Цікавий тест на знання рідної України + 7 легенд України:

Посилання

В мене вийшло так:

Вдачі Вам!

Йому б виповнилось сьогодні 62, але його нема в живих уже 32 роки...




Життєвий шлях

Стежки дитинства

Про нас у далекім літі,
Щасливих, наче діти…

Народився Володимир Михайлович Івасюк 4 березня 1949 року у районному містечку Кіцмань Чернівецької області в сім’ї вчителів Михайла та Софії Івасюків. Вже у три роки він проявив величезну увагу до музики, з цікавістю спостерігаючи за репетиціями учительського хору, на які його часто брали батьки. У 1954 році батько композитора разом з іншими жителями Кіцмані добивається, аби в містечку відкрили музичну школу, і п’ятирічний Володя потрапляє в підготовчий клас філії Чернівецької школи №1, де починає оволодівати скрипкою. А в 1956 році іде у перший клас середньої школи. Хлопець проявив неабиякі нахили до гри на скрипці, його запрошують грати на місцевих оглядах художньої самодіяльності, на батьківських зборах, на концертах для робітників та колгоспників. За свою чудову гру Володя отримує від земляків подарунок — гарну справжню німецьку скрипку.
Вчитель хлопця у музичній школі Юрій Візнюк вмовляє батьків продовжити музичну освіту дитини, тож після закінчення шостого класу Володя вступає в Київську музичну школу для обдарованих дітей імені М. Лисенка. Але навчання і виснажлива робота над собою, проживання в гуртожитку далеко від батьків позначились на здоров’ї підлітка і він, відмінник, після першого семестру повертається в Кіцмань, де продовжує навчання в середній школі та музичній школі за класом фортепіано. В 1964 році Володя створює в школі ансамбль «Буковинка» й пише для нього свої перші пісні, серед яких найперша — «Колискова». Колектив здобуває перемоги на кількох самодіяльних конкурсах, їде до Києва, там його помічають, запрошують на обласне телебачення, нагороджують подорожжю по Дніпру. Що важливо, пісні юного композитора запам’ятовуються, й невдовзі до нього звертаються з проханнями надіслати ноти й тексти пісень.
Попри заняття музикою справи у школі йшли прекрасно. За кілька місяців до її завершення Володя — один з небагатьох претендентів на золоту медаль. Саме тоді трапляється безглузда випадковість, яка невдовзі породить стільки життєвих труднощів та душевного болю. Під час прогулянки парком хтось з хлопців вирішив закинути картуз на гіпсовий бюст Леніна, що й було зроблено. Усвідомивши крамольність такого вчинку, друзі беруться знімати картуза. Але хто знав, що бюст не закріплений? У ході “операції” “вождь” падає, хлопці потрапляють в міліцію на 15 діб, відкривається «Справа Володимира Івасюка». Відразу постало питання про виключення з комсомолу, вигнання зі школи і позбавлення атестату. Батьки зробили все, що могли. Володя отримав атестат з четвірками з історії СРСР і суспільствознавства. Сім’я переїжджає до Чернівців. Володя блискуче здає екзамени в медичний інститут і його зараховано на перший курс лікувального факультету. Радості не було меж, але хтось повідомив про його “справу”, і 31 серпня 1966 року Володимира звинувачують у тому, що він нечесним шляхом пробрався в лави студентів і при всіх зачитують наказ про його виключення.
Юнак витримує цей удар і продовжує боротьбу за своє майбутнє. Він іде працювати слюсарем на завод «Легмаш». Коли профспілковий діяч Леонід Мельник дізнається, що Володя музикант, то доручає йому створити і вести заводський хор. Невдовзі цей хор починає займати провідні місця в оглядах художньої самодіяльності, на виступах ансамблю акомпанує сестра Володі Галя, хористи виконують Володині пісні. На хвилі натхнення Івасюк ризикує і під псевдонімом Весняний надсилає на конкурс до 50-річчя Жовтня пісні «Відлітали журавлі» та «Колискова для Оксаночки». Отримує першу премію.


