хочу сюда!
 

Ксюша

38 лет, овен, познакомится с парнем в возрасте 40-50 лет

Заметки с меткой «жизнь»

Хто ти, коли без бумажки...?


Житель румунського повіту Васлуй 63-річний Костянтин Реліу, визнаний в 2016 році мертвим, не зміг довести в суді, що живий, і анулювати видане помилково свідоцтво про смерть.

Чоловік програв процес, тому що занадто пізно звернувся до суду з позовом, тепер його з юридичної точки зору не існує.

Реліу виїхав з Румунії на заробітки до Туреччини в 1992 році. Через сварки з сім'єю він втратив будь-який зв'язок з родичами.

У 2013 його дружина звернулася до суду з проханням визнати чоловіка мертвим, так як вона не отримувала від нього жодних звісток. Позов жінки був задоволений в 2016 році.

У 2018 році турецька влада виявили, що документи Реліу, за якими він перебував на території Туреччини, прострочені, і вислали його в Румунію. 

А вже при в'їзді в країну з'ясувалося, що він числиться померлим…

мое знакомство с компанией NSP

Мы все любим  импортные вещи , машины, одежду, хорошую обувь часы и компьютеры.Мы смотрим западные фильмы и хотим лечиться  если заболели  качественными импортными лекарствами.В 2014 году мне предложили  хороший импортный продукт и назначили встречу в" Суши-я". Я согласился, так как человек с которым я должен был встретиться был мой хороший знакомый,образованный и интеллигентный  молодой человек.  Тогда я не знал что  это знакомство с компанией изменит всю мою жизнь в скором будущем  .....

Вечная память самому великому человеку столетия



Отжеж гыдотная погода с утра была, когда перся на работу как на подвиг (деваться некуда - на государевой службе). Дождь шпарит, ветер свистит и меняет направление каждые две секунды, от зонта толку никакого, еще надо и костылем управлять в этой суматохе. Промок насквозь и был злой, как черт. 

Первым делом, прийдя на работу, включил ветродуйку и подсунул под струю горячего воздуха кроссовки и одежду. Ну, почти высохло до конца работы. В таком влажненьком домой побрел.

Интересных случаев на работе сегодня не было, да и вообще пациентов очень мало.

После работы посмотрел пару фильмов, один из них ("Достучаться до небес") - вполне достойный. 

Потом забульбенили из уцененного фарша начинку (лук, чеснок, базилик, кориандр и собственно само мясо) и натолкали канелоней (тоже купили их по акции с огромной скидкой). Ну и в морозилку.
Незаменимая вещь (что-то типа заменителей пельменей, только делается в десять раз быстрее), когда нужно быстро что-то приготовить - сварить несколько фаршированных канелонек - самое то.

Ну, посещение аптеки - само собой. Преднизолон, папазол, эналаприл, корвазан.

День прошел - и слава Богу.

Очень под сильным впечатлением от смерти Стивена Хокинга. Мне казалось, что он настолько сроднился с вселенским разумом, что будет жить вечно и темная материя будет поддерживать его существование до конца вселенной.

Вечная память самому мужественному человеку за последнее столетие.
В рамках проекта "Душа наизнанку недорого"
Карта Приватбанка - 5168 7573 2914 3327
Map

11. Жить легко!


  Evil llits ma i....



   Бывало у Вас такое чувство, как будто нет воздуха в легких, но ты не слаб и нет страха, а все это происходит естественно и непринужденно хотя и обреченно. Задыхаясь ты продолжаешь жить, а в последствии слегка уловимое, но ощущаемое всеми сенсорами - чувство свободы и легкости.  И ты снова чувствуешь...Ты чувствуешь силы и что это уже новый уровень восприятия всего окружающего. Все что было сложным упорядочивается, а все что приносило боль - лишь безудержное стремление бабочки к свету...
   Ты словно при замедленной съемке: поднимаешь руки, ищешь нити что управляли твоим сердцем, эмоциями ...состояние упоительно ведь ты осознал свою трансформацию и грандиозность задумки самой природы, что позволила твоим нейронным сетям извлечь искусственность и приблизиться на секундочку к безусловной Любви.

   Желаю всем хорошего дня!
   Пусть жизнь будет благосклонна к Вам, мой милый друг.


55%, 6 голосов

27%, 3 голоса

18%, 2 голоса
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Я вас люблю, хоть и бешусь....

