Вітаю всіх з Різдвом Христовим!



Всіх-всіх в Україні вітаю з святом і висловлюю щире сподівання, що наступного вже року цей день 25 грудня буде Різдвом для більшості з нас як узаконене українськими церквами свято. Маю на увазі наші головні три християнські церкви в Україні: Київського Патріархату, Автокефальну та Греко-Католицьку. Досить вже бавитись у дивну гру "здвигу по-фазі". Так, в певних історичних реаліях бездержавності для українців було вагомим така розбіжність в календарях церковних свят, щоб не втратити своєї релігійної, духовної та національної ідентичності, щоб не бути асимільованими іншими тотожними релігіями, тобто католицькою та протестантськими.
Якраз нещодавно почув по-радіо обговорення цієї теми, де священника запитали, чому б не прийняти і нашим церквам Григоріанський календар, на що він лукаво(!) почав балачку, що неважливо коли є свято, а головне у тому, як ми його святкуємо, наскільки побожно і правдиво. Тобто можна коли захочеш відзначати Різдво чи Пасху - так виходить? Як дата - неважливо, а зміст важливий!? Чи не дурня?! Врешті, саме це і означає, що можна без проблем перенести дату Різдва з 7-го січня на 25 грудня. Тут немає жодного суто релігійного підгрунтя, а все стосується виключно астрономічних обрахунків та розбіжностей в наявному календарі. Якщо у вас годинник збився, то його беруть і налаштовують на точний час, а не щораз починають обчисляти: що там на годиннику і враховувати його похибку.
Особисто мене дуже злить, коли до Божої Мудрості люди прилаштовують власну тупість і кажуть на то: непорушна традиція. Яка тут традиція релігійна? Ніякої! Виключно традиція в людській обмеженості, або небажанні церковних ієрархів брати зайвий клопіт на свою голову. Вже мусите, панове Владики, так діяти, якщо хочете реального об'єднання всіх християн в єдину Українську патріаршу церкву, бо най-найпершим в тому повинно стати максимальний відхід в усьому від Московського патріархату. Перехід на Григоріанський календар і стане таким глобальним розривом, а якщо його всі три церкви зроблять в Україні одночасно, то і їх об'єднання стане значно реальнішим.
Повторюсь, що то є суто астрономічна проблема і жодного релігійного підгрунтя - жодного! А ось порушення релігійного порядку ця похибка дає чимало, тому що католики правдиво дотримуються посту і сповна сакрально відзначають Святий Вечір, а за тим святкують Різдво Христове. Щиро потім радіють і веселяться під час зустрічі Нового року. А в середовищі ретроградного православ'я піст переривають новорічними гулянками і тоді Святий Вечір втрачає всю свою сакральну піднесеність, про що і говорив отой вже згадуваний священник-базіка. Досить тої дурості! Досить! Тим більше, що маємо гарну можливість поєднати потрібне з дуже корисним.
Всі добре розуміли і до цього про необхідність для Української Церкви перейти на Григоріанське літочислення з Юліанського, на яке церква перейшла за волею царя Петра Першого, відмовившись від стародавнього церковного літописного обчислення від Створення Світу, за яким у нас зараз 7524 рік, а наступний - 7525-й! Ісус Христос, до речі, народився згідно цього літочислення у 5508 році, де ота 8-ка, на мою думку, така сама астрономічна похибка за значно більший період впертості в "традиції" або ж елементарного незнання.
Зараз є і знання, і необхідність, і користь значна, якщо українське поспільство насправді вирішило увійти й об'єднатися з цивілізованим світом та позбавитися колоніального становища України в Московській імперії. Нам конче потрібно, щоб до Пасхи 2017 року ми перейшли в церковному богослужінні на Григоріанський календар! Це необхідно вже зробити! І я впевнений, що так і буде з тої причини, яка рухає всім у світі, - це необхідність! Ми або об'єднаємось і переможемо, або роз'єднаємось і загинемо. Вибирайте.

Богдан Гордасевич
16:08 25.12.2016   

Відео 

 

Веселий голос із приймача бадьоро повідомив годину за київським часом, обсудив останні новини в Україні та світі, бідкаючись про те, що жити стало важче; серйозно порозмірковував над погодними умовами в країні, щедро роздаючи сонце, вітер та опади; натхненно повідомив про надважливий спектр послуг спонсора даної FM-станції (дав рекламу) і взявся до привітань:

«Семья Бондаренко поздравляет свого папу - Виктора Степановича с юбилеем. Желаем счастья, здоровья, долгих лет жизни. Поставьте, пожалуйста, Лепса «Рюмка водки на столе». С любовью, жена, сваты, дети, внуки».

