хочу сюди!
 

Людмила

48 років, рак, познайомиться з хлопцем у віці 45-55 років

Замітки з міткою «україна»

Карпатський потічок-Вишиванка любові

З тобою кожна мить, як пicня, А в кожнiй пiснi два крила. Ти з неї мудростi напився, Немов з двiнкого джерела...

Приходь , приходь до потічка

Де світить зорями водиця

Чатує кладочка гнучка

Щоб нам , Коханий мій , зустріться....

Приходь , приходь , мене поклич

Приходь чи звечора чи зранку

І вишиє карпатська ніч

Для нас любові вишинку...

Вишиванка любові_Світлана Весна_

Пам'ятка націоналістам

Причини цього лежать насамперед в певних дефектах її ;державно-політичного устрою. Як відомо, приймаючи нарід за суверена держави, демократія свій устрій побудувала на засадах виборного представництва, себто парламентаризму. Коли парламентарна система давала певні користі раніше, то тепер позначається вона цілою низкою органічних хиб. Зростаюча боротьба політичних - класових і господарських інтересів привела до створення чисельних партій, груп і фракцій. Використовуючи політичну свободу демократії і часто з'являючись відображенням егоїстичних інтересів різних, іноді виразно антисоціальних, груп, всі вони намагаються впливати через парламенти на державне керування, часом дуже мало оглядаючись на загальні національні інтереси.                                                           
В стремлінню здобути виборчі голоси, партійні чинники послуговуються різного роду груповими блокуваннями, закулісними інтригами, неморальними компромісами, підкупом і корупцією, як також і штучними засобами впливання на суспільну опінію в бажаному для них напрямі. Ці методи профанують і викривлюють значіння самого виборчого принципу, і перетворюють проголошену демократією за "святе святих" свободу слова й думки в спекулятивний середник збаламучення, засліплення, обдурення і провокування народніх мас з одною метою: "вибити" з них побільше голосів за кандидата даної партії...Сучасний парламентаризм витворює свого роду "спеціалістів" від політики, цілком відірваних від народного ґрунту. Партійні комітети стають "торгівельними бюрами", де можна купити-продати суспільний інтерес по в подобі. Це давно вже привело до скупчення в проводі партій різних неморальних суспільних покидьків, а самій політичній діяльності надало в народній опінії характеру несумлінного і своєкорисного гешефтмахерства. В наслідок - найкращі, здібні, творчі елементи суспільства з відразою відвертаються від політики
Ці всі обставини унеможливлюють для демократії творення авторитетної влади, спричинюються до постійних урядових криз і виключають конструктивну, розраховану на довший час, державну політику. Водночас приводять вони до своєманітного парадоксу демократії, коли формальне народоправство, замість служити інтересам народу, отже, більшості,- обертається в середник його використання в руках меншости. Вся ця профанація народоправства відбувається при лицемірному голошенню "високих" ідей, ще більш понижуючих в суспільній опінії їх авторитет і вартість.
При таких умовах демократія не могла протиставитися розкладаючим її силам. Її політична слабість і світоглядова розгубленість особливо виразно позначилася після світової війни, коли на підставі нею-ж толерованих законів, до участи в державному керуванню прийшли такі політичні течії,- мета яких полягає в зруйновані і держави, і самої демократії. Тут ми маємо до діла вже з виразною "артеріосклєрозою" демократії, з цілковитим занепадом її само охоронного інстинкту, і з безнадійно-маняцьким доведенням її засад "політичної свободи" до повного абсурду!

З книги Миколи Сціборського "Націократія"


Микола Сціборський (*28 березня 1897, Житомир — †30 серпня 1941), діяч УНР 1917—20, полковник. Діяч ОУН, публіцист і теоретик українського націоналізму, за фахом — інженер-економіст...

Сціборський — ідеолог українського організованого націоналізму, зокрема так званого солідаризму і корпоративного державного устрою, теоретик офіційних видань ОУН, автор численних статей у націоналістичних журналах «Державна Нація», «Розбудова Нації», «Сурма», тижневику «Укр. Слово» (Париж) і в різних альманахах; співавтор проекту конституції української держави.

                  

До чого я власне. Останнім часом якась плутанина в націоналістичному таборі. Хочу нагадати, друзі, що націоналізм не дорівнює демократії, а в багатьох аспектах є прямо протилежною ідеологією. Просто дехто сповідує ліберально-демократичні ідеології і це ваш вибір, на котрий маєте право. Просто до націоналізму це не має ніякого відношення.

Іван Миколайчук відзначив вчора 70 - посмертно...





СВІТЛОЇ ПАМ'ЯТІ ІВАНА МИКОЛАЙЧУКА

Два кольори мої, два кольори:
Червоний – то любов,
А чорний – то журба...
З пiснi (слова Д.Павличка)

Ой чорно душi моїй, чорно –
червоного майже нема,
журба мене давить потворно,
любов, як була – загула...
Ой чорно, ой чорно, ой чорно...
Дерева, трава – все зола!
Журба та моя невимовна –
до себе всю душу взяла...
А я ж так тягнувсь до любовi!
А я ж так моливсь до життя!
Чому ж тодi чорно, так чорно?
Червонi ж слова небуття...
Простiть цю трагiчнiсть в промовi,
та згасла у небі зоря...
І в горi, великому горі
застигла Вкраїна моя.



