хочу сюда!
 

Natali

25 лет, стрелец, познакомится с парнем в возрасте 25-50 лет

Искать

Поиск заметок «вірші»

Війна

Спершу був вірш... потім пісня, а залишився пережиток
Війна
Моя особиста програна мною війна
Вже й наче не ніч, лиш ранок ніяк не приходить
І тягне до мене руки свої суєта
І пані Рутина у сірому чітко по моді
Складається зброя і втомлена бунтом душа
Ховає у тлумки мольберти і акварелі,
ідеї, вірші, ритми, ескізи, слова...
клаптики днів і сонячні зайчики з стелі...
Окупація мрій. Починається відлік назад
ніхто із живих не поставив драбини до неба
Раніше здавалось життя - це любов й зорепад
Але прийшли "мусиш", "повинна" й "так треба"...
Моя особиста програна мною війна...

Пісню виконує Остап Печарський (музика його ж)

жити не "з", а "без"...

вона більше не може грати цю роль щасливо
щось душить у грудях, а глибше - і ше й пече
початок інфаркту який запивають пивом
коли вже не дощ мокрим робить лице...
до ранку б дожити, ше трішки ... вже ледь світає
недопалки тиші огорне світський смітник
я в надмір багата... я віршів багато маю
від того що тиша вже вкотре в мені болить.
вона більше не може...і так починається вечір
книжки, казки есемески і емемес
все зводиться до однотипних, байдужих речень
в котрих треба навчитися жити не "з", а "без"...

Mensch, untermensch und ubermensch

  • 11.07.13, 17:59
"Прийшов час, щоб людина поставила ціль собі.
Прийшов час, щоб людина посадила росток вищої надії"

Фрідріх Ніцше

Фрідріх Ніцше напевно найбільш незрозуміла особа ХХ століття. Важко його назвати філософом, бо сам він таким себе не вважав. Що саме цікаве це те, що ніхто не зрозумів Ніцше (окрім можливо Хайдеггера та Еволи), але всі взялися вправно юзать його і  рвати на цитати, котрі вирвані з контексту, були гротескно пафосні. І ліві, і праві в ХХ столітті раптом стали вважати себе послідовниками Ніцше, адже Ніцше писав про все і якщо вирвати цитату, то можна носитись з нею, як дурень з авоською. Сьогодні Ніцше став героєм Контакту, де школота і деякий підвид блядінки любить визначати свої статуси, чи як там це зветься, пафосними фразами Ніцше. Типу дивіться на мене, яка я тьолка крута, тому йдучи до мене, хапайте пліть. Або я такий крутий пацанчик уберменш, а ви всі гівно. Десь так це відбувається. Цього Ніцше, глаурно-контактного полишаємо в стороні. В чому ж насправді була суть вчення Ніцше про людину, надлюдину і недолюдину (останню людину)?

Навіть праві не зрозуміли, що значила надлюдина за Ніцше (я вже мовчу про ліваків, така ганьба як неоніцшеанці Батай, Паланте та Онфре є прикладом явного унтерменша і Ніцше точно не зрадів би з таких послідовників). Юліус Евола в праці "Раса та Традиція" показував, що не можна інтерпретувати все на основі виключно біологічних характеристик. Він добре показував це на прикладі скандинавів. Ми це бачимо. Сьогодні потомки вікінгів та потомки славної гвардії короля Густава ІІ Адольфа, Північного Лева, котрий не просто вів переможні армії, а сам завжди був в авангарді атаки, сьогодні його потомки місяць не могли вгамувати кольорову шантрапу з гетто, сьогодні нордичні дівчата Норвегії змушені косити під арабок, бо їхні чоловіки не можуть їх захистити від варварів. Хіба вони можуть бути надлюдиною, якщо навіть біліші за сніг? Юліус Евола розрівняв, расу як нерозривний зв'язок тіла і духа і коли слабкий дух, немає почуття раси, своєї породи і коріння, трапляється таке, як в Норвегії. Отже надлюдина має включати в себе і "внутрішню расу", як казав це Евола. Виродження починається з внутрішніх вимірів і викидається на зовнішні. Згадаймо, що в просторі Традиції все є в взаємозв'язку і нордична раса без нордичного світогляду це пуста склянка. Евола описував характер нордичного світогляду, котрий має бути присутній на прикладі двох Італій, він називав це Італія нордична і Італія середземноморська. І це різні категорії. Отут зміст надлюдини Ніцше, внутрішні виміри, котрі звісно мають бути виражені назовні.

