Это Любовь!

Маленький скворушка, вылетевший недавно из гнезда, с интересом познавал окружающий мир. Он был очень любопытен. Каждый вечер птенец возвращался в скворечник и расспрашивал маму о том, что видел и слышал.

Однажды он спросил:

— Мама, а что такое Любовь? Я уже несколько раз о ней слышал, но никак не могу ее увидеть. Где она?

— Она повсюду, — ответила мама-скворчиха, — ты просто еще не научился ее распознавать.

— А ты меня научишь? — запрыгал по веточке скворушка.

— Конечно, научу, — улыбнулась мама. — Завтра внимательно запоминай

все, что увидишь. А вечером мне расскажешь. Посмотрим, не встретишь ли ты Любовь?

— Но я еще мал и не могу далеко летать, — огорчился птенец.

— Чтобы встретиться с Любовью, не обязательно летать за три девять  земель. Она везде, как воздух. Тебе не придется даже покидать двор!

На следующий день маленький скворушка был особенно внимателен. Он  запоминал все, что видел, и с нетерпением ждал вечера, чтобы рассказать  об этом маме.

Когда солнце стало клониться за макушки высоких деревьев на соседнем дворе, птенец вернулся домой.

— Ну что, — спросила его мама, — как прошел день?

— Я был очень внимателен, — нахохлился скворушка, но нигде не встретил Любовь.

— Может, ты ее не разглядел? Расскажи, что ты видел?

Птенец поудобнее уселся на ветке и начал свой рассказ:

— Я проснулся на рассвете. Ночь быстро отступала, но было еще  прохладно. Я, было, пожалел, что выпорхнул из скворечника так рано, но  тут Солнышко прикоснулось ко мне лучами, и мне стало тепло и радостно.

— Это Солнышко подарило тебе Любовь, — пояснила мама.

— Любовь? — удивился птенец.

— Да, каждое утро Солнце просыпается, чтобы согреть землю Любовью. А что ты увидел еще?

— Потом солнечный лучик разбудил Колокольчик на поляне под нашим  деревом. Цветочек расправил зеленые листики и тряхнул бирюзовой  головкой. Прекрасная мелодия разлетелась по всему двору. Он напевалудивительную мелодию, раскачиваясь на легком ветерке. Я не мог понять  слов, но мне так понравилась его песенка, — оживился скворушка, — что я  стал петь вместе с ним! Нашу песню подхватили другие птицы и цветы, и  вскоре весь двор проснулся! Было так здорово!

— Это Колокольчик делился со всеми Любовью. А Любовь всегда несет радость.

— А потом к Колокольчику подлетела Пчела, и он угостил ее своей  пыльцой. Пчелка унесла ее столько, сколько смогла, — рассказывал дальше скворушка.

— Из пыльцы получится мед, — пояснила мама, — который потом будут есть пчелы и люди. И все это благодаря Любви! Потому что Любовь всегда делится, она нежадная.

— Да, но после пришел мальчик и сорвал Колокольчик, — сказал птенец и посмотрел на маму печальный взглядом.

— И что он с ним сделал?

— Он сорвал еще другие цветы и подарил букетик маме, — продолжал рассказывать скворушка.

— И это тоже Любовь! — пояснила скворчиха. — Мальчик хотел обрадовать свою маму.

— А она, и правда, обрадовалась, — вытянул шею птенец. — Ее  печальные глаза засияли, и потом она целый день была веселая и напевала  песенки.

— Вот видишь, — улыбнулась мама- скворчиха, — Любовь всегда заботится о других!

— А как же Колокольчик? — поинтересовался птенец. — Я видел, что  женщина поставила букет в вазу на столе, но ведь там Колокольчик быстро  завянет?

— Что ж, ради счастья других Любовь приносит себя в жертву и делает это с радостью.

— Правда. Я видел в открытое окно, как Колокольчик продолжал  напевать свою удивительную песню, а его аромат наполнял комнату.

Похоже, он был счастлив.

— Чудесно! А что еще ты сегодня видел?

— Я видел, как этот же мальчик забрал рисунок у девочки из соседнего двора. Она просила его вернуть, а мальчуган убегал от нее, дразня изрисованным листком. Они бегали вокруг старого абрикоса. А потом он ей рисунок отдал, и они вдвоем разукрашивали картинки в беседке.

— И это — Любовь, — улыбнулась мама. — Он не хотел сделать девочке  больно, потому что Любовь не мыслит зла. Просто мальчик не знал, как по-другому привлечь ее внимание.