Іван Миколайчук [Фильмография]
http://www.ex.ua/view/1445204?r=82473,80934

ThaRidah, 20:31, 3 червня 2010, 23:45, 10 липня 2010

Іван Васильович Миколайчук (*15 червня 1941, Чортория — †3 серпня 1987) — український актор, режисер, сценарист.
34 ролі в кіно, 9 сценаріїв, та 2 режисерські роботи. Його називали обличчям і душею українського поетичного кіно, аристократом духу, блискучим самородком.
Іван Миколайчук був кінозіркою 60-70 х років. В ті роки майже жоден фільм не обходився без його участі. Він був особливий, народний, справжній, найкращий. «Я не знаю більш національного народного генія…До нього це був Довженко» — казав про Миколайчука великий Параджанов.
В його особі українська нація має світового невмирущого позитивного героя, який пробуджував національний дух українців. Проте звання народного артиста Івану Миколайчуку так і не присвоїли, бо тодішні ідеологи винесли акторові вирок — «націоналіст». Державну Шевченківську премію Іван Миколайчук отримав вже посмертно.
Народився в с. Чортория Чернівецької області.
У 1957 р. закінчив Чернівецьке музичне училище, в 1961-му — театр-студію при Чернівецькому музично-драматичному театрі ім. О. Кобилянської.
1965 — Закінчив кіноакторський факультет Київського інституту театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого (майстерня В.Івченка).
В кіно дебютував ще студентом, в курсовій режисерській роботі Леоніда Осики «Двоє». В гарному обличчі, тонкій усмішці та приглушеному голосі героя молодого Миколайчука не можна непомітити якоїсь таємниці, недоказаності, глибини — тих рис, які ляжуть через 2-3 роки, в основу феномена особистості великого актора.
Ролі молодого Тараса Шевченка у фільмі «Сон» та Івана Палійчука у «Тінях забутих предків» одразу принесли Миколайчукові загальне визнання. Особливо кінострічка «Тіні забутих предків», яка здобула близько десяти радянських та зарубіжних призів та нагород, й була визнанана однією з двадцяти найкращих картин світу. Безперечно, успіхові цього фільму сприяла участь у ньому талановитих митців та, передусім, Івана Миколайчука.
А тоді, після блискучого дебюту в кіно, його знімали часто, й він запам'ятовувався в більшості картинах. Запам'ятовувався навіть тоді, коли йому по суті, й не було чого грати, але він «витягував» роль завдяки своїй особистості і вмінню створити образ майже з повітря, створити його з нічого. Реальний і міфічний, ніжний і жорстокий, багатоликий і багатоманітний, в головній ролі чи в епізодичній, він міг внести у кінострічку щось неповторне, своє, те, що не виходило в інших. Про феномен Миколайчука свідчить бодай те, що кожен український фільм з його участю відрізняється від тих, де він не знятий. «Коли б нині запитали, чи міг би інший актор зіграти роль Івана Палійчука в „Тінях забутих предків“, я б відповіла б: „Ні-ні! Тільки Миколайчук!“. Інакше то був би інший фільм, і було б все інше» — говорить Лариса Кадочнікова, та сама Марічка з «Тіней…».
Іван Миколайчук відзначався допитливістю, прагненням до акторських вирішень. Ці риси допомогли акторові стати самобутнім митцем. Так, у фільмі «Комісари» він зіграв комісара Громова із загостреною моральною сприйнятливістю і духовним максималізмом. Своєю індивідуальністю, дивовижною переконливістю, виправданням пропонованих обставин Миколайчук заражав глядачів, примушував співпереживати і вірити. Картина ця стала помітним явищем у нашому кіноматографі, вона ж довела, що Миколайчук схильний до тонкого психологізму, до несподіваних контрастів і навіть парадоксів характеру.
Він не задовольнявся тою міркою, котру ми так часто до себе прикладаємо: бути не гірш від сусіда. Миколайчук уособлював яскравого романтика, націленого на вертикальний рух — вгору, ввись! З фільму «Білий птах з чорною ознакою» (1971) починається нова сторінка у творчості Миколайчука-актора — він стає ще й сценаристом.
У яскравому фільмі Бориса Івченка «Пропала грамота» Іван не тільки виконавець колоритної ролі козака Василя, а й фактичний співрежисер. Він працював над музичним оформленням фільму. Слід згадати, що Миколайчук зіграв неостанню роль у створенні відомого на той час тріо «Золоті ключі» (Ніна Матвієнко, Марічка Миколайчук (дружина Івана Миколайчука), Валентина Ковалевська). Це тріо й супроводжувало піснями кінострічку «Пропала грамота». В «Пропалій грамоті» Іван Миколайчук дав нове життя звучанню бандури, — в жодному фільмі не використовувалися такі можливості цього інструмента. Миколайчук завжди шукав нові інтонації голосу, музики, мови, щоб це вражало й хвилювало. Він відходив від традиційного кіно, віддаючи перевагу філософському.
У сімдесяті почалися гоніння на діячів культури. Сильним ударом для українського кіноматографа стало вилучення з кіно, а потім і арешт Сергія Параджанова. Торкнулося це й Івана. В 68- му під час зйомок «Аннички» хтось звинуватив його у націоналізмі. У відповідь Миколайчук спалахнув, намагаючись пояснити різницю між націоналізмом і патріотизмом. Інцидент закінчився доносом у Київ, де Миколайчука кваліфікували як людину ворожої ідеології. А після фільму «Білий птах з чорною ознакою» життя Миколайчука зовсім ускладнилося. Адже стрічка, котра здобула Золотий приз Московського міжнародного кінофестивалю, була сприйнята як мало не випад ворожих націоналістичних сил. Не раз доводилося акторові пояснювати свою позицію в різних інстанціях та «органах». Він відчував себе зацькованим та обкладеним з усіх боків.
Поклали на полицю і «Тіні забутих предків». Лише в роки краху радянської імперії вийшла на екрани і кінострічка «Пропала грамота». Так поступово Івана Миколайчука починають відлучати від творчого процесу. Протягом п'яти років чиновницька рука за вказівкою партійних «босів» викреслювала його прізвище з усіх знімальних груп, хоча багато режисерів хотіли бачити відомого актора у своєму майбутньому фільмі.
Й досі залишається загадкою, як у 1979-му Івану Миколайчуку вдалося втілити давню мрію — зняти свій фільм. «Вавілон ХХ» прозвучав як вибух в українському кіноматографі. Яскравий, наповнений фантастичними і водночас реальними образами фільм увібрав в себе все найкраще, що міг їй дати Миколайчук-сценарист, Миколайчук-режисер і нарешті Миколайчук-актор. Хтось із кінокритиків назвав «Вавілон ХХ» трагіфарсом, хтось кваліфікував його стилістику як народне барокко. Зрештою такого оригінального фільму на кіностудії імені Довженка не з'являлося дуже давно. У 1980 р. картина завойовує приз «За кращу режисуру» на Всесоюзному кінофестивалі у Душанбе.
Подальшу долю митця затьмарили адміністративні утиски поетичного кіно, що сприймалося як «націоналістичний ухил» у культурі. Миколайчуку більше не давали знімати. Хоч у нього й були спроби продовжити себе в режисурі. Однак, його стрічка «Така пізня, така тепла осінь» вже не мала такого успіху як «Вавілон ХХ».
У 1983-му були написані «Небилиці про Івана», а у 1984-му режисер готувався до роботи над фільмом за цим сценарієм, та постановку «Небилиць…» було дозволено тільки восени 1986 року. На жаль, через важку хворобу, розпочати зйомки фільму він так і не зміг.
Постійні потрясіння, заборони творчих задумів, «табу» на фільми зіграли не останню роль у долі молодого актора. 3 серпня 1987 року Івана Миколайчука не стало.
У житті цього актора, режисера та сценариста було все, щоб стати міфом не лише національного, але й світового кінематографу — якби жив він не в закритому суспільстві. Дитинство у маленькому гуцульському селі, раннє кохання, рання слава, рання смерть. А ще — майже містичні стосунки з кіно: він розділив долі своїх перших героїв — Івана Палійчука («Тіні забутих предків») і Тараса Шевченка («Сон»). Розділив Іван і драму українського поетичного кіно в цілому, яке здійснило в середині 60-х крутий поворот від офіційної ідеології до народної культурної традиції. Про все це Іван Миколайчук розповідає сам — за допомогою ролей, що зіграні в кіно.
Кажуть, того року, коли він помер, на стави його рідного села Чорторий прилетіли лебеді. Люди назвали їх Івановими.

