хочу сюда!
 

Татьяна

48 лет, дева, познакомится с парнем в возрасте 35-55 лет

Искать

Поиск заметок «вірші»

Дівчина з Карпат

Весна прийшла так швидко,
Неначе й не було зими.
Снігу вже давно не видно,
Співають весело пташки.

Сонце тепліше пригріває
Щоб квіти швидше проросли.
Кохання в серці розцвітає 
Й пишуться нові вірші.

Моє серденько теж співає
Відтоді, коли ще восени
Дівчину з гір карпатських, де водограї
Зустрів я в місті на Дніпрі.

Вона сама немов весна
Красиві карі її очі!
З плеча спада така коса!
Про неї я думаю щоночі.

Букетик квітів весняних
Сьогодні їй подарую я.
Засяє помішкою її обличчя
Набіжить радості в очах сльоза.

Я кохаю тебе Марійка, Марічка, Маруся кохаю я!

P.S. моє кохання, якого не було

А дiйснiсть - серце розбивае...

Ятрить мов біль мене питання,
Цікавість навпіл розтинає,
Чи в світі є таке кохання ,
Що назавжди без зрад буває?

Якщо читаєш ти вірша
Й позаду більша чверть Життя,
З цнотливим серденьком душа,
То відгукнутись, прошу я…

Бо я  дівчаток з дитсадка –
Життю, як є воно б навчала!
Кохання річ така ламка,
На дійсність очі б відкривала…

Трухлі дурниці у книжках,
Що вірним чоловік буває,
Так люблять тільки у казках,
А дійсність – серце розбиває…
heart

Атестат зрілості.

