Обіч мальовничих берегів витоку річки Ірклій, яка є лівою притокою Дніпра, розташувалось давнє козацьке село Красенівка. Село виникло в перші десятиріччя XVIII ст. Назва села походить від одного з імен першопоселенців — значкового товариша Переяславського полку Війська Запорозького Низового Григорія Красіона. Козаки і селяни, що мешкали в Красенівці, займались землеробством, чумацтвом, скотарством.

Територія, на якій стоїть село Красенівка, відносилась до Іркліївського куреня Війська Запорозького Низового. Козаки гартували свою міць в походах на турків, татар у війську Богдана Хмельницького змагались проти польської шляхти, здобуваючи у складі Кропивняньської сотні Кропивнянського полку незалежність для рідної України. Під час складання «Реєстру Війська Запорозького Низового 1649 року» до Кропивняньської сотні було вписано 284 козаки, серед яких були і Піддубні.

26 вересня (8 жовтня за новим стилем), року Божого 1871, в родині спадкового козака Максима Піддубного, народився первісток Іван – майбутній непереможний українець, чемпіон-чемпіонів.

Прапрапрадід Івана Піддубного в 1708 році під Полтавою, спільно з лицарством Низовим, під проводом Кошового отамана Костя Гордієнка та козацьким військом Гетьмана Івана Мазепи, воював проти Московії за суверенну Україну. Дужим та міцним був рід спадкових козаків Піддубних. Батько Івана Максимовича Піддубного вільно гнув підкови, мов пір`їнку кидав на воза п`ятипудові мішки. Вдавшись у батька, його син Іван робив теж саме. Саме тому у спадок Івану Піддубному дісталось крім богатирського здоров`я, ще й українські козацькі лицарські чесноти: щира любов до рідної землі, надзвичайно висока моральність, працелюбство та тверезість. Давня Запорозька закваска характеру Івана Піддубного не раз дозволяла йому з гідністю проходити іспити та випробування за право називатись українцем, цебто залишатись вірним ідеалам прищепленим з дитинства, роблячи не простий козацький вибір між смертю і життям.

Відправляючи свого 23-річного сина Івана на заробітки, батько сказав: «Пам`ятай, Іване, що роду ти з батька-матері козацького, Запорозького і що козаку честь дорожча матері, дорожча батька рідного. Запам`ятай, Іване, продаси честь – не син ти мені і я не батько тобі…».

За порадою одного зі своїх односельців, двадцятитрьохлітній Іван Піддубний подався до Криму на заробітки, де працював вантажником фірми «Лівас» у Севастопольському морському порту. Працювати доводилось по 16 годин на добу, 6 днів на тиждень, проте кожну хвилинку вільного часу Піддубний витрачав на зайняття гирьовим спортом.

У 1896 році Іван Піддубний вперше ступив на борцівський килим, спробувавши свою богатирську силу в чемпіонаті, влаштованому у місті Феодосії цирком Безкоровайного. Тоді ж він вперше і востаннє програв, бо ж був занадто слабкий у техніці боротьби. А вже наступні сорок років борцівської кар`єри великий українець не зазнав жодної поразки.

Відомі слова самого Піддубного: «Мало від природи вимахати бугаєм, треба ще вміти свою силу організувати, спрямовуючи її в потрібне русло…». В побуті Іван Піддубний був звичайною простою людиною.

Моя бабуся Югина якось розповідала, що до революції, на запрошення місцевого пана, на ярмарок поборотися приїхав сам Іван Піддубний. Адже споконвіку на Україні була така традиція – боротись на ярмарках. Всі дівки села, в тому числі і моя бабуся зробили складки: хто приніс півня, хто масла, хто буряків, хто яєць та стали готувати чемпіону вечеряти. Після змагань, коли Піддубний зайшов на подвір`я однієї з хат на вечерю, дівки села Копіювата, що на Черкащині, крім усіх інших наїдків поставили перед ним величезну мисяру борщу, в яку принаймні вміщалося відро, такої улюбленої для українців традиційної страви. Сівши за стіл Іван Піддубний, чемно усміхнувшись в свої богатирські вуса, а навколо стола зібрались мешканці чи не всього села, сказав: «Дівчата, чи ж вам не соромно, я такий же як і ви – проста людина, дайте мені маленьку мисочку, таку як у всіх…». І з апетитом, разом з усіма повечеряв борщем, а від горілки відмовився.

