9 листопада - День української писемності та мови.
Пишімо українською!


В листопаді 1997 р. був виданий указ Президента України "Про День української писемності та мови".

В ньому сказано про те, що за ініціативою громадських організацій та з урахуванням важливої ролі української мови в консолідації українського суспільства встановлено в Україні День української писемності та мови, який відзначається щорічно 9 листопада в день вшанування пам'яті Преподобного Нестора-Літописця.

Це робиться для того, щоб привернути увагу до історії української книги і до сучасних її проблем.

Віхами історичного розвитку культури освіти книжкової справи в Україні безумовно є видатні пам'ятки українського народу, такі як "Реймське" Євангеліє, вивезене до Франції дочкою київського князя Ярослава Мудрого Анною, "Остромирове Євагіліє", що вважається найдавнішньою і точно датованою пам'яткою рукописного мистецтва, "Київський Псалтир".

Мова
- це не просто спосіб спілкування, а щось більш значуще. Мова - це всі глибинні пласти духовного життя народу, його історична пам'ять, найцінніше надбання віків, мова - це ще й музика, мелодика, барви буття, сучасна художня інтелектуальна і мислительська діяльність народу. (О.Олесь).

Одна вона у нас така - Уся співуча і дзвінка, Уся плакуча і гримуча Хоч без лаврового вінка. (Т.Шевченко).

Людина, яка втратила свою мову - неповноцінна, вона другорядна в порівнянні з носієм рідної мови. В неї зовсім відмінніша рефлексія і користується вона, за визначенням І.Франка, "верхньою" свідомістю. Себто її підсвідомість унаслідок асиміляції загальмована, притуплена. (П.Мовчан).

Коли забув ти рідну мову, Яка б та мова не була - Ти втратив корінь і основу Ти обчухрав себе дотла. (А.Білоус).

Найбільше і найдорожче добро в кожного народу - це його мова. Ота жива схованка людського духу. Його багата скарбниця, в яку народ складає і своє життя, і свої сподіванки, розум, досвід, почування. (П.Мирний).

Українська мова

Українська мова - державна мова України. Вона також є рідною мовою українців, які проживають за межами України: у Росії, Білорусі, Казахстані, Польщі, Словаччині, Румунії, Канаді, США, Австралії та інших країнах. Українською мовою розмовляє близько 45 мільйонів людей і вона входить до другого десятка найпоширеніших мов світу.

За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року українську мову вважали рідною 67,5% жителів України, що на 2,8% більше, ніж за даними перепису 1989 року. Російську мову визначили як рідну 29,6% населення, у порівнянні з минулим переписом населення цей показник знизився на 3,2%. Частка інших мов, які були вказані в якості рідної, становила 2,9%.

Походження

Генеалогічно українська мова належить до індоєвропейської мовної сім'ї. Спільно з російською і білоруською мовами вона входить до східнослов'янської підгрупи слов'янської групи мов (до західнослов'янської підгрупи входять словацька, чеська, польська, кашубська, верхньо- і нижньолужицька мови (Німеччина), до південнослов'янської- словенська, македонська, болгарська, сербська, хорватська і старослов'янська мови).
Історію української мови починають від праслов'янської (спільнослов'янської) мовної єдності, яка виділилася з індоєвропейської прамови приблизно в ІІІ тис. до н. е. Праслов'янська доба тривала близько 2000 років.
За традиційною версією походження східнослов'янських мов, яка ще донедавна була офіційною та обов'язковою, вважалося, що після завершення праслов'янської епохи розпочався спільний східнослов'янський період, який тривав понад 500 років та закінчився лише в XI-XII ст. під час феодальної роздрібненості Київської Русі. У цей час нібито сформувалася й спільна для всіх східних слов'ян так звана давньоруська мова, на основі якої з XIII ст. виникають три східнослов'янські мови - українська, російська та білоруська - як мови відповідних народностей. Такий підхід базувався здебільшого на низці ідеологічних настанов спочатку доби царської Росії, а згодом радянської епохи. Сучасний рівень лінгвістичних, археологічних та історичних знань, а також можливість відходу від усталених ідеологічних догм дають змогу внести в цю схему істотні корективи.

Сучасні дослідники, критикуючи теорію єдиної давньоруської (або праруської) мови, вичленовують українську мову безпосередньо з праслов'янської мови без проміжних ланок. Згідно з цим підходом, три східнослов'янські мови, українська, білоруська й російська, зростали незалежно одна від одної як мови самостійні, і так званої "праруської" спільної мови не існувало.

Безперервність історичного розвитку етносу на українських землях від середини І тис. н.е. до нашого часу може свідчити про те, що після розпаду праслов'янської мовної спільності в цьому ареалі почав формуватися український етнос і відповідно - українська мова. Вона перейняла від праслов'янської значний специфічний лексичний фонд і чимало фонетичних та граматичних (насамперед, морфологічних) рис, які в інших слов'янських мовах замінилися новими, а в українській мові вони склали найдавнішу групу мовних особливостей.

Разом з християнством до Київської Русі прийшла старослов'янська (або церковнослов'янська) мова, створена на базі давньоболгарських діалектів Кирилом і Мефодієм (одних з перших слов'янських культурних діячів). Нею писалися релігійні та офіційні тексти. Старослов'янська мова довгий час виконувала функції писемної мови.

З XIV по XVIII ст. на теренах України побутувала староукраїнська мова, яка активно використовувалася як писемна. Поява новоукраїнської мови, яка згодом стала сучасною літературною, датується ХІХ ст. Її зачинателем вважається письменник І.Котляревський, а основоположником - Т.Шевченко. В основі сучасної літературної мови лежить система полтавсько-наддніпрянських говірок.

Писемність

Питання походження слов'янської писемності залишається досі остаточно не з'ясованим. Але однозначно визнано факт її існування ще до Хрещення Русі. Про це маємо декілька свідчень у стародавніх літописах.

Після прийняття християнства (988 рік) на території Київської Русі були відомі два типи письма - кирилиця (від імені Костянтина Філософа, в чернецтві Кирила) і глаголиця (від давньослов'янського "глагол", що означає "слово").
Глаголиця вважається давнішим письмом, але досі не існує єдиної думки щодо її походження. Азбука глаголиці
складалася з 39 літер, які мали дуже складне накреслення у вигляді кружечків і петельок, з'єднаних між собою. Незважаючи на графічну складність літер глаголиці, вона тривалий час вживалася в деяких південнослов'янських країнах.
Кирилиця - цілком оригінальна система слов'янської писемності, яка є складною творчою переробкою грецького алфавіту. Азбука кирилиці складалася з 43 літер, у тому числі з 24 грецьких і 19 оригінальних слов'янських. Графіка кириличної азбуки була близькою грецькому та візантійському алфавітові. Такі накреслення літер у подальшому стали графічною основою сучасної української, російської, білоруської, болгарської, сербської та македонської писемності.

