хочу сюда!
 

Света

45 лет, лев, познакомится с парнем в возрасте 25-55 лет

Искать

Поиск заметок «вірші»

До Дня Святого Миколая...))


Вірші до Миколая для дошкільнят
Він ходить від хати до хати, Питається мами і тата:
Чи є у вас чемна дитина, Дівчатко мале чи хлопчина?
Для кожного має в торбинці Найкращі у світі гостинці.
А хто без кінця бешкетує, Тим лиш різки дарує.
С. Майданська 



Стріляючи у владу не влуч у себе

Стріляючи у владу не влуч у себе



Напочатку проста загадка: що є легше: поміняти погану владу на іншу погану, чи на хорошу? Ясно без роздумів, що обміняти погане на погане найпростіше, бо де того доброго відшукати?.. Інша справа, що а нащо погане міняти на погане? Іронічна політична загадка: як тоді бути на виборах нам?
Звичайно, що всі ми люди розумні, отож свідомо поганого не обираємо, а майже завжди думаємо, що обираємо краще від наявного з «попередников», але найчастіше чомусь виходить, що погану владу змінює інша погана влада, як в якомусь зачарованому колі, і нам доводиться ще радіти, що нова влада не є значно гіршою за попередню. За Ющенка і Юлі було абзець, але коли до влади прийшов типу «досвідчений господарник» Янукович – настав повний …ець! Такі ось викрутаси в маси!
Начебто, що нам заважає поміняти погану владу на хорошу і потім міняти хорошу владу на ще кращу? Що? Чому так не стається, хоча і здавалось би всім того дуже хочеться?
Можу пояснити і зроблю це на реальному випадку. Відбулися вибори, а десь за півроку зустрічаю я одного досить заполітизованого колегу, який дуже злосно заявляє мені: -Цю нікчемну владу треба поставити до стінки і розстріляти!  Вона є злочинна! Буде іншій владі в науку, щоб боялася!
Оскільки я знав за кого перед тим агітував і голосував цей чоловік, бо ж сам розповідав і це була саме діюча влада, то я хитро його запитав: -А ти певен, що наступна влада буде кращою? Бо якщо її будуть обирати ті самі виборці, які обирали цю, то вона апріорі буде знову злочинною – чи не так? 
Мій співрозмовник не вловив моєї підступності в запитанні і дещо розгублено промовив: -То що ж тоді робити?
А я на те саркастично підсміхнувся: - Все дуже просто вирішується: ставимо до стінки і розстрілюємо не тільки саму злочинну владу, але і всіх тих, хто її обирав. Все! Питання вирішено! Ясно як день, що виключно погані виборці вибирають погану владу!
Більше при мені мій знайомий влади не розстрілював і я його розумію: жити хочеться кожному за будь-якої влади.

Богдан Гордасевич
Місто Львів-Рясне
04 грудня 2018 р. (7526)

Люблю я бути українцем 

Відомо, що кожна нація має свою якусь прикметну рису: німці – педантичні, французи – галантні, італійці – запальні, англійці – стримані, білоруси – добродушні, росіяни – хлібосольні, поляки – гонорові тощо, ну а українці - ? 

Для мене як українця, важко визначити рису, яку можк побачити з боку тільки хтось інший, але вдивляючись у дзеркало, яким є історія народу і його героїв, я можу визначити націю українців тільки як вроджених анархістів, отже і головною національною рисою українців я б визначив як САМОЛЮБСТВО. 

Одним з символів правдивого українця є образ міфічного козака Мамая, що самотньо блукає світом і з того задоволений. А приклад вже не міфічного, а реального найвидатнішого українського філософа Григорія Сковороди хіба не тотожний козаку Мамаю? Повністю: вираз «Світ ловив мене – та не зловив» є авторською епітафією на могилі Сковороди, але чи не було це найвищим проявом самолюбства? 

Всі ми знаємо казочку про Котигорошка, що мав за збою булаву у рази більшу за нього самого. І я все малою дитиною пробував вияснити, як такою зброєю можна битись? Це ж не мечем, сокирою чи кістинем цюпати сюди-туди, а громадною булавою вимахувати! А як же свої поряд? І ось зовсім недавно я дізнався про існування у козаків такого особливого бойового порядку, що називався «галас». 

Всім відомо про бойовий порядок македонської фаланги з її багатометровими піками, чи крицева міць та організованість німецько-тевтонської побудови лицарської лави так званим «клином». Що було найголовнішим у таких системах ведення бою? Сукупна організованість і взаємна підтримка одне одного, що дозволяло перемагати менш організованого ворога навіть при його значній чисельній перевазі. В тому і є досягнення більш цивілізованого суспільства – організованість. Чітка функціональна побудова римського легіону була найголовнішою його силою, що абсолютно не потребувало наявності в його рядах видатних воїнів-богатирів. Богатирем ставав весь легіон сукупно, хоч складали його і не дуже фізично видатні воїни. Головним тут ставав талант полководця, що вміло скеровував легіон у бою і він вигравав, або ж якщо невміло – легіон програвав. 

