хочу сюди!
 

Ліда

50 років, водолій, познайомиться з хлопцем у віці 46-56 років

Замітки з міткою «україна»

Про свята: 14 серпня Свято Маковія


14 серпня за новим стилем в народі святкують свято Маковія, яке в церковному календарі називається днем семи мучеників Маковеїв. З цього дня розпочинається «спасівка» — піст, який триває два тижні. В цей день у церквах святять воду, квіти і мак

На Маковія кожний мав букет квітів, в якому обов’язково присутні великі достиглі голівки маку. Такий букет називається «маковійчик» або «маковейка» і в ньому можуть бути і чорнобривці, і жоржини, і айстри, і гвоздики, і барвінок, а також різні трави (які в народі називають зіллям, зіллячком): васильки, м'ята, чебрець, любисток, петрові батоги, полин, деревій, будяк-пристрітник.




На житомирському Поліссі до маковійнового букета додають морквинку, невеликі качани кукурудзи, горох, квасолю, кріп. На Черкащині колись вважали, що на Маковія треба обов'язково посвятити квіти, бо «від цього квітне господарство». Святити несли також вінок із квітів і колосків, посередині якого ставили свічечку.


На Поділлі святили цілий сніп городини та зілля, обв’язаний червоною китайкою. З ним урочисто обходили всю господу, хату, городи, сподіваючись і на наступний рік отримати гарний врожай і примноження в господарстві. Детальніше тут

Вчора був в Києві...

                    Майже десять років не був.Нарешті вибрався. Подивитися, який зараз Київ. Подивився. Є одне влучне визначення. Убозтво. Ось так я можу охарактеризувати те, що побачив. До речи, це визначення підходить до всіх міст України. Полтави, Харкова, Донецька та решта. Можливо, що Львів та ще декілька західних міст є виключенням. Я там давно не був, і допускаю, що там відбулися зміни на краще. Але, надія, що Київ повинен бути на відповідному рівні, все ж таки, була. 
 
                    Який дурень називає Київ європейськім містом? Він, цей дурень бачив, які насправді європейські міста?Бачив Будапешт, Варшаву, Прагу, Берлін, Мюнхен? Малі міста в Европі? Там чисто, нема облупленої штукатурки, там рівні дороги, відремонтовані фасади домів. А що в Києві? Ось, підійдіть до цього дома на Михайлівській - 
 


                   Та воно і так видно. Пилюка там в'їлася в побілку намертво. І це поряд з центром міста. Та власне, весь Хрещатик такий, все в чорній пилюці, десятиріччями нічого не милося, не фарбувалося. Я вже не кажу за капітальний ремонт. Ось, арка на Хрещатику, біля метро "Хрещатик" - 
 


                    Бачите плями справа, на арці? Це не плями, це облізла штукатурка.Я знімав телефоном, тому якість не дуже, і ця картина не так сприймається, як є в натурі. Як взагалі таке можливо? Невже важко зробити хоч би косметичний ремонт. Хоч би на час Євро. А ось ці сходи - 
 

 
                    Розчин між плитами давно висипався. В тій же Європі, на яку посилається той дурень, такого не побачиш. Це сором для будь-якої столиці. А двері в ювелірному салоні - 
 


                   Такі жовті двері, з алюмінію, з'явилися, я досі пам'ятаю, десь у восьмидесятих роках. Досі тут стоять. Таке враження, що ти повернувся в 1985 рік. Життя застигло. А це що таке - 
 


                    Також на Хрещатику. Якась будка. Мабуть колись вона була телефонною будкою. Дверей нема. Поряд імітація сміттєвого бака. Самого бака нема, кришка розплющена та брудна. Європа, так? А це вхід в переход, також на Хрещатику - 
 


                   Також якість фото не дає роздивитися всю красу цього видовища. Решітки старі, побиті, брудні. Двері також за царя Панька. Ось решітка на якомусь Гранді, також на Хрещатику - 
 


                    Так само, якість фото не дозволяє роздивитися, в якому стані вона знаходиться. А якщо підійти ближче, та власне і здалеку видно, що решітка вся у пилюці, не милася, та не фарбувалися, ті самі десять років, що я не був в Києві. Вікна також старі та страшні. За новобудови взагалі мовчу. Ось приклад жаху - 
 


                    Навіть я, не архітектор, розумію, що це кіч. Як, поряд з п'ятиповерховим будинком, ставити два таких урода в зовсім іншому стилі? Цей будинок також не в найкращому стані, але, при бажанні, з нього можна зробити цукерку. Ні, ставлять поряд це страхіття.
                    А це сам Хрещатик - 
 