— А к вечеру домой пришел папа этого мальчика, — продолжал  скворушка. — Он был очень зол, от него дурно пахло, и он что-то кричал  на маму. А потом даже выкинул в окно букет, подаренный сыном.

— А что мама? — заволновалась скворчиха.

— А она накормила его ужином и уложила спать. А когда тот заснул,женщина вышла во двор, собрала цветы и снова поставила их в вазу, — птенец нахохлил перышки и добавил: — Я уже не раз видел, как отец незаслуженно обижал и мальчика, и маму. Почему они это терпят?

— Потому что это — Любовь! А у нее долгое терпение, и еще она умеет прощать.

— А ты мне расскажешь еще, какая она — Любовь? — спросил птенец.

— Обязательно расскажу, — успокоила его мама. — Ты будешь встречаться с ней каждый день!

В это время солнце, окрасив небо оранжево-розовыми переливами, скрылось за горизонтом.

— А завтра Солнышко снова согреет нас Любовью? — спросил скворушка. — Так будет всегда?

— Всегда. Потому что Любовь никогда не перестает!

Марина Тихонова

Сині дзвіночки та дзвони

Це було давно. Один побожний єпископ ішов у свято Благовіщення Пречистої Діви Марії лісовою галявиною. Був гарний, тихий вечір. Було так, неначе б земля затримала подих та з захватом прислухувалася до неба, на якому купка хмаринок - схожих на овечок, плила повз вечірнє сонце. Мир і ласка Божа спливали з неба на землю. Побожний єпископ роздумував над вічною красою, з якої походить усе чисте й величне. І свята туга наповнила його серце. Він склав руки, підніс очі до неба й молився:

— Хвала та слава Тобі, Господи! Слава та Хвала Тобі в Твоїй людськості. З неї віддзеркалюється блиск Твого божества. Слава та хвала Тобі в Твоїй Пресвятій Матері. Вона носила Тебе на руках і до серця пригортала, голубила Тебе та співала Тобі. З її уст навчився Ти, Предвічне Слово, слів часу. Завдяки Твоїй Матері, став Ти нашим братом, а завдяки Тобі, стала вона Матір'ю нашою.

О Царице Неба, Мати Творця, вся краса світу нехай припаде до Твоїх ніг, всю красу тієї години нехай покладуть Тобі на голову, немов вінок молодих троянд. Така година мусила бути тоді, коли архангел зійшов до Тебе та привітав Тебе благою звісткою. Радуйся, Маріє, радуйся, велична Пані, в співі всіх пташок! Радуйся в пливі всіх вод землі, в журкоті лісового струмочка, у грі хмар, в листі й у траві. Радуйся в гудінні бджілок, в полеті метеликів, в усіх квітах, що тут ростуть і розхиляються та за вітром рухаються! Ах, щоб було щось, що людям по всі дні нагадувало б, щоб думали про Тебе та Тебе вітали, як вітав Тебе архангел господній у цей Твій день. Дай мені знак, о Пречиста, маленький знак, щоб я приніс таке людям...

Він спинився й, зачарований, споглядав на ліс. Туди йшла Пречиста Діва під зеленим верховіттям буків і виходила на галявину. З похиленим лицем проходила вона, а її пальці торкалися легесенько квітів, що горнулися до неї. Перед нею й по її боках ішли ангели. Тоді почув єпископ ніжне дзвеніння, що неслося галявиною. Воно плило з квітів, до яких торкалися Марія й Ангели. Єпископ підійшов до квіток та приглядався до них. Це були сині дзвіночки.

— Це знак для мене, — подумав він і зірвав один та взяв з собою до міста.

У місті пішов він до коваля-литейника, що кував різні предмети з металу, і поручив йому вилити таку квітку, але сто разів більшу, зі срібла. Із Божим благословенням вдалося вилити з срібла таку квітку, так появився перший дзвін.

Єпископ велів дзвонити ним перед кожною Службою Божою. А також велів дзвонити вечором, коли йому Пречиста Діва об'явилася в свято Благовіщення. Коли вірники приходили до нього та допитувалися, що має означати вечірнє дзвоніння, то він пояснив їм, що дзвін дає знак, що треба помолитися «Богородице Діво».