Російська імперія, в якій фанатами вільної боротьби були ледь не всі верстви населення, як чоловіки так і жінки, у 1903 році послала «русского богатиря» Піддубного рятувати честь своєї корони на світовий чемпіонат до Франції. Певна справа, здолавши всіх претендентів, у фінальному поєдинку Івану Піддубному довелось зустрітись із нечесним французом Раулем ле Буше. Наперед бачачи, що Піддубний його переможе, підлий француз намастився перед поєдинком олією, тож буквально як вуж вислизав із дужих обіймів українця. Однак судді незаконно віддали перемогу французькому шевальє із формулюванням – « За красиве і вміле уникання силових прийомів супротивника». Протести Івана Піддубного, щодо неспортивної поведінки Буше, до уваги ніхто з суддів не взяв.

Наступного року, у Петербурзі, козацький правнук помстився блазню Буше, поставивши його на карячки і так тримав аж 41 хвилину, поки підлий французький чемпіон таки не визнав своєї поразки. Непереможна хода великого чемпіона крокувала світовими аренами, сплутуючи карти багатьом корумпованим рефері, адже Івану Піддубному неодноразово пропонували захмарні суми за поразку, тільки б лише він здався. Але Піддубний рубав, як його прадіди козацькою шаблею: «Я не баба, ні під кого не ляжу».

Сучасники засвідчили, що під час громадянської війни, у місті Бердянську, на поєдинок чемпіона-чемпіонів прийшов подивитись сам Нестор Махно. Батько Махно, виставляючи проти Піддубного своїх найсильніших вояків, безапеляційно заявив: «Мої не програють! І крапка!». Організатори змагань, в котрих при появі Батька Махно затремтіли піджилки, натякнули Піддубному, що Махно в разі поразки своїх бійців, запросто може розрядити в нього маузер. Кінця двобою всі чекали з жахом. Перемога була звичайно за Піддубним, котрий як мух розкидав махновських силачів. Махно лиш засміявся та наказав нагодувати переможця.

Проте більшовики виявились менш шляхетними ніж гуляйпольський анархіст. І «знайомство» з ними великого чемпіона було набагато менш успішним. Одеські чекісти, котрі всіх українців називали «жлоб`єм», кинули Піддубного до своїх казиматів, де Іван Максимович по пояс у холодній воді впродовж тижня чекав своєї черги на розстріл. Однак не судилось козаку-характернику вмерти тоді в Одеській буцегарні. Після цієї пригоди, друзі наполегливо умовляли Піддубного виїхати за кордон, де не було чекістів, а чекала заслужена слава і гроші. Іван Максимович з обуренням відхилив подібні пропозиції: «Україна моя перша любов, тут і залишусь». Щоправда його дружина, російська дворянка, не дуже поділяла його патріотичних поглядів, а відтак прихопивши з собою всі золоті чемпіонські медалі, які необачний Іван Піддубний залишив їй на зберігання, втекла з ними до іншого. Він одружився вдруге. Однак брак коштів, розруха та голод після громадянської війни, змусили Піддубного знову вийти на борцівський килим. Його захопливо вітають Франція, Німеччина куди він виїхав на запрошення численних рефері. В США в 1927 році наш козак стає «Найкрасивішим чоловіком Всесвіту». Піддубному запропонували винагороду в півмільйона доларів за умови прийняти громадянство США. Іван відмовився від винагороди та повернувся в Україну. Щоправда, чекісти у рідній Красилівці, за придбану ним землю, оголосили родичів куркулями. Іван Максимович такий черговий подарунок більшовиків сприйняв по-чоловічому мужньо. Зрозумівши, що як і тисячам його земляків-козаків в часи Катерини ІІ, московські чекісти на малій батьківщині жити йому достойно не дадуть, Піддубний, як і Запорожці, вирушив на Кубань, де придбав хату в місті Єйськ.