Я вже пестив її кілька разів. Але боязкість десятикласника дозволяла мені лише обмацувати її тіло і вести відверту, як мені здавалося, розмову. Мене палило від дотику до її шиї, грудей, потім до цицьок і сосків. Про більше я поки що і не мріяв.
Зіна була моя однолітка і далека родичка. Вона приїхала із села в столицю, щоб вступити до училища, і зупинилася в нас тимчасово - поки улаштується в гуртожиток. Мої батьки на вихідні їздили на дачу. Щотижня, принаймні на одну ніч, ми із Зіною залишалися вдвох. З перших відвертих розмов я довідався, що хлопець у неї був, і зрозумів, що вона вже жінка. Однак моя делікатність, мабуть, навіть боязкість, не дозволяли мені відразу почати активні і, як я думав, грубі дії.
На наступний тиждень і, приблизно, третю спільну нашу ніч я перший раз ліг із нею в постіль, під приводом, що у більшій мірі потрібен був мені, ніж їй, - навчитися цілуватися. Так уже із самого початку розподілилися ролі: вона вчитель - я учень. Зіна, за характером досить бойова і рішуча, усе-таки зробила поступку моїй делікатності і такий розподіл ролей прийняла з терпінням, зробивши це грою.
Отож, ще тиждень, тобто дві ночі, я як, очевидно скаже хтось, - “витратив” на пестощі, що були досить стримані, як я знаю тепер. Але тоді це було постійне, стрімке сходження в гору, що викликало в мене задишку й запаморочення. Обсяг пестощів стрімко наростав, хоча усі вони доходили тільки до гумки трусиків.
Але от черговим вечором, коли мої батьки знову поїхали на електричці, я зрозумів, що час нарешті робити більш рішучі кроки. Зіна прийняла душ і зібралася виходити з ванни. Але я її випередив, сам увійшов у ванну кімнату, обгорнув її, здивовану, рушником, так і хочеться сказати “підхопив” на руки. Хоча у свої 17 років я піднімав у спортзалі 60-ти кілограмову штангу, я зрозумів, що вага у Зіни була усе-таки більша за штангу. Я рвонув цю масу, притиснув Зіну до себе і поніс у спальню, підпираючи її знизу своєю п'ятою кінцівкою. Злегка похитуючись, я доніс її до заздалегідь розісланої постелі, ривком підняв її до свого обличчя, утнувся в чарівну чебурашку, порився носом у вологих кучериках, що залоскотали мені ніс. Я голосно чхнув, впустив Зіну на постіль і звалився на неї.
Програвши в прискореному темпі всі наші вже звичні пестощі, я випитав дозволу і вперше ліг на неї зверху. Я відчував політ у мене прорізалися крила, я вже не кажу про свій бантик, що начебто прагнув розв'язатися. Мої поцілунки по її гарячому тілу і сухим губам металися зі скаженою швидкістю й непослідовністю. Ще не маючи необхідної рішучості, я сказав:
- Зіна в мене проблема! Мені заважають мої труси.
- Андрію, так зніми їх.
Нарешті зелене світло семафора отримане. Знявши свої труси, я знову пірнув обличчям у шовковисту чебурашку. Золотисті кучерики обволікали мій ніс, струменіли по щоках і пахнули шампунем. Здавалося це було недовго, та я не міг відірватися. Нарешті я зробив крок на руках і її пересохлі губи зустріли мої палаючі губи. Зіна розсунула ноги, а я взявся за свій бантик і притулив його до палаючого горну, розсовуючи зігнутим суглобом вказівного пальця чебурашкові вуха. Палахкотіння раковини я відчув ще на підході, на відстані. Але живиця, що виступила на ній, рясно змочивши навіть зовнішню частину губ, була для мене таким одкровенням її бажання і, ймовірно набула на мій бантик свою “хімічну” дію, що я негайно викинувся нескінченним фонтаном, що пульсував із загасанням протягом тривалого часу. Такого відчуття з того разу більше не було і донині. Я провалився свідомістю, заснув і літав усю ніч на дельтаплані над зеленим морем.
Прокинувся я на світанку, сонця ще не було, я сходив у туалет і у ванну і повернувся. Зіна спала, підігнувши ноги. Не бажаючи розбудити її, я радісно прихилився до неї, обережно рихлячи рукою її пшеничне поле. Через якийсь час я відновив у пам'яті минулий вечір, а заодно витрачені сили. Нагору, по тещиній доріжці, я пройшов губами до цицьок і потонув там, укривши своє обличчя однією з них. Зіна прокинулася й сказала:
- Андрій, твої ласки приємні дуже, але жінка чекає ще чогось більшого.
-Я і сам про це здогадуюсь, але шлях мого бантика до твоєї чебурашки був таким тривалим, що ми не витримали цього виснажливого марафону. А тепер ми з ним усвідомили свій промах і готові реабілітуватися.
Зіна опорядилася і через кілька хвилин повернулася в постіль. Тепер мої дії були розміреними і більш цілеспрямованими. - Мені чого заводитися, - подумав я, завести треба Зіну, а це було зовсім нескладно. Повторення вчорашніх пестощів, якими, як я зрозумів, вона все ж таки була обділена досі, тепер швидко набули свою дію. Зіна взяла мене за лікті і притягла на себе.
У цей раз я обійшовся без допомоги рук. І ось я там!… Боже! Яке блаженство!… Прекрасно усе - жеребчик рухається туди!…, рухається назад!…, зупинився..., щось зтискає його там!…, тепер він відповідає на потиск своїм киванням. Зіна завела протяжливу степову пісню: - О-о-о...У-у-у...А-а-а-х, чебурашка зашелестіла свою. Я зміркував, що мені треба відволіктись, подумати про щось проблемне, наприклад, - до вечора можуть повернутися батьки; можливо незабаром Зіна перейде в гуртожиток; цей рік буде напруженим – попереду у мене іспити на атестат зрілості.
Зіна перейшла на ще більш високу тональність, її пісня задзвеніла як марш. Вона схопила мене за сідниці і стала притискати, як би вштовхуючи мене мене туди по пояс. Чебурашка судорожно стисла тепер жеребчика і вибухнула могутньою хвилею, мене ледве не змило, але жеребчик втримався усередині, а я на Зіні. Я продовжував розмірені ритмічні рухи. Зіна поступово поверталася з Нірвани. Вочевидь, певна “хімічна” дія на жеребчика все-таки була: він обм'як і вгамувався. Я не хвилювався. Я вже зрозумів: якщо жінка співає, - я на коні.
Так і сталося. Трохи поговоривши, склавши план на сьогоднішній день, Зіна знову переключила увагу на мого жеребчика, що не припиняв фрікцій. Я уперше говорив їй вульгарні, але ласкаві слова, шукаючи дорогу до жіночих почуттів через вуха. І зрозумів, що ця дорога з двостороннім рухом. Досить було визнання з її боку моїх чоловічих здібностей, як ми з жеребчиком загордилися й пустилися в чергову скачку. У цей раз оргазм був одночасним для обох, бурхливим і дуже тривалим. Мені здавалося, що навіть мій мозок витікає через бантик. Я почув Зіну!, її вокальну партію і приспівався до неї другим голосом. У мене знову росли крила, – я позбавився найважчого юнацького комплексу. З того дня я почав писати вірші.
Бог знав – як зробити людей рабами любові і продовжити рід. Алкоголіки й наркомани – невдалі істоти, що не перебороли в абсолюті власних комплексів, інакше не стали б шукати заміну «божественному наркотику».
Я в той рік успішно закінчив школу. Зіна поступила до училища. Поки вона там вчилася ми зустрічалися по вихідним, якщо батьки їхали на дачу. Ми здали іспит на атестат зрілості: досконало освоїли техніку сексу, виробили в себе витонченість почуттів і розїхались друзями.
Сьогодні, моїй Зіні більше 60-ти років, у нас у кожного своя гарна родина. Ми обоє щасливі в шлюбі. З тих юних років у нас прекрасні дружні відносини і нескінченно сильна взаємна прихильність. Із тих юнацьких пір наша любов стала платонічною.

...

  • 07.11.13, 01:56
Ти не почуєш цих рядків,
Гітарних рим і струн душі співочих.
Твого кохання вичерпані дні,
Полишив гинути мене саму поночі...

Чому пішов ти злим, гарячим,
Покрав ілюзії, сни забрав з собою?!
Я так хотіла, поруч щоб з міцним плечем,
А зараз вірші пишу й плачу в тиші за тобою....

76-та роковина масового розстрілу еліти УРСР.

  • 03.11.13, 03:09
76-та роковина масового розстрілу еліти УРСР.
Для влади цієї події не існує

3 листопада 1937 року. Урочище Сандармох, Карелія, СРСР. Уже кілька днів заступник начальника адміністративного-господарського управління НКВС Ленінградської області капітан держбезпеки Михайло Матвеєв особисто розстрілює в’язнів так званого першого соловецького етапу. Влада гучно святкує визволення Києва від фашизму:http://umoloda.kiev.ua/number/247/0/84007/ і відновлює комуністичні порядки в школах, а річниця масового розстрілу комуністами української еліти залишається непоміченою.

