Держави на захід від Росії були приречені на тісний оборонний союз, проте не змогли переступити через власні вузьконаціональні інтереси
Порівняно невеликі народи досить давно зрозуміли, що
єдиною можливістю зберегти власну свободу є об’єднання зусиль для захисту від великих та агресивних сусідів.
Від Балтії до Чорномор’я
Перші спроби згуртувати представників українського, польського, фінського, литовського, естонського, грузинського та різних мусульманських народів Російської імперії знайшли свій вияв у створеній 1916 року «Спілці поневолених Росією народів» (діяла до 1918-го). Її учасники розраховували, об’єднавши зусилля та скориставшись підтримкою Німеччини, визволити свої країни від іноземної окупації. Проте подальший досвід показав безпідставність сподівань звільнитися від поневолення з допомогою одного агресивного сусіда коштом іншого.
Негативний вплив військово-політичної нестабільності 1919 року на долю молодих держав Центрально-Східної Європи поглиблювався відсутністю узгодженої позиції держав Антанти щодо перспектив регіону.
У той час коли затиснута між трьома фронтами (польським, білим та червоним російським) Україна перебувала на межі втрати державної незалежності під загрозою інтервенцції з боку Радянської Росії, уряди Естонії, Латвії, Литви та Фінляндії, об’єднавши зусилля, шукали можливостей для збереження власної державності.
На кінець 1919-го керівництво згаданих країн було одностайним щодо необхідності тісного політичного об’єднання з метою захисту від німецького та російського реваншизму.
Під тиском небезпеки
У серпні 1919 року глава уряду Карл Маннергейм та міністр закордонних справ Рудольф Холсті виступили з ініціативою створення Балто-Чорноморського союзу для захисту від імперської агресії. На початку 1920 року Холсті вже заявив, що його країна готова сприяти тому, щоб й інші народи Росії, які хочуть звільнитися від її поневолення, приєдналися до союзу держав Балтії. У знекровленої боротьбою на три фронти України з’явився новий шанс для відстоювання власної незалежності.
Присутність України трансформувала союз у Балто-Чорноморський й давала надію на залучення й інших держав, що раніше входили до «Спілки поневолених Росією народів», насамперед Азербайджану та Грузії (які до 1920 та 1921 років відповідно також вели нерівну боротьбу з російською інтервенцією).
Один у полі не воїн
Доля успішного об’єднання Балто-Чорноморських країн визначальною мірою залежала від існування незалежної Української держави.
На жаль, тоді цього не розуміло керівництво найвпливовішої ланки можливого об’єднання – Польщі. Попри успішність конференції та укладення договору про створення союзу Балто-Чорноморських держав, підписаного 31 серпня 1919 року всіма учасниками, він так і не був ратифікований.
Через неповних два десятиліття всі ці країни потраплять під чергову російську окупацію. У вересні 1939-го Сталін і Гітлер поділять Польщу (так само як 19 років до цього, у жовтні 1920-го, Польща та Росія поділили між собою Україну), взимку 1939–1940-го Радянський Союз нападе на Фінляндію, до кінця 1940-го одну за одною російські війська окупують Естонію, Латвію та Литву. Ці країни сповна заплатять за егоїзм та нездатність об’єднатися задля гарантування безпеки в регіоні.
Спроби загравання з путінською Росією, які останнім часом знову робить Польща, та посилення проросійських настроїв в країнах Балтії свідчать про те, що цього досвіду вони все ще не засвоїли.
Джерело