Про побудову війська українських козаків відомо, що це були переважно піхотні підрозділи, а уявний традиційний образ козака не інакше як на коні – це міф. Проте піші козаки відзначались великою витривалістю та мобільністю, долаючи досить швидко значні відстані. Цьому сприяло повна відсутність захисної амуніції з криці та інших металів, що навпаки було розповсюджено у європейських військових, особливо у поляків, а також і росіян. Навпаки українські козаки йшли в бій майже роздягненні, а їх озброєнням були легкі довгі піки, шабля, пістолі та мушкет, що дозволяло козакам бути дуже мобільними на полі бою і вчасно уникати небезпеки швидкою зміною позицій. Для свого часу українські козаки були дуже модернізованим військом, тому що основну увагу в бою надавали вогнепальній зброї і застосовували величезний арсенал тактичних засобів, або як їх ще називають «військових хитрощів». Споконвіку для козаків існувало головне правило: не числом, а вмінням. Числом, швидкістю і масовою навалою воювали ординці-татари і турки, міццю криці та фортифікаційних комплексів воювали європейці, а козаки серед голого степу тільки й могли застосовувати свою винахідливість та відчайдушність. 

Якраз у козацькому війську завжди було повно таких собі відчайдушних бійців-героїв, яких прозивали характерниками, тому що вони жили тільки війною і сутичками, а іншого не знали. Їх навіть професійними воїнами важко назвати, якщо порівняти з німецькими рейтарами або ландсхнетами, що накопичували здобич і заробіток для подальшого мирного життя «на пенсії». Козаки-характерники не відмовлялись від грошей і здобичі, проте витрачали все зароблене, аби бути вільними в бою перед обличчям смерті від різних меркантильних думок, а якщо хтось з них і досягав глибокої старості і не міг вже бути надійним товаришем у бою, то йшов у монастир доживати останні дні. Звичайно, що в Україні було значно більше селян-землеробів, які ставали козаками тільки у випадках безпосередньої військової небезпеки, а більшу частину життя проводили у господарських турботах. Але коли козаки-землероби збирались у війську, то головні риси бойового мистецтва вони отримували саме від таких козаків-характерників, постійних мешканців Січі. 

Феномен Запоріжської Січі можна схарактеризувати чітко і коротко – повна анархія! Класична анархія! Тобто повний одночасний суверенітет і особи, і маси. На Січі не існувала статуту чи регламенту як такого, а всі правила і традиції були духовні, або як це зараз прийнято називати – віртуальні. Всі козаки-січовики були вільними і рівноправними, мали повну свободу дій, а всі обов’язки виконували виключно за системою самоорганізації, без примусу як такого. Також свобода кожного закінчувалась там, де починалась свобода іншого, а за суддю правила уся громада, яка спільно визначала провину, призначала кару, яку всією громадою і виконували: кожен козак мав особисто вдарити буком (палицею) засудженого за злочин, навіть якщо це був його колишній побратим. На мою думку це було найвищим рівнем демократичного устрою. 

Заради цієї свободи і йшли люди на Січ, причому там були різні національності, але всі мали бути православними християнами. Всі заслуги перед громадою були тільки особисті, а тому кожен міг стати і курінним, і навіть кошовим отаманом. Вже обраний отаман мав найвищі повноваження «судити і рядити», а в період війни взагалі набував диктаторських повноважень. Коли ж війна скінчалась – з нього за всі помилки і погані вчинки громада жорстко питала і карала, якщо визнавала винним. 

Повертаючись до теми бойового стилю «галас», я власне і хочу показати, наскільки це характерний стан бою для українського козака-анархіста, бо за цим стилем озброєний козак або по шаблі в руці, або з важкою булавою самостійно вламувався у гущу ворогів працюючи зброєю по колу, при цьому він дуже голосно кричав, тобто галасував. А робив він це не для того, щоб налякати ворогів своїм криком і деморалізувати, а для того, щоб повідомити всіх своїх козаків-побратимів, щоб вони не наближались до цього місця, де б’ється він, бо в розпалі бою він і їх поб’є-посіче. На мою думку, це однин з найунікальніших станів і методів бою, коли покладаються тільки на себе, свої сили і вміння, коли застерігають від надання помочі. 

Уважному досліднику історії різних країн не може не впасти в очі той факт, що всі українські поселення виникали завдяки людям, які шукали свободи, вільного життя, а не шукали на відміну від тої ж Росії доброго життя у доброго пана. Ні, в Україну йшли люди неспокійного характеру, які хотіли жити з власного достатку, але жити вільно, навіть якщо це буде у місці підвищеної небезпеки. Звідси в українців домінуюча риса самолюбства починаючи від «а чим я гірший за інших» і закінчуючи «моя хата скраю». Українці вроджені самостійники не в розумінні держави як такої, а в розумінні особистого стану душі і натури. Можна казати про вроджений егоцентризм українців, а звідси всі плюси і мінуси нашої нації. Українці добрі пильні господарі у власному обісті, але доволі погані державники, у них повна нехіть і нежить до громадських справ та інтересів – це дві сторони одної монети-гривні: вдома я як Володимир Великий з храмом, а з другого боку – я проста тупа одиниця. 

Наслідком цього стає парадокс, що багатовікова історія України не багата на історію державності. Причина? Та просто непотрібна українцям держава! Йому потрібен свій хутір – і цього достатньо! На біса йому держава – завелика господарка для одного, а на купу українець працювати не любить. Тому і зараз подивіться, як дивно виходить: в Росії обирають до влади хазяїна-царя, щоб він зробив всім однаково справедливий рівень жити і мати, а в Україні хочуть обрати такого керівника, щоб він узяв на себе всі турботи по державі і дав кожному українцю спокій порпатись у власній господарці. Суттєва різниця. Якщо для найбіднішого росіянина гордість за Російську державу є мало не головним змістом життя, то улюблена фраза у багатьох в Україні: «А що мені та держава дала?» 

