далі - тут: http://www.pravda.com.ua/articles/2010/12/16/5683100/

Я вирішив доречним навести цей розділ з виданої до 100-річчя Степана Бандери книги-збірника дискусійних статтей про щю видатну людину за моєю ініціативою та упорядкуванням у львівському видавництві "Тріада плюс" 2010 р. і вона є в книгарнях Львова.

Нагадую, що 1 січня - чергова 102-а річниця народження Степана Бандери, отож  всіх небайдужих прошу відзначити цю дату заходами за власною ініціативою і на власний розсуд


Степан Бандера - Лицар Чину

Богдан Гордасевич

Відповідь Кирилу Александрову на статтю "Бандера: постскриптум "москальского" историка".

"Понять и простить - совершенно разные вещи: понять можно без желания изучаемого объекта, а простить без просьбы о прощении нельзя! Провина есть осознание  своего поступка плохим, а если кто-либо уверен в правильности своих действий и ни о каком прощении не просит - кто, за что и главное: зачем?!- может его простить? Полная несуразица, а каков запев - такова и песня"  Жорж Дикий
 
Не кожна провокація є на шкоду. Так, матеріали російського історика Кирила Александрова з Санкт-Петербурга про Степана Бандеру підштовхнула до цікавої дискусії у тому числі з участю і наших "рідних" провокаторів. І тоді я подумав, що як учасник трьох перевидань книги письменниці Галини Гордасевич "Степан Бандера: людина і міф" маю право, а можливо, що і зобов'язаний висловити своє бачення цього проблемного етапу української історії, яким є боротьба Організації Українських Націоналістів та Української Повстанської Армії.[ далі ]

   Починаючи з 1991-го року Україна шукає свій шлях розвитку кидаючись від однієї крайності в іншу. Ми завжди шукали собі друзів серед впливових країн та організацій - Росія, США, НАТО, ЄС, навіть Китай. Але чи були ми справді незалежні, чи були економічно і політично незалежні? Мабуть, що ні...



   Читаючи Збігнева Бзежинського можна виокремити Україну як геополітичний центр, тобто місце де збігаються інтереси кількох геополітичних гравців. Можливо сприймати позицію одного західного політолога, як позицію всього Заходу трохи безглуздо, але ця людина протягом десятків років була і є радником всіх без виключення Президентів США у дипломатичних справах. Отож все-ж таки розмірковування цієї людини треба сприймати як світоглядну доктрину Західної цивілізації та США насамперед.

   В своїй найвідомішій праці "Велика шахова дошка", Збігнев пише про те, що Україна - це єдиний шанс для відродження Росії як великої держави. Аргументуючи цю ідею він наводить факти того, що Україна - великий промисловий, науковий, економічний центр із стратегічними виробництвами які просто відсутні у Росії, а також геополітичний плацдарм з виходом у Азіатський і Європейський регіони, також критично важливим політолог називає ресурсний та людський потенціал України. У разі-ж переходу нашої країни під вплив Москви стає можливим відродження СРСР-2 і перенесення нового геополітичного центру до Польщі. Отож роблячи коротке резюме ми можемо зрозуміти, що з точки зору Заходу ми розглядаємося як "ласий шматок" для Росії, тобто в певному розумінні, як предмет торгу в певній політичній ситуації.

   З точки зору Росії ми розглядаємося через призму неоімперських амбіцій - як частина "своєї" території, що втрачена "чомусь". Тут також велике значення відіграє самобутня ідентифікація - без України Росія не Русь, а лише територія часткового слов'янського впливу. Важливим фактором є те, що критичні промислові і військові виробництва для Росії знаходяться саме в Україні. Зокрема не секрет, що Росія нездатна без України будувати гелікоптери, чи стратегічні ракети. Але особливістю "братерської" політики є те, що українці відтісняються на другий план (стаючи "молодшим братом", але тут питання де була Москва, а де Київ 1000 років тому), починається політика асиміляції і геноциду українців як нації (комплекс національної недозрілості росіян) та відвертий грабунок українських надбань.