Сучасний український алфавіт складається з 33 літер, які вживаються для позначення на письмі 38 фонем. 21 літера позначає приголосні звуки: б, в, г, ґ, д, ж, з, к, л, м, н, п, р, с, т, ф, х, ц, ч, ш, щ; 10 - голосні звуки, з яких а, е, и, і, о, у передають кожна по одному звуку, а літери є, ю, я позначають по одному звуку лише після м'яких приголосних (синє, люди, ряд), а на початку слова, після голосних і після апострофа ( ' ) - по два [ й + е ] , [ й + у ] , [ й + а] - має, юнак, в'янути; літера ї завжди позначає два звуки [ й + і ] - їжа, з'їзд ; літера й перед о позначає приголосний [ j ] - його, а в інших позиціях - нескладовий голосний [ і ] - йду, гай; літера ь звукового значення не має, а вживається для позначення м'якості приголосного звука (кінь, льон). Літера г позначає фарингальний [ h ] (голова), а ґ - задньоязиковий проривний приголосний [ g ] (ґава, ґрунт, ґудзик). Літера щ позначає сполучення звуків [шч] - щука. Літери українського алфавіту за формою бувають великі й малі, а за різновидом - друковані й писані.

Сучасна українська мова

Сучасна українська мова є мовою флективною: для граматичної зв'язності служить закінчення слова, тому мова вирізняється розгалуженою системою закінчень. Функція суфіксів і префіксів - уточнювати зміст кореня, носія основного лексичного значення.
Іменник характеризуються сімома відмінками, один з яких - кличний - відрізняє українське відмінювання від аналогічної системи інших східнослов'янських мов. Дієслово української мови існує в чотирьох часах: окрім минулого, теперішнього та майбутнього, використовується давноминулий час (для вираження дії, яка відбулася в минулому, але раніше від дії, вираженої звичайним минулим часом).

Основний словниковий фонд української мови містить чотири пласти слов'янських слів: спільноіндоєвропейська лексика (батько, матір, сестра, дім, вовк, бути, жити, їсти тощо); праслов'янські слова (коса, сніп, жито, віл, корова, ловити тощо); власно українські слова, наявні тільки в українській мові (кисень, водень, мрія, зволікати, зайвий, байдуже, примхи, перекотиполе тощо); запозичення з інших слов'янських мов (з білоруської - розкішний, обридати, нащадок, з польської - перешкода, недолугий, дощенту, обіцяти, цікавий, гасло, міць, шлюб, раптом, принаймні тощо; з чеської - брама, огида, ярка, паркан, карк; з сербської - хлопець; з болгарської - храм, глава, владика, сотворити тощо). Решту лексики складають більш пізні запозичення, серед яких найбільше з мертвих класичних мов - давньогрецької, латини і старослов'янської. За радянських часів до лексичного складу ввійшло багато русизмів, які часто вводилися без адаптування до вимог граматичної системи. Останнім часом лексичний склад активно поповнюється запозиченнями з англійської мови. Але загальний розвиток мови відбувається за рахунок внутрішньомовних ресурсів: нові
слова творяться на базі вже існуючих.

День української писеменості і мови — це не тільки державне, але і церковне свято. Першим в сучасній українській мові твором, який відповідає візантійським першоджерелам,
православні назвали акафистом Богородиці Хелмській.


http://www.scnm.gov.ua

Садовий вдруге сфальсифікував вибори?
05.11.2010 11:53

Результати виборів мера сфальсифікували, підкинувши при підрахунку голосів наперед заготовлені бюлетені «за» Садового.
Автор цієї статті став свідком неофіційної розмови голів кількох міських дільничних виборчих комісій, які під час перекуру поблизу Львівської міської ТВК обговорювали проведені ними махінації під час підрахунку голосів. З розмови стало зрозумілим, що ці махінації були не поодинокими випадками, а чітко спланованим масовим явищем на усіх виборчих дільницях міста.
Для скептиків одразу ж поясню: цю інформацію вдалося почути зовсім випадково в ніч з 1 на 2 листопада, коли протоколи та бюлетені почали звозити у ТВК. Автор цих рядків навіть не планував щось вивідувати чи за кимось шпигувати, оскільки попередні результати голосування на той час уже були більш-менш відомі, не викликали особливих сумнівів, і до того ж головний опонент чинного мера Петро Писарчук офіційно визнав перемогу Садового. Натомість шокуюча інформація про проведені фальсифікації фактично сама знайшла свого слухача.
Поблизу авто із ледве привідкритими затемненими вікнами, у якому після майже двох діб без сну дрімав свідок нижченаведеної сенсаційної розмови, вирішили перекурити керівники кількох ДВК. Саме під час душевної розмови за цигаркою колеги «поділилися» одне з одним особливостями проведення виборів у Львові.
Отож, як стало відомо, результат волевиявлення львів’ян вдалося сфальсифікувати завдяки підкиданню наперед заготовлених бюлетенів «за» Андрія Садового. При цьому фальшиві голоси виборців підкидали не у виборчі урни, за якими безперервно стежили спостерігачі, а безпосередньо на стіл під час підрахунку голосів.
З’ясувалося, що наперед «проголосовані» за Садового бюлетені зберігалися у сейфах. При чому на кожній дільниці Львова була заготована однакова (у відсотковому відношенні) кількість запасних бюлетенів, які згодом врахували при підрахунку голосів. Для того ж, щоб зайві бюлетені не викликали підозри у спостерігачів та інших членів виборчих комісій, під кінець голосування були зроблені відмітки у списках виборців про те, що вони взяли участь у голосуванні.
За аналогічною схемою підкинули голоси і окремим партіям та мажоритарникам.
Керівники дільничних виборчих комісій доволі жваво обговорювали складнощі, які виникали під час фальсифікацій. З їх слів, найважче було непомітно підкласти бюлетені. Відтак цей процес відбувався у той момент, коли увага спостерігачів та незадіяних у фальсифікаціях членів комісій була зосереджена на підрахунку немерських бюлетенів. Для того ж, щоб співучасники махінацій не мали жодних претензій до результатів, докидалися рівномірно розподілені бюлетені і їхнім політичним силам та мажоритарникам. Як результат – усі задоволені, а ті, хто не був задіяний у великій махінації – нічого не помітили.
Щоправда, на окремих дільницях, з керівниками чи членами яких ініціаторам цих фальсифікацій не вдалося «домовитися», такі махінації не пройшли. Саме тому на тлі попередніх результатів мерських виборів, які до сліз чітко відтворюють результати замовних соцопитувань та екзит-полів, яскравими плямами вирізняються незаангажовані результати з поодиноких дільниць. На таких дільницях розрив між двома найрейтинговішими кандидатами становить далеко не 20%, а навпаки – з незначним відривом перемагає головний опонент Садового.
Проте загальна картина мерських виборів досить чітко показує одну підозрілу з точки зору і соціології, і політології, і зрештою здорового глузду тенденцію – результати голосування у всіх без винятку районах Львова як за помахом чарівної палички зберігають сталий у відсотковому відношенні розрив. Натомість неозброєним оком помітно і з точки зору логіки зрозуміло, що кожен район Львова по-своєму унікальний, має свої вирішені одними кандидатами чи невирішені іншими проблеми, і зрозуміло – свої електоральні розбіжності. На жаль, підсумки виборів міського голови Львова цих розбіжностей у поглядах виборців не показали. Чому? Питання з одного боку риторичне, проте з іншого – з впевненістю можна стверджувати, що відповідь на нього знають у штабі нехай фальшивого, але переможця, і, ймовірно, підозрюють в інших штабах.
Цілком можливо, що відповідь на поставлене вище питання знає навіть людина, яка з відповідних причин цього разу не балотувалося у мери Львова – колишній міський голова Василь Куйбіда. Позаяк саме він і після виборів 2006 року, і в переддень цьогорічних виборів кричав з екранів телевізорів про те, як Андрій Садовий свого часу сфальсифікував волевиявлення львів’ян і вкрав віддані за нього голоси. Схоже, ці заяви з тих чи інших причин не дійшли до вух правоохоронних органів міста, за мовчазної згоди або байдужості яких знову відбулися тотальні махінації.
 
