Толкіністська фан-література. Спроба аналізу виникнення цього феномену.

Всім нам відоме почуття легкого суму, з яким закриваєш прочитану книгу. Розлучатися з її світом та з її героями не хочеться, навіть, якщо подальшого розвитку сюжету вже не може бути чи за логікою подій, а чи за авторським задумом. Бажання читачів не розлучатися з улюбленими героями та світами породило таке явище, як літературний серіал. Тобто, коли перша книга мала успіх, і читачі починали вимагати продовження, автори писали ще… тоді ще… Читачі в один голос говорили, що продовження є набагато слабшим за початковий твір, однак книги розкуповувались, прочитувались, і знову задавалося те ж саме питання – а що там, далі? Серйозна література дивилася на цей жанр звисока, однак, «серіальна література» і досі є найбільш популярною в усьому світі. У неї досить імениті родоначальники – Дюма, Бальзак, Золя… У 80 роки минулого століття найпопулярнішим твором цього жанру в Радянському Союзі була «Анжеліка» Анн та Сержа Голон. На початку 90-х потік «серіальних творів» став невичерпним. Книжкові «серіали» охоплюють собою багато жанрів, в тому числі і такий популярний жанр як «фентезі». Для прикладу можемо назвати «Вершники Перну» Енн Маккефрі, «Бараяр» Л.М. Буджольд, «Чародійський світ» Е. Нортон… Перелік буде довгим і аж ніяк не всеохоплюючим. Поруч з «серіальною» літературою виникло явище, відоме, як «дописування», а чи «продовження» відомих творів. Скажімо, М. Мітчел, авторка роману «Розвіяні вітром» померла, зоставивши читачів гадати, чи примиряться головні герої, а чи розлучаться навіки. Читачі, ясна річ, бажали, щоб герої примирилися, і нині бажаючі можуть прочитати про це в романі А. Ріплей «Скарлетт». В світі «фентезі» творив письменник Р. Говард, котрий загинув молодим, зоставивши зо три десятки оповідань і один невеличкий роман про Конана-кімерійця. Серед тих, хто продовжував писати про симпатичного варвара, такий відомий майстер «фентезі» як Спрег ле Камп та багато інших, менш знаних письменників, або й просто прихильників творчости Говарда. Творчість прихильників певного автора є особливим відгалуженням від «дописувачів» серіалів, або відомих творів. «Дописувач» працює задля прибутку і дуже часто паразитує на імені письменника, зазвичай уже померлого. Прихильник творить задля задоволення – власного і гуртка приятелів. З появою Інтернету у подібних осіб з’явилася можливість створити власні сайти та об’єднання «по зацікавленням». Прихильники є людьми, закоханими у вподобаний ними світ. І, ясна річ, говорячи про прихильників, не можна обійти увагою шанувальників творчости Дж. Р.Р. Толкіна. Завдяки фільму П. Джексона, Толкін став відомим «широким масам» як автор роману «Володар перснів». Щирі ж фанати вважають, що даний твір, як і невеличка казкова повість «Гобіт», є лише верхівкою велетенського айсбергу, ім’я якому – «Сильмариліон». «Сильмариліон важко читати лише перші десять разів» - стверджують деякі прихильники цього твору. Дійсно, дуже часто опісля фільму, а чи книги «Володар перснів» дехто бере до рук «Сильмариліон» і одразу ж розчаровується – очікувалося «ще щось про гобітів», а тут Боги, Напівбоги, сотворіння світу…  Той же, хто прорвався крізь перші сторінки, і з радістю віднайшов своїх улюблених ще з фільму ельфів, просуваючись вглиб Першої епохи, починає розуміти, що і ельфи тут якісь не такі, і Саурон у тутешнього Чорного Володаря в помічниках ходить, а розібратись, де «хороші», а де «погані» доволі важко, незважаючи на те, що деякі вважають, що на сторінках епосу іде звична «боротьба Світла і Тьми». «Сильмариліон» – це епос… Власне, навіть не епос, а те, що залишилось від спроб Професора Толкіна, філолога за фахом,  створити епос для «доброї старої Англії». Однак, замість «імперського епосу» Професор створив новий світ, або – як кому більше до вподоби – провидів першопочаток нашого світу. Закінчити свою роботу Толкін не встиг, «Сильмариліон» було видано його сином вже після смерти Професора. Зацікавившись Толкіном, толкіністами та літературною творчістю фанатів творів англійського професора філології, я виявив одну цікаву закономірність: більшість фанатів-літераторів беруть за основу своїх творів не сюжетні лінії та героїв відомого більшости «Володаря перснів», а отой самий «важкий для читання»  «Сильмариліон». Геніальність «епосу Арди» в тому, що Професор буквально кількома штрихами передає характери неймовірної міці. Їх притягальна сила є такою, що в них закохуються, в їхні образи вживаються, їм присвячують вірші, про них пишуть оповідання і романи… До того ж, на відміну від цільного твору, яким є «Володар перснів», епос дає великий простір для домислювання та ідейного обґрунтування написаного. В російськомовному просторі «Володар перснів» та «Сильмариліон» породили сотні літературних творів ріжного ступеня якості. Автору цих рядків, однак, не вдалося віднайти жодної україномовної спроби виразити своє ставлення до творчости  Професора. Напевне, наші толкіністи і досі вважають чинним «указ князя Тінгола про заборону квенья в Середзем’ї» Спробою створити «продовження» «Володаря перснів» є трилогія російського письменника Н.Перумова «Кольцо тьми». Епопея ця є багата подіями, але бідна характерами. Немає жодної особистості, яка б запам’ятовувалась і вражала: головні герої просто  ніякі, Ольмер, «замінник Саурона» в «Середзем’ї, триста років по тому»  -  наче маргарин опісля вершкового масла. Книгу не рятують безкінечні битви та пригоди, вона просто не запам’ятовується і наче проходить повз розум. Ще один твір «за мотивами» - «Послєдній кольценосєц» К. Єськова. Дана книга заслуговує більше уваги, хоча б тому, що автор є «агресивним антропоцентристом» та ельфоненависником. Цікаво, чому певні казкові істоти можуть викликати у людини такий вилив злоби та жовчі? Мимоволі задумаєшся, а раптом Професор був правий, і ельфи таки існують… Сенс твору Єськова в тому, що частина людства ( Мордор) тягнеться до науково-технічного прогресу, а частина воліє прозябати в «брудному середньовіччі». Прогресивні сили очолюють назгули, регресивні – маги на чолі з Гендальфом, які прикликали собі на допомогу ельфів за допомогою певного магічного артефакту. Бідолашні Першонароджені, виявляється, є «відморозками», приймають участь в «зачистках» т.є. винищенні мирного населення і бажають тримати людство в неволі і покорі, неначе тварин у заповіднику. Однак, опісля знешкодження цих «планів ельфійських мудреців» людство Арди за Єськовим плавно переходить в епоху глобалізму з індустріалізацією, екологічною кризою, серіалами,  терористами, расовим змішанням, і навіть своїм «Голівудом» де білошкіру героїню минулих часів грає чорношкіра актриса. Залишаючись на «середньовічному рівні розвитку», людство, принаймні, не загидило б довкілля і жило б в гармонії з природою. Обидва автори вищеназваних творів є «дописувачами», а не фанатами. Якщо Перумов все ж таки намагається шанувати першоджерело, то роман Єськова за влучним виразом одного з критиків є «романом, написаним орками для орків». «Сильмариліон» став джерелом чотирьох  романів «за мотивами», а також безлічі повістей, оповідань та пародій, які за кількістю набагато перевищують творчість фанатів, присвячену «Володареві перснів». Цікаво, що всі романи за ідейним стрижнем дуже далекі від першоджерела. «Чорна книга Арди» Н. Васильєвої (Ніенни) – «Сильмариліон», прочитаний з точністю до навпаки. Хоча авторка запевняє у передмові, що її погляд на першоджерело це « взгляд человека, не привыкшего делить людей на друзей и врагов, подлецов и героев, Черных и Белых.», однак своїх, а точніше толкінівських героїв вона поділила на чорних і білих набагато точніше, аніж Професор. Лихі сили та їхні союзники у неї є добрими і пухнастими, а всі, незгодні з цим – злими і підлими. З цього приводу скажу лишень, що коли Толкін пише, що ельф Маедрос, відважний і стійкий духом воїн, задля виконання обітниці, даної ним загиблому батькові, розв’язує братовбивчу війну – цьому віриш. А коли Н. Васильєва