Коли нам кажуть, що Україна повинна обрати з ким їй бути, куди йти і начебто вибору немає – Схід чи Захід, західна демократія чи східний деспотизм й іншого не дано, то знайте – це брехня! Звісно ж зроблять розумне обличчя, скажуть було б звісно добре, але враховуючи реалії і т.д, і т.п. обирайте з двох зол те, що менше смердить. На прикладах доведу, що існували системи і режими, що обирали третій шлях і не продавалися будь-якому «союзнику».  

Перший приклад – великий каудильо Іспанії Франсіско Франко.

Багатий чи бідний, не забувай, що ти іспанець! Франсіско Франко

                      

Після повалення режиму Прімо де Рівери і послідуючої ліквідації монархії, Іспанія впала в прірву анархії. Змінювалися республіканські уряди, комуністи, як це завжди роблять, розхитували човен за гроші СРСР та американських банкірів, і без того слабка економічно Іспанія котилася донизу, а владна номенклатура та деякі особи багатіли. У 1936 році почалися репресії проти військових, які майже всі належали до правих організацій, проти правих партій, навіть проти декотрих центристів та республіканців, що були менш ліві за соціалістів. На захист Батьківщини від комуно-соціалістичної погані вирішили стати військові, в тому числі й генерал Франко. Але спочатку він був на других ролях, очолити державу після заколоту мав Хосе Санкурхо, що втік в Португалію, після невдалого заколоту трохи раніше. Готував революцію генерал Еміліо Мола. Обидвоє були доволі недалекими людьми. Санкурхо був позером й егоїстичною нахабою, Мола був скромною людиною, але посереднім стратегом і тактиком. Невідомо як би сложилася історія Іспанії, якби головою держави став Санкурхо (я впевненний певно не райдужно), але, як то кажуть, не було би щастя, так нещастя допомогло. Під час вильоту з Португалії в Іспанію Санкурхо навантажив літак двома валізами свого парадного шмаття і літак, не витримавши навантаження, впав. Санкурхо загинув. Загинув й інший, набагато більш талановитий, лідер руху Прімо де Рівера, розстріляний на початку революції республіканцями. Початок революції був катастрофічний. Невдалий план Моли поставив революцію на межу поразки. Але на щастя тут на авансцену вийшов Франко, потіснивши нездару Молу, але той через свою слабохарактерність навіть не заперечував. «Хунта національної оборони» обрала Франко лідером й головою руху. Підсумок цього відомий – комуністична нечисть була поставлена на коліна. І це «совєтський» міф, що за Франко воював мало не увесь Вермахт Гітлера та вся італійська армія. Кадрова армія була тільки італійська і то політика італійської армії була недолугою. Її війська увесь час діяли окремо й за своїми планами, причому майже завжди бездарними, увесь час псувала заготовлені атаки франкістів. Загалом, які з італійців вояки всі побачать в другій світовій. Республіканцям СРСР помагала дуже непогано, не скажу, що більше за італійців, але набагато корисніше це точно. Після перемоги його союзники вважали, що отримали слухняну маріонетку. Ще під час громадянської війни Муссоліні витягнув з Гітлера згоду на те, що Іспанія буде під протекторатом Італії. Але після революції Франко не хотів грати по вказівкам Муссоліні. Беніто увесь час надсилав прохання Гітлеру, щоб той вплитув на «неслухняного» іспанця, але Гітлер, не зацікавленний в посиленні Італії, маневрував між іспанським та італійським вождями. Але у світі нарощувалися протистояння, світ стояв на порозі війни і Гітлер бачив, що плясати вже навіть під його дудку Франко не збирається. У 1940 році Гітлер та Франко зустрінуться, але Гітлера здивує, що тон яким Франко розмовляв з ним був такий, що не дозволяв собі навіть його «вчитель» Муссоліні. Це був тон незалежної людини.