Показова праця для розуміння тез Ніцше щодо людини, надлюдини і останньої людини це звісно ж "Так казав Заратустра", працю яку читали всі (інтіліхєнти), але кожен, що придумав, те і приписав Ніцше. Вже з самого початку твору ми бачемо оцю концепцію внутрішнє-зовнішнє. Заратустра відгороджується від світу, знаходить свій стержень і тут, як він показує, в ньому народжується енергія, котра виривається наружу, "я наситився своєю мудрістю, як пчела, котра увібрала забагато меду". Тобто Ніцше показує, що Заратустра починає зміну з середини, котра виривається назовні. Це те, що і казав Евола про "внутрішню расу". Тут важлива річ, яка не дарма починає твір, адже це власне і є початок - праця над собою. Можна стати і сказати: "От все, я українець, капець всім". І далі що? Е ні, рідненкьий, давай спочатку попрацюй над собою, щоб українець це звучало гордо. Надлюдина починається з убивства людини в собі. Це дуже традиційна річ і вона є в усіх традиціях світу. В скандинавській міфології це людина стає Асом, саме стає, а не народжується. В християнстві це благодать, котра сходить і робить обоження людини. Вся Традиція завжди веде свій початок з того, що працювати треба над собою. Ти не народжений надлюдиною (дійсно ну не можемо ми вже називати Аса чи людину, на яку зійшла благодать людиною, він вже не є людиною) і твоя ціль не існувати, щоб жрати і спати, твоя ціль стати надлюдиною. Ніцше про це каже, що "наше життя є лише канатом натягнутим між людиною і надлюдиною, натягнутий над проваллям, і по цьому канату треба пройти".

Далі у Ніцше йде важлива зустріч Заратустри зі старцем-відлюдником. Старець побачив, що Заратустра пізнав і відмовляє його йти до людей, кажучи, що вони його виженуть і не приймуть його блага. Старець вмовляє його залишитись в лісі. "Люди сплять, що ти від них хочеш?" - запитує старець. Але Заратустра відмовляється. "Що робити святому у лісі?". Тут показана така річ, що справжня надлюдина не відмовляється зустрітись з реальністю, він не тікає від світу (або тікає, але лише для того, щоб щось усвідомити і знову повернутись), у Юнгера це сказано, як людина, котра кидається у боротьбу зі стихією. Це дуже добре показано у Бхагават-гіті, коли Крішна звертається до Арджуни: "Відчуваючи свій кастовий обов'язок, ти не маєш сумніватись, адже немає нічого кращого для кшатрія ніж праведна битва. Щасливі кшатрії коли на їхню долю випадає така битва, що відчиняє їм небесні врата...Бийся без страху Арджуна і перемога буде за тобою". Це значить, що справжня надлюдина завжди дивиться в обличчя виклику, він завжди його приймає, він завжди готовий до боротьби. Він не хоче боротись, Крішна каже Арджуні: Відкинь всі прив'язки...будь свободний від егоїзму, насилля, марнославства, бажання, гніву, будь безкорисливим і достойним". Тобто він не хоче битись, але завжди готовий до битви. Юліус Евола з цього приводу цікаво каже, що не треба сильно засмучуватись, що ми живемо в такі моторошні часи, адже полководець ніколи не посилає на передову поганих солдат, якщо ми опинаємось на передовій, лицем в лице з цим мороком, то це свідчення, що ми і є ті кращі солдати, гідні тримати лінію фронту, коли підмога вже не прийде. Так і Заратустра у Ніцше, він усвідомлює вій виклик, він каже, звертаючись до сонця: Якби ти світило для нікого, то навіщо це?" Він йде до людей, бо має йти.