Автор: Іван Шпинда

Засуджених вантажівками завозять до урочища, де вони роздягнені до білизни та зі вставленими в рот кляпами стають перед ямою, а капітан Матвеєв «быстро, точно и толково» (як потім напишуть про нього) здійснює вирок.

Серед 1116 в’язнів є і «украинская националистическая контрреволюция» – письменники, вчені, інтелігенція, колишні вояки армії УНР та інші. Більшість із цих людей були середнього віку.

А це значить, що їхнє життя почалося десь наприкінці XIX, на початку XX століття у зовсім іншому світі. У світі Fin de siècle («кінця віку») навіть представники середнього класу могли насолоджуватися матеріальним і культурним багатством модернізованої Європи, прогрес із шаленою швидкістю змінював умови людського існування, а відносна політична стабільність породжувала відчуття впевненості в майбутньому.

La Belle poque («прекрасна епоха») – так про цей період згадували після 1914 року. То був час, коли «люди ходили вальсуючи, обідали в «Caf Royal», купували картини імпресіоністів, жили в роскошах art novua, нового мистецтва». Звучить може занадто оптимістично, але з упевненістю можна сказати, що якщо б тим людям показати майбутнє Європи, то вони б розсміялися і відкинули ці дурниці, ніби страшний сон. Бо їм здавалось, що їхній світ житиме вічно.

Якщо говорити про події, які визначають рубежі історії, то Першій світовій війні належало б почесне місце. Сараєвський інцидент влітку 1914 року забрав життя не тільки Франца Фердинанда та його дружини, він завершив собою «велике 19 століття», він покінчив із Belle poque та розпочав собою «вік екстремізму».

Саме тоді, на початку серпня, британський міністр закордонних справ Едвард Грей нібито сказав, що тепер гасять ліхтарі по всій Європі і навряд чи вони доживуть, щоб побачити, як їх запалять знову. Понад чотири роки європейці завзято винищували один одного лише для того, щоб після двадцятирічної перерви розпочати ще кривавішу війну. Щодо Східної Європи, то ліхтарі тут запалили тільки у 1991 році, коли розпалася та держава, яку породила Велика війна.

Що відчували люди, яким довелося на власні очі побачити ті два світи?

Перші пореволюційні роки принесли Україні соціальні та культурні зміни. Більшовики, що планували спочатку повністю перебудувати суспільство на зовсім інших засадах, відмовилися від своїх планів. Війна, голод та національні рухи неросійських народів колишньої імперії Романових змусили владу йти на поступки. Утопія вмирала важко, зрештою, реальність виявилася сильнішою.

Фотографії розстріляних в урочищі Сандармох

Україні разом з іншими республіками новоствореного СРСР надано широкі національні права, запроваджений перед тим НЕП мав би відновити економічне життя. Як і всі великі соціальні катаклізми, революцію сприймали по-різному.

Хтось бачив у ній силу, яка покликана оновити світ, скептики із тривогою спостерігали.Багато хто емігрував, декого вислали силоміць, але в самій країні не бракувало оптимістів. «Не з негативним програмом руйнування того, що саме розкладається, йдемо ми торувати нові шляхи, а яко співці живої творчості пролетаріату, яко поети піонери в яскравий світ – комунізм» – так писали молоді Микола Хвильовий, Майк Йогансен та Володимир Сосюра у своєму Універсалі до робітництва та пролетарських митців України.

Василь Еллан-Блакитний, колишній семінарист, а тепер чудовий промовець та завзятий комуніст, писав вірші про «удари молота і серця», «бадьорі і гучні» марші, та щиро висловлював свій захват перед новим світом.

Проте поступово ентузіазм перших пореволюційних років зникав. Олександр Блок, автор поеми «Двенадцать», де проводирем революціонерів є сам Христос, 17 квітня 1921 року записав у своєму щоденнику: «Жизнь изменилась, вошь победила весь свет, и все теперь будет меняться в другую сторону, а не в ту, которой жили мы, которою любили мы".

Його рання смерть була символом загибелі надій і віри в революцію значної кількості російської інтелігенції. У той самий рік Микола Зеров, вчений та поет, у своєму сонеті «Чистий четвер» прямо написав про «підлі і скупі часи» і по суті передбачив долю всього свого покоління. Навіть палкий комуніст Хвильовий з часом поступово починає втрачати віру.

В новелі «Я. Романтика» (1924) він якнайкраще показав конфлікт між власними ідеалами та жорстоким фанатизмом революції, своїми памфлетами (1925 – 1928) він ще намагався змінити ситуацію хоча б у літературі, а в романі «Вальдшнепи» (1928) висловив своє розчарування в партії. Серед усіх прозаїків того часу найбільш відстороненим від політичної проблематики ймовірно був Валер’ян Підмогильний.

Там, де автор мимоволі торкався політичних тем, можна вловити лише іронічні натяки. Це стосувалося усього: як і дій влади, що нібито мали йти на користь молодій республіці (як українізація), так і виразних суперечностей радянського суспільства.