Незабаром прийшли до єпископа діти та просили в нього, щоб він велів дзвонити й ранком, щоб вони, як тільки прокинуться, думали про Марію. І знову через деякий час прийшли до нього робітники, селяни й матері та просили в нього, щоб він велів дзвонити й у південь, бо вони не можуть ні обідати, ні спочивати не привітавши Матінки Божої.

Помалу всі церкви отримали дзвони, й ті дзвони дзвонили рано, в полуднє й вечір ангельське вітання Марії скрізь по католицьких церквах. Дзвонять маленькі дзвіночки, мов дитячими голосочками, дзвонять і великі дзвони могутніми голосами.

І мільйони віруючих чують їх і кидають тоді всі свої думки, бажання та працю, складають руки до молитви та моляться до Марії, Пречистої Діви, що принесла нам спасіння.

 

Легенда ось звідси

Доброго Дня!

Давайте блище познайомимося!

Отже, я Ружа, тобто Квітка: Ружа, Троянда...

Ружа - стародавня назва цієї прекрасної квітки, часто використовується в піснях, описуючи молоду й вродливу дівчину ( може не зовсім про мене, та все одно кожна жінка, то Квітка - це факт! )

 По-білоруськи ружа - троянда, по-болгарськи - мальва. Мальва - також чарівна квітка -один із символів України, бо важко собі уявити хоча б одну хату без мальви ) .

Все це я дізналася з бесмежних просторів нету, коли стала блогером на Бігмірнеті і вирішила назватися Ружею. Хоча цю інфу я вирішила пошукати трохи згодом, а одразу назвалася так, тому що я Троянда за гороскопом квітів (кельтському)  , Троянда на БМ вже було зайнято . Та не дуже я сумувала, бо знала одну стару українську легенду, і тому остаточно вирішила назватися дівчиною Ружею:

Ружа колись була дуже красивою дівчиною: Вона, як і її сестри Мальва : та Півонія : лікувала людей від серцевих хвороб. І прийшов якось до них лікуватися Зимовий Вітер:
Постукав у двері та й питає, чи тут дівчата-красуні живуть. Що людей лікують, здоров’я дають?

-Тут, - відповіла Ружа.

-То впусти до хати.

-А ти хто будеш?

-Той, хто гори верне, страху наганяє, людей від Сонця оберігає.

-А чи не завдаси ти нам шкоди?

-Ні!

Відчинила Ружа двері. І влетів до хати Вітер-вітрисько.

-На що скаржишся? – спитала Мальва.

-На безсилля з Морозом боротися.

-А чи якесь добро ти зробив людям?

-Ні!

-То за що ж тобі співчувати?

-За те, що я хворий.

-Але ми лише добрим людям допомагаємо, - відповіли дівчата. Тоді дмухнув Вітер на сестер і перетворив їх на квіти.



А люди навесні висадили їх у квітника: Мальву – ближче до вікна:




Півонію – до води:



Ружу – до сонця:

 

Ружа по-українськи:

 

Ружа або Алатир:

 

За легендою, Священний камінь Алатир (латир, алтар, олтар, вівтар) – це священний "живий камінь", що лежить у Вирії (Раю)
На ньому росте Дерево Роду (Життя).
Із нього виходять і в ньому сходяться всі дороги.
Він уособлює могутність і невмирущість плодючої творчої сили життя. Та міць і сила криється у незліченній і безкінечній кількості живих зародків-бруньок, що лежать під священним каменем і ними щовесни Дажбог засіває землю і людство. На ньому завжди горить живий Вогонь Сварога - Родове Вогнище, до якого Боги приносять свої палкі молитви заради минулого, сучасного і майбутнього людства.

Алатир (Камінь-Алатир, Око Рода, Козацькій Хрест, Ружа) є споконвічним духовним символом українців-русинів, знак Родового Вогнища Рідної Православної Віри. Він найсвятіший із символів людства, модель розгортання і згортання Всесвіту.

Алатир - це прадавній символ присутності Бога. Він походить від яйця, яке зніс Першобог українців-русичів Сокіл-Род і символізує єдність з божеством через вдячність Всевишньому. Вдячністю православного рідновіра Богу за своє народження і можливість самовдосконалення є життя по Праву (Божественний закон Справедливості).

Алатир уособлює могуть і невмирущість плодючої творчої сили життя. Згідно Покону Рода Всевишнього (збірки божественної мудрості предків) в Алатиреві закарбовані усі закони Прави.

Будучи прадавнім, глибинно українським знаком і символом, Алатир, як ніщо інше єднає нас із Всемогутнім Родом, своєю присутністю сприяє духовному і тілесному розвитку та добробуту.

