Про Ельфів і не тільки...

Не раз і не двічі задавав собі питання - чому майже всі письменники, котрі присвятили свою творчість фентезі, впевнені, що Першонароджені повинні:
- Поступитись людям територією
- Конфліктувати з людьми
- і врешті решт зникнути
Взагалі-то, найправильніше цю проблему вирішив Пол Андерсон у "Зламаному мечі". За його теорією, світи Ельфів та Людей майже не перетинаються, а існують паралельно. Люди можуть відчувати Ельфів на духовному рівні, а вже спілкуватись з ними можуть тільки знахарки, яких непоштиво прозивають відьмами. З хрещенням, якому Андерсон придає дуже велике значення, лазівки в паралельний світ закриваються.
Цікавою є теорія Андерсона про те, що у Ельфа нема душі, а отже він позбавлений можливості любити. Звісно, Першонародженні менше емотивні, ніж Люди, хоча - дивлячись які, звичайно. Феанор, наприклад, за напругою емоцій будь-якій Людині дасть три очки вперед. Однак, Андерсон це не Толкін, він серйозно вважає, що Ельфа можна наділити душею через...хрещення. Тільки при тому Ельф забуде, що він Ельф - така ось катавасія.
Толкін, найвищий авторитет в ельфійській проблемі, вирішує її з властивим йому тактом - час Ельфів минув, і вони відпливають на Захід, до щасливого Валінору. Хоча, чому цей час минув - незрозуміло. Гаразд, Нолдор прокляв Суддя Намо, і в прокляття якраз входило оце побажання блукати людським світом, поволі перетворюючись на тіні. Однак, чим завинили Ельфи-Аварі, котрі ніколи не покидали Ендоре? Їм-то за що поступатись Людям своїми лісами?
У Толкіна, наприкінці Третьої Епохи, доволі цікаве ставлення Людей до Ельфів. В краях, від цивілізації далеких, Люди спілкуються з Ельфами, торгують з ними (королівство Трандуїла). Рівендейл - це вже "останній затишний притулок", і Ельронд спілкується лише з дунаданами, нащадками нуменорців. Лоріен же, котрий знаходиться найближче до центрів тодішньої цивілізації, взагалі закрито для сторонніх, і серед роганців про нього ходять недобрі чутки - "ельфійська відьма" проживає в Лоріені. Хто туди раз потрапив - назад не повернувся.
Але Професор, принаймні, не доводить справу до збройних конфліктів між расами. І Ельфи з Людьми дружать - з добрими Людьми, звичайно. Конфлікти, звісно, існують - але в межах загальних бойових дій проти Ангбанду, а чи Мордору. До чести Ельфів, вони не є мстивими - Маедрос, наприклад, не став опісля Нірнает, відстрілювати вастаків, хоча було за що.
І тут в ельфійську проблему вломлюється  Анджей Сапковський...
Скільки мені доводилося розмовляти і з поклонниками творчости цього товариша - якось паном його назвати язик не повертається - і з прихильниками гри "Відьмак", ніхто не помічав деяких цікавих особливостей його багатотомної епопеї.
Починав Сапковський як "іронічний фентезіст". Перша частина "Відьмака" складається з казкових сюжетів, загиджених так, що навіть оркам не снилось. Білосніжка, котра спала з сімома гномами - не найогидніша версія. Враження таке, що у поштивого поляка було дуже важке дитинство, залізні іграшки і дитбудинок замість люблячої мами.
Потім світ Сапковського починає розширюватись і вже не обмежується казковими сюжетами. Власне кажучи - Сапковський це Толкін навиворіт. У нього навіть гобіти є, тільки називаються по-іншому. Але те, що у Професора є красивим, у Сапковського є огидним.
Щодо Ельфів, то тут Сапковський зробив нам, українцям, честь - він дав Першонародженим можливість повоювати у повстанському війську. Я свого часу вивчав матеріали по бойовим діям УПА - так скоя-таелі (Ельфи-повстанці у Сапковського) фактично повторюють деякі операції наших партизанів.
Ясна річ, що Сапковський Ельфів не одобрює. Його теорія така - Першонароджені, звісно ж, від Людей талановитіші, розумніші, красивіші, врешті-решт... Ну і нема чого їм взагалі існувати, як окремому народу. Люди плодяться швидко, Людям потрібні території... Ельфи мусять злитись з Людьми в один народ і зникнути - Валінору в світі Сапковського не передбачено.
Однак, Ельфи зливатись з Людьми в одну спільноту не бажають. Нудить їх, бачте, від хамства, бруду, людського свинства. І Сапковський не шкодує чорної фарби - Ельфи-повстанці відстрілюють Людей з лісових засідок, є страшними расистами (трохи не написав - українськими націоналістами), приєднуються до жахливої Імперії, і - о жах - вбирають чорні однострої зі срібними стрілами.
Опісля такого "падіння" винищення Ельфів стає справою шляхетною, а головне - добре оплачуваною. Наприкінці, коли Імперія Зла, ясна річ, впала - прості добрі Люди діляться з полоненими Ельфами шматком хліба. Сапковський наводить дуже багато подробиць в описі бранців - брудні, завошивлені, смердючі... Ви вважали себе кращими - так ось же вам...
Ясна річ, що кожен письменник вкладає в свою модель світу своє бачення світу. Мораль Сапковського така - краса і витонченість не мають права на існування. Більшість завжди права, хоч вона, ця більшість, не варта доброго слова - Сапковський не ідеалізує людство. А якщо вас, витончених, ввічливих, гарних мало - зникніть, або помріть, щоб нам, свиням брудним, не було заздрісно і перед собою соромно.
Приблизно подібних же поглядів притримується більшість письменників-фентезистів, у світі яких живуть Ельфи. Конфлікт між расами є неминучим - або Люди винищують Ельфів і роблять це з задоволенням, або Ельфи перетворюють Людей на рабів.
І чого ми так боїмося ввічливих, витончених, розумних? Страшно потім дивитись на себе у дзеркало?
Цікавим винятком з довгої шереги ельфоненависників є Майкл Муркок. В романі "Вічний войовник" великий воїн Ерікьозе, якого Люди прикликали, щоб воювати проти лихих і жорстоких Елдренів (майже Ельдар), з жахом починає розуміти, що він воює якраз на боці лихих і жорстоких осіб - Елдрени ж є зразком лицарства і відваги. Спроба примирити обидві раси закінчується провалом, та остаточно добиває Ерікьозе одна деталь - в останній цитаделі Елдренів є арсенали, в яких заховано найсучаснішу зброю: автоматичні танки, лазери, гармати... А Елдрени воюють мечами і луками - бо так озброєні їхні супротивники.
Елдрени у Муркока - прибульці з іншого світу. Ерікьозе - теж з іншого світу, він знайомий з усією тією технікою. І великий воїн всупереч волі правителя Елдренів виводить на поле битви вбивчу зброю.
Муркок вирішує проблему просто - очманілі Елдрени зостаються на планеті самі: Ерікьозе винищив своїх одноплемінників до останньої людини. Сам він пояснює свої дії так - подібні жалюгідні істоти, котрим завжди потрібен ворог, не мають права жити на світі. "Коли б вони знищили вас, - пояснює він розгубленому правителю Елдренів - то накинулися б одне на одного і воювали б століттями. Я тільки прискорив процес".
Ще один оригінальний варіант співіснування двох рас подає Мирослава Горностаєва, наша землячка. Її Дивні (тобто ті самі Ельфи), як і у Муркока, є прибульцями з іншої планети. Їх світ загинув - і Дивні шукають собі притулку. На одній з планет вони віднаходять людську цивілізацію раннього середньовіччя. І укладають з одним народом військовий союз, взамін на можливість поселитись на їхній території.
Прибульці допомогли місцевим розгромити ворога. Але ж Люди - це тільки Люди. З усіма наслідками. І Дивні вирішують змінити Людство духовно. На жаль засобів у них вистачає лише на один народ.
Цивілізація, що виникла в результаті - це неймовірний "гібрид вишні з сакурою". Японська витонченість, але без жорстокості, українська любов до краси, але без оцього нашого остійського "моя хата з краю". Нащадки Людей і Дивних створили неймовірний світ. Ну, а сусідів, звісно, задавила жаба - і понеслось.
Отже, сумно - але існувати разом раси Ельфів і Людей можуть лише в разі "підтягування" Людей до ельфійського рівня. Чим, до речі, займався у Толкіна славетний Фінрод Фелагунд - виховував. Часу це забирало багато, але князь Нарготронду твердо вірив в успіх.
Наш час не сприяє не тільки Ельфам, але й тим з нас, хто хоче бути схожими на Ельфа, а не на немитого орка з пляшкою пива в одній руці і сигареткою з планом в іншій. Доходить до того, що ввічлива, непитуща людина починає викликати підозри. У мене один час були певні проблеми з діловими партнерами, тому, що я не хочу вживати спиртне. Не не вмію пити - просто не хочу. Потім до цього звикли, однак...
Часом світ стає таким огидним, що думаєш - а чи варто триматись за якісь заборони. З орками жити... Ну й тому подібне... Але ж таки варто... І я не вірю, що я є самотнім.
Люди, будьте Людьми... Тоді, може й Ельфи повернуться


 

Страждання молодого Келегорма.