Червона рута — квітка надії





Через рік за рекомендацією «Легмашу» Володя вступає в Чернівецький медінститут. Він симпатичний усім, його відразу ж обирають старостою групи, запрошують в оркестр народних інструментів «Трембіта», в камерний оркестр медінституту. Після закінчення третього курсу Володя починає працювати над піснею «Червона рута». Хоча й до цього було багато пісень про загадкове зілля руту-м’яту, саме «Червоній руті» судилось полонити стільки сердець своєю ліричністю та своїм романтизмом. Коли Володя запропонував показати «Червону руту» й «Водограй» в передачі українського телебачення «Камертон доброго настрою», з’ясувалось, що нікому виконати жіночу партію, оскільки всі роз’їхалися на літні канікули. Тоді запросили володарку чудового сопрано, вчительку музичної школи №1 Олену Кузнєцову, і разом з нею Володя впродовж двох тижнів давав життя новій пісні. І ось, 13 вересня 1970 року на Театральному майдані Чернівців у присутності тисяч чернівчан і на очах мільйонної глядацької аудиторії постала чудові пісні — перший великий тріумф молодого митця.
У 1971 році в Карпатах був знятий фільм «Червона рута», в якому брали участь Софія Ротару, Василь Зінкевич, Назарій Яремчук, Раїса Кольца, ансамблі «Смерічка» і «Росинка». Це був перший український музичний фільм. У ньому прозвучали пісні Івасюка, Дутківського, Скорика. Цього ж року у передачі ЦТ «Алло, ми шукаємо таланти!» звучить нова Володина пісня «Водограй». Навесні 1972 року починається львівський період у житті Володі: він переїжджає до Львова, де стає студентом підготовчого композиторського факультету Львівської консерваторії та переводиться на IV курс Львівського медичного інституту. Розширюється коло мистецьких знайомств. І праця, невтомна праця. Створює пісні: «Я — твоє крило», «Два перстені», «Наче зграї птиць», «Балада про мальви». Незабаром відбулась ще одна важлива подія — його пісню «Балада про дві скрипки» виконала молода співачка Софія Ротару, яка вже була відома як переможниця Всесвітнього фестивалю молоді й студентів у Софії за виконання народних молдавських пісень. Згодом вона виконуватиме багато творів Івасюка, а у 1974 році з «Водограєм» стане лауреатом фестивалю естрадної пісні «Сопот-74». Саме тоді вперше на міжнародному конкурсі прозвучала українська пісня. Про Володю дуже багато писала польська преса, перекладала й друкувала тексти його пісень.
1974 рік в біографії Івасюка відзначився ще двома моментами: його обирають делегатом ХХІІ з’їзду комсомолу від Львівської області, того ж року він стає студентом підготовчого відділення Львівської консерваторії по класу композиції. Разом з тим йому продовжують надходити листи з найвіддаленіших містечок і сіл СРСР — всі хочуть висловити свою велику і щиру прихильність молодому таланту. Це додає Володимиру ще більшої наснаги. У 1975 році він пише музику до спектаклю за романом О. Гончара «Прапороносці» і здобуває диплом першого ступеня. Однак, коли справа торкнулася висунення кандидатури Івасюка на присудження Шевченківської премії за спектакль, хтось викреслив його прізвище. А потім згоріли декорації до вистави… Тоді ж був знятий фільм «Пісня завжди з нами», у якому прозвучало шість пісень Івасюка. Володя проводив дуже багато часу на зйомках, тому пропустив чимало занять. Це стало причиною його виключення з консерваторії. Про цю прикрість Володя не говорив нікому, навіть батькам. Пише музику до вистави «Мезозойська історія» у Дрогобицькому обласному муздрамтеатрі.
Через три роки ціною великих зусиль він поновився у консерваторії в класі Лєшека Мазепи. У видавництві «Музична Україна» виходить збірка пісень Івасюка «Моя пісня». Софія Ротару з піснею Володимира «У долі своя весна» перемагає на фестивалі «Сопот-77», а сам він працює над підготовкою платівки-гіганта. Як згадує київський звукорежисер М. Дідик, право на платівку-гігант мали лише члени Спілки композиторів, Володя ж тоді був звичайним студентом консерваторії. Тому “гігант” дався йому дуже важко, але коли він вийшов, то розійшовся вмить. Поруч з всенародною любов’ю свою “увагу” демонструє “рідна” партія. Секретар парторганізації консерваторії пропонує Володимиру написати заяву про вступ у КПРС, мовляв так йому буде легше . Але громадське життя триває. У 1978 році Володя перемагає на всесоюзному конкурсі молодих композиторів у Москві і отримує дипломи II ступеня за «Сюїту-варіації для камерного оркестру» та «Баладу про Віктора Хара». Львівська комсомольська організація збирає документи для висунення Івасюка на присудження премії імені Островського, його запрошують до участі в роботі журі республіканського конкурсу молодих виконавців. Він дає інтерв’ю, про нього пише преса, його пісні звучать на радіо. Однак із виставою «Прапороносці» Івасюк не потрапляє в число претендентів на премію Островського. Про це він дізнається у Хмельницькому. А коли 24 квітня повертається до Львова, то за якимось дзвінком-викликом в обід одягається, йде до консерваторії і більше не повертається.
18 травня 1979 року тіло Володимира Івасюка знайшли у військовій зоні Брюховицького лісу недалеко від Львова.
Ховали Володю 22 травня, в день, коли прах Великого Тараса перевезли на Україну. Дубову труну, прибрану гілками калини і вишитим рушником, люди відмовилися класти на автомобіль й на раменах несли від оселі до самого Личаківського цвинтара. Це була не бачена на ті роки процесія, це була непокора владі, адміністрації, судовим оманам. Про час і місце похорону ніде не повідомлялося. Некролог з’явився лише в одній газеті, яка виходила малим накладом — у «Львівському залізничнику». У ВУЗах призначили саме цього дня комсомольські збори з обов’язковою явкою. Були дані вказівки під загрозою виключення чи звільнення з роботи не йти на похорон. Жодної квітки у Львові не знайти, усі вони там — для Володі, останні живі квіти його останньої весни.
Коли труна пливла до Личаківського цвинтаря і злива квітів встеляла останній його зелений шлях, важкими кроками ступали львівською бруківкою десятки тисяч людей з усієї країни, його істинні друзі і побратими за життя і дотепер. З Волині примчав Василь Зінкевич, із Києва прибули Юрій Рибчинський і Вадим Ільїн, не соромилися сліз Назарій Яремчук, Дмитро Гнатюк і Микола Кондратюк, Ігор Білозір і Остап Стахів. Тріо Маренич на вінку написали:

Спасибі, друже, за любов жагучу
до рідної Вкраїнської землі,
повік твою «Червону руту»
співати будуть солов’ї.

Спереду процесії йшла в національному строї і несла на руках портрет Володі в миртовім вінку донька відомого львівського художника Патика — Оксана. Позаду неї Назарій Яремчук разом із Левком Дутківським несли великий вінок живих білих квітів, надісланий Софією Ротару.
І коли поставили біля ями труну, всі чекали якусь мить: хто вийде на перед і скаже перше слово. Той крок зробив і перше печальне слово мовив Ростислав Братунь. Голос його постійно тремтів і зривався, відчувалося, що хоче сказати те, що знають усі, але ще не час. Коли закінчив, тисячі подумки вклонилися йому за те, що не побоявся, не зрадив, не відступив. А це коштувало Ростиславу Андрійовичу посади голови Львівської організації спілки письменників та спокою до кінця життя. Свого побратима по перу підтримав завжди щирий Роман Кудлик. Виступи родини Січко закінчилися тюремним ув’язненням. Коли студенти консерваторії заспівали «Чуєш, брате мій», було чути не плач, а справжнє ридання. Народ ховав свого співця, який чесно і віддано служив йому.
Після похорону від рідних композитора відцуралися, ніхто не заходив, почалося страшне цькування вже мертвого Володимира. Навіть мертвому йому не могли простити його таланту, бо й мертвим він затьмарював своїми талантом живих. І справді, його ненавиділи живим, його боялися й мертвим. Могилу тричі підпалювали, а одного разу в червневу зливу горіли квіти. Пам’ятник, який виконав Микола Посікіра, прочекав у майстерні 10 років дозволу на встановлення. Але дякуючи народові, його любові до митця, могила цілий рік в квітах, завжди святочна. Чому? Вражають слова Ліни Костенко: «А слава — це прекрасна жінка, що на могилу квіти принесе».