Сила Алатиря безкінечна як Всесвіт, всі релігії, сили, сутності, світи є лише мізерною часткою його. Тому, зображення символу Рідної Православної Віри, як наймогутнішого оберегового знака, до сьогодні можна повсюди побачити по всій Україні-Русі.

 

Так що інколи до свят я одягаю таку аватару - Алатир

Ось така я є!

якщо цікаво, Ласкаво Прошу в мій блог!

 

 

А это специально  русский вариант  для  Alfa145    и для наших гостей из ближнего зарубежья:

Итак, я Ружа, то есть Цветок: Ружа, Роза...  Ружа - древнее название этого прекрасного цветка, часто используется в песнях, описывая молодую и красивую девушку ( может не совсем обо мне, и все равно каждая женщина, то Цветок - это факт! )   По-белорруски ружа - роза, по-болгарски - мальва. Мальва - также волшебный цветок -один из символов Украины, потому что трудно себе представить хотя бы один дом без мальвы ).

Все это я узнала из бескрайних просторов нета, когда стала блогером на Бигмирнете и решила назваться Ружею. Хотя эту ифну я решила поискать немного погодя, а сразу назвалась так, потому что я Роза по гороскопу цветов (кельтскому), Роза на БМ уже было занято . Но не очень я грустила, потому что знала одну старую украинскую легенду, и потому окончательно решила назваться девушкой Ружей: 

Ружа когда-то была очень красивой девушкой. Она, как и ее сестеры Мальва и Пион (в укр. Пиония - женский род.)   лечила людей от сердечных болезней. И пришел как-то к ним лечиться Зимний Ветер:  Постучал в двери да и спрашивает, здесь ли девушки-красавицы живут. Что людей лечат, здоровье дают? 

 -Тут, - ответила Ружа. 

-Так впусти в дом. 

-А ты кто будешь?

-Тот, кто горы сварачивает, страху нагоняет, людей от Солнца оберегает. 

-А  не обидешь ли ты нас?

  -Нет! 

Отворила Ружа двери. И влетел к дому Ветер-ветрище. 

 -На что жалуешься? – спросила Мальва. 

-На бессилие с Морозом бороться. 

 -А что доброго ты сделал людям? 

 -Ничего! 

-То за что же тебе сочувствовать? 

-За то, что я больной. 

- Но  мы лишь хорошим людям помогаем, - ответили девушки.

Тогда дунул Ветер на сестер и превратил их в цветы.

А люди весной высадили их в цветник: Мальву – ближе к окну, Пион - к воде, а Ружу - к Солнцу.

Ружа по-украински:    

Ружа или Алатирь:           

По легенде, Священный камень Алатирь (латир, алтар, алтарь, алтарь) – это священный "живой камень", который лежит в теплых Краях (Раю).  На нем растет Дерево Рода (Жизнь).  Из него выходят и в нем сходятся все дороги.  Он олицетворяет могущество и бессмертие плодовитой творческой силы жизни. Но мощь и сила кроется в бесчисленном и бесконечном количестве живых зародышей-почек, которые лежат под священным камнем и ими каждую весну Дажбог засевает землю и человечество. На  нем всегда горит живой Огонь Сварога - Родовой Очаг, к которому Боги приносят свои пылкие молитвы ради прошлого, современного и будущего человечества.

Алатир - это древнейший символ присутствия Бога.

Он происходит от яйца, которое снес Першобог украинцув-русичей Сокол-Род и символизирует единство с божеством через благодарность Всевышнему. Благодарностью православного ридновира Богу за свое рождение и возможность самоусовершенствования есть жизнь по Прави (Божественный закон Справедливости).  Алатир олицетворяет мощь и бессмертие плодовитой творческой силы жизни. Согласно Покону Рода Всевышнего (сборники божественной мудрости предков) в Алатиреви засечены все законы Прави.

Будучи древнейшим, глубинно украинским (от себя добавлю еще один вариант - славянско-арийский), знаком и символом, Алатир, как ничто другое соединяет нас со Всемогущим Родом, своим присутствием содействует духовному и телесному развитию и благосостоянию.  Сила Алатиря бесконечная, как Вселенная, все религии, силы, сущности, миры являются лишь мизерной частью его. Поэтому, изображение символа Родной Православной Веры, как самого могучего оберегового знака, до сих пор можно повсюду увидеть по всей Украине-Руси.      