СРСР, як реформована Російська імперія, не залишила в спокою нашого земляка, виписавши йому паспорт громадянина СРСР. В ньому було вказано: «Иван Поддубный – национальность русский». Це було жахливого 1937 року, в час коли українців на Кубані прирівняли до дичини, влаштувавши справжнісіньке полювання. Бо всіх, хто розмовляв українською, або ж відкрито визнавав себе українцем, називали Петлюрівцями, тобто ворогами. Однак це не зупинило Піддубного. Він довго вимагав від міліції, щоби паспорт виправили. Міліцейське начальство, втілюючи лінію більшовицької партії по «орусачіванію хох лов» почало відверто знущатись над ним. Тоді гордий нащадок Запорозьких козаків власною рукою вніс виправлення до «краснокожего совецкого паспорта» написавши своє прізвище «Піддубний», а в графі національність замість «русский» виправив на «українець». Піддубного заарештували. Один із фельдшерів, який надавав йому допомогу, пізніше розповідав, що після катувань Івана Максимовича електропаяльником у в`язниці Ростовського управління НКВС, вся спина була у страшних язвах, рубцях та опіках. Через рік Піддубного випустили з російської катівні на волю. Однак у передвоєнні роки довкола борця був організований вакуум замовчування. Настав 1939 рік. Радянська Росія уклала з ІІІ рейхом союзницький договір. Так званий «пакт Молотова-Рібентропа». Користуючись цим, німецьке атлетичне товариство розпочало пошуки Піддубного. Тож, щоб не зганьбитися перед своїми німецькими союзниками, Піддубного поспішно викликали до Москви та присвоїли йому звання Заслуженого артиста РРФСР, а також вручили орден «Трудового червоного прапора». Йому також гостинно дозволили зустрітись з атлетами третього рейху, однак заборонили їхати до Германії. Після німецької окупації Єйська, великий чемпіон завів приятельські стосунки з німецьким начальником морського порту. Очевидці стверджували, що під покровительством цього шанувальника, Піддубний любив прогулюватись по набережній Єйська з орденом «Червоного прапора», незважаючи на окупаційні війська вермахту. Один із німецьких офіцерів якось був спробував зірвати орден з грудей чемпіона. За це безстрашний Іван Піддубний як курку жбурнув його через паркан. Проте окупація Єйська була не довгою – всього півроку. У лютому 1943 року, після розгрому під Сталінградом, війська фашистської Німеччини поспішно залишили Кубань. У місто повернулись давні приятелі Піддубного чекісти. За літнього вже чемпіона знову взявся НКВдиський «смерш», бо ж хтось із доброзичливців доніс, що під час окупації комендант Єйського морського потру, аби якось підтримати в голодні часи, надсилав йому додому обід із офіцерської їдальні.

Офіційно, для ідеологів СРСР, Іван Піддубний на шпальтах газет був «непобедимым руським борцом», неофіційно ж «ворогом народу» — українським буржуазним націоналістом.

Дійсно, Іван Максимович був козаком-характерником, адже і цього разу йому вдалося уникнути НКВДшної кулі в потилицю, або ж зашморгу. Зросійщуючи українську Кубань, НКВСніки все ж таки не посміли розстріляти українського патріота, але вони зробили все по ієзуїтськи підло. Вони просто викреслили його з життя, примусивши чемпіона-чемпіонів, чемпіона світу, найсильнішу людину планети, голодним побиратися між людьми, довівши до виснаження, а відтак смерті.

У 1949 році, 8 серпня, від голодної смерті назавжди залишила цей світ людина-велетень, чемпіон, легенда у борцівському світі, козак-характерник, якого ніхто й ніколи не зміг здолати в чесному поєдинку. Національний герой, яким би пишалась будь-яка країна, котрий відмовився від мільйонних статків за кордоном, на зросійщеній Кубані не мав навіть костюма. А всі свої спортивні нагороди від був змушений поміняти на шматок хліба.

В останню путь його прийшли проводжати усім містом. На надмогильному чорному камені викарбувано: «Здесь русский богатырь лежит». Помиляєтесь, людомори, там лежить український козак.

Чи ж не тому якийсь українофоб, в часи горбачовської перебудови видряпав на пам`ятнику Піддубного слова: «Хахол-Петлюровец».