Дмитро Ільків
http://vgolos.com.ua/politic/6507.html

Коментар Богдана Гордасевича: цікава думка, яка має право на існування, але якщо це було дійсно - то Садовому тим більше честь і хвала, бо проведена ця операція без жодного інценденту "зради" і витоку інформації безпосередньо від учасників можливої фальсифікації. Тільки ось так "випадково" автор дізнався і без жодних доказів чи статистичного аналізу і прикладів подає данну інформацію голою в стилі інформагенства ОБС (одна бабця сказала).
В цьому питанні я назавжди запам*ятав вислів Віктора Медведчука, коли очолювана ним СДПУ(о)програла вибори  до ВРУ і багато говорилось про фальсифікації: "Якщо фальсифікації проти нас мали місце, то винуваті у цьоми виключно ми самі, що допустили їх, бо не організували належний контроль за процесом виборів" - золоті слова. Для того і щука, щоб карась не дріма! Політичне суперництво одночасно обумовлює взаємокотроль прозорості і чесності процесу виборів. Якщо хтось сфальшував, то це тільки означає недолугість його опонентів. Політика була і буде тотожною до картярської гри, де всі при нагоді хитрують, але як попався на шахрайстві - одтримуй по повній програмі. Садовий не попався, отже нічого і не було. Карти скинуто до купи і кінців не вивести, тому - все забуто і гра починається знову. І пильнуйте, опоненти!



Результати виборів у Львові від міської ТВК: мер Садовий, до міськради проходять дев'ять партій (оновлено)
06.11.2010 09:11

Львівська міська ТВК 6 листопада після опівночі оголосила офіційні результати виборів міського голови Львова та партій до міської ради по багатомандатному окрузі. Перемогу здобули відповідно Андрій Садовий та партія «Свобода», повідомляє Захід.нет.

За Андрія Садового проголосували 121 237 осіб, Петра Писарчука – 65 522,  Юрія Михальчишина -  27819 виборців, Володимира Гірняка – 23205, Степана Кубіва –14815. Проти всіх - 14177 виборців.
За інших кандидатів проголосували так: Андрухів Зіновій – 546 голосів, Вардзаль Олександр –554, Гінка Ярослав – 4554, , , Куспись Світлана–777, Локатир Юрій–331, Луців Олексій–4279, Павлишин Олег–370, Покровський Олександр – 596, Прусенко Олександр – 267, Тарасенко Володимир – 625, Якубовська Марія – 664, Жовнір Зіновій – 510, Обіход Михайло – 282, Подоляк Ігор – 380, Семенюк Анатолій – 572, Шпіцер Василь – 3904.
ВО  "Свобода" на виборах до міськради отримала  80249 голосів, "Фронт змін" – 28604, Партія регіонів – 22 892, "Наша Україна" - 13910, ПОРА - 12061, РХП - 12 982, "Україна Соборна" - 10 515, УДАР - 12 930. НРУ отримав 9722 голоси.
Львівська міська ТВК "запізнилася з оголошенням результатів" через суб’єктивні причини, заявив голова комісії Ігор Сліпецький.
Більш, ніж дві години тривало засідання комісії, на якому розглядалися скарги з проханням здійснити перерахунок голосів чи визнати вибори недійсними. Практично усі вони були відхилені, попри гучні протести кількох членів ТВК, що представляли Партію регіонів.
Після розгляду скарг голова Львівської ТВК Ігор Сліпецький зачитав результати виборів з листка, а пізніше зазначив, що протокол оформлять за кілька годин.
Водночас, член Львівської міської ТВК, представниця Партії регіонів Світлана Александрова наголошувала, що це незаконно, бо результати мають бути оформлені в протокол, підписаний усіма членами ТВК.
Ще від вечора на площі Ринок біля міської ратуші зібралися близько ста осіб, які чекали оголошення результатів виборів, а після їх оприлюднення вигукували гасла "Слава Україні - Героям слава" та "Слава нації - смерть ворогам".

     
Львівська обласна ТВК затвердила результати виборів до облради (ПРОТОКОЛ)
08.11.2010 12:31

Учора, 7 листопада, у Львівській обласній ТВК був підписаний підсумковий протокол виборів до Львівської обласної ради.
За партійними списками ВО «Свобода» на виборах до облради отримала 306 649 голосів (25 депутатів), «Фронт змін» – 141 163 голосів (12), «Наша Україна» – 89 005 (7), Партія регіонів – 77 448 (6), НРУ – 54 488 (5) і «УДАР» Кличка – 36 690 голосів (3).
Комісія також затвердила мажоритарників.

9 листопада – День Української мови та писемності. Виходь на вулицю. Відзначимо наше свято акціями солідарності. У час, коли доля випробовує Незалежну Україну на міцність, у час, про який ТИ розкажеш дітям і внукам: «Ми відстояли нашу країну»

Це – день нашої солідарності. Влада, яка хоче знищити нашу мову, має зрозуміти – ми не дамо їй цього зробити.

Партія Регіонів, комуністи та Блок Литвина внесли до Верховної Ради законопроект про мови, який передбачає «українсько-російську двомовність» і є інструкцією зі знищення української мови. Провідні наукові установи України відзначили, що прийняття проекту призведе до дезінтеграції держави і зникнення українців як народу.

4 жовтня у Києві, а 18 жовтня – по всій Україні люди вийшли на вулиці, протестуючи проти спроб прийняти цей документ. Влада відклала розгляд закону, але не здалася. Янукович і його сателіти планують протягувати вибухонебезпечний проект у листопаді.

9 листопада, в День української мови, виходь на вулицю. Відзначимо наше свято акціями солідарності:

14.30 - збір на Контрактовій площі біля пам"ятника Сковороді, коротка акція й хода до Адміністрації Президента

15.30 – акція протесту біля адміністрації президента
Збір біля будинку Спілки письменників України (вул. Банкова, 2)
Вимагаємо від Януковича займатися обіцяним «покращенням життя», а не нацьковувати «язик» на мову.

17.30 – Мистецьке дійство "Відчуй смак рідної мови" на Майдані Незалежності.
Приходимо зі свічками, смолоскипами й відкритим серцем і разом творимо дійство зі Слова, Руху й Вогню.
(Репетиція мистецького дійства – 8 листопада о 17.30, довідки: 093-0356507)

Разом з нами на акції солідарності вийдуть українці в різних куточках України та світу.

Разом захистимо свою мову і не дамо владі шматувати Україну!