   Для Європи ми лише буфер між ними і Азією, що має триматися міцно і не відхилятися в один із боків. Європа може не боятися Росії допоки існує буфер - Україна. Окрім того українці - дешева, кваліфікована і "біла" робоча сила, українські підприємства - постачальники дешевого металу та дешевої електроенергії, що в поєднанні дає можливість європейцям виробляти задешево високотехнологічні товари та продавати їх задорого нам-же. Важливим фактором є транзитний ресурс нашої країни, що є невід'ємною частиною енергетичної інфраструктури ЄС. Не треба бавити себе ілюзією - "Стара Європа" радше прийме Туреччину до себе, аніж Україну. Найнадійнішими друзями можуть виступати нові члени ЄС - особливо Польща та країни Прибалтики, але й тут треба завжди тримати "ніс по вітру".


   В світі не існує самодостатніх держав, але існують держави, що здатні забезпечити себе основними виробничими і життєнеобхідними ресурсами. Причому серед цього списку слід виокремити Японію - країну в якій майже відсутні ресурси, по суті країна на скелях, але тим не менш друга (після США) економіка світу, що змогла за допомогою новітніх технологій забезпечити себе енергоресурсами.


   В сучасному світі проблеми обороноздатності вирішуються шляхом створення надсучасних технологічних озброєнь (Швеція), шляхом створення військових об'єднань і блоків (накшталт НАТО), створенням зброї масового знищення, або створення масового мобілізаційного ресурсу (Швейцарія). При цьому всьому усі сусідні з нами держави (окрім Молдови) так чи інакше але обрали один із цих шляхіів розвитку, Україна-ж залишилася фактично беззахисною на роздоріжжі.

   Культурна самоідентифікація та культурна незалежність - є одним із головних пріорітетів розвитку сучасної сильної держави. Найяскравіший приклад - Тайвань, Південна Корея, Японія - країни де визначальними стала культурна самоідентифікація та в певному чині націоналізм. Повернувшись до своєї національної культури комуністичний Китай досяг дивовижних результатів в економіці, такий-же фактор присутній і в успіху США, коли навіть розрізнені здавалося-б культури були об'єднані у одній нації - американській. Ви спитайте у американця хто найкраща нація - він відповість, що американці, при цьому він "нагне" будь-якого друга і союзника в цьому плані. Успішна держава сьогодні - це держава національного егоїзму, держава де нація усвідомлює себе кращою за інші нації й таким чином формує сама собі стимул до лідерства, що призводить до процвітання. Без культурної самоідентифікації ми ніщо.



   Найбільш успішні економіки світу сформували свої сильні фінансові системи - системи завдяки яким державі забезпечується стабільність, а економіці запаси фінансових ресурсів на "чорний день". Окрім того могутня фінансова система у глобалізованому світі відіграє роль важеля на зовнішню політику. По суті успішно існують три моделі: американська, японська, німецька. Також деякі дослідники виділяють корейську, китайську та інші - але по факту всі інші фінансові моделі є лише продовженням основних. Суть фінансових систем трьох типів у слідуючому: модель США - це модель в якій нація володіє всіма великими корпораціями, оскільки розвиток фондових бірж надає можливість простим американцям купувати акції національних компаній, інвестуючи американські гроші в американську економіку.
Німецька модель - робітники мають беспрецендентні важелі контролі на підприємства через профспілки, оскільки роль працівника в фінансовій системі вважаються однією з ключових та закріплена законом. Японська модель - всі великі компанії взаємопов'язані між собою, у разі виникнення фінансових негараздів вся економіка миттєво реагує на кризу і ліквідовує її.


   Інноваційна економіка - фактор успіху останніх 30 років. Саме завдяки такому типу економік з'явилися успішні "тигри" - Ірландія, Тайвань, Південна Корея, Гонконг, Сінгапур, а також великі світові держави - Німеччина, Японія. Створення умов для розвитку нових технологій - це пріоритет для будь-якої успішної держави. На сьогоднішній день цінність нематеріальних активів більша за цінність матеріальних. Держави, що виробляють стають другорядними, а держави що думають стають лідерами.