Найбільше мені у Професора подобається його ставлення до мов. Жоден творець фентезі не створив для своїх героїв повноцінну мову. І не одну - одразу декілька.
Найцікавіше - що мови пішли в хід: ними не тільки говорять, ними складають вірші і пісні.
Моїх власних знань квенья та синдарину вистачало свого часу на кілька дзвінких фраз під час чергової рольовки. Тому завжди по-доброму заздрив тим, хто цими мовами володіє настільки, щоб продовжити стару добру традицію ельфійської поезії.
Не так давно натрапив на пісню - я чув її і раніше, однак якось до мене не доходив її зміст. Сюжет доволі простенький - ельф страждає від нещасливого кохання. Оскільки мене більше цікавили бойові марші, то я, як-то кажуть, слухав та не прислухався.
А нещодавно перебирав старі записи, і знайшов цю пісеньку. Виявилось, що страждає за жорстокою дівою не просто собі ельф - син Феанаро.
І чим я цю пісню слухав 5 років тому... Може тому, що недолюблював Перший Дім, і пропустив мимо вух.
Згадалася в зв язку з цим цікава історійка. Наша команда толкінутих вперше, і як потім виявилося, востаннє вирішила зіграти "Нарготрондську усобицю". Вийшло з того одне велике казна-що: наш Фінрод виявився запальнішим за Феанорінгів, а я, Саурон, на його тлі взагалі мав вигляд блідої поганки. Не говорю вже про решту персонажів.
Так от, вже опісля всього, наші дівчата - а куди ж без них - засперечалися, кого б вони покохали на місці Лутіень.
Голоси розділилися надвоє - поміж Береном та Даероном. Одна, найпродвинутіша, заявила, що покохала б тільки Фінрода, тим більше - за сюжетом синдарська князівна мала доволі близько знати родича свого батька. Наша "готка", котра в цій грі була Тхурінгветіллю, заявила, що закохалася б лише в Саурона. Ельфи тільки знизали плечима - а чого ще очікувати від подібної особи.
А про сина Феанаро так ніхто і не згадав.
Співати пісню про нещасливе кохання з-поміж чудової сімки міг лише Келегорм.
Отже - Келегорм... Третій син Феанаро, найстарший серед трійці ККК. Білявий красень поміж рудих та чорнявих. Вдався в бабусю Міріель, напевне... Затятий мисливець - принаймні у нього одного є власний пес та ще і зі зграї самого Ороме.
Запальний і гарячкуватий, як і його браття. Однак - вірний у дружбі: стосунки з Арельде, донькою Нолофінве, підтримував навіть під час ворожнечі поміж родами. Арельде теж не забувала побратима по мисливським забавам: першим, кого вона вирішила відвідати опісля того, як покинула Гондолін, був Келегорм.
З братів найближчим білявому мисливцю був Куруфін. Карантір завжди був якось сам по собі, згодом Маедрос відвів йому Таргеліон, а інших двох К поставив стерегти Аглонів прохід.
До речі, цікаво - а чого вони опинились у Гімладі разом? Землі не вистачило? Сумнівно... Не захотіли розлучатись? Оце можливо. Та й місце там було небезпечне - стратегічна ущелина, гірська дорога.
Хоробрий воїн - відзначився ще в Підзоряній битві. Добрий кіннотник - якраз воєводою кінного війська його призначив ще Феанор. Кіннотою Келегорм командував і в усіх інших боях.
Під час Дагор Браголлах зумів вивести рештки війська з-під удару і відійти на тилову базу - до Нарготронду. Разом з братом, племінником і доволі великим обозом.
Нарготронд, як-то кажуть, незмивна пляма на репутації білявого Феанорінга. Хоча формально він мав рацію: Фінрод не мав права вести на вірну погибель те, що зосталося від воїнства Третього Дому. Власне кажучи, князь Нарготронду і сам це знав - тому і сталося те, що сталося.
Чи зрозумів Келегорм гру Фінрода? Хто-зна... Якщо не зрозумів, то тоді йому годі виправдатись - він фактично покинув родича напризволяще. Якщо зрозумів - то зробив найрозумніше, позоставивши Фінрода його долі, і його Обітниці.
Мені чомусь здається, що зрозумів - що таке Обітниця син Феанора знав краще за будь-кого.
І тут Келегорма наздогнало оте його закляте кохання. До Лутіень.
Хоробрий воїн і відважний воєвода неначе божеволіє... Власне кажучи - нічого дивного: ельф закохується раз у житті, а серце панни вже зайняте.
Він намагається утримати Лутіень у Нарготронді. Його брат веде перемовини з Тінголом - у Куруфіна свій інтерес: якщо брат одружиться з Лутіень, то Нарготронд дістанеться йому.
Опісля загибелі Фінрода брати стають ізгоями - з ними до Гімрінгу не повернувся ніхто, навіть син Куруфіна.
Вони ще раз намагаються викрасти Лутіень - це вже найбільше падіння, адже дівчина ясно дала зрозуміти, що не любить Келегорма.
Однак в Лутіень та Берена стріляє таки Куруфін. Не Келегорм.
Уявляю собі, що сказав родичам Маедрос по їх прибутті до Гімрінгу... Найстарший Феанорінг товаришував з Фінродом, ну і репутація Рудого завжди була бездоганною.
Брати приймають участь в Останній Битві - Нірнает, Келегорм як завжди на чолі кінноти.
Отже - йому пробачено. І братом і його воїнами.
Напад на Доріат Келегорм якщо й не очолив - Маедрос намагався стримувати братів, і стримував, доки Берен та Лутіень прожили своє друге життя - то, принаймні, ініціював.
З помсти? Хто-зна... Хоча кому тут мститись - сину Берена...і її? Що було основною причиною? Тільки Сильмарил?
Під час взяття Доріату троє Феанорінгів наклали головами. Воїни Келегорма помстились за воєводу, зоставивши у лісі двох підлітків - синів Діора.
Дружинники, отже, таки любили свого князя... Але чому саме так помстились - адже діти для ельфів є святинею...
Не знаю, з якого це випливло глюку, але читав і неодноразово, що доріатці користувались отруєною зброєю, і ніби, лише завдяки цьому Діору вдалося здолати трьох синів Феанора. Однак, підтвердження цьому у Професора не знайшов.
Не любив я ККК, однак чомусь шкода мені цього воїна і закоханця. Злочинець задля любові... Навіть не третій зайвий - четвертий...
Pella hisie, penna mar
orenyan iltuvima lar.
Erya tenn ambarone sundar
 nalye firie, nwalme, nar.
Tular Valar mi silme fanar.
Meldanya curuntanen tanar.
Minya Vard elerrile anta;
miruvore Yavanna quanta.
Ulmo - losse earo, yallo
Aule cara vanima canta.
Nesso - lintesse, Vano - helma.
Tula Melkor ar anta melmo.
Erwa na Feanaro hin,
uner mara voronda nin.
Hlara, melda carmeo aina,
laurefinda ve Laurelin:
u-kenuvalye tenn Ambar-metta.
Hlara enya metima quetta.
Pella hisie, pella nen,
tira iluvekena hen.
Indis. Engwa indeo olos.
Nava manina elya men.
Нет мне дома и за морем,
И в далях туманных полей -
Нет покоя, как нет и сердца -
Ты сожгла его до корней.
Только Валар создать могли
Тебя, любимая, дочь Земли;
Варда свет подарила белый,
Напоила Йаванна хмелем,
Ульмо дал тебе пенный образ,
Ауле вылепил дивный облик,
Нэсса с тела сняла оковы,
Мелькор заставил любить другого...
Одинок Фэанаро сын,
Нет преданных ныне ему.
Слушай, дева, чьи кудри - злато,
Ты, что создана мне на беду:
Я бессмертен, нет худшей доли -
Мне не видеть тебя, доколе
За туманы, за гладь воды
 Не уйдут и мои следы;
За тобою, чей путь был краток,
Как летящий по ветру дым.