                   Де каштани? Самі пеньки залишилися. Посадили якісь дерева, які вже позасихали. Але водовозка ізде та поливає їх. Ну і дороги. Це не дороги. Це асфальто-бітумна суміш, яку розчавив каток. Розчавив, як вийшло. Таких доріг, в самому маленькому містечку Європи не побачиш. Вони там рівні. Просто рівні. Без будь-яких ям, ямочек, яміщ. Тротуарна плитка також шокує. Там також ями, між плиткою повисипалася стяжка(якщо вона там і була). За станом, в якому вона знаходиться, клали її ще при совдепії. І взагалі, я не пам'ятаю, щоб в тій же Європі, тротуар викладали плиткою. Там кругом асфальт. Також рівний, без ям. Якщо і викладають, де-ніде, плиткою, то її роблять з каменю, щілин нема, жінки можуть спокійно ходити на шпільках. 
 
                   Продавці. Це окрема тема. По-перше, всі розмовляють іноземною, руською мовою. Всі мають якійсь бидлуватий вигляд. Коли до них звертаєшся, ніякої посмішки від них не побачиш. Навпаки, відчувається агресивне очикування на якійсь закид з мого боку, щоб обкласти мене руськими матюками. Таке враження, що їх завезли з Моськви. Я шукав Київській торт з мигдалем, і спитав у продавщиці, де його можна знайти. Вона спочатку рявкнула - "не знаю", а потім почала розповідати мені, як їй важко працювати продавщицею, яка вона нещасна, ну і в такому дусі. 
 
                   Андріївській узвіз взагалі вбив. Вірніше, не узвіз, а ця, так звана торгівля на ньому. Навіщо продавати одне і теж, уздовж всього узвозу? Таке враження, що там один хазяїн. Продавці також, державною мовою, ні бум-бум. Руська. В усій його "красі". Та і взагалі, мають якійсь напівбомжатний вигляд. До них гидко підходити. Та навіть, якщо і підійдеш, то до тебе ніякої уваги. Соромно було перед всілякими японцями, англійцями та іншими іноземцями, яких там багато. Едине, за що не було соромно, так це за наших пращурів - 
 

                   Велична споруда. Але, це не наших рук робота. Ми, навіть в належному стані не можемо ії утримувати.
 
                   Скажете, що все, що я написав, то це дрібниці? По-перше, я не про все написав. Можливо, тільки про один відсоток побаченного. По-друге, це не дрібниці. Це те, з чого складається загальна картина. А вона складається з мазків пензля. Дрібних, різнокольорових, яка кладуться на холст від серця, від души. Я не побачив ні серця, ні души. 
 
                   Так, я розумію, що зараз у владі бандюки, моськовського пошибу. Але, за всі двадцять років незалежності, в Києві взагалі не було української влади. Яка би любила Київ, піклувалася за нього, розвивала...То, кияни, вам що, все це подобається? Ви живете в гадюшнику, про європейське місто і мови нема. Вам не соромно було під час Евро? Ви і далі хочете жити у бруді, в пилюці, з розбитими дорогами, з дебільною плиткою на тротуарі, з захаращенними будинками, зі зрубаними деревами? Кажуть, що бидло обрало цю владу. А ви хто, якщо обираєте в своєму місті владу, яка знищує його? Знищує майбутне для ваших дітей. Ви хто, терпіли, дебіли, чи таке саме бидло, яке привело до влади комунобандитів? Хочете ображайтеся, хочете ні, але від цього запитання нікуди не дінешся, якщо побачиш Київ вперше. Або, після того, як довго не був в ньому, як я. 
 
                   Ладно, все. Нема часу. І так, пишу на коліні, під першими враженнями. 


Буцький каньйон


На річці Гірський Тікич біля села Буки на кордоні  Черкаської та Вінницької областей  знаходиться мальовничий гранітний каньйон, якому  в 1972 році  був привласнений статус державного пам’ятника природи місцевого значення.  Він входить в сотню найкрасивіших місць України і знаходиться на другому місці рейтингу «Сім чудес Черкащини».  Добратися в село Буки з Хоча Буки з Києва на машині можна  десь за три години, а на громадському транспорті туди ближче добиратися від Умані.




Весь каньон утворений невисокими, але прямовисними скелями з виступами сірого граніту – один з уступів якого названий на честь відомого українського геолога-петрографа («Скеля Родіонова»).  Сам каньон має глибину до 20 м  і ширину місцями 20-40 м. Скелі густо обліплені купками  смарагдових рослин, тутнавіть ростуть дикі тюльпани і дикий часник.  Річка Гірський Тікич тече в протерозойських гранітах,  вік яких оцінюється в 2 млрд. років  і разом з річками Гнилий Тікич і Ятрань входить в басейн Південний Буг. Детальніше тут