Самим показовим є зустріч Заратустри з людьми. Заратустра приходить на площу, де зібрався натовп, що чекає вистави. Такі собі леммінги, що клацають пультом в пошуках серіалу. І Заратустра їм каже, що почне казати їм про надлюдину. "Людина це брудний потік, тому щоб впитати його і залишитись чистим, надлюдина стає морем". Але натовп кричить, що досить базікати, давайте нам розваг. І тоді Заратустра каже, що не хочете про надлюдину, я вам казатиму про останню людину. "Це пуста земля, на якій нічого не росте, жодне дерево не виросте на такому грунті, це зневажена людина, котра вже сама не здатна себе зневажати. Це маленька земля, по якій стрибає маленька людина, котра робить все навкруги маленьким. Немає пастуха, а існує одне лише стадо". І тут натовп починає скандувати - Заратустра зроби нас цими останніми людьми, ми хочемо ними бути. І починають ржати і веселитись, їм подобається бути останніми людьми. Заратустра робить висновок, що він говорить в порожнечу, говорить козопасам про горні струмки і великі дерева.

Ось ці останні люди і мають стати тими untermensch, це коли вже немає навіть mensch, а існує таке бездумне стадо тварин, що ще нагадують людей. Жан Бодрійяр описував це, він казав, що раніше всі лякалися мас, але саме зараз, каже Бодрійяр, визрівають справжні маси, бездумні, механічні стада, істоти, що поводяться як тварини, всередині є овочами і ще зберігають вигляд людей. Бодрійяр каже, що вони вже не споживають продукт, вони споживачі знака, порожнього знака, вони ковтають лише симулякри і це є їжа останньої людини. У фільмі Чорне дзеркало, в першій серії, такий сюжет, коли викрадають якусь принцесу і вимагають від премьєр-міністра Британії спаруватись зі свинею. І він це робить. Цього б не зробила надлюдина, це може зробити людина, але від цього полового акту напевно і народжується недолюдина. Причому недолюдина народжується не в прямому сенсі від такого акту, а від людей, що спостерігають за цим ганебним явищем. У фільмі показано, як вулиці Лондона порожні, бо всі прилипли до екранів, щоб дивитись такий акт. Ось ці глядачі-споживачі і є тою останньою людиною, бо від людини там залишилось мало. 

І ось Ніцше якби передрікає настання таких часів, коли mensch зникає і диферінціюється на untermensch, яких буде більшість, але велика відраза до цієї недолюдини і народить іншу сторону - ubermensch, надлюдину, котрих буде меншість. Це люди, котрі скажуть тотальне ні всьому суспільству недолюдей, ці люди скажуть ні цінностям цих недолюдей. Народження цих категорій можна бачити зараз. Чим різняться між собою ці три категорії, так це тим, що недолюдина приймає ці "цінності" і модель такої поведінки, людина не приймає, але все що вона може це страждати жопоголізмом і кричати по завуглам: люди добрі, що ж це коїться, а надлюдина вступає з цим в боротьбу. У Івана Франка є чудовий вірш на цю тему:

Блаженний муж, що в хвилях занепаду
Коли заглухне  й найчуткіша совість
Хоч диким криком збуджує громаду
І правду, й щирість відкрива як новість

Блажений муж, що серед гвалту й гуку
Стоїть як дуб, посеред бур і грому
На згоду з підлістю не простягає руку
Волить зламатись, ніж поклонитись злому

Ось ця ілюстрація дубу посеред бур і грому і є тою ніцшеанською надлюдиною. 

Це ще можна зобразити скандинавським міфом. Коли наступає Рагнарек (сутінки богів), великий вовк Фенрір (звір, зверніть увагу, вся традиційна доктрина описує (і Біблія також) звіра, що виривається у світ і зараз оці писаки-філософи та політична еліта хочуть людину перетворити саме в звіра) з'їдає Сонце і наступає морок, пробуджуються титани, котрі ввергають Землю у хаос, Одін вступає в битву зі звіром і помирає. Причому Одін добре знає заздалегідь, що помре, адже йому про це напророчила Вельва, але він вступає в битву, щоб його вбили, адже тоді сила помсти дасть його сину Відару сили перемогти Фенріра. І от в такій ситуації недолюдина звісно побіжить одразу питати у звіра де підписати контракт на душу, людина сказала б та на фіг треба, я всеодно помру, а надлюдина готова вступити в боротьбу, знаючи заздалегідь, що загине.

Саме в цьому руслі Ніцше має на увазі своїх mensch, untermensch та ubermensch.

"Бандерівський" вірш Давида Самойлова

За життя автора, совіцького поета Давида Самойлова - (фронтовика, ветерана війни) - цей вірш не друкувався, хоча публічно був прочитаний ним на вечорі в МДУ в 1946-му.

