Перший звіт від Софійки. Ми поки маленьки їздити далеко, тому починаємо оглядати Київ та передмісття ;) Буде багато цікавого. З*явилась змога нарешті побачити рідне місто )) Державний музей авіації України, що знаходиться в передмісті Києва - Жулянах, є найбільшим історико-технічним музеєм країни. Музей створено у 2003 р. з нагоди 100-річчя світової авіації на колишній території навчально-авіаційної бази нинішнього НАУ (Національний Авіаційний Університет). Першими експонатами колекції стали літаки приписані до цієї бази.

Сьогодні музей володіє експозицією, що налічує понад 70 літаків та вертольотів (а починалося все лише з 30 бортів). Крім того тут представлені зразки авіаційного озброєння, БПЛА та експозиція авіадвигунів.

У фондах музею представлені розробки практично всіх провідних авіаційних КБ радянського періоду - Туполєв, Антонов, Яковлев, Ільюшин, Сухий, Мікоян-Гуревич, Камов, Міль, Берієв та Навчально-тренувальні літаки.Ну що починаємо екскурсію по музею. Туполєв Андрій Миколайович Магістральний лайнер Ту-104, представлений в експозиції музею. Він є "двічі першим" - адже це не тільки перший радянський реактивний пасажирський літак, але й перший серійний зразок. Літак побудовано в 1956 р. в Україні, на Харківському авіазаводі. Це єдиний у світі екземпляр Ту-104 першої серії, що зберігся.

Середньомагістральний літак другого покоління Ту-154 зробили в кінці 60-х років. Він увібрав найкращі якості лайнерів першого покоління: швидкість Ту-104, дальність і економічність Іл-18 та комфорт і злітно-посадочні характеристики Ан-10.

Протичовновий літак дальньої дії Ту-142 МЗ був найбільшим не тільки в морській авіації СРСР, але й у світі: розмах його крил - майже 50 метрів, а загальна потужність чотирьох двигунів - 60 тисяч кінських сил!

Вдосконалений варіант Ту-22 М-2 вже мав на озброєнні три ракети Х-22, які могли споряджуватися ядерними боєголовками з дальністю польоту до 450 км, а моделі Х-22Н були оснащені ядерними боєголовками потужністю в 200 кілотонн (у десять разів більше, ніж бомба, скинута на Хіросіму). Літак міг дозаправлятися в повітрі, тому мав фактично необмежений радіус дії.

Всі літаки Туполєва в музеї

Антонов Олег КостянтиновичАн-24 - турбогвинтовий пасажирський літак для ліній малої та середньої протяжності. Ан-24 випускався з 1959 по 1979 рр. За цей час було випущено 1367 таких літаків. Літак експортувався в 26 країн світу і досі експлуатується в країнах СНД та Африки.

Всі літаки Антонова в музеї

Яковлєв Олександр СергійовичСимволічний "Винищувач ЯК" В 70-х роках знімався у фільмі "В бій ідуть одні старики". Сам фільм вважається мабуть, кращим і найбільш правдивою кінорозповіддю про льотчиків на Другій світовій війні. В цій машині можна знайти риси від Як-1, Як-3 або Як-9.

Пасажирський реактивний лайнер Як-40 був створений у середині 60-х років для коротких (регіональних) авіаліній.

Всі літаки Яковлєва в музеї

Ільюшин Сергій Володимирович

Іл-62 належить до другого покоління радянських далеко магістральних лайнерів. Він був створений на початку 60-х років, і досить значно відрізнявся від інших літаків Ільюшина: мав Стрілоподібне крило, Т-подібне оперення і чотири двигуни в хвостовій частині, які мали реверс тяги для зменшення пробігу під час посадки. Лайнери Іл-62 експлуатувалися на найбільш протяжних маршрутах: у США, Канаду, Кубу і т.п. Ці літаки до цих пір зрідка літають з Борисполя і входять до складу урядового авіазагону. Всього було побудовано в 1967-95 рр.. 85 Іл-62 та 191 Іл-62 M

Іл-76 спеціалізований транспортний літак, є найпотужнішим військово-транспортним літаком ВПС України. Такі машини перевозять наших миротворців до Іраку, Ліван, і літають по всьому світу під прапорами авіатранспортної компанії Міністерства оборони. 1973-1995 рр.. всього випущено понад 950 літаків Іл-76 всіх моделей.

Зараз на регулярних лінях його замінив більш сучасний Іл-96. Представлений у колекції борт з номером 86000 - є першим досвідченим екземпляром літака.

Всі літаки Ілюшина в музеї

Сухий Павло Йосипович

У музеї знаходиться його найбільш досконала модель - Су-15ТМ. Цей літак здатний виявляти цілі за 70 кілометрів, наздоганяти їх зі швидкістю понад 2200 кілометрів на годину і вражати ракетами на дальності до 24 кілометрів. Саме Су-15ТМ в 1983 році збив південнокорейський "Боїнг" над Сахаліном.