  ДАЛІ БУДЕ
  

http://www.youtube.com/watch?v=LZqYp2Idec8

Світе тихий, краю милий,
Моя Україно,
За що тебе сплюндровано,
За що, мамо, гинеш?
Чи ти рано до схід сонця
Богу не молилась,
Чи ти діточок непевних
Звичаю не вчила?
«Молилася, турбувалась,
День і ніч не спала,
Малих діток доглядала,
Звичаю навчала.
Виростали мої квіти,
Мої добрі діти,
Панувала і я колись
На широкім світі,
Панувала… Ой Богдане!
Нерозумний сину!
Подивись тепер на матір,
На свою Вкраїну,
Що, колишучи, співала
Про свою недолю,
Що, співаючи, ридала,
Виглядала волю.
Ой Богдане, Богданочку,
Якби була знала,
У колисці б задушила,
Під серцем приспала.
Степи мої запродані
Жидові, німоті,
Сини мої на чужині,
На чужій роботі.
Дніпро, брат мій, висихає,
Мене покидає,
І могили мої милі
Москаль розриває...
Нехай риє, розкопує,
Не своє шукає,
А тим часом перевертні
Нехай підростають
Та поможуть москалеві
Господарювати,
Та з матері полатану
Сорочку знімати.
Помагайте, недолюдки,
Матір катувати».

Начетверо розкопана,
Розрита могила.
Чого вони там шукали?
Що там схоронили
Старі батьки? Ех, якби-то,
Якби-то найшли те, що там схоронили,
Не плакали б діти, мати не журилась.

Незважаючи на численні замітки у ЗМІ, тема національних проектів в Україні так і залишилась нерозкритою. У даній статті я спробую розставити всі крапки над "і" та написати про підводні камені, які лежать за начебто красивою ідеєю. Стаття викладена у стилі американських депеш, які так щедро оприлюднив сайт Wikileaks, за що принагідно дякую Джуліану Ассанжу :-).  

ТЕМА: Що приховують національні проекти?

1. Резюме: національні проекти - ідея з російським присмаком, орієнтована на отримання надприбутків від лобізму, відкатів та розкрадання бюджетних коштів. Керівник проекту - Владислав Каськів змушений балансувати між бізнес-інтересами групи Льовочкіна-Фірташа і груп Клюєва та Ахметова. Більшість проектів пов'язані з будівництвом великих об'єктів протягом тривалого часу, що дає можливість використовувати нелегальні схеми отримання доходів. У проект "Енергія природи" вкладено державні кошти, але прибуток отримає іноземна фірма, яку пов'язують із Клюєвим і яка звільнена від сплати основних податків. Продаж "сонячної" енергії операторам за п'ятикратно завищеною ціною призведе до підвищення тарифів для населення за користування електроенергією. Проект "Олімпійська надія 2022" не допоможе розвитку зимового спорту чи підготовці спортсменів, бо орієнтований на будівництво готелів і заможних курортів для іноземних відвідувачів. Мотиви призначення Владислава Каськіва керівником нацпроектів - його гіпотетична роль цапа-відбувайла у майбутній кримінальній справі щодо застосування  корупційних схем при здійснені національних проектів.

Продовження тут: http://ukrainaponaduse.blogspot.com/2010/12/blog-post_3666.html

Станіслав Полянський для сайту  "Україна понад усе!"

Штовхаюсь я; аж землячок,
Спасибі, признався,
З циновими гудзиками:
«Де ты здесь узялся?»
«З України». —  «Так як же ты
Й говорыть не вмиєш
По-здешему?» —  «Ба ні,— кажу,—
Говорить умію.
               Та не хочу».

Тарас Шевченко  «Сон»

