хочу сюди!
Знайомства
 

Alisa

39 років, водолій, познайомиться з хлопцем у віці 34-46 років

Замітки з міткою «україна»

Сортувати:
нові
популярні
Вид:
короткий
повний

ivanivna

ivanivna

Національний історико-архітектурний заповідник «Кам’янець»

Національний історико-архітектурний заповідник «Кам’янець» знаходиться у Кам’янці-Подільському на Хмельниччині. Територія заповідника охоплює Старе місто, розташоване на півострові в петлі річки Смотрич, прилеглий каньйон Смотрича, Замковий міст, а також – комплекс Старого та Нового замків.
акож функціонує Державний історичний музей, а місто знаходиться на території Національного природного парку «Подільські Товтри».
Культурний ландшафт каньйону в Кам’янці-Подільському, тобто історичний центр міста та замок, визначено кандидатом до Списку світової культурної спадщини ЮНЕСКО. У Кам’янці-Подільському розташовано 174 пам’ятки архітектури, з них 145 – на території заповідника «Кам’янець». За кількістю пам’яток в Україні Кам’янець-Подільський поступається лише Києву та Львову. На жаль, низку храмів міста було знищено радянською владою ще до війни.
Архітектура Старого міста – це суміш культур українців, поляків, вірмен, турків і росіян, а також – релігій: православної, католицької, іудейської та мусульманської.
 Це і турецький мінарет 17 ст., і турецький і вірменський бастіони 17 ст., Миколаївська (Вірменська) церква 14 ст., дерев’яна Хрестовоздвиженська церква 18 ст., монастирські комплекси орденів Домініканів, Францисканів, Тринітаріїв 15-18 ст. Зараз Старе місто – це 4 майдани, 21 вулиця, 2 узвози та 5 провулків. Унікальною інженерною спорудою заповідника є Замковий міст, який з’єднує місто із Замковим комплексом 12-19 ст. – згідно досліджень, його спорудження датується 2-3 ст.
2

ivanivna

ivanivna

Хортиця

Хортиця – це найбільший острів на Дніпрі, розташований у місті Запоріжжя, нижче Дніпрогесу. Острів є єдиною історико-культурною та природною пам’яткою, що охоплює період від мезоліту до 20 століття. Він є унікальним природним й історичним комплексом, має довжину 12.5 км і ширину в середньому 2.5 км, займає площу близько 3 000 гектарів – майже 24 км2. Тепер це – державний історико-культурний заповідник. Тут є 63 пам’ятки історії й археології, на півночі острова знаходиться Запорізький історичний музей. Хортицю визначено кандидатом до Списку світової культурної спадщини ЮНЕСКО.

Північна частина Хортиця – залісена, тут над берегом підіймаються скелі висотою до 50 метрів, а в південній – зберігся степ із багатьма рідкісними видами рослин, які збереглися тільки на острові, а колись були поширені на всій території південної України. На крайньому півдні острова знаходяться плавні . Хортиця та прилеглі острови оголошені геологічним заказником «Дніпровські пороги».
Вперше назва остова зустрічається в праці Імператора Костянтина Багрянородного «Про управління імперією». В різних списках цієї праці Хортиця згадується як острів Святого Григорія або Георгія. Вважають, що тут мається на увазі вірменський просвітник Святий Григорій. Перші поселення на Хортиці датуються 4 тисячоліттям до н.е. – від них залишилися численні поховання, городища та культові споруди. Знайдено тут і поховання сарматів. У 10-14 століттях тут існувало слов’янське поселення. За легендою, у 972 році тут, біля Дніпрових порогів, загинув у бою з печенігами князь Святослав Ігорович, повертаючись із походу на Константинополь. Хортиця постійно використовувалася як українська база проти половців і монголо-татар. Наприклад, у 1224 році руські князі зустрічалися на нараду на Хортиці перед битвою з татарами.
З 15 століття, Хортиця відігравала важливу роль у боротьбі козаків проти татар і поляків. Козаки будували тут, як і на інших островах, «засіки». Саме на Малій Хортиці у 16 столітті князь Дмитро Вишневецький-Байда збудував фортецю, яку незабаром зруйнували турецько-татарські війська. У 17 столітті Хортиця була військовою базою Івана Сірка. До зруйнування Січі у 1775 році острів належав Запорізькій Січі. Зараз на Хортиці існує кілька заселених селищ, а на півночі острова знаходиться залишене село Середній Стіг. Через острів проходить залізниця зі станцією на середині острова.
1

ivanivna

ivanivna

Софійський собор

Софійський Собор, також відомий як Софія Київська – це християнський храм у центральній частині Києва, один з небагатьох вцілілих із часів Київської Русі. Собор є пам’яткою української архітектури та монументального живопису 11-18 ст., і входить до Світової спадщини ЮНЕСКО як культурна пам’ятка. Світова спадщина ЮНЕСКО (Організація Об’єднаних Націй із питань освіти, науки та культури) – це видатні культурні та природні цінності, що становлять надбання усього людства. Окрім Софійського собору і прилеглих монастирських будівель, які входять до Світової спадщини ЮНЕСКО входять разом із Києво-Печерською Лаврою, до неї належать ще 4 пам’ятки: 3 культурні та 1 природна, а саме – історичний центр Львова, Резиденція Буковинських Митрополитів у Чернівцях, геодезична дуга Струве та букові праліси Карпат.

Софійський собор є однією з найголовніших християнських святинь, історичним центром Київської митрополії. Саме Софійський собор вважають найстарішою спорудою Києва. Його збудовано за аналогією Софійського собору в Константинополі як головний храм держави. Софійський Собор знаходиться на території Софійського монастиря і входить до складу Національного заповідника «Софія Київська», до якого також належать Золоті ворота, Андріївська церква, Кирилівська церква та Судацька фортеця. Сама Софія Київська складається з самого собору, дзвіниці, Будинку митрополита, трапезної церкви, братського корпусу, бурси, консисторії, Південної в’їзної вежі, Брами Заборовського, келій, монастирського готелю та пам’ятної стели бібліотеці Ярослава Мудрого.

У «Повісті минулих літ» 1037 рік вказаний як дата заснування Софійського собору, натомість у Новгородському літописі це 1017 рік. Засновником собору вважається київський князь Ярослав Мудрий, хоча є версія, що засновником був князь Володимир. Храм присвячено Софії – Премудрості Божій. Багатогранністю цього поняття пояснюють грандіозні розміри та складну структуру собору з тринадцятьма банями. Інтер’єр Софії відтворює середньовічну модель Всесвіту, а її зовнішній вигляд – образ Граду Божого. При Соборі велося літописання, були створені перші відомі на Русі бібліотека та школа.
Софійський собор був свідком багатьох визначних історичних подій. Тут висвячували київських митрополитів і коронували князів – наприклад, Володимира Мономаха, який тут же і похований. Також тут похований і князь Ярослав Мудрий. У 1169 році Київ захопив і зруйнував князь Андрій Боголюбський – Софійський собор було пограбовано, вкрадено всі цінні золоті речі та релігійні реліквії. У 1240 Київ захопив хан Батий, та собор встояв, хоча був зруйнований і пограбований. І хоча у 14 ст. собор ремонтували, у 15 ст. Київ вкотре був розграбований і спалений, і протягом наступного століття собор залишався без догляду. 
Відродження Софії Київської пов’язане з київським митрополитом Петром Могилою, який здійснив ремонт і оздоблення собору. Навколо було споруджено монастирські будівлі, територію обнесено високою огорожею. До робіт Петро Могила залучив відомого італійського архітектора Октавіано Манчіні. У 1638 році в Соборі засновано чоловічий монастир. На межі 17 та 18 ст. ремонту Софійського собору сприяв гетьман Іван Мазепа – тоді було змуровано нову дзвіницю і позолочено головний купол. У 1697 році дерев’яні будівлі Софійського монастиря згоріли у великій пожежі, будівлі було відновлено та зведено нові вже у стилі українського бароко. У 1786 році монастир закрито.

