хочу сюда!
 

Особенная

35 лет, рак, познакомится с парнем в возрасте 34-37 лет

Заметки с меткой «книги»

Дед мороз и заяц Сказка в стихах



Встретил зайца дед Мороз,
Задаёт ему вопрос:
- Больно ты весёлый, друг,
Третий раз бежишь на круг,
Так нельзя, зайчонок, жить,
Не желаешь погрустить?
Заяц смех свой не сдержал,
Дед Морозу он сказал:
- Я, дед, радуюсь всему,
И грустить мне, ни к чему!
Ты глаза скорей протри,
Красота вокруг, смотри!
Вдруг нахмурил брови дед,
Грозен был его ответ:
- Смех я твой попридержу,
Вмиг в сосульку превращу!
Заяц вновь разносит смех:
Зайцу нет в лесу помех:
- Мне мороз твой не беда,
Мне мороз твой – ерунда!
Я мороза не боюсь,
Я везде всегда смеюсь!
Дед Мороз улыбку скрыл,
Он глазёнками искрил:
- Ну, тогда, дружок, держись,
Я тебе устрою жизнь!
Дед Мороз морозить стал,
Каждый куст в лесу дрожал,
Птица каждая и зверь,
И берёзонька, и ель.
Только зайчик был речист,
Перед дедом он не кис:
- Ох, как жарко, дед Мороз,
У меня не мёрзнет нос,
А мороз твой очень слаб,
Он тебе, видать, не раб!
Дед мороз не свирепел,
Он на зайчика глядел:
- Ничего, погодь чуток,
Дело сделаю, дружок!
Скачет зайчик и кричит,
Словом бодрым он пылит:
- Ты морозь сильнее, дед,
Или плох был твой обед?!
Скоро дед Мороз устал,
Он в затылке почесал:
- Свой язык не привяжу,
Ты упрямец, я скажу,
Силы надобно беречь,
Разом их все можно сжечь!
Кажет зайчик бодрый лик,
Он пред дедом прыг да прыг:
- Вижу ты, дед, озорной,
А давай дружить с тобой?!
Отвечал с улыбкой дед,
Злости в нём ни капли нет:
- Можно, заяц, подружить,
Одному мне скучно жить!
Да в берлоге, за кустом,
Мишка чешет языком:
- Мне, видать, уж не уснуть,
Не зима, а просто жуть!
Эх, морозец, ух мороз,
Аж под лапой мёрзнет нос!

Конец

Автор: Виктор Шамонин-Версенев
Художник: Инна Якубсон
Читает: Александр Водяной

https://yadi.sk/d/2Nqd5SGLrxir3

«Від Гоголя до Андруховича» Михайла Найдана

Кілька міркувань після прочитання «Від Гоголя до Андруховича» Михайла Найдана
17.10.2017 



Михайло Найдан. Від Гоголя до Андруховича: Літературознавчі есеї. – Львів: Піраміда, 2017
Нещодавно на полицях книгарень з’явилася книжка літературознавчих есеїв Михайла М. Найдана під назвою «Від Гоголя до Андруховича». Видана в серії «Приватної колекції» В.Ґабора вона представляє літературознавчі зацікавлення та культурницькі позиції заслуженого професора (здобутого в царині славістики) Державного університету Пенсильванії (США), перекладача 35-ти художніх книжок (зокрема перекладів на англійську віршів П.Тичини, М.Рильського, Б.-І.Антонича, Л.Костенко, роману Ю.Андруховича «Перверзія», повісті «Солодка Даруся» М.Матіос та ін.). Написані англійською, двадцять два есеї Найдана були скеровані насамперед на англомовного читача, нерідко виконуючи функцію представлення певного перекладеного з української тексту чи корпусу текстів. Завдяки перекладам Г.Безух, М.Рябчука, М.Зубрицької, О.Лучук, М.Олійник (Товкало) та О.Тацяк ці есеї стали доступними вже для широкого кола читачів в Україні. А отже останні можуть побачити, що з української літератури представляється в міжкультурному діалозі, які смислові та естетичні акценти розставляє перекладач та професор славістики університету в Пенсильванії.

Лейтмотивом есеїв Найдана є теза про те, що українська культура недостатньо поцінована на Заході, ба й часто взагалі невідома. Це зумовлено колоніальним і постколоніальним станом української культури. Показовим з цього огляду є добре відомий факт, що росіяни «забрали» Миколу Гоголя собі, і він фігурує як культурний «знак» російської літературної традиції. Ба більше – після падіння радянської імперії росіяни наново реколонізували письменника та його творчість. Про це в Україні говорилося чимало, однак Найдан нюансує один важливий момент збереження колоніального статус-кво в нових обставинах. Ідеться про стереотипи сприйняття української культури та літератури на Заході. Найдан говорить: «Передусім Захід не визнає українського, бо не здатний відрізнити його від російського, віддаючи перевагу сильнішій імперській культурі й охоче стаючи на її бік. Цей парадокс вражає, адже Сполучені Штати, підтримуючи мультикультурність у своєму суспільстві, відкидають її в іноземних суспільствах, демонструючи якусь колективну сліпоту щодо відмінностей між етнічними групами, які сприймаються як “тонкі” й незначні. Тут річ у тому, що одна колоніальна культура (Америка в Саїдовому розумінні цього терміна) ліпше розуміє іншу колоніальну культуру, ніж колонізовані культури в межах інших імперій. Іншими словами, “іншість” чужа Америці в глобальній перспективі, але необхідна на власному обійсті. Україна – не єдина проблема щодо сприйняття в американському суспільстві: погляньмо на Північну Ірландію, Палестину, ситуацію з курдами в Туреччині та Ірані, Боснію і Руанду – це приклади того, як Америка заплющує очі на складність у питаннях етнічної ідентичності».

