Це відео я раджу подивитися до кінця жителям Західної України особливо. Самі зрозумієте чому.
21
хочу сюди!
-
-
50 років, водолій, познайомиться з хлопцем у віці 46-56 років
Замітки з міткою «військові»
Зі святом всіх військових!
- 06.12.15, 14:33
- Молюся за Тебе, Солдате!
Дорогенькі наші, вітаю!
Бажаю Миру! Дякую за вашу роботу! Будьте щасливі, здорові та заможні!
Повертайтесь живими. Нехай кожного з вас чекають вдома. І дочекаються!
20
Українські військові показали своїх котиків...))
- 12.02.19, 12:36
- НЕЙМОВІРНЕ ПОРУЧ
22
ЧОРНОМОРСЬКИЙ ФЛОТ
Чорноморський флот – це 26 відсотків кораблів колишніх радянських військово-морських сил та сім відсотків його підводних човнів, що базуються переважно в українських морських портах у Севастополі та в Одесі. Дещо менші за розмірами та значенням морські бази, розташовані в Поті (Грузія) та Новоросійську (Росія). Чорноморський флот був третім серед чотирьох флотів колишнього СРСР та дванадцятим – у світі. Його головне завдання – захист узбережжя Чорного моря – й досі залишається складовою воєнної політики України. Чорноморський флот мав 18 підводних човнів, 39 бойових і 60 патрульно-берегових кораблів, а також 30 есмінців та 16 десантних суден. Миколаївський суднобудівний завод був єдиним у колишньому СРСР, де будувалися авіаносці, націоналізовано у листопаді 1991 року. (Україна успадкувала шість суднобудівних заводів, де будували кораблі для військово-морського флоту колишнього Радянського Союзу. У листопаді 1992 року Росія внесла пропозицію «Про співробітництво у будівництві та ремонті суден та військово-морського обладнання для російського флоту»)
До складу Чорноморського флоту входили також значні наземні сили, що включали бригаду морської піхоти, розміщену в Севастополі та оснащену 60-ма артилерійськими гарматами і сотнею БТРів, а також авіацію. Колишній Радянський Союз мав намір обійти Договір про скорочення звичайних збройних сил та озброєнь в Европі, визначивши дивізію наземних сил у Сімферополі як «дивізію берегової охорони». Ця дивізія є сучасною, має 300 танків і 600 БТРів. Від літа 1992 року вона перебуває у розпорядженні Києва, надаючи йому, таким чином, вагомий інструмент у здійсненні контролю над Кримським півостровом. До того ж Чорноморський флот мав понад 400 бойових літаків (винищувачів і бомбардувальників), які базувалися на трьох базах у Криму та на трьох базах в інших районах України. У складі флоту було також 100 вертольотів.
Побудова власних військово-морських сил обійдеться Україні дорого і залежатиме насамперед від стану економіки та наявності спеціальної довгострокової програми. Український контр-адмірал Борис Кожин окреслив досить далекосяжні плани щодо українських військово-морських сил, які, за його словами, існуватимуть незалежно від української частки Чорноморського флоту (а чи одержить Україна взагалі цю частку?). Українські військово-морські сили складатимуться із 100 кораблів, у тому числі з ракетних крейсерів, багатоцільових патрульних і ракетних кораблів, а також мінних тральщиків. На цих кораблях служитимуть 40 тис. військових моряків. Б. Кожин відкинув думку про те, що український військово-морський флот матиме ядерну зброю. Проте адмірал Володимир Пилипенко заперечив йому, назвавши тих, хто виступає за без'ядерний український флот, «або дурними, або хворими, або такими, що грають в несерйозні ігри».
Реалістичніший план запропонував колишній міністр оборони Морозов – до 1998 року мати загалом 14 кораблів.
Згідно з цими досить сміливими, проте, можливо, не дуже реалістичними планами, Україна матиме відповідно 40 і 25 відсотків живої сили та кораблів Чорноморського флоту колишнього СРСР. Це менше, ніж склад військово-морських сил Великобританії або Франції, які мають у середньому понад 60 тис. чоловік, проте це все ж забагато для України, яка переживає таку гостру кризу. У зв'язку із кризою командування українських Збройних Сил звернулося до керівників усіх областей республіки з проханням, щоб кожна з них фінансувала будівництво хоча б одного корабля. Якщо це буде зроблено, чисельність українського флоту становитиме не більше 30 кораблів.
Тим часом Чорноморський флот може або цілком перейти до рук Роси, або, як і донині, тут існуватиме патова ситуація. Сьогодні Чорноморський флот є малокорисним (якщо він узагалі є таким) для України, адже більшість офіцерів настроєна служити Росії. Бюджет на 1993 рік покрив лише витрати на заробітну платню військовослужбовцям, проте він не передбачав фінансування навчань, модернізації військового обладнання або передислокації військ. Окрім того, Україна не зможе забрати собі увесь Чорноморський флот через проросійську орієнтацію більшості її офіцерства.
ВІЙСЬКОВО-ПОВІТРЯНІ СИЛИ
Військово-повітряні сили, успадковані Україною, є досить значними за чисельністю і включають з'єднання авіації стратегічного призначення, тактичні літаки, перехоплювачі у складі Військ протиповітряної оборони (ППО), вертольоти у складі підрозділів наземних сил та велику кількість літаків Чорноморського флоту. У власність України перейшли 19 сучасних бомбардувальників ТУ-160 класу «Идфслофсл», які базуються в Прилуках, та 21 бомбардувальник ТУ-95 класу «Иуфк-2 Р-16» в Узині (за винятком тих літаків, що перелетіли до Росії на початку 1992 року). Кожний літак класу «Идфслофсл» або «Иуфк-Р» може нести на борту відповідно 12 і 15 крилатих ядерних ракет, які запускаються із повітря і мають загалом 192 та 224 боєголовки. Україна також отримала всі літаки-заправники «Мідас», які використовуються для заправлення літаків авіації стратегічного призначення. Київ сподівається, що найближчим часом ці літаки-заправники можна буде використати для комерційного авіафрахту. Планується також пристосувати стратегічні бомбардувальники для використання в роботі «екологічних патрулів під егідою ООН». Бомбардувальники ТУ-95, можливо, будуть збережені, а літаки ТУ-160, мабуть, підлягатимуть переробці.
