«Сны нужны для того, чтобы хоть немного побыть с тем, кого нет рядом…»

(Автор  мне неизвестен)

 

Приют окутался дремотой-

и Алька в лунном челноке

скользит сквозь старые ворота

по сонной, радужной реке.

 

В тумане тонет сад весенний,

и в майской дымке золотой,

впитавшей запахи сирени,

ждёт мама в розовом пальто.

 

Пусть карусель летит крылато,

лошадки машут головой.

Но в коробах грустят солдаты-

и командир спешит домой.

 

В печурке огонёк бормочет,

и мама ласково журчит:

«Спи, Алька, аленький цветочек…»

А сказка тоже спит в ночи?

 

Поёт жар-птица в грёзе сладкой,

во тьме сияет, как звезда…

Внезапно шум: «Подъём! Зарядка!»

Эх, чудо тает без следа…

 

И Алька трёт глаза ладошкой,

но верит, что настанет день,-

и встретит маму на дорожке,

когда начнёт цвести сирень.

Короче нахлинула хвиля спогадів. То одна чудасія, то інша. І згадалась одна історія.

Був чудовий літній сонячний день. Ми всі, звичайно, на канікулах. Вийшли гуляти на вулицю, сидимо, хто на лавочці, хто просто на траві, хтось намагається зловити метелика, хтось стрибає за кониками. Сидимо такі без азарту, знаєте, як ото зійдеться дітвора, і ще нічого путнього не придумала, так собі «Коля пєл, Боріс молчал, Ніколай ногой качал…» І тут йде баба Ольга. Йде, несе повну сумку чогось, йде в піднесеному настрою і швиденьким шагом. А поперед баби Ольги біжить, підстрибує Андрюха.  Андрюха – худюще, білобрисе хлопченя, з примурзаною пицькою, в землистого кольору труселях, але безмежно щасливе. Навіть очі блищать від щастя. Біжить, аж  в’ється навколо своєї баби Олі.  І викрикує аж підспівує, дивлячись в сторону дітвори: а нам баба щось смачне купила, а нам баба щось смачне купила. Вона пенсію получила і щось купила. Ура, ура, зараз я щось буду смачне їсти.

Хто ж ця баба Ольга?  Жила у нас на вулиці сім’я: мати – баба Ольга, її син Серьожка, дочка Наташка і два хлопчики (сини Наташки) Серьога і Анрюха. Всі дорослі в цій сім’ї любили випити. Ну звичайно там де це присутнє, дітям вже перепадає що перепадає.  Так і тут, коли баба отримувала пенсію це була радість для всієї сім’ї. Дорослі отримували випивку з закуссю, а дітям купували щербет, цукерки або печиво. Але як пізніше з’ясується делікатес був інший. Отже перша діюча особа – Андрюха.

Тепер перейдемо до другої діючої особи: Поряд з Андрюхиною сім’єю жила інша сім’я, значно протилежна Андрюхиній.  Бабуся, дідусь, мама, тато і теж два хлопчики. Дітям ні в чому не відмовляли, добре вдягали і кормили. Менший Стася був однолітком Андрюхи і вони часто грались разом по своїм віковим цікавостям, можна сказати, були приятелями.  Стася, на відміну від непосидючого і примурзаного Андрюхи, був завжди розчесаний, вмитий, одягнений в шортики і чисті сорочечки. Ходив спокійно і розважливо, посміхався сором’язливо і стримано.

Отже: продовжуємо ми сидіти і придумувати в що б цікаве погратись і тут з двору вилітає Андрюха. Точно як отой П’ятачок з повітряною кулькою. Але замість кульки у нього видніється щось в долонях. Підбігає він ближче. В руках у нього кусень білої паляниці, відрізаний через всю хлібину, намащений чимось білим і щедро посипаний цукром, який аж виблискує на вранішньому сонечку. І Андрюха з тааааким смаком і щасливими оченятами, відкусює від того шматка і з таким смаком насолоджується тією вкуснятіною.  Поряд сидить Стася і наче намагається заглянути в рота Андрюсі. Коли Андрюха пережувавши чергову відкушену порцію ковтає її, у Стасі виникає рефлекс ковтання і він ковтає слинки, аж сльози на очах виступають.

Стася питає: Андрюха, а что это у тебя?

-          Це хліб з маргарином і цукром, - з гордо піднятою головою, хизуючись, каже Андрюха

 

Стася  питає: а он вкусный?

 -          Ще який смачний, - облизуючи цукор на губах і відкусюючи на весь рот нову порцію смаколика, каже Андрюха

Не витримавши мук і наступивши на горло своєму вихованню (Стасю вчили не попрошайнічать), Стася з жалібним виглядом, тихенько, щоб не почув його старший брат, каже: Андрюха, дай куснуть! 