Я не стану дорікати українцям, до яких я зачисляю всіх громадян України не залежно від етнічного походження, бо повторюю як на Січі, що головне земля і стан душі, а не гени. Не люблю також закиду: «А що ти дав державі, щоб вона тобі щось давала?!» Чому не люблю? А тому що я віддаю Україні найголовніше – своє життя! Я живу тут і працюю! І нікуди йти звідси не збираюсь! Це головний мій внесок в Українську державу. І галасую-репетую я для того, щоб ти, моя люба держава, до мене занадто не наближалась з своєю поміччю, бо поб’ю-поруйную… 


Що головне? Національна ідея? То прошу! 

Коли я почув від правлячого на той час президента України Кучми слова, що національна ідея не спрацювала і з того наші біди, то коментар був один: це на тобі, убожество, жодна ідея не спрацювала: ні комуністична, ні соціалістична, ні тим більше – націоналістична! Бо для кожного нормального патріота України було ясно, що національна ідея попереднього періоду спрацювала! Спрацювала у своєму абсолютному об’ємі! Що головним було для нас, українців, раніше? Щоб постала Самостійна Соборна Українська Держава - це було національною ідеєю багатьох поколінь для українських патріотів і це сталося 24 серпня 1991 року! 
Якою є українська національна ідея від того видатного часу? Ясно теж цілком однозначно: національною ідеєю відтепер є РОЗБУДОВА УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ! 
Так і тільки так! На теперішньому етапі для України національна ідея полягає в одному: у реальному процесі розбудови української державності! Що для цього потрібно в першу чергу? Однозначно найголовнішим є громадянська єдність. Єдність і ще раз – єдність! Мобілізація інтересів основної кількості громадян України довкола ідеї побудови міцної суверенної світової держави. Мобілізація більшості українських громадян без уваги на їх національну приналежність. Тобто маємо національну ідею при відсутності нації-гегемона, яка її впроваджує? Так! На моє тверде переконання, в сучасному світі у функції держави не повинно входити питання національної політики взагалі, подібно до релігійного відокремлення всіх взаємозобов’язень. Обов’язок держави є міграційна і трудова політика, але ніяк не національна. Комусь дивно? Для когось обурливо? А я вважаю, що надання найменшої національної преференції одному породжує негативне ставлення у всіх інших націй і народностей, а це роз’єднує і послаблює громадську спільноту. 
Ставимо питання: що потрібно українцям? Чи українцям потрібно, щоб вони законодавчо були виділені в окрему вищу національну касту в Україні, чи їм потрібна економічно сильна, стабільна державність? Ясно що вибирати треба або одне, або друге. Я обираю сильну і стабільну державу, а тому твердо переконаний у тому, що в Україні ні українській, ні жодній іншій нації не повинно надаватись будь-якої державної підтримки або щось інше, окрім загального законодавчого захисту, чинного в міжнародних обширах всього світу. 
Обов’язкове знання української мови для всіх громадян України не є і не може бути темою національного приниження, бо на території України це є мова міжнаціонального спілкування, як в кожній суверенній державі світу нею є мова домінуючого етносу. Вводити законодавчо в Україні мовою міжнаціонального спілкування російську як другу офіційну є просто абсурдом і прямим шляхом до деструкції всього державного управління. А ще більше: прямим шляхом до розпалювання міжнаціональної ворожнечі. Повторюю і наголошую: всі національні та мовні питання мають вирішуватись тільки на рівні місцевих громад без втручання вищих державних інстанцій, якщо рішення місцевих громад не виходять за межі їх повноважень. Хочуть ввести у себе на місці дві чи три, чи пятимовність тощо – прошу, але все виключно власним коштом місцевої громади. Все. Крапка. Тема вичерпана. 
Стосовно української нації, як автохтонної, то для неї головним є припинення багатовікової дискримінації з боку різних окупаційних режимів – це найголовніше! Відтепер є всі умови для самовідродження української нації навіть без режиму державного стимулювання щодо того. Обійдемось! Єдність України нам важливіша! 
Відтепер головною національною ідеєю для України у ХХІ столітті є жити в Україні як повноцінний законослухняний громадянин держави і наполегливо працювати на свій особистий добробут і, відповідно, - державний, через сплату податків і творення національного прибутку. Ну а якщо є в тому емоційна потреба: бути щирим патріотом України, не залежно від національності. Все. Заможна Україна – найкраща країна! Це і є наша національна ідея на теперішній час. 

Богдан Гордасевич 
м. Львів 

Додаток до теми з думок і висновків під час обговорення цієї доповіді. 