Щодня, вмикаючи майже будь-яку FM-станцію, ми чуємо щось подібне до цього, неначе зроблене за одним лекалом. Радіопростір є  другим, а для багатьох - вже першим ЗМІ, джерелом інформації, настрою та свіжих новин. Оскільки телебачення давно скомпрометувало себе і потребує стаціонарного перебування перед приймачем, радіо є універсальним та мобільним засобом, легкодоступним та не потребуючим прив`язки до конкретного місця. Це важливо.

Попри стрімкий розвиток Інтернету радіо не втратило своєї актуальності й донині. На даному етапі воно посіло свою нішу серед ЗМІ і впевнено крокує у ногу із часом, бо тепер можна бути в онлайн-режимі зі слухачами, створюючи ефект присутності. Його важливість важко переоцінити.

Україна не є винятком. FM-радіопростір країни буквально вирує розмаїттям медіа-продуктів, пропонуючи споживачам широкий вибір станцій, програм та стилів. Але чи так усе безхмарно та райдужно в радіопросторі України? Чи дотримуються власники станцій Закону України про співвідношення україномовного продукту з іншомовними продуктами? Чи вмикаючи FM-передавач ми отримуємо якісний продукт і відчуваємо себе громадянами України?..

На даний час в Україні склалася вкрай несприятлива ситуація в плані популяризації та розвитку національного продукту: естради, мистецтва, культури. Не в останню чергу «завдяки» радіохвилям, що скрізь знаходять собі вільні вуха: в авто, на відпочинку, на кухні, під час робочого процесу.

Гадаю, ні для кого не є таємницею, що радіостанції вже давно працюють на комерційній основі та мають своїх власників. Все б нічого, але в епоху глобалізації дрібні власники поглинаються крупними корпораціями, що переслідують виключно свій, комерційний зиск, забуваючи про кінцевих споживачів.

Наразі в Україні вже практично зникли самобутні FM-станції, що були уособленням свого регіону і несли притаманний тільки цій місцевості колорит. Натомість маємо розгалужену мережу т.зв. «корпоративних» станцій, на кшталт: «НАШЕ РАДІО», «ЛЮКС FM», «Радіо ШАНСОН», «Гала радіо», «Авто Радіо», «Радіо Алла», «Радіо Мелодія» тощо…Принцип їх роботи доволі простий та економний: є ретранслятор, який обслуговує 1 людина (механік-електрик-електронщик) та ведучий «ді-джей» у найманій кімнатці, що знаходиться в конкретному обласному центрі й створює ілюзію «свого, місцевого» радіо.

Однак ведучий є радше винятком. Бо потреба в його існуванні відпадає по мірі поширення покриття якоїсь конкретної мережі. Внаслідок цього людина, що їде авто по вулицях, скажімо, Полтави, слухає останні новини та привітання з Києва, а то й з Москви. «Актуально», нічого не скажеш.

На цьому тлі з певною ностальгією згадую ті часи, коли Харків, по-суті, законодавець моди на комерційне телебачення, і в якому з`явилися перші FM-станції, тепер, як і більшість міст України впевнено пасе задніх та вперто ретранслює всіляку російсько-попсову гидоту. Власне, канули в Лету «Радіо 50», «Мастер радіо» та пізніші «Радіо Сімон», «Радіо Точка» (харків`яни мене зрозуміють). Так, це були російськомовні станції, але то були 90-ті та Харків, тому це було природно. Натомість, вони компенсували цей недолік (як на мене) високою професійністю, чудовими авторськими програмами та неповторним драйвом. Лунали на їхніх хвилях і тодішні українські пісні, чому віддаю належне навіть через роки.

Йдемо далі. Тепер найважливіше: ЩО САМЕ ми зараз чуємо з наших радіоприймачів? Російськомовна низькопробна попса на будь-який смак і колір, а також дикі «косіння» під блатняк, шансон і нібито авторські пісні. Що називається: від 70-х (а то і далі) до сьогодні. Про авторські програми взагалі мовчу - їх і так обмаль, а ті що є,  в переважній більшості своїй, віддають конкретним аматорством та недолугістю. Я недаремно на початку написав приклад привітання, бо воно є шаблонним і складає більше 90 % всіх замовлень на радіо.

Всі ці: «новітні» нікому не відомі хлопчики й дівчатка з інфантильним кредо, динозаври - Лепси, Кіркорови, Пугачеви, Малініни, Лєщенки, доволі сумнівні «хіти»-одноднівки, й звісно ж нафталінові 70, 80, 90-ті викликають огиду та нудоту. Це рабське плазування перед Росією та повна відсутність власного самку та поваги до країни власників та й ведучих є просто приголомшливою.  Звісно ж, про дотримання пропорцій українське/іншомовне просто не йдеться. На 20 пісень максимум 1-2 українських, та 2-3 англомовних. Та й то це пісні на кшталт заяложеної «Червоної рути» чи ще чогось із дуже сивої давнини.