Отже, загальна кількість літаків, успадкованих Україною від збройних сил колишнього СРСР, становить 150 бомбардувальників, 180 бойових літаків, 120 літаків-розвідників і літаків активної радіопротидії, 510 винищувачів у складі сил ППО та близько 800 учбових літаків. Згідно з обмеженнями, передбаченими Договором про скорочення звичайних збройних сил та озброєнь в Европі, Україна має зменшити загальну кількість літаків більш ніж на третину. З радянської військової спадщини на долю України припало також близько 700 бойових вертольотів та вертольотів підтримки і загального призначення, підпорядкованих наземним збройним силам, і майже 100 вертольотів у складі Військово-повітряних сил. До 1995 року граничну кількість бойових вертольотів, передбачену вищезгаданим договором, що на сьогодні становить 285 одиниць, буде збільшено до 330. Це сприятиме швидкому розгортанню збройних сил у разі виникнення обмеженого збройного конфлікту.
ЯДЕРНА ЗБРОЯ
Україна успадкувала від Радянського Союзу найбільшу (за межами Росії) кількість стратегічних сил, розташованих на двох базах у Хмельницькому (130 ракет SS-20, побудованих у Росії, кожна з яких має по шість боєголовок) та у Первомайську (40 ракет SS-24 українського виробництва з 10-ма боєголовками кожна). Всі ці ракети містяться у стартових шахтах і мають загальний бойовий потенціал 1180 боєголовок (до цього слід додати боєголовки у сховищах). Київ розформував 43-тю армію Стратегічних ракетних військ, і нині вона налічує приблизно 20 тис. чоловік, більшість із яких є громадянами України. У липні 1993 року спеціальним секретним наказом під юрисдикцію України було взято всі підрозділи типу «C» (спеціальні сили Стратегічних ракетних військ, що відповідають за зберігання та ремонт ядерних боєголовок).
Коли тривав процес розпаду колишнього Радянського Союзу, Захід стурбувався насамперед із приводу тактичних ядерних озброєнь, які могли б потрапити до рук екстремістських сил у разі загального хаосу та громадянської війни, до того ж їх могло бути продано за кордон. Тоді як Росія зацікавлена у перебільшенні, оцінюючи ті сили із числа колишніх радянських збройних сил, які вона визначає як «стратегічні», інтереси України, навпаки, полягають у вузькому трактуванні поняття «стратегічні сили». Наприклад, Росія доводить, нібито увесь Чорноморський флот є «стратегічним», бо має у своєму складі декілька кораблів із тактичною ядерною зброєю на борту. Це спонукало Україну якнайшвидше вилучити тактичну ядерну зброю зі складу наземних сил і Чорноморського флоту, щоби ці сили вже не можна було, на думку Києва, класифікувати як «стратегічні».
До травня 1992 року із двомісячним випередженням установленого терміну до Росії було вивезено 3905 сучасних тактичних ядерних ракет, які становили 14 відсотків усіх ракет такого типу у країнах СНД (загальна кількість майже 28 тис. сучасних тактичних ядерних (!!!) ракет - Б.Г.). Тимчасове припинення процесу передачі Україною цих ракет Росії викликало серйозне невдоволення і навіть протести з боку США та Росії. Аж до 1993 року Україна не вимагала компенсації за вивезені ракети. Якщо над Україною нависла загроза втрати або продажу Росії всього Чорноморського флоту, то опоненти Кравчука з числа націоналістичних сил, безперечно, звинуватять його у зраді національних інтересів через те, що він 1992 року безпідставно віддав тактичну ядерну зброю, аби Чорноморський флот не міг бути визначений як «стратегічний». Хоча Україна може зберегти ракети SS-24 та крилаті ракети, що запускаються із повітря, не зовсім зрозуміло, чи вони можуть бути повноцінним засобом стримування за відсутності необхідної для цього інфраструктури. Через 15 років ракети SS-24 стануть застарілими. Якщо Україна захоче залишатися ядерною державою і після закінчення цього терміну, то вона буде змушена витрачати величезні кошти на модернізацію ядерних озброєнь, задля якої необхідними є три найважливіші складові, яких бракує сучасному воєнно-промисловому комплексу цієї країни: заводу повторної переробки, що постачав би збагачений уран для ядерних боєголовок, полігону для випробувань боєголовок та ракет, а також супутників зв'язку.
ВІЙСЬКОВО-ПРОМИСЛОВА БАЗА
Україна успадкувала від колишнього СРСР також значний воєнно-промисловий комплекс, що складався з 1840 підприємств, на яких працювало 2,7 мільйона чоловік, до того ж 700 із цих підприємств, що нараховували 1,3 мільйона працюючих, випускали суто воєнну продукцію. Найважливішими з них є 330 гігантських заводів, які належали ВПК України. Серед них і «Південмаш», де будують стратегічні ядерні ракети SS-18, SS-20, SS-23, SS-24, та Київський завод «Арсенал».
Близько 14 відсотків усього воєнно-промислового комплексу колишнього Радянського Союзу було розміщено в Україні, в тому числі майже 16 відсотків оборонних підприємств, які виробляли засоби зв'язку, радіо- та електронне обладнання. З огляду на те, що ВПК випускав і воєнну, і народногосподарську продукцію, існують розбіжності в оцінці його ролі в українській економіці. 1990 року співвідношення між воєнним та цивільним секторами економіки республіки розцінювалося як 40% до 60%. Згідно з оцінками спеціалістів, воєнно-промисловий комплекс давав третину валового національного продукту України, або 28 відсотків продукції промисловості.
В Україні є багато галузей промисловості з найсучаснішими технологіями, науково-дослідних установ, а також заводів із монтажу ядерних ракет. Можливо, найбільше уваги приділяється сьогодні ядерному потенціалу воєнно-промислового комплексу України. Виробництво ядерних ракет, космічних апаратів багаторазового використання типу «Шатл» і супутників (ракет класу «Зеніт» і «Циклон») на заводі «Південмаш» залежить від постачання з Росії двигунів та збагаченого урану і плутонію. Точаться розмови навколо одного з харківських науково-дослідних інститутів, де існує ядерна експертиза, щодо можливості проведення тут досліджень у галузі перенацілення стратегічних ядерних ракет, розташованих на території України, та передачі їй оперативного контролю над ними.
Україна не має потужностей для виробництва бойових літаків і вертольотів. Однак тут міститься найбільше в колишньому СРСР авіаконструкторське бюро імені Антонова, а також випускаються найбільші у світі транспортні літаки «Ан» і «Руслан».
ВПК України виробляв половину танків, ракет, оптичного обладнання та систем радіозв'язку для збройних сил колишнього СРСР. Зокрема, головним виробником танків Т-64, Т-72, Т-80 був Харків, проте броня та гармати для них постачалися із Росії.