Світ постійно змінюється. Глобалізація економічних стосунків та міграції народів сучасного світу творять нову ситуацію, коли такі явища, як націоналізм чи навіть патріотизм - стають рудиментарними поняттями. Справа навіть не в домінанті космополізму, як світоглядної позиції для майбутнього людства, скільки в тому, що людина стає мобільною, бо такими є вимога часу. Мобільність позначається у психологічній готовності людини в разі необхідності покращити своє життя - міняти фах, місце проживання, мову і навіть громадянство.
Погодьтесь, що зараз мало кого мучать докори сумління від переміни наведенних позицій. Найбільш наглядним свідченням тому є спорт, що колись був головним брендом кожної з країн: видатні спортсмени були окрасою гордості кожної країни і їх населення. А тепер національні збірні команди тренують іноземні фахівці як норма, не кажучі за міграції спортсменів, коли змагаються команди з різних країн, де їх громадяни виступають за команди іншої країни-суперниці. Дивні парадокси, які одночасно формують інакшу психічну домінанту мільйонів вболівальників. Ми дружно вболіваємо за нашу команду в міжнародному чемпіонаті, а в команді нема не просто етнічних українців, а навіть громадян України. Що це тоді? Чисто   номінальне переживання за фантом поняття «наш клуб» чи «наша команда»,
де нема абсолютно тих, кого можна назвати «нашими». І чи не правильніше
називати ці змагання вже не міжнародними, а міждержавними?
Цей затяжний вступ був задля того, щоб однозначно стверджувати: поняття націоналізму та патріотизму стають виключно добровільною якістю кожної
окремої людини. Тобто стають сферою виключно суб*єктивного формування та існування, як он у Тараса Шевченка в словах з епіграфа цього матеріалу. Монолітні психічні стани людей стосовно державного патріотизму, як це особливо практикувалось у тоталітарних державах типу СРСР, чи поєднання державного патріотизму і націоналізму, як це практикувалось у багатьох країнах світу - відійшли у минуле. В сучасних умовах етнічний націоналізм як і державний патріотизм стали з обов*язків «апріорі за фактом народження» на теперішній час постають як зовсім необов*язкові чинники і все вирішує сама людина поокремо на рівні суб*єктивного «хочу - не хочу». Виходячи з цього я прийняв для себе особисто рішення: я хочу бути українським націоналістом і патріотом України - хочу! І при тому мене не дуже цікавить рішення і позиції тої сукупності людей, що живе поряд. Подібно як у вірі - кожен визначається в першу чергу сам, як і сам наповнює зміст, форму і насиченність свого спілкування з Богом.
Моє кредо чітке - ніхто, окрім самої людини, не може визначити, що має бути вкладено в такі поняття, як: любов до метері, любов до жінки, любов до дітей, любов до нації, любов до країни і держави, любов до світу, любов до життя тощо. Вказувати особі що і як це має бути у вигляді усталенних норм - для мене є смішним і неетичним. Я досить довго йшов до розуміння цього, тому що звичка до колективної думки і позиції була домінуючою, особливо для «народженних в СРСР». Як і зворотня екстраполяція самоодержавлення, коли особа стає свідомим і ще більше - підсвідомим представником месіанства колективної волі.
Горезвісний механізм суб*єктивної самодисципліни типу «наказ партії» або
«так треба задля інтересів Родіни», який пробують запровадити в сучасному українському суспільстві деякі політики, є безнадійним шляхом в нікуди. Водночас не можу стверджувати категорично, що індивідуальний націоналізм і патріотизм теж єдино правильний шлях - та ні, це просто один з чисельних стежок цього безкінечного світу.
Річ у тому, що людина формується як людина завдяки існуючим суспільним нормам, що на неї впливають. Ці норми є зовнішні примусові у вигляді законів, та норми внутрішні, які виникають в людині в процесі розвитку та виховання, і є
добровільними моральними нормами. Без цього взаємозв*язку норм суспільних і норм моральних світ давно перестав би існувати, про що вже сказано багато і ще можна багато говорити, але я хочу зосередитись на іншому феномені: є досить парадоксальне явище, коли інетлектуальна людина переживає суспільні вади як особисті, бореться з ними, кажучи: «О, люди, чому ви такі недосконалі?», а позатим цю саму людину мучить питання: «Ну чому я не такий, як всі?» Своєрідний феномен «білої ворони», як ось у мене самого.