Наступний важливий аспект - мова «ді-джеїв». Декларована українськість знаходить свій кінець після оголошення стандартних речей (див. 1-ий абзац). А далі ведучий з особливою радістю переходить на «общєпанятний» і щебече соловейком. А зараз узагалі, на багатьох FM-станціях без жодних вагань вже перейшли на російську, аніскільки «не парячись» з приводу відповідності Букві Закону та елементарній повазі до України…

Мені тут закинуть, мовляв, немає українських пісень та естради. БРЕХНЯ! Штучно створюваний вакуум та шалені утиски практично унеможливили доступ українського продукту широкому загалові. Тому друга половина 90-х виглядає на цьому фоні просто проривом Української музики, зокрема на тодішньому телебаченні та в радіопросторі. Але то було давно і неправда, як то кажуть. А зараз маємо таку-от ситуацію.

Щоби не бути голослівним, наведу декілька рекомендацій щодо УКРАЇНСЬКИХ FM-радіостанцій, котрі спокійно можна знайти в Інтернеті. Так, зокрема:

 

  «УХ-радіо» (м. Тернопіль) - мої найкращі побажання.

ВСЯ музика україновна. Тут є все: сучасний поп, джаз, реп, народні пісні - все українською. Чудові пізнавальні програми, привабливі красуні-ведучі. Веб-камера. Онлайн-спілкування, прекрасний живий сайт.

 

«Західний полюс» (м. Івано-Франківськ) - слухаю з моменту утворення (студентські роки) й дотепер. Переважна більшість ефірного часу - україновна сучасна музика. Але лунають тут і російські хіти, а також дуже багато європейської сучасної музики. Толерантна політика робить цю станцію привабливою для широкого кола слухачів. Живий сайт, онлайн-чат, веб-камера.

 

«Львівська хвиля» (м. Львів). Прекрасні авторські програми, українська та зарубіжна сучасна естрада, а також хіти всіх часів і народів. Чудове оформлення сайту. Можливість спілкування наживо. Колоритні ведучі.

 

Я назвав основні, на мій погляд, FM-ки, які на даний час є тими оазами українського мистецтва на вщерть зрусифікованому та вкрай непрофесійному радіопросторі України. Власне ці продукти є взірцем УКРАЇНСЬКОСТІ та того «як потрібно популяризувати та просувати в маси українське мистецтво».

Решта наявних в обласних містах FM-мок (з тих, що «свої» - а їх одиниці) є суто місцевими та провінційними (без образ, сам слухав).

Для тих, хто вже пускає бульби щодо своєї «любові» до України, зазначу: злочинна політика влади та власників FM-станцій та інших ЗМІ дуже гальмують становлення української культури, це - факт. Але, разом з тим, Україна бурхливо розвивається в культурній та мистецькій площині.

Ба більше, будь-яка поява УКРАЇНСЬКОГО продукту відразу посуває в бік неконкурентні третьосортні російськомовні «витвори». Сподіваюся, що зовсім скоро, вмикаючи FM-радіо у Харкові, Дніпропетровську, Києві чи Одесі ми почуємо НАШІ УКРАЇНСЬКІ пісні, новини та «ді-джеїв».  Ми почуємо УКРАЇНУ.

В селі діє Церква Св. Георгія, 1903 - 1912 рр., що була зведена за проектом архітектора Казимира Квінто в традиціях московського зодчества 17 ст. Інтер'єр церкви розписаний херсонським художником Семеном Панпушиним. Приміщення храму розраховано на 500 віруючих.

:Мала Кардашинка:

:Херсоньська обл.:

Після захоплення цих земель,турки під проводом перекопського хана Менглі-Гірея в 1491р. на місці генуезького замку побудували фортецю Тягин або Трунь-Яструб, що складалась з цитаделі та укріпленого передмістя та була одним з форпостів Османської імперії на нижньому Дніпрі. Між фортецями через Дніпро було протягнуто ланцюги для унеможливлення руху річкою для запорожців. Існує навіть думка,що бій 1492р. в районі фортеці між запорожцями та турками був першим бойовим хрещенням для тільки-но зародженої Запорізької Січі та початком існування унікального воєнізованого утворення.

В Тягинці є також міст збудований на межі ХІХ-ХХ століть як залізничний і відомий тим,що використовувався при зйомках художнього фільму "Невловимі месники".

:Тягинка:

: Херсоньська обл. :

Підписані у Мінську протоколи – козир у руки тим, хто намагається скасувати санкції проти Росії, і гра на користь агресора. Коли наша влада визнає маріонеток Кремля з так званих ДНР/ЛНР стороною конфлікту, це деморалізує нашу армію і демотивує наших союзників у світі. 

Я звертаюсь до влади: досить допомагати Росії уникати відповідальності. Єдиний спосіб змусити Путіна забрати свої війська з нашої землі – зробити так, щоб Росія заплатила за знищення і окупацію наших території по повній. Політика поступок і визнання планів Кремля не принесе Україні миру!