   

    Довольно интересный, забавный и веселый проект от теле-программы Дурнев +1. Здесь собраны три части проекта "К доске!", где ведущие вышли на улицы столицы Украины - Киева, для того чтобы развеять (или наоборот - подтвердить) миф о том, что большинство украинцев - тупые. Остальные части [здесь]

Андрій Дуда.

Основні гасла українофобів є непереконливими для більшості населення України і слугують для

полегшення фантомних болів прихильників «Русского міра

Європеєць ХХІ століття сприймає національні, релігійні чи «державні» фобії як явище, що перебуває поза правилами хорошого тону. Антисемітизм, антиафриканізм, франко- чи германофобія – сьогодні це неприпустимі форми суспільної та політичної поведінки. Чому ж в українському інформаційному просторі – у ЗМІ, на інтернет-форумах – наявні тисячі фактів вияву українофобії? Яка мета цих інформаційних кампаній безвідносно до того, хто їх замовляє?

Почнімо з прописної істини: мета будь-якої інформаційної кампанії – формування чи зміна громадської думки. Відповідно кожна з них має свого адресата, цільову аудиторію. Утім, проаналізувавши українофобську публіцистику, коментарі в мережі інтернет, про мету і цільові групи залишається лише здогадуватися. Особливо що стосується проросійської українофобії. Бо, приміром, польська дуже прикладна і має на меті формування антиукраїнських стереотипів у міжнародної спільноти (і щодо Волинської трагедії, і щодо післявоєнних кордонів). А ось для багатьох представників «Русского міра» це радше ліки від фантомного болю, аніж певний інструмент для досягнення мети.

Як приклад можемо навести кілька ідеологем проросійської українофобії, які безуспішно вкидаються в український інформаційний простір.

Української мови не існує, це діалект російської. Ця теза родом із ХІХ століття і була абсолютно логічною в контексті російської політики денаціоналізації. Проте у ХХІ столітті, коли Україна має понад 200-річну традицію літературної мови, а українська є рідною для більш як 40 млн людей, вона є, м’яко кажучи, неадекватною. Тому, коли російські ЗМІ активно тиражують ці смішні «лінгвістичні» відкриття «місцевого божевільного» Вассермана чи бригади «коментаторів» в інтернеті ображають українськомовних, хочеться спитати на «общєпонятном»: «What for?» Бо кожне інформаційне посилання повинне мати своїх адресата і мету. А який адресат і мета реінкарнованої валуєвщини сьогодні? Адже навряд чи 40 млн визнають, що немає мови, якою писали Шевченко, Франко, Стефаник, Драгоманов, Українка та інші класики і яка є активно вживаною в усіх сферах життя, науки, мистецтва. Вже не кажемо про те, що пасажі а-ля «нєт і нє било» любові до росіян та Росії і в українсько-, і в російськомовних українців однозначно не додадуть.

Антигалицькі мантри. Антигалицька риторика українофобів має кілька мотивів. Таки далася взнаки історична образа за ганебні провали переможця Другої світової – СРСР – у боротьбі з нашим підпіллям у Західній Україні та на Поліссі, яке вело війну понад п’ять років після «Побєди». Через 40 років в тій самій Західній Україні Москва вбачала ледь не колиску відбудови самостійної Української держави. Чимало українофобів, не знаючи історії нашої країни і не вельми придивляючись до біографій борців за її незалежність, переконані: не було б Галичини, не було б і проблеми «нєзалєжності». Саме тому вони відтворюють комічні Табачникові мантри про те, що українці й західні українці – це буцімто «різні народи». І раз по раз дивуються, чому така маячня не пускає коріння в громадській думці.

Україна вкрала Крим і Севастополь.  http://blog.i.ua/user/3871267/736560/   Навіть якби ця великодержавна російська вигадка мала місце, абсолютно незрозуміло, що змінить постійне повторювання такої мантри. Вочевидь, навіть поміж українофобів-романтиків мало знайдеться мрійників, здатних вірити в повернення Криму і Севастополя Росії.