Так что иногда к праздникам я одеваю в такую аватару - Алатир  

Вот такая я !

Если понравилось, Милости Прошу !

 

                                22 грудня – 19 січня  

 

  

  Хто народився під небом Кози, для тих Перун розкриває небо; тоді можна просити у могутніх богів всього, приміром, перетворення води на вино, глини на мідь, каменя на хліб, а ще – сили і здоров’я. а хто вмивається срібною водою, той матиме достаток на увесь рік! Улюблений колір – бордовий або чорний. Мила Лада обдаровує Козенят срібною або золотою обручкою з рубіном або малахітом. А ще полюбляють вони джерельної чистоти кришталь. Планета – Сатурн.

    

 Дівчата, які народились під знаком Кози, стануть красунями-чарівницями. Трішки будуть холодні, бо Сонце-Коляда ще не досить зігріло їх, зате рано заміж вийдуть. Ці красуні вірні, дуже люблять свого чоловіка, опромінюючи та уквітчуючи його дорогу.

      

 Хлопці – капризні, зате обережні. А що люблять пісню! Жодне свято не обходиться без них. А як кохають… лише одна Лада знає, але нікому не розкаже. Та не кожна красуня зможе такого легіня причарувати; щастя до них приходить пізно, зате вони довго живуть, а разом з ними – і Правда задля святої Душі всюдисущого і вічно сущого Життя.

 

 

 

 

 

 

  

     Войтович В.

     Міфи та легенди давньої України.

     2008

 

 

 

 

Спочатку не було нічого....з пітьми первісного безладу ( нурти) раніше інших створінь виникли води. Первісні води є основою творення Всесвіту в арійському міті про сколочування океану.
( З цією легендою я не погоджуюсь, тому що, перед стихією води повстало повітря)

*****
Господь створив землю, а потім людей і вони довго жили без Сонця.
З жалівся Господь над світом і послав святе Сонечко"
( Погоджуюсь з цією легендою. Людство старше за Сонце)

*****
Кам'яні баби - то колись люди були, їх звали великдонами, а інші велетнями. Це кажуть був превеликий народ і жив він до створення Сонця.. Як послав Господь Сонце, стали великодони на могили і стали плювати на нього.
Діди розповідають, якось виїхав чоловік з погоничами, запріг 8 пар волів у плуг й оре собі. Коли це де не візьмись з-за Дніпра з'явився велетень, забрав усіх з волами з плугом в жменю, ступив кілька кроків і опинився верст за сто біля своєї матері. Приніс і показує :- Дивись, мамо, яка мала муравка, а землю псує.
Мати поглянула і каже :- Віднеси синку де взяв, нехай псує, з неї колись люди будуть...
( Кам'яні баби були створені для охорони земель древніми магами.
Велетні дійсно проживали на території України.)

*****
В печерах жили Змії з трьома головами, вони літали світом їли людей і всяку звірину. Довго вони жили на світі й може б ще жили, так завоювали їх богатирі - велетні.
( Дійсно в епоху динозаврів велетні їх завоювали)

******
На 8-9-10 березня прадавня Дідивня - Задушня Субота. Діди їли - пили і молилися Богу танцюючи на гробах. Плескаючи в долоні померлим : - Ла - Душі..Приспівуючи при цьому " Плещу у Ла - душі за померлі душі"
(Це древня магія, яка зв'язує покоління минулого з теперішнім. Оберіг .
Зараз воно поширено в танцях, в аплодисментах, та в плесканнях долонь малечі)

*****
Символ Божественної триєдності називається " Чер", "Щр", " Шир", " Щир", " Чар". Ще тоді, коли шиплячі приголосні звуки чітко не розрізнялися. Культ Триєдиного Божества , що називається " Шр" навіть графічно відображено в літері "Ш". І в гербі сучасної України.
Як бачимо, наша древня свята земля під захистом Божественної Сили.
Зі святами!
Шануймося!
Все буде Україна!

        23 листопада – 21 грудня

 

      Народжені під знаком господаря – овіяні славою стягу Дажбожого, бо знаходять щастя у відвазі і ступають сміливо на життєвий шлях. Долаючи підступні та штучно створені перешкоди, підлість та неправду, завжди знаходять вірного і щирого друга. Користуються успіхом у представників протилежної статі, їм властивий життєвий оптимізм та душевний спокій.