Олег Ляшко,
Лідер Радикальної партії

Міністр соцполітики спростував 9 міфів про субсидії

П'ятниця, 15 липня 2016, 11:37

Міністр соціальної політики Андрій Рева зазначив, що значна частина депутатів Верховної Ради підпадає під умови отримання субсидій на житлово-комунальні послуги.

Про це він сказав під час години запитань до уряду на засіданні парламенту в п'ятницю.

"Проаналізувавши у відкритому доступі інформацію про доходи самих народних депутатів, я хочу вас запевнити, що значна частина тих, хто сидить у цьому залі, не тільки має право, а й можливість оформити житлову субсидію. Виходячи з ваших доходів за минулий рік", – сказав він.

Рева закликав депутатів не лякати громадян неправдивою інформацією про систему субсидій та спростував 9 міфів, популярних серед населення.

Міф 1. Що всю суму отриманих субсидій доведеться повернути в майбутньому а також те, що начебто оформлення субсидії в майбутньому може перешкодити продажу квартири, будинку чи оформленню спадку.

"Такі чутки поширюються вже 20 років. Однак немає жодного подібного випадку", – зазначив Рева.

"Субсидія є безповоротною державною допомогою, її отримання не пов'язане і не тягне за собою зміни форми власності житла", – зазначив міністр.

Міф 2. Що необхідно начебто використовувати газ, воду та інші комунальні послуги в повному обсязі, на які призначена житлова субсидія, інакше її перестануть надавати.

"Випалювати газ до рівня призначеної субсидії не лише безглуздо, але й невигідно", – зазначив Рева.

"Якщо люди не використали всю норму ресурсів на сім'ю, заощаджені кошти субсидії залишаються на рахунках сім'ї і можуть бути використані в подальші місяці в тому числі і для погашення обов'язкової частки платежу", – наголосив міністр.

Міф 3. Про те, що клопоту з оформленням субсидії багато, а в реальності вона може скласти мізерну суму.

Міністр нагадав, що потрібні лише 2 документи для оформлення субсидії. А подати заявку тепер можна і в електронному вигляді.

Міф 4. Що субсидії не надаються безробітним працездатним громадянам або сім'ям, до складу яких входять такі особи.

"Якщо такі громадяни не мають доходів для розрахунку субсидії їм буде враховано умовний дохід в розмірі двох прожиткових мінімумів для працездатної особи", – зазначив Рева.

Міф 5. Субсидії не призначаються за наявності заборгованості за оплату комунальних послуг

Він зазначив, що цю норму було скасовано ще в 2011 році.

Міф 6. Що за помилки при заповненні декларацій будуть штрафувати або навіть забирати субсидії.

"Жодних штрафів за помилки в деклараціях не буде. Можливі санкції у випадку, коли громадяни свідомо приховали частину важливої інформації", – сказав глава Мінсоцполітики.

Міф 7. Що громадяни можуть втратити субсидію, якщо будуть купувати валюту.

"Субсидія не призначається, якщо будь-хто з членів домогосподарства протягом 12 місяців перед зверненням про призначення субсидії здійснив одноразову купівлю товарів робіт та послуг на суму, яка на дату купівлі перевищує 50 тисяч гривень. Купівля валюти не входить в перелік вартісних покупок, здійснення яких позбавляє права на субсидію", – сказав Рева.

Міф 8. Що Міністерство фінансів проводить перевірку доходів одержувачів субсидій через банківські установи.

"Неправдивою є інформація, що субсидій позбавлять ті сім'ї, які мають депозитні рахунки в сумі більше 50 тисяч гривень або інші доходи", – наголошує міністр.

"Депозити і відсотки по них не враховуються як доходи і не входять в перелік критеріїв, на підставі яких може бути відмовлено в наданні субсидії", – додав Рева.

Міф 9. Що субсидія не призначається батькам пенсіонерам, в помешканні яких зареєстровані повнолітні діти які проживають в іншому місці.

"Рішення комісії приймається з урахуванням наявності документа, що підтверджує тимчасову відсутність осіб з числа зареєстрованих. За відсутності документа – на підставі акту обстеження матеріально-побутових умов проживання сім'ї", - сказав міністр.