Су-24 був створений в кінці 60 років, і до цих пір залишається єдиним надзвуковим фронтовим бомбардувальником у світі. Він також оснащений крилом змінної стріловидності. Екіпаж машини складають пілот і штурман, які сидять поруч. Літак здатний вражати цілі за будь-яких погодних умовах, як звичайними бомбами, так і високоточними боєприпасами загальною вагою до 8 тон. У музеї знаходиться одна з перших моделей Су-24.

Всі літаки Сухого в музеї

Мікоян Артем Іванович и Гуревич Михайло Йосипович

МіГ-23 - машина третього покоління і один з перших радянських бойових літаків з крилом змінної геометрії. Таке крило поліпшувало льотні і тактичні властивості, оскільки давало можливість поєднати високу швидкість з великою дальністю польоту, маневреністю і хорошими злітно-посадковими характеристиками. У колекції представлені три машини - фронтовий винищувач МіГ-23МЛ, і два створених на його базі винищувача-бомбардувальника - МіГ-23БМ та МіГ-27К. Останній одержав найскладніше в своєму класі радіоелектронне обладнання та широкий спектр високоточних озброєнь. Всього випущено понад 1100 МіГ-23МЛ.

МіГ-29 - один з найбільш поширених у світі винищувачів четвертого покоління. Ще й сьогодні він перебуває на озброєнні не лише країн СНД, але й німецьких Люфтваффе, ВПС Польщі, Угорщини та ще десятків держав світу. Крім виняткової маневреності, МіГ-29 має також і потужне озброєння. Його ракети Р-27, виготовлені на київському ВО "Артем", здатні уражати повітряні цілі на відстані до 80 км, тобто вести бій за межами поля зору пілотів! На музейному ж варіанті підвішені блоки некерованих ракет, залп яких здатен знищувати площі в два гектари. Всього випущено понад 700 МіГ-29. До 2000 р. було побудовано понад 1500 літаків МіГ-29 всіх моделей. ВПС України в 1992 р. мали 240 МіГ-29

Всі літаки МіГ в музеї

Камов Микола Ілліч

Під керівництвом Камова були створені вертольоти Ка-8 (1948), Ка-10 (1953), Ка-15 (1956), Ка-18 (1960), Ка-25 (1968), Ка-26 (1967), винтокрил Ка -22 (1964), аеросани Північ-2 та Ка-30, глісер.

Всі вертольоти Камова в музеї

Міль Михайло Леонтійович

Міль працював у ЦАГІ ім. М. Є. Жуковського, брав участь у розробці автожирів А-7, А-12 і А-15. У 1951 р. під керівництвом Міля був створений перший радянський серійний тримісний вертоліт Мі-1. Його колективом були створені вертольоти Мі-2, Мі-4, Мі-6, Мі-8, Мі-10, Мі-12, Мі-24, В-12 та ін.

Всі вертольоти Камова в музеї

Берієв Георгій Михайлович

В активі колективу під керівництвом Берієва, надзвуковий гідролітак СС, гігантський стратегічний літаючий човен ЛЛ-600, створення дослідного літака-снаряду (крилатої ракети) П-10 (1956), проект крилатої ракети П-100 у варіантах середньої і міжконтинентальної дальності, екранольоти Бе-1 (1963), літаки Бе-30 (1967) і Бе-32 для місцевих ліній та спільна робота з КБ О.К. Антонова над літаком Ан-2М для місцевих авіаліній, а також над літаком аерофотозйомки Ан-30 (Ан-24ФК), проектом реактивного літака для місцевих ліній Ан-Бе-20 (який згодом став літаком Як-40).

Всі літаки Берієва в музеї

Повний звіт, дуже багато

Перші відомості про місцевість датовані кін.14 - поч.15 ст. В той час литовські князі, скориставшись роздробленістю Золотої Орди, захопили землі між Дніпром і Дністром до Чорного моря. Для захисту від ворогів литовці починають зводити фортеці. Одне з таких укріплень князя Вітовта Соколець з'явилося на перехресті річок Південний Буг та Мертвовод на місці турецької фортеці Чичаклей. Згодом фортеця стала форпостом польських володінь, а після тривалого штурму нею заволоділи запорізькі козаки.

Указом Царя Павла І від 12 грудня 1796р. поновлювалася Слобідсько-Українська губернія у межах 1765р. і ліквідовувалась Вознесенська губернія. Вознесенськ з центру губернії перетворився на звичайне містечко. Поштовхом до розбудови міста стала підготовка до "высочайшего смотра войск" в 1837 р. Миколою І. Споруджувалися палаци для царя і його свити, театр, був закладений парк з ротондою і басейном, на вїзді в місто зведено тріумфальні ворота. На всеросійські маневри були стягнуті війська з південних і центральних губерній Росії.