Я вас люблю, хоть и бешусь,
Хоть это труд и стыд напрасный,
И в этой глупости несчастной
У ваших ног я признаюсь!
Мне не к лицу и не по летам…
Пора, пора мне быть умней!
Но узнаю по всем приметам
Болезнь любви в душе моей:
Без вас мне скучно,- я зеваю;
При вас мне грустно,- я терплю;
И, мочи нет, сказать желаю,
Мой ангел, как я вас люблю!
Когда я слышу из гостиной
Ваш легкий шаг, иль платья сум,
Иль голос девственный, невинный,
Я вдруг теряю весь свой ум.
Вы улыбнетесь — мне отрада;
Вы отвернетесь — мне тоска;
За день мучения — награда
Мне ваша бледная рука.
Когда за пяльцами прилежно
Сидите вы, склонясь небрежно,
Глаза и кудри опустя,-
Я в умиленьи, молча, нежно
Любуюсь вами, как дитя!..
Сказать ли вам мое несчастье,
Мою ревнивую печаль,
Когда гулять, порой в ненастье,
Вы собираетеся в даль?
И ваши слезы в одиночку,
И речи в уголку вдвоем,
И путешествия в Опочку,
И фортепьяно вечерком?..
Алина! сжальтесь надо мною.
Не смею требовать любви.
Быть может, за грехи мои,
Мой ангел, я любви не стою!
Но притворитесь! Этот взгляд
Все может выразить так чудно!
Ах, обмануть меня не трудно!…
Я сам обманываться рад!

Автор — А.С. Пушкин

Очень красивый стих про любовь волка и волчицы.

Очень красивый стих про любовь волка и волчицы.

Я расскажу легенду прошлых дней (Пусть каждый понимает так, как сможет) О сером степном волке и о ней, О той, что всех была ему дороже.