Українці самостійно не живуть, а виживають. Мовляв, якби були з Росією, все було б інакше. А так, як зловтішаються українофоби, українці масово мігрують за кордон, працюють там на важких і непрестижних роботах, миють туалети і займаються проституцією. Звичайно, спростувати тезу про виняткову українську «бідність» найкраще, порівнявши показники рівня життя в Україні, Росії та інших державах СНД: вони абсолютно зіставні. Понад те, приклад Білорусі застерігає від надміру глибокої інтеграції. Будь-які об’єднання з Росією відбуваються на умовах останньої й означають використання ресурсів приєднаних держав для задоволення амбіцій кремлівських лідерів. Це аж ніяк не сприятиме зростанню добробуту. І те, що рух «за возз’єднання з Москвою» далекий від масовості чи популярності, свідчить: люди в Україні це розуміють.

Україна не відбулася як держава. Українофоби активно тиражують цю ідеологему. Але забувають, що в міжнародному рейтингу Фонду миру Росія значно ближча до failed state, аніж Україна. Та й не могло бути інакше в державі, яка фактично не контролює цілі регіони, а півмільйонній Чечні велика Росія щороку платить «данину». Читайте також: Москва не контролює ситуації в бунтівній республіці  Утім, тема «державної неспроможності» України постійно «турбує» українофобів: і самостійної зовнішньої політики вона нібито не має, і внутрішня «нестабільність» (як кілька років тому тодішня опозиція називала політичний процес за сякого-такого дотримання демократичних правил і свободи слова) висока. І що далі? Яка реальна мета цієї глибокодумної тези? Вона не спричиняє ані розпаду чи «самоліквідації» держави, ані благань уряду до Росії взяти Україну під свою руку.

Вочевидь, це лише кілька російських україноненависницьких тез, які кочують із форуму у форум, зі статті в статтю. Але вони досить рельєфно віддзеркалюють основні характеристики сучасної українофобії. Більшість таких ідеологем відверто орієнтовані на інтелектуально слабкі суспільні сегменти. Такі меседжі цілковито безперспективні з погляду реалізації. І водночас відчутна негативістська тональність сучасної українофобії. Вона абсолютно не прикладна, не мобілізує, не шукає союзників, сповнена негативу, хамства і брутальності. Складається враження, ніби українофоби говорять самі з собою, втішаючи одне одного, що, мовляв, поразка «українського проекту» буцімто «історично визначена». Мабуть, так само як і «загибель світового капіталізму». Крім того, професійні україноненависники спрямовують свої зусилля назовні, аби їх помітили й підтримали в столицях, де досі не можуть зрозуміти, чому Україна не проситься до чергової імперії. Утім, тут «шари» поменшало: партія влади, централізуючи потоки ресурсів у державі, прагне взяти під свій контроль і оплату професійної любові до сусідів.

Проте втішатися змістовою слабкістю українофобських меседжів не випадає. Їхня убогість компенсується масовістю донесення. Геббельсові приписують твердження, що брехня, повторена тисячу разів, брехнею вже не вважається. Тож, доки інформаційний простір України буде відкритий для тиражування україноненависницьких штампів, а публічні особи хизуватимуться перемогами над нашою мовою, культурою та історією, скидати з рахунку українофобію як джерело загроз для національної безпеки не варто.

Влада в Києві має зважати на це безвідносно до партійних кольорів. Адже українофобів та їхніх натхненників судомить не так від конкретних політсил, як від існування Української держави (а отже, влади) як такої.

Завтра на Майдані продаватимуть футболки «Спасибо жителям Донбасса!»

  Виробник скандальних футболок Денис Олейніков влаштує в центрі Києва фан-ярмарок, на якому можна буде придбати футболки, чашки і сумки з принтами «Спасибі жителям Донбасу» і «УБОЗ-2012». Як передає кореспондент «Коментарів», про це Олейников повідомив на своїй сторінці в Facebook. Ярмарок під назвою «Thank you, people of Donbass» пройде у четвер, 15 вересня, з 18:00 до 21:00 на Майдані Незалежності. Акція буде мирною і законною - 15 вересня буде подана відповідна заявка в КМДА на проведення акції. «Я і мої колеги хочемо, нарешті, зайнятися своєю роботою - печаткою принтів, хороших і різних, на одязі і сувенірах. А що ж друкувати зараз, як не футболки «Дякую жителям Донбасу»? У ході ярмарку кожен охочий зможе придбати ті самі футболки, а також чашки і сумки, які вже здобули широку популярність - «Спасибі жителям Донбасу» - в різних варіаціях і «УБОЗ-2012» - хіт останнього тижня, за мотивами відомих подій », - зазначив Олейніков. Крім того на ярмарку буде представлено новий бренд aZara, ексклюзивно присвячений творчої спадщини Миколи Яновича Азарова. «Микола Янович, коли ви говорите (що завгодно) - у всієї країни піднімається настрій! Ви гідні власного бренду! », - пише організатор ярмарку.