Дорогою варто зупинитися біля православного храму княгині Ольги. Він побудований за ініціативою місцевого підприємця Синявського С.І. та має досить незвичайну форму.

Багато історичних фактів про Вознесенськ

Сама назва походить від грецького слова Емигія, що означає "моя земля".

:Мигія, +3:

Історик А. Скальковский довів, що саме Мигія є батьківщиною легендарного козака Мамая, який наводив жах на ворогів Побужжя, Поділля і на Київщині. Саме на цих землях зароджувався гайдамацкий рух . Саме з цими місцями пов'язані імена запорізьких козаків Якова Соломи, Герасима Коваля, Федора Швидкого, Семена Млявого. А у навколишніх байраках ховався ватажок гайдамаків Максим Залізняк.

:Миколаївська обл.:

      Ця чудова праця видатного українського історика - ще один осиковий кілок в розбухле тіло імперської брехні. Всім українцям, для яких Україна це не тільки саловодкаковбаса, раджу прочитати цю книгу.

Павло Берест.

В анотації до картини йдеться, що вона розповідає про «одну з найважливіших подій польської історії». Це історична драма про те, як поляки зупинили переможний наступ Червоної армії 1920 року. Тамтешні історики називають цю подію «чудом над Віслою», у результаті чого молода Польська держава змогла відбити тріумфальний наступ більшовиків, які несли на багнетах революцію в Західну Європу. Завдяки перемозі під Варшавою Польща уклала з Радянською Росією мирну угоду, яка забезпечила саме існування цієї держави.

Але мало хто нині знає, що й «диво на Віслі», й події, які йому передували, тісно та безпосередньо пов’язані, як із історією Української держави, так і з героїчністю українського війська  та недалекоглядністю його керівництва. Не так давно в українському інтернеті активно поширювався уривок з іншої польської стрічки «Маршал Пілсудський». В ньому показано, як глава Польської держави просить вибачення перед вояками армії УНР. При цьому, у деяких з них навертаються сльози на очі, а в Пілсудського тремтять руки.. То що ж сталося тоді в історії двох братніх народів?

21 квітня 1920 року між урядами Української Народної Республіки та Польщі було укладено угоду про створення єдиного антибільшовицького фронту. Юзеф Пілсудський у такий спосіб хоча б частково зняти проблему польсько-українського протистояння та отримати союзників на сході. Симон Петлюра таким кроком хотів продовжити боротьбу з військами радянської Росії та створеного ними «уряду радянської України». Проте така боротьба потребувала постійного поповнення боєприпасів, зброї, амуніції, яких українці не мали. Крім того, союз із Польщею міг допомогти й у співпраці з Антантою. Польща зі свого боку визнавала Директорію УНР єдиною законною владою в Україні (без територій ЗУНР) та гарантувала українському населенню в Польщі національно-культурні права.

25 квітня 1920 року об’єднані польсько-українські війська (20 тис. польських та 15 тис. українських вояків) перейшли Збруч і почали наступ на Київ. Протягом першого тижня було звільнено Житомир, Бердичів, Козятин. Однак і в цій кампанії союзники припустились стратегічних прорахунків.

Український адмірал, видатний військовий діяч Михайло Остроградський та інші військові фахівці радили Петлюрі спрямувати основний наступ українсько-польських сил спочатку не на Київ, а на Одесу. Це б забезпечило вихід до моря та поставок в Україну необхідної амуніції та боєприпасів. Крім того, маловідомо, але в Одесі до того часу ще перебували вірні уряду УНР підводні човни, що стояли під синьо-жовтими прапорами. Прихід в Одесу та звільнення Центральної України дав би змогу залучити до війська чимало кадрових національно-свідомих моряків та солдатів та очолити велике антибільшовицьке повстання на Півдні та в Центрі України. Однак такий план було відкинено та вирішено спершу йти на Київ. Час показав, що невзяття Одеси і остаточна втрата флоту призвели до повної ізоляції УНР й унеможливили міжнародну допомогу, закупку і постачання морем припасів для українського війська.

Після того, як Київ зайняли українсько-польські війська, 7 травня 1920 року, звільнення України зупинилось. Дуже швидко більшовики, стягнувши з Росії свої основні сили, розпочали контрнаступ. У листопаді 1920 року Червона армія остаточно витіснила союзників із України. А зусиллями Західного фронту було встановлено радянську владу й у Білорусі, що відкривало дорогу на Варшаву. Падіння Польщі давало змогу більшовикам отримати прямий шлях до Європи та розпочати таку омріяну «світову пролетарську революцію».

Лєнін із Троцьким, користуючись апробованою в Україні моделлю множення паралельних радянських урядів, створили маріонеткові «польський Тимчасовий революційний комітет» на чолі з Феліксом Дзєржинскім і «Галицький революційний комітет» під керівництвом В. Затонського.