Валентина Романенко,
http://www.pravda.com.ua/news/2016/07/15/7114832/

Волинь: парадокси інтерпретації (тема "Волинь-1943")

Юрій Опока, 22 червня, 2016

Чому визнання етнічних чисток посилить позицію України в українсько-польському примиренні

Відділи УПА чинили злочинні етнічні чистки польського цивільного населення на Волині під час Другої світової. Такі злочини мали ознаки геноциду, і людей, котрі їх скоїли, потрібно визнати військовими злочинцями. Приблизно так звучить засаднича теза польської сторони у нашій міждержавній дискусії про історію. Натомість українська сторона пропонує розглядати «Волинь» у ширшому контексті польсько-українського військового конфлікту, де кричущі злочини чинили обидва учасники. Ці тези часто подаються як взаємно суперечливі, але це не так. Якщо українці насміляться прийняти польську пропозицію, це посилить позицію України в діалозі примирення і розширить простір для маневрів. Парадоксально, але позиція поляків потрібна українцям.

Морально-етичний вимір Волинської різні, а особливо українське покаяння за неї теж має елементи парадоксальності у тому сенсі, що вибачення передусім потрібні не жертвам, а винуватцям. Каяття та примирення – важливі максими в житті християн, а українське суспільство (як і польське) часто декларує глибоку релігійність. Отже, українцям потрібне християнське покаяння, і добре, що це усвідомлюють найвищі церковні архієреї, котрі вже не раз зверталися до польських духівників. Та морально-етичні аспекти «Волині» – предмет окремої широкої дискусії і водночас інтимного персонального розважання кожного. Адже навряд чи каяття може бути масовим та всезагальним. Натомість текст пропонує зосередитися на більш прагматичних аспектах українсько-польського діалогу про історію. Зрештою каяття і співпереживання приходять лише після усвідомлення та розуміння, котрі, своєю чергою, зароджуються в діалозі.  

Листування

Нещодавній лист українських громадських, духовних та політичних діячів до поляків вкотре підтвердив: процес примирення поміж двома народами якщо не зупинився, то рухається надто повільно. А в час активної суспільно-політичної турбулентності в ЄС, Польщі та Україні надто млявий рух може з легкістю перейти в регрес. Докази цьому помітні вже зараз. Наприклад, березневе опитування громадської думки у Польщі (CBOS) показало вражаючі дані. Кількість поляків, що з симпатією ставляться до українців, впала з 36% у 2015 до 27% у 2016. Такого драматичного падіння за всю новітню історію наших держав ще не було. Фактично, ми відкотилися на 10 років назад. І це не лише реакція на постійне збільшення українських заробітчан у Польщі. Невирішені питання спільної історії з року в рік підточують діалог поєднання.

Першими український лист опублікували в «Газеті Виборчій». З’явилися окремі блоги  та поодинокі реакції представників католицького духівництва, та все ж широкого резонансу звернення не викликало, принаймні позитивного резонансу – праві середовища розкритикували цей лист ущент. Вже як хвиля спала, польські депутати з партії «Право і Справедливість» все ж відповіли власним листом, але нічого принципово нового там не сказано. Пропозицій щодо спільного дня пам’яті польські політики не прийняли, натомість по-менторськи вказали українцям на контроверсійність історичної політики.   

Формула примирення «Пробачаємо та просимо вибачення», запропонована колись польськими єпископами для польсько-німецького порозуміння, не знаходить широкого відгомону в серцях поляків. Вкотре складається враження, що ми переконуємо переконаних. Активні симпатики України відомі, і вони вже давно пробачили. Активні противники – теж, і вони вже навряд чи вибачать. Проблема, щоправда, полягає в іншому. Про трагедію на Волині в Польщі відомо не всім. У комуністичній Польщі ця тема була заборонена й більшість людей про неї не знали. Проте ситуація змінюється. У 2008 році 41% поляків взагалі нічого не знали про трагедію. Вже 2013 року частка тих, хто нічого не знає, скоротилася на 10%. Щоправда, велика кількість тих поляків, котрі знають дуже мало. Очевидно, що польське суспільство з року в рік наново відкриває «Волинь». Ще рано говорити про кореляцію між інтерпретацією «Волині» і ставленням поляків до українців, проте логічно припустити залежність цих тем. Відтак офіційному Києву варто напрацювати раціональну, а головне, ефективну позицію. Погіршення українсько-польських стосунків зовсім невигідне, а зараз навіть загрозливе для України.     

Багатоголосся однієї розмови  

Упродовж багатьох років однією з найпопулярніших стратегій подолання українсько-польських історичних суперечок вважалася політика «історичної амнезії». Мовляв, історію варто залишити історикам, а двом сучасним народам потрібно будувати майбутнє і не порушувати дражливих тем.  Історики свою справу зробили – знайшли документи, описали жертви, пояснили причини. Але  суперечки лише наростають. Досвід показав, що будь-які спроби політики «амнезії» в українсько-польському діалозі не працюють. На це є кілька причин.