Фільмографія:

роли в кино
1986 На острие меча :: генерал Турчин
Последняя работа в кино
(роль озвучена другим актёром)
1986 Жменяки
1983 Миргород и его обитатели :: Курочка
1983 Легенда о княгине Ольге :: Владимир Красное Солнышко :: главная роль
"Память - это совесть, это - судья, это - мерило бытия. У кого нет памяти - тот мёртв".
1982 Возвращение Баттерфляй :: Антон :: главная роль
1981 Такая поздняя, такая теплая осень :: Григор Корчак
1981 Лесная песня. Мавка | Лісова пісня. Мавка
1979 Вавилон ХХ :: Фабиан
1978 Под созвездием Близнецов
1978 Море :: Симохин
1978 Искупление чужих грехов :: Русин
1976 Тревожный месяц вересень :: Гнат
юродивый-немой
1975 Канал :: главная роль
1975 Волны Черного моря :: Терентий :: главная роль
"Белеет парус одинокий"
"Зимний ветер"
1974 Марина :: дирижер
1973 Про Витю, про Машу и морскую пехоту :: Вакула
1973 Повесть о женщине :: писатель
1973 Когда человек улыбнулся :: Алексей :: главная роль
1972 Пропавшая грамота :: казак Василь :: главная роль
1972 Наперекор всему | Живети заинат (СССР, Югославия) :: Иоко
1971 Лада из страны берендеев :: Рей
волшебник
1971 Захар Беркут :: Любомир
1970 Белая птица с черной отметиной :: Петр Звонарь
1969 Комиссары :: Григорий Громов :: главная роль
1968,1970,1971 Освобождение :: сержант Савчук
1968 Разведчики :: Виктор Курганов :: главная роль
"Бородатый", капитан-лейтенант, командир разведгруппы
в титрах Иван Николайчук
1968 Ошибка Оноре де Бальзака :: Левко
крепостной лакей графини Эвелины Ганской
1968 Каменный крест :: Микола
сын
1968 Аннычка :: Роман Дерич
жених Аннычки, молодой гуцул, ставший немецким полицаем и охранником в лагере для военнопленных
1967 Киевские мелодии (документальный) :: Композитор
1967 Две смерти (короткометражный)
1966 Бурьян :: Давид Мотузка :: главная роль
коммунист, герой 20-х годов
1965 Гадюка :: белогвардеец Брыкин
(в титрах И.Николайчук)
1964 Тени забытых предков | Тіні забутих предків :: Иван Палийчук :: главная роль
гуцул, пронесший через все муки и страдания, через всю жизнь свою неугасимую любовь
1964 Сон :: Тарас Шевченко :: главная роль

Режиссер
1981 Такая поздняя, такая теплая осень
1979 Вавилон ХХ

Сценарист
1990 Небылицы про Ивана
1986 И в звуках память отзовется
1981 Такая поздняя, такая теплая осень
1979 Вавилон ХХ
1978 Под созвездием Близнецов
1977 Бирюк
1974 Мечтать и жить
1970 Белая птица с черной отметиной

Композитор
1979 Вавилон ХХ
1970 Белая птица с черной отметиной

Спасибо всем,чьи релизы здесь использованы!

