Казки Лісу Тополь

Серце і Стріла

   Жила-була на світі Стріла. І одного чудового зоряного вечоравона потрапила у серце молодого Парубка. Настав ранок, і Стріла побачила, що Парубок далеко не красень і тим паче, не принц. Хотіла вона вибратися з йогосерця, та боялася, що своїм вістрям зробить йому боляче і розірве його серце. Ізалишилася на місці. Вирішила вона почекати трохи.   

Минув місяць. Хлопець почав звикати до Стріли, недивлячись на те, що вона постійно стирчала у нього з грудей. Він ставпогладжувати її пера і лагідно їх цілувати. Минуло три місяці. Стрілавідчувала себе затишно. Її вістря було вже не таким гострим і навіть сталопускати корені в серці юнака. Минуло п'ять місяців. Стріла настількиуросла в серце Хлопця, що ззовні, на його грудях, тепер було видно лише пера Стріли. Парубок все так само ласкаво погладжував пера, та тепер він не міг їхцілувати. Стріла вже трохи сумно дивилася на корені, які густопереплелись в серці юнака, і думала: "Аби лиш зовсім не урости в нього,аби лиш не розчинитися!". І тепер вирішила Стріла вже точно вибиратися зсерця. Хоча це було безперечно безглуздо! Адже тепер юнаку буде набагатоболючіше. Та Стріла боялася. І стала потихеньку перерізувати корені. Юнакубуло боляче, він непомітно змахував з очей сльози, і вони крапали на пера Стріли. А наступного дня виростали нові корені. Стріла не припиняла своїхспроб, а юнаку з кожним разом було болючіше. Але ж і Стрілі було боляче! Кореніж були її! Та вона не плакала. Вона боялася. Боялася, що попала не в те серце. І не в того юнака. А Парубок не міг більше мучитися сам і мучити Стрілу. Він поглянув у вікно одного зоряного вечора і пішов до Лікаря. Розповів він Лікарю їхню сумну історію. Лікар був дуже добрим і мудрим, а на правій руцізамість пальців в нього було чотири ножі, а замість великого пальця — звичайний великий палець. Лікар вислухав юнака, оглянув його груди і пера Стріли іуклав хлопця на ліжко, давши йому трохи снодійного. А сам сів, зварив собі кави, випив її. Потім відчинив вікно, поглянув на зоряне небо і став молитися. Парубок спав і нічого не чув, а Стріла чула, бо Лікар молився вголос. Він молився про серця, про Стрілу, про юнака, про них двох. І тут Стріла заплакалаі раптово відчула щось дивне, як запаморочення. Вона відчувала якісь перетворення усередині і ззовні себе. Потім вона побачила спалах світла... Парубок прокинувся. У нього на грудях, якраз там, де серце, був шрам. Пер не було. Серце нило. Але не від болю фізичного. А від іншого. Від пустки, що немає більше Стріли. Парубок обернувся до вікна і побачив прекрасну дівчину. Вона сиділа і пила каву. В неї було розпатлане волосся і довга біла сукня,прикрашена внизу великими перами. До кімнати увійшов Лікар, стираючи ватою кров з пальців-ножів, і посміхнувся: "Ну що ж. Ви обидва врятовані. Дякувати Богові.". І лише тоді і Парубок, і Дівчина усе зрозуміли! І кинулися в обійми один одному. Вона обережно погладжувала його шрам, а вінцілував її волосся. Все-таки це виявилося те. Те саме серце. Дякувати Богові!

Одного дня, в одній теплій квартирці,народилась думка. Думка була смішна, і простанастільки, що старенький дідусь боявся її висловити. Та поглянувши в сумні очіонуків вирішив, що гірше не буде точно. Тоді й покликав він, свою дружину,дітей, онуків у кімнату, сів і попередив, що слухати доведеться довго.Почекавши, поки всі знайдуть собі зручне місце, він почав. Розповідав він, проте як був моряком, як плавав в далекі краї. Та не те розповідав, про що й всі,не про красивих жінок, не про піратів, не про довгі ночі проведені на судні, апро те, у що напевно, мало хто повірив би. Розповідав він про русалок, яких бачивсвоїми очима, про історії, що дізнався від мудреців, про дітей, що грались біляпортів, про загадкових створінь яким досі не вигадали назв. І всі хто був у тійкімнаті уважно слухали, стараючись не пропустити жодного слова, жодноїінтонації. А потім і вони переповідали ці історії всім, хто хотів їх почути. Ічим більше людей дізнавались про ці бачені й небачені дива, тим менше у нихвірили. І тоді, ці історії стали називати казками, бо нібито не може такогобути та й ніколи не було...