Після війни Віннстон Черчілль скаже: «Політика генерала Франко протягом усієї війни залишалася виключно своєкорисливою та холоднокровною. Він думав лише про Іспанію та іспанські інтереси. Вдячність Гітлеру і Муссоліні за їхню допомогу йому була чужою. Цей тиран з обмеженими інтересами думав лише про те, як уникнути участі свого знекровленого народу в новій війні». Звісно ж тиран, звісно ж з обмеженними інтересами, адже замість того, щоб дбати про інтереси чи то Берліна, чи то Лондона, чи то Москви дбав виключно про іспанські інтереси. Так він послав на фронт «голубу дивізію», так він постачав ресурси Німеччині та Італії, але у війну в повному масштабі втягнути себе не дав. І робив він тільки те, що було вигідно йому. І можна скільки завгодно кричати: «як можна було співробітничати за нацистами, вони вбивали «совєтську армію і т.д. і т.п.», забуваючи при цьому про пакт Молотова – Ріббентропа, секретний протокол та те, що ледь не увесь Вериахт обучався в СРСР. Але питання в тому, чому іспанський каудильо повинен був думати про долю СРСР чи то євреїв? В нього в руках була «гола» знекровлена Іспанія і це стояло на першому плані. Жорстоко? Може й так, але без лицемірного моралізаторства. Після перемоги Франко почав будувати нову державу.  «У країні створювалася «органічна демократія» і «корпоративна держава» — дуже багато в цьому питанні франкісти запозичили в італійських фашистів. Соціально-економічна політика режиму Франко базувалася на чотирьох основних елементах — контрольованій економіці, автаркії, корпоративізмі і соціальній «гармонізації». Проголошена генералісимусом наприкінці громадянської війни стратегія економічного націоналізму знайшла своє практичне втілення в режимі автаркії — прагненні до повного самозабезпечення країни всіма необхідними промисловими і сільськогосподарськими товарами» (Олексій Підлуцький «Дзеркало тижня» №36).  Була придушена червона оппозиція. Не демократично? Але яка нормальна людина терпітиме в хаті тарганів? Комуністи та соціалісти харчувалися з рук інших держав. Комуністів спонсувала Москва, соціалістів – Париж. Тому ця п’ята колона було жорстко придушена. При цьому всьому наприклад в уряді під час війни засідали як англофіли, так й германофіли. Звісно ж ті, що не отримували ззовні «допомогу на діяльність». 1959 році Франко відкрив меморіал всім загиблим «синам Іспанії» в громадянську війни. Під найбільшим у світі хрестом поруч були захоронені фалангісти та республіканці. Вдалий приклад для нас, роздираємих темою «УПА – Совєти». З 1950 – го почалося т.зв. «Іспанське економічне диво». Реформи Франко призвели до того, що відстала з усіх сторін Іспанія до 1970 – го року посіла 5 місце в Європі за обсягами виробництва.  В 1973 році Франко, заповівши після своєї смерті країну принцу Хуан Карлосу І, пішов з посади. Пішов в період найбільшого розквіту Іспанії, показавши, що ніколи не чиплявся за владу, як декотрі інші слабоумні диктатори, а лише все життя його пройшло під девізом – «все заради Іспанії». 20 листопада 1975 року, в річницю розстрілу іншого героя, котрий також «жив заради Іспанії» Прімо де Рівери, Франсіско Паулиіно Эрменехиільдо Теодуло Франко Баамонде (повне ім’я) помер. Світла пам’ять!

             

Футболісти іспанського клубу «Бетіс» вийшли на свій черговий матч у футболках із написом «Ми всі Зозуля», щоб іще раз висловити підтримку українському гравцеві Романові Зозулі, повідомило інтернет-видання «Чемпіон».



Гравці Бетіса вийшли на матч з Валенсією в футболках "Ми всі Зозуля"

Раніше гравці команди «Бетіс» написали на підтримку свого колеги Зозулі колективного листа після того, як він опинився «поза грою» через відмову команди «Райо Вальєкано» прийняти українця у вже домовлену було оренду. Так сталося через вимоги групи ультрас «Райо» з лівацькими поглядами, які твердили, ніби Зозуля – «нацист». Тепер український футболіст, який не приховує своєї підтримки захисникам України від агресії Росії, повернувся в «Бетіс», але, за правилами, не зможе в цьому сезоні грати за жодну команду.