100%, 37 голосів

0%, 0 голосів
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Капитализм по-украински: краткая история деградации

Спустя 20 дет после его начала, можно с уверенностью говорить, что либерально-капиталистический проект в Украине провалился. Деградация всех направлений жизнедеятельности, начиная с образования и науки и заканчивая экономикой и промышленностью - это системный результат этого эксперимента.
Депопуляция, систематическое превышение смертности над рождаемостью, массовое бегство украинцев за границу, как на заработки, так и на постоянное жительство - его демографический результат. Деморализация, падение нравов, популяризация гомосексуализма и прочих извращений, терпимость к самым ужасным преступлениям, атомизация общества, многократный рост преступности, алкоголизма и наркомании, всеобщая невротизация населения - это его социальный результат. Падение культурного уровня, превращение из «самой читающей страны мира» в страну, где текст больше трёх страниц у 90% населения вызывает ужас - это культурный результат капиталистического эксперимента.

По состоянию на 1991 год капитализация народного хозяйства Украины по экспертным оценкам составляла порядка двух триллионов долларов, или в расчёте на одного человека - порядка 40 тысяч долларов (или в эквиваленте 2011, с учётом падения покупательной способности доллара - порядка 160 тысяч).

Я не буду заострять внимание на том, что из своей доли в десятки тысяч граждане получили только ваучер стоимостью в 20 долларов (пиковая цена) - то, что «приватизация» была простым ограблением украинского народа, уже давно всем очевидно.

Украина за 20 лет не только не смогла выйти на уровень производства 1991 года, но и растеряла значительную часть своих производственных мощностей. По состоянию на 1991 по ряду направлений мы были «впереди планеты всей», а если и было технологическое отставание (о котором так любят писать критики СССР), то оно было далеко не везде и составляло максимум 2-3 года от топ-эндовских технологий, что не критично.

В результате приватизации и неолиберальных реформ целый ряд направлений промышленности был попросту уничтожен, а технологическое отставание в оставшихся составляет 20 и больше лет (поскольку 95% всех производств не модернизировалось с советских времён). Так, например, в металлургии, Украина является последней страной в мире, всё ещё использующей доменные печи, а украинский металлопрокат занимает последнее место в мире по качеству (при его чрезвычайно высокой себестоимости и зависимости от поставок природного газа).

В результате неолиберальных реформ, осуществляемых по рекомендациям МВФ последовательно всеми президентами и правительствами Украины, начиная с Кравчука, часть госсобственности в экономике упала до 5-6%. Что беспрецедентно в мировой истории, поскольку даже в странах с либеральными экономиками этот показатель никогда не падает ниже 25%, а зачастую составляет 50% и выше. Фактически Украина является площадкой уникального неолиберального эксперимента, по всем параметрам провалившегося.

Милтон Фридман, взглянув на Украину, должен повеситься на собственном галстуке от стыда, поскольку она наглядно демонстрирует всё убожество неолиберальной экономической теории (впрочем, как и продолжающийся экономический кризис в США). Состояние экономики стремительно ухудшается, а либералы продолжают твердить «больше приватизации, нас спасёт либерализация экономики». Куда уж либеральней?! Прямо как в том анекдоте про лося «Я пью, а мне всё хреновей и хреновей». И всё большему числу людей очевидно, что пациент умирает именно от «лекарства».

Фактически, все наши партийные группировки и ФПГ ведут себя как стервятники, и вместо попыток оздоровления экономики проводят соревнование, кто оторвёт кусок побольше от умирающей добычи. И это не особенности украинского менталитета - олигархи во всём мире демонстрируют подобное поведение. Это системный кризис экономического либерализма, глобальный мировой и локальный украинский одновременно.

Причем вышесказанное касается не только партии власти, но и политических группировок второго эшелона - и Тигипко, и Яценюк, и другие «лидеры оппозиции» в свое время занимали ключевые позиции, поддерживали либеральные реформы и являются неотъемлемой частью системы.

Все макроэкономические показатели, даже приукрашенные официальной статистикой, показывают устойчивые тренды падения. Без комплексного изменения парадигмы развития Украину уже в ближайшее время ждет коллапс. Например, внешний долг два с половиной года назад составлял 15 млрд. долларов, полтора года назад - 30 млрд., а на сегодняшний день уже превысил 56 млрд. долларов. Очевидно, что рост внешнего долга покинул линейный участок графика и превратился в экспоненту, рост которой в рамках существующей системы не остановим. Те же тенденции можно видеть и в любых других знаковых показателях.

Продажа земли, о которой последнее время так много говорят, будучи сама по себе катастрофой, сможет лишь отсрочить ужасный конец существующей системы, лишь усугубив его тяжесть.

Демографическая картина также постоянно демонстрирует негативные тенденции. На 1991 год население составляло почти 52 миллиона. По самым скромным подсчетам, за время либерального шабаша в Украине оно сократилось на 6,5 млн. Примерно столько же покинуло Украину в поисках лучшей жизни.

Эти факты тщательно скрываются или замалчиваются (недаром уже 10 лет в стране не проводится перепись населения), но достаточно легко вычисляются по косвенным данным. Госкомстат показывает, что население устойчиво сокращается со скоростью 20-30 человек в месяц. Большинство экспертов считают эти данные заниженными. Так по данным потребления хлеба население Украины составляет на сегодняшний день примерно 38 млн. И лишь с наступлением очередных выборов нас внезапно снова оказывается 52 млн., поскольку власть активно использует «мертвые души» для фальсификации выборов.