Подібно до Віктора Петрова, Підмогильний тікає в песимізм та філософування, а розчарування в розумові є однією із центральних тем його творів. В умовах радянських реалій 1920-х років письменник ставить перед собою набагато ширше питання: а чи є ціле життя побудованим за законами логіки (тоді сучасне життя, соціалістичне будівництво – вінець прогресу та еволюції), чи воно є ірраціональне та повністю непідвладне людині.

Підмогильний схиляється до думки, що розум є радше руйнівною та неадекватною силою. Людина не здатна управляти не те що буттям, вона не в силі панувати над власними вчинками та почуттями.

В останньому творі, незавершеній «Повісті без назви», Анатолій Пащенко, людина, яка переповнена ненавистю до всього раціонального і одержима комплексом самогубства, говорить: «А що ви разом із безліччю людей залишаєтесь навколішках перед розумом, мені ж байдуже. Бийте йому поклони, моліться! Це ж ви молитеся своїй власній гордості. І це природно. Ви вірили колись, що Єгова виведе вас в обітовану землю, а тепер вірите, що це зробить розум, – наслідки будуть ті самі. Сумні наслідки, бо ніякої обітованої землі немає. Є тільки та земля, до якої ви прикуті. Чорна й брудна. Я скажу більше: оскільки розум не співмірний з світом, він тільки здатен віддаляти від пізнання світу…»

Сталінський «великий перелом» 1929 року позначив собою початок загальної модернізації СРСР. Цей експеримент був настільки радикальний, що існує думка, ніби саме він був справжньою російською революцією, а не події 1917 року.

Поряд із централізованим плануванням, прискореною індустріалізацією, переозброєнням та колективізацією сільського господарства, модернізація передбачала розгортання ідеологічної війни та політичного терору.

Головний інструменти примусу – НКВС – на кінець 1930–х рр. розрісся так, що чисельність його працівників мало не дорівнювала кількості червоноармійців, а мережа концентраційних таборів ГУЛАГ була найбільшим роботодавцем у Європі.

У 1939 році в таборах перебувало до 10 % населення СРСР. Письменники та інтелігенція були чи не головним об’єктом репресій, бо «люди думки» вже за своєю суттю були ворогами радянської влади. Переслідування української культурної еліти відкрито почалося ще під час знаменитого процесу над Спілкою Визволення України в 1930 році.

Нова хвиля репресій почалася наприкінці 1934 року, після вбивства Сергія Кірова.Незалежно від політичних та мистецьких поглядів і симпатій майже усіх найвідоміших письменників Української РСР було репресовано.

Підмогильного заарештували в грудні 1934, Зерова – в квітні 1935. Невдовзі вони разом із багатьма іншими опинилися на Соловках.

Їх розстріляв капітан Матвеєв 3 листопада 1937 року. Серед жертв соловецького етапу також були Лесь Курбас, Микола Куліш, Григорій Епік, Марко Вороний, Мирослав Ірчан, Сергій Грушевський, Володимир Чехівський, Антін Крушельницький, Валер’ян Поліщук та інші.

texty

Днями 76-та роковина масового розстрілу еліти УРСР.

Для влади цієї події не існує

3 листопада 1937 року. Урочище Сандармох, Карелія, СРСР. Уже кілька днів заступник начальника адміністративного-господарського управління НКВС Ленінградської області капітан держбезпеки Михайло Матвеєв особисто розстрілює в’язнів так званого першого соловецького етапу. Влада гучно святкує визволення Києва від фашизму і відновлює комуністичні порядки в школах, а річниця масового розстрілу комуністами української еліти залишається непоміченою.

Автор: Іван Шпинда

Засуджених вантажівками завозять до урочища, де вони роздягнені до білизни та зі вставленими в рот кляпами стають перед ямою, а капітан Матвеєв «быстро, точно и толково» (як потім напишуть про нього) здійснює вирок.

Серед 1116 в’язнів є і «украинская националистическая контрреволюция» – письменники, вчені, інтелігенція, колишні вояки армії УНР та інші. Більшість із цих людей були середнього віку.

А це значить, що їхнє життя почалося десь наприкінці XIX, на початку XX століття у зовсім іншому світі. У світі Fin de siècle («кінця віку») навіть представники середнього класу могли насолоджуватися матеріальним і культурним багатством модернізованої Європи, прогрес із шаленою швидкістю змінював умови людського існування, а відносна політична стабільність породжувала відчуття впевненості в майбутньому.

La Belle poque («прекрасна епоха») – так про цей період згадували після 1914 року. То був час, коли «люди ходили вальсуючи, обідали в «Caf Royal», купували картини імпресіоністів, жили в роскошах art novua, нового мистецтва». Звучить може занадто оптимістично, але з упевненістю можна сказати, що якщо б тим людям показати майбутнє Європи, то вони б розсміялися і відкинули ці дурниці, ніби страшний сон. Бо їм здавалось, що їхній світ житиме вічно.

Якщо говорити про події, які визначають рубежі історії, то Першій світовій війні належало б почесне місце. Сараєвський інцидент влітку 1914 року забрав життя не тільки Франца Фердинанда та його дружини, він завершив собою «велике 19 століття», він покінчив із Belle poque та розпочав собою «вік екстремізму».

