міфу про «арапа Петра І», який насправді, був абіссінським євреєм (фалашем). Але тепер, слава Яхве, ми знаємо правду! І наші московські менші брати мають всі підстави розширити свій «російський світ» і на Африку, де й донині проживає славний єврейський народ фалашів, що дав російській літературі видатного російськомовного поета О.С.Пушкіна. 


все не так..

  • 06.04.12, 20:31

Ніколи не думала, що колись буду писати в порожнечу, туди, куди не доходять листи, де не їздять потяги, де не лунають телефонні дзвінки… Туди, де живу у мріях, у свій вигаданий, але такий до болю бажаний рай… Я вже давно не пишу віршів, залишилась тільки сіра та буденна проза життя. Сумно… Може, від того, що чогось не вистачає, а, може, через те, що так далеко від своїх мрій. Дивно, але щось так боляче тягне за кожну ниточку душі, надриває струни серця… кігтями шкребе по живому.

Я давно не вірю в дива, хоча так чекаю їх десь там… у глибинах того живого, що ще жевріє в серці. Так, може, хтось і має рацію. Може, я й справді змінилась, справді не така, як колись, справді жорстока та б'ю по почуттям людей невиправданим сарказмом, розбиваючи душі, як кришталь.

Про Білого І.О. частина 1.

БІЛому Івану Омеляновичу-70 Ім’я Івана Білого стало добре знаним серед шанувальників рідного поетичного слова після виходу у видавництві "Донбас" його першої збірки "Досвіток" /1969/. Потім були книжки "За ка­линовим жаром", "Передмістя", "Пізні" райдуги", "Біля вишневого вікна"... Цю останню, котра побачила світ у видавництві "Ра­дянський письменник" /1990/, автор вважає найбільш помітною в його поетичному доробку. Хоча написано десятки нових, художньо-досконалих віршів, які склали нову книгу.

Особливо щемливо прозвучала у творах Івана Білого чорнобиль­ська тема. І це зрозуміло, адже поетове село з такою милозвуч­ною назвою - Чистогалівка, де він народився 25 березня 1942 ро­ку, знаходилось за чотири кілометри від смертоносного атомного реактора... Немає тепер у поета малої батьківщини, про що можна довіда­тися з його віршів "Закопане село", "Пісня на дідовім подвір’ї" і цілого ряду інших. Та є життєстверджуюча творчість, у якій переплелися мотиви поліського і донецького краю. Крім віршів, Іван Омелянович видав книжки оповідань "За го­рою, за крутою", "Рання дорога"; цікаву повість "Перші розста­ні" - про учнів професійно-технічного училища, де він колись і сам навчався. Повість була відзначена престижною премією на Республіканському конкурсі на кращий твір про молоду робітничу зміну, що засвідчує її належний художній рівень.

Життєвий досвід, поєднаний з філологічними знаннями, здобу­тими в Донецькому державному університеті, дали письменникові можливість працювати в газетах, журналі "Донбас", видавництві "Отечество". Останніми роками Іван Білий активно проявив себе в царині дитячої літератури. Так, він видав для найменших шко­лярів букварі-читанки "Сходинки" та "Лесенка" /рос. мовою/; для другокласників - читанку "Сходинки-2". І.Білий - лауреат літературної премії імені В.Сосюри Донецького обласного фонду культури.Нагроджений медалями. Лауреат республіканського конкурсу на кращий прозовий твір про молоду робітничу зміну, премії ім. Н.Левицького

Вадим Оліфіренко

Вибрані поезії  Івана Білого

Гармонічний хаос слів.

  • 04.04.12, 00:18

1 -  http://blog.i.ua/user/651331/913493/

2 --  http://blog.i.ua/user/651331/924000/

Місяць листків опалого дерева золотом сонця фальшивих монет , шуршанням піску під ногами бізона, нечутним польотом нічної стріли кажана стає наповненням склянок і колб досліду слів динозавра, шифром поем крокодила в безмісячні ночі бажання написати тобі заповіт чи некролог по білій пустелі відлуння стуку чобіт в лабіринті жахів кохання монстрів , комах , черв'яків ,що по суті є ланцюгом безкінечності муки, хоча... Ліс , листки , чорнозем , перегній , система рівнянь, руки мої , кров , пісня у вухах, сльози в очах, слово в устах, пророк за спиною, тіні усюди, вона попереду, а інше...а інші...,усі перевтілення серця мого, я йду й прийду, хоча сплю і малюю , прокинусь і вмру.