При этом в «империи зла» СССР даже в послевоенные годы население стабильно росло.

С обретением независимости Украины (формальной, поскольку в глобализированном мире ни одна страна не может быть по-настоящему независимой) наша страна подверглась массированным психологическим атакам сразу по нескольким направлениям.

Во-первых, миллионы людей оказались деморализованы крушением их жизненных ценностей и идеалов, а также устоявшихся правил взаимодействия в обществе. Если в социальном государстве общественный договор можно было сформулировать как «ты - обществу, общество - тебе», то после развала СССР правило стало звучать «никаких правил, каждый сам за себя». А с таким подходом ничего не построишь. В капиталистическом мире честный труженик - всегда лох.

Во-вторых, оказалось, что система советской агитации и пропаганды - детский сад по сравнению с массированным промыванием мозгов, проводимым либеральными СМИ. Если в Советском Союзе наряду с официальной точкой зрения всегда присутствовал неформальный (кухонный) дискурс, то либеральная пропаганда тотально проникает во все слои жизнедеятельности, не оставляя человеку пространства для собственного полета мысли и критического мышления.

В-третьих, психика советских людей не имела иммунитета к воздействию рекламы, поскольку кроме «Летайте самолетами Аэрофлота» и «Храните деньги в сберегательной кассе» в СССР не было рекламы. На этом фоне, а также ввиду отсутствия адекватного законодательства о рекламе, психика неподготовленных людей подвергалась мощным воздействиям, часто запрещенным в других странах - шоковой рекламе, воздействию на образы и ассоциации, а также сплошь и рядом попросту заведомо ложной информацией.

В-четвертых, после падения «железного занавеса» к нам ринулись проповедники и шарлатаны всех мастей. Буйным цветом расцвели различные секты (часто запрещенные в других странах как тоталитарные и деструктивные культы), а также оккультизм и самые разнообразные суеверия.

В-пятых, исчезла советская система охраны границ, самая надежная в мире, защищавшая нас, кроме всего прочего, от контрабанды наркотиков и различных психотропных препаратов.

И через открывшиеся границы на нас хлынул поток порнографии, пропаганды сексуальных извращений (однополой любви, садомазохизма и прочего), а также потребительского отношения к противоположному полу. На место возвышенных стихов «серебряного века» пришли похоть и разврат.

Это, а также ряд других факторов, в совокупности привело к падению системы ценностей, деградации морали, росту в разы наркомании, алкоголизма, венерических заболеваний, детской преступности и тяжелых уголовных преступлений. Кроме того, разрушение системы солидаризма фактически делает невозможным любые масштабные инфраструктурные проекты, требующие мобилизации усилий всего народа.

Жизнь в обществе, где «человек человеку волк», где отсутствуют социальные гарантии и уверенность в завтрашнем дне, в условиях перманентных экзистенциальных стрессов, неизбежно приводит к невротизации, к многочисленным нервным расстройствам и срывам. А обилие лживой, пропагандистской и рекламной информации ещё больше мешает адекватной оценке действительности и нормальной жизнедеятельности.

Пропаганда эгоизма, индивидуализма и потребительского образа жизни привела не только к повседневному равнодушию к бедам других людей, но даже к деградации самого понятия любви. Значительный рост количества браков по расчету, взаимного использования и манипуляций, вражды даже между близкими родственниками, нежелания иметь детей, а в случае их появления лишь безразличное и халатное отношение к их воспитанию, рост числа разводов вплоть до 90% от числа заключаемых браков - все это последствия капиталистической, эксплуатационной, потребительской системы отношений. И, как результат, - неполные семьи, травмированные дети, огромное количество детей в детдомах, откуда они с 98% вероятностью попадают в тюрьму, а также свыше сотни тысяч бездомных детей, брошенных на произвол и никому не нужных.

Отношение к детям всегда наглядно показывает общее отношение к будущему. Так же, как полное отсутствие программ развития и долгосрочных проектов. Всей нашей власти за 20 лет поголовно начхать на будущее Украины. Их дети учатся в лондонских школах, выходят замуж за иностранцев, их счета в швейцарских банках, а активы в офшорах. Они даже живут за границей, прилетая в Украину лишь на работу (про «70 маленьких самолетиков» не писал только ленивый). Соответственно, и отношение к Украине как к территории, которую можно и нужно грабить.

Они систематически сдают интересы Украины как во внешней, так и во внутренней политике. Масштабы таких «сдач» определяются только положением чиновника и его возможностями. Например, если Тигипко продает французам цементные заводы, а Порошенко уничтожает сахарную промышленность, то Ющенко отдал румынам часть нефтеносного шлейфа Черного моря, а Янукович уступает позиции по демаркации границ и отдает ГТС.

Как можно требовать патриотизма от рядовых граждан, если «элиты» постоянно демонстрируют пренебрежение интересами страны? Тем более, если граждане от этого государства много лет не видели ничего, кроме налоговых поборов, правового нигилизма и произвола чиновников? И это не «специфические украинские реалии», если внимательно изучать мировой опыт, то становится очевидным, что это общая черта всего либерального мира.

Можно было бы ожидать, что после обретения независимости произойдёт рост украинской культуры, которая, по утверждениям националистов, «во времена СССР подвергалась притеснениям». Но на деле наоборот, украинская культура оказалась в глубоком загоне. Система самодеятельности, развивавшая народные песни и танцы, в новых реалиях оказалась никому не нужна и существует в остаточном состоянии за счёт отдельных энтузиастов. Огромный пласт украинских фильмов и культурологических программ не интересен коммерческому телевидению. Киноиндустрия за много лет сняла буквально несколько фильмов, а киностудия им. Довженко выживает за счёт аренды своих помещений.