Хоча більшість радянських кораблів будувалася на українських суднобудівних заводах у Миколаєві, відповідні конструкторські бюро знаходилися в Росії. Оскільки Україна володіє всіма судноремонтними заводами колишнього СРСР, то до грудня 1992 року не було відремонтовано жодного російського корабля. На одному із суднобудівних заводів залишилося незавершеним будівництво 20 воєнних кораблів: до їхнього виробництва було залучено багато заводів на всій території колишнього Союзу. Україна могла б використати деякі з цих недобудованих кораблів для створення власного військово-морського флоту, незалежного від Чорноморського флоту. Справжня сила України полягає у величезних виробничих потужностях із випуску боєприпасів, оптичних систем, лазерів, електронного обладнання.
Хоча Україна успадкувала значний воєнно-промисловий комплекс, він є скорше перешкодою на шляху розвитку її економіки, аніж позитивним здобутком. По-перше, ВПК потребує великих інфляційних кредитів, по-друге, його важко перевести на рейки цивільного виробництва, по-третє, високий ступінь його інтегрованості з підприємствами колишнього СРСР є стимулом для грунтовніших зв'язків як з Росією, так і з іншими країнами СНД.
(продовження далі в ч. 3)
Чорноморський флот – це 26 відсотків кораблів колишніх радянських військово-морських сил та сім відсотків його підводних човнів, що базуються переважно в українських морських портах у Севастополі та в Одесі. Дещо менші за розмірами та значенням морські бази, розташовані в Поті (Грузія) та Новоросійську (Росія). Чорноморський флот був третім серед чотирьох флотів колишнього СРСР та дванадцятим – у світі. Його головне завдання – захист узбережжя Чорного моря – й досі залишається складовою воєнної політики України. Чорноморський флот мав 18 підводних човнів, 39 бойових і 60 патрульно-берегових кораблів, а також 30 есмінців та 16 десантних суден. Миколаївський суднобудівний завод був єдиним у колишньому СРСР, де будувалися авіаносці, націоналізовано у листопаді 1991 року. (Україна успадкувала шість суднобудівних заводів, де будували кораблі для військово-морського флоту колишнього Радянського Союзу. У листопаді 1992 року Росія внесла пропозицію «Про співробітництво у будівництві та ремонті суден та військово-морського обладнання для російського флоту»)
До складу Чорноморського флоту входили також значні наземні сили, що включали бригаду морської піхоти, розміщену в Севастополі та оснащену 60-ма артилерійськими гарматами і сотнею БТРів, а також авіацію. Колишній Радянський Союз мав намір обійти Договір про скорочення звичайних збройних сил та озброєнь в Европі, визначивши дивізію наземних сил у Сімферополі як «дивізію берегової охорони». Ця дивізія є сучасною, має 300 танків і 600 БТРів. Від літа 1992 року вона перебуває у розпорядженні Києва, надаючи йому, таким чином, вагомий інструмент у здійсненні контролю над Кримським півостровом. До того ж Чорноморський флот мав понад 400 бойових літаків (винищувачів і бомбардувальників), які базувалися на трьох базах у Криму та на трьох базах в інших районах України. У складі флоту було також 100 вертольотів.
Побудова власних військово-морських сил обійдеться Україні дорого і залежатиме насамперед від стану економіки та наявності спеціальної довгострокової програми. Український контр-адмірал Борис Кожин окреслив досить далекосяжні плани щодо українських військово-морських сил, які, за його словами, існуватимуть незалежно від української частки Чорноморського флоту (а чи одержить Україна взагалі цю частку?). Українські військово-морські сили складатимуться із 100 кораблів, у тому числі з ракетних крейсерів, багатоцільових патрульних і ракетних кораблів, а також мінних тральщиків. На цих кораблях служитимуть 40 тис. військових моряків. Б. Кожин відкинув думку про те, що український військово-морський флот матиме ядерну зброю. Проте адмірал Володимир Пилипенко заперечив йому, назвавши тих, хто виступає за без'ядерний український флот, «або дурними, або хворими, або такими, що грають в несерйозні ігри».
Реалістичніший план запропонував колишній міністр оборони Морозов – до 1998 року мати загалом 14 кораблів.
Згідно з цими досить сміливими, проте, можливо, не дуже реалістичними планами, Україна матиме відповідно 40 і 25 відсотків живої сили та кораблів Чорноморського флоту колишнього СРСР. Це менше, ніж склад військово-морських сил Великобританії або Франції, які мають у середньому понад 60 тис. чоловік, проте це все ж забагато для України, яка переживає таку гостру кризу. У зв'язку із кризою командування українських Збройних Сил звернулося до керівників усіх областей республіки з проханням, щоб кожна з них фінансувала будівництво хоча б одного корабля. Якщо це буде зроблено, чисельність українського флоту становитиме не більше 30 кораблів.
Тим часом Чорноморський флот може або цілком перейти до рук Роси, або, як і донині, тут існуватиме патова ситуація. Сьогодні Чорноморський флот є малокорисним (якщо він узагалі є таким) для України, адже більшість офіцерів настроєна служити Росії. Бюджет на 1993 рік покрив лише витрати на заробітну платню військовослужбовцям, проте він не передбачав фінансування навчань, модернізації військового обладнання або передислокації військ. Окрім того, Україна не зможе забрати собі увесь Чорноморський флот через проросійську орієнтацію більшості її офіцерства.
ВІЙСЬКОВО-ПОВІТРЯНІ СИЛИ
Військово-повітряні сили, успадковані Україною, є досить значними за чисельністю і включають з'єднання авіації стратегічного призначення, тактичні літаки, перехоплювачі у складі Військ протиповітряної оборони (ППО), вертольоти у складі підрозділів наземних сил та велику кількість літаків Чорноморського флоту. У власність України перейшли 19 сучасних бомбардувальників ТУ-160 класу «Идфслофсл», які базуються в Прилуках, та 21 бомбардувальник ТУ-95 класу «Иуфк-2 Р-16» в Узині (за винятком тих літаків, що перелетіли до Росії на початку 1992 року). Кожний літак класу «Идфслофсл» або «Иуфк-Р» може нести на борту відповідно 12 і 15 крилатих ядерних ракет, які запускаються із повітря і мають загалом 192 та 224 боєголовки. Україна також отримала всі літаки-заправники «Мідас», які використовуються для заправлення літаків авіації стратегічного призначення. Київ сподівається, що найближчим часом ці літаки-заправники можна буде використати для комерційного авіафрахту. Планується також пристосувати стратегічні бомбардувальники для використання в роботі «екологічних патрулів під егідою ООН». Бомбардувальники ТУ-95, можливо, будуть збережені, а літаки ТУ-160, мабуть, підлягатимуть переробці.