Закриття Олімпіади ХХХ

Дивлюся закриття Олімпіади ХХХ. Грандіозно, багато і вражаюче...
Але щораз ловлю себе на думці. що  щось схоже було й на відкритті. Британці все ніяк не нахваляться зі своїх здобутків.
Так. ніхто і не сумнівається. що Англія має вплив у світі. Адже хто зважає на упедедження суддів. коли . скажімо, змагається українець і представник Британської імперії. а на трибуні сидить сам принц.цієї Британської імперії. Ясно. що на Україну і її спортивні здобутки ніхто не зважатиме... і перемогу віддадуть британцю, на відміну. від переваги українця у нерівному двобої (як і було продемонстровано на цій самій Олімпіаді. закриття якої ми зараз дивимось)...
Та я не про це...
Думаю. що під час закриття Олімпіади ХХХ. британцям не слід було застосовувати прийом. який вони використали під час  відкриття... Мовляв. все хороше у світі - це заслуга Об.єднаного королівства  Британії...
Ми віримо в цю гіпотезу...

Було б краще таки для закриття інсценувати інопланетне прибуття.
Тим паче, що всі так чекають цього прибуття...

А я оце дивлюся на цей британський педантизм і мене чомусь не вражає вся пишність і вартість цього свята...

Хоча на моє враження і розраховували ті. хто готував це свято....

PS

Хочу попри все привітати наших олімпійців з перемогами!
Адже це ті люди. що незважаючи на те. що країна не дбає про них належним чинном. здобувають для цієї країни не тільки нагороди. а й високий авторитет!


Слава Україні!

Героям слава!




Цікава розповідь про незвичайні можливості української мови




Було це давно, ще за старої Австрії, в 1916 році. В купе першої кляси швидкого потягу Львів.- Відень їхали чотири пасажири:
англієць, німець, італієць. Четвертим був відомий львівський юрист Богдан
Косів. Розмова велася навколо різних проблем і тем. Нарешті заговорили про
мови – чия краща, котрій з них належить світове майбутнє.
Першим заговорив англієць:
- Англія країна великих завойовників і мореплавців, які рознесли славу
англійської мови по всьому світі. Англійська мова – мова Шекспіра, Байрона,
Дікенса, Ньютона та інших великих літераторів і вчених.
- Ні в якому разі, – гордовито заявив німець. – Німецька мова – це мова двох
великих імперій – Великої Німеччини й Австрії, які займають більше половини
Європи. Це мова філософії, техніки, армії, медицини, мова Шіллера, Гегеля,
Канта, Вагнера, Гейне. І тому, безперечно, німецька мова має світове значення.
Італієць усміхнувся і тихо промовив:
- Панове, ви обидва помиляєтеся. Італійська мова – це мова сонячної Італії,
мова музики й кохання, а про кохання мріє кожен. На мелодійній італійській
мові написані кращі твори епохи Відродження, твори Данте, Бокаччо, Петрарки,
Лібретто знаменитих опер Верді, Пуччіні, Россіні, Доніцетті. Тому італійській
мові належить бути провідною у світі.
Українець довго думав і нарешті промовив:
- Ви ж по суті нічого не сказали про багатство і можливості ваших мов. Чи
могли б ви написати невелике оповідання, в якому б усі слова починалися з тої
самої літери?
- Ні. ні, ні! Це ж неможливо, – відповіли англієць, німець та італієць.
- На ваших мовах неможливо, а нашою – просто. Назвіть якусь літеру, -
звернувся він до німця.
- Нехай буде “П” – сказав той.
- Добре. Оповідання буде називатися.
ПЕРШИЙ ПОЦІЛУНОК
Популярному перемишлянському поетові Павлові Подільчаку прийшло поштою приємне
повідомлення:
“Приїздіть, пане Павле,- писав поважний правитель повіту Полікарп
Паскевич,-погостюєте, повеселитесь”. Пан Павло поспішив, прибувши першим
потягом. Підгорецький палац Паскевічів привітно прийняв приїжджого поета.
Потім під’їхали поважні персони – приятелі Паскевичів… Посадили пана Павла
поряд панночки – премилої Поліни. Поговорили про політику, погоду. Пан Павло
прочитав підібрані пречудові поезії. Панна Поліна програла прекрасні полонези
Понятовського, прелюд Пуччіні. Поспівали пісень, потанцювали падеспань,
польку. Прийшла пора пообідати. Поставили повні підноси пляшок: портвейну,
плиски, пшеничної, підігрітого пуншу, пільзенське пиво. Принесли печені
поросята, приправлені перцем, півники, пахучі паляниці, печінковий паштет,
пухкі пампушки під печеричною підливкою, пироги, підсмажені плецки. Потім
подали пресолодкі пряники, персикове повидло, помаранчі, повні порцелянові
полумиски полуниць, порічок.
Почувши приємну повноту, пан Павло подумав про панночку. Панна Поліна
попросила прогулятися по Підгорецькому парку, помилуватися природою, послухати пташині переспіви. Пропозиція
повністю підійшла прихмелілому поетові. Походили, погуляли.