Попередження - хто не читав "Сильмарилліон", тому краще не витрачати часу на цю оповідку, бо все одно не зрозумієте хто з ким воює, і де це все діється.



Фан-оповідка за мотивами епосу Дж. Р.Р. Толкіна "Сильмарилліон"
                                                                            Тільки для толкінутих ))

                                                         Щасливчик

[ Читати далі ]

Лора. "Чорний лебідь"

Знову якось трапилася на очі ця оповідка. Не люблю я її - навіть не за різкий, який-то злобний тон. І не за занечищення "світлого образу" одного з улюблених героїв.
А просто в оповідці цій зламано основний принцип існування світу Арди.
Ельфи відріжнялись від Людей не лише безсмертям і більшою відпорністю тіла, а ще й силою духу. Не в плані хоробрості, а чи душевної витривалості - кожен Ельф володів певними здібностями, які Людина сприймала як паранормальні.
Спілкування подумки. Можливість "затулити розум" від стороннього втручання. Духовне цілительство.
Завдяки цим здібностям Ельфи ніколи не піддавались лихій силі.
Дійсно, при всій своїй могутньости, ні Моргот, ні Саурон не змогли "перевербувати" жодного Ельфа. За одним винятком, але про нього трохи нижче.
Були битви, були полонені... Однак не було ні перебіжчиків, ні зрадників.
А отже - духовний світ Ельфа залишався закритим від ворога до кінця.
Які є аргументи проти?
Версія про те, що орки є "виведеними з Ельфів". Однак - сам Толкін вагався між цим варіантом і походженням орків "від мавпи". І більше схилявся до другого. До того ж під час усіх белеріандських воєн жодного полоненого Ельфа не було перетворено на орка.
Зрада Маегліна. Однак це одиничний випадок. До того ж Маеглін страждав від нещасливого кохання. Тобто був у депресії - подібний стан душі міг привести і до смерти явного тіла. А отже захист його духу фактично не працював.
Повернення з полону втікачів, якимось чином "порчених" Морготом. Однак - знов таки, ніде не говориться про те, що ці особи служили злу. Колишній воєвода, бранець-втікач Гвіндор з Нарготронду і діє і поводиться цілком розсудливо. Звичайно - він страждає і духовно і фізично, однак переборює тугу і страх і зрештою - гине як воїн.
Пані ж Лора хоче довести, що Моргот мав повну владу над душами тих Ельдар, до яких міг дотягтися. І доводить це на прикладі Маедроса.
Доводи ці, однак, доволі неприйнятні.
- Маедрос-Майтімо вважав себе "учнем Мелькора"... Дуже сумнівно - думаю, що бунтівний Вала, "обробляючи" Феанаро не розмінювався на дрібниці. Тобто - не агітував поодинці його синів.
- Маедрос ненавидить Інголдо, тобто Фінрода. За те, що той такий "вірний і правильний", вважає, що світ, створений Еру, є бездоганним. Неправдоподібно - за Сильмом Майтімо охоче спілкується з князем Нарготронду - полюють разом, тощо. І ніколи б не став Маедрос так огидно радіти з загибелі родича.
- Моргот має повну владу над душею Майтімо. Власне - старший син Феанаро, герой "Чорного лебедя" є повним віддзеркаленням Моргота: такий же злобний і заздрісний. Що зовсім не відповідає першоджерелу.
- Визволення Маедроса з полону є комедією - Морготу набридло забавлятися. Про те, що все це фарс, знає Маедрос, та не знає Фіндекано. Фіндекано є єдиним, кого поважає герой оповідки - за те, що молодий воїн "не лізе йому в душу". Але що ж це за друг, котрий не може відчути, що з другом щось негаразд...
Однак - чому таке бачення сюжету і героїв?
Можливо - зіграв свою роль світогляд "войовничого Арфінга".Деякі з прихильників Третього Дому просто таки ненавидять Феанаро і всю чудову сімку.
Можливо - бажання показати Зло в усій його силі. Однак - сила ця, згідно з сюжетом Сильму, весь час дає збої.
Можливо... Навіть не знаю. Однак - оповідка дуже не подобається: недарма я її свого часу кинув до папки з "ЧКА-шками".
І прийшла до голови цікава думка - це пані Лора знівечила так на догоду власним поглядам вигаданий світ. Тоді яка ж ціна всій науці історії - адже її теж пишуть Люди, а не праведні Айну?

Маеглін, або Ключі Судьби.