оповідає, що князь ельфів Фінголфін, втілення відваги, холоднокровності і витримки, здатен вбити парламентера ножем у живіт – не віриш. Однак, книга ця має власне життя і своє коло прихильників. «Еанаріон»  Альвдіс Рутіен – є спробою «прочитати» «Сильмаріліон» очима ельфів-нолдор Першого Дому. Для тих, хто не читав Професора – в епосі діють три ельфійські родини, кожна з яких має своїх прихильників серед толкіністів. Перший Дім очолює Феанор, Великий Митець і творець тих самих дорогоцінних каменів-Сильмарилів, які й дали назву книзі Толкіна. За «Еанаріоном» цей відважний ельф є не більше не менше, як втіленням самого Абсолюту. Феанору присвячена й трилогія Альвдіс «Після полум’я». Не вдаючись в подробиці, скажемо лишень, що темою твору є можливість «вільно творити» в рабстві. Головний герой, котрий в «Сильмариліоні»  є доволі багатогранною особою, у Альвдіс стає втіленням підлості. Співпраця з носієм зла Мелькором заводить Феанора в моральну безвихідь: він фактично стає наглядачем над полоненими родичами, прирікає на муки власного сина, котрий насмілився не погодитись з батьковим «новим курсом», і в твердині Мелькора виникає такий собі «Архіпелаг Гулаг», де бранці працюють на ворога «за пайку», а для відмовників є цілком соціалістичний закон – «хто не працює, той не їсть». Важке враження від цього твору сильніше навіть від  «Чорної книги Арди». Дивно те, що Альвдіс, судячи з «Еанаріону», начебто «вболіває» за Перший Дім. Оскільки Феанор з «Сильмариліона» геройськи загинув в битві з переважаючою ворожою силою, можу лише сказати,  що негоже зводити наклеп на полеглих. «По той бік світанку» О. Брильової-Чигиринської, нашої землячки, є приємним винятком з «антиСильмариліонів.» Цікаво, що саме цей роман толкіністська критика сприйняла в більшости своїй негативно. Авторка взяла за основу сюжету історію кохання воїна-людини Берена та ельфійки Лутіень. Дуже бережно використовуючи епос, Брильова лише трохи змістила акценти – її Берен не просто нестямно закоханий, котрий домагається визнання своїх прав на шлюб з ельфійською князівною, він перш за все патріот і воїн. В цьому контексті загибель князя ельфів Фінрода, котрий допомагав Берену через обітницю, яку дав його батькові, є, принаймні, виправданою: обидва – і ельф, і людина є союзниками в боротьбі «за волю Белеріанду». Берен з «Сильмариліона», який приносить в жертву своєму коханню одинадцять ельфійських воїнів, є особою малосимпатичною. Берен з «По той бік світанку», котрий нагадує чи-то героя фільму «Хоробре серце», чи-то вояка УПА, є образом більш привабливим, а його дії – більш логічними. Авторка також активно полемізує з «Чорною книгою Арди» - злу за Брильовою дійсно можуть служити гарні і добрі люди, якщо їх переконати, що зло є добром. Невеличкі оповідання та повісті за мотивами «Сильмариліона» в більшості своїй присвячені ельфам з вищезгаданих трьох сімейств. Звісно, цим тематика «фанфіків» не вичерпується, але ставши «прихильником Другого Дому», і «поплававши» по Інтернету, я зробив цікавий висновок – дім князя Фінголфіна є бідним на літописців. Перше місце в «народному рейтингу» толкіністів займає Фінрод Фелагунд, князь Нарготронду. Це не дивно: Фінрод є «світлим образом» епосу, улюбленим багатьма шанувальниками до фанатизму. В повістях, йому присвячених, Фінрода оплакують, намагаються врятувати, або, принаймні, зробити так, щоб улюбленець загинув не такою жахливою смертю… В одній з оповідок Фінрод, якому дивом вдалося врятуватись, живе разом з Береном та Лутіень на острові і виховує їхнього сина. Настрій прихильників є однозначним – «не хочу, щоб він помирав». Друге місце за популярністю займають сини Феанора. Про самого Великого Митця написано небагато, видимо через неоднозначність образу, а от його буйним феанорінгам присвячено безліч оповідань. Найбільше люблять Маедроса, певне через тяжку долю, а також Маглора, як поета та співця, та Карантіра, як воїна й оборонця Таргеліону. Другий Дім, як я вже говорив, зостався обійденим увагою. Фінгон, син князя Фінголфіна, згадується доволі часто, але тільки в зв’язку з Маедросом – про вікопомну вилазку до Тангородріму і визволення друга з полону написано безліч оповідань від явно апологетичних, до пародійних. Решта нолфінгів взагалі обійдена увагою, рівно як ї їх родоначальник  Фінголфін – сітка, закинута в Інтернет, виловила кілька невеличких оповідань про перехід через Гелькараске, одну маленьку повість про Гондолін, і трошки шизофренічне оповідання про загибель Фінгона «Так він загинув…», перекладене з англійської А характерами воїни Другого Дому нічим не поступаються родичам. І от, бажаючи відновити «історичну справедливість», я продовжив пошуки і на одному з англомовних сайтів таки знайшов те, що шукав. Роман Тіма Есгала «Астальдо» ( в оригіналі «Fingon the Valiant» ) перекладено мною на українську мову, так що він мусить стати першою ластівкою не тільки в літописах «дому Фінголфіна», а і в україномовних творах на толкіністські теми. Його художні достоїнства нехай оцінюють читачі, а я лише дам оцінку твору згідно першоджерела. Автор не намагається полемізувати з Толкіним, який, очевидно, є його кумиром. Есгал точно дотримується сюжетної лінії, зв’язаної з життєписом Фінгона і закінчує роман якраз посеред Битви Незлічених Сліз, з загибеллю головного героя. Роман є наскрізь «ельфоцентричним» - світ оцінюється очима Фінгона, і ці оцінки часом є дуже незвичними, скажімо, на людське око. Однак, автор не в усьому дотримується «канону», і я одразу підкину цю наживку «правовірним толкіністам», щоб довго не шукали. 1.    Орки у Есгала не є «порченими ельфами», а чимось на зразок пітекантропів, які в процесі штучної еволюції, спровокованої Морготом, розвиваються фактично  до…людини. Автор не робить з цього ніяких висновків, однак висновки напрошуються самі – теперішнє людство носить в собі і їхні гени. Втім, сам Толкін в одному зі своїх нарисів теж писав, що орки походять від мавпи. 2.     Феанор жадає повернути Сильмарили  тому, що вклав в них частку власної душі. Камені стали для нього чимось на зразок славетного персня Влади, і тому Обітниця сформульована саме так – за будь-яку ціну добути втрачені дорогоцінності. 3.    Історія Берена та Лутіень подана в різко негативних тонах. Дивлячись на цю пригоду очима ельфів, автор вважає, що одинадцять життів занадто велика плата за щастя в коханні. При тому що всі одинадцять загиблих ельфів є «проклятими нолдор», і нічого хорошого їх «на тому світі» не очікує. 4.    Оскільки про кохану Фінгона немає відомостей, автор робить її племінницею Кірдана Корабела, певне через те, що Фінгон відправив до нього свого сина перед останньою битвою. 5.    Історія нещасливого кохання Маедроса напевно фантазія автора. Хоча – а чому б ні? 6.    Фінголфін не вирушає до брами Ангбанду у нападі відчаю – він методично готується до двобою з Чорним Валою кілька століть. Автор вважає, що подібне пояснення цього вчинку більше відповідає характеру «крижаного князя». 7.    Відхід Тургона до Гондоліну оголошено дезертирством… Якщо добре подумати, то й справді… 8.    І, нарешті, те, що стосується особливостей перекладу. Я переклав слово king не як «король», а як «князь», а high king – не як «верховний король», а як «великий князь». Вважаю, що подібний переклад є більше відповідним «духу епохи» і стосункам поміж ельфійськими родами – королівська влада є все таки жорстким абсолютизмом, тоді, як князівська допускає певні вільності, що ми і спостерігаємо. Три пісні – Макалауре, Фінарато та останню пісню Фіндекано я переклав сам, але для адекватної передачі ельфійської поезії моїх слабких поетичних здібностей явно не вистачає. Тому, я замість перекладу віршів оригіналу, вставив до тексту близькі за змістом вірші українських поетів минулого століття – О. Лятуринської, Ол. Стефановича, Єв. Плужника, Ю. Липи, М. Рильського, В. Пачовського та М. Фенчака.  Пісня, присвячена загиблому Нолофінве – це сонет Ст.Маларме в перекладі М. Драй-Хмари. (З дозволу автора)