Я народився і першу частину життя у 25 років прожив у місті Донецьку - столиці Донбасу, а другу половину життя я живу в столиці Галичини - місті Львові. В сучасній Україні ці регіонинайчастіше протиставляють одене-одному як антитези, але коли справа доходить від абстракцій до конкретики, то виявляється все до смішного однаково. Власне знаючи про це, я у розмовах з людьми, які виказували негативні позиції як западенець - проти східняквів або навпаки, то моїм головним аргументом було і є запитання: «А ви там особисто були? Ні? То поїдьте і хоч з  тиждень поживіть у Донецьку ( у Львові)». Не даремно є приповідка, що краще раз побачити, чим сто раз почути. Нема іншого засобу переконати людину, що на звичному побутовому рівні у Львові нема націоналізму і русофобії, як постійного традиційного агресивного явища, про що сформована стала думка у східних регіонах завдяки ще радянській і теперішній пропаганді українофобів всіх мастей. Навпаки, в Донецьку нема агресивного масового антиукраїнства, як в тому переконані західняки. Все це переважно відбувається на рівні політичних технологій маніпулювання свідомістю людей і не більше того, тому що якби цей
антагонізм існував насправді масово - держава б давно поділилась на шматки. Найяскравіший тому приклад, коли після відомих буремних подій президентом України став Віктор Ющенко - східняки з прикрістю для себе визнали це і  підчинились, як ось тепер підчинились західняки обранню президентом України Віктора Януковича. Зрозуміло, що це не означає абсолюту на майбутнє, але про сучасний стан взаємовідносин говорить досить однозначно: ми всі хочемо жити в мирі і злагоді. Ми всі хочемо жити в нормальних обставинах свобод і порядку нормальної демократичної правової держави. Я переконаний, що цю ідею однозначно підтримують в усіх регіонах України всі її громадяни. І це є головним фундаментом для розбудови нашої держави.
За минулі 20 років Україна відбулась як світова держава, а також відбулось психічне закріплення поняття державності в масі її населення, що є дуже важливим. Залишилась «маленька дрібничка»: активізувати це усвідомлення державності громадянами України у особисту площину кожного поокремо. Потрібно перевести наш український соціум з стану пасивності соціального
жебракування (иждивенчества), до чого його привчила колишня імперська
влада СРСР: держава має кожного забезпечити його часткою соціального  благополуччя, - і перевести у стан соціально-індивідуальної активності, що вже досить розповсюджена серед молоді, коли людина чітко вірить, що її життя залежить в першу чергу від неї самої, отож вона не очікує подачок від суспільства і держави, а вимагає (не просить!) створення їй належних умов для цього. Нова доба вимагає нового духовного змісту життя! Людина стає активним творцем свого життя, активним творцем життя суспільства і держави, а також і в загальному - всього Світу. Так, панове, і не інакше. Щоб стати таким творцем, кожній людині неодмінно стануть потрібні критерії самоідентифікації - цього вимагає сам зміст подібного стилю життя: дерево може бути міцним тільки маючи сильне коріння. Цим корінням для кожної людини є його родина, рід, друзі і знайомі, його етнічна спадщина, духовна, територіальна, державна, тощо.
Тобто кожна людина є унікальною композицією ментального характеру, чим
вона може плідно скористатись, але... не зобов*язана! Тобто висновок у мене один: якщо хочеш бути Людиною - будь нею! А не хочеш - не будь.
В моєму розумінні складовими змісту тези «бути Людиною» є такі чинники,
як любов і повага до батьків, родини, землі, де зріс, етносу, якому належиш, інакше кажучи - націоналізм, до держави, яка є твоєю, поки ти цього хочеш, що є патріотизмом, ну і так далі. Всього не перелічити, як і не є все обов*язковим кожному. Можна бути і таким, яким є продовження рядків Тараса Шевченка в поемі «Сон», винесенних мною до епіграфа, якими я і завершую замість епілогу свій невеличкий роздум з можиливим його подальшим продовженням стосовно індивідуального націоналізму.