Отже, загальна кількість літаків, успадкованих Україною від збройних сил колишнього СРСР, становить 150 бомбардувальників, 180 бойових літаків, 120 літаків-розвідників і літаків активної радіопротидії, 510 винищувачів у складі сил ППО та близько 800 учбових літаків. Згідно з обмеженнями, передбаченими Договором про скорочення звичайних збройних сил та озброєнь в Европі, Україна має зменшити загальну кількість літаків більш ніж на третину. З радянської військової спадщини на долю України припало також близько 700 бойових вертольотів та вертольотів підтримки і загального призначення, підпорядкованих наземним збройним силам, і майже 100 вертольотів у складі Військово-повітряних сил. До 1995 року граничну кількість бойових вертольотів, передбачену вищезгаданим договором, що на сьогодні становить 285 одиниць, буде збільшено до 330. Це сприятиме швидкому розгортанню збройних сил у разі виникнення обмеженого збройного конфлікту.
ЯДЕРНА ЗБРОЯ
Україна успадкувала від Радянського Союзу найбільшу (за межами Росії) кількість стратегічних сил, розташованих на двох базах у Хмельницькому (130 ракет SS-20, побудованих у Росії, кожна з яких має по шість боєголовок) та у Первомайську (40 ракет SS-24 українського виробництва з 10-ма боєголовками кожна). Всі ці ракети містяться у стартових шахтах і мають загальний бойовий потенціал 1180 боєголовок (до цього слід додати боєголовки у сховищах). Київ розформував 43-тю армію Стратегічних ракетних військ, і нині вона налічує приблизно 20 тис. чоловік, більшість із яких є громадянами України. У липні 1993 року спеціальним секретним наказом під юрисдикцію України було взято всі підрозділи типу «C» (спеціальні сили Стратегічних ракетних військ, що відповідають за зберігання та ремонт ядерних боєголовок).
Коли тривав процес розпаду колишнього Радянського Союзу, Захід стурбувався насамперед із приводу тактичних ядерних озброєнь, які могли б потрапити до рук екстремістських сил у разі загального хаосу та громадянської війни, до того ж їх могло бути продано за кордон. Тоді як Росія зацікавлена у перебільшенні, оцінюючи ті сили із числа колишніх радянських збройних сил, які вона визначає як «стратегічні», інтереси України, навпаки, полягають у вузькому трактуванні поняття «стратегічні сили». Наприклад, Росія доводить, нібито увесь Чорноморський флот є «стратегічним», бо має у своєму складі декілька кораблів із тактичною ядерною зброєю на борту. Це спонукало Україну якнайшвидше вилучити тактичну ядерну зброю зі складу наземних сил і Чорноморського флоту, щоби ці сили вже не можна було, на думку Києва, класифікувати як «стратегічні».
До травня 1992 року із двомісячним випередженням установленого терміну до Росії було вивезено 3905 сучасних тактичних ядерних ракет, які становили 14 відсотків усіх ракет такого типу у країнах СНД (загальна кількість майже 28 тис. сучасних тактичних ядерних (!!!) ракет - Б.Г.). Тимчасове припинення процесу передачі Україною цих ракет Росії викликало серйозне невдоволення і навіть протести з боку США та Росії. Аж до 1993 року Україна не вимагала компенсації за вивезені ракети. Якщо над Україною нависла загроза втрати або продажу Росії всього Чорноморського флоту, то опоненти Кравчука з числа націоналістичних сил, безперечно, звинуватять його у зраді національних інтересів через те, що він 1992 року безпідставно віддав тактичну ядерну зброю, аби Чорноморський флот не міг бути визначений як «стратегічний». Хоча Україна може зберегти ракети SS-24 та крилаті ракети, що запускаються із повітря, не зовсім зрозуміло, чи вони можуть бути повноцінним засобом стримування за відсутності необхідної для цього інфраструктури. Через 15 років ракети SS-24 стануть застарілими. Якщо Україна захоче залишатися ядерною державою і після закінчення цього терміну, то вона буде змушена витрачати величезні кошти на модернізацію ядерних озброєнь, задля якої необхідними є три найважливіші складові, яких бракує сучасному воєнно-промисловому комплексу цієї країни: заводу повторної переробки, що постачав би збагачений уран для ядерних боєголовок, полігону для випробувань боєголовок та ракет, а також супутників зв'язку.
ВІЙСЬКОВО-ПРОМИСЛОВА БАЗА
Україна успадкувала від колишнього СРСР також значний воєнно-промисловий комплекс, що складався з 1840 підприємств, на яких працювало 2,7 мільйона чоловік, до того ж 700 із цих підприємств, що нараховували 1,3 мільйона працюючих, випускали суто воєнну продукцію. Найважливішими з них є 330 гігантських заводів, які належали ВПК України. Серед них і «Південмаш», де будують стратегічні ядерні ракети SS-18, SS-20, SS-23, SS-24, та Київський завод «Арсенал».
Близько 14 відсотків усього воєнно-промислового комплексу колишнього Радянського Союзу було розміщено в Україні, в тому числі майже 16 відсотків оборонних підприємств, які виробляли засоби зв'язку, радіо- та електронне обладнання. З огляду на те, що ВПК випускав і воєнну, і народногосподарську продукцію, існують розбіжності в оцінці його ролі в українській економіці. 1990 року співвідношення між воєнним та цивільним секторами економіки республіки розцінювалося як 40% до 60%. Згідно з оцінками спеціалістів, воєнно-промисловий комплекс давав третину валового національного продукту України, або 28 відсотків продукції промисловості.
В Україні є багато галузей промисловості з найсучаснішими технологіями, науково-дослідних установ, а також заводів із монтажу ядерних ракет. Можливо, найбільше уваги приділяється сьогодні ядерному потенціалу воєнно-промислового комплексу України. Виробництво ядерних ракет, космічних апаратів багаторазового використання типу «Шатл» і супутників (ракет класу «Зеніт» і «Циклон») на заводі «Південмаш» залежить від постачання з Росії двигунів та збагаченого урану і плутонію. Точаться розмови навколо одного з харківських науково-дослідних інститутів, де існує ядерна експертиза, щодо можливості проведення тут досліджень у галузі перенацілення стратегічних ядерних ракет, розташованих на території України, та передачі їй оперативного контролю над ними.
Україна не має потужностей для виробництва бойових літаків і вертольотів. Однак тут міститься найбільше в колишньому СРСР авіаконструкторське бюро імені Антонова, а також випускаються найбільші у світі транспортні літаки «Ан» і «Руслан».