1. Головним є, щоб всі, хто працює на державних посадах отримує платню з держбюджету України, досконало володіли українською мовою і вживали її під час виконання державних обов’язків. А ще вся документація має вестися виключно українською мовою без винятків, щоб не виникало колізій різного тлумачення і плутанини в діловодстві та законодавстві. 
2. Знання мови іншого народу вказує на повагу до нього з боку мовця, навіть якщо він володіє мовою недосконало. Коли кажуть, що хочуть краще пояснити свою думку, то повірте – це краще зробити мовою слухача, якому серце підкаже все, що не стало зрозуміло розумом. 
3. Також загальновідомо, що знання мов є одним з показників інтелекту людини. Тому коли я чую, що людина понад 10 років прожила в Україні або взагалі народилась і жила постійно тут, але не володіє українською мовою, то для мене автоматично це стає ознакою духовної та інтелектуальної убогості особи, особливо якщо це якийсь «купка в ямі», тобто носій наукового звання, політолог чи ще якийсь гуманітарій з елітної спільноти. Своє спілкування з такою особою я намагаюсь звести мінімально в часі, чому дуже допомагає кнопка виключення теле- і радіопередач. Це не означає, що я не реагую подібним чином на різні бздури українською мовою, але принаймні тут є більша часова затримка. А, наприклад, я ще нічого не знаю про діяльність нового російського посла в Україні п. Зурабова, але те, що він вивчив українську мову в мене особисто викликає наперед вже повагу до нього і однозначний респект. 
4. В української нації органічно нема від природи бажання домінувати і звеличуватись над іншими народами, про що свідчить вся наша історія і багатовікове мирне співжиття з багатьма національностями. Для українців головне є: ви нас і наше не чіпайте! 
Це добре видно з вірша-звернення до братів-слов’ян http://blog.i.ua/community/1925/395879/ 
5. Нарешті, питання розвитку української національної духовності. Я категорично проти того, щоб якийсь маловідомий чинуша-держслужбовець визначав, що є духовним і потрібним українцям, а що – ні, і відповідно, на що він дасть державні (тобто наші з вами!) гроші чи не дасть. Тобто я проти прямої фінансової державної діяльності чи якоїсь підтримки в цьому питанні, а за якнайширшу участь громадськості. Хочеш розвивати українську культуру і духовність – давай сам своїми грошима стимулюй цей процес! Купуй українські газети, книги, музику, фільми, етновироби ну і все інше. 

Богдан Гордасевич

Про дитинство

Флешмоб про дитинство ще триває? Здається, вже розповідав. Ну нічого. Думаю, диванним психотерапевтам буде цікаво. Тим паче, що окрім інтернету, розповісти нікому. А дитинство у мене було незвичним.
Звичайно, всі секрети не розкажу, але деякі факти з біографії повідаю.

На 10 пунктів все не вміститься)

1. Цілий рік(!) прожив у санаторії. Після того в оздоровчі табори і санаторії вже не відправляли.

2. В дитячий садок не ходив. А в школу пішов тільки з другого класу. Перший клас провчився в санаторії.

3. Розповідають, що зайшовши в забитий автобус сказав: "Де моє місце?" І пасажири одразу поступилися місцем.

4. В дошкільному віці в мене закохалась дівчина. Бігала за мною, залицялась. Але мені вона не подобалась. Мабуть через це я досі самотній.

5. Хотів, щоб виросла щетина (мабуть для того, щоб виглядати дорослим). Тепер, коли рослинність швидко відростає, вона мене бісить.

6. Якось у бабусі стравив собачку з кошеням. Думав, що потоваришують. А як ні — зможу розборонити. В результаті вони погризлися. Дорослі розійняли — але вони через декілька днів померли.
Дуже жалкую, що так вчинив. Виправдовую себе лише тим, що деякі однолітки робили більші звірства.

7. В школі "пощастило" вчитись з хуліганами-розбишаками. Та й сама школа була не з найкращих. Тому часто діставалося.
Лише в універі ніхто не чіплявся.

8. Хоч з іншими не бився, постійно с братом лупашили один одного. Він любив ламати іграшки, не вимовляв літеру "р", смішно засинав - були причини почубитися.

9. Вигадував і малював нафантазовані міста. Паралельно жив у тому вигаданому світі.
Біда, що вигаданий світ неможливо було домалювати.

10. В шкільні роки вдавав, що беру участь в реаліті-шоу на своєму телеканалі (в 90х такого ще не було). А коли це заважало поводитися вільно, вважав, що йде рекламна пауза або повтор передачі:)

11. В дитинстві нічого собі не ламав. Хоча однолітки вважали, що ходити перебинтованим круто. Навіть спеціально мазалися томатною пастою.
Травмувашись декілька раз в дорослому віці, скажу, що бути загіпсованим-забинтованим ніфіга не прикольно.

12. Дуже хотів двокасетний магнітофон. Однак його подарували лише на повноліття, коли компакт-диски почали витісняти касети.

13. З сусідським пацаном влітку робили дискотеки. Виносили на балкон магнітофони і вмикали на повну потужність.
Враховуючи, що не було двокасетника, користувався двома магнітофонами. Синхронізація виходила хрінова. lol

14.  В школі закохався в одну однокласницю, але досі ще не освідчився. 

15. Коли треба було вивчити вірш, а він ніяк не хотів запам'ятовуватися, ставав на голову або бився головою об стіну. Після того вірш запам'ятовував.

Насправді це не все. Але більше знати вам і не потрібно:)

Погляд неупередженого. Ретро

Партійні бонзи боялися потрапити до «Перця»

Кілька років тому, завдяки товаришеві, мені вдалося познайомитися з відомим українським поетом-сатириком Владиславом Федоровичем Бойком, який чверть століття пропрацював фейлетоністом у відомому на весь СРСР гумористичному журналі «Перець».