Відправною точкою виходу з постколоніального стану є розуміння проблеми в її реальних контурах і докладання можливих зусиль задля зміни культурної парадигми само-розуміння й само-репрезентації. Найдан цілком свідомий того, що два століття колоніального русоцентризму нелегко змінити, однак він покликається на англійську приказку «Змащують лише ті колеса, які скриплять» й додає, що «нерівність можна показати, лише проливши на неї світло». Згадане прислів’я визначає його літературознавчі та перекладацькі інспірації, і знаковим є те, що книжка розпочинається есеєм про постколоніальну рецепцію творчості Гоголя, а завершується текстом про сучасну українську поезію, що представляє «нові голоси зі свободою творити».

Найдан радо вітає появу в українській літературі другої половини 1980-х та 1990-х рр. нових тенденцій, які, з одного боку, руйнували поширений на той час соцреалістичний наратив, а з іншого – утверджували українське художнє слово в його питомій іпостасі і в такий чи такий спосіб представляли навколишню дійсність. І тут, на думку дослідника, перше місце у справі відновлення «правдиво вільної української літературної культури» належить літературному угрупованню Бу-Ба-Бу, котре порвало з «традиційними ідолами українського минулого», обстоювало естетичну свободу, підійшло до поезії як до перфоменсу, здійснило різноманітні мовні нововведення, порушило сексуальні табу тощо. Найдан вважає, що подолання понад трьохсотлітнього колоніального стану української культури можливе тільки через відкритість до змін та активізацію життєутверджувальних енергій українського слова. Тому він говорить про ціле «покоління Бу-Ба-Бу» (згадуючи також угруповання Лу-Го-Сад і Пропалу грамоту) й у певний спосіб пов’язує культурний спадок цього покоління з виникненням Помаранчевої революції 2004 р. В п’яти есеях книжки дослідник розглядає творчість Андруховича, Неборака та Іздрика, і тут він демонструє насамперед уважне та вивірене прочитання «Перверзії» – роману, що його, як пам’ятаємо, Найдан переклав англійською. Твір Андруховича відчитується в жанровому та стильовому вимірах, у відповідному інтертекстуальному полі й наративних стратегіях. Явлені в романі відкритість, грайливість, пошуковість – все це так чи так виступає чинниками формування нової, прозахідної ідентичності. Саме з поширенням такої ідентичності Найдан пов’язує вивільнення українців із замкненого циклу постколоніальних проблем. Тому він неодноразово виступає проти «націоналістичного реалізму», який є вивернутою формою реалізму соцреалістичного і який характеризується закритістю, шаблонністю сприйняття та розуміння життя. Обидва реалізми стоять на перешкоді побудові відкритого суспільства; вони консервують наявний стан справ та суттєво викривлюють природу художнього слова.

Погляд «збоку» дає змогу дослідникові в українській прозі 1990-х рр. краще побачити й відрефлектувати, мабуть, найважливішу проблему українського суспільства – його морально-етичне банкрутство. Тексти О.Забужко, Є.Кононенко, Б.Жолдака, Ю.Андруховича, Ю.Винничука представляють «парадигму звихнутих людей і сімей», що їх суспільство навчило «думати лише про власний зиск, а не допомагати іншим». Згадане банкрутство Найдан знову ж таки пов’язує із трьома століттями колоніальної підпорядкованості України й додає, що аби відійти від рабського менталітету виживання, відкинути фальшиві міфи й перейти на правдиві і моральні підвалини для особистої й суспільної взаємодії – на це потрібен час, мабуть, не одного покоління. На жаль, літературна критика в Україні за поодинокими випадками так проблеми не формулює, вже не кажучи про політиків, які підігрують злюмпенізованому електорату і в такій грі здобувають для себе різноманітні дивіденди. Теперішній стан справ в державі говорить про те, що моральне оздоровлення українського суспільства відбудеться дуже нескоро, і тут Найдан, на жаль, має цілковиту рацію. А якщо «не помічати» проблеми, або вигадливо імітувати її вирішення, то згадане оздоровлення може перейти у сферу «чистих» фантазій окремих людей.