У 1917 році в Софії Київській було миропомазано Павла Скоропадського, а у 1921 році тут відбулося всесоборне висвячення протоієрея Василя Липківського на Митрополита Київського та всієї України. В радянські часи собор був під загрозою знищення, та Всеукраїнська академія наук створила Софійську комісію, що врятувала собор від знищення, і у 1934 році територію Софійського монастиря оголошено Державним історико-архітектурним заповідником. Утім, комуністичний уряд заборонив богослужіння в соборі, всі золоті та срібні цінності було конфісковано, іконостаси – розібрано, все інше – спалено. У 1941 більшовики намагалися замінувати та підірвати Собор, але, на щастя, їх спроба була невдалою. Під час німецької окупації Києва у 1941-1943 роках, більшість експонатів Софійського музею, частину ікон та фотоархівів вивезено до Німеччини. 
Нарешті, у 1990 році Софійський собор і прилеглі монастирські будівлі були занесені до переліку Світової Спадщини ЮНЕСКО. У Софії Київській збереглося 260 кв. метрів мозаїк, кожна з яких має написи грецькою, що пояснюють її сюжет, і 3 тисячі кв. метрів фресок. Тепер це – Національний заповідник «Софія Київська», відкритий для відвідування щодня, окрім четверга.
3

Тарас Токар

Тарас Токар

Небезпека для життя вартістю 50 гривень



Для того, щоб вам чи вашій дитині дозволили відвідувати басейн, вам необхідно пред’явити медичну довідку про стан здоров’я. Виявляється, придбати її можна всього за декілька хвилин, не проходячи жодного обстеження.

Днями мені розповіли таку історію.

Одна молода мама вирішила разом з дитиною ходити до басейну. Намір шляхетний і корисний для здоров’я. Прийшовши до одного з міських басейнів, вона дізналася, що зможе відвідувати його після того, як нададуть спортивному закладу медичні довідки про стан здоров’я.

Зрадівши, мама пішла до одного з медичних закладів, щоб дізнатися, що потрібно зробити для того, щоб отримати довідки, які вимагають працівники басейну.

Зайшовши до медичного закладу, жінка підійшла до реєстратури і повідомила їм про мету свого візиту. Та їй відповіли, що такі довідки надають і провела  до потрібного лікаря. Жінка повідомила лікарю, що хоче з дитиною відвідувати басейн і що їм обом потрібні медичні довідки. При цьому вона сказала, що прийшла сама і метою її нинішнього візиту є розпитати, що потрібно зробити для отримання необхідної  для басейну довідки.

Що було далі – жінка не очікувала ні на мить. Лікар запитала у жінки прізвище, ім’я, по батькові її та її дитини. Сказала, що довідка коштує 50 гривень за одну особу. Молода мама наголосила, що прийшла без дитини, і що такі гроші у неї з собою є. «Диктуйте мені правильно обох прізвище, ім’я, по батькові », - сказала лікар. Нічого не підозрюючи, жінка так і зробила, думаючи, що після цього їм призначать день, в який прийти разом і пройти відповідні обстеження.

Але сталося не так, як гадалося. Через декілька хвилин молодій мамі в руки віддали вже готові довідки, виписані на неї і на її дитину. Без жодних обстежень, без присутності дитини.

А тепер давайте подумаємо, хто плаває у колективних басейнах – здорові чи хворі люди? І який букет хвороб може плавати у воді тих басейнів? Як насправді про це дізнатися?

Чи здогадалися ви про яке місто йдеться у моєму дописі?..