Після початку бойових дій на Донбасі Роман Зозуля постійно допомагає українській армії. Він також заснував благодійний фонд «Народна армія», який допомагає українським військовим. Зозуля отримав медаль «За заслуги перед Збройними силами України» від Міністерства оборони України.
http://www.radiosvoboda.org/a/news/28303920.html

Богдан Гордасевич:
Шкода, що Роман Зозуля не зможе грати в цьому сезоні через тих вар'ятів недолугих, але підтримка і поголос варті також багато чого і для його особистої популярності, і для підтримки України.
[ Читати далі ]

[ Читати далі ]

[ Читати далі ]

Іспанія.[ Читать дальше ]

[ Читати далі ]

Аж двi важливi подiї вiдбулися у життi Олени Вiтриченко, однiєї iз найтитулованiших спортсменок в iсторiї української художньої гiмнастики. Кілька тижнів тому вона вiдзначила ювiлей, а також видала книгу, яку писала довгих п'ять рокiв! Кореспондент "Експресу" зателефонував Оленi Вiтриченко до Iспанiї, де вона оселилася по завершеннi спортивної кар'єри.

-- Олено, навiть не знаємо, з чим спершу вiтати: з ювiлеєм чи з "народженням" книги...

-- Дякую, обидвi подiї багато важать для мене. Рада, що книга вийшла майже у мiй день народження. Ювiлей -- це слово звучить дуже гучно. А я люблю скромно реагувати на подiї. I ось уродини також вiдзначила скромно. Я не запросила жодного гостя. Ми з чоловiком пiшли в ресторан, повечеряли, i на цьому святкування закiнчилося. А вдома троє моїх дiтей влаштували менi справжнє свято. Вони надарували багато листiвок, аплiкацiй. Усi креативнi речi виготовили самi. Процесом керував найстарший син, якому вже дев'ять рокiв.

-- Ви вже давно полишили Україну. Чи не забувають про вас нашi гiмнастки?

-- Нi-нi. Я приятелюю з багатьма дiвчатами. I не лише з України, але й з iнших країн. Приємно, що вони мене не забули привiтати з уродинами. Я отримала теплi слова вiд 250 людей! Привiтала мене й Iрина Дерюгiна, нинiшнiй наставник збiрної України з художньої гiмнастики. Наталя Годунко також нагадала про себе. А от росiйська гiмнастка Яна Батиршина прислала менi до Iспанiї величезний букет квiтiв.

-- Ви завжди мали багато шанувальникiв, якi вас пiдтримували у скрутнi моменти. Особливо, коли суддi несправедливо оцiнювали вашi виступи...

-- Це правда. Основна моя винагорода -- це аплодисменти публiки та пiдтримка шанувальникiв. Приємно, що вони i досi мене не забули. Цьогорiч я органiзувала турнiр пам'ятi своєї матерi. I сама вийшла на показовий виступ. Приїхало чимало глядачiв, щоби побачити знову мене на килимi. Мабуть, цей був мiй останнiй показовий виступ. Бiльше не повернуся на килим.

-- Чому? Ви втратили навички?

-- Нi, навпаки, за мiсяць тренувань вiдновила все, що втратила за сiм рокiв. Я не бачу сенсу продовжувати тренування. Моя мiсiя -- виховати трьох дiтей та опiкуватися гiмнастичним клубом, який я вiдкрила в Iспанiї.

-- Чи багато дiтей тренуються у вашiй школi?

-- Близько 40. Не лише iспанцi, але й українцi, росiяни, нiмцi.

-- Як ви розподiляєте час мiж роботою та вихованням дiтей?