ВПК України виробляв половину танків, ракет, оптичного обладнання та систем радіозв'язку для збройних сил колишнього СРСР. Зокрема, головним виробником танків Т-64, Т-72, Т-80 був Харків, проте броня та гармати для них постачалися із Росії.
Хоча більшість радянських кораблів будувалася на українських суднобудівних заводах у Миколаєві, відповідні конструкторські бюро знаходилися в Росії. Оскільки Україна володіє всіма судноремонтними заводами колишнього СРСР, то до грудня 1992 року не було відремонтовано жодного російського корабля. На одному із суднобудівних заводів залишилося незавершеним будівництво 20 воєнних кораблів: до їхнього виробництва було залучено багато заводів на всій території колишнього Союзу. Україна могла б використати деякі з цих недобудованих кораблів для створення власного військово-морського флоту, незалежного від Чорноморського флоту. Справжня сила України полягає у величезних виробничих потужностях із випуску боєприпасів, оптичних систем, лазерів, електронного обладнання.
Хоча Україна успадкувала значний воєнно-промисловий комплекс, він є скорше перешкодою на шляху розвитку її економіки, аніж позитивним здобутком. По-перше, ВПК потребує великих інфляційних кредитів, по-друге, його важко перевести на рейки цивільного виробництва, по-третє, високий ступінь його інтегрованості з підприємствами колишнього СРСР є стимулом для грунтовніших зв'язків як з Росією, так і з іншими країнами СНД.
(продовження далі в ч. 3)
16
Особисто я не є пацифістом, оскільки свідомий того, що, на жаль, наш світ неможливий без насилля, без силових конфліктів та протистояння - така вже данність нашого існування Людей на планеті Земля. Не буду деталізувати і щось роз'яснювати на тему військових реалій людства, а просто одразу зазначу, що я був і є послідовним противником ядерної зброї і дуже радий, що в Україні її не має. Ядерна зброя - це зброя самогубців, бо мені важко уявити щасливим життя переможців у війні із застосуванням ядерної зброї. Воістину тоді живі будуть заздрити мертвим.
Те саме стосується інших варіантів ЗМЗ (зброї масового знищення), тому що це так само безглуздо, особливо бактеріологічна ЗМЗ після застосування фактично контролю не підлягає через неможливість передбачити всі можливі мутації та поширення застосованих організмів, смертельних для людей. Принагідно зазначу, що одна пробірка з вірусами може цілком урівняти загрозу від армії з ядерним потенціалам РФ та США разом узятих. Тому прихильників доктрин "Мир через жах", тобто стримування агресій через наявність ядерної зброї у арсеналі слабших країн я б радив заткнутись: бактеріологічна зброя для того значно дієвіша, бо в сотні тисяч разів дешевша, жахливіша і дурніша до застосування.
Власне для того я зробив цю передмову, щоб читаючи подальші матеріали - всі звертали особливу увагу на те, які шалені економічні і людські ресурси було на це озброєння використано і фактично змарновано на ніщо! Тільки тактичний ядерних ракет на момент розвалу СРСР було коло 30 тисяч! Уявіть, які то шалені кошти і щоб за них можна було для людей зробити в мирному виробництві. Про вартість стратегічного ядерного озброєння СРСР взагалі уяви не вистачає: десятки тисяч ядерних боєголовок, тисячі стратегічних ракет, пускових шахт і мобільних ракетних комплексів, наддорогі атомні підводні човни, космічні комплекси управління і прикриття тощо. Ось де відповідь причин розвалу СРСР: всі працювали і виробляли неймовірну масу лайна, бо інакше зброю назвати не можна, а потім ще дивувались: "І чого ми так бідно й нікчемно живемо?"
Висновок простий і однозначний: якщо ми вже назвали себе homo sapiens, тобто "людина розумна", то давайте нарешті справді думати! І думати не над тим, як одне одного винищити, а над тим, як жити і вижити нам і нашим нащадкам у цьому і без того небезпечному світі з його вулканами, землетрусами та астероїдами.
Богдан Гордасевич
27.04.2014
м. Львів
НАЦІОНАЛЬНА БЕЗПЕКА УКРАЇНИ
Тарас Кузьо
(Журнал «Військо України» № 4-5, 1994 р.)
РОЗДІЛ III
СКЛАДОВІ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЛІТИКИ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ
Унаслідок історичних причин, викладених у першому розділі, Україна віддає пріоритет розбудові збройних сил. Із багатьох можливих шляхів вона обрала той, який веде до поступової націоналізації колишніх радянських збройних сил, що базувалися на її території. Завдяки націоналізації Україною великої кількості колишніх радянських збройних сил, розташованих на її території, було, по-перше, зламано могутню радянську воєнну машину і, по-друге, усунуто будь-яку внутрішню воєнну загрозу незалежності України. Така політика спричинила те, що багато офіцерів у Збройних Силах України підтримують її незалежність, нейтралізовано також потенціальну небезпеку з боку решти офіцерства. В Україні вже завершено створення двох родів військ: Сухопутних і Військово-повітряних сил.
У зв'язку із поступовим скороченням збройних сил в Україні та їх переходом на професійну основу націоналізація колишніх радянських збройних сил і наявність великої кількості офіцерів-українців, які служать за межами України у державах СНД та виявляють бажання повернутися на батьківщину, можуть дуже дорого обійтися українському суспільству та економіці. Воєнно-промисловий сектор української економіки зосереджений переважно у Східній Україні, тому його перебудова матиме як соціальні, так і етнічні наслідки. Крім того, ВПК пов'язує Україну з Росією та СНД, оскільки в цій галузі економіки існує дуже щільна інтеграція між колишніми республіками СРСР.
Єдиним винятком із досить плавного процесу націоналізації колишніх радянських збройних сил в Україні став розподіл Чорноморського флоту між Україною та Росією. Розв'язання цієї проблеми, очевидно, буде складним через безпосереднє ставлення до Права власності на Кримський півострів. Чорноморський флот насправді не має стратегічного значення. Його «важливість» полягає лише в тому, що жодна сторона не бажає поступатися іншій, очікуючи певних результатів від продажу обладнання цього флоту. У даному розділі доводиться, що політика Росії, котра, вже отримавши решту із чотирьох флотів колишнього СРСР, претендує ще й на частку Чорноморського флоту та місто Севастополь, розташоване в Україні, не сприяє встановленню добрих російсько-українських відносин та стабільності в регіоні. Внаслідок такої політики в Україні зберігається почуття загрози її національній безпеці.