Громадянський рух «Відсіч»
Рух добровольців «Простір свободи»
Громадська кампанія «Новий громадянин»
Тел. 093-5746992, 066-1365984, 067-6561714

УВАГА! Акція проходить під державними прапорами, без партійної символіки. Спроба використання партійних прапорів, банерів тощо буде розцінюватися як провокація

"Майдан".

Україна - Ukraine

Рекламувати Вашу сторінку також

А ви маєте свою сторінку на Facebook?

Хто для вас Олег Тягнибок?

Скільки разів я, Нолофінве-ельф, зарікався лізти у людські справи.  Однак, відсутність у певного розряду людей звичайної формальної логіки, змушує мене робити це знову і знову.

Отже - цікаві факти з блогів і комментів.

-Українці, виявляється, вважають себе нащадками "древніх укрів". Я знайшов лише одне таке ствердження в довколаісторичній літературі, хоча про світову імперію Расенія, про те, що етрускі - ето русскіє, і про багато інших російських збочень подібного штибу читав неодноразово. Звичайно, і серед наших людей є особи з комплексом національної меншовартості, які вигадують казки про власну самість-самість, однак, судячи з набагато меншої кількості матеріалів на цю тему, таких осіб в Україні менше, ніж в Росії..

- Русичі з території Київської Русі під час монгольської навали мігрували на північний схід, та на інші території сучасної Росії та там і залишились. Звідки взялися на наших землях українці - незрозуміло, напевне їх винайшла австроугорська розвідка.  Цікаво, скільки автор цієї ідеї отримував свого часу з географії - адже достатньо подивитись на мапу, щоб зрозуміти - за цим розумним ствердженням русичі "мігрували"... ворогу назустріч. Ану, згадаймо, які міста першими крушили монголи? Суздаль, Володимир, Рязань. Де була ставка Бату-хана? В районі теперішнього Волгограду... І кияни, скажімо, втікали від ворогів та їм же у лапи? Тим більше, що в ті часи на Київщині і своїх лісів вистачало, де можна було відсидітись. Щоправда - даремне я сміюся над сучасником, в 19 столітті в Російській Імперії подібну маячню стверджували люди, які серйозно називали себе істориками. Так що, не сумуйте, товариші - ви не самотні.

А особливо чомусь орків мордорських звичайних та ізенгардських мутантів-малоросів нервує саме слово "Україна" в якості означення окремої держави та окремого народу.

Тому я випав з віртуалу в реал, згадав, що є українцем і почав відшукувати матеріали. І дещо таки знайшов.

Не будемо тривожити глиб віків, зупинимося там, де держава наших предків мала назву Русь. Є безліч думок щодо походження і цієї назви, однак, бажаючих відсилаю до Інету, а давню назву сприймаю як факт. Русь була означенням території саме сучасної України - князі руського походження з фіноугорського Залісся (теперішньої території Росії) їздили гостювати, або ходили воювати "в Русь".

Назва "Україна" вперше згадується у "Літописі Руському"

"У рік 6695 (1187)... У тім же поході розболівся Володимир Глібович недугою тяжкою, од якої він і помер. І принесли його в град його Переяславль на ношах, і тут преставився він, місяця квітня у вісімнадцятий день... і плакали по ньому всі переяславці.

Він бо любив дружину, і золота не збирав, майна не жалів, а роздавав дружинникам, був же він князь доблесний, сильний у бою, і мужністю кріпкою відзначався, і всякими доброчесностями був сповнений. За ним же Україна багато потужила"

Що ми бачимо тут? Хоробрий був князь. Дж. Толкін майже такими ж словами описує доблесть ельфа Фінгона Відважного. Князь Переяславщини, котра в ті часи межувала з Великим степом. Перший удар половців свого часу прийшовся саме по Переяславщині.

Що ж таке Україна? Порубіжжя. Смуга території, де проживають або перебувають озброєні воїни, котрі стережуть кордони. Як кожне стале військо - вони мають десь в глибині Порубіжжя родини, селища, говорячи сучасною мовою - військові бази. Ця смуга території захищає вже власне князівство - на даному етапі Переяславщину, а в більш широкому розумінні - всю Русь.

У Толкіна теж є опис подібного земельного розкладу. І назва йому є - рубіж Маедроса.

Оскільки Професор спирався на сказання наших родичів-кельтів та на скандинавські міфи, то можна зробити висновок, що створення подібних рубежів було звичаєм у всьому європейському світі.

Жити і вижити на Порубіжжі могли лише найхоробріші мужі і жони. Тому, напевне, в часи Київської Русі, бути українцем-порубіжником вважалося вельми почесним.

В ті часи слово "українець" не означало національність. Швидше - військовий фах.

А якою ж була національність наших предків? В залежності від вимови і місцепроживання -руси,  русичі, русини. 

Руси-русичі не були білими та пухнастими - Київська Русь сплавила в одне кільканадцять слов янських племен. Часом проти їхньої волі, як деревлян. У Велес Книзі є цікава легенда про походження цих племен, в якій Рус є молодшим братом, а Древа - найстаршою сестрою. Ну, що сталося - те сталося. Племена були однокровні, мовно майже не відріжнялись... На момент смерти князя-порубіжника русичами або ж русинами називалося населення і Галицько-Волинського, і Київського, і Чернигівського князівств.

Далі - відомо що, татарська навала. На руїнах Київської Русі виникає Велике Князівство Литовське.

Чомусь про цю цікаву формацію взагалі не люблять говорити. А вона є таки цікавою - князі-язичники малюпусінької Жмуді змогли взяти під свою руку майже всі землі теперішньої Білорусі і теперішньої України.

Князівство це іноді називали Русько-Литовським. Руська мова (спеціяльно для орків - не плутати з русскім язиком) була в цій країні другою державною. Князь Гедимін титулував себе "Король Литовський і Руський" В 1363 році князь Ольгерд на чолі об єднаного війська розгромив татар, поклавши край залежності Русі від Орди. Статутом нової держави був "Статут князівства Литовського", писаний мовою руською (не плутати з "язиком")

Сталося так, що черговий князь Литовський Ягайло уклав унію (союз) з Польщею, продавшись за хрест на шиї та за руку прекрасної полячки. Серце королеви Ядвіги належало іншому, але то вже інша історія.

Унія задумувалась як федеральний союз рівних за статусом держав, однак амбіції поляків та релігійні чвари поступово відбирали у Русько-Литовського князівства всі його вольності.

"Дозвольте - запитає хтось - а де ж тут українці?"

Та там же, де й були - на порубіжжі з Диким Полем. Наші славні козаченьки.

Першими офіційними гетьманами порубіжників були такі особи, як Дмитро Вишневецький та Богдан-Євстафій Ружинський. Обидва з Волині, обидва спокревені з родом Гедиміна. А взагалі-то Порубіжжя було населене завжди - хоробрі люди вважали, що краще ризик, ніж залежність. Влада намагалася контролювати процес - поляки, наприклад, створили реєстр для визначення кількості цих буйних воїнів. Бо кількість та постійно поповнювалась тими русичами, котрим тісно було в рідних краях.

"Козаче-соколю, візьми мене із собою - співається в народній пісні, - на Вкраїну далеку". Не з Москви ж ця дівчина, і не з Рязані. А проситься на Вкраїну - на волю. Шити, прясти обіцяє, жито жати... На своєму шматку землі, без отих ляхів, що нахабніють з кожним роком.