-- Дiти -- це мiй основний життєвий прiорiтет. Я нi на хвильку не задумувалася над тим, щоби пожертвувати вихованням дiтей заради кар'єри. От i свiй спортивний клуб вiдвiдую лише тодi, коли дiти у школi. Менi часто закидають, чому така гiмнастка не працює тренером. А я не хочу! Можливо, пiду на тренерську ниву пiсля того, як Давид, Цезар та Аврора пiдростуть.

-- Але ж ваша мама свого часу встигала i вас виховувати, i тренером працювати...

-- Мама поєднувала приємне з корисним: вона мене виховувала у спортивному залi. Я стала гiмнасткою лише тому, що мама працювала тренером. Єдиною можливiстю бути разом залишалися тренування. Пам'ятаю, як я ревнувала маму до iнших дiвчат. Коли ми були в лiтнiх таборах, то зачиняла дверi на ключ, щоби мама не йшла їх розчiсувати.

-- Може, вам також варто пiти у тренери, щоб донька стала такою успiшною гiмнасткою, як ви?

-- Щоб досягнути таких успiхiв, таланту i працi замало. Повинно збiгтися чимало обставин. До речi, зi своєю донькою я працюю у залi щосуботи. Їй три роки. Аврора займається не лише художньою гiмнастикою, але й тенiсом та гольфом. Побачимо, що донька вибере.

-- Ваша сiм'я спортивна?

-- Так, чоловiк має багато спiльного з футболом, а сини займаються тенiсом, гольфом, плаванням та дзюдо.

-- А про що ваша книга?

-- У нiй є розповiдi не лише про мою кар'єру, але й тренерськi поради вiд моєї матерi. Можна сказати, що її писали два автори: Олена та Нiна Вiтриченко. На одну й ту ж ситуацiю є погляд тренера та спортсмена. Таких книг у свiтi ще не було. Ми з мамою вклали душу у цей шедевр. Спершу надиктовували на аудiокасети матерiал, вiдтак аналiзували його i вибирали найцiннiше.

-- Чому ви видали її лише iспанською мовою?

-- Ми видали книгу виключно власними коштами. Зараз планую розпродати весь тираж i за заробленi кошти видати її українською та росiйською мовами. Щоби вiдразу видати рiдною мовою, треба було витратити додатково п'ять тисяч доларiв.

-- Олено, не можу не спитати, що думаєте про розвиток вiтчизняної художньої гiмнастки...

-- Нещодавно я побувала на чемпiонатi свiту у Францiї. Менi дуже  сподобалися виступи українських дiвчат. Вони можуть конкурувати з росiянками та бiлорусками. Iнша рiч, що Росiя недооцiнює Україну, заявляючи, що ми на нижчому рiвнi. Я з цим не погоджуюся. Олег Зубарук

[ Читати далі ]

31 березня 1492 року іспанські монархи Фердинанд II та Ізабелла підписали Альгамбрський едикт, який наказував юдеям Арагону, Кастилії і Леона у тримісячний термін залишити межі країни, без права вивезення золота, срібла і коштовностей, щоб, як в казувалось у преамбулі указу, своїм співжиттям поруч із новонаверненими у християнство не спокушувати їх знаннями і практиками юдаїзму. За оцінками, до 31 липня в Африку, Італію та Османську імперію виїхало до 80 тисяч юдеїв.

На обкладинці: Еміліо Сала «Томас Торквемада пропонує католицьким монархам на підпис указ про вигнання євреїв з Іспанії», 1889 рік © Музей Прадо, Мадрид

27773

ЛЮДИНА І СУСПІЛЬСТВО

Володимир Лук'янюк

На Іберійському півострові євреї почали розселятись ще до нашої ери, але особливо інтенсивно — в I столітті, після римського завоювання Юдеї імператором Веспасіаном. Великі їх громади були в Сарагосі, Кордові, Гранаді, а також на Балеарських островах. Вони збереглись і після підкорення півострова вестготами-аріанами у V столітті, які, як і римляни, вважали євреїв не етнічною, а релігійною групою, й видане у 506 році зведення законів, відоме як «Бревіарій Аларіха», наклало на юдеїв ті ж обмеження, що існували й в часи пізньої Римської імперії, як-то заборона будівництва нових синагог, змішаних шлюбів і володіння рабами-християнами. Їх дотримання стало більш жорстким за короля Реккареда після прийняття вестготською знаттю католицизму й, особливо за його сина Сисебута, коли почались перші спроби примусової християнізації, що спонукало багатьох юдеїв на початку VII століття емігрувати до Північної Африки.