Перейшовши польські кордони, радянські війська впритул наблизились до Варшави, й ось-ось були готові зайняти її. В цій боротьбі проти червоних, важливу роль відіграли військові формування армії УНР. Так, під стінами фортеці Замостя морська піхота УНР стала тією цементуючою силою, об яку розбилися атаки 1-ї Кінної армії С. Будьонного та військ М. Тухачевського. Саме сили, сконцентровані в дивізії морської піхоти контр-адмірала Михайла Білинського, 6-й дивізії армії УНР під командуванням генерала Марка Безручка та інших українських підрозділів, чимало доклали зусиль та поклали своїх чимало голів, для того, щоб сталось те саме «чудо на Віслі».

Проте й у цій історії українці були лише зброєю в чужих руках. Укладене поляками перемир'я з Червоною армією 9 листопада 1920 року позбавило українців надій на подальшу допомогу Польщі у боротьбі УНР з більшовиками. А 35-тисячне українське військо було роззброєно та інтерновано до польських таборів.18 березня 1921-го було укладено Ризьку мирну угоду, за якою Польща визнавала УСРР, а під польським контролем залишались, окрім Галичини, українські Підляшшя, Холмщина, Західна Волинь та Західне Полісся.

Отже, таки було, за що Пілсудському просити вибачення перед своїми бойовими побратимами. Але залишмо історичне тло подій початку ХХ століття та повернімося до сьогодення. Дуже цікаво подивитись, чи показана у фільмі хоч якось українська лінія. Хоча можна вже зараз припустити, що якщо вона й буде, то значно краще, ніж у псевдоісторичному російському блокбастері «Адмірал», де згадується якийсь міфічний «другий український полк», що нібито зрадив Колчака на користь більшовиків.

Відомо, що на початку 1990-х років легенда українського кінематографа Юрій Іллєнко дарма оббивав пороги чиновників з готовим пакетом розроблених законопроектів про відродження вітчизняного кіно. Невдовзі йому зателефонували, але не з Мінкульту, а з Москви. Нікіта Міхалков дуже цікавився його напрацюваннями й попросив передати пакет документів. Розповідають, наче на зауваження Іллєнка, що вони ж українською, Міхалков відповів «нічого в нас хохлів багато – розтлумачать». Дуже швидко російська Дума ухвалила закони про розвиток кіно, результати яких ми можемо бачити на власних екранах.

Ще Лєнін казав, що найважливішим із мистецтв для ідеологічної боротьби є саме кінематограф. Це усвідомлюють у США, у Росії, це розуміють французи та поляки, які знімають свої картини про свою історію та зі своїми героями. Й лише 50-мільйоний (чи вже 45-мільйоний) народ у центрі Європи продовжує дивитись чужі фільми, вірити чужим міфам і потроху забувати власну історію, мову, а значить – втрачає власну державність.

Від блогера.   Все те, що пробував пробити Юрій Іллєнко на початку 1990-их, намагались змусити прийняти нову і, як здавалось багатьом українським митцям, нарешті *справжню патріотичну українську владу* після Помаранчевої революції. Протягом 2005 - 9 років до пропозицій Іллєнка додалось ще кілька цікавих та новаторських пропозицій по розвитку в тому числі і українського історико-пригодницького кіновиробництва. Але...Не все те золото, що блищить, не всі то патріоти, що в вишиванках, не всі то державники, що лише говорити можуть... Організаційна бездарність та примітивний цинізм симулякрів по відношенню до пропагованих на словах *духовних цінностей  нації* призвів до ще гіршого, ніж у 1990-их роках, положення. Тоді УКРАЇНСЬКІ історичні фільми ще знімались. Останній фільм про УПА - 2004 рік. Останній бюджетний фільм про козацтво запущений у виробництво ще в 2002р і до 2005 знятий на 90-95 %.  Далі - порожнеча. Яка має стати вироком політикам-брехунам. Українське кіно можуть відродити лише українські політики. Хто вони ?   

Обіч мальовничих берегів витоку річки Ірклій, яка є лівою притокою Дніпра, розташувалось давнє козацьке село Красенівка. Село виникло в перші десятиріччя XVIII ст. Назва села походить від одного з імен першопоселенців — значкового товариша Переяславського полку Війська Запорозького Низового Григорія Красіона. Козаки і селяни, що мешкали в Красенівці, займались землеробством, чумацтвом, скотарством.

Територія, на якій стоїть село Красенівка, відносилась до Іркліївського куреня Війська Запорозького Низового. Козаки гартували свою міць в походах на турків, татар у війську Богдана Хмельницького змагались проти польської шляхти, здобуваючи у складі Кропивняньської сотні Кропивнянського полку незалежність для рідної України. Під час складання «Реєстру Війська Запорозького Низового 1649 року» до Кропивняньської сотні було вписано 284 козаки, серед яких були і Піддубні.