Сказати вам по секрету, лише діти, завждизнали, що все ці історії - правда.

Доброго Дня!

Давайте блище познайомимося!

Отже, я Ружа, тобто Квітка: Ружа, Троянда...

Ружа - стародавня назва цієї прекрасної квітки, часто використовується в піснях, описуючи молоду й вродливу дівчину ( може не зовсім про мене, та все одно кожна жінка, то Квітка - це факт! )

 По-білоруськи ружа - троянда, по-болгарськи - мальва. Мальва - також чарівна квітка -один із символів України, бо важко собі уявити хоча б одну хату без мальви ) .

Все це я дізналася з бесмежних просторів нету, коли стала блогером на Бігмірнеті і вирішила назватися Ружею. Хоча цю інфу я вирішила пошукати трохи згодом, а одразу назвалася так, тому що я Троянда за гороскопом квітів (кельтському)  , Троянда на БМ вже було зайнято . Та не дуже я сумувала, бо знала одну стару українську легенду, і тому остаточно вирішила назватися дівчиною Ружею:

Ружа колись була дуже красивою дівчиною: Вона, як і її сестри Мальва : та Півонія : лікувала людей від серцевих хвороб. І прийшов якось до них лікуватися Зимовий Вітер:
Постукав у двері та й питає, чи тут дівчата-красуні живуть. Що людей лікують, здоров’я дають?

-Тут, - відповіла Ружа.

-То впусти до хати.

-А ти хто будеш?

-Той, хто гори верне, страху наганяє, людей від Сонця оберігає.

-А чи не завдаси ти нам шкоди?

-Ні!

Відчинила Ружа двері. І влетів до хати Вітер-вітрисько.

-На що скаржишся? – спитала Мальва.

-На безсилля з Морозом боротися.

-А чи якесь добро ти зробив людям?

-Ні!

-То за що ж тобі співчувати?

-За те, що я хворий.

-Але ми лише добрим людям допомагаємо, - відповіли дівчата. Тоді дмухнув Вітер на сестер і перетворив їх на квіти.



А люди навесні висадили їх у квітника: Мальву – ближче до вікна:




Півонію – до води:



Ружу – до сонця:

Ружа по-українськи:

Ружа або Алатир:

За легендою, Священний камінь Алатир (латир, алтар, олтар, вівтар) – це священний "живий камінь", що лежить у Вирії (Раю)
На ньому росте Дерево Роду (Життя).
Із нього виходять і в ньому сходяться всі дороги.
Він уособлює могутність і невмирущість плодючої творчої сили життя. Та міць і сила криється у незліченній і безкінечній кількості живих зародків-бруньок, що лежать під священним каменем і ними щовесни Дажбог засіває землю і людство. На ньому завжди горить живий Вогонь Сварога - Родове Вогнище, до якого Боги приносять свої палкі молитви заради минулого, сучасного і майбутнього людства.

Алатир (Камінь-Алатир, Око Рода, Козацькій Хрест, Ружа) є споконвічним духовним символом українців-русинів, знак Родового Вогнища Рідної Православної Віри. Він найсвятіший із символів людства, модель розгортання і згортання Всесвіту.

Алатир - це прадавній символ присутності Бога. Він походить від яйця, яке зніс Першобог українців-русичів Сокіл-Род і символізує єдність з божеством через вдячність Всевишньому. Вдячністю православного рідновіра Богу за своє народження і можливість самовдосконалення є життя по Праву (Божественний закон Справедливості).

Алатир уособлює могуть і невмирущість плодючої творчої сили життя. Згідно Покону Рода Всевишнього (збірки божественної мудрості предків) в Алатиреві закарбовані усі закони Прави.

Будучи прадавнім, глибинно українським знаком і символом, Алатир, як ніщо інше єднає нас із Всемогутнім Родом, своєю присутністю сприяє духовному і тілесному розвитку та добробуту.

Сила Алатиря безкінечна як Всесвіт, всі релігії, сили, сутності, світи є лише мізерною часткою його. Тому, зображення символу Рідної Православної Віри, як наймогутнішого оберегового знака, до сьогодні можна повсюди побачити по всій Україні-Русі.

Так що інколи до свят я одягаю таку аватару - Алатир

Ось така я є!

якщо цікаво, Ласкаво Прошу в мій блог!