Ядерна політика України є непослідовною, вона – то спонтанна реакція на певні зовнішньополітичні події. Проте 1992–1993 років Київ усе наполегливіше виступає за збереження свого ядерного статусу. У зв'язку з цим аналізуються головні чинники, що впливають на ядерну позицію України та ставлення провідних політичних діячів і сил до проблеми ядерної зброї в Україні. Основними факторами, які породжують прихильність до збереження ядерної зброї, є існуючі в Україні почуття незахищеності і небезпеки, комплекс меншовартісності та надмірна підозрілість у ставленні до зовнішнього світу, ворожість якого до України є для її деяких політиків незаперечною істиною. Цілком імовірно, що, незважаючи на багаторазові обіцянки ратифікувати договір СТАРТ-1 та Договір про нерозповсюдження ядерної зброї, Україна все ж зберігатиме певну кількість ядерної зброї на своїй території. Це, у свою чергу, завдаватиме шкоди українській безпеці та посилюватиме її міжнародну ізоляцію. Хоча за іронією долі саме безпека та ізольованість завдають найбільших турбот українському керівництву.
Проаналізовано також основні елементи політики національної безпеки України та проблеми успадкованого Україною від колишнього СРСР воєнно-промислового комплексу, розглянуто бар'єри у відносинах між Україною та Росією щодо військової спадщини, зокрема Чорноморського флоту та ядерної зброї, і нарешті, окреслено тенденції подальшого розвитку та впливу вищезгаданих складових на політику національної безпеки України.
А. РАДЯНСЬКА ВІЙСЬКОВА СПАДЩИНА: ВІЙСЬКОВО-МОРСЬКІ СИЛИ, ЗВИЧАЙНА ТА ЯДЕРНА ЗБРОЯ
ЗБРОЙНІ СИЛИ
Після розпаду СРСР Україна успадкувала від нього величезний воєнний потенціал, що становив 30-40 відсотків усього військового обладнання колишніх радянських збройних сил, розташованих на захід від Уралу, та 750 тис. особового складу. Україна успадкувала частини, які належали до радянських сухопутних військ, тактичної та стратегічної авіації, Чорноморського флоту, військ протиповітряної оборони та стратегічних ракетних військ. За технічним потенціалом Збройні Сили України посідають друге місце в Европі після Росії. Напевне, такий стан зберігатиметься, щонайменше, до кінця десятиліття. Для України є дуже вигідним Договір про скорочення звичайних збройних сил і озброєнь в Европі, оскільки, згідно з ним, посилюється контроль з боку України над значною кількістю високоякісного військового обладнання, хоча тисячі одиниць цього обладнання і мають бути знищені. Згідно з цим договором, Україні належить третина озброєнь колишніх радянських збройних сил, що скорочуються.
Успадкованого Україною військового обладнання може виявитися достатньо для того, щоби забезпечити нові збройні сили та навіть експортувати певну його частку. Україні дісталося понад 6,5 тис. танків, в тому числі й найновіші Т-80, Т-72 та Т-64. Решта обладнання включає 7,5 тис. БТРів, 5 тис. засобів підтримки та понад 3,3 тис. артилерійських гармат. Згідно з вищезгаданим договором, на кінець 1995 року кількість танків в Україні скоротиться на третину, а кількість БТРів – на одну шосту. При цьому в Україні все ще залишатиметься багато танків та іншого озброєння, тим паче, що договір дає змогу їй нарощувати кількість артилерійських озброєнь.
Однак хоча в Україні є велика кількість досить сучасного військового обладнання, воно розташоване вдалині від потенціального противника, тобто Росії. Більшість колишніх радянських збройних сил була сконцентрована у Прикарпатському військовому окрузі, тоді як Україна очікує головної загрози зі сходу (від Росії) та з півдня (від конфлікту із сепаратистами Криму). На українсько-російському кордоні збройних сил немає, незважаючи на неодноразові вимоги націоналістичних сил передислокувати більшість частин у цей регіон, що в разі здійснення вимагало б великих коштів, забрало б багато часу і викликало б невдоволення з боку Росії, а також частини населення Східної України.
Тим часом Київ відправив шість підрозділів Прикордонних військ на українсько-бєларуський та українсько-російський кордони, утворивши додаткове Південно-Східне прикордонне управління (зі штабом у Харкові) на додаток до вже існуючих Західного (Львівського) та Південного (Одеського) прикордонних управлінь. Окрім того, у листопаді 1992 року було скасовано три військові округи, а натомість утворено Західне та Південне оперативно-тактичні управління. На зміну штабу Київського військового округу прийшло Міністерство оборони України. Ці тактичні управління складатимуться із армійських корпусів, мотострілецьких та танкових дивізій і бригад, а також із військових учбових центрів.
Після реорганізації збройних сил Південному військовому округу буде надано армійські корпуси, мотострілецькі дивізії та бригади з метою підвищення мобільності військ та їхнього швидкого розгортання при виконанні поставлених бойових задач. У березні 1993 року розпочалися регулярні навчання військ Південного оперативно-тактичного управління за участю морської піхоти, Прикордонних віськ та Національної Гвардії. Звичайно, важливість Південного округу визначається його близькістю до районів конфліктів у Молдові та в Криму. Будь-який контроль над Кримом із боку Росії або існування військово-морських баз Росії в Севастополі ускладнили б захист Південної України з воєнної точки зору. (Саме тому колишній міністр оборони Костянтин Морозов відкидав будь-яку можливість надання севастопольської морської бази в оренду Росії.)
Хоча кількість успадкованого Україною військового обладнання та озброєння і є значною, проте головним чинником, що призвів до його націоналізації, було рішуче небажання України дозволити Росії заволодіти цією спадщиною колишнього СРСР. Тому навряд чи увесь цей арсенал буде враховано у воєнному плануванні України. Видатки на оборону є досить обмеженими внаслідок величезного бюджетного дефіциту, економічної кризи та гіперінфляції. Отже, фонди, необхідні для придбання запасних частин та обслуговування цього обладнання, є дуже незначними. Нестача паливно-мастильних матеріалів перешкоджає проведенню навчань та підтриманню бойової готовності на належному рівні.
(продовження далі в ч. 2)
Те саме стосується інших варіантів ЗМЗ (зброї масового знищення), тому що це так само безглуздо, особливо бактеріологічна ЗМЗ після застосування фактично контролю не підлягає через неможливість передбачити всі можливі мутації та поширення застосованих організмів, смертельних для людей. Принагідно зазначу, що одна пробірка з вірусами може цілком урівняти загрозу від армії з ядерним потенціалам РФ та США разом узятих. Тому прихильників доктрин "Мир через жах", тобто стримування агресій через наявність ядерної зброї у арсеналі слабших країн я б радив заткнутись: бактеріологічна зброя для того значно дієвіша, бо в сотні тисяч разів дешевша, жахливіша і дурніша до застосування.