Автор есеїв віднаходить новаторські тенденції в українській жіночій прозі перших двох десятиліть періоду незалежності. На прикладах текстів М.Матіос, О.Забужко, Д.Матіяш, Люко Дашвар, Т.Малярчук, Л.Денисенко та інших він виокремлює дві загальні тенденції: «Перша – це урбаністичне письменство як реакція супроти попереднього радянського колоніалізму та стереотипів. Авторки, що належать до цієї течії, мають потребу акцентувати свій космополітизм, бути частиною ширшої світової культури і культурних тенденцій, а в крайніх випадках – бути модними і новаторськими за всяку ціну. […] Друга тенденція – це нова ретроспективна традиція сільської прози, повернення до сільського коріння і нещодавного, і далекого минулого» [204]. Найповніше перша тенденція виявляється в «Польових дослідженнях з українського сексу» О.Забужко, а друга – в «Солодкій Дарусі» М.Матіос. У першому творі Найдан відзначає такий важливий елемент авторського письма як «сповідальна відвертість» (і в цьому контексті він згадує «Під скляним ковпаком» Сильвій Плат), яку в авторки «Польових досліджень…» перейняли молодші авторки – С.Пиркало, Н.Сняданко, І.Карпа, С.Поваляєва, С.Андрухович. В другому творі дослідник бачить охоче занурення автора у «…свої витоки, щоб надати голос минулому і відкрити якісь вищі істини про себе, свою культуру, а водночас і про людство загалом». Найдан протиставляє Марію Матіос Тоні Моррісон та Еліс Волкер – американським письменницям, які в сучасній постмодерній урбанізованій культурі соромляться свого сільського коріння. Як виявляється, рустикальна тематика може здобуватися на глибинне й талановите опрацювання, фактурне й багатопластове представлення. Адже справа не в тематиці, а в глибині її зображення. Ця теза є загальновідомою, однак міркування Найдана підштовхують також і до такого висновку: «вищі істини» можна відкривати і з позиції «людини всесвіту», і з позиції «людини певного краю». Важлива не сама позиція, а те, наскільки глибоко й далеко автор може побачити з неї.

Серед поетів-вісімдесятників Найдан звертає окрему увагу на О.Забужко та А.Могильного. Недооцінений українською літературною критикою чи не найкращий поет свого покоління Могильний в есеї Найдана означується низкою важливих характеристик. Наприклад: «Він пише легкі верлібри, що відбивають плинну свідомість, чіпку, трохи дитинну, просяклу духовною тугою людини, відірванної від свого коріння, повсякчас спраглу нового досвіду. Ця свідомість непостійна, мінлива і невловна. Автор відкриває нам емоції ліричного героя у фраґментованому, подрібненому вигляді. Вірш мовби швидко вібрує з надзвичайною словесною дотиковістю – наче імпресіоністська картина, що тремом барв передає нам неповторність художникового зору. У поезії нам лишаються емоційні відбитки цих миттєвих станів плинної свідомості, зафіксованої в часі». Найдан тонко вловлює характерну чистоту, субтильність та плинність поетичного світу Могильного. А в цьому спостереженні дослідника розкривається актуальність письма поета; те, що визначає сутність його образотворення: «Наповнюючи свої вірші конкретними київськими реаліями, встановлюючи зв’язки зі своєю особистістю та колективною “українськістю”, з минулим, Аттила Могильний витворює картину сучасності, напрочуд співзвучну життю. Він випробовує життя з усією його непевністю. Його герой мовби каже: “Ось я, ось я такий цієї миті”. І рух до самореалізації починається, повторюється з варіаціями, триває, бо саме така природа життя». Есей про поезію Могильного завершується спогадами про поета, які допомагають краще збагнути його дитинно-химерний, безпосередній та делікатний образний світ. На мою думку, розгляд поезії Могильного, як і роману Андруховича «Перверзія», належить до найкращих і найактуальніших есеїстичних осмислень Найдана щодо літератури останнього двадцятип’ятиліття.

Однак дослідник не зосереджує свою увагу тільки на новітньому періоді розвитку української літератури. В полі його інтересів, окрім уже згадуваного Гоголя, опиняється П.Тичина, М.Рильський, Б.-І.Антонич, В.Барка та Л.Костенко. І тут Найдан розмірковує над особливостями образного письма згаданих авторів, а також у кількох випадках застосовує компаративістичний підхід, який допомагає краще усвідомити згадані особливості.

Дослідник демонструє точний та уважний розгляд матерії поетичного слова – того, на чому власне і постає образ; а також звертає увагу на оповідні форми, які маркують ставлення ліричного суб’єкта до того, про що він оповідає. Так, у збірці Тичини «Замість сонетів і октав» Найдан спостерігає таке: «Ліричний герой Тичини потає в поемі у низці граматичних іпостасей. У вступі він граматично пасивний реципієнт скорбних почуттів, про що свідчать такі давальні займенникові форми, як “мені” (двічі) і граматично відсутня вербалізація першої особи однини “[я] чую”. Його присутність стає трохи відчутнішою у присвійному займеннику “моя” у звертанні до матері, а далі у проклятті вбивцям з’являється трансцендентне всезагальне “я”. У наступній строфі ліричний герой стає спостерігачем і веде оповідь безособово. Основна відмінність між ліричним “я” Тичини і Блока в тому, що перший безпомильно дає моральну оцінку революційному насильству. Він не може осягнути того, чому світ поступився музикою і гармонією перед какофонією гармат». Дослідник вдається до порівняння творчостей Тичини (згадана збірка) та Блока (поема «Дванадцять»), що допомагає йому краще представити дві музичні концепції революції, а також збагнути природу музичності українського поета (таке розуміння відбувається зокрема завдяки майстерній інтерпретації вірша «Лю»).