Цікава постать цей Маеглін -  в усьому Сильмі більше нема такої: ельф, котрий став зрадником по власній волі.
Професор зауважив якось, що Люди могли битися по різні боки "барикад",
але Ельфи противились злому до кінця - за визначенням.
В стародавніх трагедіях поняття таке було - "Бог з машини". Тобто - добра сила, котра вирятовує героїв з безнадійних ситуацій.
"Диявол з машини" найчастіше трапляється в сумній реальності: особа, котра
чинить зле нехотячи, просто тому, що не може вчинити інакше.
А може ту особу на те запрограмовано.
Щодо Маегліна, то тут алогізм на алогізмі - не потрібно й відшукувати.
Почнемо з початку - з зустрічі його батьків.
Діти Нолофінве ніколи не були одним цілим, як Феанорінги, чи Арфінги.
Принаймні - між Фінгоном та Тургоном особливої приязні не
просліджується. Наймолодший їхній брат (про якого в Сильмі немає згадки)
загинув чи-то під час Крижаного походу, чи-то в найпершій сутичці на
нових землях. З того часу Нолофінве та його діти чітко розділяються на
дві групи:князь і його спадкоємець та Тургон з сестрою.
Друга пара виникла, можливо, не випадково: у Тургона загинула дружина, і його доньці була потрібна жіноча опіка.
Про відхід Тургона до потаєнного міста, котрий підозріло нагадує дезертирство, я вже писав колись, тож не буду повторюватись.
Де знаходиться Гондолін - не знали навіть найближчі родичі:сам Нолофінве
та княжич Фінгон. Принаймні, на Останню Битву Фінгон брата не запрошував
і явно не очікував.
І от князівні Арельде "тісно стало у граді"
- Тургон її відпускає... Нехотячи, з застереженнями, але відпускає. У супроводі всього трьох вельмож.
Питання - він аж так довіряв сестрі? Ні, я ні чого не маю проти леді, однак відомо всім, що панни є... е... трошки балакучими.
В Белеріанді тоді було спокійно, однак могло трапитись всяке. Зграя орків-вивідачів, наприклад.
- Панна зібралась їхати гостювати до старшого брата, однак, схоже, що за
Фінгоном вона скучила менше, аніж за красенем-кузеном. Принаймні, вона
вирішує спершу навідати Келегорма.
- Найбезпечнішим є шлях через  Доріат, однак Арельде не пропускають...доріатські прикордонники. Взамін  вони вказують їй дорогу через Еред-Горгорот, сповнену страховищ і отруєних джерел.
Був би я Феанорінгом - за одне це розніс би Доріат в щепи. Невже не можна було узгодити з Тінголом дозвіл на проїзд однісінької леді і трьох охоронців?
Відважна Нолде іде вперед - а як же інакше... В тих страхітливих місцях вона відбивається від супроводу, і рятується дивом. Однак - до замку родичів таки добирається.
Панну очікує розчарування - ККК майнули до Таргеліону, в землі Карністіро.
Однак, її приймає з почестями "народ Гімладу" - і можливо намісник
Келебрімбор (?)
В очікуванні кузенів леді починає їздити на полювання. І одного дня щезає у лісі.
Тепер про Еола, татка майбутньої "погибелі Гондоліну".
В тих фанах, які мені траплялися, співчутливі "Еолінги" тиснуть на
"суспільну нерівність" цієї пари. Мовляв, пихата князівна-Нолде гребувала "ельфом-простолюдином".
Однак, Еол є вельможею і родичем князя Тінгола. В Сильмі його означено як "Телеро шляхетного роду"
Чому вельможа з Доріату живе відлюдником і має прізвисько Моріквендо (Темний Ельф)? Напевне ж не від білого та пухнастого характеру. З гномами йому краще спілкуватись, ніж з одноплемінниками, сонячного світла він не
терпить, однак має якихось челядинців і зв язок з Доріатом. Принаймні -
про Вихід Нолдор він знав, і зробив висновки.
- Еол заманює Арельде до своєї оселі чародійством. І хоча Професор зауважує, що "ніде не сказано, що Арельде вийшла за Еола вкрай неохоче, або життя в Нан-Ельмоті було їй ненависним", однак... Щось не віриться, щоб їхній злюб був щасливим.
От у цієї дивної пари і народився Маеглін.
М-м,родинні стосунки, де мати вихваляє звитяги Нолдор, а тато кляне
материних родичів, називаючи їх "убивцями родичів ( Альквалонде),
завойовниками і загарбниками наших осель(а це вже, вибачте, неправда)",
для гарного виховання непридатні. "Духом і розумом" Маеглін удався в
батька - цікаве зауваження, однак. З лиця юнак був схожим на Нолдор,
однак успадкував від батька мовчазність, чародійський голос і якусь
неельфійську потайну злобність. Для порівняння - якщо в рознос йшов
котрийсь з Феанорінгів, то його часом не могли втримати і шестеро
позосталих.
- Від матері юнак дізнається про свого вуя Тургона, і про
те, що Тургон має лише доньку і не має спадкоємця. Повний алогізм -
Гондолін був неприступним, Тургон не воював (ніхто ж не міг передбачити
Нірнает). Про якого спадкоємця може бути мова? Єдиний шлях -  убивство
родича, чи не занадто?
Ясна річ - злюб закінчується розлученням, тобто втечею Арельде.
За все існування ельфійської спільноти - Арельде єдина, котра наважилась
на розлучення. Саме розлучення, не розлуку. Розлука між Ельфами
траплялась, і досить часто - Феанор, їдучи до Форменосу, зоставив в
Тіріоні Нерданель, а Фінве - Індіс, ну і під час Виходу Нолдор багато
жон і коханих не наважились відправитись в небезпечний похід. Однак -
ініціаторами розлуки, як правило, були чоловіки, і пари сподівалися на
возз єднання. Арельде ж явно не збиралась повертатись до чародійського
лісу.
Читав доволі злобні фани "Еолінгів" про те, як пихаті Нолдор
знущались над бідолашним Синда, котрий кинувся наздоганяти жону і сина.
Однак - по тексту - нічого такого не просліджується. Навіть Куруфінве,
на якого натрапив Еол в своїх пошуках, просто посилає незваного родича
подалі. П ятий Феанорінг, ясна річ, не є зразком ввічливості, однак його
гнів є цілком виправданим: шлюб, підозріло схожий на насильство, "без
дарунку чи дозволу" на думку нолдорського княжича є ганебним для його
кузини. Однак "злобний Куруфінве" все-таки вказує Еолу дорогу, якою
вирушила Арельде. Не бажаючи втручатись в родинні справи, напевне.
В Гондоліні Еола... приймають з почестями. Тургон сходить з трону, бере
чоловіка сестри за руку і визнає його родичем. Єдине застереження: Еол
нині не може покинути Гондолін і мусить жити у граді.
Подальша  промова Еола - це просто перл. Долину Тумладен він оголошує "землею Телері", Нолдор - завойовниками (нагадаємо - Нолдор жили в Белеріанді до своїх мандрів у Валінор нарівні зі своїми телерійськими родичами). Арельде з сином він оголошує своєю власністю - "я вимагаю повернути те, що справедливо моє - дружину та сина". В разі ж відмови Маегліна - люблячий татко загрожує його проклясти.
М-м... білі і пухнасті доріатці... Нехай там Еол і є якимось винятком, але варто згадати Тінгола з його забороною квенья, або те, як він послав бідолашного
Берена Морготу в зуби...
Тургон відповідає по-княжому: про нолдорські мечі, котрі бережуть спокій Белеріанду (не йому б про це казати, звісно, однак...), про те, що без заслони з цих мечів ті з Синдар, яких не прикриває чародійський пояс Доріату, давно б гарували в ангбандських копальнях. І знову пропонує, тепер уже жорсткіше - жити тут, або померти тут.
Люблячий татко вихоплює дротик і метає в сина з криком: "Я вибираю друге, для себе і свого сина. Ти не заволодієш тим, що належить мені"
Коротше, від пана Еола на милю несе Ангбандом... Або людським суспільством набагато пізніших епох.
Сина Арельде закрила собою - мати і Нолде зробила свій вибір.
Потім відбувся суд. І страта.
Маегліна звинувачують в тому, що він навіть оком не змигнув, коли батька
зіштовхнули зі скелі. Ну, на мій погляд, важко очікувати від хлопця
синівської любові до чоловіка, котрий вбив його матір і хотів вбити його
самого.
Довга передісторія, звісно - але вона напевне пояснює деякі особливості характеру княжича Гондоліну.
В коханні йому теж не пощастило - покохав кузину і покохав невдало. За
законами Ельдар шлюби між такими близькими родичами не схвалювались:
кузин (кузенів) сприймали швидше як сестер (братів)
Хоча Арельде подобався ж Келегорм...
Ну, а тепер про основну його провину і загибель.
Боягузом Маеглін не був - більше того, приймав участь в Нірнает.
Людей він недолюблював - як відомо в Гондоліні побували Гурін та Гуор, і
Маеглін з ними не дуже ладнав. Ну, а Туора зненавидів, певна річ, - Адан
закохався в князівну Ідріль, ту саму кузину...
Може Маеглін від батька успадкував оте - вважати кохану за свою власність?
Є дві версії Маеглінового зрадництва.
Одна - з "Падіння Гондоліну", огидна не лише на ельфійський - на будь який
погляд. Маеглін, котрий відповідав за ковальську справу, потрапив під
час пошуків рудних жил у лапи до орків. Від страху за своє життя
злощасний ельф одразу запропонував оркам "всі явки і паролі", забажав,
щоб його відвели до Ангбанду (будь-який Ельда краще б помер на місці) і
там виклав Морготу все, що знав про потайне місто.
Версія з Сильму відрізняється кардинально: орки притягли Маегліна до Ангбанду, і там він чи-то не витримав тортур, чи-то психологічної ломки. А на психіку давити Моргот з Сауроном уміли - достатньо згадати загибель загону
Барагіра. В усякому разі - з хлопця напевне витягли його нещасливу
любовну історію, а потім пообіцяли йому Гондолін і одруження з Ідріль.
От що зле - в обох варіантах Маеглін вичікує сім літ. Його відпустили -
цікаво, як він пояснив свою відсутність - і княжич жив в Гондоліні на
правах вивідача.
Будь-який нормальний Ельф виклав би все, що з ним  сталося, попередив про небезпеку та ще похвалився б, що обвів ворогів довкола пальця.
А отже - в душі Маеглін погодився з розоренням міста, що дало йому притулок, і з загибеллю одноплеменців.
Протистояння Маеглін - Туор цікаве ще й тим, що Туор є "голосом Ульмо". Божество прислало його попередити Тургона - збувається Прокляття, всі діяння Нолдор підуть у непам ять.
Ульмо вустами Туора радив покинути град і пробиратись на південь, до побережжя. Так у Тургона був шанс врятуватись.
Маеглін був проти відступу - проти ще до того, як зрадив Гондолін.
Тобто - Туор тут є якщо не "Богом з машини", то, принаймні, голосом
Божества-рятівника. А Маеглін виконує ролю "адвоката диявола".
Послухати Туора Тургону завадила нолдорська гордість. І жаль за своїм прекрасним творінням - теж чисто нолдорський жаль.
Можливо, Туор і Маеглін були лише ключами в руках Судьби... Або Судді.

Революція в раю.

