Цитати з роману Ліни КОСТЕНКО «Записки українського самашедшого»
(«А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», 2010)
Абияк жили мої батьки, і батьки моїх батьків, і всі гарні порядні люди у цій частині світу завжди мусили жити абияк, задурені черговою владою, черговим режимом. Набридло. Абияк жити я більше не хочу. Сиділи колись за залізною завісою, ловили кожну вісточку зі світу, — інформація була нашою здобиччю. Тепер ми — здобич інформації. Скоро людство, як той святий Діонісій, ітиме з власною головою в руках, а на плечах у нього буде віртуальна голова, набахтурена абсурдом безвиході. Ми статисти духовної пустелі. Ми ґвинтики й шурупи віджилої системи, вона скрипить і розвалюється, продукти розпаду інтоксикують суспільство, і воно по інерції обирає й обирає тих самих. Великий народ обирає карликів, маріонеток, і що цікаво, — не він їх, а вони його сіпають за мотузочки у цьому політичному вертепі. Глуха ворожість оточує нашу мову, навіть тепер, у нашій власній державі. ми вже як нацменшина, кожне мурло тебе може образити. Я ж не можу кроку ступити, скрізь привертаю увагу, іноді навіть позитивну, але від цього не легше. Бо в самій природі цієї уваги є щось протиприродне, принизливе. Триста років ходимо по колу. З чим прийшли у двадцяте століття, з тим входимо і в двадцять перше. І жах не в тому, що щось зміниться, — жах у тому, що все може залишитися так само. Люди, як правило, бачать світ у діапазоні своїх проблем. Ну, ще в радіусі родини, країни, свого фаху, своїх інтересів. А якщо подивитися на світ у комплексі різних подій і явищ, виникає зовсім інша картина. Бачиш критичну масу катастроф. Тісно робиться на планеті, людство витісняє саме себе. Лінію фронту національного порятунку у нас давно вже тримають мертві. А перемогти можна, лише коли її тримають живі. Ми ушкоджене покоління. Ще від предків щось узяли, а нащадкам вже не маємо що передати. Мужчини імперських націй мислять категорією сили. Мужчини поневолених, але гордих, націй мислять категоріями свободи. Наївний ми народ, українці. Мріємо про свободу в умовах глобалізації. Випустили свою гривню з князями й поетами, коли вже не треба ні історії, ні поезії. Любимо свою Україну, яка ще не вмерла, боремося за свою мову, яка вже вмирає. Залежні від усіх і усього, будуємо незалежну державу. Та все дбаємо про злагоду в суспільстві, про консенсус і компроміс. Часом мені здається, що існує якийсь мозковий центр, що працює на самоліквідацію цієї держави, навіть не так руками її ворогів, як зусиллями власних тут ідіотів. Очевидно є люди, не талановиті до любові. І їх дедалі більше. Дикі ми люди, нема в нас покуття, є інтер’єр, є побутова техніка, стелажі й картини, а ікону нема де поставити. У нас на кожну проблему можна лягти й заснути. Прокинутись через сто років — а вона та сама. Інколи мені здається, що я не живу, а одбуваю життя. У нас всі так живуть. Сьогодні абияк, в надії, що завтра буде краще. А воно завтра та й завтра, і все уже позавчора. А життя як не було, так і нема. Коли факти розкидані у свідомості, то це лише факти. А коли їх звести докупи, це вже система. Важко любити розумну жінку. Завжди боїшся впасти в її очах. Мабуть, час уже нам приймати новий гімн — «Донбас порожняк не гоніт» і на біцепси нашої Незалежності наколоти тату Пальма Мерцалова. У Ватикані у святого Петра украли ключі від раю. Пекло, я так розумію, не замкнене.
52
![[info]](http://l-stat.livejournal.com/img/userinfo.gif){kind=small}