P. S.  Подейкують, що вартість такої довідки у різних медичних закладах коливається від 50 до 60 гривень.
14

Світ0зар

Світ0зар

Цнотливість – родинний оберіг нації




1. ПРИЧИНИ ВИМИРАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛЮДНОСТІ

До
вiтчизняних прогнозiв ненормальної демографiчної ситуацiї в Українi
додались й ООНiвськi. Вони  пiдтверджують те, про що ми вже знаємо, але
нiби не усвiдомлюємо: до 2050 р. українцiв в Українi залишиться 20-25 млн., тобто лише 40-50% вiд того числа, iз яким переступили межу третього тисячолiття. Мета цiєї лекцiї – донести народу України iнформацiю про морально-етичнi та духовнi проблеми вимирання української людностi та надати шляхи до подолання цiєї духовно-моральної кризи. Мораль, як одна з основних складових частин духовностi, є сукупнiстю правил i норм поведiнки, якi забезпечують людськiй спiльнотi загалом i кожному iндивiду, зокрема, можливiсть iснування в цьому свiтi. Двi кардинальнi пiдвалини лежать у будiвлi людської моралi: стосунки сильного i слабкого та стосунки чоловiка i жiнки, що забезпечують продовження роду. Зосередимось на другiй пiдвалинi — продовженнi або вiдтвореннi роду. У людськiй спiльнотi має мiсце два види статевих стосункiв: полiшлюб або полiгамiя та моношлюб або моногамiя. В первiсному суспiльствi, яке тривало мiльйони рокiв, переважала полiгамiя; починаючи з т. зв. стародавнього свiту (5-4 тис. р. до н. л.) перевагу мала моногамiя. Кажемо саме про перевагу якогось iз видiв статевих стосункiв, бо в абсолютному виразi вона нiколи не iснувала. Можна припустити, що i в первiсному суспiльствi зустрiчались двоє закоханих, якi не уявляли собi статевого життя з iншим, так само як i в найбiльш суворих суспiльствах, де подружня невiрнiсть каралась або карається смертю, завжди знайдуться «влюбливi», якi не задовольняться єдиним коханням. Отже, йдеться про спiввiдношення полiгамiї i моногамiї на рiзних етапах iснування людини та про їхнiй вплив на вiдтворення людностi.
Полiгамiя є характерною моральною нормою первiсного суспiльства, в якому люди живуть племенами i в силу примiтивних засобiв для iснування можуть тiльки колективно вижити.
Поступовий перехiд вiд рослинної їжi до полювання на диких тварин, згодом приручення i домашнє розведення їх (тваринництво), далi землеробство, подiл працi i спецiалiзацiя занять, перетворення сильними слабких у рабiв, як джерело статкiв, привели до накопичення багатства, яким сильнi не захотiли дiлитися зi слабкими, отож виникає приватна власнiсть з
атрибутами, якi мали її захистити: сiм’єю i державою. Сiм’я — це органiзована форма моногамiї, i моральною стає саме вона. Нас цiкавить питання, чи iснують стосовно вiдтворення людських спiльнот розбiжностi мiж полiгамiєю й моногамiєю? Існують i дуже великi, вони навiть є дiаметрально протилежнi. Полiгамiя не сприяє вiдтворенню людськогороду, моногамiя — навпаки. Причин тут багато, найвагомiшi такi. По-перше, бiологiчнi. Жiнка, яка знає багатьох чоловiкiв, вiдносно рiдше вагiтнiє у порiвняннi з тiєю, що знає одного чоловiка. Це пояснюється бiологiчною природою заплiднення, бiльшою iнтенсивнiстю руйнування статевих клiтин, що надходять вiд багатьох чоловiкiв. Полiгамiя є першопричиною цiлого букету венеричних хвороб: трихомонiазу, гонореї, сифiлiсу, хламiдiозу, а тепер ще й СНІДу. Усi цi болячки ведуть до захворювань статевої сфери i безплiддя, передовсiм серед жiнок. Порiвняно недавно генетики вiдкрили таке явище, як телегонiя. Суть його полягає у зв’язку цноти з якiстю суспiльства. Вирiшальним є вплив на дитину першого в життi жiнки чоловiка. Саме вiн закладає генофонд, навiть коли жiнка народжує дитину вiд iншого чоловiка, тобто вiн є генним батьком її майбутнiх дiтей. Видатний учений Ломброзо, дослiджуючи родоводи багатьох вiдомих i простих людей, довiв, що доброчеснi характеристики батькiв передаються у спадок менше, нiж згубнi, передаються також i хвороби, причому в гiршiй формi. По-друге, соцiальнi причини. Полiгамiя, коли вона стає аморальною, призводить до такого явища, як штучне переривання вагiтностi.
Людям, що живуть у полiгамiї, не до народження дiтей. Статевий акт для них — не засiб продовження роду, а засiб отримання чуттєвого задоволення, нарiвнi з вином, гулянками тощо. Єдиним критерiєм правильностi теоретичних мiркувань є практика. Історiя вiдтворення
людської спiльноти дає переконливi докази наведеним постулатам.
Першi сучаснi людськi цивiлiзацiї виникли в стародавнiх Єгиптi, Китаї, Індiї, Вавилонi, Ассирiї та Оратанiї, тобто Трипiльськiй Праукраїнi. Показовим є порiвняння їх. Усi вони зробили неоцiненний внесок у розвиток духовностi, науки, культури, мистецтва. Була, однак, мiж ними одна суттєва рiзниця — ставлення до сiм’ї. В Оратанiї, Китаї та Індiї сiм’я була культом, її охорона стала першим родовим та державним прiоритетом. Згiдно iз законами Ману (Закони Ману та Вiди до країн Сходу були принесенi стародавнiми орiйцями, тобто праукраїнцями), кожного, хто прагнув одружитися, ретельно дослiджували як чоловiка. Жоден рахман (у Індiї брамин) не одружувався з дiвчиною, що мала спадковi хвороби, якою б багатою вона не була. У трактатах з медицини в давньому Китаї та в iндiйських Аюрвiдах (науках життя) цiлi роздiли вiдведено питанням шлюбу та дотримання статевої гiгiєни. Нiчого подiбного не бачимо в давньому Єгиптi, де духовнiсть та мораль насаджувалися левiтами – жерцями вiдвертого дияволiзму. Тут процвiтає полiгамiя, бiльше того, буденним є подружнє життя мiж близькими родичами.
Так, дiти фараонiв брали шлюби мiж собою, щоб легше утримати владу. Юдейська Тора, а згодом i бiблiйний Старий Заповiт також пропагують статевi вiдносини мiж родичами. Згадайте хоча б дочок Лота, якi мали статевi контакти з власним батьком. Шлюб та статевий
зв’язок мiж близькими родичами призводить, як вiдомо, до виродження потомства.
Отож люднiсть в Оратанiї, Китаї та Індiї потужно збiльшувалась, а в Єгиптi занепадала, поки остаточно не була звойована арабами i не розчинилась в їхньому морi. Тут можна зробити певний вiдступ i навести цiкавий iсторичний факт. Звичаєво-родовий спосiб життя забороняв шлюби мiж родичами аж до сьомого колiна, виходячи iз вiдичних знань та iсторичного досвiду. Стародавнi дохристиянськi волхви особливо пильнували за «коронованими» сiм’ями, i це слiд поставити їм у заслугу. В школi нас учили, що київський князь Ярослав дiяв мудро, породичавшись з монаршими династiями Європи. Хай вам при цьому буде вiдомо, що не вiн слав сватiв до Польщi чи Францiї, а навпаки, до нього засилали, бо Київська Русь на той час мала значно мiцнiшi духовнi, економiчнi та вiйськовi позицiї у Європi, нiж iншi держави.
Повчальнi iдеї щодо вiдтворення людностi знаходимо в давнiх Грецiї та Римi. У Спартi допускалась полiгамiя. Якщо чужа дружина подобалась юнаковi, вiн мiг жити з нею, правда,
попередньо спитавши дозволу у її власного чоловiка. Платон висуває iдею добору подружнiх пар. На його думку, найкращi з чоловiкiв мали поєднуватись з найкращими iз жiнок i такi шлюби мала пiдтримувати держава, шлюби гiрших мали всiляко обмежуватись. Ми й досi захоплюємось зображеннями давньогрецьких атлетiв, їхнiми мiстами з ваннами й лазнями, але давнi греки залишили нам на своїх вазах та чашах i сцени п’яних оргiй, що стали масовим явищем i не сприяли вiдтворенню людностi.
У давньому Римi розвинулись гiршi традицiї попередникiв. Чистота сiмейних стосункiв тут була зневажена. Римським внеском у вiдтворення людностi став погляд на шлюб як на тяжку ношу, яку варто нести лише заради матерiального збагачення. Тут народилась традицiя, яка в кiнцi XIX ст. у Францiї набула форми афоризму: «Робiть не дiтей, а заощадження». Вiльнi люди Риму обмежували дiтонародження, широко застосовували аборти, життя проводили в любовних утiхах i гуляннi. Результат вiдомий: вони були покаранi слов’янськими народами, якi за своєю звичаєвiстю були набагато моральнiшi.