Читаючи про "найпершу революцію в Арді", завжди дивувався - а для чого вона була потрібна?
Опісля спішної евакуації Ельфи у щасливому Валінорі і жили щасливо. Три народи, а власне - три варни побудували собі міста ( цікаво, що Ваніар, Нолдор та Телері поселились окремо від самого початку: Ваніар перебралися до Валмару, ближче до Богів, Нолдор продовжували прикрашати Тіріон - місто на пагорбі, (символічно однак), Телері зосталися на узбережжі.
Всі три народи мали своїх князів (буду все таки притримуватись слов янської термінології). Княжий рід Нолдор з часом розділився на три гілки, до яких входили нащадки князя Фінве та їхні родичі.
Подальші події відомі - з ув язнення виходить Мелькор, відомий всьому світу руйнівник і пакосник. Боги Арди пробачають провинного брата і дозволяють йому не тільки вільно подорожувати Валінором, але й спілкуватись зі своїми підопічними.
Це мені завжди нагадувало старий анекдот про те, як до дитсадка взяли вихователем старого рецидивіста
Тут на мітологію Професора лягає тінь Апокаліпсису - саме там розкручується подібна ситуація. Ті, хто уважно читав Біблію, мають згадати - опісля воскресіння і суду Сатану буде відпущено, і він буде ходити поміж воскреслими і виправданими "овечками" (не забуваємо, що "козлів" уже засуджено і вкинуто у вогняне озеро) та спокушати їх. Жорстко, однак, - адже "овечки" вважають себе у безпеці. Ті з них, хто піддався спокусі - отримають своє разом зі спокусником.
Ситуація в Арді м якша - Ельфи, котрі не послухали Валар і зосталися в Ендоре, не понесли покарання. Однак - іде війна. Перша Белеріандська. Не привчені воювати Телері Середзем я гинуть і страждають, аж доки князю Ельве Сінголло не вдається вимуштрувати військо, домовитись з Гномами про зброю, тощо... Пекло не пекло, але й щасливим життя тих, хто зостався на східному березі, не назвеш. Доріат було оточено захисним поясом, однак за його межами залишились цілі народи.
А захисники і воїни Нолдор тим часом на Західному березі будували Тіріон та Альквалонде.
І слухали оповідки "агітатора Мелькора" у вільний від роботи час.
На те, чим спокусив Мелькор Ельфів, відповідає Професор - владою.
Дійсно, а які ще у раю могли бути спокуси? Території? Скільки завгодно, хочеш на пагорбі Туни будуйся, хочеш на березі моря. Родючі землі? Поруч мати Яванна, Богиня родючости. Все росте само, встигай збирати. Збільшення кількости підданих - для чого? Ельфи все робили власноручно: їхні князі були найкращими митцями та ремісниками. Тобто - їм не були потрібні ні слуги, ні раби. Кордони поміж державами - які у раю кордони, від кого їх охороняти...
І виникає закономірне питання - а чим була для Ельфів влада?
Для Людини влада може бути всім. Можливістю нічого не робити, жити у розкошах... Можливістю панувати над тілами і душами підданих... Володар може спати на похідному жорсткому ложі, носити витерте вбрання і насолоджуватись владою як такою - страхом підданців, підлабузництвом, можливістю будь-якої хвилини розчавити людину морально і фізично.
Однак - влада потребує і віддачі. Володар мусить забезпечувати оборону країни та порядок у межах її кордонів. Володар сам, або руками своїх воїнів (чиновників) чинить суд та розправу, стежить за виконанням законів...
Це у Людей... А яку реальну владу мав, скажімо, Великий Князь Фінве?
У Валінорі на той час відбулися два суди. Перший - над тим таки Мелькором. Фінве на цьому суді був свідком. Судили Мелькора Валар і присудили поганцю триста літ Мандосу.
Другий суд, а радше нарада, відбулася з приводу добровільного відходу до Мандосу Міріель, жони Фінве, і прохання самого Фінве про можливість взяття другого шлюбу. Опісля довгої наради Валар дозволяють Фінве одружитись з ваніе Індіс.
Гаразд - це проблеми, які Ельфи самі вирішити не могли (хоча щодо шлюбу... мм... не певен). Однак - провинного Феанаро судять знов-таки Валар. Це - третій суд, перед цим відбулася вікопомна нарада у князя Фінве, на якій Феанаро загрожував брату мечем.
Вже цю проблему Ельдар мали б вирішувати самі. Гаразд, Фінве сумнівався, що справедливо розсудить сутичку між синами... Однак - у нього мали бути радники, врешті решт...
Про що це говорить? Та про те, що реальної влади Ельфи у Валінорі не мали. Навіть у дрібницях зверталися до опікунів.
Так що ж тоді - Ельдар рушили до Ендоре за реальною владою?
Однак, до загибелі князя Фінве і знищення двох світлоносних дерев, Ельфи і не думали про те, щоб покинути Валінор. Навіть Феанаро - Вогняний Дух, будував свій Форменос на совість, явно не бажаючи нікуди вирушати з твердині.
Коли Нолдор опинились в Ендоре, реальної влади у них, звісна річ, побільшало. Однак...
За всю Першу Епоху відбувся лише один суд - над Еолом, вбивцею князівни Арельде.
Раз поділивши землі, князі Нолдор ніколи не сперечались за їхні кордони.
Оскільки Ельфи - раса дисциплінована, за нечисленними винятками, то вони не мали потреби ні у внутрішніх військах, ні у в язницях, ні у наглядачах над працівниками.
Князь Ельфів - це перш за все воєвода. І тільки...
Єдина сутичка "за владу" - Нарготрондська усобиця... Слід погодитись, що обставини там були екстремальні.
Питання - так все ж таки, чим Мелькор спокусив Феанаро та інших? Невже можливістю повоювати? Але в цьому випадку Темний Вала має вигляд нерозумної істоти: замість лагідних Аварі, для яких війна була ну дуже великим напрягом, він виманив з Валінору на біду собі та Саурону озброєну до зубів касту природжених кшатріїв, налаштувавши їх проти себе.
Напевне лиха сила завжди страждала повною відсутністю логіки. Спершу Мелькор століттями роз яснював Ельфам, як їм погано живеться "під гнітом" Валар, довів Нолдор до стану майже громадянської війни, особливо тиснув на Феанаро, пропонуючи похід в Ендоре і себе улюбленого в якості гіда, (швидше за все, щоб нацькувати їх потім на інших Ельфів), а потім поламав власні ж плани, викравши Сильмарили.
Але найбільше мене дивують Валар, котрі завершили ситуацію прокляттям. І не Мелькора прокляли, а Ельдар, над якими взялися опікуватись.
Не дивно, що частина Нолдор озлобилась і проти Моргота, і проти своїх опікунів. Особливо - Перший Дім і його чудова сімка.
Однак, з вищесказаного виходить, що Ельдар сперечались за символ - золотий вінець. Який так і зостався символом.
До речі - Ельфи безсмертні... Ще одна загадка: яким чином мала відбуватись передача влади? Шляхом добровільного зречення? Маедрос віддав корону Фінголфіну, однак реальної влади у Великого Князя від того не побільшало - і Фінрод, і той же Маедрос володарювали цілком автономно.
Невже вся ця бурхлива революція в раю сталася виключно заради права називатись Великим Князем?

Прекрасні дами Арди...