— «Экой чудак!
        Я вси входы знаю,
    Я тут служу; коли хочеш,
    В дворец попитаюсь
    Ввесты тебе. Только, знаєш,
    Мы, брат, просвищенны,—
    Не поскупись полтинкою...»
    Цур тобі, мерзенний
    Каламарю... І зробився
    Я знову незримий.

Богдан Гордасевич
Львів-Рясне

В якості додатка я подаю свою статтю, написану 21 рік тому в Донецьку і
опубліковану мовою орігіналу в російськомовній газеті "Комсомолець Донбасса"

Екологія наших душ
(Роздуми молодої людини про національну самосвідомість)

Дивно вам чи не дивно буде від такої моєї думки, але іноді шкодуєш за тими ще недавно минулими часами. Чому? А тому, що я належу до покоління, яке не без іронії, але правдиво, називає себе "дітьми застою". Пригадую, як нас вчили писати твори в школі: ось тобі біла фарба, ось чорна і давай вимальовуй білий промінь світла в темному царстві. Все ясно! Чи про той же націоналізм і інтернаціоналізм сказали б написати. Та скільки завгодно: тільки встигай вишукувати і строчити все погане про перше, а все хороше - про друге. Знову повна ясність. Хороші були часи: просто жилось, щасливо. І ми були людьми простими, щасливо-дебільними. Бувало урвеш щось з імпортних шмоток або нап'єшся вдризг - і наче в раю побував. Тепер не те - виявляється це був зовсім не рай. Виявляється, ми не просто придатки до різних машин та коліщатка великої державної машини, а люди. Виявляється, багато з того, що нам говорили і чому ми вірили - неправда. Багато ще чого виявляється... А жити далі як? Чому вірити? Кому вірити? Хто його знає? Хай кожен шукає відповіді сам, а для себе я знайшов таку відповідь, щоб далі добре жити - треба повірити самому собі! Так, повірити самому собі. В житті мені на власному досвіді приходилось пересвідчитись з того, де мені говорили правду, а де - брехали. Однак найцікавішим є те, що коли в мене одразу закрадався сумнів стосовно того чи іншого "дуже правдивого" повідомлення, то практично завжди потім вияснялось, що це - абсолютна брехня! Саме одною з таких тем було для мене і питання націоналізму та інтернаціоналізму.
В школі нас вчили, як я вже зазначав, що націоналізм - це погано, а інтернаціоналізм - це добре. І з того часу посів мене сумнів непорозуміння: як може існувати інтернаціональне без національного? Як людина може любити рівноправно всі інші нації, коли вона не любить власної нації? Виходило ж бо, що любити свою націю не можна, бо це бач прояви націоналізму, а от всі інші - мусиш, бо це вже виявлення інтернаціоналізму. Попробуй зрозуміти подібне безглуздя? Невже можна вчити тому, що любити свою матір сильніше всього на світі є поганим, бо треба рівноправно любити всіх матерів? Але нас саме так вчили! Так вчили! Тому для багатьох буде далеко не риторичним питання: а чиї ж ми діти?
В Оттоманській Туреччині існував такий звичай: з усіх поневолених слов’янських народів турки забирали як данину хлопчиків у віці 6-12 років, з яких в спеціальних закладах виховували професійних воїнів-яничарів. Їх виховували так, щоб хлопчики забули все про своє минуле: про своїх батьків, про рідний дім, рідний край, - абсолютно про все! І тоді ці хлопчики ставали ідеальними воїнами: вони безвідмовно виконували будь-який наказ чи команду. Вони могли вбити навіть рідну мати, бо не знали, що таке є матір, що таке є любов до матері і для чого
все оце потрібно... То хто ж ми? Чиї ми діти?
А може, всі ці балачки зайві? А , може, все так і треба? Ми  ж бо своїх батьків вбивати не будемо, а просто здамо їх в будинок для немічних людей - і нема проблем!
Що ж, кожна людина має право сама обирати свій шлях у житті і сама визначає відповідно свої потреби та цілі. Комусь досить для щастя бездумно виконувати чиїсь накази, урвати більший шматок, ніж у інших, і жирувати, пишаючись з своєї "величі". Всі ми маємо право на щастя, в тому числі і на таке. Але якщо хтось почуває себе нещасливим, то хай задумається над тим, що я зараз далі скажу. В цьому світі все дуже взаємопов’язано, і ми маємо вже багато доказів того, коли насильницьке знищення одної незначної начебто ланки нашої матері-Природи призводить до руйнації цілих її систем. Прикладом тому може бути та страшна
екологічна криза, яка утворилась навколо нас. На жаль, перед нами постає куди ще страшніша криза - криза духовна. Прийшов час подумати про екологію наших душ.
Скільки років та десятиліть нам твердили, що душі нема і тому турбуватися про неї нема чого. Але душа в людини є: саме вона болить і плаче в кожного від горя і нещасть, від ницості і порожнечі нашого існування. Алкоголізм, наркоманія, токсикоманія - все це наслідки, все це засоби, якими люди дурманять собі голову і відключають душу. Щоб заповнити свою духовну порожнечу, люди кидаються в релігію, в сектантство, в містику і ще бог зна куди. Бо ж болить та неіснуюча душа! Болить! Болить!.. А, може вона болить саме тому, що перетнули ті ланки, які єднали нашу душу з духовним багатством рідного народу, з отим величезним багатовічним національним надбанням, що є сутністю нації і національної самосвідомості. Може всі оті народні пісні, традиції, вірування та звичаї і є джерелами духовного живлення наших душ?
Спогляньте лишень на цю прекрасну гармонію національних духовних цінностей: в дитинстві - колискові пісні та казки; в юнацтві - легенди, героїчні пісні та історичні оповіді; в молодості - чаруючі пісні кохання, веселі молодечі забави; в зрілому віці - балади, думи, побутові пісні; в старості - збереження і передача своєї національної культури новим поколінням. То невже все це, що наш народ плекав віками на протязі тисячоліть, стало тепер зайвим? Невже можна відкинути і забути всю народну національну духовну культуру тільки через те, що від знання і дотримання її норм немає ніякої прямої матеріальної вигоди? Невже все це даремне і непотрібне?
Я вірю, що потрібне.
Я вірю, що кожній людині потрібне духовне багатство свого народу своєї нації для того щоб стати справді ЛЮДИНОЮ. Людиною сповненою чеснот, благородних устремлінь і героїчних справ! Бо тоді ти вже не просто якась там звичайна соціальна молекула - ні! Тоді Ти - представник свого народу серед інших народів світу! Ти - продовжувач історії свого народу і його національної культури! Ти - ланка, що єднає минуле твого народу з майбутнім! Твоє життя - це життя твого народу! Тому треба бути гідним цієї відповідальної і прекрасної місії, і якщо кожен з нас це усвідомить, то я вірю, що і для нього самого, і для його ближніх життя стане цікавішим, змістовнішим і щасливим. Я вірю в це, але знати певно, як і будь що інше в цьому світі - справа неможлива. Тож прошу лише задуматись над тим, чи є в усьому сказаному мною хоч невеличка доля істини?