Власне для того я зробив цю передмову, щоб читаючи подальші матеріали - всі звертали особливу увагу на те, які шалені економічні і людські ресурси було на це озброєння використано і фактично змарновано на ніщо! Тільки тактичний ядерних ракет на момент розвалу СРСР було коло 30 тисяч! Уявіть, які то шалені кошти і щоб за них можна було для людей зробити в мирному виробництві. Про вартість стратегічного ядерного озброєння СРСР взагалі уяви не вистачає: десятки тисяч ядерних боєголовок, тисячі стратегічних ракет, пускових шахт і мобільних ракетних комплексів, наддорогі атомні підводні човни, космічні комплекси управління і прикриття тощо. Ось де відповідь причин розвалу СРСР: всі працювали і виробляли неймовірну масу лайна, бо інакше зброю назвати не можна, а потім ще дивувались: "І чого ми так бідно й нікчемно живемо?"
Висновок простий і однозначний: якщо ми вже назвали себе homo sapiens, тобто "людина розумна", то давайте нарешті справді думати! І думати не над тим, як одне одного винищити, а над тим, як жити і вижити нам і нашим нащадкам у цьому і без того небезпечному світі з його вулканами, землетрусами та астероїдами.
Богдан Гордасевич
27.04.2014
м. Львів
НАЦІОНАЛЬНА БЕЗПЕКА УКРАЇНИ
Тарас Кузьо
(Журнал «Військо України» № 4-5, 1994 р.)
РОЗДІЛ III
СКЛАДОВІ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЛІТИКИ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ
Унаслідок історичних причин, викладених у першому розділі, Україна віддає пріоритет розбудові збройних сил. Із багатьох можливих шляхів вона обрала той, який веде до поступової націоналізації колишніх радянських збройних сил, що базувалися на її території. Завдяки націоналізації Україною великої кількості колишніх радянських збройних сил, розташованих на її території, було, по-перше, зламано могутню радянську воєнну машину і, по-друге, усунуто будь-яку внутрішню воєнну загрозу незалежності України. Така політика спричинила те, що багато офіцерів у Збройних Силах України підтримують її незалежність, нейтралізовано також потенціальну небезпеку з боку решти офіцерства. В Україні вже завершено створення двох родів військ: Сухопутних і Військово-повітряних сил.
У зв'язку із поступовим скороченням збройних сил в Україні та їх переходом на професійну основу націоналізація колишніх радянських збройних сил і наявність великої кількості офіцерів-українців, які служать за межами України у державах СНД та виявляють бажання повернутися на батьківщину, можуть дуже дорого обійтися українському суспільству та економіці. Воєнно-промисловий сектор української економіки зосереджений переважно у Східній Україні, тому його перебудова матиме як соціальні, так і етнічні наслідки. Крім того, ВПК пов'язує Україну з Росією та СНД, оскільки в цій галузі економіки існує дуже щільна інтеграція між колишніми республіками СРСР.
Єдиним винятком із досить плавного процесу націоналізації колишніх радянських збройних сил в Україні став розподіл Чорноморського флоту між Україною та Росією. Розв'язання цієї проблеми, очевидно, буде складним через безпосереднє ставлення до Права власності на Кримський півострів. Чорноморський флот насправді не має стратегічного значення. Його «важливість» полягає лише в тому, що жодна сторона не бажає поступатися іншій, очікуючи певних результатів від продажу обладнання цього флоту. У даному розділі доводиться, що політика Росії, котра, вже отримавши решту із чотирьох флотів колишнього СРСР, претендує ще й на частку Чорноморського флоту та місто Севастополь, розташоване в Україні, не сприяє встановленню добрих російсько-українських відносин та стабільності в регіоні. Внаслідок такої політики в Україні зберігається почуття загрози її національній безпеці.
Ядерна політика України є непослідовною, вона – то спонтанна реакція на певні зовнішньополітичні події. Проте 1992–1993 років Київ усе наполегливіше виступає за збереження свого ядерного статусу. У зв'язку з цим аналізуються головні чинники, що впливають на ядерну позицію України та ставлення провідних політичних діячів і сил до проблеми ядерної зброї в Україні. Основними факторами, які породжують прихильність до збереження ядерної зброї, є існуючі в Україні почуття незахищеності і небезпеки, комплекс меншовартісності та надмірна підозрілість у ставленні до зовнішнього світу, ворожість якого до України є для її деяких політиків незаперечною істиною. Цілком імовірно, що, незважаючи на багаторазові обіцянки ратифікувати договір СТАРТ-1 та Договір про нерозповсюдження ядерної зброї, Україна все ж зберігатиме певну кількість ядерної зброї на своїй території. Це, у свою чергу, завдаватиме шкоди українській безпеці та посилюватиме її міжнародну ізоляцію. Хоча за іронією долі саме безпека та ізольованість завдають найбільших турбот українському керівництву.
Проаналізовано також основні елементи політики національної безпеки України та проблеми успадкованого Україною від колишнього СРСР воєнно-промислового комплексу, розглянуто бар'єри у відносинах між Україною та Росією щодо військової спадщини, зокрема Чорноморського флоту та ядерної зброї, і нарешті, окреслено тенденції подальшого розвитку та впливу вищезгаданих складових на політику національної безпеки України.
А. РАДЯНСЬКА ВІЙСЬКОВА СПАДЩИНА: ВІЙСЬКОВО-МОРСЬКІ СИЛИ, ЗВИЧАЙНА ТА ЯДЕРНА ЗБРОЯ
ЗБРОЙНІ СИЛИ
Після розпаду СРСР Україна успадкувала від нього величезний воєнний потенціал, що становив 30-40 відсотків усього військового обладнання колишніх радянських збройних сил, розташованих на захід від Уралу, та 750 тис. особового складу. Україна успадкувала частини, які належали до радянських сухопутних військ, тактичної та стратегічної авіації, Чорноморського флоту, військ протиповітряної оборони та стратегічних ракетних військ. За технічним потенціалом Збройні Сили України посідають друге місце в Европі після Росії. Напевне, такий стан зберігатиметься, щонайменше, до кінця десятиліття. Для України є дуже вигідним Договір про скорочення звичайних збройних сил і озброєнь в Европі, оскільки, згідно з ним, посилюється контроль з боку України над значною кількістю високоякісного військового обладнання, хоча тисячі одиниць цього обладнання і мають бути знищені. Згідно з цим договором, Україні належить третина озброєнь колишніх радянських збройних сил, що скорочуються.