***

Віщую; народиться немовля і візьме в свої руки два яблука і одне з них буде перезрілим, кров буде литись з нього рікою і будуть стояти на берегах ріки цієї тварини, що живляться кров’ю , що мають руки і вуста людей, інше буде недозрілим і вітер барханами буде пісок гнати з нього і будуть ходити по пустелі тварини, що живляться падаллю , що мають ноги і очі людей, і візьме немовля і відріже половину перезрілого яблука і кине його далеко позад себе, а потім візьме половину недозрілого і кине собі під ноги і з’єднає дві половини що залишилися. І великий грім струсить весь світ, і змішається все, і покриється димом, і проллється благодатний дощ на піски, і вийде сонце і осушить ріку крові, і народить тварина тварину а людина людину, і я нахилюсь і поцілую немовля.

***

Коли кров заходу світила тварин, мов пророцтво й заміна вечірніх молитв , примушує вітер співати в ланцюгах мого серця пісню в тональності гріхів черепаха рожева змія починає малювати ієрогліфи на стінах відкритих раку шок , тоді я рукою з коштовним камінням у персні проводжу по крилам твоїм і ти підіймаєш на мене золото очей твоїх, а в душі нестерпно болить ностальгія майбутніх снів твоїх, а квадрати дерев на сфері танцюють трикутний танок долини тіні папороті. Ми їли червоні суниці, зриваючи ягоди вустами, а сльози трави холодили тіло наше і небо ставало романом, а хмари були його змістом і колеса нашої колісниці залишали золотий слід на них і вовки збирались і разом читали вірші хаосу думок моїх.

**

Білий камінь сну на дорозі з слідами твоїх швидкостей ,це вогонь для містифікації диму цигарок, ми запускаємо руки в розпущене волосся лісів ,.а я ,прислухаючись до сипучого піску твоїх звуків, починаю лякатись , що ти кохаєш мене ,хоча, одні стануть хмизом, інші вогнем , а ми станемо димом на їхніх кістках

** Я ввійшов у космос, як входять у море, вірніше у річку в горах, бо планети били по душі як пісок і риби-комети намагались проскочити мимо рук моїх і я відкрив серце для холоду, який не зупинив його, а перетворив дрібну колотнечу серця в один нескінченний удар . Серце – гонг , його гул заставляє усміхатись , хоча очі плачуть, не сумуйте очі, на березі лишилась одіж, а вона тлінна , вона життя, Космос-Ріка це Країна Безсмертя. ** І загине Час і настане Безмір’я , а Безвихідь замкнеться сама в собі і залишить престол Хаосу і буде Торжество Хаосу і Безліч Очей. Ти бачиш себе там? Тебе нема і ти е. Нема смерті нема життя, бо нема ліку нічому, нема міри нічому і ніщо не має форми, є суть, є зміст, безліч Очей і Всеохоплюючий Хаос. ***

Коли я писав картину роду людського я не знайшов фарби для очей твоїх і тоді зайшов ангел небесний , златовустий з дітьми вишні за спиною і дав мені фарби і я намалював очі твої і щезли люди з картини *** І було ведіння :

Храм сповнений престолу небесної безлічі вікон з білими хмарами у стінах і зорями у сходах, і підійшов старець – пророк , знаючий закон мідних дверей, з серцем у руці, з безліччю облич і однією усмішкою, і сказав старець : "Розруш храм цей прекрасний, бо кістки, що лежать під ним благають тебе, і в них сила твоя, і в них смерть твоя. І спустився з неба звір подібний сонцю, очі його зміїні, а думки-струмок між крижинами, і сказав звір :"Розруш храм цей прекрасний, бо кістки, лежать під ним благають тебе, і в них сила твоя, і в них смерть твоя .”;і вийшли з храму люди в шатах зелених, з дивною піснею і чашею срібною, повною вина; і піднесли чашу до вуст моїх, і промовили:" Розруш храм цей прекрасний, бо кістки, що лежать під ним благають тебе, і в них сила твоя, і в них смерть твоя .”;і випив я чашу повну вина, і здригнулась земля, і вийшла суть моя з мене і увійшла в храм, і розрушився храм, і з’явилась гора черепів людських і нелюдських, і в них була сила моя, і в них була смерть моя.