Богдан Гордасевич
/опубліковано в газеті "Комсомолец Донбасса"
19 грудня 1989р. №241 м. Донецьк/

Засідання нового виконавчого комітету Одеської міськради пройшло без використання української мови, а документи міському голові подаватимуть лише російською.

Мер Одеси Олексій Костусєв запропонував спілкуватися російською на першому засіданні нового виконавчого комітету Одеської міськради.

Він попросив прийняти російську мову мовою спілкування в ході проведення засідання. Депутати одноголосно ухвалили рішення.

До того ж мер зажадав, щоб документи міському голові подавали також виключно російською.

У світлі прийнятого рішення, Костусєв заявив, що нова міськрада буде працювати значно ефективніше попередньої і пообіцяв усім нелегку працю на ниві благоустрою життя одеситів.

Відзначимо, попередній міський голова також спілкувався з депутатами російською мовою.

Як повідомлялося напочатку грудня, Одеська міськрада створила робочу групу з розробки програми "Розвиток та збереження російської мови в місті Одеса".

7 вересня у Верховній раді був зареєстрований проект закону "Про мови в Україні", внесений представниками коаліції Олександром Єфремовим, Петром Симоненком і Сергієм Гриневецьким.

Формально цей законопроект не робить російську мову другою державною, але надає їй право "вільного функціонування практично і всіх сферах діяльності", що рівнозначно офіційному статусу. Документом пропонується на законодавчому рівні визнати, що російська є для більшості громадян або рідною, або мовою щоденного спілкування.

Ухвалення закону про мови в Україні парламент відклав на невизначений термін.

ТСН.