Саме тоді, на початку серпня, британський міністр закордонних справ Едвард Грей нібито сказав, що тепер гасять ліхтарі по всій Європі і навряд чи вони доживуть, щоб побачити, як їх запалять знову. Понад чотири роки європейці завзято винищували один одного лише для того, щоб після двадцятирічної перерви розпочати ще кривавішу війну. Щодо Східної Європи, то ліхтарі тут запалили тільки у 1991 році, коли розпалася та держава, яку породила Велика війна.

Що відчували люди, яким довелося на власні очі побачити ті два світи?

Перші пореволюційні роки принесли Україні соціальні та культурні зміни. Більшовики, що планували спочатку повністю перебудувати суспільство на зовсім інших засадах, відмовилися від своїх планів. Війна, голод та національні рухи неросійських народів колишньої імперії Романових змусили владу йти на поступки. Утопія вмирала важко, зрештою, реальність виявилася сильнішою.

Фотографії розстріляних в урочищі Сандармох

Україні разом з іншими республіками новоствореного СРСР надано широкі національні права, запроваджений перед тим НЕП мав би відновити економічне життя. Як і всі великі соціальні катаклізми, революцію сприймали по-різному.

Хтось бачив у ній силу, яка покликана оновити світ, скептики із тривогою спостерігали.Багато хто емігрував, декого вислали силоміць, але в самій країні не бракувало оптимістів. «Не з негативним програмом руйнування того, що саме розкладається, йдемо ми торувати нові шляхи, а яко співці живої творчості пролетаріату, яко поети піонери в яскравий світ – комунізм» – так писали молоді Микола Хвильовий, Майк Йогансен та Володимир Сосюра у своєму Універсалі до робітництва та пролетарських митців України.

Василь Еллан-Блакитний, колишній семінарист, а тепер чудовий промовець та завзятий комуніст, писав вірші про «удари молота і серця», «бадьорі і гучні» марші, та щиро висловлював свій захват перед новим світом.

Проте поступово ентузіазм перших пореволюційних років зникав. Олександр Блок, автор поеми «Двенадцать», де проводирем революціонерів є сам Христос, 17 квітня 1921 року записав у своєму щоденнику: «Жизнь изменилась, вошь победила весь свет, и все теперь будет меняться в другую сторону, а не в ту, которой жили мы, которою любили мы".

Його рання смерть була символом загибелі надій і віри в революцію значної кількості російської інтелігенції. У той самий рік Микола Зеров, вчений та поет, у своєму сонеті «Чистий четвер» прямо написав про «підлі і скупі часи» і по суті передбачив долю всього свого покоління. Навіть палкий комуніст Хвильовий з часом поступово починає втрачати віру.

В новелі «Я. Романтика» (1924) він якнайкраще показав конфлікт між власними ідеалами та жорстоким фанатизмом революції, своїми памфлетами (1925 – 1928) він ще намагався змінити ситуацію хоча б у літературі, а в романі «Вальдшнепи» (1928) висловив своє розчарування в партії. Серед усіх прозаїків того часу найбільш відстороненим від політичної проблематики ймовірно був Валер’ян Підмогильний.

Там, де автор мимоволі торкався політичних тем, можна вловити лише іронічні натяки. Це стосувалося усього: як і дій влади, що нібито мали йти на користь молодій республіці (як українізація), так і виразних суперечностей радянського суспільства.

Подібно до Віктора Петрова, Підмогильний тікає в песимізм та філософування, а розчарування в розумові є однією із центральних тем його творів. В умовах радянських реалій 1920-х років письменник ставить перед собою набагато ширше питання: а чи є ціле життя побудованим за законами логіки (тоді сучасне життя, соціалістичне будівництво – вінець прогресу та еволюції), чи воно є ірраціональне та повністю непідвладне людині.

Підмогильний схиляється до думки, що розум є радше руйнівною та неадекватною силою. Людина не здатна управляти не те що буттям, вона не в силі панувати над власними вчинками та почуттями.

В останньому творі, незавершеній «Повісті без назви», Анатолій Пащенко, людина, яка переповнена ненавистю до всього раціонального і одержима комплексом самогубства, говорить: «А що ви разом із безліччю людей залишаєтесь навколішках перед розумом, мені ж байдуже. Бийте йому поклони, моліться! Це ж ви молитеся своїй власній гордості. І це природно. Ви вірили колись, що Єгова виведе вас в обітовану землю, а тепер вірите, що це зробить розум, – наслідки будуть ті самі. Сумні наслідки, бо ніякої обітованої землі немає. Є тільки та земля, до якої ви прикуті. Чорна й брудна. Я скажу більше: оскільки розум не співмірний з світом, він тільки здатен віддаляти від пізнання світу…»

Сталінський «великий перелом» 1929 року позначив собою початок загальної модернізації СРСР. Цей експеримент був настільки радикальний, що існує думка, ніби саме він був справжньою російською революцією, а не події 1917 року.

Поряд із централізованим плануванням, прискореною індустріалізацією, переозброєнням та колективізацією сільського господарства, модернізація передбачала розгортання ідеологічної війни та політичного терору.

Головний інструменти примусу – НКВС – на кінець 1930–х рр. розрісся так, що чисельність його працівників мало не дорівнювала кількості червоноармійців, а мережа концентраційних таборів ГУЛАГ була найбільшим роботодавцем у Європі.