4 березня 2011 року. м. Львів
 
Коментар Богдана Гордасевича: коли я працював над альманахом "Наш Львів", то дізнався про унікальний епізод стосовно Володимира Івасюка: з якоїсь причини медсестра мала закапати ліками йому очі ще немовлятові, але забула перед тим ліки розбавити і крапнула концентрованим розчином, але якимось дивом  рідина не виїла очі, але стекла по кутках очей немовляти і виїла добіла шкіру, залишивши на все життя Івасюкові "сліди сльози" від очей... Пророчі сліди сліз...
 
http://iwasyuk.narod.ru/bio.html

У Тернополі майдан навпроти ОДА назвали іменем Бандери

У Тернополі майдан навпроти обласної державної адміністрації назвали іменем провідника ОУН Степана Бандери.

Як передає кореспондент УНІАН, відповідне рішення сьогодні прийняли депутати міської ради.

Ініціював нову назву для майдану міський голова Тернополя Сергій НАДАЛ одразу після того, як суд прийняв рішення про скасування указу Президента України про присвоєння С.Бандері почесного звання Героя України.

Згідно з прийнятим сьогодні рішенням, майдан являє собою вхідну частину парку ім. Т.Шевченка разом з пам’ятником С.Бандері. Невдовзі буде проведено благоустрій даної території.

За створення нового майдану проголосували 56 депутатів. Попередньо цю пропозицію обговорили і підтримали на засіданні комісії міської ради з питань місцевого самоврядування, законності, правопорядку, регламенту та депутатської діяльності.

Як повідомляв УНІАН, 26 грудня 2008 року у Тернополі навпроти облдержадміністрації при вході в парк ім. Т.Шевченка було відкрито пам’ятник С.Бандері з нагоди 100-річчя від дня його народження, яке припадало на 1 січня 2009 року.

До складу Тернопільської міської ради входить 60 депутатів.

   Для того аби зрозуміти суть написаного зроблю невеличку ремарку. В російській імперській ідеології зараз активно нав'язується ідея того, що назва "Україна", то виключно окраїнні землі Русі, або Польщі. Я хочу спростувати цю тезу використовуючи для бази таку науку як логіка.

   Отож почнемо з руйнування міфів про Україну як окраїну Русі. В 9-му столітті Святослав мав намір перенести свою стлицю на Дунай - аби вона стала центром Русі, там не склалося. Але факт в тому, що століттям раніше центром Русі став Київ... Досить дивно бачити столицю на окраїні - може ви не згідіні? Якщо перетворити в сучасні реаліх, то це-б виглядало приблизно як столиця Росії у Владивостоку... Тупо - не правда-ж?
   Взагалі сама Русь ділилася по кольорам - на Червону (Галичина), Білу (Білорусь) і Чорну (сам Київ, Волинь, Чернігівщина, південні землі Білорусі). І тут виникає логічне питання - якщо всі це землі означені кольорами - то чому російські землі без кольорів? Чи білоруси теж на окраїні жили?
   В цьому нарямку можна довго дискутувати - але факт є факт, ще в 9-му столітті Київ став столицею Русі, хто-б і що не казавю Нині він столиця України - логічне передача спадщини.