«Ах так, зовсім забув про політику: акція, безумовно, буде політичною. Але не про Тимошенко, Ющенко чи регіони - а про наші свободи, про те, що ми джерело влади, а не «м`ясо» для неї. Про те, що немає гірше цензури, ніж самоцензура - коли люди бояться носити футболки з «Спасибі ...», примовляючи: «Ні, вони, звичайно, смішні і нікого не ображають ... але якби чого не вийшло », - додав Олейніков.

http://kyiv.comments.ua/news/2011/09/14/155445.html

На останньому з"їзді ЛДПР у Москві лідер партії Владімір Жириновський запропонував Україні приєднатися до Росії. Для цього мають бути створені два федеральні округи - Київський і Одеський. Це марення сивої кобили чи озвучення погляду Путіна на Україну?

1-е в мире по детскому алкоголизму (данные ВОЗ). 1-е в Европе и Центральной Азии по распространению ВИЧ среди взрослых. Ежегодные показатели заболеваемости ВИЧ в Украине увеличились с 2001-го по 2010 год более чем в два раза (Доклад UNAIDS о Всемирной эпидемии СПИДа, 2010). 1-е в Европе по распространенности ВИЧ среди беременных женщин. В 2010-м этот показатель составлял 0,55% (Минздрав Украины, 2010). 2-е в мире по долгам перед МВФ (12,66 млрд.долл. на август 2010 г.). 3-е в мире по поставкам легкооборонной техники, в том числе бронетранспортеров БТР-3 «Гардиан» и БТР-4 «Буцефал» (производятся в Харькове). Впереди Украины — Финляндия и Россия. 3-е в мире по объемам экспорта ячменя — 16,7% мирового рынка. 4-е (6%) — по экспорту кукурузы. 4-е среди стран с наихудшей экономикой по версии Forbes. 4-е в мире по объемам выращивания картофеля. При этом в последние годы она закупала картофель для собственных нужд в Египте и Саудовской Аравии (в пустыне!). 5-е в Европе (после ФРГ, Италии, Великобритании, Франции) и 21 в мире по количеству населения. В 2001 году на долю Украины приходилось 7,3% населения Европы и 1% населения Земли. Нас было 49,5 млн. человек. К 2011 году мы потеряли почти 4 миллиона. Нас осталось 45 млн. 787,5 тыс. По темпам вымирания — Украина в мировых лидерах. Согласно данным сайта ЦРУ по 231 стране мира, хуже дела обстоят только на Северных Марианских островах, Островах Кука, в Сен-Пьере и Микелоне, Болгарии, Черногории и Эстонии. 5-е в мире среди стран с наибольшим количеством эмигрантов. По данным Всемирного банка на 2010 год, за границей находится 6,6 миллиона украинцев, уехавших в разные годы (это почти 15% от общего количества нынешнего населения страны). По количеству эмигрантов Украина уступает только Мексике (11,9 миллиона), Индии (11,4 миллиона), России и Китаю (11,1 и 8,3 миллиона соответственно). 5-е в мире по производству продукции пчеловодства. В среднем ежегодно Украина экспортирует около 7,5 тыс. тонн меда при производстве 75 тыс. тонн. 5-е в мире по количеству употребляемого алкоголя на душу населения. По данным ВОЗ, объем спиртного, который рядовой гражданин Украины выпивает за год, составляет 15,6 литра. Больше, чем в Украине, пьют только в России, Венгрии, Чехии и Молдове. 5-е в мире по количеству запусков ракет-носителей. 6-е (5,4% мирового рынка) — по объемам экспорта пшеницы. 7-е в мире среди стран с самым высоким уровнем компьютерного пиратства. По оценке Ассоциации производителей программного обеспечения (BSA), коммерческая стоимость нелицензионного программного обеспечения, установленного на персональные компьютеры в нашей стране, достигла рекордных 571 млн. долл. 8-е в мире по объемам выплавки стали в рейтинге 64 стран — основных мировых производителей этой продукции, составленном Всемирной ассоциацией производителей стали. 9-е в мире по количеству студентов из-за рубежа. В тройке лидеров — США (21%), Великобритания (10%) и Германия (7,5%). Из постсоветских стран нас опережает только Россия. 10-е в мире по долгам перед Всемирным банком (3,22 млрд.долл.). 10-е в мире (из 217) по числу заключенных на 100 тысяч населения — 334 (при норме 70—80 человек для развитых стран и 141 — в мире). По данным Лондонского королевского колледжа. Лидером уже многие годы остаются Соединенные Штаты, обгоняя даже густонаселенный Китай (2-е место). На 3-м месте — Россия, 4-м — Бразилия, 5-м — Индия, 6-м — Мексика, 7-м — Таиланд, 8-м — Иран, 9-м — ЮАР и замыкает десятку Украина. 11-е в мире по иммиграции. В 2010 году у нас зарегистрировалось 5,3 миллиона иностранцев. Больше всего из РФ, Беларуси, Казахстана. 