Досягають значних успіхів у військовій справі , літературі та мистецтві. Несприятливе  розташування планет у час народження сприяє появі гордих, розпутних, з нестримним характером людей. Щасливий  день – четвер, місяць – червень, число – 8, колір – усі відтінки зеленого і фіолетового, коштовний камінь – топаз . Планета – Юпітер.

      Дівчата –  прекрасні зоряні квіти, з веселою вдачею і палким темпераментом. Така зоряна квітка не кожному хлопцеві до снаги. Досить компанійська та врівноважена. Здебільшого, знаходять себе в любові; можливості їхні безмежні – як у щасті тілесному, так і в щасті духовному. Щиро вдячні чарівній богині Ладі, що мають щастя служити коханню. Життя для них – це спектакль, в якому вони грають головну роль – Любов.

     Більшість хлопців не бажають відчувати сімейні пута. Обожнюють музику, витвори мистецтва і товариство гарних жінок. Дівоча молодість і краса повністю полонять їх. Якщо кохання не щасливе, то не переймаються. Досить відверті і прямолінійні, можуть бути чудовими друзями .

 

 

Дажбог – бог світла і сонця, бог-даватель усякого добра, опікун людської долі та достатку.

 

Лада – богиня світової гармонії, краси і любові. Велика мати всього сущого.

 

 

 

 

Войтович В.

Міфи та легенди давньої України.

 

Казки Лісу Тополь

Серце і Стріла

   Жила-була на світі Стріла. І одного чудового зоряного вечоравона потрапила у серце молодого Парубка. Настав ранок, і Стріла побачила, що Парубок далеко не красень і тим паче, не принц. Хотіла вона вибратися з йогосерця, та боялася, що своїм вістрям зробить йому боляче і розірве його серце. Ізалишилася на місці. Вирішила вона почекати трохи.   

Минув місяць. Хлопець почав звикати до Стріли, недивлячись на те, що вона постійно стирчала у нього з грудей. Він ставпогладжувати її пера і лагідно їх цілувати. Минуло три місяці. Стрілавідчувала себе затишно. Її вістря було вже не таким гострим і навіть сталопускати корені в серці юнака. Минуло п'ять місяців. Стріла настількиуросла в серце Хлопця, що ззовні, на його грудях, тепер було видно лише пера Стріли. Парубок все так само ласкаво погладжував пера, та тепер він не міг їхцілувати. Стріла вже трохи сумно дивилася на корені, які густопереплелись в серці юнака, і думала: "Аби лиш зовсім не урости в нього,аби лиш не розчинитися!". І тепер вирішила Стріла вже точно вибиратися зсерця. Хоча це було безперечно безглуздо! Адже тепер юнаку буде набагатоболючіше. Та Стріла боялася. І стала потихеньку перерізувати корені. Юнакубуло боляче, він непомітно змахував з очей сльози, і вони крапали на пера Стріли. А наступного дня виростали нові корені. Стріла не припиняла своїхспроб, а юнаку з кожним разом було болючіше. Але ж і Стрілі було боляче! Кореніж були її! Та вона не плакала. Вона боялася. Боялася, що попала не в те серце. І не в того юнака. А Парубок не міг більше мучитися сам і мучити Стрілу. Він поглянув у вікно одного зоряного вечора і пішов до Лікаря. Розповів він Лікарю їхню сумну історію. Лікар був дуже добрим і мудрим, а на правій руцізамість пальців в нього було чотири ножі, а замість великого пальця — звичайний великий палець. Лікар вислухав юнака, оглянув його груди і пера Стріли іуклав хлопця на ліжко, давши йому трохи снодійного. А сам сів, зварив собі кави, випив її. Потім відчинив вікно, поглянув на зоряне небо і став молитися. Парубок спав і нічого не чув, а Стріла чула, бо Лікар молився вголос. Він молився про серця, про Стрілу, про юнака, про них двох. І тут Стріла заплакалаі раптово відчула щось дивне, як запаморочення. Вона відчувала якісь перетворення усередині і ззовні себе. Потім вона побачила спалах світла... Парубок прокинувся. У нього на грудях, якраз там, де серце, був шрам. Пер не було. Серце нило. Але не від болю фізичного. А від іншого. Від пустки, що немає більше Стріли. Парубок обернувся до вікна і побачив прекрасну дівчину. Вона сиділа і пила каву. В неї було розпатлане волосся і довга біла сукня,прикрашена внизу великими перами. До кімнати увійшов Лікар, стираючи ватою кров з пальців-ножів, і посміхнувся: "Ну що ж. Ви обидва врятовані. Дякувати Богові.". І лише тоді і Парубок, і Дівчина усе зрозуміли! І кинулися в обійми один одному. Вона обережно погладжувала його шрам, а вінцілував її волосся. Все-таки це виявилося те. Те саме серце. Дякувати Богові!