…Порослий папороттю предавній парк подарував приємну прохолоду. Повітря
п’янило принадними пахощами. Побродивши по парку, пара присіла під порослим
плющем платаном. Посиділи, помріяли, позітхали, пошепталися, пригорнулися.
Почувся перший поцілунок: прощай парубоче привілля, пора поетові приймакувати!


В купе пролунали оплески. Всі визнали: милозвучна, багата українська мова буде
жити вічно поміж інших мов світу.
Зазнайкуватий німець ніяк не міг визнати своєї поразки.
- Ну а коли б я назвав іншу літеру? – заявив він. – Ну, наприклад, літеру “С”!
- Я на своїй мові можу укласти не лише оповідання, але й навіть вірш, де всі
слова будуть починатися на “С”. Якщо Ваша ласка, прошу послухати.

САМІТНИЙ САД
Сонно сипляться сніжинки,
Струмінь стомлено сичить.
Стихли струни, стихли співи,
Срібні співи серенад
Сріблом стеляться сніжинки
Спить самітній сонний сад…
Сипле, стелить сад самітній
Сірий смуток – срібний сніг,
Сумно стогне сонний струмінь
Серце слуха скорбний сміх
Серед саду страх сіріє.
Сад солодкий спокій снить.

- Геніально! Незрівнянно! – вигукнули англієць й італієць.
Потім усі замовкли. Говорити не було потреби.

Панас Столярчук, професор
(“Українська думка”, Лондон)
від Вальдемара Чарноцького.

Молитва до мови

Про місто: Визначні місця Косова


Районний центр Косів розташований на берегах річки Рибниця у південній частині українського Прикарпаття. Здавна Косів був чи не головним торговим осередком Гуцульщини, адже лежав на перетині основних шляхів, які сполучали Карпати з Галичиною та Поділлям. Косів – неофіційна столиця карпатських сувенірів. Сувенірний ринок, який починає свою роботу з трьох годин ночі працює лише по суботах , є одним з найбільших в Україні, і сувенірні крамниці тут майже на кожному кроці. В них широкий асортимент автентичних карпатських сувенірів, які вироблені або на Косівщині, або на прилеглих гірських територіях.


У радянські часи Косів вважали містом мільйонерів, бо тут процвітали мистецькі промисли, а за вироби можна було отримати непогані грошенята, причому майже без ризику бути покараним за „нетрудові доходи”.
Свій початок мистецькі промисли у Косові розпочали ще в часи Австро-Угорщини створенням ткацького товариства. Пізніше з’явилася ткацька школа. А в першій половині ХХ століття, вже у польські часи, Косів став центром килимарства. Зараз у Косові є інститут, створений на основі училища декоративно-прикладного мистецтва. Детальніше тут

Львівський міський арсенал


Львівський міський арсенал - видатний пам'ятник архітектури XVI століття. Ця фортифікаційна споруда входила в систему міських укріплень. Перший арсенал існував на цьому місці ще на поч. XV ст., але в 1554 р. його знесли і побудували нове двоповерхове приміщення для виготовлення та зберігання зброї. 



Будівля спроектована архітектором І. Лисом, реконструйована в 1574-75 рр.. архітектором Мочігембо. При арсеналі були відкриті майстерні для відливу гармат і дзвонів. З північної сторони арсеналу стоять залишки оборонної вежі каменярів і токарів. У XVIII столітті в підвалах львівського міського арсеналу тримали полонених українських козаків і гайдамаків.  Детальніше тут

Україну явно неповажають у світі...

Олімпіада в Лондоні стає найскандальнішою та неорганізованою за всю історію. Некомпетентні судді та халатність призводить по того, що спорт став залежним від можновладців. Україну втретє засуджують і, несоромлячись, позбавляють медалей... Немає слів...

Аптека музей у ЛЬвові


Аптека-музей «Під чорним орлом», найдавніша з існуючих у Львові аптек, діє уже понад два з половиною століття. Це єдина в Україні та Європі діюча аптека-музей. Тут, поряд з аптекою, функціонує унікальний музейний комплекс, у якому демонструються рідкісні експонати, зібрані науковцями, фармацевтами та колекціонерами-ентузіастами.


Аптека музей була заснована у 1735 році військовим фармацевтом, магістром Наторпом. Основною діяльністю аптеки був відпуск ліків. Зберігся старовинний інтер'єр торгового залу, розписи віденських майстрів на стелі, старовинні ваги і касові апарати. Так, як фармацевтичної промисловості не існувало, то кожна аптека для своїх потреб готувала екстракти, настойки, еліксири, мазі та лікувальні вина, в тому числі і знамените «Залізне вино».