У 1939 році в таборах перебувало до 10 % населення СРСР. Письменники та інтелігенція були чи не головним об’єктом репресій, бо «люди думки» вже за своєю суттю були ворогами радянської влади. Переслідування української культурної еліти відкрито почалося ще під час знаменитого процесу над Спілкою Визволення України в 1930 році.

Нова хвиля репресій почалася наприкінці 1934 року, після вбивства Сергія Кірова.Незалежно від політичних та мистецьких поглядів і симпатій майже усіх найвідоміших письменників Української РСР було репресовано.

Підмогильного заарештували в грудні 1934, Зерова – в квітні 1935. Невдовзі вони разом із багатьма іншими опинилися на Соловках.

Їх розстріляв капітан Матвеєв 3 листопада 1937 року. Серед жертв соловецького етапу також були Лесь Курбас, Микола Куліш, Григорій Епік, Марко Вороний, Мирослав Ірчан, Сергій Грушевський, Володимир Чехівський, Антін Крушельницький, Валер’ян Поліщук та інші.

*******

texty

Хроніка дитинства - павліна

                                                           ПАВЛІНА
 
     Добігав кінця жаркий день літа 1951 року. Десь уже аж під самий вечір, зі старого річища Хвоси, від Ярославських ставків подуло різким вітром і невідомо звідкіля налетіла чорна хмара. Разів зо-два прошипіла блискавиця, в небі щось затріщало і загуркотіло. Здавалося, що то сам Зевс тягнув по бруківці свого божественного воза (нібито йому нічого більше робити, як в літню пору заважати селянам працювати в полі), а потім землю густо оросив теплий літній дощ. Жирний черкаський чорнозем враз набубнявів і про роботу в полі не було вже й мови. 
   На той час Віктор вже був великим п’ятнадцятилітнім «цабе» і працював помічником тракториста з Дмитром Пакошем, на тракторі  ХТЗ (було після війни таке чудо техніки). І було, як день поробиш на ньому, то до вечора стаєш схожим на негра із якогось Конго чи Гвінеї. Та  юні і безтурботні сільські юнаки були щасливі, що їм доручали працювати на тій тодішній техніці. І коли  вони, замурзані і засмальцьовані від мазути, йшли по селі і їм на зустріч попадались  ровесники, то їх аж розпирало від  значущості. Можливо, зараз це виглядало б смішно. Але тоді!..
   Земля від дощової води враз набухла, борозни поораного поля вже  блищали, наповнені водою, і вистачало ступнути крок, як ноги по кісточки загрузали в чорне тепле місиво. Тож позаглушували трактори і, чекаючи бригадира, своїми власними тілами сушили промоклий до нитки одяг. Приїхав бригадир, походив по полю і, розуміючи, що оранка зараз вже неможлива, звелів трактористам ладнати трактори до завтрашнього робочого дня, а звертаючись до молодих, з напускною строгістю дав команду: «А ну, «підсвинки», марш по домах, бо я чув, що в вас на сьогодні вечорниці намічаються, та дивіться мені, щоб завтра на схід сонця були на роботі. А то!?.» –  І хлопців враз як вітром здуло з того поля.
   Поскільки  в той день працювали аж під Ярославкою, то додому Віктору треба було йти через все село.
  Він із великим задоволенням йшов по сільській дорозі, розчвиркуючи босими ногами набухлу від води пилюку.    
Підскакував на одній нозі, коли в п’яти впивавсь колючий антонівський щебінь, наспівував під носа свої улюблені частівки та на ходу передражнював лелеку, що старанно скрекотав на старій високій груші біля вигону, укладаючи спати своїх малих лелечаток. Було молодо і весело на душі. В передчутті зустрічі з друзями і найкращими в світі дівчатами.
  Віктор із великим задоволенням поспішав на зустріч ніжному, і доброму як парне молоко, українському вечору. А вечір тоді був насправді чудовий.  Обмита літнім дощем земля, пофарбована в рожеві кольори вечірнього сонця, представляла собою якусь божественну картину раю. Вечір повільно входив в нічний сон, щоб відпочити від праведної денної праці.
   Віктор ще здалеку побачив, як спершись жіночими принадами на лату тину, стояла тітка Павліна. Тільки юнак уздрів її поглядом, то весело прошептав собі під носа: «Ну, зараз щось утне». 
  О! Тітку Павліну треба було знати. Це була гарна, добра і весела, життєдайної вдачі жінка, з щирим серцем і гострим язиком. Від неї завжди віяло якимось теплом і добротою. Тому й не диво, що найкращі вечорниці були в її хаті і дочки її були теж під стать матері. Завжди привітні, щирі і привабливі. Порівнявшись із тіткою, Віктор весело промовив: «Добрий день тітко Павліно, – і щоб підлеститись, добавляє: – дай Боже, Вам  здоров’я. 
   В очах Павліни  загоряються якісь бісики і вона, в тільки їй притаманній манері, з каверзною усмішкою реагує на його привітання: – «І куди це такий гарний і замурзаний як порося кавалер  направляє свої втопи? (Начебто вона не знає, що хлопець біжить з роботи). Чи ти, бува, не в калюжі пуголовків ловив? Та й смердить же від тебе тим трактором, що аж за кілометр чути. Ти що ото думаєш, що і на вечорниці в такому вигляді прийдеш? Бо в моїй хаті пахне тільки чебрецем і клеченням».