Кроме того, советская система образования была улучшенным синтезом двух лучших в мире систем - французской и английской, а потому сама была лучшей в мире. Она давала фундаментальные знания, формировала системное и критическое мышление, воспитывала самодостаточных людей. А сегодняшнее образование - это обучение навыку сдачи тестов (система «Зазубрил, Сдал, Забыл»), фактически неприменимое в реальной жизни. Подавляющее большинство сегодняшних квалифицированных специалистов - самоучки.

Украина была республикой в составе самой читающей страны мира. Издавалось просто огромное количество книг, научной и технической литературы, мировой классики, а также произведений украинских и советских писателей. На сегодняшний день редкий молодой человек читает что-то за пределами школьной программы, а про состояние украинского книгопечатания я лучше помолчу (о мёртвых или хорошо, или ничего).

Немногие оставшиеся философы и мыслители говорят о возвращении Тёмных Веков и Новом Феодализме. Опять же, в рамках либеральной парадигмы падение морали, культуры, уровня образования - это общемировая тенденция.

Как мы видим (и мои тезисы можно легко развить и дополнить, например, затронут медицину и систему пенсионного обеспечения), отход от социалистической модели общества и либерализация всех сфер не привели к улучшению ни в одной из сфер. Не произошло притока инвестиций, не случилось развития науки и модернизации экономики, о которых много лет нам пели пропагандистские песни различные «поцхаверы». Не вырос уровень жизни, не увеличились возможности (не считать же возможность выехать на мытьё горшков в Португалию за приятную перспективу!), не появилось новых свобод. Даже пресловутая свобода слова в условиях господства частных олигархических СМИ - фикция. Демократия на поверку оказалась «выборы без выбора» (и снова-таки, это общемировые реалии!).

Мы живём в условиях глобальной диктатуры капитала, которая прикрывается красивым словом «либерализм». Но единственная свобода, которая есть в этом обществе - это свобода богатых безнаказанно издеваться над бедными (платить зарплаты ниже прожиточного минимума, расстреливать из оружия, давить автомобилями, насиловать детей и так далее, всё, что придумает их извращённая фантазия). Мы живём в царстве лжи, где Зло перестали называть Злом.

Но эта система рушится (ибо Зло не способно к созиданию), и неизбежно будет уничтожена. Поэтому я с полным основанием заявляю о происходящем крахе либерально-капиталистического проекта в Украине. Дни его сочтены, и агония лишь продлит и усугубит мучения. Чем раньше мы это признаем - тем лучше.

P.S. Констататоров нынешнего плачевного состояния дел достаточно много, но настоящую аналитику всегда отличает наличие вариантов решения проблемы. Ответы на вопросы «Что делать?» и «Как?» - в следующей статье.

Автор: Александр Роджерс, «Хвиля»

Чи зміниться тепер інформаційна політика "УП", "ДТ" та ТВі?



Цьогорічний День журналіста в Україні запам’ятався намаганням групи журналістів потрапити до резиденції Президента України у с. Межигір’я. Про це писало ряд видань і тому не будемо повторюватися. Нас зацікавив інший факт того дня.

Як повідомили сайти “Телекритика” та офіційне представництво Президента України, саме того ж дня Президент України Віктор Янукович зустрічався з журналістами провідних ЗМІ. На фото та на відео серед інших можна побачити керівників “Української правди” Олену Притулу, “Дзеркала тижня” Юлію Мостову, “ТВі” Миколу Княжицького.

До цього часу у народі ці ЗМІ асоціюють, як опозиційні (або – вільними від влади). То чи зміниться тепер інформаційна політика “Української правди”, “Дзеркала тижня” та ТВі?

Спільнота "Україна - Ukraine".

Комунальна гідра

початок теми тут
http://blog.i.ua/community/662/697401/?p=2#comments


Переслухав масу передач по радіо і телевізору по комунальній тематиці, але корисного з того взнав в об'ємі відомої постанови консиліуму лікарів, де половина висловила діагноз, що пацієнт скоріше мертвий, чим живий, а друга половина заперечила і поставила діагноз, що пацієнт скоріше живий, чим мертвий.
Подібний діагноз можна сказати про все, що є у нашій державі, але я зосередився на комунальних проблемах і хочу зробити підсумок темі, щоб не повертатись до неї найближчим часом.  З моєї точки зору всі розмови дивним чином актуальні і розумні за змістом, проте абсолютно нікчемні і безглузді за результатами. Ніхто толком так і не узагальнив: що ж маємо робити в державі Україна, щоб комунальні послуги були якісні за змістом і чесні за оплатою.
Особливо мене злостять ті базікали, які радять споживачам контролювати послуги і судитись з їх надавачами. Ото мені робити більше нічого, як день-в-день проводити особисту калькуляцію комунпослуг у всіх їх аспектах, а тоді ще за кожні соті відсотків скандалити і судитись. Не життя - а суцільна інквізиція по винищенню комунального зла... Своєрідний заклик до хрестового зрушення кожного у боротьбі з комунальною гідрою о багатьох головах.
Та спершу поясніть мені і собі: для чого людині домівка? Для того, щоб прийти з тяжкої праці додому й відпочити в затишку і спокої коло сімейного вогнища чи щоб з одної роботи перейти до іншої - контролера у під'їзді, підвалі, на горищі тощо і позивача в суді? Переконаний на всі 100 відсотків, що домашній затишок потрібен усім, а комунальна війна - нікому. То якого милого нас якісь шурли-мурли закликають до війни? Знаю чому: бо вони скорше всього і є юристи, які з того живуть, або мають інші корисливі інтереси з тої войни. Тому договір щодо комунальних послуг, який я маю підписати заради виключно прав на контроль і судові позови можете одразу засунути туди, за допомогою чого його і укладено! Такий договір мене не цікавить!
Я хочу договір про те, що і скільки: пропозиції та їх вартість. І я хочу сам вибрати послуги і в кого захочу. А зараз мені комунальщики дають, що хочуть по скільки захочуть, а як я не заплачу-у, то запла-ачу, бо на мене вмить нацьковують псів-реелторів. Ідеальний дурдом! Шиза, як складова комунальних послуг. Без неї розумній людині сучасний комунальний сервіс переносити неможливо!
Це моє узагальнення всіх розмов на комунальну тему. Тепер кілька зауважень щодо того, про що всі говоруни уважно обминули сказати.