ДАВИД САМОЙЛОВ


БАНДИТКА

Я вел расстреливать бандитку.
Она пощады не просила.
Смотрела гордо и сердито.
Платок от боли закусила.
Потом сказала: «Слушай, хлопец,
Я все равно от пули сгину.
Дай перед тем, как будешь хлопать,
Дай поглядеть на Украину.
На Украине кони скачут
Под стягом с именем Бандеры.
На Украине ружья прячут,
На Украине ищут веры.
Кипит зеленая горилка
В белёных хатах под Березно,
И пьяным москалям с ухмылкой
В затылки тычутся обрезы.
Пора пограбить печенегам!
Пора поплакать русским бабам!
Довольно украинским хлебом
Кормиться москалям и швабам!
Им не жиреть на нашем сале
И нашей водкой не обпиться!
Еще не начисто вписали
Хохлов в Россию летописцы!
Пускай уздечкой, как монистом,
Позвякает бульбаш по полю!
Нехай як хочут коммунисты
В своей Руси будуют волю…
Придуманы колхозы ими
Для ротозея и растяпы.
Нам все равно на Украине,
НКВД или гестапо».

И я сказал: «Пошли, гадюка,
Получишь то, что заслужила.
Не ты ль вчера ножом без звука
Дружка навеки уложила.
Таких, как ты, полно по свету,
Таких, как он, на свете мало.
Так помирать тебе в кювете,
Не ожидая трибунала».
Мы шли. А поле было дико.
В дубраве птица голосила.
Я вел расстреливать бандитку.
Она пощады не просила.


сентябрь 1944-1946

Випадковий вірш, знайдений на Фейсбуці

Ірина Старовойт

       *   *   *
Робота любові - чекати.
Не тому, що все інше для неї - це хобі.
А тому, що ніхто, крім любові,
не зробить цього професійно.
 
Так, вона на це вчилась:
у неї інтернатура і захищена кандидатська
з чекання.
І стаж - довший, ніж деякі язики.
 
Триста разів їй казали,
що чеканням на хліб не заробиш,
що є ліпші оферти
і час плюнути і повісити своє резюме
де-небудь на work.ua.
 
А не чекати напам'ять,
завченим рухом і третім оком.
Чекати швидко й повільно:
25 кадром у фільмі,
25 годиною в добі.
Чекати, переходячи всі межі
людяності.
Чекати, не вірячи власним очам.
 
Тож коли гасне світло поволі
і ми один за одним виходимо
кожен із іншого кіножиття
"Почекайте, - виводить вона на тачскріні, -
почекайте, це ше не кінець".

Білий вірш

  • 05.07.13, 20:09

Як відомо, такі вірші писати навіть складніше ніж звичайні. У мене за все життя було лише одне затьмарення, внаслідок якого з’явилось приведене нижче творіння. Власне, хотілось би почути враження, чи можна узагалі вважати це творінням?

Здається, так як є, не буває.
Або це чиясь хвора уява,
Чи в світі давно щось зламалося,
Що дивитись на нього так боляче.
І я, весь охоплений панікою,
Від болю цього не врятуюся,
Якби хоч він був мій власний,
Або все від мене залежало,
Хоча б наковтався пігулок
І довго лежав непорушно.
Та не допоможуть пігулки,
І не дочекаюсь я спокою.
Якби все від мене залежало,
Я бився б на грані можливостей,
А так можу тільки надіятись
Й просити, щоб ти не вмирала.
Весь світ цей висить на ниточці,
Він скоро сам себе знищить,
І мені байдуже, як він падатиме,
Хай цей світ загине до крихти,
Тільки б ти залишилась живою.
Ти скажеш, звичайно, що все добре,
І всміхнешся, як завжди, очима,
Так, як більше ніхто не може,
Як не зможу я їх забути.
Як не зможу палити фото,
Бо не знаю, хто на них є, крім тебе,
Але ти не вмирай, я благаю.
Якби це могло щось змінити,
Мабуть, я б зривав зірки з неба,
Мабуть, ти там колись опинишся,
Будеш сяяти найяснішою зірочкою,
Ясно-ясно, як твоя посмішка.
Я, звичайно, не помру від цього,
Та і жити, як раніше, не зможу,
Тому маюсь нестерпно зараз,
Поки щось ще можна змінити,
Щоб було все, як завжди, нормально –
Смуги чорні і білі смужки.
Щоб не думати, як воно краще –
Вічно тліти ледь видними іскрами
Або раз спалахнути і згаснути.