З I до початку XIX ст. людство зросло до одного мiльярда, або бiльше нiж у 60 разiв. Можуть заперечити, що цьому сприяли досягнення науки, зокрема медицини. Нi, до XIX ст. медицина залишалась абсолютно безсилою щодо зниження смертностi людей, в першу чергу, вiд основної причини — епiдемiчних хвороб. Саме переселення народiв, хрестовi походи, безперервнi вiйни призводили до масового поширення епiдемiчних хвороб та розпусти. У XIV ст. епiдемiя чуми пiд назвою «чорна смерть» знищила четверту частину тодiшнього людства. Не медицинi, а високiй моральностi панiвної європейської нацiї – русинам (українцям) мають завдячувати за свiй порятунок народи Європи. Перейнявши високi духовнi та моральнi сiмейно-родовi цiнностi, подолавши згубнi традицiї вiдтворення нащадкiв у давнiх Грецiї i Римi, Європа потужно нарощувала число своїх мешканцiв. Про сiмейну мораль цього перiоду можна довiдатись iз праць багатьох видатних мислителiв, як-от Томас Мор чи Томмазо Кампанелла. Зокрема, про те, що особам, якi мали статевi стосунки до шлюбу, вступати в нього заборонялось, на них накладалось суворе стягнення; батьки, що не уберегли цноту своїх дiтей, були поганьбленi. До шлюбу допускались здоровi пари. Подружня невiрнiсть першого разу каралась в’язницею, а повторна — смертю. Усе, що стосувалось вiдтворення потомства, мало бути першочерговою турботою держави. Звiсно, на практицi не всi цi норми дотримувались, але вiдповiдна громадська атмосфера була забезпечена.
Духовна та моральна чистота народу Київської Русi, а потiм України була справжнiм взiрцем для всiх нацiй та народiв Євро-Азiйського континенту. Такий високий рiвень духовностi та моралi забезпечувався наслiдуванням орiйської звичаєвостi. З татаро-московським спаленням Києва у 1482 роцi та наступним просуванням у ХVІI ст. в Україну з московських земель юдо-християнської релiгiйностi спостерiгається поступовий занепад цих якостей i на теренах України.
Перелом настав у ХІХ ст. Велика французька революцiя проголосила новi моральнi цiнностi. Її гасла — свобода, рiвнiсть, братерство; кожна людина — коваль свого щастя. Держава, як
апарат пригнiчення людини, мала вмерти. Францiя – держава, що побудована на юдохристиянських засадах, i її iдеї поширились переважно у т. з. християнському свiтi. Реалiзацiя iдей французької революцiї пiшла двома шляхами. Хронологiчно перший полягав у тому, щоб поновити колективну власнiсть (як у первiсному суспiльствi) i зробити всiх людей рiвними й щасливими. Реалiзувати цей шлях у Захiднiй Європi не вдалося, в тодiшнiй Росiї, як виявилося на наше горе, вдалося. Моральний кодекс будiвничого диктатури пролетарiату, соцiалiзму i комунiзму формально не визнав повернення до полiгамiї як моральної норми за колективної форми власностi, але фактично було зроблено все, щоб ця полiгамiя переважала у вiдносинах чоловiка i жiнки. Згадаймо, українська народна родова мораль у нашiй країнi була розтоптана, а ВiдоВiстична, Звичаєва духовнiсть принижена.
Мiльйони, переважно чоловiкiв, надягли однострої i пiшли на «гражданскую» та iншi вiйни;
мiльйони, переважно чоловiкiв, були засланi в табори, що призвело до рiзкої диспропорцiї у
спiввiдношеннi чоловiкiв i жiнок. Формально моногамна молода сiм’я, однак, першi 10-15 рокiв подружнього життя, коли й вiдтворюється потомство, жила по «общагах», нерiдко в рiзних кiмнатах. Чомусь щорiчно мiльйони радянських чоловiкiв i жiнок за профспiлковими путiвками порiзно їздили в санаторiї й курорти (сiмейнi путiвки починались десь на рiвнi функцiонерiв обкому партiї). Уся оця руйнацiя нав’язала нам полiгамiю з усiма її наслiдками. Рiч не лише в масовому поширеннi так званих «випадкових статевих зв’язкiв», а в шлюбнiй реальностi. Наводимо данi за 2001 рiк: в Українi зареєстровано 309602 шлюби i 181334 розлучення, або 58,6% числа шлюбiв. Отже, переважна бiльшiсть шлюбiв розпадається, потiм повторюється у
новому варiантi, ще раз повторюється (правда не у 100% випадкiв). І так далi. Таким чином,
нав’язана нам полiгамiя, на превеликий жаль, стала нормою в нашому суспiльствi.
З втратою нацiональної духовностi та моралi, поверненням у ХХ ст. в Україну полiгамiї, вбивства дiтей в утробi матерi (аборти) набули гiгантських розмiрiв i з початку 60 рокiв перевищили дiтонародження; венеричнi хвороби зросли в сотнi разiв, пияцтво й наркоманiя
збiльшилися в десятки i сотнi разiв. Все це врештi-решт призвело до вимирання нацiї (з 1991 р.), темпи якого наростають.
Бути чи не бути — це драматичне запитання стосовно української нацiї нинi розв’язується на наших очах. З одного боку створюється омана, що т. з. християнськi церкви рiзних конфесiй прагнуть поновити т. з. високi моральнi цiнностi, з iншого, розповсюдження юдо-християнськими церквами вiдвертого дияволiзму роблять все, щоб знищити мораль дотла. Бiда в тому, що влада в Українi здебiльшого належала не українцям, а антиукраїнцям. Засоби масової iнформацiї, переважно електроннi, теж у їхнiх руках. Отож вони практично цiлодобово потужно розкладають нашу нацiю. Якщо зiставити фiнансовi i кадровi потужностi
нацiональних та антиукраїнських сил, що володiють iнформацiєю в країнi, то сили явно нерiвнi, перевага на боцi антиукраїнцiв. Антиукраїнцi здебiльшого складаються з людей, якi не люблять подавати своєї нацiональностi, а їхнi лiдери послуговуються псевдонiмами. Разом з церквами юдо-християнського сповiдування вони насаджують нам «iнтернацiоналiзм», глобалiзм, гудять нацiональну обмеженiсть, смiються над патрiархальними сiмейними традицiями. Це — для нас, а придивiться, що вони залишають собi. Пропагують тi ж моральнi цiнностi, зокрема полiгамiю? В жодному разi. У них панує моногамiя, причому на твердiй етнiчнiй основi.
Моногамiя, але полiетнiчна, трапляється у них як рiдкiсть i заохочується в єдиному випадку,
коли треба iмплементуватись в коронованi родини, починаючи вiд Сталiна i закiнчуючи Кучмою. Звiсно, нам би треба мати власну голову на плечах, не слухати все це, роззявивши рота, але десь маємо тяжкий кармiчний спадок. Україна — не єдина вимираюча нацiя. Вимирають i нашi одвiчнi вороги — пiвнiчно-схiднi сусiди. До того ж 2050 року росiян залишиться 70-80 млн. (iз теперiшнiх 140). Дивує їхня агресивна шовiнiстична налаштованiсть. Рятуватися треба, а вони по-колишньому марять «приращенiєм» земель. А хто ж на теперiшнiй велетенськiй територiї залишиться господарювати? Зупинився природний прирiст людностi i в Європi. Пiсля французької революцiї, врахувавши досвiд жовтневої революцiї, її народи стали на шлях побудови т. з. громадянського суспiльства. Вони уникнули багатьох руйнацiй, що їх перенесли ми, тепер об’єднуються, але мораль уражена там лицемiрством, подвiйними стандартами i, особливо, давньоримським синдромом. Меншою мiрою, але їхнє майбутнє теж примарне iз врахуванням таких цифр. Тепер на планетi проживає 6 млрд. людей. Один мiльярд належить до країн, де люднiсть вимирає або практично зупинилась у своєму природному розвитку. Це — країни Європи i Пiвнiчної Америки. Цей мiльярд, що становить 16% людської спiльноти, споживає тепер 90% земних благ. У стосунках чоловiкiв i жiнок тут переважає тiньова полiгамiя. Решта п’ять мiльярдiв вiдноситься до країн, де люднiсть потужно зростає. Це передовсiм Китай, Індiя та мусульманський свiт. Тут панує моногамiя. Спiввiдношення двох дiаметрально протилежних спiльнот 1:5. Але вже через п’ять десятилiть воно змiниться до 1:8, а далi ще зменшуватиметься не на користь теперiшнього мiльярда. Цей мiльярд, поки що, має вирiшальну перевагу в технологiях, але набуття їх — рiч наживна. Гадаю, що за цi п’ять десятилiть рiзниця в технологiях зникне, i доля цього мiльярду повторить долю давнiх Єгипту i Риму.
(За матерiалами http://www universum. org.
ua/journal/2003/goliach_7. html)