Слід відзначити, що з настанням в Україні незалежності компаративістичні дослідження української та російської літератур пішли на спад, ба більше – російські «сліди» в українських текстах почали свідомо чи несвідомо ігноруватися. Згортання українсько-російських студій є слушним щодо того періоду, коли українські письменники змінили свою культурну парадигму із російської на західну. Однак коли така зміна ще не відбулася; за часів, коли існував один спільний суспільно-політичний та культурний досвід, порівняльні дослідження української та російської літератур можуть дати чимало для розуміння специфіки письма певного автора, етимології його ідіостилю. Якщо говорити про українських поетів-шістдесятників, то вони у переважній більшості випадків, особливо на початках своєї творчості, орієнтувалися на тогочасну російську поезію – чи то авторів Срібного віку, чи то популярних загальносоюзних шістдесятників. І це було показовим явищем – згадаймо Найданове цитування І.Фізера – «примусової інтертекстуальності», характерної для культурних обріїв представників колонізованих народів. Питання тут полягає не в тому, що хтось в когось вчився і чимось інспірувався, а в тому, чи зумів той чи той автор подолати свою культурну, ідейно-естетичну залежність, чи зумів він вийти на власну дорогу, здобутися на артикулювання особистого поетичного мовлення. Та все ж повторю, що у певних випадках задля кращого розуміння образного світу українського поета, особливостей його творчої еволюції проведення компаративістичного дослідження є ефективним та доречним.

Таке дослідження Найдан проводить в есеї «Інші поети в творчості Ліни Костенко», вдало відстежуючи інтертекстуальні контексти образного світу поетеси. Останні він знаходить в російській поезії Анни Ахматової, Алєксандра Блока, Маріни Цвєтаєвої, а також – українських віршах Максима Рильського. Найдан використовує різноплановий методологічний арсенал у представленні «слідів» іншого поетичного досвіду в поезіях Ліни Костенко. Йдеться про ритмічну та інтонаційну організацію вірша, образні деталі й ширші текстуальні візії, жанрово-тематичні тенденції. В образному світі поетеси дослідник простежує такі риси: сильне ліричне «я», розгортання емоційної ситуації (нерідко в контексті любовного конфлікту), що постає на тлі скупих, але вдумливо підібраних деталей, дольник, який своїм розміром близький до розмовної мови (риси поезії Ахматової); характерна біблійна образність і використання називних речень («знаки» віршів Блока); нагнітання експресії за допомогою вибагливої комбінації слів з префіксом «пере-», а також вишукана фонетична гра (поетика Цвєтаєвої); використання сонетного жанру, щоправда без традиційної розбивки на строфи (віршована практика Рильського). Також дослідник згадує ті поезії Костенко, в яких ліричній героїні в одному видінні з’являється Блок («уявний образ музи в чоловічій іпостасі»), а в іншому – Рильський (який ознаменовує важливий для неї поетичний досвід).

Таке простежування інтертекстуальних знаків в поезії Костенко видається переконливим, оскільки проводиться воно на конкретному образному матеріалі та відзначається уважним проникненням в поетику порівнюваних авторів. Найдан зауважує, що сама поетеса в низці випадків рішуче заперечує будь-які впливи (що не дивно, адже поети загалом дуже ревно ставляться до вказівок на «знаки» чужих поетик в їхніх віршах). Тому він використовує ще й такі факти, які опосередковано вказують на те, що українська поетеса цікавилася або могла цікавитися творчістю певного автора. Так, в одній примітці Найдан згадує зізнання самої Ліни Костенко, що вона ще в середині 1950-х рр. від руки переписувала кожен вірш Цвєтаєвої, який тільки могла дістати. А в іншій наводить слова Юнни Моріц, яка вчилась разом з Ліною Костенко в московському Літературному інституті і яка згадувала, що творчість Анни Ахматової мала величезну популярність у студентському середовищі інституту.