 

Владислав Федорович Бойко (ліворуч)

 

Пам’ятаю, як у радянські часи мої батьки виписували це видання. Тато на правах господаря першим брав до рук свіже число й обговорював із мамою його зміст. Уже після їхнього «студіювання» воно потрапляло до мене. На той час мені було лише 10 років, тому цікавився тільки смішними яскравими карикатурами, а не критикою спекулянтів, бюрократів, всяких «негативних явищ» соціалістичного суспільства. Під час розмови з Владиславом Федоровичем запитав у нього, як їм вдавалося в ті часи так гостро критикувати чиновників і залишатися на хвилі популярності? Посміхаючись, Бойко почав розповідати про життя «перчан». Воно виявилося захопливим. Понад три години розповіді мене не лише не втомили, а навпаки – розпалили бажання дізнатися більше про редакцію. Період роботи Бойка в «Перці» припав переважно на роки редакторства Федора Маківчука, тому розповідь здебільшого стосується його.

 

Федір Маківчук

 

- Секрет величезного авторитету «Перця», єдиного гумористичного журналу в Радянській Україні, полягав саме в тому, що в нас бачили захисників інтересів простої трудової людини, – починає свою розповідь Владислав Федорович Бойко. – До редакції йшли, як на прощу, як до останньої інстанції в пошуках справедливості: «Друже «Перче», ми вже скрізь побували – і в Генеральній прокуратурі, і у Верховній Раді. Ото вже як ти не поможеш, то більше й не звертатимемось». Листи з отакими передмовами, криками душі, редакція отримувала мало не щодня. Ми, звичайно, допомагали своїми критичними матеріалами, а деколи і просто телефонували до місцевої влади, просили прийняти міри або розібратися в справі. Потрапити на сторінки журналу місцевому керівництву не хотілося, тому вони намагалися все владнати. Частенько траплялися у нас з цього приводу кумедні історії.

 

Якось до редакції завітала одна жіночка – прийшла до фейлетоніста Григорія Безбородька зі скаргою на свого чоловіка-п’яницю. Може, мовляв, хоч ви налякаєте мого харцизяку, бо зовсім пустився берега. Говорила, говорила. Григорій Володимирович співчутливо слухав, зітхав. Потім, глянувши на годинник, відчинив тумбочку, дістав склянку з якоюсь прозорою рідиною, відковтнув із неї і гірко скривився. Жіночка роззявила рота. Підвелася зі стільця й перелякано позадкувала до дверей:

 

- Господи… І тут такі самі!

 

Звідки їй було знати, що Григорієві Безбородьку – інвалідові війни, хворій людині, який в рот не брав ні краплини спиртного, саме настав час випити ліки?

 

Звичайно, журнал підлягав жорсткій цензурі, ми не могли критикувати секретарів обкомів, керівництво ЦК, членів політбюро, заборонялося писати про репресованих часів Сталіна – і Брежнєва також. Натомість від нас вимагали рубрику про українських націоналістів, «які гавкають на нашу прекрасну радянську дійсність із закордону». Виходили зі становища таким чином: друкували рубрику «Самі про себе». Вони ж там постійно чубилися між собою, так ми брали витримки з таких статей і давали. У «великій хаті» (так ми між собою називали ЦК Компартії України) також були дуже зацікавлені в рубриці «Вісті з того світу», в якій висміювали життя в капіталістичних країнах. В редакції з цього приводу частенько жартували, а один із карикатуристів навіть зобразив малюнок, на якому було зображено труну, з якої тягнулася рука зі стаканом горілки, а під ним підпис: «Двісті з того світу». Ця рубрика іноді добряче доставала керівників західних країн, і коли вони іноді на переговорах заводили про це мову (мовляв: так ви ж он критикуєте «не в ту стєпь» у рубриці «Вісті з того світу»), партійні бонзи відповідали:

 

- А у нас «Перець» безприв’язний – що хоче, то друкує.

 

 

Не дивлячись на заборони в критиці високого партійного керівництва, нам все ж інколи вдавалося завдяки своїм критичним фейлетонам «довбонути» й їх. Так, одного разу досвідчений фейлетоніст Безбородько поїхав до Чернігова і «зняв» другого секретаря міському партії за те, що той взяв піаніно для своєї дочки нечесним чином. Стояв на це піаніно в черзі один роботяга (тоді ж дефіцит на все кругом був), в якого дочка займалася в музичній школі. Він зібрав гроші, пішов у магазин, купив піаніно, а коли в дома розпакував, то виявилось, що воно вже «б/у». На його кришці була поміточка, з якої можна було визначити, кому воно належало. Вони як зробили? Взяли старе піаніно чиновника, поставили в магазин і продали робітнику як нове, а нове собі забрав секретар міському. Безбородько все розвідав і написав про це фейлетон під назвою «Піаніссімо!!!». Після чого того відразу зняли з посади. Звичайно, він не «потонув», його поставили директором шовкового комбінату, але в усякому разі шум був величезний.

 

Колись ми також «довбонули» двох партійних бонзів із Москви – це голову всесоюзної «Сільгосптехніки» й одного міністра – не пам’ятаю, чи сільського господарства, чи якогось іншого, які приїхали до нас браконьєрствувати. Причому браконьєрствували вони в державному заповіднику на косі Бюрічий острів, що на Азовському морі. Але не так це розгнівило наше партійне начальство (а тоді першим секретарем ЦК КП України був Петро Шелест), як те, що йому не доповіли, що без його відома на його території займалися такими справами. Шелест подзвонив Маківчуку, який відправив до заповідника Євгена Дударя. Той уже на місці розвідав, хто, як і що. Потім рубанув фейлетон – це був такий грім на весь Союз. Усі дивувалися, як ми посміли замахнутися на московських партійних бонз, а шеф із гордістю відповідав:

 

- А хай не лазять по наших угіддях!!!