История красива, но грустна, Не ждите здесь счастливого финала, Не ждите здесь борьбы добра и зла, Добро бороться и проигрывать устало.
В краях далеких, где резвится ветер, Где воздух пахнет вольною судьбой, Давным–давно жил там один на свете Красавец одиночка волк степной. 
Он жил один, вдали от целой стаи, И не нуждался более ни в ком.
Его за это даже презирали, Везде считая зверя чужаком. 
А он гордился тем, что был свободен От чувств и предрассудков, от других Волков, что были по своей природе По рабски слепы в помыслах своих.
Тяжелый взгляд наполнен благородством, Чужих законов волк не признавал, Жил по своим. 
Так гордо и с достоинством Смотрел врагам в глаза и побеждал. 
 Волк становился все сильнее с каждым годом И одиночества свою печать хранил. 
Была терниста и трудна его дорога, Но милости к себе зверь не просил. 
 И этой доли был он сам избранник, Он выбрал путь, и сам хотел так жить. 
Среди чужих – не свой, среди своих – изгнанник, Готов был жизнью за свободу заплатить. 
 Зверь вышел как-то утром на охоту И вкус кровавой жертвы предвкушал, Ведь хищника жестокую породу Бог для убийства слабых создавал. 
 Пронзительным и острым волчьим глазом Охотник вдруг оленя увидал. 
 Расправив грудь и выгнув спину разом, К еще живой добыче побежал. 
Но не успел достигнуть своей цели, Последний вздох олень издал в чужих клыках. 
 Своим глазам сначала сам он не поверил: 
 Волчица серая стояла в ста шагах. Она была как кошка грациозна, И вместе с тем по-женски не спеша Трофеем наслаждалась хладнокровно Безжалостная хищная душа. 
 Один лишь взгляд, да и того довольно, Не понял сам, как навсегда пропал. 
 Забилось сердце зверя неспокойно. 
 Забыв про все, он за волчицей наблюдал. 
 Она была пленительно красива, Свободная охотница степей. 
 Держала голову свою так горделиво. 
 С тех пор все мысли были лишь о ней. 
 Матерый злился на себя, не понимая, Что так влечет его? Он потерял покой. 
 И чем взяла его волчица молодая? Боролся с чувствами, боролся сам с собой. 
 Он не любил и никогда не думал, Что существует нечто больше, чем инстинкт. 
 Потерянный ходил он в своих думах, Пытаясь ту охоту позабыть. 
 Но как волк не старался – все едино, Обречены попытки были на провал. 
 Забыть не смог. И так неумолимо Сердечный ритм все мысли заглушал. 
 Однажды он сказал себе: 
«Ты воин! Чего хотел, всегда имел сполна. 
 Так и сейчас возьми, чего достоин, Какая б не была за то цена!»
 Цена была большая…но об этом дальше… Быть вместе им пророчила судьба… Но плата за безумство счастья Порой бывает слишком велика…
 Волк и волчица так похожи были, Две одиноких родственных души Всю жизнь брели среди камней и пыли И, наконец, судьбу свою нашли. 
 Они дыханием одним дышали И мысли все делили на двоих. 
 Чего завистники им только не желали, Но что влюбленным было до других… 
 Им море было по колено, Да что там море… Целый океан! Бескрайние просторы неба Клал волк возлюбленной к ногам. 
 Им было больше ничего не надо, Друг друга только ощущать тепло. 
 Всегда повсюду вместе, рядом, Всем вопреки, всему назло. 
 На свете не было и никогда не будет Столь преданно смотрящих волчьих глаз. 
 Поймет лишь тот, кто до безумства любит 
 И так же был любим хотя бы раз.
 А дальше было все предельно просто, Все точки жизнь расставила сама…. Но по порядку…Осень Осталась в прошлом, Взамен нее пришла зима… Степь занесло и замело снегами, Повсюду были заячьи следы. 
 И с солнца первыми холодными лучами Ушла волчица в поисках еды.
 В то утро волк проснулся не от ласки, Не от дыхания возлюбленной своей. 
 Вскочил, услышав звонкий лай собаки, И голос человека, – что еще страшней. 
 Охота началась. 
 Завыла свора, В погоню за волчицей устремясь, На белоснежном чистом фоне Смешались клочья шерсти, кровь и грязь. 
 Она дралась как одинокий воин, Бесстрашно на куски рвала врагов. 
Соперника подобного достоин Не был никто из этой стаи псов. 
 Они волчицу взяли в тесный круг И в спину подло свои клыки вонзали. 
 От волчьей смелости пытаясь побороть испуг, Охотники добычу добивали. 
 А человек за сценой наблюдал, Ему хотелось крови и веселья, Он ради смеха жизни клал Без малой доли сожаления. 
Все лапы в кровь – матерый гнал по следу. 
 Душа кричала: «Только бы успеть!» 
Он так хотел подобно ветру К любимой на подмогу прилететь. 
Но не успел… Своею грудью он закрыл лишь тело И белоснежный оголил отчаянно оскал. 
 Вдруг, человек, взглянув в глаза ему несмело, Оставить волка своре приказал. 
 Охота кончилась, и свору отозвали, Оставив зверю щедро право жить. 
 Но только люди одного не знали, Что хуже участи и не могло уж быть. 
Такую боль в словах не передать, И не дай Бог ее почувствовать кому-то. 
Волк жизнь свою мечтал отдать, Чтоб для любимой наступило утро. 
Но смерть сама решает, с кем ей быть, Трофеями своими не торгует. 
Нельзя вернуть… Нельзя забыть… Здесь правила она диктует… 
 И вот опять…как прежде одинок… Все снова стало на круги своя. 
 Свободой обреченный степной волк Без воли к жизни, без смысла бытия. 
 Померкло солнце, небо стало черным, И в равнодушие окрасился весь свет, С тоской навеки обрученный, Печали принявший обет, Зверь ненавидел этот мир, Где все вокруг – напоминанье, О той, которую любил, С кем вместе жил одним дыханьем, С той, с кем рассветы он встречал, И подарил всего себя, Ту, что навеки потерял, И память лишь о ней храня, Волк день и ночь вдвоем с тоской Как призрак по степи блуждал, Не видя участи иной, Он смерть отчаянно искал. 
 Зверь звал ее, молил прийти, Но слышал эхо лишь в ответ… 
Забытый всеми на пути, И жизнь ушла, и смерти нет… 
 Так еще долго в час ночной Уставший путник слышал где-то Вдали печальный волчий вой, По степи разносимый ветром. 
*** Летели дни, недели, годы, Пора сменялася порой Слагались мифы, песни, оды О том, как волк любил степной. 
 И только самый черствый сердцем, Махнув презрительно рукой,
Промолвил: «Все вы люди лжете, Нам не дано любви такой…

Е***ий случай.

0.4.1.34.13. "Е***учий случай".

1к. Когда умирал - родился, и слегка опохмелился,
И тогда вот я очнулся и не понял ни хрена.
Я был очень, очень старый, а мозгами я был малый,
Я лежал, там, как дитина, сто пудово - во гробу.

Стал я с гроба очень чётко, посмотрев на это шобло,
А они все удивились, и я это Вам не вру.
Для меня это - Начало меня сейчас атаковало.
И я начал жить с момента, где мне было всё равно.