   Якщо дивитися на польський варіант назви нашої країни, нібито назва "Україна" це з польського то виникає досить логічне запитання. А чи є взагалі в польській мові щось співзвучне?
   Візміть перекладіть слово "окраїна" на польську і... ...отримаєте досить неспівзвучне слово "peryferiya" - це-ж як треба курнути було полякам аби так слово перетворити в "Україна"?.. Хоча для справедливості хочу наголосити про те, що на окраїнні землі поляки використовували інше слово - margines.

  Далі мене зацікавив чудовий факт - в середині 90-х на території Боснії і Герцеговини існувала сербська держава, що мала назву "краjна Српська" - в перекладі "Сербська країна". Точно так-же як свою країну називав Хмельницький - Украйна, тобто "В країні", "В державі".

  Висновки робіть самі. Але насправді факт того, що імперська ідеологія завернула саме в цьому питанні так це дуже добре. Адже висловлюючи такі ідеї росіяни вже відштовхують українців Заходу і Сходу подалі від себе, а для нових поколінь українців вони сіють лише ненависть - проти росіян і Росії. Так хай-же живе цей імперський міф в ім'я процвітання України!

Чи є якісь згадки про нього в наших язичницьких джерелах? Архаїчність спасівських обрядів спонукала багатьох дослідників висловитись на користь язичницького походження Спаса.
 Так, Г.Дяченко, посилаючись на Буслаєва, писав: «Спас, Спаситель - це «ізбавитель» від усяких бід і
нещасть.
 Не слід думати, що це слово одночасне явищу християнства, навпаки, воно вживалося слов’янами ще в язичництві: В Краледворському рукописі вже згадується, що «слов’яни називали своїх Богів Спасами».

Вірогідно, у слов’ян, так само, як і у ведійській традиції, поруч з іменем Бога вживався його епітет, приміром: Всевишній Сварог. Так само у Велесовій Книзі серед назв місяців (тижнів чи декад) знаходимо назву Спасиць (Спасич). Можемо припустити, що це були дні, призначені вшануванню Спаса.

Спасівка - час, коли духи і душі Предків (покійних родичів) відвідують свої родини,

з’являються на землю, так само, як і в інші свята Кола Сварожого (наприклад, Радуницю, Русалії). Наш народ вірить, що Предки сприяють цвітінню і дозріванню плодів, охороняють ниви, садки і городи... Тому в ці дні приносили жертви Роду і Рожаницям, як родинним Богам. Саме їм урочисто виготовляли і запалювали спасівські свічі з нового воску,
кришили хліб, виливали медовий напій. До нас дійшли давні язичницькі молитви, що читалися до кожної свічки (а їх було три - «трійця»):
«Пресвята родюча Земле наша, ниви, сади, городи - світ Сонця вам!
Праведне Сонце, Місяцю ясний, Зорі світлі, Небо пречисте, будьте
милостиві до людей і до худібки! Ліси, води, повітря чисте, всі душі
праведні, лада наші - всім вам на добро, на пожиток!».


(Катерина Білокур. Яблучний Спас)

Як бачимо, тут прославляються давні, саме язичницькі Боги - Сонце, Місяць, Зорі, Земля, Небо та духи Предків, якими відає Бог Велес. Недаремно в обжинковому обряді Велесу присвячуються останні незжаті колосся, які просто на полі урочисто зав’язуються червоною стрічкою і яким приноситься в жертву хлібина. Цей обряд має назву Велесової або
Спасової Бороди (подекуди - Дідова Борода). Все це красномовно засвідчує давність релігійної традиції, яку не змогли знищити тисячоліття.