Власне - це передмова до книги, яка мені до вподоби.

Страждання молодого Келегорма.

Найбільше мені у Професора подобається його ставлення до мов. Жоден творець фентезі не створив для своїх героїв повноцінну мову. І не одну - одразу декілька.
Найцікавіше - що мови пішли в хід: ними не тільки говорять, ними складають вірші і пісні.
Моїх власних знань квенья та синдарину вистачало свого часу на кілька дзвінких фраз під час чергової рольовки. Тому завжди по-доброму заздрив тим, хто цими мовами володіє настільки, щоб продовжити стару добру традицію ельфійської поезії.
Не так давно натрапив на пісню - я чув її і раніше, однак якось до мене не доходив її зміст. Сюжет доволі простенький - ельф страждає від нещасливого кохання. Оскільки мене більше цікавили бойові марші, то я, як-то кажуть, слухав та не прислухався.
А нещодавно перебирав старі записи, і знайшов цю пісеньку. Виявилось, що страждає за жорстокою дівою не просто собі ельф - син Феанаро.
І чим я цю пісню слухав 5 років тому... Може тому, що недолюблював Перший Дім, і пропустив мимо вух.
Згадалася в зв язку з цим цікава історійка. Наша команда толкінутих вперше, і як потім виявилося, востаннє вирішила зіграти "Нарготрондську усобицю". Вийшло з того одне велике казна-що: наш Фінрод виявився запальнішим за Феанорінгів, а я, Саурон, на його тлі взагалі мав вигляд блідої поганки. Не говорю вже про решту персонажів.
Так от, вже опісля всього, наші дівчата - а куди ж без них - засперечалися, кого б вони покохали на місці Лутіень.
Голоси розділилися надвоє - поміж Береном та Даероном. Одна, найпродвинутіша, заявила, що покохала б тільки Фінрода, тим більше - за сюжетом синдарська князівна мала доволі близько знати родича свого батька. Наша "готка", котра в цій грі була Тхурінгветіллю, заявила, що закохалася б лише в Саурона. Ельфи тільки знизали плечима - а чого ще очікувати від подібної особи.
А про сина Феанаро так ніхто і не згадав.
Співати пісню про нещасливе кохання з-поміж чудової сімки міг лише Келегорм.
Отже - Келегорм... Третій син Феанаро, найстарший серед трійці ККК. Білявий красень поміж рудих та чорнявих. Вдався в бабусю Міріель, напевне... Затятий мисливець - принаймні у нього одного є власний пес та ще і зі зграї самого Ороме.
Запальний і гарячкуватий, як і його браття. Однак - вірний у дружбі: стосунки з Арельде, донькою Нолофінве, підтримував навіть під час ворожнечі поміж родами. Арельде теж не забувала побратима по мисливським забавам: першим, кого вона вирішила відвідати опісля того, як покинула Гондолін, був Келегорм.
З братів найближчим білявому мисливцю був Куруфін. Карантір завжди був якось сам по собі, згодом Маедрос відвів йому Таргеліон, а інших двох К поставив стерегти Аглонів прохід.
До речі, цікаво - а чого вони опинились у Гімладі разом? Землі не вистачило? Сумнівно... Не захотіли розлучатись? Оце можливо. Та й місце там було небезпечне - стратегічна ущелина, гірська дорога.
Хоробрий воїн - відзначився ще в Підзоряній битві. Добрий кіннотник - якраз воєводою кінного війська його призначив ще Феанор. Кіннотою Келегорм командував і в усіх інших боях.
Під час Дагор Браголлах зумів вивести рештки війська з-під удару і відійти на тилову базу - до Нарготронду. Разом з братом, племінником і доволі великим обозом.
Нарготронд, як-то кажуть, незмивна пляма на репутації білявого Феанорінга. Хоча формально він мав рацію: Фінрод не мав права вести на вірну погибель те, що зосталося від воїнства Третього Дому. Власне кажучи, князь Нарготронду і сам це знав - тому і сталося те, що сталося.
Чи зрозумів Келегорм гру Фінрода? Хто-зна... Якщо не зрозумів, то тоді йому годі виправдатись - він фактично покинув родича напризволяще. Якщо зрозумів - то зробив найрозумніше, позоставивши Фінрода його долі, і його Обітниці.
Мені чомусь здається, що зрозумів - що таке Обітниця син Феанора знав краще за будь-кого.
І тут Келегорма наздогнало оте його закляте кохання. До Лутіень.
Хоробрий воїн і відважний воєвода неначе божеволіє... Власне кажучи - нічого дивного: ельф закохується раз у житті, а серце панни вже зайняте.
Він намагається утримати Лутіень у Нарготронді. Його брат веде перемовини з Тінголом - у Куруфіна свій інтерес: якщо брат одружиться з Лутіень, то Нарготронд дістанеться йому.
Опісля загибелі Фінрода брати стають ізгоями - з ними до Гімрінгу не повернувся ніхто, навіть син Куруфіна.
Вони ще раз намагаються викрасти Лутіень - це вже найбільше падіння, адже дівчина ясно дала зрозуміти, що не любить Келегорма.
Однак в Лутіень та Берена стріляє таки Куруфін. Не Келегорм.
Уявляю собі, що сказав родичам Маедрос по їх прибутті до Гімрінгу... Найстарший Феанорінг товаришував з Фінродом, ну і репутація Рудого завжди була бездоганною.
Брати приймають участь в Останній Битві - Нірнает, Келегорм як завжди на чолі кінноти.
Отже - йому пробачено. І братом і його воїнами.
Напад на Доріат Келегорм якщо й не очолив - Маедрос намагався стримувати братів, і стримував, доки Берен та Лутіень прожили своє друге життя - то, принаймні, ініціював.
З помсти? Хто-зна... Хоча кому тут мститись - сину Берена...і її? Що було основною причиною? Тільки Сильмарил?
Під час взяття Доріату троє Феанорінгів наклали головами. Воїни Келегорма помстились за воєводу, зоставивши у лісі двох підлітків - синів Діора.
Дружинники, отже, таки любили свого князя... Але чому саме так помстились - адже діти для ельфів є святинею...
Не знаю, з якого це випливло глюку, але читав і неодноразово, що доріатці користувались отруєною зброєю, і ніби, лише завдяки цьому Діору вдалося здолати трьох синів Феанора. Однак, підтвердження цьому у Професора не знайшов.
Не любив я ККК, однак чомусь шкода мені цього воїна і закоханця. Злочинець задля любові... Навіть не третій зайвий - четвертий...
Pella hisie, penna mar
orenyan iltuvima lar.
Erya tenn ambarone sundar
 nalye firie, nwalme, nar.
Tular Valar mi silme fanar.
Meldanya curuntanen tanar.
Minya Vard elerrile anta;
miruvore Yavanna quanta.
Ulmo - losse earo, yallo
Aule cara vanima canta.
Nesso - lintesse, Vano - helma.
Tula Melkor ar anta melmo.
Erwa na Feanaro hin,
uner mara voronda nin.
Hlara, melda carmeo aina,
laurefinda ve Laurelin:
u-kenuvalye tenn Ambar-metta.
Hlara enya metima quetta.
Pella hisie, pella nen,
tira iluvekena hen.
Indis. Engwa indeo olos.
Nava manina elya men.
Нет мне дома и за морем,
И в далях туманных полей -
Нет покоя, как нет и сердца -
Ты сожгла его до корней.
Только Валар создать могли
Тебя, любимая, дочь Земли;
Варда свет подарила белый,
Напоила Йаванна хмелем,
Ульмо дал тебе пенный образ,
Ауле вылепил дивный облик,
Нэсса с тела сняла оковы,
Мелькор заставил любить другого...
Одинок Фэанаро сын,
Нет преданных ныне ему.
Слушай, дева, чьи кудри - злато,
Ты, что создана мне на беду:
Я бессмертен, нет худшей доли -
Мне не видеть тебя, доколе
За туманы, за гладь воды
 Не уйдут и мои следы;
За тобою, чей путь был краток,
Как летящий по ветру дым.

Чорна Книга Арди. Десять років по тому.

Нині я є вже повним цивілем, і палкі дебати в інеті щодо толкінізму та ніеннізму відійшли в минуле. З сумом споглядаю на те, що толкінізм, як явище, поволі вигасає. Старше покоління відійшло від справ, а молодь, як на гріх, нічого не читає. Однак, віддаватися спогадам приємно, особливо восени.

Отже, як міг з явитись взагалі такий феномен, як ЧКА? Чому виникла необхідність сперечатись з Професором Толкіним саме в ідеологічній площині? Автори фанфіків зазвичай намагаються скоригувати біографії улюблених героїв, або сюжетні лінії, однак не вивертають сюжет навиворіт. Ніхто не намагається, скажімо, написати антиГаррі Поттера від імені лорда Волдеморта.

На мою думку, причини появи подібного твору є такими:

Перша і найголовніша - світ Арди завис, мов комп ютерний глюк, поміж щирим католицизмом Професора, та сотвореним ним могутнім язичницьким світом. Власне кажучи, і у мене, щирого прихильника Другого Дому, виникало з цього приводу багато питань.Ну, наприклад - навіщо Мая Еонве опісля Війни Гніву фактично відпустив на волю полоненого Саурона? Щоб в Арді не було нудно жити наступні дві епохи?

Друга причина - час написання ЧКА. В 90 роки радянська людина ще не відвикла читати поміж рядків, і називати чорне білим, а біле - чорним. А оскільки у "Сильмариліоні" багацько "нестиковок" - все ж таки це не цільний твір, а уривки епосу, котрий Професор писав фактично все життя, та так і не закінчив, то всі ці проколи сприймалися певним контингентом читачів як спроба "щось приховати", або як офіційна "історія КПСС"

Не треба дивуватись - щирі поклонники Толкіна впевнені, що Арда існує. Сперечаються лише - в якому вимірі. Існувало таке явище як "глюколовство" - колись і про це оповім, як не набридне згадувати. А якщо людина певна в тому, що офіційний літопис її світу є неправдивим, то вона починає входити в глюк, і творити своє описання.