26 вересня (8 жовтня за новим стилем), року Божого 1871, в родині спадкового козака Максима Піддубного, народився первісток Іван – майбутній непереможний українець, чемпіон-чемпіонів.

Прапрапрадід Івана Піддубного в 1708 році під Полтавою, спільно з лицарством Низовим, під проводом Кошового отамана Костя Гордієнка та козацьким військом Гетьмана Івана Мазепи, воював проти Московії за суверенну Україну. Дужим та міцним був рід спадкових козаків Піддубних. Батько Івана Максимовича Піддубного вільно гнув підкови, мов пір`їнку кидав на воза п`ятипудові мішки. Вдавшись у батька, його син Іван робив теж саме. Саме тому у спадок Івану Піддубному дісталось крім богатирського здоров`я, ще й українські козацькі лицарські чесноти: щира любов до рідної землі, надзвичайно висока моральність, працелюбство та тверезість. Давня Запорозька закваска характеру Івана Піддубного не раз дозволяла йому з гідністю проходити іспити та випробування за право називатись українцем, цебто залишатись вірним ідеалам прищепленим з дитинства, роблячи не простий козацький вибір між смертю і життям.

Відправляючи свого 23-річного сина Івана на заробітки, батько сказав: «Пам`ятай, Іване, що роду ти з батька-матері козацького, Запорозького і що козаку честь дорожча матері, дорожча батька рідного. Запам`ятай, Іване, продаси честь – не син ти мені і я не батько тобі…».

За порадою одного зі своїх односельців, двадцятитрьохлітній Іван Піддубний подався до Криму на заробітки, де працював вантажником фірми «Лівас» у Севастопольському морському порту. Працювати доводилось по 16 годин на добу, 6 днів на тиждень, проте кожну хвилинку вільного часу Піддубний витрачав на зайняття гирьовим спортом.

У 1896 році Іван Піддубний вперше ступив на борцівський килим, спробувавши свою богатирську силу в чемпіонаті, влаштованому у місті Феодосії цирком Безкоровайного. Тоді ж він вперше і востаннє програв, бо ж був занадто слабкий у техніці боротьби. А вже наступні сорок років борцівської кар`єри великий українець не зазнав жодної поразки.

Відомі слова самого Піддубного: «Мало від природи вимахати бугаєм, треба ще вміти свою силу організувати, спрямовуючи її в потрібне русло…». В побуті Іван Піддубний був звичайною простою людиною.

Моя бабуся Югина якось розповідала, що до революції, на запрошення місцевого пана, на ярмарок поборотися приїхав сам Іван Піддубний. Адже споконвіку на Україні була така традиція – боротись на ярмарках. Всі дівки села, в тому числі і моя бабуся зробили складки: хто приніс півня, хто масла, хто буряків, хто яєць та стали готувати чемпіону вечеряти. Після змагань, коли Піддубний зайшов на подвір`я однієї з хат на вечерю, дівки села Копіювата, що на Черкащині, крім усіх інших наїдків поставили перед ним величезну мисяру борщу, в яку принаймні вміщалося відро, такої улюбленої для українців традиційної страви. Сівши за стіл Іван Піддубний, чемно усміхнувшись в свої богатирські вуса, а навколо стола зібрались мешканці чи не всього села, сказав: «Дівчата, чи ж вам не соромно, я такий же як і ви – проста людина, дайте мені маленьку мисочку, таку як у всіх…». І з апетитом, разом з усіма повечеряв борщем, а від горілки відмовився.

Російська імперія, в якій фанатами вільної боротьби були ледь не всі верстви населення, як чоловіки так і жінки, у 1903 році послала «русского богатиря» Піддубного рятувати честь своєї корони на світовий чемпіонат до Франції. Певна справа, здолавши всіх претендентів, у фінальному поєдинку Івану Піддубному довелось зустрітись із нечесним французом Раулем ле Буше. Наперед бачачи, що Піддубний його переможе, підлий француз намастився перед поєдинком олією, тож буквально як вуж вислизав із дужих обіймів українця. Однак судді незаконно віддали перемогу французькому шевальє із формулюванням – « За красиве і вміле уникання силових прийомів супротивника». Протести Івана Піддубного, щодо неспортивної поведінки Буше, до уваги ніхто з суддів не взяв.

Наступного року, у Петербурзі, козацький правнук помстився блазню Буше, поставивши його на карячки і так тримав аж 41 хвилину, поки підлий французький чемпіон таки не визнав своєї поразки. Непереможна хода великого чемпіона крокувала світовими аренами, сплутуючи карти багатьом корумпованим рефері, адже Івану Піддубному неодноразово пропонували захмарні суми за поразку, тільки б лише він здався. Але Піддубний рубав, як його прадіди козацькою шаблею: «Я не баба, ні під кого не ляжу».