 

 

Звичайно, такі фейлетони бували не в кожному номері. Проте «Перець» ніколи не був беззубим. Кожен його випуск вміщував масу фактичного матеріалу. Окрім повнометражних фейлетонів, у ньому друкувалися й невеличкі, але кусючі замітки під рубриками «Друже Перче!», «Телеграфне агентство «Перця», «Чи знаєте ви, що…» і так далі, в яких повідомлялося про нехлюйство та безвідповідальність начальників місцевого масштабу з усіх куточків України. І коли Маківчуку часом закидали, що «Перець» б’є «з гармати по горобцях», він незмінно відповідав на те:

 

- От нас звинувачують у «дрібнотем`ї». Ширше, мовляв, треба брати, глибше копати, а то ви все пишете про поламані містки, недіючі лазні, холодні клуби. А я не уявляю собі розвинутого соціалізму, коли людина півроку не може постригтися й помитися в лазні! Коли вона не може пройти вулицею, не загрузнувши по коліна в грязюці! Коли їй немає, де увечері культурно провести дозвілля і в неї в хаті місяцями не світиться світло й мовчить радіоточка.

 

В 1960-х роках через карикатуру в одному з номерів «Перця» до віршованого фейлетона Павла Глазового «Балабон їде за кордон» ледь не розгорівся серйозний скандал, але завдяки мудрості Маківчуку все вдалося зам’яти на початковому етапі. Йшлося в тому вірші про такого собі обмеженого міщанчика, який потрапивши у закордонне турне, спить та й бачить, як би його нахапати якнайбільше дефіцитних шмоток і, взагалі, всією своєю поведінкою ганьбить ім’я радянського громадянина, забуваючи слова великого пролетарського поета: «У совєтскіх – собственная гордость: на буржуєв смотрім свисока».

 

Перчанський художник проілюстрував цей текст, зобразивши «балабона» кругленьким, пухкеньким, лисуватеньким чоловічком у брилі та ще й у вишиваній сорочці. І відразу ж після виходу журналу якийсь надміру пильний доброзичливець, яких у нас ніколи не бракувало, написав «тєлєгі» в «велику хату» та в «Контору Глибокого Буріння»: а погляньте, мовляв, добрі люди, що собі дозволяє «Перець»! Це ж викапаний Микита Сергійович Хрущов!

 

Звичайно, така підозра могла зародитися лише в параноїдальній уяві професійного «стукача». Та ЦК було зовсім не тією установою, в якій могли проіґнорувати такий «сигнал». Отож, один із високих чиновників негайно викликав шефа до себе «на килим» для «розпіканції».

 

- Ви що собі дозволяєте?! Як ви могли таке надрукувати? – істерично заверещав він, як тільки головний редактор «Перця» переступив поріг його кабінету. – Та ви знаєте, чим це для вас може скінчитися?

 

Маківчук слухав-слухав і нарешті озвався:

 

- Шановний Андрію Даниловичу, а Ви що, серйозно вважаєте, що наш Микита Сергійович – балабон? Я так не вважаю!

 

Партбос із несподіванки ніби галушкою вдавився:

 

- Ідіть к бісу! – тільки й знайшовся верескнути у відповідь.

 

Пам’ятаю, інший «пильнувач соціалістичної моралі» «стуконув» у ЦК, що головний редактор «Перця» дозволяє собі інтимні зв’язки з молодими співробітницями редакції. Тодішній завідувач відділу ЦК Єльченко, який добре ставився до «Перця» й «перчан», не став створювати комісію з перетрушування їхньої брудної білизни, на що розраховував донощик, а просто зняв трубку урядового телефону й подзвонив Маківчукові:

 

- Федоре Юрійовичу, а ви знаєте, що про Вас пишуть?

 

- А що?

 

- Та от пишуть, що Маківчук «склоняєт молодих cотрудніц к сожитєльству». Що Ви на це скажете?

 

- Та що ж я Вам скажу, Юрію Никифоровичу, - зітхнув Маківчук. – Воно, звичайно, діло спокусливе, але ж – якби то не мої сімдесят з гаком років! А так – ну добре, ну «склоніл», а що ж далі?

 

Редакційне життя «Перця» було наповнене різними курйозними історіями, розіграшами і приколами.

 

Якось призначили нам у «Перець» черговим куратором журналу мого однокурсника по ВПШ (Вища партійна школа) Ігоря Ненька, не вельми на той час іще досвідченого у справах журнальних. Одним із завдань кураторів було уважно з лупою перечитувати кожен номер газети чи журналу, який вони курували і доповідати керівництву, коли щось не так.

 

Прийшовши до нас на партзбори, Ігор звичайно, не міг не виступити, - згадує Владислав Бойко. – Становище зобов’язувало. Отож, він підвівся й сказав, що йому в принципі, сподобалася творча, ділова атмосфера в партійній організації і взагалі в редакції. Однак що ж то був би за партійний куратор, якби він не висловив хоч одного критичного зауваження?

 

І він його висловив:

 

- Я от перегорнув підшивку журналу – й у вічі впадає одноманітність автури. Переважно це штатні працівники редакції, літератори. Так же не можна! А чому на сторінках «Перця» не виступають передовики виробництва, керівники заводів, директори радгоспів, голови колгоспів? Де позитивний досвід?