 Віктор вдавано набичується і вступає в гру: «Та потрібні мені  ваші вечорниці, як зайцеві п’яте колесо. Що, тільки на вашій хаті світ клином зійшовся? Подумаєш…»                       
– Ти диви, яке воно розумне. Та що ти взагалі вмієш? Ти навіть співанки людської не знаєш. 
Ну, тут у неї вийшов прорахунок. Сама нарвалася. Віктор моментально вклинився в гумор і, щоб її трохи допекти, експромтом видав:
       «Добра тітонько Павліно,             Ще  казала тітка Дуня, 
       Ти не  будь така  наївна,               Ваша хата, як та клуня,
       Бо ті твої чебреці,                          А в тій хаті пустота 
       Як дві жаби в молоці.                   Тож бувайте. Тра-та-та»
   Тітка Павліна  у відповідь нагороджує  добрим ляпасом і весело промовляє: «Та йди вже нещастя, йди, та дивись, не запізнюйся на вечорниці. Та скажи  мамі, нехай позичить, якщо маєте, трохи гасу, бо немає чим лампу заправити і привіт їй передай від мене». 
   Віктору від задоволення розпирає груди і він спішить додому в передчутті веселого, майбутнього вечора. Дома старанно змиває з писка той «тракторний» бруд, нашвидкоруч вечеряє і як вітер жене на ті  славні сільські вечорниці, які як в дзеркалі, до сих пір відображаються в його пам’яті добрими спогадами про  рідне село і про його юність. 
*****
   Певно, Віктор трохи запізнився, бо коли прийшов на ті вечорниці, то вся компанія була вже в зборі і на нього за запізнення та за нанесення тітці Павліні «морального» ущербу, чекала весела екзекуція. 
  Тільки-но він ступив через поріг, як йому тут-же зав’язали очі чиєюсь хусточкою, і він мав всліпу когось поцілувати.  
  В хаті враз  стало тихо. Хлопці і дівчата розбіглись по кутках, а Віктор, як чапля крилами, балансуючи руками, у повній темряві  став шукати об’єкт свого присуду. В кутках  було чути сопіння і веселе попирскування, та ще десь під стелею чулось в’їдливе дзижчання мухи.  Як та лісова рись, хлопець винюхував ніздрями тепле повітря.
  Та старанно прислухався до найменшого коливання звуків у хаті. Та тиша була, як в глибокому погребі. І тут, якимось п’ятим  почуттям він відчув, що перед ним хтось стоїть.  
   Зробивши крок вперед, Віктор враз вперся грудьми в якісь два гарячі вулкани. В грудях у нього забриніло щось невідоме – і тут він вперше в житті, впився в чиїсь гарячі губи.
   Чиєсь тіло пручалось в його обіймах (а парубчак він був на ту пору міцненький), а йому так засмакувало, що він ніяк не хотів відпускати свою жертву. Та раптом хтось різко зірвав пов’язку з Вікторових очей і він, згоряючи від сорому побачив, що в своїх обіймах  тримає тітку Павліну. 
  Як грім у небі, в хаті здійнявся страшенний регіт і не змовкав, певно цілу годину. Тітка Павліна (а на той час їй напевно було років із сорок) стояла посеред хати і якось  дивно на хлопця дивилась, а потім весело і насмішкувато промовила: «Ти диви, яке шмаркля. Та мене в житті ще ніхто так смачно не цілував», – і щоб розрядити обстановку, дала команду ставити на стіл.
   Посмакувавши варениками з картоплею, задля розминки протанцювали декілька раз польку та краков’як під гармошку, а потім почали грати в «пляшку». Хлопці по черзі крутили на підлозі порожню пляшку, і як тільки вона зупинялась горлом навпроти якоїсь дівчини, то той хто крутив, мав з нею цілуватися. Було, як завжди, дуже весело і гамірно. До схочу насмакувавшись сміхом, дівчата засіли крутити свої веретена і вишивати. Охоча до пісень тітка Павліна затягує пісню. До неї підпрягаються дівчата, а хлопці теж, вмостившись на довгі, вкриті ряднами лави, вторять їм своїми, ще ломкими голосами:                      
   Ой гаю, гаю,               Як зійде місяць     Ой Боже милий,
   Гаю зелений.              Та й над горою.     Ой ясна зоре
   Коли ж то прийде      Тоді кохана            Пошліть кохання
   Милий до мене.          Буду з тобою.        Та й ціле море.
     Господи! І нікому ж і в голову не приходило, що ті простенькі пісеньки Віктор складав довгими зимовими ночами, за що його іноді сварила мама. 
   Мовби за те, що  керосин випалює. Та насправді ж вона просто його жаліла, що він не висипається. Ті пісеньки Віктор роздавав хлопцям і дівчатам, та брехав, що то йому дали переписати. Бо чогось дуже боявся признатись, що займається, як йому здавалося, не серйозною, не чоловічою справою, – дивись, ще  засміють.
    Розходились як завжди тоді, коли починали співати треті півні: коли в ставку затихав любовний жаб’ячий концерт, коли передвісником ранку починав стелитися прохолодний і ніжний передранковий туман. Тоді, коли край села за левадами, над високими тополями появлялась улюблена для селян, ранкова зірка Венера, – скоро ранок і треба йти відпочивати, бо завтра в поле, де чекала кожного з них нелегка колгоспна праця.
   І «юність», не встигнувши дотулитися до подушки, провалюється в глибокий молодий сон, і в тих снах  приходять всілякі дивні сновидіння: то пливуть в небесному мареві якісь чарівні птиці, то знов відображаються образи тітки Павліни, хлопців і дівчат, то сниться, як високо в небі над селом літають гуси тітки Катерини Животовської і гергочуть свої гусячі пісні. Здається тільки ліг спати, а вже чуєш над головою: «Вставай, гуляка. Пора просипатись» – то ніжний і добрий голос мами будить до роботи. 
   Віктор  схоплюється як ошпарений, чвиркає жменю води на писок і, ївши-не-ївши летить на ту колгоспну роботу.   Скорочуючи шлях, біжить напрямки через сад, по стежці. Прохолодна ранкова роса хлюпає на ноги, на душі стає якось добре, і юнак, пригадуючи вчорашні вечорниці каже сам до себе: «Щиро Вам дякую, тітко Павліно, що Ви є, що навертаєте наші молоді душі до добра і любові, до нашої рідної мови, до землі нашої Української». ­
   