Успадкованого Україною військового обладнання може виявитися достатньо для того, щоби забезпечити нові збройні сили та навіть експортувати певну його частку. Україні дісталося понад 6,5 тис. танків, в тому числі й найновіші Т-80, Т-72 та Т-64. Решта обладнання включає 7,5 тис. БТРів, 5 тис. засобів підтримки та понад 3,3 тис. артилерійських гармат. Згідно з вищезгаданим договором, на кінець 1995 року кількість танків в Україні скоротиться на третину, а кількість БТРів – на одну шосту. При цьому в Україні все ще залишатиметься багато танків та іншого озброєння, тим паче, що договір дає змогу їй нарощувати кількість артилерійських озброєнь.
Однак хоча в Україні є велика кількість досить сучасного військового обладнання, воно розташоване вдалині від потенціального противника, тобто Росії. Більшість колишніх радянських збройних сил була сконцентрована у Прикарпатському військовому окрузі, тоді як Україна очікує головної загрози зі сходу (від Росії) та з півдня (від конфлікту із сепаратистами Криму). На українсько-російському кордоні збройних сил немає, незважаючи на неодноразові вимоги націоналістичних сил передислокувати більшість частин у цей регіон, що в разі здійснення вимагало б великих коштів, забрало б багато часу і викликало б невдоволення з боку Росії, а також частини населення Східної України.
Тим часом Київ відправив шість підрозділів Прикордонних військ на українсько-бєларуський та українсько-російський кордони, утворивши додаткове Південно-Східне прикордонне управління (зі штабом у Харкові) на додаток до вже існуючих Західного (Львівського) та Південного (Одеського) прикордонних управлінь. Окрім того, у листопаді 1992 року було скасовано три військові округи, а натомість утворено Західне та Південне оперативно-тактичні управління. На зміну штабу Київського військового округу прийшло Міністерство оборони України. Ці тактичні управління складатимуться із армійських корпусів, мотострілецьких та танкових дивізій і бригад, а також із військових учбових центрів.
Після реорганізації збройних сил Південному військовому округу буде надано армійські корпуси, мотострілецькі дивізії та бригади з метою підвищення мобільності військ та їхнього швидкого розгортання при виконанні поставлених бойових задач. У березні 1993 року розпочалися регулярні навчання військ Південного оперативно-тактичного управління за участю морської піхоти, Прикордонних віськ та Національної Гвардії. Звичайно, важливість Південного округу визначається його близькістю до районів конфліктів у Молдові та в Криму. Будь-який контроль над Кримом із боку Росії або існування військово-морських баз Росії в Севастополі ускладнили б захист Південної України з воєнної точки зору. (Саме тому колишній міністр оборони Костянтин Морозов відкидав будь-яку можливість надання севастопольської морської бази в оренду Росії.)
Хоча кількість успадкованого Україною військового обладнання та озброєння і є значною, проте головним чинником, що призвів до його націоналізації, було рішуче небажання України дозволити Росії заволодіти цією спадщиною колишнього СРСР. Тому навряд чи увесь цей арсенал буде враховано у воєнному плануванні України. Видатки на оборону є досить обмеженими внаслідок величезного бюджетного дефіциту, економічної кризи та гіперінфляції. Отже, фонди, необхідні для придбання запасних частин та обслуговування цього обладнання, є дуже незначними. Нестача паливно-мастильних матеріалів перешкоджає проведенню навчань та підтриманню бойової готовності на належному рівні.
(продовження далі в ч. 2)
15
Міс Українська Діаспора: "Я дочекаюсь тебе"
- 16.08.14, 08:20
У США зняли зворушливий відео-ролик, присвячений українській армії
Молімося , щоб всі захисники України повернулися живими до своїх коханих!!!!
14
Glory to Ukraine!
- 20.12.15, 00:02
- Молюся за Тебе, Солдате!
Это слова американского военного эксперта Филиппа Карбера.
"Мы действительно сначала хотели показать и научить их тому, что знаем сами. Но тут странная вещь: мы научились большему у украинцев, чем научили их. Они опытнее, они переживали такие обстрелы, под которые мы в жизни не попадали. Они постоянно работают под надзором беспилотников, мы такого в жизни не переживали. И против них – все новейшее российское оружие, это электронная война, с которой у нас нет подобного опыта"
"Я очень впечатлен теми "малышами" на фронте, теми детьми. Они живут в чрезвычайно сложных условиях, под постоянными артиллерийскими и минными обстрелами, они просто повторяются по несколько раз на день, никто не может предсказать, выживет ли он завтра или даже сегодня ночью. И то, что я могу быть рядом с ними – это самая большая честь в моей жизни"
"Я встречал немало украинских командиров – там, на фронте, и вот что я могу сказать: они крутые. Они отличаются от нас, не все одинаковые, но я очень впечатлен ими. Во время последней своей поездки я был со спецназовцами с Лана. Это были и морские пехотинцы, и другие отряды, и я могу сказать: ОНИ – ОДНИ ИЗ ЛУЧШИХ В МИРЕ"
Glory to Ukraine!
"Мы действительно сначала хотели показать и научить их тому, что знаем сами. Но тут странная вещь: мы научились большему у украинцев, чем научили их. Они опытнее, они переживали такие обстрелы, под которые мы в жизни не попадали. Они постоянно работают под надзором беспилотников, мы такого в жизни не переживали. И против них – все новейшее российское оружие, это электронная война, с которой у нас нет подобного опыта"
"Я очень впечатлен теми "малышами" на фронте, теми детьми. Они живут в чрезвычайно сложных условиях, под постоянными артиллерийскими и минными обстрелами, они просто повторяются по несколько раз на день, никто не может предсказать, выживет ли он завтра или даже сегодня ночью. И то, что я могу быть рядом с ними – это самая большая честь в моей жизни"
"Я встречал немало украинских командиров – там, на фронте, и вот что я могу сказать: они крутые. Они отличаются от нас, не все одинаковые, но я очень впечатлен ими. Во время последней своей поездки я был со спецназовцами с Лана. Это были и морские пехотинцы, и другие отряды, и я могу сказать: ОНИ – ОДНИ ИЗ ЛУЧШИХ В МИРЕ"
Glory to Ukraine!
15
Люди, що з вами не так...
- 05.09.23, 09:24
- ЖИТТЯ ТРИВАЄ
11