 

З реакції притихлої аудиторії Ігор зрозумів, що передав куті меду. Після закінчення засідання, коли він вийшов, Маківчук, люто глипнув на мене: «Ну й однокурсники ж у Вас!». Набрав по «сотці» телефон на той час уже секретаря ЦК з питань ідеології Єльченка:

 

- Юрію Никифоровичу, добрий день! Маківчук турбує… У вас є вільна хвилина? Юрію Никифоровичу, от у нас у «Перці» було багато кураторів. Одні були гірші, інші – кращі. Ну, а оце тепер ви прислали нам Ненька. То що я вам хочу сказати, Юрію Никифоровичу: ніж мати таку неньку, то краще вже залишатися круглими сиротами!

 

Не обділений почуттям гумору секретар ЦК хрюкнув у слухавку, й бідолашний Ігор більше до нас не з’являвся.

 

 

Якось, коли Маківчук відправився на засідання в ЦК, всі працівники редакції зібралися в одній кімнаті потеревенити. Підчас розмови хтось запропонував заспівати українських пісень. Не знаю, як так сталося, але всі дружно затягли «Ще не вмерла України…». Колега Орлов прилаштувався диригентом нашого імпровізованого хору, за співом ніхто й не помітив, як шеф повернувся до редакції. Коли побачили його за спиною в диригента, всі враз притихли, а Орлов і далі наспівує, розмахуючи руками, а потім помітивши, що щось не те, обертається і бачить перед собою похмурий вигляд шефа, який говорить йому:

 

- Ну, ти старий жидяра, викрутишся, а їх же посадять!!!

 

На завершення хотів би додати від себе кілька слів. «Перець» у радянський час досягнув свого найбільшого розквіту саме за часів редакторства Маківчука, про що свідчить наклад у 3 мільйони 300 тисяч екземплярів на 1 січня 1986 року. Більше того – видання кожного місяця отримувало до 60 тисяч листів від пересічних громадян із прохання допомогти у вирішенні їх проблем. І, як бачимо, «перчанам» вдавалося допомагати людям. На жаль, такий колоритний і авторитетний журнал виявився нікому не потрібний у незалежній Україні. У минулому році влада видання закрила, за офіційною версією – ніби через нерентабельність, за не офіційною – хтось із сучасних «бізнесюків», наближених то тогочасної влади, «поклав оком» на приміщення журналу. 

Малюнки зверу до низу: Р.Сахалтуєва, А.Аратюнянца та В.Чмирьова

 

 

01.04.2014

Співзвуччя душ, романтики й любові

  • 17.11.18, 13:23

Днями в гостинному залі Центральної районної бібліотеки справжніх поціновувачів поетичного слова зібрала цікава літературна подія у нашому місті – презентація збірки „Поетичні дуети” двох чудових поетес: Любові Кульби із Тернопільщини та Любові Глущенко із Хоролу, яка вийшла друком у лубенському видавництві. Презентація цієї збірки проходила під гаслом „Співзвуччя душ, романтики й любові”, адже лише співзвуччю душ двох поетес та їхній творчій співпраці вона завдячує своєю появою. Лірично-романтична збірка написана двома поетесами, яким батьки у свій час подарували однакові імена – імена Любові.
Любов Степанівна Кульба народилася у мальовничому та історичному місці на Тернопільщині. Після закінчення Кременецького педагогічного училища 22 роки працювала вихователем у дитячому садочку в селищі Біла біля Чорткова. Довгий час працювала в Італії. В 2015 році вона стала одним із ініціаторів видавництва поетичної збірки про героїв Небесної Сотні та українсько-російської війни. Ця поетична збірка була зібрана волонтерами, які побували у пеклі війни та виразили свій внутрішній світ у віршах. В поезію вона закохана давно і, як автор, має надзвичайно багатий літературний доробок.
Наша землячка Любов Анатоліївна Глущенко народилася і виросла у місті Хорол. Закінчивши із золотою медаллю середню школу №3 міста Хорол, вступила на навчання на фізико-математичний факультет Полтавського педагогічного інституту імені Короленка. Після його закінчення розпочала свій трудовий шлях у рідній середній школі № 3 учителем математики. Згодом очолила районний методичний кабінет районного відділу освіти. По сумісництву продовжувала працювати учителем математики у спеціалізованій школі № 1 міста Хорол. За свою трудову діяльність була нагороджена нагрудними знаками „Відмінник освіти України” та „Василь Сухомлинський”, а також безліччю грамот та подяк.

На творчій зустрічі ці дві чудові авторки – одна із серця України – Полтавщини, інша із Тернопільщини презентували для глядачів (а ними були вихованці Любові Анатоліївни – учні старших класів Хорольської спеціалізованої школи № 1, працівники районного відділу освіти, викладачі української мови та літератури, учасники літературно-мистецького об’єднання „Хорольські дивоцвіти” і читачі хорольської книгозбірні) чудову збірку, яка вийшла у співзвуччі їхньої творчості, була поєднана одними темами і філософськими роздумами, зібраними в єдиний поетичний сонет. Це насправді дивовижне поєднання, коли один автор розпочинає писати вірш на одну тему, а продовжує його інший автор. В літературі – це водночас і експеримент, і новаторство і дивовижний симбіоз творчості. Тому не дивно, що кожна прочитана поезія була нагороджена оплесками глядачів і великою кількістю квітів, які лягли того дня до ніг поетес.
Після презентації спільної збірки поетес „Поетичні дуети”, Любов Глущенко зробила творчу презентацію своєї збірки „Зоряні вірші”. До речі, обидві збірки були презентовані на екрані і мали іще й наочне підкріплення.
Нам залишається лише побажати Любові Глущенко та Любові Кульбі подальшої літературної співпраці, незгасного творчого горіння і народження нових поетичних шедеврів.