Не буду говорити про те, наскільки творчість фанів є порушенням закону про інтелектуальну власність. Мало хто з продвинутих толкіністів не писав оповідок з життя своїх улюблених героїв. Однак, ЧКА і досі залишається феноменом жанру - створити образ "доброго зла" більше не вдавалося нікому.

Критичних зауважень щодо цього твору в Інеті є безліч. Авторок свого часу звинуватили навіть в сатанізмі, що не дуже й дивно - Мелькор-Моргот якраз воно і є... Нечиста сила в усій красі й привабливості, яку дві панянки перетворили на творця і добрягу.

Свого часу поміж нами чутки ходили, що ЧКА якось впливає на мізки. Негативно. Оповідали про специфічний стиль книги, трохи не програмування. Пам ятаю, як добув і взявся читати. Добув у посестри по мечу і толкінізму, котра, однак, ридала над цим збоченням, як мала дитина.

Прочитав... Нічого, окрім огиди. Так і не втямив - чим воно впливає на розум. Пацифіст Мелькор - це трохи смішно, та й годі. Ну, а що ці дві дівулі зробили з моїми улюбленцями-Нолдор, викликало лише роздратування і бажання посперечатись. Що і зробив з великою приємністю.

Нещодавно перечитав знову. Висновок той же - нечисть потрібно бити, хоч якою б вона не прикидалась білою та пухнастою. І в реалі, і в віртуалі. Тоді мине ніч і настане день

Великий Князь, або Фінголфін проти Моргота. Приміряти на себе  цей характер я почав тоді, коли мій стаж толкініста перевалив за 10  років. Позаду були власноручно написані квенти, герої яких знаходилися  поруч з персонажами Професора, період, коли я захоплювався Маедросом  Феанорінгом (власне - а хто ним не захоплювався, окрім вже зовсім  еллері-ахнутих осіб), період, коли я охоче брався грати "нечисту силу" -на характерні ролі у нас завжди черга стояла: кожен неначе перевіряв себе, чи можна довго дивитися в безодню, перш, ніж вона погляне на тебе. Читав, що серед певних кіл московських толкінутих особа, котра насмілилась прийняти як аватар будь-кого з нолдорської знаті, мала пройти жорстку перевірку на знання творчості Професора, вміння володіти зброєю і тому подібне. Мене не перевіряв ніхто - наша невелика група рольовиків існувала якось сама по собі, без виходів на великі полігони. Може тому, що часи тоді були важкуваті, можливості кудись виїжджати у багатьох не було, і почувались ми однією великою родиною. Нині мені цього не вистачає - що є, то є. Останній свій толкіністський рік я грав  Нолофінве-Фінголфіна, все більше вживаючись в образ.Останню гру монтував сам - звалась вона "Оборона Гітлуму". Моргота там грав мій кращий друг, котрий нині трохи соромиться свого рольового минулого. Дітвацтво, мовляв... Характер князя Нолофінве, яким я його собі уявляв,  збігався з моїм - спокій, розсудливість, витримка... І десь в глибині жарина, іскорка, котра не дає перетворитись на втілення холодної справедливості, якою славився, скажімо, Суддя Намо. Одна моя  знайома леді-толкіністка сказала якось, що Нолофінве - це автоклав під  тиском. Холодний зверху, а всередину краще не заглядати. І не підходити близько - раптом кришку зірве. Певний час я так і вважав, сприймаючи отой останній поєдинок Ельфа і Вали як "аварію автоклава". Тиск перевищив норму - і кришку зірвало. Зрештою, і у Професора написано, що Нолофінве помчав на північ від розпачу. І в пісні, яка мені подобалась - "он видел, как гибнет его народ... Он сказал, что за все отомстит один" Але зараз сиджу, гортаю Сильм, і думаю - а чи справді від розпачу? Короткий екскурс в історію, панове присяжні... Отже - Нолофінве, другий син Великого Князя Нолдор, Фінве. Старший син у своєї матері, родина доволі велика - адже у Фінве були ще три доньки, про яких у Сильмі не згадується. І має старшого брата по батькові - великого Феанаро. Леді Альвдіс, авторка "Еанаріона" та "Послє Пламєні" нагороджує Нолофінве купою комплексів - заздрість, злоба, трохи не зненависть до талановитого "напівбрата". Закінчується список "комплексом Павліка Морозова" - Нолофінве, виявляється, ще й донощик. Професор, однак, відзначає в Сильмі, що це Феанаро не терпів "синів Індіс". Адже Фінве зробив те, чого ніколи не було між Ельдар - ні до того, ні опісля. Він одружився  вдруге. Це його бажання було таке незвичне, що Валар змушені були  зібрати щось на зразок суду, щоб дозволити або не дозволити Великому  Князю Нолдор це зробити. Дійсно, адже Ельфи є безсмертними.  Міріель, мати Феанаро, з власної волі покинула тіло, і перебувала у Мандосі, але вона могла й повернутися - у віддаленому майбутньому. Двоєженство для Толкіна-католика було смертним гріхом ( у справжньому язичницькому світі це питання не те що не висувалося б на розгляд Богів, а просто не виникло б - чоловік-язичник, а надто кшатрій мав право утримувати стільки жон, скільки міг прогодувати). Професор робить з цього факту драму всевалінорського масштабу - Валар не можуть допустити, щоб Фінве був нещасливим в Благословенній Землі, не можуть також і допустити двоєженства. Зрештою все якось приходить до ладу - Міріель зостається при Валіе Вайре, а Фінве одружується з Індіс. Чи додало це йому щастя? З огляду на поведінку найстаршого сина - мабуть ні.

Про якусь агресію Нолофінве проти старшого брата не згадується жодного разу. Лише, коли Мелькор став активно вести в Тіріоні революційну пропаганду, Професор відзначає, що всі Нолдор стали гордими й пихатими. І почали кувати зброю.

Ясна річ, що Чорний Вала не  обмежився самим Феанаро. Якщо Вогняному Духу він нашіптував, що  Нолофінве намагається зайняти його місце у батьковому серці і захопити  владу в Тіріоні, то Нолофінве, напевне, чув іншу версію, теж викладену в Сильмі - Феанаро, мовляв, бажає позбутись синів Індіс і вижити їх з родинами з Тіріону.

Однак, революціонером за прикладом Мелькора став таки Феанаро. Тепер уже він оповідав на вулицях Тіріону про те, що Валар тримають Ельдар у рабстві,  та про  золоту клітку, в якій вони змушені жити. Обстановка накалилась до такого ступеня, що Нолофінве вирішив довести це до батькового відома.

Чи можна вважати це доносом, як-то пише леді Альвдіс? Почнемо з того, що Фінве мав чудово знати, що коїться у місті. Інакше - який з  нього Великий Князь? Виступ Нолофінве був лише офіційною заявою до свого зверхника - втрутіться, батьку, бо може статись лихо.

На цю нараду вельмож Нолофінве явився один і без зброї. Феанаро прийшов озброєним і в супроводі дружинників.

Чи сподівався Вогняний Дух на збройне вирішення конфлікту? Можливо, що так - адже Другий Дім теж озброювався (всі Ельфи стали гордими й пихатими і т.п.)

Однак, у холоднокровного Нолофінве вистачило розважливості зоставити вдома меча.

Наступну сценку я обожнюю - цю сутичку вогню і криги. Запальний Феанаро кричить, загрожує, опонент його просто не помічає і повертається до нього спиною. Зрештою Вогняний Дух приставляє меча брату до грудей - ну побач же мене, може хоч смертний страх змусить тебе це зробити... 

Сутичка криги і вогню на тій вищій точці, коли те і інше обпікає. І перемогла крига - Нолофінве відводить рукою лезо і вирушає у своїх справах.

Ризикував він? Дуже... Феанаро тоді просто не володів собою.

Далі у справу втручаються Валар. Не зовсім зрозуміло, чому вони вирішили втрутитись саме на цьому етапі - не раніше. Відбувається суд, і Феанаро висилають на північ. Фінве їде за ним, зоставивши Нолофінве намісником.

Крижаний князь опиняється в дуже двозначному становищі. Тепер кожен воїн з  Першого Дому може вирікти - Феанаро був правий, Нолофінве домагався влади і отримав її. 

Ну, а якщо б він не спробував поговорити з батьком, чим би все закінчилось?

Правильно, смертовбивством. Якщо меча оголено, він мусить рубати. Рано чи пізно сутички на тіріонських вулицях закінчилися б чиєюсь смертю.

На суді Нолофінве заявляє, що пробачив брата. Леді Альвдіс говорить, що це лицемірство.

Не згоден, панове присяжні - подібні холоднокровні особи нездатні на лицемірство. Занадто твердим є стрижень їхнього духу. Нолофінве вважав, що задля примирення Ельдар він мусить поступитись власними кривдами - для них нині не час.