Припев:
Какой еб***й случай, какой е***учий случай,
Такое могло с каждым, вполне, произойти.
Какой же я везучий, а может не везучий, -
Смотря какую позицию себе приобрести...

2к. Вот прошёл год или двушка, я уже жил со старушкой,
Она тоже с гроба встала, но ничё не понимала...
Рассказал я всё ей это, а она трындит бурьетом,
И понять ничё не может потому что "мозг течёт"...

Я читать сам научился, мне учебник мой открылся,
О котором там написано: "Самсунг-Е 220".
Еле-еле раздуплился - я два года там учился -
В интернете разбирался что, к чему и почему...

3к. Я язык людей то понял, но то сразу недопонял,
Что они живут в обратку, а ни как привычно мне.
Говорят они два слово, - мне от этого фигово,
Потому что я понять их совершенно не могу.

Через три всего лишь года, понял я - это природа, -
Понял я, что я в обратку, по отношению к ним, живу.
Я читаю книги чётко, только не пляшу чечётку, -
Молодею я всё время, - я от старости иду...

Под музыку песни "Счастливый случай" группы ...
Посвящается Бенджамину Баттону - персонажу фильма "история Бенджамина Баттона".

Яблука з пшеницею. Ч. 3. Лугові опеньки




Удар за ударом, ногою, ще раз ногою, рукою, ще ногою… Вона принишкла й удавала мертву, точнісінько як зараз показують про деяких тваринок. Закуталася ковдрою, й щосили мружила очі, вдаючи міцний сон. Її щелепи були затиснуті, губи поблідли від цього. Але вона не здавалася й щосили вдавала ніби не помічає мене!

- Вставаааай! Роби щось! Паскудо! Подивися на малих! Вони вже не встають третій день! Роби хоч щось! Бодай щось!

Вона вкуталася ковдрою з головою, міцно тримаючи свій «фронт».

Безсилля далося взнаки, в очах все рябіло так, ніби світло довкола підсилили разів у десять,  хоч до кімнати лиш потрапляло непряме сонячне світло з вікна. Для нашої культури й виховання, я здійснила чи не смертний гріх – підняла руку, та ще й ногу на матір. Та я завжди була ніби чужа й інакша. Це все татова кров. Чому, коли всі з сім’ї не мали сили навіть звестися, я мала сили трішки більше, й могла навіть наставити синців? Можливо, це все та ж татова кров, що наділила деякою нахабністю, й я завжди крала з нашої кухні їжу, якій було призначення бути розділеною для всіх. Мені було конче необхідно – й я брала з байдужістю до інших, коли потерпала. Саме тому, я гадаю, в мене було трішечки більше сили.

У школі про нас вже й забули. Ми втрьох не ходили туди вже з тиждень. Та й сенсу не було – у такому стані. У школі на той час нічого не видавали запросто так – тільки за гроші.  Менші інколи перебивалися пригощаннями своїх друзів в яких ходили серед пажів. Я до того була не здатна, й здебільшого суворо спостерігала за їжею інших. Виховання й якась внутрішня суворість не дозволяли брати чуже, навіть коли пропонували. Треба було вдавати, ніби все гаразд і все прекрасно. Аби суспільство не відторгло безповоротно і назавжди.

Мені було 13, і я навіть гадки не мала, що його робити, як правильно. Якщо йти працювати – то куди й ким? Просто вийти на вулицю й кричати «дайте мені працювати» безглуздо. Про центр зайнятості й не чула ще тоді, й тим більш про соціальні служби. Ми жили у впевненості, що покладені виключно самі на себе, у цьому крихітному всесвіті серед бетонних стін, бетонного неба й бетонної землі.

У відчаї повернулася до кімнати, де на кожному з ліжок, окрім мого, без рухів лежало по дитині. Рухнула на постіль й відчула полегшення, та прірву сну.

Матір звелася й кудись пішла.

Згодом принесла чорний буханець хліба.

- Позичила в сусідів? На хліб? Вдвадцяте без повернення попередніх дев’ятнадцяти боргів? – я не знаю звідки у мені стільки сарказму, жовчі, злості. І як я ще сміюся. Та мені щиро було смішно. Малі свердлили очима ніби два чортика, жуючи той хліб. Для них я ніби демон. Й не дивно. – Чого не підеш десь працювати?! – висміювання перетворювались на істеричний крик.