_R

_R

безкоштовно

  • 11.11.18, 09:54
Я пишу безкоштовно вірші
І не хочу їх продавати.
Це частина моєї душі,
Їх продати - це душу за ґрати.

Я пишу не на конкурси їх -
Вони там будуть задніх пасти.
Вони проза - смуток і сміх,
Нагороди їм важко нести.

Їм за розум бал не поставлять,
Помилки в них в розумне вплелись,
Вони в поспіху, ніби равлик,
На землі вони дивляться ввись...

Може з ними щось і не так,
Десь глибоко, десь дуже мілко -
Їх писав же ж трохи дивак.
А йому вони, мов у холод грілка.

Хтось вважає, що це собі зрада -
Дурень думкою багатіє.
Ну хоч чимось. І це відрада.
Жити зовсім в світі не вмію.

Вірш українською на конкурс

А сонце - то Бог
-----------------------

Торбинку з коханням повісив на цвях 
В коморі бажань, та закрив навіть дверці.
Шукаю десь сонце,  десь там – в небесах,
І Бога шукаю в розбитому серці.


А сонце то – Бог, а Бог – то кохання,
Та тільки існує ще якийсь лиходій.
Він хмари збирає всім на страждання,
Бо зимно завжди від тих його дій.


Так, сонце закрито! Ми як, посліпли,  –
Все хмари над нами – під сонцем ті хмари.
І я вже не птах з крилом білокрилим,
І тут про кохання ніхто вже не марить.


Лишилось мені блукати у снах
Неначе примара – істота без плоті.
Та сон той один – вбігаю на дах,
Щоб хоч вгамувати себе у польоті...


Скоріше за все… Так! - потрібно на дах,
Ще трішки і буду ось там – на звороті.
Мій Бог, заблукав я в дарованих днях,
Пробач, що бажаю літати без плоті…


Торбинку з коханням повісив на цвях,
А з нею і крила свої там зоставив.
Понуро вже йду, бо – зовсім не птах,
Бо мрія крилата мене вже не вабить…


18.02.18

© Copyright: Віталій Тугай

а конкурс цей тут: http://blog.i.ua/community/6924/2250921/
там є посилання на всі  конкурсні роботи 

Посвята Катерині....

Якщо з зачаття до сьогодення  ти ріс  і живеш у російськомовному середовищі  і українську вчив тільки  у школі, то дуже важко буває часом передати вир своїх почуттів, емоцій, відчуттів соловїною.  І зараз я  хочу подякувати своїй любимій вчительці  Катерині Петрівні Голіус за те що вона буквально мене змусила полюбити мову : «Лєрка, вчи мову зараза, тобі ж вона точно згодиться» і як у воду гляділа.  Усвідомлення що ти українка, що живеш у своїй країні, то і маєш володіти мовою прийшло не одразу. Мені іноді буває тяжко, бо я намагаюсь  міркувати  українською, а розмовляю російською, але ж початок покладений, то все буде добре.  Люба Моя Вчителько, я дякую тобі і низько вклоняюсь, а зараз ваш любимий вірш у моєму виконанні, ну як ви любили, співаючи:

І як тепер тебе забути?
Душа до краю добрела.
Такої дивної отрути
я ще ніколи не пила
Такої чистої печалі,
Такої спраглої жаги,
Такого зойку у мовчанні,
Такого сяйва навкруги.
Такої зоряної тиші.
Такого безміру в добі!..
Це, може, навіть і не вірші,
А квіти, кинуті тобі.


cvetok kiss  heart  ua_flag ua_flag

Моя твоя мова

  • 09.11.18, 09:30
Я народилася в тій частині нашої країни, де більш звично чути російську або суржик.Російською розмовляли всі вдома, в садочку, школі, універі. Тільки бабуся іноді видавала влучні українські прислів'я, від яких неможливо було не сміятися-настільки гармонійно вони "лягали" в жартівливі ситуації мого дитинства. Коли мене на кілька років вимушено перевели до школи сільської, я добрячу половину предметів не могла одразу сприймати-всі терміни були дивні та незнайомі: сполуки, луги, добуток, дотична, потужність(матінко рідна, хто то все вигадав?! ))) А моя бідна вчителька української родом їз Західної України все хитала головою, слухаючи жахливу вимову слів у віршах в моєму виконанні. Та це не завадило їй на випускному концерті дати мені роль баби Палажки з "Кайдашевої сім'ї"))) "Ой люди добрі, що ж мені на світі божому робитииии..?",- і далі за текстом волала я зі сцени. Батьки сміялися до сліз .
А потім,вже на роботі, була мова ділова-шаблонні фрази офіційного документообігу-нічого особистого, онлі бізніс)))
І лише познайомившись з тобою, я відкрила для себе українську як мову свого серця.Нею пишу тобі листи про дурнички та серйозні речі, про буденні або чудові події, про свої відчуття. Моєю -твоєю-нашою мовою.
 О, це я , до речі, підписую петицію:-):-):-) про мову:-):-):-) давно "діло" булоlol

Страницы:
1
2
3
4
5
6
7
8
231
предыдущая
следующая