1. Законодавство комунальних послуг є суцільна неузгодженна мішанина законів, постанов, рішень, змін і доповнень, роз'яснень до всіх них тощо. Розібратись в ньому неможливо - це сказав колишній міністр ЖКГ!
Хто в цьому винуватий? Однозначно, що Верховна Рада України - вона єдиний законодавчий орган в державі. І що всі дружно визнають: комунальна гідра така прожерлива саме тому, що серед її чисельних голів чимало депутатських, тож поки не постинаємо - добра марно буде очікувати.

2. Проблема вартості послуг. Споживачі стверджують, що оплата послуг перевищує всі можливі межі при нікчемній якості, а надавачі навпаки стверджують, що вони збиткові, що вони просто добрі самаритяни і майже задарма роздають своє добро. При тому всьому кажучи про "економічно обгрунтовані тарифи" ніхто не спроможний це поняття розшифрувати: як визначати економічно обгрунтовані тарифи? Надавач послуги вважає, що він має право вкладати в тариф максимальну вартість всього, чого тільки можна і не можна. Образно кажучи, "Водоканал" візьметься прокладати трубопровід до пустелі Сахари і почне качати звідти воду та виставляти цілком "економічно обгрунтовані тарифи" і спробуй їм заперечити. Навіть в суді вони документально доведуть, що в Сахарі вода дорога як ну, отож треба оплатити їх послугу і не нариватись на неприємності...
Одним словом монополізм і безконтрольність у надаванні комунпослуг наявні у нас в  найбрутальнішій формі.
    
3. Неправомірність обрахунку послуг всіх комунальних підприємств, де проводять оплату не за вартістю конкретних послуги, а з квадратного метра житла - дикість неймовірна, тому і прибуткова надмірно! Бо очевидну дурість неможливо ні проконтролювати, ні заперечити, а ось оплатити - мусиш.
Відміна обрахунку за квадратний метр - першочергове в комунальному сервісі.

4. Ніхто не підняв проблеми, що завищені тарифи є такими через долучення до них всіх пільговиків комунальних послуг та боржників. Не зрозуміло, чому активні споживачі, що справно оплачують послуги, повинні покривати борги інших споживачів, якщо вони всеодно будуть змушені розрахуватись колись - подвійна оплата за послугу чи не занадто, а то і потрійна, якщо в надаванні послуги роблять "виховну паузу" для всіх споживачів.
Всі пільги мають бути тільки у грошовому еквіваленті, а не відсотках - в сучасному вигляді це обкрадання простих і чесних споживачів комунпослуг, які платять і за себе, і за "того парня"... Особливо огидно, коли пільговики-халявники подібні до наших бідних на совість народних депутатів і до їх керманича голови-снікерса-спікера Володимира Литвина, що має пільгу на дві третини щодо всіх комунальних послуг. Все йому мало, все не нажереться, бідака, з людської біди, собака! Дійсно інвалід і як дитина війни, і як афганець, і як чорнобилець, і як звихнутий член цека компартії УРСР...

5. Ніхто не сказав правди про т. з. кондомініуми - товариства співвласників квартир. А це є колгосп, самий справжній колгосп з усіма наслідками такого урядування. Колгосп з багатих буде процвітати, що і підтверджують товариства у новобудовах, де бідним робити нічого - ціни на квартири не дозволяють там поселитись. Ну а як людині байдуже, чи 1-у, чи 2-і, чи 5-ть тисяч сплачувати до каси, якщо "общак" в їх руках, - вона сплатить без проблем.
Але якщо одні будуть в тому шизоїдному кондомініумі сплачувати до спілки і за себе, і за всіх пільговиків - там буде чорт знає що, а не добропорядок. А владі що до того? Вона в стороні...

6. Тема влади, як контролера і відповідального за порядок в наданні комунпослуг теж всіма нівелюється - споживач сам один має відстоювати свої права! З цього приводу полюбляю цитувати слова споживача в телемості одному комунальному начальнику: якщо я сам себе маю захищати в усьому, то навіщо нам взагалі здалась якась там влада? Це її обов'язок контролювати і підтримувати порядок! Для того владу і обирають!"
Мені просто дико було слухати голів міськрад, які казали про приватні структури в комунальній сфері як суцільне зло. Шановні, а що на з приватизацією комунальних підприємств місцева влада припиняє своє існування? В Україні тільки всеукраїнських контролюючих управлінь понад 60! Починаючи від прокуратури і завершуючи особистими повноваженнями голови міста чи району. Все можна зробити - було б бажання! Приватник підняв тариф занадто, а ви податки вкатайте йому по всіх верхах і "гоп-стоп" у всіх справах на місцевому рівні - він на другий день прибіжить домовлятись про зниження тарифів. Або з конвертом, щоб "кришували" і тоді... "Ах, ці приватники, такі безпардонні і ми нічого не можемо зробити, шановні виборці, але оберіть нас ще раз і ми вдруге спробуємо і вдруге не зможемо з ними дати ради, але збагатіємо вдруге на противагу вам..."  