- А сама чого не підеш!!!! – матері увірвався терпець. – Здорова дівка, сраку розвалила ліжком!!!! – очі вилазять з орбіт, обличчя червоніє… Це в неї істерика, й відчай. Увірвався терпець. А в мене черговий синець, бо й не зчулася, як та зарядила своїм загартованим, на сільських  здорових харчах  й тяжкій праці, міцним кулаком, мені прямісінько в око. Та так, що в мене ніби друга голова виросла, тільки чорна. – Геееть!!!! Геееть з моїх очей!!! Сволото!!! Звідки ти таке вродилося!!! – мить і я вже за дверима квартири.

У домашніх капцях ночами-дворами, дожовуючи окраєць хліба, та лікуючи прохолодою ночі гематому на обличчі. Намагаючись уникати прохожих, аби ніхто не бачив обличчя, допоки не зійде синець. Мені не звикати. В голові майоріли думки про працевлаштування, та якоїсь можливості для цього не знаходилося. Тільки б паспорта скоріш отримати. Ох, як же ще довго чекати!

 

- Ходімо! – суворо й твердо промовила мама.

Задавати питання було марно – це було ясно з тону.

Всі вчотирьох  одяглися в що було (а то такий собі одяг, головне, що охайний та випраний), й кудись пішли.

Це вже було літо. Канікули. Нещодавно ми були на своїй ділянці городу, що нам виділила держава. А це двадцять чотири кілометри від дому. Повірте – я це точно знаю, бо виміряне власними ногами. Мені оце цікаво – невже влада думала, що люди, яким виділяють городи, всі з машинами, з можливістю заправляти ті машини? … Людина при владі завжди міряє все по собі не задумуючись, і якщо та людина дістається мерсом з власним водієм туди-й назад будь-куди, то в неї в голові безумовна впевненість, що це всі так. Не задумуючись над реальністю.

Ми ходили пішки. Садили картоплю з лушпайок. І напередодні, хоч ще й не час, накопали трохи тої «картоплі». Вона величиною з квасолю була. На смак – так жахливо, що й не передати. То ніби й не картопля зовсім була. Якщо ви візьмете картоплю, що полежала на сонці, з зеленою плямою. І з’їсте тільки те зелене місце на ній – це буде приблизний смак тієї нашої «картоплі».

Та картоплі самої було замало. Мама це розуміла. Вони привела нас у парк-ліс, що неподалеку. Там було дуже гарно. Раннє літо, сонячно, багато людей відпочивають. Всі грають у бадмінтон, чи кидають фрісбі. Сидять на пікніках. Гуляють з колясками, з собаками. Тощо. Всі такі красиві. Модні. Такі інакші, ніж ми. Дуже часто ми просто мовчки сиділи на траві й спостерігали за якоюсь з сімей, що приїхали на красивій машині, припаркували її тутки ж на траві, включали модну сучасну музику, розкладали пікніки, танцювали, стрибали й бісилися. Ми ж – просто сиділи й заворожено дивилися. Відчуваючи захват від кольорів їхнього одягу, від сріблястості їхньої машини. Від того, як вони багато можуть рухатися, і як це в них граціозно виходить...

Якщо ви думаєте, що ми захлиналися слиною від ароматів їхніх шашликів – ви дуже помиляєтеся. І пізніше буде ясно чому.

 

Серед всього цього іншого прекрасного світу, мама вела нас поміж відпочиваючими й показувала на якісь маленькі гриби у траві.

- це лугові опеньки. Вони дуже-дуже смачні. Давайте назбираємо, і буде нам до картоплі. Колись, коли я була дуже маленька, мій дід мені це показував, й розказував. Вони дууууже смачні! Ми тоді з дідом назбирали….. (далі завжди була дуже довга розповідь, про діда, тата, маму, і багато іншого). Ми ходили поміж відпочиваючих і збирали ті опеньки. Сказати, що біло соромно – не сказати нічого.  Було бажання зникнути. Особливо тому, що там сиділи, відпочивали сім’ї наших одноліток, друзів, однокласників, тощо. Капюшон натягувався мало не до підборіддя, а саме підборіддя ховалося далеко у плечі на груди, волосся – на обличчя. І головне – триматися подалі, аби ніхто не здогадався, що ми разом. Сказати, що ми виглядали дивними й шизанутими – не сказати нічого.