Сучасники засвідчили, що під час громадянської війни, у місті Бердянську, на поєдинок чемпіона-чемпіонів прийшов подивитись сам Нестор Махно. Батько Махно, виставляючи проти Піддубного своїх найсильніших вояків, безапеляційно заявив: «Мої не програють! І крапка!». Організатори змагань, в котрих при появі Батька Махно затремтіли піджилки, натякнули Піддубному, що Махно в разі поразки своїх бійців, запросто може розрядити в нього маузер. Кінця двобою всі чекали з жахом. Перемога була звичайно за Піддубним, котрий як мух розкидав махновських силачів. Махно лиш засміявся та наказав нагодувати переможця.

Проте більшовики виявились менш шляхетними ніж гуляйпольський анархіст. І «знайомство» з ними великого чемпіона було набагато менш успішним. Одеські чекісти, котрі всіх українців називали «жлоб`єм», кинули Піддубного до своїх казиматів, де Іван Максимович по пояс у холодній воді впродовж тижня чекав своєї черги на розстріл. Однак не судилось козаку-характернику вмерти тоді в Одеській буцегарні. Після цієї пригоди, друзі наполегливо умовляли Піддубного виїхати за кордон, де не було чекістів, а чекала заслужена слава і гроші. Іван Максимович з обуренням відхилив подібні пропозиції: «Україна моя перша любов, тут і залишусь». Щоправда його дружина, російська дворянка, не дуже поділяла його патріотичних поглядів, а відтак прихопивши з собою всі золоті чемпіонські медалі, які необачний Іван Піддубний залишив їй на зберігання, втекла з ними до іншого. Він одружився вдруге. Однак брак коштів, розруха та голод після громадянської війни, змусили Піддубного знову вийти на борцівський килим. Його захопливо вітають Франція, Німеччина куди він виїхав на запрошення численних рефері. В США в 1927 році наш козак стає «Найкрасивішим чоловіком Всесвіту». Піддубному запропонували винагороду в півмільйона доларів за умови прийняти громадянство США. Іван відмовився від винагороди та повернувся в Україну. Щоправда, чекісти у рідній Красилівці, за придбану ним землю, оголосили родичів куркулями. Іван Максимович такий черговий подарунок більшовиків сприйняв по-чоловічому мужньо. Зрозумівши, що як і тисячам його земляків-козаків в часи Катерини ІІ, московські чекісти на малій батьківщині жити йому достойно не дадуть, Піддубний, як і Запорожці, вирушив на Кубань, де придбав хату в місті Єйськ.

СРСР, як реформована Російська імперія, не залишила в спокою нашого земляка, виписавши йому паспорт громадянина СРСР. В ньому було вказано: «Иван Поддубный – национальность русский». Це було жахливого 1937 року, в час коли українців на Кубані прирівняли до дичини, влаштувавши справжнісіньке полювання. Бо всіх, хто розмовляв українською, або ж відкрито визнавав себе українцем, називали Петлюрівцями, тобто ворогами. Однак це не зупинило Піддубного. Він довго вимагав від міліції, щоби паспорт виправили. Міліцейське начальство, втілюючи лінію більшовицької партії по «орусачіванію хох лов» почало відверто знущатись над ним. Тоді гордий нащадок Запорозьких козаків власною рукою вніс виправлення до «краснокожего совецкого паспорта» написавши своє прізвище «Піддубний», а в графі національність замість «русский» виправив на «українець». Піддубного заарештували. Один із фельдшерів, який надавав йому допомогу, пізніше розповідав, що після катувань Івана Максимовича електропаяльником у в`язниці Ростовського управління НКВС, вся спина була у страшних язвах, рубцях та опіках. Через рік Піддубного випустили з російської катівні на волю. Однак у передвоєнні роки довкола борця був організований вакуум замовчування. Настав 1939 рік. Радянська Росія уклала з ІІІ рейхом союзницький договір. Так званий «пакт Молотова-Рібентропа». Користуючись цим, німецьке атлетичне товариство розпочало пошуки Піддубного. Тож, щоб не зганьбитися перед своїми німецькими союзниками, Піддубного поспішно викликали до Москви та присвоїли йому звання Заслуженого артиста РРФСР, а також вручили орден «Трудового червоного прапора». Йому також гостинно дозволили зустрітись з атлетами третього рейху, однак заборонили їхати до Германії. Після німецької окупації Єйська, великий чемпіон завів приятельські стосунки з німецьким начальником морського порту. Очевидці стверджували, що під покровительством цього шанувальника, Піддубний любив прогулюватись по набережній Єйська з орденом «Червоного прапора», незважаючи на окупаційні війська вермахту. Один із німецьких офіцерів якось був спробував зірвати орден з грудей чемпіона. За це безстрашний Іван Піддубний як курку жбурнув його через паркан. Проте окупація Єйська була не довгою – всього півроку. У лютому 1943 року, після розгрому під Сталінградом, війська фашистської Німеччини поспішно залишили Кубань. У місто повернулись давні приятелі Піддубного чекісти. За літнього вже чемпіона знову взявся НКВдиський «смерш», бо ж хтось із доброзичливців доніс, що під час окупації комендант Єйського морського потру, аби якось підтримати в голодні часи, надсилав йому додому обід із офіцерської їдальні.