Друга зустріч братів - на святі Врожаю. Феанаро прибув сам - без супроводу і батька, він поводиться зле і говорить Валар нечемності. Нолофінве ладен знову запропонувати мир - він першим простягає руку брату, котрий зневажив його.

"Мій напівкровний брате, за духом я стану тобі рідним. Ти вестимеш, а я ітиму слідом. І нехай жодна біда не роз єднає нас"

І Феанаро потискає йому руку - хай станеться так. Хто з них був щирим, показали подальші події.

Ще одна сутичка поміж братами - опісля загибелі князя Фінве і виголошення Обітниці. Присяга Феанаро була дійсно страшною - вона автоматично робила Вогняного Духа і Сімох ворогами всього явного світу. І в цій жахливій присязі не було жодного слова про найголовніше - про помсту за князя Фінве.

Частина Ельдар вирішила підкорятись лише Нолофінве - а що вони мали робити опісля такої Обітниці. У відповідь Феанаро покидає дві третини війська в Лосгарі - чин, який не можна назвати надто розумним. Нолофінве знову опиняється у кліщах непростого вибору - його молодший брат, Арафінве, повернувся, бо Суддя надав Нолдор цю єдину можливість пробачення - негайно вирушити назад. Решта опинилась під владою прокляття, до того ж син Нолофінве, Фіндекано, приймав участь у сутичці в Альквалонде.

Нолофінве вирішує йти вперед - тепер ним рухає не лише помста за батька, але й можливість відплати брату.

Чи відбулася б сутичка поміж двома рушеннями, якби Феанаро не загинув?

Може й відбулася б, але не з вини Нолофінве - цей крижаний розум напевне знову здолав би себе во ім я спільної справи.

В Середзем ї Нолофінве обирає собі небезпечний і відносно невеликий шмат території. Він та Маедрос є фактично єдиними особами, котрі весь час пам ятають про небезпеку, яка нависає з півночі. Старший син Феанаро віддає йому великокняжий вінець - це не є платою за порятунок Маедроса сином Нолофінве, це є мовчазним визнанням переваги: ви є старшим, ви є досвідченішим - вам і верховна влада.

Нолофінве, прозваний в Ендоре Фінголфіном, будує твердині і виграє битви. Він тут на своєму місці - воїн і будівничий.

Ну, а тепер про той, останній поєдинок.

По перше - цікавий факт: Фінголфін викликав Моргота на двобій не вперше. Перший раз він вдарив мечем у браму Ангбанду, коли його частина рушення здолала Гелькараске. 

Моргот виклику не прийняв. Злякався сонячного світла - якраз тоді Анара вийшла на небо? Чи лиха сила завжди відзначалася алогічною поведінкою?

За книгами леді Альвдіс Моргот є трохи не всемогутнім. Чого ж він, такий всемогутній, відсиджувався в твердині, коли міг розчавити змучених важким переходом воїнів одним ударом?

Дагор Аглареб - Славетна Битва. Нолдор розбивають ороче військо в виду Ангбанду. Чорна Твердиня німує - на допомогу не вийшов ніхто. 

Добре, орки це лише "гарматне м ясо", але ж престиж, престиж... Складається враження, що доки Моргот не вигодував Глаурунга, він взагалі боявся воювати. Так - промацував оборону.

І ось - Дагор Браголлах. Знову - за Моргота тут воюють потоки лави і дракон. Сам Чорний Вала не вийшов за браму жодного разу.

А що ж робить логічний і холодний Фінголфін? Впадає у розпач? Дозвольте не повірити.

Адже Великий Князь Нолдор не одразу помчав на північ. На той час, коли він це зробив, ситуація була такою:

Військо Другого Дому зібралося в Барад Ейтель. Втрати є великими, однак про повний розгром нема і мови.

Дортоніон втрачено, брати Фінрода загинули. Однак сам Фінрод живий, Нарготронд  справно виконує функції тилової бази, Мінас-Тіріт прикриває вхід в  Західний Белеріанд (ця твердиня впала вже опісля загибелі Фінголфіна), Аглонів прохід втрачено, однак його захисники відступили на південь, зберігши частину війська, Таргеліон впав, однак Карністіро вдалося вирватись з вогню і зберегти своїх воїнів, в Східному Белеріанді формуються загони поповнення і, головне - тримається Гімрінг, найголовніша твердиня східного флангу.

Тут питання - що міг знати Фінголфін?

Палантир називався кулею Феанаро, отже - в найголовніших твердинях могли бути палантири. Принаймні - по трикутнику Барад-Ейтель - Гімрінг - Нарготронд. Осанве... У відомому фільмі Ельронд спілкується з Галадріель по осанве на великій відстані, і вона надсилає роганцям підмогу: загін відбірних лучників. Однак - у Професора подібного нема, це фантазія авторів фільму. Про телепатичний зв язок на великій відстані не говориться ніде, про зв язок по палантирам також... Гінці могли пройти до Гітлуму лише побережжям, через землі фалатрім. Тобто - при відсутньости швидкого зв язку новини могли спізнюватись на доволі великий час.

Не міг Фінголфін зробити висновок, що "все скінчено". Ні з швидким зв язком, ні з повільним - не той характер. Навіть висновку, що зостався сам не міг зробити - нехай нема осанве, нема гінців - але ж можна вислати розвідку, дочекатись повернення посланців... А посланці б принесли відповідь від Маедроса: тяжко, але тримаємось. Або з Нарготронду - втрати великі, але ми ще живі.

І тут я звернув увагу на одну невеличку подробицю. З усіх ельфійських князів лише у Фінголфіна був іменний клинок.

Меч Рінгіл - Холодне Лезо. І ще одна зброя, спис Аеглос - Сніжне Вістря, яким був свого часу озброєний онук Фінголфіна - Гіл Галад.

Два "холодних клинки" в одній родині. Випадковість? Чи може Фінголфін готувався до двобою? За яким-то глюком зброю цю він виготував з метеоритного заліза.

Можливо, Фінголфін розрахував можливість поєдинку саме тоді, коли зупинились потоки лави. Коли Моргот вичерпав сили - на всемогутнього в Арді він явно не тягнув: матеріальний світ брав своє. І помчав на північ з холодним розрахунком: не вмерти - перемогти.

Десять років тому мені таке і до голови не приходило. А нині певен - так воно і є.

Шанси у Фінголфіна були - він мав протриматись стільки, щоб супротивник зійшов кров ю. А клинок з небесного металу завдавав Морготу настільки болючих ран, що його виття переполошило весь Ангбанд. 

Великий Князь загинув - йому, як і усім Нолдор, не вистачило, говорячи фігурально, години часу. Спрацювало прокляття Судді.

Цікаво, що двобій цей вважали поразкою обидві сторони - Ельдар не складали про це пісень, а Орки не вихвалялись перемогою Хазяїна.

Моя ж думка - Фінголфін переміг. Хоча б тим, що зайвий раз довів - зло є вразливим.

Попередження - хто не читав "Сильмарилліон", тому краще не витрачати часу на цю оповідку, бо все одно не зрозумієте хто з ким воює, і де це все діється.



Фан-оповідка за мотивами епосу Дж. Р.Р. Толкіна "Сильмарилліон"
                                                                            Тільки для толкінутих ))

                                                         Щасливчик

[ Читати далі ]

Лора. "Чорний лебідь"