Під час визвольної війни Богдан Хмельницький оголосив себе Гетьманом Руським.

"Народ Руський з усіма його областями, містами, селами і всякою до них народною у національною приналежністю увільняється, визволяється і вилучається від усіх домагань і долеглостей польських на віки вічні - яко з віків вільний, самостійний і не завойований, а лише самими добровільними угодами до єдності Польсько-Литовської приналежний. Народ Руський від сього часу є і має бути ні від кого, окрім себе самого і уряду свого незалежним"

Усі слова тут є, від яких орки мліють - вільний, самостійний, незалежний. Нема хіба що слова - свідомий.

На якесь нахабне звернення польського посла Гетьман Руський Богдан відповів гнівно:

"Стане так - зроблю я вам Україну від Києва по самий Краків".

Що хотів цим сказати гетьман? Що дасть вольності, належні порубіжникам, всьому населенню Руського князівства. Яке, разом з Холмщиною, землями лемків, в 20-му сторіччі подарованими Сталіним Польщі, якраз і закінчувалось якщо не біля Кракова, то десь неподалік.

Подальше відоме - не вийшло у гетьмана. Шукав союзників, а знайшов хитрих дикунів, котрі з союзної угоди зробили рабский нашийник.

Коли Московитія породила двоголового мутанта - Російську Імперію, то Імперії стала потрібна історія. З князями-героями, з тими воїнами, що на брамі Константинополя щити свої прибивали. Історія ця творилась довго - винищувати і переписувати літописи почали ще при Катерині 2, а закінчили за Олександра 1.

Так і виникло оте фентезі - історія Карамзіна. Де Київська Русь плавно перетікає в Московитію, оминаючи Литовське князівство. Хоча Карамзин таки згадує, як "Литва" постійно їх била, починаючи з Ольгерда.

Русичам в цій історії відвели вельми непочесне місце - малоросів. Тоді і склали оту казочку - пам ятаєте? Про те, як русичі втікали татарам назустріч.

За століття воєн і самі русичі підзабули, як їх звати. Якщо Богдан Хмельницький міг вивести генеалогію свого народу від "Великої Скитії", не говорячи вже про Київську Русь, то нащадки вже звали себе козаками, або народом козаків.

Вперше за довгий час про слово Україна згадав Шевченко.

"Гомоніла Україна, довго гомоніла... Довго-довго кров степами текла, червоніла".

Тарас Шевченко першим почав вживати цю назву в якості означення власного народу. Якщо за часів князівства Литовського  Україною називались порубіжні з татарами землі (теперішні Дніпропетровська, Запорізька, Херсонська обл.), якщо за часів гетьмана Хмельницького Україною почали називати ті землі, які Богдан зумів зробити на деякий час вільними і незалежними - в західному керунку по Вінницю, де керував полковник Богун, то Шевченко мав на увазі всю справжню Русь. І так його і зрозуміли. Імперське промивання мізків не могло дорівнятись радянському - в 19 столітті інтелігенція Малоросії прекрасно знала історію Руси-України. 

І тоді ж слово українець з означення "порубіжник" перетворилося на означення національності, а поняття Україна отримало політичне навантаження - воно означало землю, на якій живе народ, відмінний від російського. Зі своєю мовою і звичаями.

В Західній Україні таких проблем не було - австрійці не намагалися морально знищити русинів як народ. Тому вони і залишалися русинами, хоча Україну й українство в якості єднання з братами з-за Збруча сприйняли дуже позитивно.

У В. Стефаника є чудове оповідання. Селянин-русин питає у сина, Січового Стрільця - "Синку, а де вона, ота Україна"? У відповідь юнак вказує шаблею на землю, і кладе руку на серце. Тобто, і в ці часи слово Україна було символом відваги і вольності.

Так що зватись українцем є дуже почесно і багато до чого зобов язує.

Моє ІМХО, однак, є таким: на додачу до гордого звання порубіжника відібрати назад самоназву Русь, і згадати про те, що ми є русичі всі. Нехай сусіди з-за хутора Михайлівського згадають, як їх звали насправді і дадуть нам спокій. І розшукують в своєму минулому расенів, або давніх угрів - нам такі казки не потрібні. Наше минуле і так є славним, а майбутнє залежить лише від нас.