Свій есей Найдан завершує констатацією того, що українська поетеса «…переймає лише ті елементи, які їй потрібні для вдосконалення власного ремесла, свідомо або й підсвідомо звертаючись до старших колег по натхнення чи діалог. Вона й не мусить нікого наслідувати, бо має свій голос, а інтертекстуальні впливи в такому контексті є цілком натуральним явищем, хоч би сама поетеса з цим і не згоджувалась». Текст есею ще раз засвідчує, що в літературознавчій розвідці визначальною є логіка фактів та спостережень, а не авторські коментування власної творчості, які можуть бути дуже суб’єктивними. Означивши окремі інтертекстуальні поля творчості Костенко (і зауваживши, що означена тема далеко не вичерпана), Найдан продемонстрував те, як поетеса в одних випадках взорується на певний образний досвід, в інших – трансформує його, ще в інших – шукає самостійні образні рішення, і це все в сукупності призводить до появи власного й досить виразного поетичного письма. Слід додати, що цій поетесі Найдан присвятив ще одну розвідку, в якій розглянув феномен пригадування в її творах. Це дало йому змогу продемонструвати те, як лірична героїня віршів Костенко віднаходить у минулому «джерела своєї дорослої самості»; як вона виходить в просторі свідомості на трансцендентальні основи людського існування (й у такий спосіб «бадьорить свій дух»); а також як мимовільне вторгнення неприємного досвіду приводить її до депресії, а медитація про минуле дає їй надію на відродження кохання. Простір спогаду уможливлює роботу свідомості як такої, і з цього огляду обраний дослідницький ракурс виявляє важливі механізми роботи свідомості ліричної героїні у віршах поетеси.

Загалом есеїстика Найдана демонструє доволі широкий спектр естетичних уподобань: від поезії Тичини, Рильського та Барки до прози Забужко, Малярчук і Лариси Денисенко; від віршів Ліни Костенко до поезії авторів угруповань Бу-Ба-Бу та Лу-Го-Саду. З одного боку, Надан віддає належне справжнім мистецьким здобуткам українських письменників радянського часу, а з іншого – поціновує модерні та постмодерні тексти останніх трьох десятиліть, які виявляють відкритий погляд на світ, передають новітні тенденції світовідчуття та світорозуміння, демонструють нові пошуки в царині художнього слова. У своїх інтерпретаціях Найдан демонструє почуття естетичного смаку, зрілий (без перебільшень та надмірних захоплень) погляд на предмет дослідження, камерність і прецизійність бачення, увагу до слова (його асоціативних спроможностей та сугестивних властивостей), дослідницьку сумлінність й етику (автор неодноразово зазначає, що ось цю ідею йому підказала оця людина, а оте спостереження він завдячує спілкуванню з отією людиною), сконцентроване есеїстичне письмо. Тому книжка есеїв «Від Гоголя до Андруховича» належить до корпусу тих видань з сучасної літературознавчої есеїстики, які мають бути прочитані тими, хто досліджує українську літературу ХХ і ХХІ ст.

Тарас Пастух

5 книг для покращення мовної культури для дітей і дорослих

Щоби правильно розмовляти українською, недостатньо просто народитись українцем. Адже мова як живий організм — має здатність змінюватись та піддаватися впливу інших мов.

Пропонуємо вам добірку книг, які допоможуть розмовляти грамотно та розширити свій словниковий запас.

Дамы пишут

Forbes Woman представляет список писателей-женщин, чьи книги и вдохновленные ими фильмы в 2016 году принесли своим создательницам самые высокие доходы.  

1. Джоан Роулинг  -  серия книг о Гарри Поттере

2. Нора Робертс   - «Ирландские сердца», «Мак-Грегоры»

3. Даниэла Стил   - «Обещание страсти», «Зоя», «Семейный альбом»

4. Эрика Леонард Джеймс - «Пятьдесят оттенков серого»,
                                               «На пятьдесят оттенков темнее».
                                               «Пятьдесят оттенков свободы»

5. Пола Хокинс   -  «Девушка в поезде», «В воду»

6. Вероника Рот  -  «Дивергент», «Инсургент», «Эллигент»

7. Рейчел Рассел  -  серия «Дневники Никки» 

                                    Подробнее   

   

Кремлівський плагіат

Якби для країн існувала винагорода «Найбільший плагіатор», то її треба було б віддати Росії. Насправді, нема нічого поганого в запозиченнях. Взаємопроникнення культур - це цілком природний процес. Багато народів запозичують щось один в одного і не соромляться в цьому зізнатися.

І лише Росія намагається все, до чого дотяглися її довгі руки, назвати «своім», «русскім», «ісконним». До останнього часу це в неї виходило непогано - обмеження в доступі до знань, постійний «жєлєзний занавєс» рятував царів, імператорів, генсеків від освіченості власного народу.

Але часи змінились, інформація не знає кордонів і вільно доступна. Тому, нарешті, світ побачив не просто голого короля. Усі побачили, що «король» у всьому краденому.

Що саме вкрала Росія і в кого - розповідає Володимир Селезньов, у своїй книжці «Кремлівський плагіат: від "шапки Мономаха" до кепки Ілліча» http://mandrivets.com/tovar/kremlivskyj-plagiat-vid-shapky-monomaha-kepky-illicha

У виданні детально й аргументовано розвінчується міф про самобутність і винятковість Росії, розповідається про поширені хибні думки про «тисячолітні російські бренди», що їх Кремль активно пропагує в усьому світі.



Гішпанскій сінематограф та декілька думок російскою



Дисклеймер: все мысли, которые будут ниже выражены буквами принадлежат исключительно мне (являясь оценочным субъективным суждением) и никоим образом не претендуют на объективность.