12-е по экспорту оружия в мире, согласно рейтингу Стокгольмского международного института исследований мира (SIPRI). 15-е в мире по количеству статей заняла украинская «Википедия», обогнав финскую. 22-е из 85 по революционным настроениям в мире, согласно рейтингу газеты The Wall Street Journal, составленному на основе трех показателей — социальная несправедливость, склонность к революциям и то, какую часть из общих расходов в семье составляют расходы на пищу. Критерий «социальная несправедливость» базировался на данных Transparency International, индексе развития человеческого потенциала ООН. 28-е в мире по скорости Интернета. Такие данные приводит компания Pingdom, проводившая в 2010 году исследование в 50 странах мира. Средняя скорость выхода в Интернет для украинских пользователей составляет 2,28 мегабита в секунду. 38-е в мире по объемам производства авто. Это четвертая позиция с конца. 42-е в мире по размеру территории. 44-е из 138 в рейтинге гендерного неравенства, входящего в индекс человеческого развития. Индекс отражает уязвимость женщин в трех сферах – репродуктивное здоровье, присутствие в парламенте и экономическая деятельность. 57-е из 59 в рейтинге самых конкурентоспособных стран от Международного института управленческого развития мира. Ниже в рейтинге только два государства — Хорватия и Венесуэла (58-е и 59-е места соответственно). 69-е (из 169) в отчете по человеческому развитию ООН за 2010 год. В этой группе Украину опережают Беларусь (61-е место), Россия (65-е), Казахстан (66-е), Азербайджан (67-е). 69-е из 153 в рейтинге миролюбия Global Peace Index 2011 года, оценивающем уровень безопасности и спокойствия жизни в разных странах земного шара и составляющемся аналитиками австралийского Institute for Economics and Peace. 73-е (между Намибией и Ботсваной) в общемировом рейтинге качества жизни. В прошлом году мы были 68-ми. Падение связано с ухудшением экономической ситуации. Всего в рейтинге участвовали 192 страны. Россия, например, при своем значительно более высоком экономическом потенциале обосновалась в этом году на 118-й строчке рейтинга. Западные эксперты занизили ее место в основном из-за проблем с гражданскими свободами. Очевидно, по той же причине на 141-м месте оказалась Беларусь. 74-е в мире по количеству счастливых людей, по данным всемирного социологического опроса Gallup. В России счастливых больше. 90-е в мировом рейтинге стран по принятию и развитию информационно-коммуникационных технологий (ИКТ). Мы уступаем Перу (89-е место) и Пакистану (88-е). Российская Федерация находится на 77-м. В 1992-м Украина была на 9-м. 110-е из 177 в рейтинге Фонда мира самых несостоятельных государств. Самой состоятельной страной оказалась Финляндия, за ней следуют Норвегия, Швеция, Швейцария, Дания, Новая Зеландия, Ирландия, Люксембург, Австрия, и замыкает десятку самых состоятельных стран Канада. 131-е в рейтинге свободы слова 2010 г. организации «Репортеры без границ», снизившись за год на 42 позиции. 134-е из 180 в мире по уровню коррупции. В 2007-м мы занимали 118-е место. Данный рейтинг подготовлен глобальной антикоррупционной неправительственной организацией Transparency International. В рейтинге, где уровень коррупции оценивается по шкале от 0 до 10 баллов, в которой 0 означает тотальную коррумпированность государства, а 10 — фактическое отсутствие коррупции, Украина получила 2,4 балла (в 2009 г. — 2,2). 164-е в рейтинге экономических свобод среди 179 стран мира. Среди европейских стран в этом рейтинге Украина оказалась на последнем месте. А согласно «Рейтингу свобод в мире 2011 года», который подготовила организация «Фридом Хаус», Украина утратила свои позиции, переместившись из категории «свободных» в категорию «частично свободных». Украина стала одной из двух стран в мире, которая была понижена в рейтинге по результатам деятельности в 2010 году (FreedomHouseReport, April 2011). 181-е среди 183 стран мира по простоте уплаты налогов, по данным аналитиков Всемирного банка. Выше нашей страны по этому показателю оказались Беларусь, Венесуэла, даже Чад и Конго. По количеству налогов и сборов в бюджет (135) Украина установила абсолютный рекорд, и потому оказалась на последнем месте. В среднем на налоговую отчетность и уплату налогов украинские предприниматели тратят 657 часов в год.