7. Заключний висновок, який теж ніхто ніде не озвучив належним чином і я не берусь, але він у старому анекдоті ще з радянського репертуару: До тюремної камери дисидентів посадили простого сантехніка за найжахливішою статтею "заклик до повалення влади", за яку тому світить "вишка" тобто розстріл. Всі дисиденти в шоці, отож розпитують сантехніка як те все героїчне діяння сталось, а він і розповідає: "Послали мене комуняки з нашого начальства до їх райкому прорив у трубі полагодити, а я прийшов, подивився і кажу: "Тут вже зремонтувати неможливо, так все прогнило - тут всю систему міняти треба!"


Богдан Гордасевич

89%, 8 голосів

11%, 1 голос
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Та й що, звикаємо?

                         І що ми бачимо? Йде час.Люди мовчать. Влада (хоча це визначення зовсім не підходе до цього збіговиська шахраїв, крадіїв, аферистів та покидьків), все більше народу загоняє на кухні. Мабуть в когось, вже знов з'являється страх. Стає нормою, коли людину хапають прямо на вулиці, кидають в машину та кудись увозять. Все це робиться на очах у людей, нахабно, без ніяких постанов суду.
                         Та власне і суду, як такового, вже не існує. Навіть в тому жалюгідному вигляді, який був півтора роки тому. Хто-небуть ризикне піти в суд без грошей? А якщо позов буде спрямован проти влади, або наближених до неї структур, то взагалі можна в суд не потикатися. Він, суд, вже не є місцем вирішення суперечок, як у всїх цивілізованих країнах, а став канцелярією каральної системи, збудованої за ці півтора роки.
                         На міліцію вже взагалі гидко дивитися. Один, так званий міністр, чого вартий. Подивившись на його фейс, одразу можна сказати, що це якійсь кримінальний елемент. Та, власне, і всі його афери з автівками тому підтвердження. А коли побачиш якогось дрібного міліцейського начальника в кашкеті з височенними, фанфаронськимі тульями, то розумієш, що ні про яку честь, гідність, там вести мову не можна.
                         А ця картина -



                         Час від часу я спостерігаю таку картину в Полтаві. На кого вони збираються спускати собак? Поки це працює, як залякування людей. А що буде завтра? А ці хами в міліцейській формі на ринках? З яким завзяттям вони гоняють бабусь!!!! Одразу розумієш, що ці бабусі і є головні злодії в країні. Не знаю, як Вам, а мені стає гидко від таких "правоохоронних органів".

                         Дивиюсь я і киянам. У Вас що, не викликає відрази, коли це смердюче дерьмо, вагою більше ста кіло, літає по місту з шаленою швидкістю, зупиняючи на годину, а то і більше, все життя в місті? Як можна терпіти цю наругу? Чому не підключаєтеся до різних акций протесту? Люди з регіонів, майже з боями, крізь міліцейські кордони пробиваються в Київ, а Вам просто потрібно вийти з Ваших кухонь.Але Ви, чомусь не виходите. Що з Вами? Вас залякали? Чи можливо знов, як Черновецькій, купили за гречку? Можливо і не залякали і не купили, але коли на тримільйонне місто знаходиться дві-три сотні сміливців, то погодьтеся, це викликає подив та сумні враження.

                         Та й що українці, нас залякали, і ми звикаємо до такого стану?
                         Влада знищує малий бізнес та загоняє на свої, вже приватні, заводи та фабрикі, доведених до зубожиння та відчаю людей, щоб платит їм мізерну платню, і ми з цим погоджуємося?
                         Влада закриває школи, повертає корупцию в інститути, збільшує оплату за навчання, а ми робимо вигляд, що нас це не стосується?
                         Влада збирається підняти пенсійний вік, щоб не платити пенсії, тому що вони вважають, що бюджет країни, це їхні гроши, що ці гроши вже поділені між ними, і пенсіонери не потрапляють під це розподіл. Ви це бачите, чи ні? Чи розумієте, що з Вами поводяться як з худобою? Собаче життя вже є краще, ніж у людини в наший країні. Я хочу наголосити, в нашій, не в їхній!

                         Не знаю, чому ми нічого не робимо. Можливо тому, що літо прийшло? Хочется поїхати відпочити? Так, може так статися. що наступним літом не буде вже за що їхати. Не буде, за що і їсти купити. Ми розуміємо це, чи ні?

                         Скажить мені, в чому справа?


                         Це я копіюю зі свого блогу - http://getbanditiwtaokupantiv.blogspot.com/


счетчик посещений

Генетична карта Європи. Відповідь на питання "ху єсть ху"

Друзі, так би мовити продовжимо тему http://blog.i.ua/community/3062/724097/
Побавимося малюнками.

Вашій увазі генетична карта Європи за даними ЮНЕСКО



Деякі пояснення до карти:

Жовтий колір, галогрупа R1a, так звана "арійська" галогрупа, зустрічається в більшості в слов'ян, скандинавів та в населення Північної Індії.

Бузковий колір, галогрупа I, росповсюджена як бачемо серед білорусів, північних українців, а також серед скандинавів, так звана "варяжська" галогрупа.

Фіолетовий колір, галогрупа N, властива фіно-угорським народам.

Червоний колір, галогрупа R1b, "кельтська галогрупа", росповсюджена серед кельтских народів Європи на чолі с басками.

Зелена галогрупа J, "семітська", росповжюджена серед народів Близького Сходу.

А далі дивимось на карту і робимо висновки.