Перша причина – це відчутна політизація питання в обох країнах. Теоретично, побудувати діалог на рівні політичних еліт й оминути найпроблемніші питання можна. Це, наприклад, намагалися робити Александр Квасневський і Леонід Кучма. Правда, ефективність процесу напряму залежатиме від персональних взаємин політиків. Квасневський і Кучма були друзями, мали схожі політичні погляди й полюбляли разом випивати. Та, попри дружбу, логіка фактів дозволяла польському президентові називати Волинську різню «геноцидом».  Їхні наступники – Віктор Ющенко та Лех Качинський – теж були близькими друзями й теж зробили чимало у процесі історичного примирення. Проте історія все ж і їх посварила: після присвоєння Ющенком статусу героя України Бандері та Шухевичу Качинський фактично припинив з ним спілкуватися. Відтоді політичний діалог почав буксувати. Віктор Янукович уже не шукав дружби з Броніславом Коморовським – вони з інших світів. Попри те, що країни зуміли спільно провести Чемпіонат Європи з футболу, питання історичних взаємин з поляками почали використовувати у внутрішньополітичних іграх. Чого вартий тільки лист «регіоналів» і комуністів до польських депутатів 2013 року, де українці закликають визнати, геноцид  вчинений «бандерівцями» на Волині. Петро Порошенко опинився у делікатнішій ситуації, аніж всі його попередники. Революція і війна відчутно підштовхнули українське суспільство  «вправо». Водночас у Польщі до влади прийшли праві політичні сили. Тепер дискурси: «вічні жертви – вічні герої» стали невід’ємною частиною політичної риторики і в Польщі, і в Україні.

Друга, не менш важлива причина неефективності «амнезії» – це «усуспільнення» чи то пак «соціалізація» процесу міждержавних перемовин. Зі вступом Польщі у ЄС та бурхливим розвитком громадянського суспільства міждержавні ініціативи ставали щораз помітнішими. Розмови ведуться на рівні організацій, наукових інститутів та медій. В Україні наразі зміцнився середній клас із виразною ліберальною орієнтацією. Поступово процес примирення та діалогу з політичного перетворюється на громадсько-політичний. Десятки міждержавних акцій, ініційованих «знизу», регулярно порушують незручні питання. Глобалізація й поширення Інтернету теж вплинули. Українці з поляками можуть спілкуватися напряму, часто оминаючи традиційні медіа як посередників. Хоча важко сказати, чи пішло це на користь процесу примирення: якість коментарів і блогів часто є низькою і деструктивною. Мова ненависті, як і фейкові фото «вбитих бандерівцями дітей», поширюються мережею блискавично. Що можна ствердити напевно, то це те, що процес діалогу став значно динамічніший, відколи до нього заангажувалися широкі верстви користувачів Інтернету.

Отже, амнезія не мирить, а може і нашкодити. На політичному рівні еліти погоджуються мовчати залежно від кон’юнктури, і щойно вона змінюється – починаються історичні спекуляції. На виході ми отримуємо неможливість замовчування проблеми, непоступливість сторін, чергові неприйняті вимоги щодо вибачення і обмін давно озвученими аргументами.  Контури кризи українсько-польського діалогу примирення стають щораз чіткішими.             

Стратегія подолання кризи

Однин із канонів кризової комунікації каже: запорука ефективної розмови – чіткі меседжі й правильні адресати. Для того, щоб рухатися далі, мусимо хоч приблизно розуміти, з ким і про що говорити.     

Аудиторія. Визначати цільову аудиторію у справі міжнаціонального примирення – річ непроста. В ідеалі обидва народи є адресатами. Але політична стратифікація визначає реальність. Дуже умовно в питанні ставлення до «Волині» можна виокремити три основні суспільні групи поляків.

Перша – ті, хто знає про «Волинь», пробачив і ставиться до українців радше позитивно. Часто це люди з українським корінням або ті, хто контактує з Україною безпосередньо. У політичному плані це адепти ідей Яцека Куроня, чиє середовище, на жаль, невпинно зменшується.   

Друга група –  хто знає про «Волинь», не пробачив і вирізняється характерною антиукраїнською позицією. Найчастіше це вихідці з так званих «кресів», тобто земель ІІ Речі Посполитої, які сьогодні є українськими. Серед них багато людей, що особисто потерпіли під час антипольських акцій УПА, тому навряд чи вони колись примиряться з українцями.

Третя група – найчисельніша. Люди, котрі не мають чіткого ставлення до «Волині», оскільки не дуже знайомі з тематикою. Особливістю цієї групи є те, що вона постійно зменшується. Соціологія показує щораз більшу кількість обізнаних. А далі все просто: людина дізнається про «Волинь», формує власне бачення й обирає між першою та другою групою.  

У дискусіях доводилося чути думку, нібито історія перестане бути важливою і болючою тоді, коли помруть живі свідки та люди, що безпосередньо постраждали. Проте практика спростовує цю тезу. Приклад українсько-російських відносин показує, що вага міфів про Велику Вітчизняну війну обернено-пропорційна кількості живих свідків. Цифрові суспільства множать емоції. Тож даремно сподіватися, що радикальне середовище кресов’яків зменшуватиметься. Найближчим часом у Польщі вийде художній фільм «Волинь», де українці, м’яко кажучи, висвітлені негативно. Антиукраїнська група, очевидно, поповниться новими прихильниками.