При составлении рейтинга Украины использованы данные, публиковавшиеся в СМИ. Редакция также выражает благодарность представительству ООН в Украине за предоставленную информацию.

источник 

А ви помітили, хто дякую, кому дякує і за що дякує?
Мова йде стосовно дивно розпіареної в Україні фрази-гасла "Спасибо жителям Донбасса за президента пи_до_раса!"
Особисто моїх інтелектуальних потужностей не вистачає, щоб пояснити цей варіант подяки, бо взагалі традиційна формула, що "обов'язком влади є задоволення потреб народу" під яким я особисто розумію як "підвищення добробуту і духовності громадян країни" в Україні набрало зовсім іншого ненормального характеру.
Погодьтесь, що коли величезна кількість людей країни виголошує подяку за наявність у них президента-збоченця, то значить цим людям із таким президентом добре! Він їх задовільняє! Вах! За кордоном вкотре шоковані фантомом "загадковості слов'янської душі" - принаймні я не уявляю, як вони пояснюють поширеність в Україні вищенаведеного гасла. Спробуйте розтлумачити іншим цей парадокс, коли противники Януковича на виборах у президенти через півтора роки почали масово дякувати своїм опонентам за те, що їх кандидат виявився сексуальним збоченцем - ???
Якщо мова йде про глибоко прихований сарказм, який не кожному дано зрозуміти, то з Донбасу лунає не менш саркастична відповідь "Да пожалуйста! Сосите, сколько влезет - нам не жалко!" І що лишається з того сарказму для шанувальників гасла подяки Донбасу?
Взагалі мене це мало обходить, бо я належу до зникаючого виду чоловіків з нормальною сексуальною орієнтацією стосовно жіночок, тому міг би проігнорувати цей епізод з життя країни, якби не підмітив загадкового моменту: чомусь цей явно не українського походження слоган став поширеним в Україні не тоді, коли президент Янукович підписував сумнозвісні "Харківські угоди", а саме тоді, коли він навпаки став у позицію протистояння щодо диктату з боку Росії. От і задумайтесь, в кого є чим!
І класикою жанру вже є те, що супер-бупер-ультрапатріоти України, які на словах просто голими руками готові роздерти тих москалів, насправді за хитрої та підступної махінації-спецоперації з підбуренням на кшалт такого ось гасла до власної української влади стають ярими помічниками тої самої ненависної їм Московії - і це вже чисто наш традиційний український феномен, з чим всіх нас і вітаю. Такі вже ми є - взаємовічливі.

Богдан Гордасевич
09.09.2011

Багато точиться розмов про введення додаткових мов, як в Україні, так і в окремих її регіонах. Ми вирішили провести опитування на цю тему, щоб знати точку зору читачів нашого сайту. Тож, запрошуємо голосувати і коментувати (при бажанні) свій вибір: http://ukrainianpeople.wordpress.com/2011/09/07/mov-zakon/