Спасич (Спасівка) має три етапи

Перший - Маковій, або Спас на воді (Мокрий Спас), що пов’язується з Богинею Води Даною, або Мокошею, яка водночас є покровителькою жінок, родючості, рослинності - взагалі водної стихії.
До Першого Спасa пасічники відбирають мед, щільники (соти), топлять віск; господині заготовляють мак та зілля, квіти, колосся для вінків - все це призначене до освячення. В давнину саме в цей день відбувалось богослужіння біля
річок та джерел, яким приносились жертви з меду та хліба.


 
(К. Білокур. Богданівські яблука)

Друге свято цього циклу - Яблучний Спас, або Спас на горі .

Церква до цього свята пристосувала свою легенду про преображення Ісуса на горі Фавор. Однак маємо один з багатьох прикладів накладання пізніших міфів на давні язичницькі звичаї, адже Боги Спаси вшановувалися на високих горах, скелях або біля джерел (у місцях, які люблять Боги). Тут відбувалися також військові братчини, тризни, поминання загиблих воїнів.

В Україні була дуже сильно розвинута магія початку, тому й перші плоди Землі потребували ритуального освячення, щоб забезпечити достаток протягом року. А це досягалося і через пожертву. Приносили жертви воді,
вогню, волхвам, кумам та сусідам, яких наділяли яблуками, грушами, медом, сотами тощо.
Водночас здійснювалося і поминання предків, після братчини казали: «З нами попоїли й ті душі, яких споминали». Освячені «початки» зберігали до нового врожаю або початку посіву, їх використовували протягом року для лікування, підкурювання, оберегу, а по закінченні річного круга (Кола Сварожого) - ритуально знищували рештки, тобто кидали в багаття, на городи, на воду. Напередодні Другого Спаса  подекуди збереглося таємниче заклинання Житника
- духа ниви, щоб земля була родючою. На Яблучний Спас також побутували обряди з водою: свяченою водою окроплювали зорану під озимі землю.



Третій Спас має назву Хлібного Спаса 
 До цього дня господиня випікає перший хліб з нового врожаю. З хлібом-сіллю спроводжає вона господаря в поле, де він засіє озимину. В язичницькій вірі не було спасівського посту, як це є в християнстві.

(За Галиною Лозко)


Українські віночки були віковими, ритуальними, звичаєвими, магічними.
Один із таких віночків – вінок Спаса плетуть на весні, як заквітнуть зозулині черевички та яблуні. Додають ще вишневі листочки.
Надягають вінок лише на Спаса (19 серпня).
До віночка прив*язувалися відповідні стрічки: посередені – жовтогаряча, далі голубі, сині, жовті, фіолетові – кольори Спаса. Жовтий – колір сонця.

Йшов Спас до Сонця – Ярила і просив у нього один промінчик весни, щоб освятити ним весняні квіти з дівочого віночка.  А Ярило відповідало: «Я тобі дам промінчик мудрості і здоров*я. але мусиш мені принести в долонях дві краплинки голубої водиці (тому й голубі стрічки), зіроньки
ночі синьої (сині), радість життя (жовті) та мудрість людську
(фіолетові)».
Спас дає на те згоду і через три дні все обіцяне приносить Сонцю.  А Сонце вручає вій промінь, святить дерева. Торкається кожної гілочки. Яблука. Сливочки…

Одягали той віночок дитині з трьох років. На Спаса.
Як давали яблучко та приказували: «Здоровому тілу – здоровий дух!»

(З книги "Українське народознавство в дошкільному закладі")




 