Испания - необыкновенна. Куда там хваленой русской литературе и кинематографу. Во времена написания Дон Кихота (1615) прапрадедушка Льва Николаевича Толстого еще даже не снился своему прадедушке. В это время прапрадедушка прадедушки великого русского писателя еще сам ходил под стол пешком. Даже Ломоносов, с которого вообще началось очеловечивание русского языка и более-менее переводная литература, родится только через 100 лет.

Что там было на Раисии из литературных шедевров в том же Дон Кихотском, 1615 году? 

Из русской литературы 17-го века значимость имеет только хорват Юрий Крижанич, сторонник неограниченной монархии. Ну-ну. Что еще?.. начала зарождаться "политическая - демократическая" сатира народного творчества среди подьячих и низшего духовенства («Повесть о Ерше Ершовиче», «Слово о бражнике»).

Ну или вот образчик классической "русской литературы" конца 16-го века языком литературоведов:

"Для местной литературы этого времени характерно проникновение в неё патриотических мотивов и выход за пределы узких рамок местной обособленности. Примером может служить замечательная «Повесть о прихождении Стефана Батория на град Псков». Написанная патриотом-псковичем по свежим следам героической обороны Пскова 1581—1582 гг., она с гордостью изображала горячую любовь русских людей к своей земле, их героизм и отвагу в борьбе с иноземными врагами. Наоборот, перебежчики в стан врага — бояре во главе с Курбским сурово осуждаются автором как «богомерзкие христоненависцы»."

Мне это что-то очень напоминает. Вам нет?

Так что "великая русская литература с великими традициями", как по мне, - миф. Да и никакой школы русской драматургии тоже нет. Нет, нет, - не бейте меня Достоевским и Станиславским. Есть они, конечно есть, но только в таких коротких штанишках на лямках... Вот как будто гениальное дитятко буквально только-только научилось ходить на горшок. И то не всегда. Так бывает - среди маленьких детей встречаются премиленькие и даже "ужасно талантливые". Только ко времени вступления во взрослую жизнь они, как правило, либо сгорают, либо угасают, либо становятся совершенно обыкновенными. 

Народы и страны, познавшие цивилизацию и образование на несколько веков раньше - практически недосягаемы для навсегда отставших. Мне кажется это очень касается и России и Украины. Про других говорить не буду - не уполномочен.

Возьмите почти любой испанский фильм. Практически всегда это шедевр. Вот она - многовековая история драматургии и построения сюжетной линии, задевание тонких струн...








"Нечувствительный". Перевод не точен, но как одним словом сказать прокатчики второпях не придумали (а могли бы и меня спросить). "Не ведающий боли" - как по мне наиболее точно соответствует. А фильм сильный. И главное - у испанцев особое видение и все там внутри этих событий всегда жутко сложно. Это совсем не вечера на Хуторе близ Диканьки с идиотскими пятачками и копытами у черта и не 28 Панфиловцев.

Вот собственно, что хотел про испанское кино сказать. Вот другое оно. И всегда берущее за душу.

В рамках проекта "Душа наизнанку недорого"
Карта Приватбанка - 5168 7573 2914 3327
МТС - 099-698-55-84
Map

Жарэный зеленый памыдор

Free Image Hosting at FunkyIMG.com

Жареные зеленые помидоры как детерминированная цепочка случайностей

Совершенно случайно опробовал рецепт жареных зеленых помидоров. Это такая цепочка невероятных совпадений и случайностей, что не иначе - судьба. Началось с того, что я наткнулся на фильм "Жареные зеленые помидоры" по практически одноименному роману. Роман потом оказался женским, как и фильм, но тогда я этого еще не знал. Хотел посмотреть из любопытства, но что-то отвлекло и фильм я не посмотрел. А вот в кэш Хрома он скачался, пока я занимался другой херней. Раз уж скачался, то не пропадать-же оплаченному добру - решил таки посмотреть потом.

Докладываю - фильм очень добрый и светлый, но чисто женский. А если для мужчин, то уж для очень мягкотелых, ласковых, сентиментальных и испытывающих непреодолимую тягу и симпатию к старушкам, толстушкам и прочим хорошим людям и женщинам. 

-- для тех, кто боится нажимать на "завуалированные" ссылки приведены еще и прямые ---
---

Короче, большая победа, женский фильм 1991 года через двадцать пять с лишним лет таки нашел своего зрителя-мужчину (ну, с некоторыми допущениями мужчину). Фильм понравился и даже досмотрел, хоть изначально был не в том настроении.

Это уже сколько совпадений?, - три, как минимум. И потом еще эти пресловутые жаренные зеленые помидоры. Тоже зацепило. Пошел гуглить, нашел рецепты. Обмозговал и решил, что это может быть интересно и даже повкусней, чем баклажаны в кляре.

И вот сегодня совершенно случайно (случайность номер надцать) вышло так, что в одном магазине попались зеленые помидоры. Ну тут уж я не устоял и рецепт (в собственной модификации) был уже к вечеру исполнен и практически сожрат. Можно долго спорить, что из пасленовых в кляре вкуснее - помидоры, баклажаны или что еще... Но одно несомненно, жареные зеленые помидоры в хорошем исполнении  - вкуснятина. 