***

Сліди леопарда на піску мов видима частина життя, але смак солоної води не пробуджує хвилі устремління , бо я або далі пішов чи скоріш відвернувся від прабатька сліпого , сповненого тайн невідкритих, з переплетенням гармонічного хаосу безодні зеленого дна. Відчуваючи віддаль оцю я підіймаю очі на чорне, та там лише зорі та зорі, вогонь та вогонь, і страшно і сумно й безвихідь, невже той хто творив хворів нате , що і я , і я перетворююсь в нього і знову творю безмежні світи , світи , що утворять мене. *** Поблукавши по своїй душі страшно , що вона безсмертна , але є надія , це не душа , а моя хвороблива уява і , якщо це так , то наступить кінець . * Дракон з рожевою лускою положив голову мені на коліна і жалібно глянув у вічі ,шукаючи спокою , який я йому дарував колись , серед снігів на березі сумної ріки , та очі мої дивились на хмари , а хмари дивились на мене й чекали слова мого , про злаки всесильні , що пилять каміння в проваллі між полем барвінку і полем струмків . ***

  Холодний і лагідний білий вітер ніжними крилами пізніх метеликів жовтих лісів проповзав по вустах , лякаючись лише одного , що я вдихну і тоді обернусь на холодний і лагідний білий вітер . ** Падає в низ попіл цигарки , химерним маревом іскра вниз , бо це не багаття , це забуття і не зачаття у лісі коли вітер , хитаючи віти акацій стає прародителем нових квіток і лише лілії квіти не у владі його , а в лапах думок , що димом цигарки зливаються з хмарою , а насправді від цього лиш стеля жовтіє і мозок біліє у своєму бажанні розсипатись дрібними частками . щоб вже ніхто не назвав це безумством чи примхою плоті , а покривши червоним обличчя пірнув в глибину відчуття. ***  Як я люблю проходити там , де проходила черепаха направляючись за горизонт у вишневі поля блукання бузку зіркових озер . Як я люблю пролітати там , де літав північний орел ,споглядаючи блискавку річки в долонях моїх перед дотиком вітру . Як я люблю дихати там , де дихав вовк повітрям очей направлених в землю , покриту моїми слідами . ***

Коли я дозволив всевишнім творити вони взяли , тай створили мене , по образу та подобі моїй , поклавши під ноги чорний смуток , поклавши на голову чорну печаль . *** Я прийду листом сповненим біллю глибин насолод ; зійди , зійди і візьми завивання нічне паростків рухомих свічок навпроти бездонних сітей лісних павуків , межею відкривших безодню марев , туманів , ночей над лицем підвішеним силою знань відтаємних , проміння яких бачу у дзеркалі я зранку . Пішли - прийдем на гору Озвен повну льоду зовні входу чистих чисел , пісень милих ; вісь народить дивний місяць , що торкнеться на щастя не вас ліси кароокі . * Ти кажеш , що людина не може спати на хмарі , це справедливо - людина не може , але я спочивав і бачив тебе у низу таким , як ти є ; і усміхався й радів , бо твоє єстецтво не може піднятись до мене . Ніжність води я перетворюю в крила , що здатні підняти й тебе , але ти не віриш , що людина може спати на хмарі .