Знову якось трапилася на очі ця оповідка. Не люблю я її - навіть не за різкий, який-то злобний тон. І не за занечищення "світлого образу" одного з улюблених героїв.
А просто в оповідці цій зламано основний принцип існування світу Арди.
Ельфи відріжнялись від Людей не лише безсмертям і більшою відпорністю тіла, а ще й силою духу. Не в плані хоробрості, а чи душевної витривалості - кожен Ельф володів певними здібностями, які Людина сприймала як паранормальні.
Спілкування подумки. Можливість "затулити розум" від стороннього втручання. Духовне цілительство.
Завдяки цим здібностям Ельфи ніколи не піддавались лихій силі.
Дійсно, при всій своїй могутньости, ні Моргот, ні Саурон не змогли "перевербувати" жодного Ельфа. За одним винятком, але про нього трохи нижче.
Були битви, були полонені... Однак не було ні перебіжчиків, ні зрадників.
А отже - духовний світ Ельфа залишався закритим від ворога до кінця.
Які є аргументи проти?
Версія про те, що орки є "виведеними з Ельфів". Однак - сам Толкін вагався між цим варіантом і походженням орків "від мавпи". І більше схилявся до другого. До того ж під час усіх белеріандських воєн жодного полоненого Ельфа не було перетворено на орка.
Зрада Маегліна. Однак це одиничний випадок. До того ж Маеглін страждав від нещасливого кохання. Тобто був у депресії - подібний стан душі міг привести і до смерти явного тіла. А отже захист його духу фактично не працював.
Повернення з полону втікачів, якимось чином "порчених" Морготом. Однак - знов таки, ніде не говориться про те, що ці особи служили злу. Колишній воєвода, бранець-втікач Гвіндор з Нарготронду і діє і поводиться цілком розсудливо. Звичайно - він страждає і духовно і фізично, однак переборює тугу і страх і зрештою - гине як воїн.
Пані ж Лора хоче довести, що Моргот мав повну владу над душами тих Ельдар, до яких міг дотягтися. І доводить це на прикладі Маедроса.
Доводи ці, однак, доволі неприйнятні.
- Маедрос-Майтімо вважав себе "учнем Мелькора"... Дуже сумнівно - думаю, що бунтівний Вала, "обробляючи" Феанаро не розмінювався на дрібниці. Тобто - не агітував поодинці його синів.
- Маедрос ненавидить Інголдо, тобто Фінрода. За те, що той такий "вірний і правильний", вважає, що світ, створений Еру, є бездоганним. Неправдоподібно - за Сильмом Майтімо охоче спілкується з князем Нарготронду - полюють разом, тощо. І ніколи б не став Маедрос так огидно радіти з загибелі родича.
- Моргот має повну владу над душею Майтімо. Власне - старший син Феанаро, герой "Чорного лебедя" є повним віддзеркаленням Моргота: такий же злобний і заздрісний. Що зовсім не відповідає першоджерелу.
- Визволення Маедроса з полону є комедією - Морготу набридло забавлятися. Про те, що все це фарс, знає Маедрос, та не знає Фіндекано. Фіндекано є єдиним, кого поважає герой оповідки - за те, що молодий воїн "не лізе йому в душу". Але що ж це за друг, котрий не може відчути, що з другом щось негаразд...
Однак - чому таке бачення сюжету і героїв?
Можливо - зіграв свою роль світогляд "войовничого Арфінга".Деякі з прихильників Третього Дому просто таки ненавидять Феанаро і всю чудову сімку.
Можливо - бажання показати Зло в усій його силі. Однак - сила ця, згідно з сюжетом Сильму, весь час дає збої.
Можливо... Навіть не знаю. Однак - оповідка дуже не подобається: недарма я її свого часу кинув до папки з "ЧКА-шками".
І прийшла до голови цікава думка - це пані Лора знівечила так на догоду власним поглядам вигаданий світ. Тоді яка ж ціна всій науці історії - адже її теж пишуть Люди, а не праведні Айну?

Князь Тургон Гондолінський.

Цікава постать, і не до кінця  вивчена. Характери Сильму тим і цікаві, що ніде не описані повністю. Прочитав, інформації мало, починаєш длубатись в тих записах Професора,  котрі є доступними в Інеті,  і іноді мозаїка складається в цікаву  картинку

Отже - другий син Нолофінве... Напевне - улюбленець батька, принаймні чомусь здається, що в Амані Туракано більше ладнав з татком, аніж Фіндекано, котрий "потрапив у погану компанію" рудого кузена. Лагідної вдачі, є палким закоханцем - принаймні, тільки за ним з усієї нолдорської знаті вирушила у невідомість красуня-жона.

Втрата Еленве під час Крижаного Походу мала сильно вплинути на цю занадто  ніжну душу. Тим більше, що в Ендоре змінюються і родинні стосунки. Нолфінги ніколи не були одним цілим, як от Феанорінги або Арфінги. Гордовиті і  замкнені, вони існували, наче кожен сам по собі. Фіндекано товаришував з Майтімо, Арельде, сестра, - з Келегормом та Куруфіном... Деякі джерела  говорять, що у Нолофінве був ще один син, котрий загинув юним чи-то під  час Крижаного Походу, чи-то у першій сутичці на землі Ендоре. Відомостей про цього юнака, якого звали Аракано, замало, однак він теж якось існує сам по собі, особливо не приятелюючи ні з братами ні з сестрою.

Середзем я зріднило Нолофінве та Фіндекано. Крижаний князь, зрозумівши всю силу  духу старшого сина, переніс на нього ту краплину тепла, яку носив у  серці. А до Туракано прихилилась Арельде, котра замінила матір його доньці.

Князівство Тургона знаходилося у Неврасті. Це лісова і болотиста країна, де життя фактично зосередилось на морському побережжі. Там і виникло стольне місто Тургона - Віньямар.

Невраст сусідив з Західним Белеріандом - землями Арфінгів. Тургон і Фінрод зустрічались,  можливо доволі часто. Їх об єднувало спільне лихо - втрата коханих.  Еленве загинула, Амаріе зосталася у Валінорі. І от цим, овіяним тихим  сумом Ельфам, явився Вала Ульмо.

Пропозицію обидва приятелі  отримали однакову - збудувати потайне місто і відвести туди військо і  населення. Ульмо пояснив, що лише так вони зможуть, якщо не врятуватись, то, принаймні провести свій вік у спокої.

А тепер подивимось на  мапу. Арфінги оберігали центр порубіжжя - рівнину Ард-Гален і Сіріонів  прохід, котрий був важливим стратегічним вузлом. Тургон знаходився на  лівому фланзі - власне його військо мало заблокувати побережжя,  прикриваючи прохід до Гітлуму і князівство місцевих Телері -  Фалас.

Якщо відвести військо з центру, то ворог розрізав би оборону Нолдор навпіл, розділивши Фінголфіна й Маедроса, що власне і сталося в Дагор Браголлах. Якщо оголити лівий фланг, то стає можливим напад з півночі, від затоки Дренгіст (таких нападів, успішно відбитих Фінгоном було два). 

Мудрий Фінрод вирішив цю задачку. Він збудував потайний град, але перетворив  Нарготронд на тилову військову базу. В Дортоніоні та Ард Галені зосталося військо і вивідачі, Сіріонів прохід заблокувала твердиня Мінас Тіріт, а про те, де знаходиться Нарготронд, знали, принаймні, воєводи, бо Келегорм та Куруфін, відступаючи з боями від Аглонова проходу, потайне місто знайшли без проблем.

Тургон виконав все буквально - збудував потаємний град і зник на сотні літ.

Як поставилися до цього батько і старший брат? Сумніваюсь, щоб схвально.  Принаймні, Фінгон не кликав брата на Останню Битву, інакше не здивувався б, почувши сурми Гондоліну.

В потаємній долині виросла  іграшкова копія Тіріону - з білою вежею, навіть з копіями давно загиблих світлоносних дерев зі срібла та золота. Гондолін став прихистком  любомудрів та витонченої культури. Війна за гірським кільцем не хвилювала Тургона.

А тим часом, його батько змушений був розполовинити військо, щоб прикрити Невраст і фалатрім Кірдана.

А тим часом Фінгон Відважний відбивав орочі атаки, не даючи ворогу вдарити Гітлуму в тил.

Потім спалахнула Дагор Браголлах, коли Ельдар стали потрібні всі їхні сили, щоб просто вижити.

Певне, в душі Тургона щось стало на місце, коли орел Торондор приніс до його  гірського прихистку тіло князя Фінголфіна, котрий загинув у двобої з Морготом.

Перед цим Тургон втратив Арельде. Князівна покинула Гондолін, він не зміг її зупинити, хоча таємниця місцезнаходження граду виявилась під загрозою. Потім вона повернулась - з сином і скривдженим її втечею чоловіком.

Коли Еол вбив Арельде, Тургон прирік його на смерть - це був єдиний смертний вирок, винесений ельфійським князем іншому Ельфу. Арельде цим, звісно, було не повернути. І тут ще одна втрата - Фінголфін.

На Нірнает Тургон прибув вчасно, і врятувався дивом. Його брат, Фінгон зостався на полі битви.

Подальше життя князя Гондоліну в потаєному граді втратило сенс. Він ще продовжував берегти таємницю, він не наважився прийняти свого рятівника, воєводу Гуріна, відпущеного Морготм опісля довгого полону. Можливо, відпущеного якраз для того, щоб віднайти таємничий Гондолін. 

Опісля того, як злощасний Гурін побрів геть від гірського кряжу, за кряжем цим почали стежити, і недарма. Син Арельде, Маеглін, нещасливо закоханий в  Ідріль, доньку Тургона, вийшов з міста, шукаючи чи-то рудних жил, чи-то забуття від нещасливого кохання. 

Маеглін потрапив у полон і погодився на співпрацю - єдиний такий випадок за всю історію Ельдар. Місто було приречене.

Зрада небожа не сколихнула скам яніле серце Тургона. Він загинув не у битві - він зійшрв на свою білу вежу, котра була так схожа на тіріонську Міндон Ельдаліе, і зоставався там, доки вежа не впала у вогні і димі.

Його вірні воїни коштом власного життя дали змогу вирватись з граду князівні Ідріль та її чоловікові Адану Туору. Вижив і маленький Еаренділь - онук Тургона.

Його нащадки доживуть до кінця Третьої Епохи - єдині з усіх нолдорських князів, окрім Галадріель.

Його нащадком, через Ельроса, що прийняв людську долю, був Арагорн, один з  рятівників Середзем я, рівно, як мудрий Ельронд і прекрасна Арвен.

Процвітання нащадків - милість Богів. Однак, хто-зна, чи не шкодував сам Тургон про те, що послухав Валу Ульмо...