" Це совєтська влада нав'язувала абсолютних героїв лиходіїв, де ризиковано було ставити під сумнів найдрібнішу деталь біографії, й де незручні факти просто замовчувались". (Галя Койнаш, Перефарбований реалізм ).
http://maidan.org.ua/static/mai/1263933999.html
Якщо проаналізувати сучасну політичну ситуацію в Україні і прирівняти її до часу перед 1991 р., то складається враження, що люди, які були здатні організувати Українську Гельсінську Групу (1977), Культурологічний Клуб (1987), Українську Асоціацію Незалежної Творчої Інтелігенції (1987), студентську Громаду (1988) та принаймі десяток інших громадських груп, які потім активно залучилися до Народного Руху України (1989), зникли зі сцени і не залишили по собі жодних нащадків. На цей час припадає активізація сил не тільки за демократію, але й за висвітлення справжньої української історії, а не історії, яку писали на замовлення імперських кремлівських диктаторів.
З національною історією пов"язане і національне усвідомлення свого буття, своєї гідности, як члена світової спільноти. Імперська політика Москви не дарма забороняла не тільки історичні твори відомого історика М.Грушевського, але й саму згадку його імени. Таким чином "совєтські" українці виростали без історії, без пам"яті, без традицій, без самобутньої культури, а коли щось дозволяли, то хіба фольклор, бо ж його не могли заперечити навіть царські служаки.
Саме до прокинення нацолнальної свідомости можна віднести перепоховання В.Стуса, Ю.Литвина, О.Тихого 1989 р., які загинули в комуністичних концен-траційних таборах. Спрага до волі була настільки сильною, що люди втрачали страх, який панував в Україні від КПУ та її знаряддя КГБ.
Ідеали свободи й справедливости, які лунали з вуст В.Чорновола братів Б. і М. Горинів, С. Хмари, В.Мороза, Л. Лукяненка, С.Набоки, Осадчого та десяток інших, знаходили собі тисячі прихильників, про що й свідчила популярність НРУ. На жаль, ворогам національної незалежности вдалось розбити НРУ на різні партії. Завдяки активізації суспільства, яке підтримувало НРУ, був тріумфуючим результат референдуму за незалежну Україну! Здавалось, що воля припала багатьом до серця, але не була звернена увага на ворогів незалежности. Почалась не просвітянська праця щодо історичного минулого, не відновлювання українського друкованого слова, але боротьба за "керівну роль", а того, хто міг стати керівником нації вбили. Численні українські газети та різного роду "вісники" почали зникати, а на їхньому місці стали появлятися такі "українські" газети, як: ФактьІ, Кіевский телеграфь, Сегодня та десятки інших, мовляв, українською газети "не рентабельні"!
Результати розпаду другоїї "єдности" патріотичних сил ми отримали на виборах першого туру президентських виборів (17 січня), де "єдність" була цілковито "розпорошена". Саме результати виборів свідчать про те, що в Україні люди таки не знають історію. Коли б до всіх громадян України дійшла правда про Голодомо-ри в Україні 1922-23, 1932-33 та 1946 рр., коли б всі довідались скільки української людности було вивезено з України в концентраційні табори СССР, на різноманітні примусові праці, скільки загинуло молоді у безглуздій війні в Афґаністані, то Симоненко б отримав хіба свій голос та голос другої дружини (перша була б, певно, за когось іншого).
Початки усвідомлення українців себе нацією припадають під кінець існування московської імперії і саме на той час припадає зацікавленість у світі Україною.У Західній Европі та Північній Америці проходили різноманітні наукові конференції, на яких аналізували ситуацію в Україні в усіх аспектах. Отаким був і симпозіюм Гласність в Радянській Україні, яке відбулося в Йоркському університеті 28 січня - 1 лютого 1989 р. в м. Торонто в Канаді. В ньому взяли участь вперше на міжнародному симпозіюмі колишні совєтські дисиденти Д.Шумук, Й.Тереля, В.Романюк, П.Рубан. Серед доповідачів знайдемо ще й нині активних науковців та діячів, таких як: М.Жулинський, Ґ.Грабович. Т.Кузьо,П.Рубан, Л.Танюк та інші. 27 доповідей було поділено на Політика та Література і мистецтво.У симпозіюмі взяли участь професори Гарвардського Університету, університетів та інститутів Торонта, Бафало, Ленінграда, Оксфорда, Лондона, Москви, Сасексу, Шефільда, Вісконсин, Нью Йорка, Пенсильванії, Нью Джерсі та Києва. Всі доповіді були вміщені у книзі Романи M. Багрій під назвою ECHOES of GLASNOST in Soviet Ukraine (Captus University Pulications, Toronto 1989). Подібні симпозіюми, конференції відбувалися і в Німеччині, США, Франції та д.і. Вершиною зацікавлености Україною був час Помаранчевої революції. На жаль, так склалося, що у світі більше знали й писали про боротьбу за незалежність України, ніж в самій Україні.
Друковані видання українською, чи то про Україну в самій Україні, звужуються до накладу 500 - 1000 примірників на населення 50 мільйонів. За кордоном видали понад 70 томів Літопису УПА, а в Україні ще й досі тзв. "афґанці" користаються більшим визнанням, ніж борці за волю україни - воїни Української Повстанської Армії. В Україні про Шухевича, чи Бандеру, можна знайти інформацію переважно комуністичну, в якій героїв за незалежність обзивають фашистами, антисемітами, бандитами. Прикладом є заява П.Симоненка 30.05.2007 р. у ВР України, що генерал УПА Р. Шухевич два рази отримував з рук Гітлера Залізний хрест. Син Романа Шухевича оскаржив Симоненка за наклеп, а 14 січня 2010 р. Печерський районний суд м. Києва визнав інформацію "народного" депутата П.Симоненка такою, "що не відповідає правді і принижує честь і гідність" дітей генерала. Рішення суду зобов"язує Симоненка відкликати свою заяву у ВР України, де він її зробив. Оскільки ще не було чути про спростування Симоненком його брехливої інформації, то можна лише жаліти, що син Р.Шухевича не має можливости у ВР України назвати Симоненка прямим нащадком Ґебельса, оскільки методи брехні дуже нагадують цього фашистського ватажка.
Часом навіть інтелігентні люди обурюються, що С.Бандеру визнано Героєм України! Обуруються саме ті, хто ні слова правди не читав про борця за волю, який навітьб у далекому Мюнхені був небезпечним для імперії, бо ж він був символом для українців в боротьбі за незалежність.Він не був аґресором, але оборонцем рідних земель, своєї території, яку й обороняв проти окупантів. Тому не дивно, що спадкоємці тих, що вислали до Мюнхена вбити Бандеру, зараз готують резолюцію до Европейського парламенту. Слідуючи кремлівській логіці - якщо ми дали наказ когось вбити, то його не можна визнавати героєм!
Досі в Україні несказано ясно, що УПА боролася на УКРАЇНСЬКІЙ ЕТНІЧНІЙ ТЕРИТОРІЇ за НЕЗАЛЕЖНІСТЬ проти РІЗНИХ ОКУПАНТІВ! Недостатнє знання історії свого народу призводить до того, що навіть досвідчені науковці, журналісти, письменники допускаються помилок, шукаючи все винних серед своїх, а не серед окупантів.
До таких жертв, вважаю, належить і пані Г.Койнаш, яка часто пише цікаві статті і порушує наболілі питання, але часом не витримує "тискові" написаного антиукраїнського. У вище згаданій статті Перефарбований реалізм, пані Койнаш готова повірити всьому, що написав польський історик Мотика (Grzegorz Motyka: Ukrai?ska partyzantka 1942-1960 Warsawa, 2006), але не обізнана з відгуком-рецензією на цю книжку проф. Петра Потічного - учасника визвольних змагань. П. Потічний (рецензія опублікована в Українському журналі, Прага 2006, стор. 6) позитивно оцінює працю польського історика, який по науковому підходить до аналізу УПА, але, на жаль, не позбувся впливів деяких польських авторів, які про УПА писали різні пасквілі. Професор Потічний зазначає, що Мотика не витримав об"єктивности, коли говорить про трагічні вбивства поляків і українців - у поляків заменшує, в українців перебільшує.
Пані Койнаш наводить спогади про трагічне минуле 12- річного польського хлопця, який пережив удар від українців сокирою. Я ж знаю родину Ярослава Вайди, коли він 10-річний дивом врятувався, а його маму, 3 річного братика й 5 річну сестричку, 84 річного діда та інших 24-ох односельчан села Терка живцем спалили та розстріляли дальших 5 дідусів, а село зруйнували у липні 1946 р. солдати регулярної Польської армії. Польські історики не розслідують цю справу, незважаючи на те, що до суду подані і прізвища учасників частини цього війська.
Іншим документом про дії Армії Крайової, яку можна прирівняти до УПА, є книжка Петра Потічного (Павлокома 1941-1945: Історія села. Торонто-Львів 2001 р., 604 стор.), в якій ідеться про брутально розстріляних 366 мешканців Павлокоми відділами Армії Крайової 2-3 березня 1945 р.. У Павлокомі на пам"ять жертвам польський і український президенти минулого року відкрили меморіальний пам"ятник. Про інші злочини проти українців вже писав на сторінках Майдану Я.Стех і не тому, щоб домагатися якогось виправдання, покаяння, а задля того, щоб вбивства між цими двома сусідами більше ніколи не повторилися.
Тому нам слід знати добре свою історію і вчитися від німців і французів, як прощати один одному, а не як висувати звинувачення. Правда, слід завжди пам"ятати, що оборона не є тотожною з агресією, а українцям загарбання чужої території аж ніяк не закинеш! Вони обороняли батьківську землю. В Ізраїлі під сучасну пору проводять археологічні роскопки під арабською частиною міста Єрусалим, щоб довести, що це було місто заселене іюдеями у сиву давнину, а українцям імперські політики закидають, що вони боролися за своє визволення, за свою землю на власній території!
Пані Койнаш порушує багато проблем, але підхід до розгляду проблем не переконливий. Україна одинока країна у світі, де антидержавні організації на зразок Русского блоку, Родіна та інші вільно займаються діяльністю на розвалення країни, де безкарно спалюють державні символи, де знущаються з національних героїв, національної історії і мови, а пані Койнаш бачить небезпеку не в цих організаціях, але від організіції Свобода. Найбільша ж небезпека для всього українсьбкого суспільства приховується у потуранні антидержавних організацій, в першу чергу КПУ, яка настільки знахабніла, що хоче поставити іншому найбільшому катові України пам"ятник.
Дуже дивними і не зрозумілими звучать слова пані Койнаш: "те, що Ющенко та українські дипломати повторюють цифру жертв в 10 мільйонів, яка жодної критики не витримує, аніяк не сприяє відновленню правди. А як можна домагатися кримінальної відповідальності за заперечення акту геноциду української нації, коли навіть не всі дослідники вважають, що Голодомор підпадає під Конвенцію?"(Галя Койнаш, Перефарбований реалізм).Гадаю, що тут слід покликати на допомогу експерта-юриста Рафаєля Лемкіна Радянський геноцид в Україні, 1953 р. (Raphael Lemkin, 1900 - 1959), який фахово обґрунтував і науково довів, що Голодомор таки був Ґеноцидом українського народу (дивись також на Майдані: Сергій Грабовський: Голодомор, геноцид, істина: погляд третейського судді ( 22-11-2008 // // URLhttp://maidan.org.ua/static/mai/1227337113.htm: l Чому б не перекласти працю Р.Лемкіна на різні мови і поширити по світі, щоб світ на основі наукового й юридичного аналізу переконався про ґеноцид в Україні.
Під сучасну пору пору згадується 65 річниця звільнення в"язнів концтабору у Аушвіц і Ізраїль нагадує світові про Голокост. Ізраїль дбає про історичну пам"ять не тільки у себе, але й у світі, бо Голокост був великою трагедією його народу. Невже ж українці не здатні повчитися, що не "сусіди" Ізраїля визначили, чи Голокост був, але самі євреї це довели, а саму назву Голокост євреї завдячують Лекмкіну, який був визнаним міжнародним авторитетом! "Науковців" кремлів-ського зразка згадувати лише тоді, коли треба вказати, як не слід "досліджувати".
Євреї встановили число 6 мільйонів загиблих під час Голокосту і за сумніви щодо цього карають законом. А статистика щодо жертв Голодомору вже давно почала встановлюватися неукраїнцями - Дж.Мейсом та Р.Конквестом, недавно підтверджена на основі архівних досліджень СБУ і зараз дивно читати з під пера українки, що "цифра 10 мільйонів критики не витримує", а що 20 мільйонів "критику" витримає!"? Тут доречно нагадати, що у США 22.01.2010 на каналі Fox TV у програмі Revolutionary Holocaust Glenn Beck Program on Holodomor була згадана цифра понад десять мільйонів загиблих від голоду, а загальна кількість жертв комуністичної диктатури оцінено на 70 мільйонів! Ведучий програми Ґлен Бек зазначив, що про Голокост справедливо вже знає цілий світ, український Геноцид голодом тоталітарний комуністичний режим хотів замовчати і заперечити, що йому десятками років вдавалося!
Український суд, який недавно визнав злочинців Голодомору, повинен стати лише початком для повного очищення України від злочинців, які за податкові гроші "трансплянтують" катові України ніс. Якщо ж нема довіри до своїх суддів, то на сьогодні існує европейський суд, який здатний незалежно розглянути злочини проти людства колишніх союзників А.Гітлера. А то часом вийде так, як у справі Дем"янюка, коли тих, хто надавав накази сторожам та солдатам, суд звільнить, а перед суд поставлять сторожів складів, в яких зберігалося збіжжя, мовляв, вони винні в Голодоморі.
Вище згадана стаття Галі Койнаш дуже переймається правдою, бо мовляв досить було комуністичної брехні. Але ж правда є лише одна, а саме та, що українці боролися на своїх етнічних землях, що українці ніколи не зазіхали на чужу територію, на чужу історію, на чужу мову, на чуже добро, а правди ніде діти, ще й досі не мають правди щодо національного складу ВР України!
Брак знань минулого перешкоджає українцям будувати майбутнє! Словаки за коротший час незалежности стали цивілізованою европейською країною, до них можна зарахувати і балтійські та азійські республіки, але головним у цих країнах було знання свого минулого, яке й допомагає їм будувати майбутнє.
Сусіди України самі визначають, хто є героями їхнього минуло і сучасного, а деякі українці хочуть, щоб їхніх героїв вибирали чужинці.
За 18 років був час стати дорослим, а якщо не вистачило часу, то слід записатись на додаткові курси! У світі освіти запроваджена практика здавати іспити на другий і третій раз, а українці на перший раз, так виглядає, не зуміли скласти іспит, щоб стати дорослими.
Може слід пригадати ідеали, за які постраждали десятки мільйонів українців за час імперського поневолення, а в цьому допоміжним стануть знання свого минулого, без якого не побудувати майбутнього. А.Айнштайн (в Україні його пишуть Ейнштейн), казав, що "Доброта, краса та правда були тими ідеалами, які освітлювали мій життєвий шлях і увесь час надавали мені нову сміливість зустрічати життя бадьоро".
Можливо перед виборами президента спогад на ідеали українців 20-річної давности допоможе зробити правильний вибір!