  Ти бачиш як туман покриває озера скляні , перепонів проміння й ліси вирушають у путь сукупності - проганяти вологу на скелі і зірковий хрест , містична плоть пливе , пливе , обіймаючи білість , равлик , як завжди , сховався ,

кажани попрощались , химери розправили крила , в бажанні війти , остання крапля впала - усі готові , я відправляюсь спати . *** А я думав ти риба , хоча досить дивна , з цим світлом і хвилі від тебе так ніжні , як в нас на Землі вітерець на полях при самому закінченні лісу , де люди бували , та тільки жили , а Вона заспівала й ялини змінились , набули здатність ховати казки поляни при самому краю лісу . Ти дивний та не треба мене цілувати , мій холод не твій гарячий закон підземних печер , так я твій гість , але ти занадто добрий хазяїн , я скоро прокинусь , продовжуй саджати сади , після мене прийдуть , не буде сумно русалкам , закликай , обертай мрії у воду , та я вже вживав піну магічну , прощай .

***

 Так я сміюсь , коли бачу , що південні меридіани підтягуються до верхніх , що , ну що вони бачать , мене ? , ні ! , вони бачать волю ,яка їм здається такою своєю , такою близькою , та діти вони й не знають біль через яку проходить орел , виходячи з яйця , а як взнають , то не захочуть розтинати крилами болі хмари свободи , тим більше , що знизу безодня , ніщо не завадить упасти в вогонь , бо з хмар лишається шлях лише у прірву . ** Пісками південними ластівка плоду зап’ястя дорога латає серця вітрами корона із річки земля слідами пішовших озвались небесні нечутні рибалки контрольні зарубки в серцях кровознавчих блукань покаянних знаків висот у лівій ближній частині сходинок скрізь , коли дотик проходить на іншу сторону , тіла зливаються не тільки частково на п’ятій стороні монети з верху в низ звичайно ріжуть світ позначений жовтим , щоб не поранити м’яз усміхання народжений після сірого кола відтворення всіх плоскостей  *** Антропологічна помилка комети поправила бажання створити подібних , піднісши на вищу ступінь низенні бажання , які до того трьохокі вважали пустими , пустеля пішла в лабіринт просто тому , що відкрився прохід і піщинки покрили символ життя , породивши продовження блуду , який є помилка пославших .

***

Тихо , тихо кроком миру лине слово вуст духмяних , наче п’яних рідким соком над прозорих змішань газів , що над боги розпилили над землею й ті загусли , тільки сонце у пустелі ще дарує недостачу для легень , тільки гори поміж хмар ще дарують ту напругу для сміливих відчувати крила в спинах й камінь в грудях , жар піску й сніги на горах браття крові , діти Волі :”Вище , вище ”- кличе серце – “ Вище , вище - там я стану й ти пізнаєш повний спокій не наповнень спраглих суден ” , мозок прийме чисту повінь й перестане заважати вітру з мене вийти зовні й закрутити всі сузір’я в дикій пісні та первісній ; позолота трону бога вже готова , місце вільне , я прийду *** Не знаю помилка чи ні та я не відкрив закон , що ним керувався всевишній коли він створив світ , у якому і я зародився , та я обернув , чи знайшов спосіб новий і збудував всесвіт власний та й поселився у ньому на троні владики , хоч тяжко це , тяжко , як тяжко бути власником миру , де жителі боги і творять все , творять нові розгалуження думки моєї даруючи в муках екстазу народження нових богів , які все далі і далі ; і ноги мої давно вже у бездні ; навіщо я вічність кохав ? ; подивись праотець на діток моїх . *** Інші кажуть : “ Опустіть очі свої , щоб побачити мене , схиліть голови свої , щоб зрозуміти мене , зігніть коліна свої , бо велич моя велика. ” Я ж кажу : “Розкрийте очі свої і вдивіться в мої , підійміть голови свої і полиньте до мене , розпрямте ноги свої бо велич моя безмежна тож злийтесь зі мною . ” *** Поштовх каміння над прірвою злив правих колін над дугою корони дерев в які деградує насіння загублене в часі мандруючим словом шляхом зміщення душ в системі відліку бувших на фоні яких особливо помітні великі чорні куби трохи випуклі в сторону кроків мостів заклопотаних долею річки , як ящірка долею снігу під крики багаття , породившого дим з золотавим відтінком очей того , хто прийшовши палив , а пішовши заплакав в священну годину коли відкриває свої пелюстки квітка освячена . *** І явився дух визиваючий озеро з братами своїми , стрілами й німфами , ставшими в коло проганяюче лід і простяг свої руки прикрашені крихтами хліба і торкнувся каменя ласки , сльозами тварин щонайперших покритого зовні й почулось : “Візьми його суть й поклади у основу життя свого і здригнеться всесвіт від величі башт і осліпнуть світи від світла вікон , а Прийшовший в час Очищення знайде у ньому місце своє . ”