Ще більших утисків євреї зазнали після VI Толедського собору 638 року, на якому за ініціативою короля Хінтіли були прийняті рішення, направлені на вигнання з країни всіх некатоликів. З посиленням арабської експансії в Африці в юдеях побачили потенційних зрадників через їх можливі зв'язки з одновірцями з Близького Сходу і XVI Толедський собор 693 року заборонив їм вести з християнами торгівлю й поклав на них сплату спеціального податку, а скликаний через рік XVII Толедський собор постановив геть позбавити юдеїв майна і вигнати з країни разом із вихрестами, навернення яких у християнство вважалось нещирим.

Всі ці заходи привели до того, що на початку VIII століття сповідувати юдаїзм на Піренеях стало вкрай небезпечно, то ж арабське завоювання Вестготського королівства, яке почалось у 711 році, було прихильно сприйняте юдеями, котрі в Аль-Андалусі отримали захищені майнові права, свободу віросповідання і автономію своїх релігійних громад. При цьому на них, як і на християн, були накладені спеціальні податки та обмеження, як наприклад у праві займати певні військові й політичні посади чи вступати у змішані шлюби. Втім, рівень толерантності до юдеїв протягом перших трьох століть арабського володарювання на Піренеях був достатньо високий і чимало з них досягло не лише значного економічного, але й соціального положення, займаючи високі і відповідальні посади при дворах арабських вельмож.

Положення юдеїв радикально змінилось у XII столітті з приходом до влади на більшій частині мусульманської Іспанії марокканської династії Альмохадів, ревних ісламістів і авторитарних правителів, які досить швидко привели [ Читати повністю... ] у відповідність до власних уявлень про релігійний устрій держави і вдались до примусового навернення в іслам. Загроза розправ змусила багатьох юдеїв і християн рятуватись втечею і значна їх частина знайшла прихисток у християнських державах Піренеїв, які вели успішну Реконкісту. Завдяки знанню мови, звичаїв і культури мусульман, послуги досвідчених управлінців і дипломатів з числа юдеїв стали в нагоді при дворах християнських лідерів, які попри забобони і антисемітизм створили для євреїв сприятливі релігійні і соціально-економічні умови. Особливо прихильними до них були правителі королівства Леон, які надали юдеям рівні з католиками права.

У міру просування християнських завоювань на південь ставлення до юдеїв погіршувалосьсь. У 1215 році на вимогу папи Інокентія III юдеїв Арагона, Кастилії і Леона зобов'язали носити жовтого кольору відзнаку на одязі і заборонили вступати у сексуальні стосунки з християнами. У 1250 році їм заборонили будувати нові синагоги без спеціального на те дозволу і навертати у свою віру християн. Поворотним моментом став період правління короля Кастилії і Леона Педро Справедливого, особливо прихильного до юдеїв, які займали важливі державні, фіскальні і судові посади: невдоволена його правлінням місцева знать стала на бік зведеного брата короля Енріке де Трастамара і в ході громадянської війни країною прокотились єврейські погроми.

Енріке, граф Трастамара, на картині «Богородиця Тобіда» Хайме Серра, бл. 1360 року © Музей Прадо, Мадрид

З [ Читати повністю... ] у 1366 році юдеїв обмежили у правах, заборонивши жити поміж католиків, займати державні посади, носити зброю. Побутове насилля проти них стало буденним явищем, поширеність і безкарність якого у 1391 роцівилилась у погром у Севільї, де загинуло більше 4 тисяч юдеїв. Він став каталізатором погромів по всій Кастилії, які перекинулись на Арагон і Валенсію, і привели до загибелі кількох десятків тисяч чоловік й вимушеного навернення у християнство близько 100 тисяч людей, які таким чином намагались врятуватись від розправи.