А тепер про прекрасних леді прекрасної казки... Пам ятаю, що опісля чергової рольовки, наші героїчні панни, котрі, нарівні з нами, брели плавнями, долали перешкоди, тягали на собі наплечники і зброю, зітхали біля вогнища про відсутність гідних жіночих ролей. Майже всі ельфійські леді, згідно Професора, то зосталися у Валінорі, то жили у потаємних градах... Ми ж не мали можливості поставити якусь широкомасштабну гру, грали в основному битви, чоловічого контингенту не вистачало, і тому подруги рольовиків грали воїнів, а зітхали по довгим сукням і гарним зачіскам.
Дівчата взагалі нас дуже виручали. У нас були справжні руді близнята-Амбаруссар: двоє
п ятнадцятирічних фанаток Толкіна, котрі цитували Сильм як Свідок Єгови Біблію. У нас був дуже цікавий "Маглор" - студентка музучилища по класу флейти, одягнена в чорне "готка", яку ми ледве умовили перед грою змити жахливий макіяж під "вамп". На дівицю подіяла лише загроза перевести її в ряди воїнів Ангбанду - "Маглор" була подругою нашого "Маедроса", котрий і привів до гурту це диво природи. У нас був дуже відважний "Фінгон", дівчина, за допомогою якої ми виграли... Дагор Браголлах (гра йшла без правил, на імпровізації). Щоправда, я через неї отримав нагінку від своєї дівчини - коли наші загони
з єдналися, "Фінгон", красуня зі справжнісінькими товстими косами, кинулась мені на шию і почала обціловувати. А моя дівчина стояла поруч, і мені потім важко було їй пояснити, що це таким чином виявлялася любов сина до батька.
Тому, ще з тих часів, які я нині згадую, як найщасливіші в своєму житті, мене цікавило, чому Професор так мало уваги приділяв жінкам.
Дійсно, варто лише порахувати... Якщо у князя Фінве було шестеро дітей - троє синів і троє доньок, то друге покоління походить лише від синів. Доньки Фінве не увійшли до Сильму, і таким чином відступили на задній план. Фіндіс і Фаніель, опісля загибелі Фінве, переселилися разом з матір ю Індіс до Валмару, Іріме, щоправда рушила в похід разом з братом Нолофінве, однак, про її подальшу долю нічого не відомо. Ні дітей, ні чоловіків ці красуні не мали.
Феанаро мав сімох синів, Нолофінве - трьох синів і доньку (якщо рахувати й Аракано, котрий до Сильму теж не потрапив), Арафінве - чотирьох синів і доньку. Тобто - шістнадцятеро.
З синів Феанора одружився лише Куруфінве, і, можливо - за деякими версіями - Маглор. Діти були у самого лише Куруфінве: один син Келебрімбор. Решта княжичів загинула бездітними.
Другому дому пощастило трохи більше: Фінгон Відважний був одруженим, принаймні він мав сина, а за деякими версіями - і доньку. Хоча Професор вагався, чиїм сином "призначити" Гіл галада - один час Гіл Галад вважався сином Ородрета-Артаресто і небожем, або онуком (залежно від версії) Фінрода. Але я буду притримуватись версії Сильма, а то геть заплутаюсь.
У Тургона була жона Еленве, яка загинула під час Крижаного походу... Знову: є князівство Гондолін, немає княгині. Зосталася донька - Ідріль.
Аракано загинув неодруженим. Арельде, донька Нолофінве, мала досить загадковий шлюб, про який нижче. Один син - Маеглін. Про таких росіяни говорять: "в сємьє нє бєз урода".
Третій дім. Фінрод Фелагунд, красень і мудрець. Наречена зосталася у Валінорі. Ородрет, його брат, одружився з "синде шляхетного роду". Ні імені, ні родоводу, як і у дружини Фінгона. Одна донька - Фіндуїлас.
Ангрод - Ангарато, неодружений. Його брат Айканаро-Аегнор закохався в смертну дівчину, платонічно. Загинув бездітним.
Артаніс-Галадріель. Замужем за доріатським принцом. Одна донька - Келебріан.
Отже простий підрахунок показує - у шістнадцяти осіб - семеро дітей. Це, якщо враховувати і гіпотетичну доньку Фінгона.
Далі - ще ліпше. З усієї цієї сімки дітей мають лише Ідріль і Келебріан. Третє покоління нолдорської знаті можна порахувати на пальцях одної руки: син Ідріль і смертного Туора, Еаренділь і троє дітей Келебріан - Арвен, Елладан, Елрогір.
Четверте покоління... Ну, тут і рахувати нічого - Ельронд і Ельрос, сини Еаренділя. Ельрос "стає людиною", тобто його можна в рахунок не брати, його нащадки вже є людьми. Ельронд одружується з Келебріан, старшою родичкою. Втім, для вічно юних Ельфів вік не грає ролі. Коло замкнулось: опісля того, як Арвен прийняла долю смертної, зостаються двоє: Елладан та Елрогір.
Якось, опісля подібних підрахунків, наші дівчата висунули версію, що це є часткою Прокляття Намо. Дійсно, для язичника, наприклад, немає гіршої долі, аніж згинути бездітним. Це вважалося немилістю Богів. І тут явна немилість: від Першого Дому не зосталося нічого, з Другого нащадки є лише у слухняного Тургона, котрий майже всю війну просидів з волі Ульмо у Гондоліні, з Третього Дому... Ну, Артаніс є Артаніс, до того ж у неї донька, і сама вона леді, а за арійським звичаєм (легенди Професор брав арійських народів) рід числиться по батькові.
Щоправда, Фінрод воскрес у щасливому Валінорі. Маю цілу колекцію оповідок про його родинне життя з Амаріе. Майже всі сходяться на одному: у князя "афганський синдром", а дружина його не розуміє. Не може зрозуміти - вона не була "там". Діти від цього шлюбу? Про цю гіпотезу навіть фанфіки мовчать, принаймні мені такий не траплявся.
Взагалі, більшість жіночих характерів у Професора ледве промальовано пунктиром.
Міріель, перша жона князя Фінве, попеляста блондинка... Славетна вишивальниця... Настільки ефірна істота, що не витримала пологів і по власній волі покинула тіло. Наші дівчата якось довго сперечалися, як же народжують Ельфійки: з болем, без болю. Зійшлися на тому, що без болю, чому вони зробили такий висновок, я тоді не вловив. Коли князь Фінве опинився у Мандосі - вирішила повернутись, а бідолашний Фінве вирішив зостатись у Намо назавжди, щоб не стати двоєженцем.
Індіс, друга жона Фінве, золотоволоса блондинка... З ваніар, любила співати, складати вірші. Зовсім протилежна натура. Втім, нема чого дивуватись - Ваніар це народ брахманів, вони співають і танцюють перед ликом Богів.
Нерданель, жона  Феанаро. Про цю пані відомо трохи більше. Рудоволоса - троє синів успадкували її прикметну зовнішність. Талановитий скульптор. Виробляла ще якісь загадкові дрібнички з металу і скла. Була знайома з ковальською справою.Любила блукати самотою, як всі творчі особистості.
Не дивно, що Феанаро конфліктував зі своєю гідною парою: двоє талантів в одній садибі. Характер Нерданель, на мій погляд, проявився у Маедросі: спокійна лагідність (старший брат шістьох одірвиголів просто мусить бути лагідним) і страшнувата незламність. До того ж він на маму і схожий.
Не приєдналася до рушення через заборону батька і конфлікт з Феанаро. Моє ІМХО - якби Феанаро вистачило розуму натякнути дружині на мирне вирішення конфлікту, вона б вирушила з ним, незважаючи на заборону батька. І може б - утримала від деяких нерозважних дій.
Анайре, жона Нолофінве. Відомостей майже ніяких.Не пішла з усіма, тому що не пішла її подруга Еарвен... Ну це якесь не таке пояснення. А жона Фінголфіна мала бути особою неординарною, у князя був доволі важкий характер.
Еарвен, жона Арафінве... Ну тут зрозуміло, чому не пішла - вплив батька, князя Ольве, напевне. Срібноволоса леді, ніжна вродливиця, як більшість жінок-Телеро. В її дітях цікаво розподілилась кров трьох народів: Фінрод більше нагадує мудрого Ваніа, однак має чисто нолдорську силу духу, Ородрет - класичний Телеро, лагідний і нерішучий, Ангарато та Айканаро - войовники-Нолдор, а Артаніс опісля бурхливої нолдорської юності обрітає брахманський спокій Ваніар. Цей спокій зникає тільки раз - коли леді Галадріель побачила певне колечко.
Дружина Куруфінве, сина Феанаро... Не знаю, з якого глюку виникло, що її звали Лехте. Це ім я я зустрічав тільки у фанфіках. Теж самі загадки - чому залишилась, чому дозволила забрати у невідомість сина... Незрозуміло.
Еленве, жона Тургона, - приклад жіночої розважливої жертовності. Пішла за коханим сама, з донькою на руках. Її загибель зламала Тургона, мені здається, що він заховався у потайному граді, з якого зробив копію Тіріону, перш за все від власного горя.
Арельде-Аредель, донька Нолофінве. Отут дійсно загадка на загадці.
Ельдар укладають шлюби один раз на все життя. Інакше неможливо - безсмертя виключає можливість вічної розлуки. Прагнення Фінве мати другу дружину викликало просто таки замішання серед Валар. А отже - ельфійська пара має бути вірною одне одному довіку.
Ельфи не знають такого поняття як насильство чоловіка над жінкою. Принаймні, так я це зрозумів з "Законів та звичаїв Ельдар". Злюб укладається по згоді.
Тоді що ж там сталося поміж Арельде та Еолом?
Дівчину заманили до зачарованого лісу обманом. Еол обходився з нею лише трохи краще, ніж з полонянкою. Згодом з ясувалось, що він взагалі ненавидить Нолдор, принаймні це доводять його промови перед князем Тургоном.
Сама Арельде - горда, свавільна, холоднокровна, як батько Нолофінве. Товаришувала з Келегормом та Куруфіном, незважаючи на сутички поміж родами. Обожнювала полювати.
Чому вона таки вирішила довіритись загадковому Ельфу з пущі (деякі джерела приписують йому навіть... орочу кров)? Вплив чародійства? А потім жінці вдалося розірвати чари і втекти?
Однак, коли Еол поранив її, Арельде прохає для нього помилування. Загадковість жіночої душі.
Артаніс-Галадріель. Мій улюблений жіночий персонаж - діва-войовниця.
Красуня, котра жадала влади і битви. Не боялась суперечити "самому Феанаро" - великий митець так і не отримав від неї пасмо волосся. В Альквалонде суперечила вже зі зброєю в руках (варіант - навіть у відкритому бою, захищаючи родичів матері).
В Ендоре красуня Артаніс виходить заміж за доріатського княжича і на довгий час зникає з обрію.
Я чомусь впевнений, що відчайдушна князівна брала участь в усіх великих битвах, при чому їй весь час щастило. Зрештою - остання гавань: Лот-Лоріен. І тихе життя, сповнене мудрості та величі.
Чи була Нервен щасливою? Хто-зна. В останню епоху вона почала тужити за Валінором, однак, на Захід відбула одною з останніх.
Ще один цікавий сюжет для фанфіків: Артаніс - Майтімо. Маедрос розгромив Доріат, де в цей час була Артаніс? Чи вступила в бій з синами Феанора? Мені здається, що цю тему ніхто не піднімав.
Ітарільде-Ідріль, донька Тургона. Доволі сильна духом діва - пережити падіння Гондоліну, це не абищо. Ідея будівництва потайного ходу належала саме їй.
Про характер діви доволі яскраве уявлення дає балада "Восьмая стена" (чому я ніколи не запам ятовую авторів...). Ну, як ворог пробив сім оборонних поясів Гондоліну, поміж ворогів Маеглін, він біжить по палаючим вулицям до тієї, задля якої зрадив, і наштовхується на восьму стіну: в очах коханої. Цієї стіни не проломити.
Фіндуїлас, донька Ородрета... Одна моя посестра-рольовичка якось сказала: "Не можу навіть чути про цю "блондинку".
Дійсно, якщо вибирати між Туріном і Гвіндором... Професор, щоправда, кілька разів підкреслює, що Гвіндор "зломився" в полоні.
Дозвольте не повірити навіть Професору - особа, котра здатна була втекти з Ангбанду, дібратись до Нарготронду, давати своєму князю розумні поради і загинути в останній битві нарготрондців, не є зломленою.
Якось дивно для Ельфійки віддати перевагу грубій силі і хвастощам - а саме це зробила Фіндуїлас.
Келебріан, донька Артаніс... Теж ледь намічений характер. Вийшла заміж за Ельронда, молодшого родича, про щось це таки говорить: родова гордість, напевне. Чоловік мусить бути з роду Фінве.
Потрапила в полон до орків. Опісля визволення відбула на Захід. Зуміла вижити, не зуміла пережити.
Про Арвен тут говорити не буду, це вже персонаж "Володаря перснів".
Ну, а окрім нолдорських князівен, в усьому Сильмі найбільше сказано про Лутіень. Її, однак, можна охарактеризувати одним словом - жертовне кохання. Віддати все задля коханого, в тому числі і безсмертя...
До речі, про гондолінську пару Туор-Ідріль такого сказано не було. Принаймні, я не зустрічав згадок про те, що Ідріль мусила прийняти смертну долю. Чи може це мусить бути само собою зрозуміле?
Мені ж, якщо чесно, подобаються Берен та Лутіень з відомого фанфіку "По ту сторону рассвєта". Скільки не читав на цю книгу критики: і Фінрод там не такий, і люди лаються матом, і Берен занадто патріотичний, і Лутіень занадто неельфійська - а подобаються, і все.
Маедрос мені там не подобається - без почуття гумору він у Брильової. І всі Феанорінги такого ж штибу.
А Берен там безподобний, як говорила одна пані - просто партизан УПА. Це такий цікавий варіант, коли образ фанфіку є кращим за образ оригіналу.
Ну, а про своє ставлення до оригіналу я вже писав, тому не буду повторюватись.
Так що, дівчатам нашим дійсно було тяжко вибирати. Це пітерцям добре, коли вони ставили "Вихід Нолдор" з великою масовкою. А нас в найкращі часи було три десятки чоловік, плюс випадково завербовані особи для кожної гри.
Дівчата, однак, не губились і вигадували собі власні квенти, щоб не грати чоловічі ролі. Однак, всі наші ельфійки були нервен - войовниці. Тобто гарнесенькі сукні з являлися з наплечників лише в останній вечір.
А мене рольове минуле навчило в кожній жінці бачити ельфійку. І відповідно поводитись