И сразу жутко заодобрял и роман и фильм и рецепт. Надо будет рассказать жене про роман, может захочет почитать, после того, как мои сегодняшние помидоры ей так понравились.
 В рамках проекта "Душа наизнанку недорого"
Карта Приватбанка - 5168 7573 2914 3327
МТС - 099-698-55-84
Map

Наближається 24-й Форум видавців у Львові

Український книжковий ринок розвивається стрімко, але не системно – видавці, письменники


  • Український книжковий ринок розвивається стрімко, але не системно – видавці, письменники
    Олександр Афонін, президент Української асоціації видавців і книгорозповсюджувачів
  • Український книжковий ринок розвивається стрімко, але не системно – видавці, письменники
  • Український книжковий ринок розвивається стрімко, але не системно – видавці, письменники
    Олександра Коваль, президент ГО «Форум видавців», організатор Національного книжкового «Форуму видавців у Львові», громадський діяч
  • Український книжковий ринок розвивається стрімко, але не системно – видавці, письменники
    Іван Малкович, поет, засновник і директор видавництва А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
  • Український книжковий ринок розвивається стрімко, але не системно – видавці, письменники
    Оксана Форостина, директор видавництва Yakaboo Publishing
  • Український книжковий ринок розвивається стрімко, але не системно – видавці, письменники
    Катерина Бабкіна, поетеса, письменниця
  • Український книжковий ринок розвивається стрімко, але не системно – видавці, письменники
    Марія Шубчик, проектний координатор відділу «Інформація та бібліотека» Goethe-Institut в Україні
  • Український книжковий ринок розвивається стрімко, але не системно – видавці, письменники
    Олександр Афонін, президент Української асоціації видавців і книгорозповсюджувачів
  • Український книжковий ринок розвивається стрімко, але не системно – видавці, письменники
Олександра Коваль, президент ГО «Форум видавців», організатор Національного книжкового «Форуму видавців у Львові», громадський діяч
Київ, 06 вересня 2017.

Напередодні 24-го Форуму видавців у Львові представники українського книжкового ринку розповіли в Українському кризовому медіа центрі про реалії та перспективи українського книговидавництва у 21 столітті.

Катерина Бабкіна, поетеса, письменниця, зазначила, що останні п’ять років український книжковий ринок дуже стрімко розвивається. «Ще кілька років тому, я була тією людиною, яка вголос говорила, що книжкового ринку, як системи інституцій, скерованої на налагодження певних процесів, у нас не було. А тепер він є», – вона розповіла. «Частково це зумовлено тим, що менше російських книжок заїжджає в Україну. […] Два-три роки послаблення російської експансії вже дали змогу українським видавцям зекономити якісь гроші і дати їх на купівлю прав», – додав Іван Малкович, поет, засновник і директор видавництва А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА. Він зазначив, що кількість нових видавництв в Україні зростає. «Ці видавці молоді, вони цікаво подають книжку, вони її гарно дизайнують. Книжкова виставка українська уже подібна на європейські чи інші світові виставки», – розповів пан Малкович. І все ж, українському ринку, ще є куди рости. «У нас дуже велика країна і дуже маленький ринок, і це досить таки сумна диспропорція», – підкреслила Оксана Форостина, директор видавництва Yakaboo Publishing.

Олександр Афонін, президент Української асоціації видавців і книгорозповсюджувачів, розповів, що в порівнянні з 2015 роком різко зросла кількість перекладеної літератури – на 80%.  «Переважно вони виходять тому, що для перекладів цих книжок є гранти, забезпечені інституціями з тих країн, з яких купуються права», – зазначила Катерина Бабкіна. З’являються також переклади української літератури. Пані Бабкіна розповіла, що цього року Українсько-Канадська фундація створила грант на переклад українських книг на іврит. Грант надаватимуть на регулярній основі. «Це є офіційна українська підтримка ізраїльських перекладачів та ізраїльських видавців», – зазначила Катерина Бабкіна. Марія Шубчик, проектний координатор відділу «Інформація та бібліотека» Goethe-Institut в Україні доодала, що в Україні спостерігається тенденція обміну досвідом між міжнародними та локальними інституціями з підтримки видавців. «Ми дійсно зараз можемо говорити, що ми також можемо навчити», – вона додала.

Олександр Афонін розповів, що зростання грошового обігу на книжковому ринку в Україні в порівнянні з 2015 роком  незначне – 110-112 мільйонів доларів. «У галузі немає капіталів – видавництва існують виключно за рахунок обігових коштів», – він підкреслив. Найбільшим попитом серед українців і надалі користується художня та дитяча література. Водночас, на українському ринку також з’явилась нова ніша – література у жанрі «нон-фікшн».

Однак цей розвиток не є системним. У країні все ще відсутня загальнодержавна стратегія розвитку книжкової сфери. «На сьогодні в Україні немає політики в області книговидання […] – мова йде про кредитну політику, інвестиційну політику, про видання книги як інструменту розвитку особистості на державному  рівні», – підкреслив Олександр Афонін. Він додав, що для того, щоб популяризувати книгу в Україні, цим має зайнятись уся площина, яка пов’язана з гуманітарною політикою, у тому числі профільні міністерства та, особливо, новостворений Інститут книги.