0%, 0 голосов

100%, 4 голоса
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

А може, уже пора?...

Брали участь зі своєю вихованицею у Всеукраїнському конкурсі "Ми за тверезе життя!".
 Її казка видрукована у Збірнику конкурсних творів.
А я, начитавшись віршів дітей, написала невеличкий роздум.

"Не встромляйте голки у наші маленькі серця!" (із твору )

Це вірші дітей. А думки не дитячі,
В очах цих рядочків - і розпач, і біль:
Покинув їх тато, а мама незряча,
А друг нюхав клей - і немає в живих...

Якби ж люди вміли життя цінувати,
Що Бог дарував їм на їхній же вік...
Не тільки про себе - про діток подбати:
І сиріт, й безхатьок,  маленьких  калік...

Каліки ж не діти - янголики падші -
А їхні неправедні, блудні батьки...
А може дорослим і треба, й пора вже
Почать виправляти СВОЇ помилки?

До чого ми йдемо?

  • 04.07.13, 10:20

Прохання про присудження звання народного артиста України виконавцю шансона з нецензурною лексикою Олегу Гаврилюку підписали 13 народних депутатів від Партії регіонів. Серед, підписантів — Ян Табачник, Сергій Тігіпко, Віталій Журавський, Нестор Шуфрич, Ельбрус Тедеєв, Вадим Колесніченко, Володимир Олійник, Таїсія Повалій, Микола Сорока, Микола Дем'янко, Тетяна Бахтеєва, Володимир Демішкан і Володимир Місик. Крім того, прохання про присвоєння звання було підписано главою Київської міської держадміністрації Олександром Поповим і першим заступником міністра культури Тимофієм Коханом, які запропонували зробити це "у вигляді виключення".В здобутку  Олегу Гаврилюку  "Дыхание плоти", "Бесстыжие стихи", більшу частину яких представляють вірші, що містять ненормативну лексику:

 "Вы конечно не б..дь,

Просто очень похожи

Не хочу оскорблять,

Но читаю по роже

Вашу б....кую суть,

Вашу сучью натуру".

Один із підписантів клопотання Володимир Олійник уже після підписання заявив:"Мені сьогодні показали його вірші, це ганебна річ, я б їх не слухав і не читав. Хоча, відверто кажучи, і в класиків не все було гладко щодо цього",- зізнався Олійник, додавши, що наступного разу буде ретельніше вивчати творчість людей, прохання про нагородження яких його просять підписати.Крім того, він уточнив, що, як правило, ініціатором прохання є перший нардеп, що підписався, яким у цьому випадку є Ян Табачник. Однак той від коментарів відмовився.

Один із коментарів по цій статті дуже сподобався він звучав приблизно так:  ТО ЩЕ ФІГНЯ. УЯВІТЬ КОМУ ТЕПЕР БУДУТЬ ДАВАТИ ЗАСЛУЖЕНОГО ВЧИТЕЛЯ УКРАЇНИ, ЗАСЛУЖЕНОГО ЮРИСТА УКРАЇНИ, ЗАСЛУЖЕНОГО ЛІКАРЯ УКРАЇНИ???  Так звертається людина до якогось ЗАСЛУЖЕНОГО ЛІКАРЯ УКРАЇНИ, думає от як їй пощастило, а насправді - це колишній РІЗНИК із МЯСНОГО РИНКУ.....

http://www.pravda.com.ua/news/2013/07/4/6993537/

Все питалася доля

Все питалася доля: "Людино, скажи,
Що б змінити в житті ти хотіла?"
- Щоб дідусь молодим повернувся з війни,
Щоб бабуся жила й молоділа...

Щаб матуся, моя метушлива бджола,
Не вгрузала у землю від часу...
Щоб дві доні - два біло-рожевих крила -
Мали сім'ї успішні і щасні...

-  А для себе чого б ти хотіла найбільш,
Може, статків в земному двобої?
- Ти найкращий даруй мені, доленько, вірш,
Не написаний досі ще мною...