Андрюха, зміривши оком свій шматок хліба, повівши бровою, щось порозмислив. Наче аж розправив плечі, подивився снісходітєльно на Стасю і гордо простягнув до його рота смаколик.

Стася обережно, культурно куснув, почав жувати і почав кривитися, наче його заставили з’їсти хто зна й що. Але із-за своєї інтелігентної вихованості він не хотів показати як йому не смачно і намагався жуючи посміхатись.

Андрюха з гордістю спитав: ну шо, класно? Дать ще куснуть?

Стася з острахом в очах, що йому прийдеться ще вкусити смакоти, аж руками замахав: нет, нет, Андрюха, больше не надо.

І Андрюха з радістю сів на траві безтурботливо доїдати свій делікатес. 

1.  Коли мені було 5 років, а двоюрідному брату – 4, я запропонувала пограти в гру папа і мама, я збиралась бути поштаркою, бо поряд лежала сумка, схожа на поштарську  , а брату наказала ремонтувати щось і вказала на розетку. Він взяв великі гвіздки (мабуть 100-120) і приготувався «ремонтувати», але я вирішила показати як саме це треба робити і встромила такі самі гвіздки в розетку. Враження не передаваємі – жах 

2. В той самий період, знайшла банки з фарбами і старі щітки, позвала свого брата, видала йому щітку з фарбою і разом стали фарбувати залишки труб . Пам"ятаю, що контролювала брата, щоб він гарно фарбував. А фарба була старюча і підсохша, лягала такими бридкими мазками. Відтирали і відмивали нас потім довго 

3. Бабуся  підмазала глиною стіни в хаті, все гарно вибілила, пофарбувала долівку і пішла готувати обід. Двері в хату залишила відкриті, щоб фарба вивітрювалась і все підсихало. Знову ми в тандемі з братом, під моїм керівництвом, замісили залишки глини і грязюку, і почали мазати одну зі стін. Ми так старались, раділи, що допоможемо бабусі. А бабуся помітила, що ми мотаємось туди-сюди, зайшла в хату і чуть не зомліла. На підлозі наші сліди і одна зі стін «красиво» помацькана.  

4. В 2-му класі продавала кольоровий папір по 1 копійці, чим возмутила вчительку. Про це розповіли на батьківських зборах і вдома мене вистидили. Бо це спекуляція, а цим  в срср не можна було займатись )))

5. Обмалювала лице молодшої сестри коричневою помадою, бо хотіла намалювати мавпочку, яку бачили в дитячому фільмі. Бідолашну сестру мама вимивала пару суток, з перервами, бо помада була дуже в’їдлива 

6. Коли були на морі, жили на квартирі. Там у бабусі були кури в загородці. Ми з тимчасовою подружкою придумали, що то фашисти і обкидували їх мілкою картоплею, яку знайшли в сарайчику . Відро патронів було витрачено на фашистську нечисть   Але потім бабця пожалілась нашим батькам і ми отримали пілюлєй   

7. Завжди допомогала своїй бабусі садити квіти і любила квіти, за це сусідська бабуся часто нарізала букети квітів і давала моїй мамі, щоб вона передала мені.  

8. Була, так званим, прєдводітєлєм дівчачої вуличної команди. Завжди придумувала різні ігри, в яких хлопчача команда намагалась перемогти , але не завжди вдавалось  . Виплавляла зі свинцю і пластику різні іграшки

9. Одного разу із-за мене виникла дуель. Два хлопці вирішили обкидати один одного сніжками, щоб показати мені хто з них кращий.

10. Три рази була барабанщицею на парадах    

      Если у тебя два старших брата (самая маленькая разница 9 лет), то твоё детство это - есть что вспомнить и чем прослезиться) 

Що ми їли? Нащо воно нам було треба? ))
Замітка Ordinary  http://blog.i.ua/user/6518361/2248832/ навіялf спогади про дитинство. Ні, звичайно воно не було настільки тяжким як згадували бабусі про своє. Але з їхніх спогадів ми дізнались, що коли була голодовка, в їжу йшло все що росло поряд. Робили якісь млинці з лободи, суп з кропивою. А коли настало літо, їжі додалось, виросли калачики, пасльон, трава, різні квіти. То ж бабуся нам і розповіла, що калачики можна їсти.
Отже: що і навіщо ми їли з підножного корму.
Топінамбур. Ця рослина росла у нас на межі з сусідами. Росте вона високою і таким чином наче робить природню загорожу, паркан на межі був, а топінамбур наче додавав краси. Деякий час ми не здогадувались що це можна їсти. Але одного року бабуся вирішила прорідити зарості і покликала нас спробувати смакоти. На смак воно нам нагадало капустяний качан, який мама вирізала з середини, коли різала капусту. Ну з плодами топінамбура зрозуміло, але ж одного разу взимку, коли ми наламали сухих дрючків цієї рослини, ми помітили, що серцевина м"якенька і біла. І чомусь здалось, що її можна вживати як жувальну гумку на запах воно схоже на соняшникове бадилля короче, пару раз жування цієї екзотики нам вистачило