2. СЛОВО ПРО ЛЮБОВ
Дохристиянське Вiдо-Вiстичне Православ’я (де Вiди – Знання, Вiсти – Інформацiя, тобто «Наукове Православ’я») мiстить у собi глибинну, наповнену великим таємним змiстом науку про Любов. Вiдношення до Любовi у древнiх вiровченнях – слов’янському, древньому iндiйському, античному – вiдрiзняється вiд вiдношення до Любовi, наприклад, у християнствi, буддизмi тим, що iдеалом духовного життя не була безшлюбнiсть, монаський целiбат. Бiльш того, релiгiйний аскетизм, що приводив до безплiдностi, засуджувався бiльшiстю течiй Православної духовної думки. За виключення можна приймати лише крайнi прояви у аскетичних вченнях, народжених жерцями Аїду у древнiй Грецiї, у древнiй Індiї – частиною слуг Шиви, у древнiх слов’ян – волхвами Чорнобога – недоторканими. Основою Православного свiтогляду є те, що духовна та тiлесна любов не роздiляються, не протиставляються одна однiй, i тiлесна не сприймається за грiховну. У Велесовiй книзi, наприклад, розповiдається про плем’я костобоких, якi «чекали допомоги вiд самої Сварги, тобто Неба, перестали розмножуватися та вимерли, тому що вiд неплiдних нiкого не залишилося», «i нiчого невiдомо зараз про тих костобоких...».
Велесова книга закликає не брати приклад з них. Не боятися, що любов може загородити шлях до неба. Бо до неба, до Вирiю чи до вiйська Перунового Велес не пускає душi людей, якi боялися життя та вiдмовилися вiд його дарункiв. Такi люди також не мають можливостей нового народження на Землi. Розумiння цього є i у аскетичних вченнях, але у цих вiровченнях земне життя розглядається як юдоль слiз, а смерть сприймається як звiльнення вiд страждань нижнього свiту, а у iдеалi також звiльнення вiд нових втiлень. Але така точка зору виправдана лише для змореної, тiєї, що закiнчує свiй земний шлях, людини. Бiда, коли такi думки заволодiють людьми замолоду. Навiщо тодi людинi дається життя та здатнiсть кохати? Нi, це дається не для випробувань, а саме для того, щоб людина жила та кохала. Це великий дарунок, велика нагорода. Той, хто вiдмовився вiд нього, що став безтiлесним духом ще на Землi, пiсля смертi не тiльки не буде мати щастя знову втiлитися у живе тiло, а буде розчинений у океанi свiтових енергiй (що для людини тотожно небуттю), а також отримує небуття духовне, нисходить на дно духовного свiту. Але треба знати, що дарунок кохання надається не всiм i тiльки на певний час i тому дуже важливо не марнувати його, бо грiх розпорошеного кохання є найтяжчим. Головне питання, яке Велес ставить перед душами померлих бiля брами Вирiю таке: «Чи кохали ви на Землi?». Тiльки тим, що кохали вiдкривається шлях до неба, бо батько всього сущого Род велить живим – любити. Род – це Бог Народжуючий, Вiн породив Любов, Вiн створив цей свiт для Любовi, Вiн Коханням наповнив Всесвiт. Любов протистоїть Чорнобоговi. Пройшло тисячолiття з того часу, як у вогнi пожеж скiнчила свiй вiк Русь Вiдична. Тодi з холодної космiчної Тьми на українську землю прийшов Чорнобог – прийшов у чорному одязi монаха. З ним прийшов i новий час, перевернулося коло буття. І замiсть Сварога та Рода став Яхве, на мiсце Дажбога та Хорса став Михаїл, на мiсце Велеса у iпостасi охоронця стад та багатств – святий Влас, на мiсце Дия у iпостасi Князя свiту – Диявол. Але на мiсце Чорнобога не став нiхто, просто прийшов Страх: страх перед смертю, страх перед життям, страх перед Апокалiпсисом. І тепер тiльки ЛЮБОВ може розбити лiд Чорнобога. Вона є головною силою, яка протистоїть йому. І як би не скаженiв Чорнобог, як би не заковував людськi душi у льодовий панцир – прийде час, i Любов, як веснянi води, розламає лiд, людина прокинеться вiд сну, оживе.
Любов – це джерело живої води, життєдайна криниця Рода та Сварога. Навiть за влади Чорнобога головний закон Рода, закон Любовi залишився у кровi, у повiтрi, яким ми дихаємо.
Навiть у ХХ столiттi, коли Бог Космiчної Тьми був найсильнiшим, поети та композитори чули вiдгуки головного закону Рода. Любов-життя-дихання – мiстичний зв’язок цих образiв одвiчно iде вiд самого бога Пращура Рода. Цi образи є глибоко людяними, навiть можна сказати фiзiологiчними, вони є нашими захисниками, вони знаходяться у нашiй генетичнiй пам’ятi.
Ми живемо серед таємних знакiв Рода, Лади, Лелi. Той, хто знає цi знаки, отримує високу владу над людьми, але цю владу не може отримати низько духовна людина, людина Чорнобога. Кольори Рода – зелений, Лади – синiй, Лелi – червоний. Це як символ Любовi – червона троянда в зеленi листя пiд синiм чистим небом. Той, хто бачить цi знаки – зрозумiє таємну суть буття. І тодi приходить усвiдомлення того, що Любов не є тiльки щастя, це є набагато бiльше – це є привiлеєм давати щастя людям.