Українській стороні варто працювати з «центристами». Оскільки відмовчатися не вдасться, потрібно активніше формулювати власну позицію і переконувати людей. Специфіка сучасних європейських демократій має особливість: політичні еліти перестають задавати тон, вони прислуховуються до мас. Якщо Україна «програє» на рівні польського суспільства, годі буде сподіватися близьких стосунків на політичному рівні. Тоді концепт «адвокат в Європі» перейде у розряд історії. А оскільки наша держава не може похвалитися великою кількістю друзів, найближчих варто оберігати.      

Меседжі. Якщо з цільовою аудиторією більш-менш зрозуміло, то зі змістом повідомлень все набагато складніше. Власне, на цьому рівні й точаться найбільші суперечки, які нагадують замкнуте коло. Тому саме цей аспект діалогу примирення потребує прагматики.

Після схвалення парламентом Польщі резолюції 2013 року, що Волинська різня – це етнічні чистки з ознаками геноциду, польська сторона сформулювала власну позицію. Насправді це найкоректніше формулювання, на яке могла сподіватися Україна. За схожу стриманість варто дякувати тогочасній правлячій партії – Громадянській Платформі. Ймовірно, «Право і Справедливість» поведеться радикальніше й прямо пропише визначення «геноцид» у документі.

Для України найкраще було б прийняти термін «етнічні чистки» ще тоді, у 2013-му, і пробувати закрити питання термінології. Якби в нещодавньому листі від українців конкретно вказувалося, що пробачення ми просимо за злочинні етнічні чистки, вчинені конкретними злочинцями, що воювали в лавах УПА, – можливо тоді, відповідь була б теплішою.

Потрібно розуміти: термін «Волинська трагедія» у багатьох поляків викликає оскому. Реакція дуже схожа на українську, коли ми чуємо принципове «на Україні», а не «в Україні». Мовляв, так вчить російська граматика. Ще одна аналогія, що допоможе зрозуміти контекст, – це модний тепер підхід до «Волині» як до рядового епізоду українсько-польської війни. Тут відразу згадується виправдання Голодомору неврожаєм. І контрольна теза: а на Поволжі теж був голод!  Можливо, так буде зрозуміліше, як українців чують поляки. Продуктивний діалог потребує компромісної стилістики. Українцям варто взяти на озброєння позицію польських лібералів. Така центристська позиція буде міцним ґрунтом для офіційного Києва, дипломатів і для симпатиків України у Польщі.  Фактично, позиція однієї Польщі 2013-го захистить від позиції іншої Польщі 2016-го року.
 
Зрештою, марно також заперечувати очевидне. Про злочинний характер дій окремих підрозділів УПА на Волині 1943 року написали більшість поважних істориків України, Польщі та світу. Непоступливість української сторони у визнанні злочинів підпілля базується на принципі «своїх не здаємо!». Цей принцип зрозумілий, особливо зараз, коли Україна вкотре воює за право бути. Але на позір зрозумілий принцип є помилковим за своєю суттю. Парадокс полягає в тому, що для порятунку своєї більшості потрібно відректися від злочинної меншості. Серед різних бойових одиниць УПА були мародери та злочинці. Були убивці цивільного населення.  Зрештою, відомі безпосередні організатори й виконавці «антипольських акцій».  І неважливо, що особливо жорстокі етнічні чистки польського населення були в часі українсько-польського конфлікту. Злочин має бути засуджений, а злочинці – названі. Формулювання  «окремі частини УПА чинили етнічні чистки поляків з ознаками геноциду» жодним чином не кидає тінь ані на всю УПА та її війну за незалежність, ані на ідею української незалежності, ані на українців.  Натомість визнання конкретних злочинів, що чинилися конкретними людьми, відкриває можливість захисту від огульних обвинувачень. Назвати злочинців злочинцями повинні не поляки, в цьому мають бути зацікавлені самі українці.

Такий крок може відчутно збільшити «проукраїнську» частину польського суспільства. Прийняття очевидних істин розширить поле для маневрів. Після визнання, засудження і каяття за конкретні злочини можна спробувати напрацювати спільні методологічні підходи. Наприклад, і в польському, і в українському підпіллях були окремі групи злочинців, але це не є підставою до огульних звинувачень. Досвід подвійної окупації і деконструкція держави, каже Тімоті Снайдер, провокує найгірші людські інстинкти.  