Йосиф Сірка, Торонто

Коментрар Богдана Гордасевича: сказано багато актуального, навіть начебто прогресивного і розумного, проте я не маю бажання вступати у дискусію, бо у мене є одне запитання до автора: якщо ви так любите Україну і переживаєте за неї, то чого ви сидите досі в Торонто за океаном в Канаді, а не перебрались до рідної батьківщини? Чи не тому, що любити на безпечній відстані вигідніше, аніж перебуваючи безпосередньо у вирі подій непростого українського життя?
Скажу відверто: якщо до 24 серпня 1991 р. всіх емігрантів з України я рахував мучениками, яких злочинний комуністичний тоталітарний режим позбавив батьківщини через загрозу арештів і смерті, то після вказаної дати незалежності України я всіх подібних емігрантів-"патріотів", які не повернулись на постійне життя (постійне, а не гостювання!) - я їх всіх вважаю зрадниками батьківщини в повному розумінні цього слова. Якщо цю образу "зрадників батьківщини" українські емігранти незаслужено мали від радянської влади періоду СРСР, то від часу утворення Соборної Самостійної Української Держави всі ці емігранти набули значення зрадників у повному об'ємі цього поняття.  Все. Крапка. І не вчить нас жити, боягузи.
Одразу зазначу, що не вважаю такими зрадниками тих емігрантів, які свідомо виїхали з України просто жити в іншій частині світу назавжди - це нормальне право кожної вільної людини обирати собі краще місце для життя. Я ніколи не дорікну нашим емігрантам-заробітчанам, яких біда погнала по світах. Ні навіть митцям та спортсменам, що виїхали в пошуках більших достатків і слави.
Але я органічно гидую всіма тими українськими лжепатріотами,  що "жити не можуть без неньки-України, бо безмежно її люблять", але виключно на відстані з далекого-далека, перебуваючи у благополуччі життя інших країн світу. Це все одно, що кохати бідну гарну сироту, а жити в шлюбі з гидкою богачкою, бо не хочеться тягару обов'язків та праці спільно з коханою підніматись з біди.
Все. Геть у небуття емігрантське сміття, зрадники і боягузи, радники-порадники - не вам нас судити-обсуджувати і осуджувати! Ми без миршавих розберемось в Україні, хто чого вартий? Це і через вас ми у такому багні злиднів і розвалу, бо ви пробалакали Україну замість розбудовувати її державність спільно з громадою краю! Гірше того: я маю багато доказів, що українська еміграція значною мірою профінансувала теперішнє антиукраїнське кодло комуно-кедебіської номенклатури в Україні, збагативши його своїми " яко пожертвами на розбудову неньки-України", але то потребує окремої праці, а мені шкода витрачати її на доведення речей, яких вже не змінити. Просто я стверджую однозначно одразу висновок: вся існуюча українська націоналістична еміграція після 24  серпня 1991 р.  заслуговує тільки на одне - бути забутою без жодних ноток вдячності в Україні, а навіть навпаки з осадом огиди, як щодо справді зрадників і нікчем. А хіба це не так? Доведіть.