Читати далі
0

УПА живе !

УПА живе !

Золота Орда - державотворчий фермент Московії

Русь була одна -- з центром в Києві. Це була держава, яка об'єднувала виключно слов'янські землі. Землі ж, які потім сталі Московією, не входили в Давньоруську державу, хоча спочатку царські, а потім радянські історики цього дуже хотіл.Московити-", фальсифікуючи свою історію, вкрали слово "руський" у корінного народу Подніпров'я -- коли їм знадобилося "велике минуле" для імперії, Адже Московія і Московське царство сформувалися за ініціативи золотоординської татарської еліти на територіях корінного угро-фінського населення. Золота Орда стала державотворчим ферментом майбутньої Російської імперії, а Московія -- улюбленим улусом Золотої орди в її ж складі і з дозволу її хана.Найбільш вражає геноцид Новгорода, коли Москва в садистський спосіб цілком знищила цю давню, понад 600-річну високу слов'янську культуру 
и Той факт, що для "створення" історії Росії Петром І була використана історія Русі Про те, як фальсифікувалася історія Росії за Катерини ІІ,Москва, принагідно згадаючи, що перший храм в цьому місті був побудований в 1272 році, а перший князь був посажений там не раніше 1277 р назва столиці а. "Москва" у фінській мові означає "каламутна вода" гниле болото Московський археолог пише, що слов'янських могил до Х ст. ніде в Московщині незнайдено. Московський історик підтверджує: „В жилах московського народу тече щонайменше 80 % фінно-татарської крові"На захід від угро-фіннів жили предки теперішніх білорусів та литовців. На суміжних землях вони змішувалися з угро-фіннами і розчинилися без сліду в угро-фінському морі.Московське царство почало називатися Росією тільки при Петрі I, коли той уперше, начебто інкогніто, їздив до Європи . Просто Москву тоді ніхто не знав і вважав її азіатською країною. . А Русь знали здавна. Ось чому, повернувшись з Європи, московський цар перейменував своє царство в Російське Великороси — це єдиний у світі народ, який до початку 18 ст не мав своєї назви, а звався московським людом М. Булгаков писав:обрая госпожа, есть далекая страна, вы не знаете её, это Московия.
7

Stanislove

Stanislove

Дунайська стратегія і євроінтеграція України

Україна протягом багатьох років стукається у двері Євросоюзу. Так, іноді боягузливо озираючись на північного сусіда, доволі часто просідаючи у широкий дипломатичний шпагат. Але протягом останнього десятиліття серед владної еліти бажання приєднатися до великої Європейської сім’ї не декларував хіба що лінивий.

Фото: Макс Левин

Під час промов минулих президентів частенько поряд з українським прапором розташовувався прапор ЄС, в якому навіть кольори використані ті ж самі, що і в державній символіці України. Час іде. Вже навіть незаможні Болгарія та Румунія отримали квиток у Європу, хоча проблеми з бідністю, корупцією, контрабандою у них були і є. На черзі у вступ – країни балканського регіону. А де ж Україна? Держава, яка так палко проголошувала свій європейський вектор, постачала Європу своїм газом під час кризи, терпіла «молочні» війни із країною, що ніяк не може змиритися з устремліннями українців до ЄС. То чому ж, як кажуть, віз і досі там? Невже ми гірші за Румунію чи Болгарію?

У відповіді на питання «чому ми не там?» криється ключ до успішної міжнародної політики України в майбутньому. Бо весь цей час Україна не стукала в двері Євросоюзу, а лише казала: «Дивіться, я хочу увійти. Ось я замахуюсь кулаком і зараз постучуся. Зараз, уже замахнувся. Ось, прям щас постучусь…». І так триває вже років дванадцять.

По-перше, необхідне стабільне функціонування інституцій демократії і громадянського суспільства.

По-друге, приведення армії у відповідність стандартам НАТО. Вступ у НАТО – це сходинка до вступу в Європейський союз. Коли Президент України каже, що ми відмовляємося від НАТО, але продовжуємо рухатись в Європейський союз – він лукавить. Ніхто не прийме країну, яка не бере участі у функціонуванні колективної європейської безпеки. Це все одно, що запустити до себе у двір троянського коня.

По-третє, нам ясно дали зрозуміти, що Україна може ввійти в ЄС тільки разом з Молдовою. Тому будь-які конфлікти в Молдові відбиватимуться на стані переговорів з Україною. Простіше кажучи, молдовські проблеми стають нашими проблемами: це і Придністров’я, і корупція, і організована злочинність. Розраховувати на те, що вони там за своїм кордоном якось самі впораються – не варто. Тим більше, в даній маленькій країні мають свої інтереси Румунія та Росія.

Українські політики незалежно від партійного кольору постійно наступають на одні й ті самі граблі європейської інтеграції. Вони декларують бажання зайти в ЄС через двері, які для того не призначені. Насправді в Європу потрібно не заходити, а запливати. Через Дунай.
Що таке Дунайська стратегія?

В грудні 2010 року Єврокомісією була представлена Дунайська стратегія – довгострокова політика ЄС щодо вирішення проблем Дунайського макрорегіону. Вона була розроблена з урахуванням досвіду Балтійської стратегії. 14 країн басейну ріки Дунай до 2020 року мають реалізувати близько 200 проектів, пов’язаних із чотирма основними напрямками:

- об’єднання Дунайського регіону (транспорт, енергетика, культура, туризм);

- захист навколишнього середовища в Дунайському регіоні (відновлення якості води, контроль екологічних ризиків, збереження ландшафту і біорізноманіття);

- сприяння процвітанню (розвиток «суспільства знань» за допомогою наукових досліджень освіти і інформаційних технологій, підтримка конкурентоспроможності підприємств шляхом розвитку кластерів і комплексів, вкладення коштів у розвиток знань і навичок співробітників);

- зміцнення позицій Дунайського регіону (зокрема досягнення політичної стабільності в регіоні, спільна робота для забезпечення безпеки, боротьба зі злочинністю).

Реалізація Дунайської стратегії ґрунтується на кількох принципах:

1. Відсутність зайвих бюрократичних інститутів. Проекти реалізуються із залученням існуючих європейських інститутів профільними міністерствами країн Дунайського регіону. При цьому особлива увага наголошується на посиленні ефективності двосторонніх відносин між зацікавленими країнами.

2. Відсутність додаткових фінансових асигнувань. Акцент ставиться на раціональному використанні існуючих асигнувань і програм, а це досить немаленька сума – близько 100 мільярдів євро, які заплановано освоїти до 2013 року.

3. Відсутність спеціального європейського законодавства. Єврокомісія обмежила свій вплив на хід виконання стратегії, залишивши собі суто координаційну функцію. Натомість відповідальність за реалізацію Дунайської стратегії взяли на себе країни з даного макрорегіону, розподіливши між собою певні пріоритетні напрямки.

Важливо, що до роботи долучені не тільки 8 країн-членів ЄС (Німеччина, Австрія, Угорщина, Чехія Словакія, Болгарія, Румунія, Словенія), а і 6 країн, що не входять до складу Європейського союзу (Хорватія, Боснія і Герцеговина, Сербія, Чорногорія, Молдова, Україна). Таким чином, згадані країни-нечлени мають шанс позитивно проявити себе на практиці у співпраці з Євросоюзом, після чого без проблем отримати омріяний квиток у Велику Європу. Кому і навіщо це потрібно?