Офіційно, для ідеологів СРСР, Іван Піддубний на шпальтах газет був «непобедимым руським борцом», неофіційно ж «ворогом народу» — українським буржуазним націоналістом.

Дійсно, Іван Максимович був козаком-характерником, адже і цього разу йому вдалося уникнути НКВДшної кулі в потилицю, або ж зашморгу. Зросійщуючи українську Кубань, НКВСніки все ж таки не посміли розстріляти українського патріота, але вони зробили все по ієзуїтськи підло. Вони просто викреслили його з життя, примусивши чемпіона-чемпіонів, чемпіона світу, найсильнішу людину планети, голодним побиратися між людьми, довівши до виснаження, а відтак смерті.

У 1949 році, 8 серпня, від голодної смерті назавжди залишила цей світ людина-велетень, чемпіон, легенда у борцівському світі, козак-характерник, якого ніхто й ніколи не зміг здолати в чесному поєдинку. Національний герой, яким би пишалась будь-яка країна, котрий відмовився від мільйонних статків за кордоном, на зросійщеній Кубані не мав навіть костюма. А всі свої спортивні нагороди від був змушений поміняти на шматок хліба.

В останню путь його прийшли проводжати усім містом. На надмогильному чорному камені викарбувано: «Здесь русский богатырь лежит». Помиляєтесь, людомори, там лежить український козак.

Чи ж не тому якийсь українофоб, в часи горбачовської перебудови видряпав на пам`ятнику Піддубного слова: «Хахол-Петлюровец».

    Довольно интересный, забавный и веселый проект от теле-программы Дурнев +1. Здесь собраны три части проекта "К доске!", где ведущие вышли на улицы столицы Украины - Киева, для того чтобы развеять (или наоборот - подтвердить) миф о том, что большинство украинцев - тупые. Остальные части [здесь]

Андрій Дуда.

Основні гасла українофобів є непереконливими для більшості населення України і слугують для

полегшення фантомних болів прихильників «Русского міра

Європеєць ХХІ століття сприймає національні, релігійні чи «державні» фобії як явище, що перебуває поза правилами хорошого тону. Антисемітизм, антиафриканізм, франко- чи германофобія – сьогодні це неприпустимі форми суспільної та політичної поведінки. Чому ж в українському інформаційному просторі – у ЗМІ, на інтернет-форумах – наявні тисячі фактів вияву українофобії? Яка мета цих інформаційних кампаній безвідносно до того, хто їх замовляє?

Почнімо з прописної істини: мета будь-якої інформаційної кампанії – формування чи зміна громадської думки. Відповідно кожна з них має свого адресата, цільову аудиторію. Утім, проаналізувавши українофобську публіцистику, коментарі в мережі інтернет, про мету і цільові групи залишається лише здогадуватися. Особливо що стосується проросійської українофобії. Бо, приміром, польська дуже прикладна і має на меті формування антиукраїнських стереотипів у міжнародної спільноти (і щодо Волинської трагедії, і щодо післявоєнних кордонів). А ось для багатьох представників «Русского міра» це радше ліки від фантомного болю, аніж певний інструмент для досягнення мети.

Як приклад можемо навести кілька ідеологем проросійської українофобії, які безуспішно вкидаються в український інформаційний простір.

Української мови не існує, це діалект російської. Ця теза родом із ХІХ століття і була абсолютно логічною в контексті російської політики денаціоналізації. Проте у ХХІ столітті, коли Україна має понад 200-річну традицію літературної мови, а українська є рідною для більш як 40 млн людей, вона є, м’яко кажучи, неадекватною. Тому, коли російські ЗМІ активно тиражують ці смішні «лінгвістичні» відкриття «місцевого божевільного» Вассермана чи бригади «коментаторів» в інтернеті ображають українськомовних, хочеться спитати на «общєпонятном»: «What for?» Бо кожне інформаційне посилання повинне мати своїх адресата і мету. А який адресат і мета реінкарнованої валуєвщини сьогодні? Адже навряд чи 40 млн визнають, що немає мови, якою писали Шевченко, Франко, Стефаник, Драгоманов, Українка та інші класики і яка є активно вживаною в усіх сферах життя, науки, мистецтва. Вже не кажемо про те, що пасажі а-ля «нєт і нє било» любові до росіян та Росії і в українсько-, і в російськомовних українців однозначно не додадуть.