Наївно було б сподіватися, що суперечки, щодо драматичних сторінок українсько-польської історії можна вирішити остаточно. Завжди будуть ті, хто вимагатиме повної та безумовної капітуляції опонентів. Практика показує, що процес примирення має бути постійним, і навіть тоді він ризикує відкотитися назад. Добре, що в обох суспільствах є люди, котрі це розуміють і регулярно підтримують діалог. Добре, що українські лідери написали лист, але, здається, прийшов час насмілитися на ще один крок вперед. Не буває народів-героїв чи народів-злочинців. І не може весь народ бути заручником окремих груп, навіть якщо вони воювали і гинули за Україну. Вибачення й засудження власних злочинців не свідчить про слабкість, зовсім навпаки. Тільки зрілі та сильні нації приймають відповідальність і зізнаються в помилках.
http://zaxid.net/news/showNews.do?volin_paradoksi_interpretatsiyi&objectId=1395609

Інтерв’ю Посла України в Хорватії Олександра Левченка газеті "Вечерній лист" від 13 липня 2016 року

Інтерв’ю Посла України в Республіці Хорватія Олександра Левченка газеті «Вечерні лист» під назвою «Українці хочуть  модель мирної реінтеграції Подунав’я застосувати у себе».

Хорватія не відома як важливий експортер, але це не означає, що вона не має своїх козирів, які може запропонувати решті світу. Так, Україна має серйозні наміри застосувати концепцію мирної реінтеграції хорватського Подунав’я до території, яка в цей час не перебуває під її контролем. Посол України в Хорватії Олександр Левченко вважає, що хорватську модель можна було б використати стосовно українського регіону Донбас, який зараз під окупацією Росії. Посол стверджує, що там знаходиться близько 7000 російських військових і, стільки ж паравійськових сил. І всією цією військовою машиною керують російські офіцери.

Українська сторона наголошує, що Мінські домовленості, підписані на початку 2015 року, говорять власне про мирну реінтеграцію.

Подібності і відмінності

Хоча й існують певні спільні риси, не можна не помітити й різниці різниці між хорватською та українською ситуацією. Європейський Союз та США підтримали Хорватію у конфлікті з Сербією, яку очолював Слободан Милошевич. Тоді на чолі Росії був Борис Єльцин, який       не бажав входити в конфлікт із Заходом через сербські інтереси. Зараз в Україні стикаються інтереси Заходу і Росії, яку очолює жорсткий Путін. Не схоже, що він просто так відмовиться від здобичі, яку захопив за допомогою війни. Посол Левченко впевнений, що Захід комбінацією економічних санкцій і політичного тиску зможе примусити Путіна погодитися на мирну реінтеграцію Донбасу у державно-правовий простір України. Мирна реінтеграція Подунав’я була здійснена під контролем ООН. Тим часом в Україні головне слово належить ОБСЄ, яка вже має спостерігачів на місцях. Вони мали б забезпечити  кордон між Росією і окупованою частиною України, яку контролюють проросійські сили.

У відповідь на питання, чи погодиться Путін повернути Україні все, що привласнив у війні, Посол Левченко наголошує, що у міжнародних відносинах існує інструмент «примусу до миру». Він очікує залучення країн ЄС, які повинні вчинити тиск задля здійснення мирного процесу, і наголошує, що вони вже показали свою єдність у  введенні санкцій проти Росії.

-  Для нас головнішим є, щоб російські регулярні війська та пара військові формування залишили Донбас.  Виведення військ є передумовою для будь-яких наступних кроків – вважає Посол України, додаючи, що тільки тоді можна  було б організувати й вибори. Дуже схвально відгукувався про майбутнього голову Хорватської демократичної спільноти Андрея Плєнковича, який є Представником Європейського Парламенту в Україні. Посол Левченко говорить, що зовнішньополітичні цілі України – вступ до ЄС та НАТО.  На наше запитання, що він думає про побоювання багатьох європейців, що на території України може відбутися великий конфлікт між Росією і Заходом, Посол сказав, що Україна не хотіла конфлікту, але стала його жертвою. Він закликав міжнародні організації, які своїми документами гарантують принцип непорушності кордонів, допомогти Україні повернути анексований Крим і окупований Донбас.

Уникнення конфронтації  у кінці 30-х років минулого століття призвело до ще страшнішого конфлікту – Другої світової війни. Я переконаний, що проблему можна вирішити мирним шляхом за допомогою санкцій і політичного тиску, які підтримає НАТО. Що ж стосується військового тиску на Путіна, то  Посол впевнений, що ніхто у Європі не бажає терпіти агресивну російську політику по відношенню до сусідів.  

http://mfa.gov.ua/ua/press-center/interviews-and-articles/4697-intervju-posla-ukrajini-v-khorvatiji-oleksandra-levchenka-gazeti-vechernij-list-vid-13-lipnya-2016-roku

http://newport.com.ua/vinnitsa_news/novaya-gruppa-terroristov-sobiraetsya-v-ukrainu-686060/