	Баринова Т. Ю.

На краю Лісу Тополь в кривій напівроздолбаній цегляній халупці жила молода Відьма. Вона була рудою і негарною. І до того ж — дуже уредною. Що не день — то влаштовувала вона у Лісі яку-небудь гидоту. То цілими вечорами кидала їжаків у річку, то ловила зайців і лоскотала їх майже до смерті, то ламала гілки струнких Тополь. Загалом, дуже сердита була Відьма.
На щастя, чаклувати вона зовсім не вміла, хоч у її будиночку усі полиці і кутки були просто напхані старовинними чаклунськими книгами зі всілякими змовами і закляттям. Та ще в ранньому дитинстві Рудій Відьмі не змогли як слід передати відьомську силу, от книги даремно і припадали пилом. А Відьмі інколи ой як хотілося почаклувати! Особливо, коли Лісом прогулювалася яка-небудь Красуня. Тоді Руда Відьма малювала під очима синьо-чорні смуги, розтріпувала і без того розпатлане волосся і давай Красуню лякати!
Але тій зазвичай бувало не страшно, а смішно. Такі Красуні поблажливо посміхалися Відьмі, діставали маленькі дзеркальця і дивилися в них, причепурюючись і примовляючи: "Я взагалі Красуня, а в порівнянні з тобою — просто як Королева Краси!".
Руда Відьма сердилася, коли її не боялися. Тоді, штовхаючи перед собою яку-небудь каменюку, йшла додому, вмивалася і думала: "Хто вона — Королева Краси?!". І ще думала Відьма про дзеркальце. В неї в будиночку не було жодного. І взагалі, вона не знала, що це.  Минали роки. Життя Рудої Відьми не відрізнялося різноманітністю. Хіба що Красуні тепер не випадково минали її халупу, а навмисне там сновигали і дратували Відьму.
Одного вечора вони так її замучили своїми злісними підколюваннями, що Відьма втекла від них углиб Лісу Тополь і опинилася на невідомій галявині. Сіла Руда Відьма на темну сонну траву і заплакала. Перша слізка впала на травину і збудила її. Раптом травинка почала швидко рости, і вже через хвилину перед Рудою Відьмою опинилася прекрасна дівчина в довгій темно-зеленій сукні та волоссям кольору бордо. Відьма і про сльози забула, навіть ледве не забула дихати від такого дива!
Прекрасна дівчина посміхнулася Рудій Відьмі і простягла їй руку, щоб допомогти встати. Ця усмішка була уперше не поблажливою, не зневажливою, а доброю, щирою і прекрасною. Тому Відьма відразу все
зрозуміла і запитала:
— Ти — Королева Краси?
— Спасибі, звичайно, за комплемент! Взагалі-то я просто Травина. Це дурні Красуні, які так часто встромляють свої носи в щілині твого будинку, так називають мене. Вони вважають, що врода — це головне і що це навічно. Зовнішня врода! Дурощі.
Травина обійняла Руду Відьму і поцілувала її.
— Ніколи більше не сердься на них. Прийде твій час, і ти розцвітеш! Лише роздивися себе. Візьми на згадку про мене ось це, — з цими словами Травина вклала щось кругле і плоске в руку Відьмі. Травина стала розчинятися в повітрі.
— До речі! — раптом додала вона. — не варто тобі малювати синьо-чорні смуги під очима! Прощавай.
— Прощавай, — махнула їй рукою Відьма.
Вона повернулася додому і лягла спати.
А на ранок пригадала про круглу штуковину у руці. Руда Відьма поглянула на штуковину і... О, диво! Прямо на неї дивилася чарівна дівчина! "Так он воно що! Це виявляється те, в що вглядають Красуні! Так це я?! А я нічогенька!" — думала Відьма, розглядаючи себе в дзеркальці. А тим часом, в її кімнатці також відбулися невеликі метаморфози. Замість чаклунських книг тепер стояли цілі армади книг з казками! Руда Відьма як це побачила, так відразу схопилася, взяла першу книгу, що попалася, всілася біля вікна і почала читати: "На краю Лісу Тополь в кривій напівроздолбаній цегляній халупці жила молода..."
Тут у віконце до Рудої Відьми хтось постукав. Виявилося, це знову Красуні. Хотіли вони знову дратувати Відьму, та чомусь натомість чемно привіталися і цілком щиро запропонували їй піти гуляти. Відьма подякувала за пропозицію і відповіла, що змушена зачекати з прогулянкою зважаючи на читання захоплюючої книги! Тоді Красуні чемно попрощалися і пішли.