Антигалицькі мантри. Антигалицька риторика українофобів має кілька мотивів. Таки далася взнаки історична образа за ганебні провали переможця Другої світової – СРСР – у боротьбі з нашим підпіллям у Західній Україні та на Поліссі, яке вело війну понад п’ять років після «Побєди». Через 40 років в тій самій Західній Україні Москва вбачала ледь не колиску відбудови самостійної Української держави. Чимало українофобів, не знаючи історії нашої країни і не вельми придивляючись до біографій борців за її незалежність, переконані: не було б Галичини, не було б і проблеми «нєзалєжності». Саме тому вони відтворюють комічні Табачникові мантри про те, що українці й західні українці – це буцімто «різні народи». І раз по раз дивуються, чому така маячня не пускає коріння в громадській думці.

Україна вкрала Крим і Севастополь.  http://blog.i.ua/user/3871267/736560/   Навіть якби ця великодержавна російська вигадка мала місце, абсолютно незрозуміло, що змінить постійне повторювання такої мантри. Вочевидь, навіть поміж українофобів-романтиків мало знайдеться мрійників, здатних вірити в повернення Криму і Севастополя Росії.

Українці самостійно не живуть, а виживають. Мовляв, якби були з Росією, все було б інакше. А так, як зловтішаються українофоби, українці масово мігрують за кордон, працюють там на важких і непрестижних роботах, миють туалети і займаються проституцією. Звичайно, спростувати тезу про виняткову українську «бідність» найкраще, порівнявши показники рівня життя в Україні, Росії та інших державах СНД: вони абсолютно зіставні. Понад те, приклад Білорусі застерігає від надміру глибокої інтеграції. Будь-які об’єднання з Росією відбуваються на умовах останньої й означають використання ресурсів приєднаних держав для задоволення амбіцій кремлівських лідерів. Це аж ніяк не сприятиме зростанню добробуту. І те, що рух «за возз’єднання з Москвою» далекий від масовості чи популярності, свідчить: люди в Україні це розуміють.

Україна не відбулася як держава. Українофоби активно тиражують цю ідеологему. Але забувають, що в міжнародному рейтингу Фонду миру Росія значно ближча до failed state, аніж Україна. Та й не могло бути інакше в державі, яка фактично не контролює цілі регіони, а півмільйонній Чечні велика Росія щороку платить «данину». Читайте також: Москва не контролює ситуації в бунтівній республіці  Утім, тема «державної неспроможності» України постійно «турбує» українофобів: і самостійної зовнішньої політики вона нібито не має, і внутрішня «нестабільність» (як кілька років тому тодішня опозиція називала політичний процес за сякого-такого дотримання демократичних правил і свободи слова) висока. І що далі? Яка реальна мета цієї глибокодумної тези? Вона не спричиняє ані розпаду чи «самоліквідації» держави, ані благань уряду до Росії взяти Україну під свою руку.

Вочевидь, це лише кілька російських україноненависницьких тез, які кочують із форуму у форум, зі статті в статтю. Але вони досить рельєфно віддзеркалюють основні характеристики сучасної українофобії. Більшість таких ідеологем відверто орієнтовані на інтелектуально слабкі суспільні сегменти. Такі меседжі цілковито безперспективні з погляду реалізації. І водночас відчутна негативістська тональність сучасної українофобії. Вона абсолютно не прикладна, не мобілізує, не шукає союзників, сповнена негативу, хамства і брутальності. Складається враження, ніби українофоби говорять самі з собою, втішаючи одне одного, що, мовляв, поразка «українського проекту» буцімто «історично визначена». Мабуть, так само як і «загибель світового капіталізму». Крім того, професійні україноненависники спрямовують свої зусилля назовні, аби їх помітили й підтримали в столицях, де досі не можуть зрозуміти, чому Україна не проситься до чергової імперії. Утім, тут «шари» поменшало: партія влади, централізуючи потоки ресурсів у державі, прагне взяти під свій контроль і оплату професійної любові до сусідів.

Проте втішатися змістовою слабкістю українофобських меседжів не випадає. Їхня убогість компенсується масовістю донесення. Геббельсові приписують твердження, що брехня, повторена тисячу разів, брехнею вже не вважається. Тож, доки інформаційний простір України буде відкритий для тиражування україноненависницьких штампів, а публічні особи хизуватимуться перемогами над нашою мовою, культурою та історією, скидати з рахунку українофобію як джерело загроз для національної безпеки не варто.

Влада в Києві має зважати на це безвідносно до партійних кольорів. Адже українофобів та їхніх натхненників судомить не так від конкретних політсил, як від існування Української держави (а отже, влади) як такої.