Сильмариліон. Десять років по тому.

І що ж воно там сталося - в Альквалонде?

Перечитував оце, допіру, Сильм, і звернув увагу на опис цієї вікопомної події. Так званої "Різанини в Альквалонде".

Ніколи не думав, що запишуся в адвокати до Першого Дому, однак чомусь мені здається, що Феанора та його буйних нащадків (семеро - і майже всі в татка, Макалауре не в рахунок) записали до військових злочинців без суду і слідства.

Отже, панове присяжні, почнемо з того, що можна назвати різаниною. Це - винищення беззбройних і беззахисних осіб: або воїнів під час раптового нападу, або мирного населення. Цей термін, котрий широко вживається у фан-літературі, ніби одразу говорить: винен.

Однак, запросимо найавторитетнішого свідка - Професора Толкіна.

 Професор свідчить, що поміж Феанором, і власником кораблів, князем Ольве з Альквалонде, перед тим була досить бурхлива суперечка. Феанор нагадав Ольве про те, що Альквалонде фактично збудували Нолдор, а отже - за ним боржок... Ну, різко, нагадав, дуже різко... Нервовий він дуже, наш Вогняний Дух.

Ольве у допомозі відмовив. Мотивував він це тим, що кораблі є таким же витвором мистецтва, як і Сильмарили. Однак, Феанаро не вимагав кораблі у власність, він прохав про можливість переправи... До того ж, завжди чомусь забувають, що Феанаро рвався на той берег не лише за Сильмарилами. Його батько, загиблий князь Фінве, був з князем Ольве з одного покоління. Можливо - вони товаришували. Не допомогти сину загиблого друга помститись за батька... Ну, це вже якось...

Можна сказати, що князь Ольве отримав попередження. Гадаю, що в ході суперечки Феанор міг мовити щось на зразок: "Не хочеш добром - візьму силою". Та навіть, якщо і не мовив - Телері мали час приготуватись.

Далі, згідно Сильму, Феанор зібрав своє воїнство - прибічну дружину? Всіх Нолдор Першого Дому?  - і "подався до Лебединої Гавані, де, одбираючи силоміць кораблі, які стояли на якорі, взявся укомплектовувати їх своїми воїнами".

Отже, відзначимо, панове присяжні... Військо Феанора рушило просто до порту, проминаючи місто. Тобто страшнувата картина Теда Несміта, де кораблі виходять з Гавані на тлі палаючого Альквалонде, є, м яко кажучи, неправдивою. Мирне населення зосталося неушкодженим.

А далі взагалі прецікаві подробиці. Хоч хтось з толкіністів звертав увагу на перебіг сутички? Професор мовить, що "Телері стримали його (Феанора) наступ, скинувши чимало Нолдор у море. Тоді зблиснули мечі, і на кораблях закипіла люта битва, яка перекинулась на освітлені свічадами причали та пірси Гавані... Тричі відступав народ Феанора, багато втрат було з обох сторін, однак Нолдор підтримав Фінгон з передовим загоном рушення Фінголфіна - той, надійшовши, угледів, що розпочалася битва й рід його зазнає поразки, й кинувся у бій, до пуття не з ясувавши причину сварки."

З цього виходить, панове присяжні, що білі та пухнасті Телері фактично перемогли войовників Нолдор. На Феанора з синами і воїнами очікувала озброєна засідка. Щоправда, Професор, схаменувшись, додає, що Телері були слабші за Нолдор, а зі зброї мали лише тонкі луки.

Пробачте, однак в описі сутички мова йде саме про рукопашний бій на мечах. Як Телері вдалося тричі скинути Нолдор в море? З самими тонкими луками? Це, якщо брати до уваги, що Нолдор, власне кажучи, збирались на війну, а отже мали бути добре озброєні. Шоломи, кольчуги, мечі... І фізичною силою вони переважали Телері, однак, їх тричі відкинули від кораблів?

Тут можливі кілька варіантів. Або у "білих та пухнастих" таки було озброєння, рівнозначне нолдорському, і битва йшла на рівних. Або Телері залпами з луків просто "поклали" Нолдор на пірс. Лучників у Феанаро не було, принаймні про них ніде не згадується... Зате на допомогу примчався Фінгон Відважний (злі язики ніенністів говорили свого часу, що прізвисько своє він отримав за оцю свою першу битву). Фінгон - чудовий лучник, цілком можливо, що він і командував лучниками. Ця підмога і вирішила перебіг сутички. Винуватити княжича якось рука не підіймається - можливо там, на причалі, під телерійськими стрілами лежав його друг Маедрос... Рудий, та ще й високий - якраз добра мішень. 

Ну, і де ж тут різанина, панове присяжні? Втрати були великими - з обох боків. Професор, щоправда, додає, що чимало альквалондських мореплавців загинуло жорстокою смертю. Бо Нолдор стали несамовитими і відчайдушними... Звісно, полежавши під градом стріл, Ельфи Першого Дому розгубили рештки властивого своїй расі вельможного спокою. Однак - це нормальна реакція вояка на таку халепу. Затим іде ота згадка про "лише тонкі луки" Тобто, напрошується висновок - Телері витратили всі стріли, Нолдор піднялися, і пішли косити мечами беззбройних. Однак - дивись вище, мечі були у обох сторін в достатній кількості для рукопашу.

Чи можна було запобігти сутичці? Можна... Якби князь Ольве заплющив очі на те, що діється у Гавані. Мовляв - що я можу зробити: вони сильніші, вони озброєні... Нехай уже переправляються собі. Гнів Валар? Але ж Ельфи жодного разу не бачили своїх опікунів у гніві. А що тоді? Можливо - прямий наказ? Адже поміж Нолдор з загону Фінгона якраз і пішла чутка про те, що Телері влаштували на них засідку з наказу Валар.

Отже, те, що сталося в Альквалонде, можна назвати першою військовою сутичкою з участю Ельфів. За це Нолдор було проклято і приречено на смерть "від зброї, тортур і горя" І зоставлено у Туманних Чертогах до кінця світу.

До речі - вівісектору і садисту Мелькору перший строк дали зовсім "дитячий" - якихось триста літ.

Панове присяжні, насмілюсь відзначити, що бездумна слухняність навіть вищим Силам не завжди є цнотою, а позиція "моя хата з краю" часто закінчується пожежею тієї самої хати. Не тільки у віртуалі - в реалі теж. Тому, вирок Нолдор-войовникам міг би бути не таким суворим, якби Професор не вагався поміж власними пацифістськими та войовничими нахилами. Пацифістом в його часи бути було модно, а от в душі Толкін був войовником, якщо взяти до уваги всі його живописання воєн і битв.

 

Маеглін, або Ключі Судьби.