В моєму житті якщо і була якась важлива подія, якою я пишаюсь, то це прекрасна Помаранчева революція.
Хто і що б  не казали-нарікали, що то зле, а то не так - мені на всі ці балачки начхати. Як мало важить чи робити цей день святом чи ні - важливо те, що цей день був!
Єдине, що хочу відповісти на одне гниле провокаційне питання: "А що  тобі дала та свобода?" - Мені свобода дала відчуття власної гідності, а це - прекрасне відчуття!
І ще я надзвичайно гордий своєю країною Україною і нашим українським народом, що тоді в листопаді-грудні 2004 доказав свою силу і волю, як і в 2010 доказав свою мудрість, як це не парадоксально звучить, обравши президентом України Віктора Януковича. Чому так? Подумайте... Моя думка чітка: тому що ми не боїмося! Не боїмося бути демократичними і надавати владу опонентам, які нам не дуже симпатичні. Ми не боїмося!
Я можу написати трактат, якою була психологія народу в Україні до Помаранчевої революції і після, але зміст його буде однозначним: 24 серпня 1991 року ми стали незалежними як держава, а 22 листопада 2004 року ми стали державним народом!
"Ми не бидло і ми не козли -
Ми України доньки і сини!"
Наводжу цю знамениту фразу ось чому: по кількох місяцях після означених революційних подій у школі, де вчилась тоді в 4 класі моя донька, стався ось такий випадок: вчителька чимось була на клас злосна і обізвала всіх учнів "що вони не діти, а якась худоба..." і тут весь клас, що до того сидів понуро, без жодної домовленості раптом дружно продекламував вище наведену фразу. Для мене це є головним! Наші діти відчули, що батьки стали вільними людьми! І вони також є вільні!  І це є щастя!
Вітаю усіх-усіх з свободою!

Богдан Гордасевич
Львів-Рясне
22. 11. 2011

http://www.youtube.com/watch?v=PZLmE1OW2nU&feature=player_embedded#!
Рекомендую:
http://www.istpravda.com.ua/articles/2010/11/21/5446/

Гайдамаки з Донбасу. Як "донецькі" придушили повстання на "Арсеналі"

У війську УНР 1917-1920 років однією з найкращих частин вважали створений Симоном Петлюрою 3-й Гайдамацький полк, значну частину особового складу якого становили донецькі шахтарі.

Холодного вечора 19 січня 1918 року гайдамаки Симона Петлюри крокували через Микільський ланцюговий міст в охоплений більшовицьким повстанням Київ. Упадали в око смушкові шапки з червоними шликами, виголені голови з довгими чорними оселедцями, закладеними за вуха, свіжі шрами на впевнених обличчях.

Картина гідна пензля Рєпіна, але гайдамаки, що наче повернулися з ХVIII століття, насправді йшли не зі зйомок художнього фільму або театралізованого дійства. Їх завдання було куди прозаїчніше та буденніше для того часу - приборкати повстання червоної гвардії, яка захопила завод "Арсенал" та виступила проти влади української Центральної Ради.

Це був Гайдамацький кіш Слобідської України, до його складу входили офіцери та добровольці, які переважно походили з Харківщини та Донецького регіону.

Читати все >>>

Вся ця стаття тут >>>

Невеличка тільки витримка з тексту :

"....Шановні депутати та міністри! Ми розуміємо, що ви – люди неписьменні, але ж є у ваших лавах видатний історик. То зберіться якось і запитайте його, як воно було раніше.

Що робила Москва зі своїми союзниками – тими, хто забезпечував захоплення влади в Україні. Хай пан Табачник вам розповість про долю Полуботка, котрий очолив анти-мазепінський табір і, таким чином, забезпечив поразку України.

Тоді ви зможете навіть уявити, що саме думав Полуботок, сидячи в камері Петропавлівської фортеці. І до якого емоційного стану дійшов, коли прокляв Петра І – настільки успішно, що той помер за кілька місяців.

Ви хочете спробувати це на собі, і проклясти, скажімо, Путіна?

Чи то Полуботок теж був лохом, а Саламатін – ні? Бо ж він цілий директор "Укроборонпрому"? Так треба сказати, що Полуботка теж призначили не кимось там, а – гетьманом! І все одне запроторили до буцегарні. Не маючи, до речі, жодних підстав крім його бажання організувати в Україні вибори гетьмана й позбавитися прикметника "наказний".

Ну гаразд, історія – не панська наука..."

Наскільки актуальними цьогоріч в Україні будуть тости "За снайпера!","За мінометника!","За мінера!","За пілота!","За артилериста!"?