Про силу Кільця...     Останнім часом захопився писанням фанфіків за мотивами Професора. І чомусь мене приваблює виключно АУ - тобто альтернативні сюжети, де доля героїв вирішується зовсім не так, як хотів Безсмертний Професор.    Одна з моїх оповідок зайняла на конкурсі перше місце - хоча були, зізнаюся чесно, оповіді, кращі за виконанням.Тема називалася "Спокуса Кільцем". Тобто - пропонувалося написати про те, як будь-який позитивний персонаж "Володаря перснів" привласнює Кільце Влади, і про те, що з ним станеться опісля.Хто лишень не улягав спокусі - фантазія толкіністів безмежна. Однак - лише в моїй оповідці позитивному герою вдалося улягти спокусі, але здолати Кільце. Коротко - для тих, хто не в темі. Ельф Ельронд, один з головних героїв роману Толкіна "Володар перснів" та відомого фільму, має дуже заплутане походження. В його жилах змішалась кров чотирьох ельфійських народів, людей і навіть Майар (тобто янголів, рівних по міці Саурону). Однак Ельронда, покинутого матір ю в ранньому віці, виховали двоє ельфів з народу Нолдор, котрий майже весь загинув у боротьбі з лихою силою.У фільмі до цього народу належить ельфійська чарівниця Галадріель - одна з останніх Нолдор Середзем я.   Як відомо - душу вбити не можна. Ось і душі загиблих Нолдор, в тому числі і названих батьків Ельронда, знаходяться в підземному царстві грізного Судді Намо, котрий свого часу прокляв їх за неслухняність.Задля того, щоб визволити з "пекла" свій народ, Ельронд наважується оголосити своїм Кільце Влади. Знаючи, що йому доведеться боротись з Сауроном не з мечем у руках, а силою духу... Ну - і ось призовий текст... [ Читати далі ] А Сила Кільця величезна... Однак боротися з нею можна і дуже потрібно.

Сміятись не вадить. Навіть толкіністам.
Окремим розділом серед фанфіків по Толкіну є смішні історії "по темі". Я свого часу знав їх безліч, навіть навмисне збирав. Шедевральною вважаю історійку "Чому у Моргота не було дітей"  про те, як Саурон з Морготом викрали Шалену Трійцю Феанорінгів в юному віці. Сюжет - О Генрі "Вождь червоношкірих". Але Морготу з Сауроном пощастило ще менше, ніж гангстерам-невдахам: ті одного бешкетника викрали, а тут одразу троє.
"Коли люди стануть сильніші за Валар" - про маму Берена, Емельдір, яка здолала Саурона.
"Визволителька" - чудова накладка на відому сцену з "Трьох мушкетерів", коли
д Артаньян визволяє Атоса з підвалу у трактирі. Замість д Артаньяна - Лутіень, Атос, звісно ж, Фінрод, слуга Грімо, котрий пив просто з діжки, ясна річ Берен. Саурон в ролі скривдженого трактирника - просто диво. Остання ж фраза мене добила просто."Далі мала бути історія про біляву пані з квіткою ірису на лівому плечі". Мені довелося прочитати ЧКА, і тільки тоді я зрозумів всю сіль цього жартику.
"Обстановочка" - про те, як Лутіень прийшла до Тол-Гауроту під виглядом санітарного інспектора. Наслідки неважко передбачити - від панни в білому халатику і зо шприцом розбіглись навіть вовкулаки, яким вона надумала зробити щеплення від сказу.
"Зовсім альтернативна історія" - двоє полонених ельфів будують для Моргота...ракетний комплекс, а під цим претекстом монтують анігілятор для знищення самого Чорного Вали.
Пречудовою є "Історія Середзем я для вступаючих у вузи Мордору"  Не можу втриматись, щоб не процитувати цілком і повністю, бо нещодавно мав дуже змістовну дискусію з знавцями історії України і Росії. Сподіваюсь, їм сподобається, якщо вони зазирнуть до мене в гості. Цитую мовою оригіналу - довідник -то мордорський
                                                    
НОВЕЙШАЯ
ИСТОРИЯ СРЕДИЗЕМЬЯ (III ЭПОХА)
Отрывок
из "Справочника для поступающих в ВУЗы Мордора"