Цікава постать цей Маеглін -  в усьому Сильмі більше нема такої: ельф, котрий став зрадником по власній волі.
Професор зауважив якось, що Люди могли битися по різні боки "барикад",
але Ельфи противились злому до кінця - за визначенням.
В стародавніх трагедіях поняття таке було - "Бог з машини". Тобто - добра сила, котра вирятовує героїв з безнадійних ситуацій.
"Диявол з машини" найчастіше трапляється в сумній реальності: особа, котра
чинить зле нехотячи, просто тому, що не може вчинити інакше.
А може ту особу на те запрограмовано.
Щодо Маегліна, то тут алогізм на алогізмі - не потрібно й відшукувати.
Почнемо з початку - з зустрічі його батьків.
Діти Нолофінве ніколи не були одним цілим, як Феанорінги, чи Арфінги.
Принаймні - між Фінгоном та Тургоном особливої приязні не
просліджується. Наймолодший їхній брат (про якого в Сильмі немає згадки)
загинув чи-то під час Крижаного походу, чи-то в найпершій сутичці на
нових землях. З того часу Нолофінве та його діти чітко розділяються на
дві групи:князь і його спадкоємець та Тургон з сестрою.
Друга пара виникла, можливо, не випадково: у Тургона загинула дружина, і його доньці була потрібна жіноча опіка.
Про відхід Тургона до потаєнного міста, котрий підозріло нагадує дезертирство, я вже писав колись, тож не буду повторюватись.
Де знаходиться Гондолін - не знали навіть найближчі родичі:сам Нолофінве
та княжич Фінгон. Принаймні, на Останню Битву Фінгон брата не запрошував
і явно не очікував.
І от князівні Арельде "тісно стало у граді"
- Тургон її відпускає... Нехотячи, з застереженнями, але відпускає. У супроводі всього трьох вельмож.
Питання - він аж так довіряв сестрі? Ні, я ні чого не маю проти леді, однак відомо всім, що панни є... е... трошки балакучими.
В Белеріанді тоді було спокійно, однак могло трапитись всяке. Зграя орків-вивідачів, наприклад.
- Панна зібралась їхати гостювати до старшого брата, однак, схоже, що за
Фінгоном вона скучила менше, аніж за красенем-кузеном. Принаймні, вона
вирішує спершу навідати Келегорма.
- Найбезпечнішим є шлях через  Доріат, однак Арельде не пропускають...доріатські прикордонники. Взамін  вони вказують їй дорогу через Еред-Горгорот, сповнену страховищ і отруєних джерел.
Був би я Феанорінгом - за одне це розніс би Доріат в щепи. Невже не можна було узгодити з Тінголом дозвіл на проїзд однісінької леді і трьох охоронців?
Відважна Нолде іде вперед - а як же інакше... В тих страхітливих місцях вона відбивається від супроводу, і рятується дивом. Однак - до замку родичів таки добирається.
Панну очікує розчарування - ККК майнули до Таргеліону, в землі Карністіро.
Однак, її приймає з почестями "народ Гімладу" - і можливо намісник
Келебрімбор (?)
В очікуванні кузенів леді починає їздити на полювання. І одного дня щезає у лісі.
Тепер про Еола, татка майбутньої "погибелі Гондоліну".
В тих фанах, які мені траплялися, співчутливі "Еолінги" тиснуть на
"суспільну нерівність" цієї пари. Мовляв, пихата князівна-Нолде гребувала "ельфом-простолюдином".
Однак, Еол є вельможею і родичем князя Тінгола. В Сильмі його означено як "Телеро шляхетного роду"
Чому вельможа з Доріату живе відлюдником і має прізвисько Моріквендо (Темний Ельф)? Напевне ж не від білого та пухнастого характеру. З гномами йому краще спілкуватись, ніж з одноплемінниками, сонячного світла він не
терпить, однак має якихось челядинців і зв язок з Доріатом. Принаймні -
про Вихід Нолдор він знав, і зробив висновки.
- Еол заманює Арельде до своєї оселі чародійством. І хоча Професор зауважує, що "ніде не сказано, що Арельде вийшла за Еола вкрай неохоче, або життя в Нан-Ельмоті було їй ненависним", однак... Щось не віриться, щоб їхній злюб був щасливим.
От у цієї дивної пари і народився Маеглін.
М-м,родинні стосунки, де мати вихваляє звитяги Нолдор, а тато кляне
материних родичів, називаючи їх "убивцями родичів ( Альквалонде),
завойовниками і загарбниками наших осель(а це вже, вибачте, неправда)",
для гарного виховання непридатні. "Духом і розумом" Маеглін удався в
батька - цікаве зауваження, однак. З лиця юнак був схожим на Нолдор,
однак успадкував від батька мовчазність, чародійський голос і якусь
неельфійську потайну злобність. Для порівняння - якщо в рознос йшов
котрийсь з Феанорінгів, то його часом не могли втримати і шестеро
позосталих.
- Від матері юнак дізнається про свого вуя Тургона, і про
те, що Тургон має лише доньку і не має спадкоємця. Повний алогізм -
Гондолін був неприступним, Тургон не воював (ніхто ж не міг передбачити
Нірнает). Про якого спадкоємця може бути мова? Єдиний шлях -  убивство
родича, чи не занадто?
Ясна річ - злюб закінчується розлученням, тобто втечею Арельде.
За все існування ельфійської спільноти - Арельде єдина, котра наважилась
на розлучення. Саме розлучення, не розлуку. Розлука між Ельфами
траплялась, і досить часто - Феанор, їдучи до Форменосу, зоставив в
Тіріоні Нерданель, а Фінве - Індіс, ну і під час Виходу Нолдор багато
жон і коханих не наважились відправитись в небезпечний похід. Однак -
ініціаторами розлуки, як правило, були чоловіки, і пари сподівалися на
возз єднання. Арельде ж явно не збиралась повертатись до чародійського
лісу.
Читав доволі злобні фани "Еолінгів" про те, як пихаті Нолдор
знущались над бідолашним Синда, котрий кинувся наздоганяти жону і сина.
Однак - по тексту - нічого такого не просліджується. Навіть Куруфінве,
на якого натрапив Еол в своїх пошуках, просто посилає незваного родича
подалі. П ятий Феанорінг, ясна річ, не є зразком ввічливості, однак його
гнів є цілком виправданим: шлюб, підозріло схожий на насильство, "без
дарунку чи дозволу" на думку нолдорського княжича є ганебним для його
кузини. Однак "злобний Куруфінве" все-таки вказує Еолу дорогу, якою
вирушила Арельде. Не бажаючи втручатись в родинні справи, напевне.
В Гондоліні Еола... приймають з почестями. Тургон сходить з трону, бере
чоловіка сестри за руку і визнає його родичем. Єдине застереження: Еол
нині не може покинути Гондолін і мусить жити у граді.
Подальша  промова Еола - це просто перл. Долину Тумладен він оголошує "землею Телері", Нолдор - завойовниками (нагадаємо - Нолдор жили в Белеріанді до своїх мандрів у Валінор нарівні зі своїми телерійськими родичами). Арельде з сином він оголошує своєю власністю - "я вимагаю повернути те, що справедливо моє - дружину та сина". В разі ж відмови Маегліна - люблячий татко загрожує його проклясти.
М-м... білі і пухнасті доріатці... Нехай там Еол і є якимось винятком, але варто згадати Тінгола з його забороною квенья, або те, як він послав бідолашного
Берена Морготу в зуби...
Тургон відповідає по-княжому: про нолдорські мечі, котрі бережуть спокій Белеріанду (не йому б про це казати, звісно, однак...), про те, що без заслони з цих мечів ті з Синдар, яких не прикриває чародійський пояс Доріату, давно б гарували в ангбандських копальнях. І знову пропонує, тепер уже жорсткіше - жити тут, або померти тут.
Люблячий татко вихоплює дротик і метає в сина з криком: "Я вибираю друге, для себе і свого сина. Ти не заволодієш тим, що належить мені"
Коротше, від пана Еола на милю несе Ангбандом... Або людським суспільством набагато пізніших епох.
Сина Арельде закрила собою - мати і Нолде зробила свій вибір.
Потім відбувся суд. І страта.
Маегліна звинувачують в тому, що він навіть оком не змигнув, коли батька
зіштовхнули зі скелі. Ну, на мій погляд, важко очікувати від хлопця
синівської любові до чоловіка, котрий вбив його матір і хотів вбити його
самого.
Довга передісторія, звісно - але вона напевне пояснює деякі особливості характеру княжича Гондоліну.
В коханні йому теж не пощастило - покохав кузину і покохав невдало. За
законами Ельдар шлюби між такими близькими родичами не схвалювались:
кузин (кузенів) сприймали швидше як сестер (братів)
Хоча Арельде подобався ж Келегорм...
Ну, а тепер про основну його провину і загибель.
Боягузом Маеглін не був - більше того, приймав участь в Нірнает.
Людей він недолюблював - як відомо в Гондоліні побували Гурін та Гуор, і
Маеглін з ними не дуже ладнав. Ну, а Туора зненавидів, певна річ, - Адан
закохався в князівну Ідріль, ту саму кузину...
Може Маеглін від батька успадкував оте - вважати кохану за свою власність?
Є дві версії Маеглінового зрадництва.
Одна - з "Падіння Гондоліну", огидна не лише на ельфійський - на будь який
погляд. Маеглін, котрий відповідав за ковальську справу, потрапив під
час пошуків рудних жил у лапи до орків. Від страху за своє життя
злощасний ельф одразу запропонував оркам "всі явки і паролі", забажав,
щоб його відвели до Ангбанду (будь-який Ельда краще б помер на місці) і
там виклав Морготу все, що знав про потайне місто.
Версія з Сильму відрізняється кардинально: орки притягли Маегліна до Ангбанду, і там він чи-то не витримав тортур, чи-то психологічної ломки. А на психіку давити Моргот з Сауроном уміли - достатньо згадати загибель загону
Барагіра. В усякому разі - з хлопця напевне витягли його нещасливу
любовну історію, а потім пообіцяли йому Гондолін і одруження з Ідріль.
От що зле - в обох варіантах Маеглін вичікує сім літ. Його відпустили -
цікаво, як він пояснив свою відсутність - і княжич жив в Гондоліні на
правах вивідача.
Будь-який нормальний Ельф виклав би все, що з ним  сталося, попередив про небезпеку та ще похвалився б, що обвів ворогів довкола пальця.
А отже - в душі Маеглін погодився з розоренням міста, що дало йому притулок, і з загибеллю одноплеменців.
Протистояння Маеглін - Туор цікаве ще й тим, що Туор є "голосом Ульмо". Божество прислало його попередити Тургона - збувається Прокляття, всі діяння Нолдор підуть у непам ять.
Ульмо вустами Туора радив покинути град і пробиратись на південь, до побережжя. Так у Тургона був шанс врятуватись.
Маеглін був проти відступу - проти ще до того, як зрадив Гондолін.
Тобто - Туор тут є якщо не "Богом з машини", то, принаймні, голосом
Божества-рятівника. А Маеглін виконує ролю "адвоката диявола".
Послухати Туора Тургону завадила нолдорська гордість. І жаль за своїм прекрасним творінням - теж чисто нолдорський жаль.
Можливо, Туор і Маеглін були лише ключами в руках Судьби... Або Судді.