24-й Форум видавців у Львові відбудеться 13-17 вересня. З детальною програмою форуму можна ознайомитись на сайті bookforum.ua.

Казахстан - флагман движения за безъядерный мир


Так в своей новой книге пишет украинский публицист Николай Степаненко. К пятилетию проекта «Атом» в Киеве также прошла презентация издания «Роль Казахстана в глобальных действиях против ядерного оружия». 
Анна Панащук, корреспондент: - Архитектор безъядерного мира – так Нурсултана Назарбаева называет известный украинский публицист Николай Степаненко. Закономерно, что по чертежам Президента Казахстана будет построен справедливый безъядерный мир. Инициативам Президента Назарбаева, направленным на антиядерную политику, посвящена львиная доля книги. Кроме того, автор подробно изложил историю Семипалатинского полигона, чтобы донести ядерную трагедию Казахстана до украинской молодежи.
 
Николай Степаненко, директор Межгосударственного института украинско-казахстанских отношений: - Украина и Казахстан являются давними и верными партнерами в антиядерном движении и недаром свидетельством тому - это международное признание - Украина и Казахстан избраны в Совет безопасности ООН. Со времен закрытия полигона Семипалатинского Казахстан стал лидером антиядерного движения. Казахстан выступает с новыми глобальными инициативами к мировому сообществу, и эти инициативы поддерживаются. Украина, пережившая Чернобыльскую катастрофу, не понаслышке знает последствия ядерной трагедии. Именно поэтому страна регулярно отмечает вместе с Казахстаном годовщину проекта «Атом» и чтит память жертв ядерных испытаний. В этом году к юбилею проекта приурочили выпуск книги – настоящей энциклопедии по антиядерной политике Казахстана. 

Тохтар Игембаев, советник-посланник Посольства Казахстана в Украине: - Книга эта является своего рода каталогизацией мирных инициатив Казахстана в сфере разоружения, а также тех практических шагов, которые уже предприняты нашей страной по созданию мира свободного от ядерного оружия. Для Украины, которая испытала все тяготы и невзгоды Чернобыльской катастрофы и для Казахстана, где находился крупнейший в мире Семипалатинский полигон, эти проблемы особенно актуальны и чувствительны. Книга вышла тиражом 500 экземпляров. Первую партию издания автор передал в одну из Национальных библиотек Украины. Отсюда ее распространят по другим научным и учебным заведениям страны. 

Владимир Попик, директор Национальной библиотеки Украины им. В.Вернадского: - Казахстан, народ Казахстана выдержали эту всю тяготу ядерных испытаний советских и то, что Президент Казахстана Нурсултан Назарбаев выступил в 1991 году против проведения ядерных испытаний, подписал указ - это выражение чаяния всего казахстанского народа. Ну а Нурсултан Назарбаев является одним из таких политических лидеров, чей авторитет моральный не вызывает сомнений нигде в мире и, конечно, это послужило очень важным толчком для усиления борьбы во всем мире против распространения ядерного оружия. «Роль Казахстана в глобальных действиях против ядерного оружия» - седьмая книга Николая Степаненко, посвященная Казахстану. Традиционно автор готовит издания на украинском языке, чтобы как можно больше жителей страны могли ознакомиться с историей и инициативами братского народа. 
Авторы: Анна Панащук, Михаил Мищенко


Источник: http://24.kz/ru/news/social/item/194263-kazakhstan-flagman-dvizheniya-za-bez-yadernyj-mir

koi

koi

Она сидела у окна,а он вошел в ее вагон...

Человек, который осмеливается потратить впустую час времени, еще не осознал цену жизни...



Она сидела у окна,
А он вошел в ее вагон.
— Женат, — подумала она,
— Лет тридцать ….. , — подумал он.
А за окном  была зима,
День был прекрасен, словно сон.
— Хорош, — подумала она.
— Ах…,какая кисонька она ! — подумал он.
Но проза жизни такова,
Он встал и вышел на перрон…
— Как жаль! — подумала она.
— Как жаль! — успел подумать он.
А дома, взяв бокал вина,
Картинки по запросу один с бокалом вина у камина
Включив любимый «Вальс-Бостон»
— Одна… — подумала она.

— Опять один… — подумал он.
Картинки по запросу один с бокалом вина

Не молчите… жизнь так коротка.
Одна секунда порой решает всё
«Все в скором изменилось … и опять перрон !
Она,по прежнему ну очень хороша ! вошла к нему в вагон …
"Прошу прощенья, можно к Вам?»
«Я буду рад"- ответил он…
А очень скоро за окном опять весна,
Казалось все прекрасным сном
«Вы знаете, я Вас ждала».
«Я Вас искал"- ответил он.
Дрожало пламя от свечи.
Играл тихонько " Вальс-Бостон»
Похожее изображение

«Судьба?"- спросила вдруг она.
«Любовь"- обняв её, ответил он…»



63%, 5 голосов

38%, 3 голоса
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.