Львів-Рясне   

Мені часто доводиться промовляти іронічну фразу "Я демократ і ніколи не нав*язую своїх поглядів тим, хто їх поділяє"
Чудово розумію, що ми вийшли з сумнозвісного "демократичного централізму", як офіційно називався в СРСР існуючий тоталітаризм, але вже набридло за 20 років бачити, як людина стверджує свої демократичні погляди тим, що зобов*язує оточуючих визнати їх істиність без права на сумнів. І зачасту це є люди, що жертвенно присвятили себе до боротьби з тоталитарною системою. Парадокс, що зачасту переходить в норму.
Всі знаю значення слова демократія, як поєднання двох грецьких слів "демос" - народ і "кратос" - влада. Просто подиву гідно те миттєве перевтілення будь-кого в те "кратос" з повним ігноруванням отого "демос". Хто стає владою - перестає бути народом, тобто перестає ототожнювати себе з народом. Вони вже над народом, майже боги...
З іншого боку теж проходить цікаве перевтілення, бо хто не став при владі - теж не стає народом, а піднімається в іпостасі яко архангел, і криє матом і народ, який обрав і терпить цю огидну владу, і, зрозуміло, обливає лайном саму владу всіх рівнів. І це фактично кожен в Україні, а звідси виходить, що народу як такого у нас і нема. Нема демоса! Всі кратос!
Отож про демократію в Україні говорити безглуздо. Так само і про економічний добробут, бо його творить народ своєю працею, а у нас всі при керівництві зайняті.
І сміх - і гріх, але так воно є. Моя думка тут однозначна: поки народ і влада не усвідомлять, що вони є одне ціле - чогось доброго в Україні чекати марно.
Мені сподобалась відповідь одного чоловіка емігранту-націоналісту, що ганив Україну, бо вона не така, якою мала бути на його думку. Було досить неприємно чути обвинувачення від людини, яка жила в добрах закордону і наїжджала в Україну яко речник істин. І тоді один чоловік сказав наступне: "А знаєте, ми любимо Україну такою, якою вона є і вам радимо того. Іншої України нема."
Розумію, що негараздів у нас повно, одначе, одначе, одначе... В цьому питанні є тільки одне рішення: коли народ стане владою, а влада - народом, тоді постане процвітаюча Україна.

Богдан Гордасевич
Львів-Рясне   

Коли Тігіпко радився, в Молдавії оголосили виходной.У Сергія Тігіпка така сильна харізма, що його біг-борди не клеять, а кладуть штукатуркой.

Коли Тігіпко заходить в Кабмін, він правіряє в охраніків дрес-код.

На Сергія Тігіпко було совершено 267 покушєній. Всі вони зафіксовані на Байковом кладовищі.

Януковіч памітив шо кали Тігіпко стоїть у ніво за спіной, рукі самі поднімаються вгору і здаються.

Сергій Тігіпко такий сильний, що може буть одночасно і у власті і в апазиції.

Людміла Гурчєнко однажди поцеловала Сергія Тігіпко і помолодєла на 10 лет.

Кали Тігіпко смотріть фільми ужасів, там нікого не убівають.

У сомалійських піратів в каюті висить плакат Сергія Тігіпко.Чак Норіс поетому баїться приїхать в Україну!!!

Сергій Тігіпко може за 1 мінуту написати 3 податкових кодекса і 2 бюджета.

Британській учоні памітили, шо кали па телевізору показують Сергія Тігіпко в країні увелічуються надої молока, рождаємость і зменшуються сердечно-сосудістиє заболєванія.

Павел Глоба перед тим як дєлать прогнози, всегда звонить Сергію Тгігіпко

Однажди на дєнь рождєнія Тігіпко, Мадонна і Леді Гага посварилися хто буде перший вітать імєниника. До сіх пор не размавляють друг с другом.

Партію «Сильна Україна» Сергій Тігіпко зареєстрував сілой мислі!Гривні на яких стаїть подпісь Тігіпка, не мнуться і не горять!

Синяк у Путіна, ви вже поняли откуда взявся??

Арнольд Шварцнегер баїться зафоловити Тігіпко в твітері!!

Сергій Тігіпко прінімає «Таміфлю» вмєсто аскорбінок

Каждоє напісаноє слово «Тігіпко» укорачіваєт жизнь на цілу сутку!!!

Сергій Тігіпко настільки сильний, шо іногда аж сам дивується: Чому імєно Україна???

Однажди Віталій Клічко наступив Тігіпко на ногу... І 3 года не виходив на рінг.

Машина в яку сідає Сергій Тігіпко, автоматічєскі стає бронірованой

В армії Тігіпко служив сапьором і однажди ашибся аж 9 разів

Кажде участіє Тігіпко в засіданні Кабміну, зменшує інфляцію в країні на 0,1%.

У Сергія Тігіпко така сильна сила волі, шо він уже 2 года не прінімаєт Растішку!

В школі Сергія Тігіпко ніколи не викликали к доскє. Учітєля самі приносили доску до нього

Піджак Сергія Тігіпко поднімают одначасно 10 домохазяєк, а стірають єго в доменой пєчі.

Слова гімну «Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці» передбачили народження Сергія Тігіпко!

Сергій Тігіпко спить с откритимі глазамі!

Однажди із-за пробок Сергій Тігіпко опаздивал на работу. Так в Днепропетровску зявилося мєтро.

Сергій Тігіпко за раз зїдає 2 пражиткових мінімума і кампот!Сергій Тігіпко ніколи не плаче.Даже кали пропав його любімий мішка Тєдді

Сергій Тігіпко за обєдений перерив встигає передивиться всю Санта Барбару.

Ніл Армстронг палетів на Луну бо задолжав був Сергію Тігіпко.

Сергій Тіігіпко всегда поступається слабшим. Імено тому Януковіч стал прєзідентом.

Україна ніколи не забуде Сергія Тігіпко, за те, що він зрабив її сильною!

http://newzz.in.ua/newzz/1148852845-sergij-tigipko-za-raz-zyidaye-2-prazhitkovix-minimuma-i-kampot.html