*** Лоскотом моєї спини , ногами йшовшими довго пісками оранжевих рук заспокійливих вік ледь відкритих очей , трепетом принизливих бажань , знайшовших мене у той час , коли я творив цікавих тварин для світу чужого , не знавшого бездни плотських падінь , покритих усмішкою вищих ; похіть покрила й проникла в нове , створивши закон по якому все створене вмре , якщо не встигне створити . *** Стікаючі склом сльози світу , як я вже писав , то діти мої . Падаючі попелом пізні сніги , то внуки . Я радий що плідна була дружина моя .

В душі янголики витають



Пишу про янголів... О, Боже...
Не знаю я , у чому суть...
Але в ці дні, ясні, погожі,
В душі янголики живуть.

Пухнасті щічки, очі сургучеві,
Такі красиві, милі янголята...
Тендітні ручки, п'яточки рожеві
І сніжно-білі, наче пух, крилята.

Вони тріпочуть ними, наче бабки,
І усміхаються мені з небес.
Нашіптують химерні казки
І славлять, Господи, Тебе.

- Усе гаразд? Стомилась, може? -
На мене ближні поглядають.
І що мені робити, милий Боже,
Якщо в віршах янголики витають?

Думи мої.

*Вірш був написаний досить давно,під великим впливом поезії Великого Кобзаря.
 Публікується вперше.

Ох думи мої думи, чому ж ви так маєте?

Чому ж такі сумні? Чому ж не літаєте?

Бо так все погано?Скажіть мої милі.

Зробіть мені ласку,чому ви безкрилі?

Чом не можу без вас..Як дитя безталанне?

Чом ви поряд зі мною?Як ярмо окаянне?

Як та доля нещаслива.

Кріпака одинокого..

Що у світі лихому,мов квітка вразлива..

Ходить по світу,та горя шука.

Бо биль розриває,бо щастя нема.

І сльози течуть, і питаю,а нащо?

Бо так мені треба?Ну що ж,то хіба що..

В чому винен я грішний?А хто ж відповисть..

Хто мені скаже?А хто ж все простить..

Так що ж думи мої,чому ж ви так маєте?

Ліхо мені з вами,бо ви ж не литаєте..

Візьміть та пориньте,у небо криваве.

Брось те мене,киньте!Пора вам пора вам…

Залиште рідненькі,залиште самого.

А самі навпростеньки,та й туди вам дорога..

На березі Дніпра.

*Колись натхнення було настільки велике,саме на березі тихого і могутнього Дніпра,на світанку..Що народився цей вірш :)
**Фото зроблене саме тоді,особисто автором,що правда на заході сонця :)

Як добре і прекрасно буває,знаєте?

Коли сидиш на березі Дніпра.

І думка що весь світ ви обіймаєте,

Дивлячись як сонце сходить з-за бугра.

Бентежить душу й серце,навколишня краса.

Солодким болем розривають могутні почуття.

Не можна втриматись від тої міці,і немов роса.

Щасливі сльози ринуть з ранку в забуття.

І пристрасть ця захоплює,хапає!

І в неба синь несе,і в танці дивному кружля.

Як те багаття внутрішньо палає!

І народилась знов душа твоя,немов гарненьке  немовля.

Заради вроди цій я все покину!

Готовий полетіти дайте крила!

Нехай несуть,а все одно куди,порину!

Як вітром сповнені,у даль білесенькі вітрила.

Як добре і прекрасно буває,знаєте?

Коли сидиш на березі Дніпра.

І думка що весь світ ви обіймаєте,

Дивлячись як сонце сходить з-за бугра.

Для удобства пользования сайтом используются Cookies. Подробнее в политике конфиденциальности