Пасльон: його нам показала мама і розповіла, що вони їли його в дитинстві. Ці ягідки в принципі смачні. Іноді ми їх під"їдали 






Акація: навесні, коли вона квітує, поряд розноситься чудовий аромат, який так і притягує до себе. Багато її не з"їсиш, то ми брали по суцвіттю і йшли собі далі гуляти. Ми витягували з середини стовбчик, який мав в собі нектар і був солодкий і саме його їли.



Бузок (Сирень): ця рослина своїм ароматом теж притягує до себе. Іноді ми відривали квіточки і висмоктували солодкий нектар. Але частіше зривали суцвіття і сиділи над ним, вишукуючи квіточку, яка мала 5 пелюсток, це вважалось за щастя   треба було загадати бажання і з'їсти її .







Калачики: про них розповіла бабуся. Щоб було смачно, треба обирати не застарілі плоди, але і не дуже молоді. Дійсно воно цікаве на смак.

      

Трава (пирій, мишій і т.п.): смак дещо подібний до калачиків. Тут треба розламати травину в місці вузлового стику і пожувати солоденьку світлу частину трави

 

Клєй - так ми називали деревну смолу, яка сочилась з вишень, черешень, абрикос. Не знаю що в ній смачного, але вона своєрідна на смак і ми часто її шукали і їли    Тут бажано обрати свіжу, нещодавно витікшу, щоб вона була м'якенька, та вона і смачніша, бо стара має деревний присмак  





Мурашки: одного разу хтось розповів, що мурашки кислі на смак. Ну звичайно, нам же обов'язково треба в цьому переконатись Ми відривали жопку і пробували на язик  так, дійсно - кисле. Тут вже одного разу було достатньо, бо жалко мурашок



Насіння шишок: ніхто не розповідав, придумала спробувати сама і потім дала молодшій сестрі. Насіння схоже на смак кедрових горішків, але ж ну дууууже мізерне, на жаль





Фізаліс: зараз про нього можна багато прочитати, взнати, а тоді його вирощували для краси. І от у подруги ми вперше його скуштували. Не скажу що він одразу сподобався, але з ним так як з оливками треба з'їсти декілька раз, щоб зрозуміти і вподобати





І на останок Дереза: плоди цієї рослини мені подобаються на смак. Воно мені нагадує помідорчики, так ми його й називаємо Колись дідусь нарвав цілу жменю і ми з ним ласували цими ягідками. Бабуся дуже кричала на нього, бо боялась, щоб вони були не отруйні. На що дідусь зі сміхом розповів, як вони в дитинстві наче горобці обносили ці зарості ягідок.







А ви що їли з "екзотики" в дитинстві? ;)

   Сразу предупреждаю: читать разрешается только тем, кому 10+, извини те за ограничение.

У меня особые с ними отношения.

Квадратный стеклянный плафон молочно-белого цвета с красными полосками по бокам несколько лет был для меня экраном телевизора.

Тогда у меня не было своей комнаты и взрослые по вечерам смотрели кино и я вместе с ними. Они думали, что я сплю, а я смотрела на свое маленькое окно в мир и придумывала разные истории, потому что понять - что там на самом деле происходит, было невозможно.

А потом был огромный старый абажур с бахромой на длинном толстом шнуре, спускающемся низко-низко, почти до самой потресканной поверхности такого же старого, как он, круглого стола.

Абажур из ткани жил в квартире, которую мы снимали на море. Он стал героем многих моих снов. Во сне я сидела на нем, держась за шнур и летала. Любопытно, но до сих пор помню его цвет, узор и запах!

Обеспеченное детство рядом с эмоционально холодной мамой и отстраненным папой - еще одна тема анализа.
Точнее сказать, это то, что приводит людей к психологу. Годам к 20-40, все что накопилось непознанного и неполученного, неотданного и непрожитого, дает о себе знать в разных компенсациях, которые, к сожалению, совершенно ничего не компенсируют.

По чуть-чуть просачивается в сознание понимание, что материальные ценности - лишь часть, а не целое, что отчаянно не хватает чего-то еще.