Ви думаєте, Відьма була потворною, а стала красивою? Ні. Вона просто роздивилася себе. І тоді її роздивилися інші!

Автор: Баринова Т. Ю.

Був кінець осені, чи початок зими, хто вже тепер згадає. Та вечори ставали все довшими, а за вікнами грався вітер. В теплих домівках грілись люди, і все було б добре, якби не сум та спогади, протеплі дні, про веселі прогулянки і про смачне морозиво…

Одного дня, в одній теплій квартирці,народилась думка. Думка була смішна, і простанастільки, що старенький дідусь боявся її висловити. Та поглянувши в сумні очіонуків вирішив, що гірше не буде точно. Тоді й покликав він, свою дружину,дітей, онуків у кімнату, сів і попередив, що слухати доведеться довго.Почекавши, поки всі знайдуть собі зручне місце, він почав. Розповідав він, проте як був моряком, як плавав в далекі краї. Та не те розповідав, про що й всі,не про красивих жінок, не про піратів, не про довгі ночі проведені на судні, апро те, у що напевно, мало хто повірив би. Розповідав він про русалок, яких бачивсвоїми очима, про історії, що дізнався від мудреців, про дітей, що грались біляпортів, про загадкових створінь яким досі не вигадали назв. І всі хто був у тійкімнаті уважно слухали, стараючись не пропустити жодного слова, жодноїінтонації. А потім і вони переповідали ці історії всім, хто хотів їх почути. Ічим більше людей дізнавались про ці бачені й небачені дива, тим менше у нихвірили. І тоді, ці історії стали називати казками, бо нібито не може такогобути та й ніколи не було...

Сказати вам по секрету, лише діти, завждизнали, що все ці історії - правда.

(прошу вибачити мене тих, хто вже читав, знов закидаю цю замітку, цього разу для спільноти.)

про Дива

Ішов маленький їжачок по лісу, до дому під ранок вертався. Іде собі тихеньку, виснажений, до мамки хоче. Раптом щось як стукне по голівці. Їжачок злякався, у комочок скрутився, як мама вчила. Сидить, тримтить і що далі робити не знає. Та потім він знудився (а ви спробуйте от так посидіти, знаєте як не цікаво?), вирішив все ж подивитись, хто ж це його так. Випхав носика, дивиться навкруги, а нікого нема. Тоді підняв голову і побачив, що то більченята прокинулись, мамку будять, кудись кличуть, та так стрибають по дереву, що аж гілочки із шишками падають.Тоді їжачок заспокоївся і пішов далі. Іде він, темно ще, а вгорі хтось цвірінькає. То пташенята, батьків своїх будять, кажуть кудись летіти треба. Цього разу їжачок не спинявся, але і настрій в нього піднявся і спати вже не так хотів, бо ж друзі навколо прокидались. Йому теж хотілось от так, не самому а з сім’єю прокинутись і кудись піти. І як же йому було цікаво дізнатись, чому всі так поспішають…Їжачок подумав, подумавта вирішив. Побіг до дому, по-швидше, застав маму й тата, які ще не лягли, і покликав з собою.

Іти довелось не далеко, вийшли вони на краєчок лісу, там де вже зібралось багато жителів лісу, і маленьких і стареньких і дорослих і всі дивляться кудись, чи то на снопи в полі, чи то на пагорбок вдалині. Аж раптом небо стало змінювати колір. Із сірого воно стало бузковим, потім рожевим, а потім оранжево-жовтим. То сонечко прокидалось. «От чого всі так чекали» подумав маленький їжачок, який вперше бачив світанок, бо ж завжди в цей час спати лягав. «Оце диво!» І з тих пір, кожного ранку він разом з усією сім’єю ішов на край лісу і дивився на сонечко, яке своїм теплим промінням огортало землю.

 

Дива поряд. Зовсім поряд. Просто живучи у містах багатоповерхівок, у світі роботи і сну ми не помічаємо їх. Хоч і встаємо рано, хоч і мріємо іноді. Хоч і час в нас насправді є, а все одно не помічаємо, бо не дивимось.