Через перманентне насилля і переслідування з 1391 по 1415 рік у Кастилії і Арагоні у християнство перейшло близько 150 тисяч юдеїв

На вимогу кортесів багатьох міст у 1405 році юдеям заборонили займатись лихварством, у 1412-у — медициною, фармакологією, торгувати хлібом, вином, борошном, м'ясом, які вони самі не вживали, жити за межами своїх громад, наймати на роботу християн і володіти зброєю. Згодом їм відмовили у праві на самоврядування, наклали обмеження на судочинство у релігійних громадах, заборонили читати Талмуд, вимовляти вголос імена Ісуса і діви Марії, випікати мацу, й змусили тричі на рік слухати християнські проповіді.

Після шлюбу в 1469 році спадкоємця Арагонського престолу Фердинанда і спадкоємиці Кастильського королівства Ізабелли християнізація в Іспанії стала ще агресивнішою. Заснована в 1472 році інквізиція на чолі з духівником королеви Томасом Торквемадою переслідувала маранів, євреїв-вихрестів, звинувачуючи їх у віровідступництві, і за два десятиліття засудила близько 18 тисяч з них до ув'язнення і спалення на вогнищі.

Тим часом війна з Гранадським еміратом, фінансована, зокрема, за рахунок конфіскованого майна «[ Читати повністю... ]» і коштом обкладених спеціальним податком юдеїв, котрі залишались вельми заможним прошарком населення, особливо в Кастилії, йшла до свого переможного завершення.

2 січня 1492 року останнє державне утворення мусульман на Піренеях припинило своє існування. За умовами почесної капітуляції, укладеної з еміром Боабділою, мусульманам гарантувались недоторканість майна, культових споруд, свобода віросповідання, право залишатись в Гранаді чи вільно її залишити. Але на цьому «війна за святу католицьку віру» не завершилась: вже 31 березня король Фернандо і королева Ізабелла, що переможно увійшли в Гранаду і розмістились у розкішній резиденції емірів Альгамбра, видали едикт, яким юдеям Арагону і Кастилії наказувалось у тримісячний залишити межі країни, без права вивезення золота, срібла, коштовностей та інших дорогоцінних речей, щоб, як в казувалось у преамбулі указу, не спокушувати новонавернених знаннями і практиками юдаїзму. Захистом від примусової депортації могло стати лише прийняття християнства.

Остання сторінка Альгамбрського едикту з печаткою і підписами короля Фердинанда Католика і королеви Ізабелли Кастильської © Муніципальний архів міста Авіла, Іспанія

За оцінками, до 31 липняАрагон і Кастилію залишило від 50 до 80 тисяч юдеїв (десь до 5% населення), які виїхали до [ Читати повністю... ], Північної Африки, Італії та Османської імперії. Протягом наступних трьох століть іспанська (як і мексиканська у Новому Світі) інквізиція продовжувала переслідувати маранів і до 1700 року стратила понад три тисячі з них за звинуваченням у єресі, в тому числі — і таємному сповідуванні юдаїзму.

Для досягнення релігійної однорідності в 1501 році з Іспанії були вигнані мусульмани, в 1609 році — моріски (мусульмани, що прийняли християнство)

У 1968 році іспанський уряд генерала Франсиско Франкооголосив Альгамбрський едикт недійсним, а 1 квітня 1992 рокуіспанським королем Хуаном Карлосом I він був оголошений таким, що втратив чинність. Того ж дня король відвідав мадридську синагогу і попросив вибачення за рішення, прийняте його попередниками півтисячоліття перед тим.

Згідно генеалогічним дослідженням Лідського університету (Великобританія), проведеним в 2008 році, 20% сучасного населення Іспанії по чоловічій лінії має єврейське походження і 11% — арабське.

Станом на 2017 рік сефардів, нащадків іспанських євреїв, налічується 2,2 млн чоловік і вони становлять 16% єврейського населення у світі