- Це дуже смачні ягоди! Йди-но спробуй!!! – матір щосили кликала мене, спеціально, аби всі знали, що ми разом. Вона все розуміла, і просто робила навмисне, аби пригнобити мої підліткові переживання. Вона занурилася в якісь кущі якоїсь клумби біля пам’ятника. Всі люди ходили стежкою, чемно, відпочиваючи, а вона навмисно по максимуму дивно себе поводила. Так. То був відчай. І намагання звернути на себе увагу.

Сором та відчай заливав моє обличчя слізьми. І я нізащо і нікому не розказувала в чому річ. Тільки ненавиділа всіх, особливо своїх.

 



 

 - Ой, твої діти, як ти їх привозила,  геть нічого не хочуть робити! Такі ледачі – жах! Тобі треба подумати над методами виховання! Це ж жах! -  з кухні доносилися голоси. Вечір. Темно. Пізня осінь. Три незворушні тіла на постілях – моє, та молодших. Моє ліжко у кімнаті розміщене так, що при відкритих дверях я бачу стіл на кухні. І я не могла відвести очей від банки з салом, що її було поставлено родичами, заїхавши ми з села у гості. Мені було на все байдуже, я хотіла щоб вони швидше зникли, щезли, змилися до свого села, або будь-куди геть з квартири, аби мені було не соромно накинутися на ту кляту банку з смачненьким салом. Тільки в маминому селі роблять сало за якимсь особливим рецептом. Його ні з яким іншим салом ніколи не сплутати.

Та родичі базікали й базікали безперестану. «Хоч би грошей якихось дали» - думалося мені. Та я знала, що то навряд. Бо мама вже їх ні про що не просить. Бо то марно. Вони уникають щось давати тільки тому, що занадто багато прохань. Це дуже нахабно на їхню думку. Вони вважають, що людина зобов’язана у рівних частинах просити й давати. І їм байдуже на тих людей, яким з якихось причин, так сталося, що нічого дати. Вони просто припиняють таким давати будь що. І їм байдуже. Вони просто не знають такого становища, бо ніколи не стикалися з подібним. А мама надто гонорова, аби змусити їх зрозуміти. Простіш е забити.

Та баночка сала була чисто символічною – аби не йти з пустими руками у гості.  Ще й похизувалися, що забили нещодавно свиню. Ще й розказували чого й скільки з неї наготували, накоптили, тощо.

Моя злість накипала, і я просто хотіла, щоб вони зникли.

З кухні до кімнати зайшла моя  двоюрідна сестра, моя однолітка. З сумом почала роздивлятися нас, лежачих під ковдрами. Я намагалася бути привітною, посміхалася до неї. Хоч в очах рябіло, а голова кружилася. Я підвелася. Вона взяла з полиці м’ячика, кілька разів відбила його від підлоги, й кинула мені зі словами «давай пограємося».

- Давай! – радісно скрикнула я, щосили намагаючись бути привітною. Мною хитало, та я щосили намагалася тримати себе на ногах.

Я не змогла зловити м’ячика, він відкотився.

- Тепер ти! – вона кивнула мені на м’ячик, що відкотився у куток кімнати

- Так! Зараз! – відчайдушно я допленталася до м’ячика, коли нахилилася, мною так повело, що ледь не впала. Взяла м’ячика, кинула їй, не влучивши. – Вибач, я краще приляжу. Вибач – я швидше лягла, аби не впасти на її очах на підлогу.

 Сестра ледь помітно фиркнула й повернулася до своїх.

В її очах підтвердилося те, що ми ледачі лежебоки. Я саме так відчула – що не змогла її запевнити в іншому.

Зрештою, вони поїхали. Ми накинулися на сало. Було тільки сало. Більше нічого.

- Мама, а гроші якісь тобі дали?

- Звісно ні – з насмішкою фиркнула мама. – Знущаєшся?

 

 

(того ж року)

 

Здавлені стогни чулися по всій квартирі. Кожен з нас в свому кутку намагався приховати біль. Потуги до туалету були дуже сильні, але нічого не виходило. Був тільки пекельний біль. Ви коли здавали кров на аналіз, вам проколювали палець? Боляче? А тепер помножте це разів на сто, чи тисячу, і перенесіть локацію болю з пальця на живіт, всередину. Мільйон ножів різали зсередини. Це було пекельно боляче. Та ми все терпіли. Бо найголовніше, це не створювати проблем оточуючим. Не бути проблемою.

Це були не ножі, в животі. А всього навсього батон і молоко.

Мама десь щось получила чи заробила, і принесла білий батон та молоко. Ми того з’їли – випили, і, чесно кажучи, особисто я думала, що це вже смерть.

Але ні! Вижили!