К концу III эпохи трудовое население
Средиземья осознало необходимость революционных перемен и смены прогнившего
общественного строя. Оплотом реакции был Гондор, правители которого (так
называемые "Наместники") строили планы оккупации и порабощения
народов Средиземья. За спиной Гондора стоял Валинор, оказывающий ему военную и
финансовую помощь. Кроме того, с Валинором были тесно связаны немногочисленные,
но крайне реакционные эльфы. Делая вид, что стоят в стороне от политики, тем не
менее они в своем декадентском, оторванном от жизни творчестве (получившем
название "Мифрилового века") проповедовали идеи консервации старого,
воспевали отжившие обычаи, старались расколоть трудящиеся массы и отвлечь их от
борьбы за свободу.
В этих условиях в Средиземье после многолетней эмиграции вернулся тов. Саурон. Поначалу, опасаясь происков
реакции, он жил в глубине Лихолесья, в Дул-Гулдуре. Тем временем назревала
революционная ситуация. Последним Наместником Гондора был Денетор, вобравший в
себя все наследственные пороки своих предшественников. Физически немощный,
одержимый параноидальными идеями, он был фактически не в состоянии управлять
государством. В последние годы его жизни при дворе большим влиянием пользовался
безродный космополит Гэндальф - бродяга и авантюрист, выдающий себя за
чудотворца и мага, эльфийский наймит и валинорский шпион. Свою карьеру в юности
он начинал как конокрад в Ристании. Группа приближенных к трону (во главе с
Боромиром, сыном Денетора), пытаясь спасти авторитет государства и отсрочить
его падение, предприняла попытку устранить Гэндальфа, окончившуюся неудачей.
Боромиру пришлось покинуть Гондор, правда, и Гэндальф, опасаясь новых
покушений, бежал в Хоббитанию. Денетор, не выдержав потрясения, окончательно
сошел с ума и в невменяемом состоянии покончил с собой. Воспользовавшись безвластием,
некто Арагорн, международный авантюрист, эльфийский наемник и полковник
гондорского иностранного легиона, "прославившийся" как кровавый
усмиритель революционно-освободительного движения в Умбаре, объявил себя
претендентом на престол. Ему даже удалось втереться в доверие к представителям
крупного эльфийского капитала и жениться на Арвен, дочери Элронда, самого
богатого и влиятельного представителя эльфийской буржуазии.
Выдвинув знаменитый лозунг "Аш наз дурбатулук, аш назг гимбатул" ( в переводе с древнемордорского -
"Сегодня - рано, завтра - поздно"), тов. Саурон срочно прибывает в
Барад-Дур и здесь провозглашает революцию и создание Мордорской республики.
Пламя революционного пожара мгновенно охватывает Средиземье. Итилиен, Умбар и Харад
отделяются от угнетавшего их много столетий Гондора и изъявляют желание
присоединиться к Мордору. Для окончательной победы революции тов. Саурон
призывает взять Минас-Тирит. Из Мордора на оплот эксплуатации и социального
неравенства выступает революционная армия во главе с тов. Ангмарским,
командиром 1-й назгульской конной армии. На защиту Минас-Тирита выступает
атаман ристанийских казаков, генерал Теоден, но ни его контрреволюционный
поход, ни гибель тов. Ангмарского в бою не смогли остановить наступления революционных
сил. Оборонявший Минас-Тирит женский батальон под командованием вел.княжны
Эовин пал. Арагорн бежал из города на ладье под валинорским флагом.
Вслед за падением Минас-Тирита
революционный пожар распространяется по всему Средиземью. Но контрреволюция не
дремала. Один за другим вспыхивают мятежи. Двое диверсантов-белохоббитов -
Фродо Торбинс, вождь хоббитских анархистов, более известный как "Батька
Фродо", и его клеврет Сэм Скромби - совершили гнусное покушение на тов.
Саурона. Они прокрались в Мордор, по пути совершив ряд диверсионных актов, в
частности, покушение на тов. Шелоб, Наркома просвещения, и принесли с собой
сверхмощную бомбу типа "Кольцо всевластья". При ее взрыве геройски
погиб комиссар Горлум, тайный агент Мордорской ЧК, проникший в планы
диверсантов и пытавшийся предотвратить покушение. Пострадали и террористы - у
Фродо взрывом оторвало палец.
Воспользовавшись отсутствием Батьки Фродо, трудовое хоббитство во главе с Лотто Лякошель-Торбинсом и Тэдом
Песошниксом взяло власть в Хоббитании в свои руки и приступило к революционным
преобразованиям. Им активно сопротивлялись кулаки и богатеи, подстрекаемые
эльфами.
В это время тревожные события развернулись на западе Средиземья. В Раздоле по инициативе представителей
крупной эльфийской буржуазии во главе с Элрондом было провозглашено
Учредительное Собрание, захватившее в свои руки власть в крае. Вскоре после
этого объявившийся там Боромир разогнал Учредительное Собрание и объявил себя
Верховным Правителем Средиземья. Затем он предпринял поход на Минас-Тирит, но в
районе Приречного Взгорья был захвачен оркскими партизанами и по приговору
революционного трибунала расстрелян из луков.
Одновременно с этим сумевшие выбраться из Мордора Фродо и Сэм, а также присоединившиеся к ним Арагорн и Гэндальф подняли
мятеж в Мории. Ими был злодейски убит первый председатель Морийской Чеки тов.
Барлог, погибший в неравном бою на мосту через Морийский Ров. Изгнанные из
Мории отрядами красных орков, они не оставили своих гнусных замыслов, и при
поддержке эльфов Лориена и белоказаков Ристании им удалось склонить к мятежу
онтов Фангорна, пользуясь отсталостью и невежеством последних. Небезызвестный
Саруман, справедливо названный тов. Сауроном "Политической
проституткой", после непродолжительной осады сдал мятежникам неприступную
Изенгардскую крепость.
Но несмотря на эти временные победы,контрреволюционным силам не удалось одолеть революцию. Ее наступление было
неостановимо. Последним значительным выступлением реакции было восстание в
Хоббитании. Саруман, посланный туда для помощи в революционных преобразованиях,
допустил в ходе коллективизации грубейшие перегибы и уклоны. По его ложному
обвинению был незаконно репрессирован верный сын хоббитского трудового народа
Лотто Лякошель-Торбинс. Воспользовавшись этими перегибами, а также неизбежными
трудностями военного коммунизма, кулаки и богатеи во главе с Батькой Фродо и
Сэмом, а также Мериадоком Брендизайком и Перегрином Кролом, подняли
кулацко-хоббитский мятеж. Ими были убиты Саруман и его помощник Грима. Власть в
Хоббитании перешла в руки реакции, но ненадолго. Под натиском революционных
армий последние остатки сил реации - эльфы Лориена и Раздола, Гэндальф,
белохоббиты - бежали в Серебристую Гавань, в панике грузились на первые
попавшиеся корабли и отплывали в Валинор. С их изгнанием закончилась революция
в Средиземье.

Приблизно так мордорці писали історію і нам. На жаль, не знаю автора цієї оповідки, і не можу виразити йому свій респект.

СТРАНА  ВОДОПАДОВ.

"У всякого человека должно быть место,
куда он может прийти..."
(кто-то из мудрых)

Когда мир очнется юным и прекрасным,
Только сердце стиснет горечь расставанья,
Я уйду за водопады Эргодрасса,
Раствориться чтоб в их призрачном сиянье.
На прохладных переливчатых ступенях
Там вода потоком вниз прольется,
Узелок тугой из горя и сомнений
Сам собой на сердце расплетется.

В зачарованном подоблачном круженье
Брызги радости на солнце серебрятся,
В легком танце по надводного скольженья
Снова вспомнится, что я могу смеяться,
Успокоит душу тишиной и счастьем.
Если ж я нужна кому-то снова,
Пусть поищет в водопадах Эгродрасса,
Ведь обратно я еще вернусь нескоро.
(если вообще вернусь...)

В краткий миг на пике сдержанных рыданий
От тоски и безысходности и боли
Серебристый ветер брызг мои страданья
В голубую гладь реки навеки смоет.
Нет пускай иных богатств в стране волшебной,
Кроме стен воды шумящей меж камнями,
На закате лишь покой ее целебный
Полыхает самоцветными огнями.

Он поглотит в душах все, что наболело,
Пережитое оставив пережитым.
Не забудешь, только станешь чуть мудрее,
Сердце ж станет снова чистым и открытым.
Только станешь чуть счастливее, чем прежде -
В нем не сможешь разочароваться.
Если ж душу покидает вновь надежда -
Ухожу за водопады Эргодрасса.(с)

ФЛЕЙТА

Hад водою стелется белый хвост тумана,
Солнце поднимается из сосновых мачт.
Утопаю в облаке сладкого дурмана --
Запахом сиреневым  моя флейта, плачь!
Первый луч касается соцветия рябины,
Приторным и горьким сочится аромат.
Утро раскрывается полетом лебединым,
Пой же, моя флейта, как сто лет назад!
Ивовые заросли -- словно руки матери:
Укрывают бережно от чужого зла.
Край мой пенно-липовый, как узор на скатерти...
Расскажи же, флейта, мне про свою печаль... (с)