Австрійські вуха і румунська гра

Член Европейской Комиссии по региональной политике Йоханнес Ханн на презентации Дунайской стратегии
Фото: EPA/UPG
Член Европейской Комиссии по региональной политике Йоханнес Ханн на презентации Дунайской стратегии

Навіть при поверховому аналізі видно, що за Дунайською ініціативою стирчать педантичні австрійські вуха. Австрієць Йоханнес Хан обіймає пост єврокомісара з питань регіональної політики. Австрія бере активну участь в діяльності Міжнародної комісії з захисту ріки Дунай (ICPDR), штаб-квартира якої знаходиться у Відні. Австрієць Герхард Скофф очолює Дунайську комісію з туризму (DTC), до складу якої входять 7 країн. Штаб-квартира DTC теж знаходиться у Відні. В Дунайській стратегії Австрія відповідає за розвиток внутрішнього водного транспорту, інвестування в трудові ресурси та за інституційну співпрацю між країнами – найбільш серйозні напрямки. Австрію сміливо можна назвати головним лобістом Дунайської стратегії.

Така активна діяльність соплемінників Моцарта в Дунайському макрорегіоні пояснюється нереалізованими амбіціями країни всередині ЄС. Варто пригадати, що якихось сто років тому невелика Австрія була великою імперією. А в сучасній розстановці сил в Євросоюзі перші скрипки належать Німеччині і Франції. Самотужки Австрія не здатна стати в один ряд з потужними німецькою і французькою економіками. Тому австрійці розраховують на підсилення своїх позицій за допомогою підтягнення балканських країн, налагодження з ними інтенсивної співпраці та інтеграційних процесів. В принципі, така співпраця вигідна всім країнам Дунайського басейну.

Німеччина, натомість, покладається на те, що з підвищенням рівня життя дунайських країн зменшиться приток звідти нелегальної імміграції, міжнародного наркотрафіку і контрабанди. Німці відповідальні за сферу співпраці заради безпеки та боротьби проти організованої злочинності. Більше Дунайська стратегія для німців майже нічим не цікава.

Окремо слід сказати про Румунію. В дипломатичній та економічній площині вона веде фактично неоголошену війну з Україною. Причина всьому – бажання нашого сусіда зберегти монопольне становище щодо пересування суден по своєму Сулинському глибоководному суднового ходу (ГСХ). Як відомо, свого часу Україна побудувала свій ГСХ по гирлу Бистре. Румунія намагалася через міжнародні інституції заборонити Україні прохід суден по гирлу Бистре, мотивуючи це шкодою для довкілля. В 2008 році на зустрічі сторін Ковенції Експоо Україні з подачі Румунії було винесено попередження, яке діє до сьогоднішнього часу. Кожного року Україна звітує в міжнародні органи про екологічну ситуацію в Придунав’ї. Однак, в 2011 році Румунії не вдалося проштовхнути рішення про заборону користування каналом по гирлу Бистре.

Тепер за допомогою Дунайської стратегії румуни поглиблюють дно Дунаю та розширюють рукава на своїй території таким чином, щоб в нашій частині ріки падав рівень води. А коли падає рівень води, значить судновий хід стає неможливим. Якщо згадати дипломатичну атаку щодо острову Зміїний та постійну активну гру на молдовській території, то Румунія виявляється головним суперником України в Європейському союзі.

Роль України в Дунайській стратегії

Реалізація Дунайської стратегії поширюється на чотири українські області: Одеську, Чернівецьку, Івано-Франківську і Закарпатську. Погодьтеся, це далеко не найбагатші наші регіони і реалізація європейських проектів могла б суттєво поправити їхнє становище. Однак, хоч формально Україна і долучилась до реалізації стратегії, але на ділі високопосадовці не дуже зацікавились європейською ініціативою. В той час, як від інших країн у засіданнях робочих груп та самітів брали участь профільні міністри, Україна присилала другорядних чиновників, які нічого не вирішують і ні на що не впливають. Більше того, частенько її представляли люди, які раніше вели активну діяльність проти будівництва українського ГСХ по гирлу Бистре і отримували за це іноземні гроші. Як наслідок, Україна не взяла на себе координації по жодному напрямку реалізації Дунайської стратегії. Навіть Молдова спільно з Австрією відповідальна за сферу інвестування в людей та їхні знання і навички.

Не дивлячись на очевидну перспективу співпраці, Україна вкотре опинилася на узбіччі міжнародної політики. Як пояснити таку байдужість до національних інтересів з боку українських можновладців? Найкраще з цього приводу висловилася політолог Леся Парно:

«Україна знову отримала змогу продемонструвати свою відданість європейським цінностям та нормам, активно долучившись до ініціативи. Але цього напевно не відбудеться, по-перше, тому що даний проект не передбачає виділення додаткового фінансування. А українці, як відомо, без "відкатів" не працюють. По-друге, тому що головним чином ініціатива буде сфокусована на вирішення проблем екології (які українському уряду ніколи не були цікавими)».

Ну що тут скажеш? Українські високопосадовці знаходяться в угарі клептоманії, набивання кишень бюджетними грошима та проведенням тендерів з одним учасником. А тут якась стратегія… їм треба як в 90-х: украв вагон зерна з колгоспу, продав, гроші пропив. Оце вони розуміють. А до ефемерної екології, «суспільства знань», розвитку кластерів їм немає діла. Вулиця такому не вчить.

Епілог

Дунайська стратегія – це «золотий ключик» для українських євроінтеграційних перспектив. Вона відкриває широкі економічні, екологічні, туристичні можливості для співпраці з культурно близькими нам країнами. Але допоки Україною керують мафіозні клани, розраховувати на позитивний результат не приходиться. Переконаний, що нова влада, яка прийде після Януковича, зробить Дунайську стратегію своїм пріоритетом в міжнародній політиці. Тож чим скоріше це відбудеться, тим краще.

Станіслав Полянський для lb.ua

Джерело

9

valera3640

valera3640

Чого чекати Україні від нового російського президента?

 
Незважаючи на те, що В.Путін працював в російському уряді і міг суттєво впливати на її політику по відношенню до української держави, все-таки його прихід на третій президентський термін може стати серйозним і дуже непростим випробуванням для України. І не тільки тому, що український уряд не може ніяк визначитися з вектором зовнішньої політики, але й тому, що постійні зміни у світі просто не залишать йому іншого вибору, окрім як тиску на Київ.

Більшість українських політиків, як пропрезидентської партії, так і опозиції, не сумнівалися в тому, що саме Путін здобуде перемогу. І всі вони впевнені в тому, що українську державу на чолі з В.Януковичем чекають не найкращі часи. Вони переконані і в тому, що українське питання для нового президента буде принциповим. Адже у великій мірі від нього і залежатиме подальший розвиток російської держави. Тому в Україні стурбовані тим, як складуться майбутні відносини двох країн, і що ж чекає РФ в найближче п'ятиріччя.

На думку українського політолога Вадима Карасьова, передвиборна гонка в Росії не пройшла без проведення антипомаранчевої пропаганди. Але головна причина перемоги Путіна на виборах зовсім не в цьому, а в тому, що гідних супротивників для нього представлено не було. Крім того, вибори в країні відбувалися в момент формування нового протестного демократичного руху. Проте, політолог переконаний, що перемога ця - це «кінець путінської епохи», адже відповісти на питання, в чому полягатиме політичний курс нового президента, поки неможливо, та й до того ж проблема легітимності влади до кінця не вирішена.