                                                                 ВІД АВТОРА 
   Багато часу спливло з тої пори. Вже добігає  кінця і моя життєва дорога, і я, пригадуючи дитинство, інколи подумки звертаюся до Вас тітко  Павліно і до Вас, дорогі мої земляки: «Я знаю, що багатьох з Вас уже немає на цім світі та ви все одно залишаєтесь живим образом мого дитинства і моєї юності, пам’яттю мого рідного села,  пам’яттю моїх дорогих односельчан і всіх тих, хто жив там колись, живе зараз, і дай Боже назавжди, а ці скромні рядки Вам усім присвячую!
                                                 
****************************************************************************************************************

                                                                   
                                                                       Знято 1-го травня 1941 року
                                                     
                                                
Це Вони, мої батьки, передали мені генетичний код нашого Українського роду, подарували мені життя і мову нашого народу, яку я передаю в дар наступним поколінням.   Автор. 
                                                    
                                                    ПРО СЕБЕ      
                                                      
                                             
                                                                 Я народився в Україні
                                                                 І завжди був їй вірним сином,
                                                                 А як прийде моя «пора» –
                                                                 То в цій землі я і спочину.
                                                                                                                         
Не легка то справа писати  про себе. Та  все ж.  Народився  я   в Україні, в 1936 році на гарячій кримській землі біля Бахчисараю.   
     Свої  перші   кроки   по  землі  ступив у мальовничому,  українському селі  Глиняна Балка, що на  Черкащині. Там пройшли мої дитинство і юність, там формувався мій світогляд на життя, яке відбувалося в воєнний і післявоєнний період двадцятого  буремного століття. На    мою  долю,  як  і  всьому моєму  поколінню,  випало  прожити  життя відомого комуністичного минулого і цим все сказано: Сирітська доля, важке колгоспне дитинство,  привчили  добувати хліб насущний тяжкою працею і навчанням, що дякуючи Богу пішло мені на користь. Мого тата, Спиридона Бойка, з’їла війна, тож моє виховання лягло на тендітні мамині плечі, за що я безмірно їй вдячний.
Це вона, Матуся, найдорожча мені людина, навчила мене життя, привчила до чесної праці, та привила мені любов до рідної Української мови і до слова, яке з дитинства було моїм супутником і порадником.
А як мені писалось, то про те слід запитати в тих проклятих червоних «кадебешників», які перші читали мою творчість, палили її в мене на очах. Старанно товкли мій молодий писок і все лише за те, що в моїх юнацьких (можливо ще наївних віршах) писалося про рідну Україну. Вони свого добились і як результат прийшлось дати підписку, що не буду писати. До того ж матуся, боячись накликати біду на всю родину, вимолила в мене клятву не писати поки вона жива. Та звісно інколи щось писалось, але не публічно. Лише для душі, та для найближчих друзів, які цінували мою творчість. Нині ж, коли моя клятва природно анульована і наша держава стала вільною, стараюсь заповнити пропущені роки, і потрохи щось пишу, в надії передати наступним поколінням інформацію про наше життя.
Нині живу на Львівщині в м. Новий Розділ і іноді пишу в дарунок людям добрі слова, як вдячність за прожите поряд з ними життя.
   ****************************************************************************************************************************************
                                                                   Літературно-художнє видання
                                                  Бойко Віктор Спиридонович


                                                      ХРОНІКА ДИТИНСТВА
                                 
                               
                                                      Редагування авторське
                                                      Художнє оформлення авторське
                                                      Коректор Мирослава Олійник

                                 

                                                     Комп’ютерний набір
                                                     Комп’ютерна верстка
                                                     Віктор Бойко
                                                     (телефон   03-261 3-04-12)


        ISBN - 978-966-7378-89-9                       
     
  
                                                      Видавництво «Щедрик»,
                                                      82400, Стрий, Бобикевича, 5
                              

   


Вірш щодня - 27.10.2013 (авторський переклад)

оригінал італійською та переклад українською ось тут http://blog.i.ua/community/662/1292764/


© LeoLine