У такій ситуації можливий розвиток двох можливих сценаріїв для Росії. Перший полягає в тому, що якщо уряд і далі буде проводити конструктивні реформи і візьме під жорсткий контроль всі напрями, обмеживши економічні свободи не тільки простого населення, а й середнього класу - в такому випадку в державі неминуче спалахне революція. Такий розвиток подій можливий вже через кілька років, коли остаточно оформиться і зміцніє опозиція.

Про можливість «Майдану» в Росії говорить і опозиціонер М.Касьянов. Але вона відбудеться тільки в тому випадку, якщо через кілька років команда Путіна не піде з Кремля. У нового президента є кілька років, щоб підготувати стратегію свого відходу. Якщо ж цього не станеться, тоді не тільки середній клас, а й просте населення стануть вимагати від уряду великих змін за допомогою революційних виступів.

Оскільки внутрішні реформи проводилися з перемінним успіхом, більшість з них були провальними, тому В.Путін може зробити спробу вирішити проблему своєї легітимності шляхом невеликої війни, хай навіть економічної. В умовах, коли економіка Росії нестабільна, ресурси скорочуються, а збройні сили за своїм потенціалом не можуть зрівнятися з американцями чи китайцями, то російському уряду не залишається нічого іншого, як розбиратися з більш слабкими супротивниками, Україною і Білорусією. І якщо з білорусами більш-менш можна налагодити конструктивний діалог, то щодо українського президента існують великі сумніви.

Таким чином, не виключена ситуація, коли Україна стане просто пішаком в політиці Путіна, який буде за її рахунок піднімати свій рейтинг. Але ж слабкість держави від цього не зникне.

На думку керівника центру «Стратагема» Юрія Романенко, Путін опинився в ситуації, яка існувала в Україні в 1999-2000 роках, коли до влади знову прийшов Л.Кучма. У той час населення України теж втомилося від марних обіцянок про проведення реформ у житлово-комунальному комплексі, в охороні здоров'я, поступово посилювалося невдоволення з приводу корумпованості чиновників і величезного розриву між соціальними верствами. Кучма чудово розумів, що проблема, яка склалася, вимагає негайного вирішення, проте його найближче оточення не дозволило йому нічого робити. Невдоволення народу урядом спочатку вилилося в «Україну без Кучми», а потім і в помаранчеву революцію. Експерт упевнений, що якщо Путін здійснить ту ж помилку і не проведе внутрішнє реформування, то в Росії відбудеться аналогічна ситуація, народ підніметься з акціями протесту.

На думку Романенка, на першому етапі Путіну не залишиться нічого іншого, окрім як виконати деякі програмні положення опозиції, а також взяти до уваги частину ліберальних вимог, висунутих Прохоровим. Цілком можливо, що більше коштів потрапить не в кишені олігархів, а надійде на задоволення потреб народу. Передбачати, до чого це призведе, поки не можна, оскільки існує і зворотна сторона медалі. Якщо він буде загравати з опозицією і лібералами, то цілком може позбутися підтримки тієї частини населення, яка віддала свій голос за нього на виборах.

Основна причина того, що Росія опинилася в подібній ситуації, - це боязнь російського уряду, що проведення реформ щодо посилення країни неодмінно призведуть до серйозних зіткнень зі Сполученими Штатами Америки і Китаєм. Але ж абсолютна пасивність Кремля ніяк не може усунути подібні загрози, вона лише відтягує їх на більш пізній термін. За словами Ю.Романенко, сьогоднішня Росія сильно нагадує Російську Імперію 1914 року, яка теж залежала від іноземного капіталу, не мала потужної військової системи.

Якщо новий російський президент відмовиться від звичної для нього практики передачі повноважень бюрократам і затягування поясів (що, до речі, впроваджує і Янукович в Україні), тоді Росія має шанс знову включитися в процес перерозподілу сфер впливу в світі. Якщо ж цього не відбудеться, країна дуже швидко втратить всякий авторитет, втягуючись у локальні конфлікти, які все більше будуть підривати ресурсну базу.

Що ж стосується ролі України при такому розвитку подій, то, на думку експертів, її неминуче чекає посилення тиску в усіх напрямках - від газових і торгово-економічних відносин і до ідеології. Причому цей тиск зустріне підтримку більшості українського населення. Причина тому дуже проста - Янукович вже протягом декількох років використовуючи проросійські гасла, не просто відмовився від їх реального втілення, але і свої обіцянки поліпшити життя народу втілив в життя з точністю, та навпаки - велика частина українського населення опинилася за межею бідності.

Росія, опинившись перед необхідністю модернізації політичної системи, почне шукати шляхи захисту власних інтересів. І тоді реальністю стануть і погрози Москви припинити транзит газу через українську територію, і заборона на ввезення українських товарів до Росії з метою втягування України в Митний союз. Але це все не настільки важливо. Так, олігархи звикли наживатися на співпраці з РФ, але вони запросто здадуть ту ж газову трубу в обмін на надання гарантій поповнення їх власних рахунків за рахунок створення консорціуму. І це може відбутися в самий найближчий час.

Але в нових умовах завдання Росії буде набагато складніше. Український уряд повинен буде прийняти непросте рішення - і далі залишатися сірою зоною в транші між Росією і Заходом, чи все-таки перейти на бік сусіда. Експерти, між тим, впевнені, що Янукович до такого рішення поки не готовий, вважаючи за краще і далі сидіти на двох стільцях, мотивуючи це євроінтеграцією.

Політологи висловлюють припущення, що для Януковича неминуче схиляння до Росії, оскільки Москва для збереження свого статусу буде чинити сильний економічний вплив. Такий тиск очікується вже восени, коли в Києві буде йти підготовка спочатку до парламентських, а потім і до президентських виборів. І в даний час ні про яку двовекторну політику України говорити не доводиться.

Якщо ж Російська Федерація зробить кроки до екстреної модернізації, то Україна цілком може разом з нею зайняти певне місце в переділі сфер впливу в світі.

Як будуть розвиватися події, і які наслідки вони матимуть для України, покажуть уже кілька наступних років.
0

УПА живе !

УПА живе !

23 лютого . День захисника Вітчизни ?

23 лютого 1999 року — Президент України -Леонід Кучма видав Указ «Про День захисника Вітчизни», в якому зазначено: «Враховуючи численні звернення громадських організацій, ветеранів війни, та з метою сприяння патріотичному вихованню молоді постановляю установити в Україні свято — День захисника Вітчизни, яке відзначати щорічно 23 лютого». Цим указом президент Кучма продовжив радянську традицію - в Радянському Союзі цей день також вважався офіційним державним святом - «Днем Радянської Армії та Військово-Морського флоту».
2
Сторінки:
1
…
413
414
415
416
417
418
…
625
попередня
наступна
Радіо онлайн Слухай улюблені радіостанції в одному місці
 
I.UA, 2006—2024.
Ok Для зручності користування сайтом використовуються Cookies. Детальніше у політиці конфіденційності
This website uses cookies to ensure you get the best experience on our website. Learn more