хочу сюда!
 

Елена

51 год, лев, познакомится с парнем в возрасте 48-58 лет

Заметки с меткой «книги»

Іван Шаповал. В пошуках скарбів




...Народжена в пошуках думка не давала спокою дослідникові, аж поки не визрів намір — їхати на Соловки, куди був засланий Петро Калнишевський "по высочайшему повелению" цариці Катерини II.

Д. І. Яворницький навесні 1887 року вирушає в дорогу, далеку й тяжку. Саме там, серед холодних вод Білого моря, в Содовецькому монастирі, повинні зберігатися архівні документи про запорозьких ватажків.

[ Читати далі ]

Про що ж розповідають знайдені архівні матеріали?


Жан Ломбар -- Візантія



http://os1.i.ua/3/7/15001177_849cdf4a.jpg


Спогад про Жана Ломбара, цього невеликого чоловічка з крутим лобом, неначе повним ідей, осяяною душею, з чорними і пекучими очима, нерозривно зв'язується з моїми спогадами про Марсель, цього великого міста сонця, блакитного неба, шумних вулиць, виблискуючих портів, стукіту екіпажів, розвантаження кораблів, із смутним гудінням вулиць, працюючих і веселящихся,  з балачок людей, із запахів морської трав і прянощів далеких країні. Спостерігаючи з висоти свого скромного житла на схилі гори Notre Dame de la Garde Марсель з його дахами, шпилями, соборами, з його димом, і його вулицями, подібними до мурашника, Ломбар побачив там своїм гарячим поглядом візионера велетенські міста, Вавілони минулого, змішення цивілізацій і жадібні пориви народів, Рим за Елагабалі і Візантію при Константині V.

http://www.litmir.me/br/?b=17758



Де у X столітті жили хазари ?

Де ж у X столітті жили хазари, на яких ходив війною київський князь Святослав?

"Козари займали простір між Доном і Волгою; їхнє головне місто Ітиль стояло в усті Волги, що за містом і сама називалася цим ім’ям: утім. Араби називали її Казарською рікою, а Каспійське море — Казарським морем. Інше місто Козар, узяте Святославом і ним, очевидно, зруйноване, стояло на лівому березі Дону біля Волзько-Донського волока... Таким чином, вказівка на Волгу в повідомленні (у літописі. — В. Б.) про похід на Козар цілком доречна" [Шахматов А. А. Южные поселения вятичей. — Санкт-Петербург, 1907., с. 721].

Ми ще раз переконалися, що ходити в пониззя Волги через Оку не було сенсу. Однак саме ця ідейка — пов'язати Волгу з Окою, тим паче, що в людській свідомості ріки асоціюються із чимось єдиним, цільним, — і наштовхнула катерининсьну "Комісію" на фальшування. Цією неправдою вона практично пов’язувала всю фінську землю з великим Київським князівством — уже в X столітті.

Думка фальсифікаторів була проста до абсурду. А проте — не пройшла.

[ Читати далі ]

http://www.e-reading.club/chapter.php/1013062/13/Bilinskiy_-_Kraina_Moksel%2C_abo_Moskoviya._Kniga_druga.html

"Повість минулих літ"

Вивчивши матеріал радянських істориків і посилаючись на праці М. І. Костомарова та О. О. Шахматова, ми встановили, що в давній київський літопис "Повість минулих літ" внесено багато вставок і спотворень, зокрема, розповідь про закликання Рюрика новгородцями та їхніми сусідами. До речі: абсолютна більшість російських істориків XIX—XX сторіч тією чи іншою мірою констатували цей великий феномен компіляції. Тобто ми маємо картину, коли насправді Рюрик не приходив через "Варязьке море", а, будучи сусідом, скористався смутою і в 862 році підкорив собі та своєму родові новгородських словенів, сусідів-кривичів і лівонську чудь. Ніяких Синеуса і Трувора не існувало.

Ця частина тексту літопису є звичайною вставкою і не більше.

Давній Несторів літопис жодним словом не згадав про захоплення Рюриком далеких тайгових фінських племен: мері, муроми, марі, мещери, весі. Природно, не підкоривши і не захопивши ті землі, Рюрик не міг у них посадити своїх управителів, аби ними "владеша".

Ця частина літопису також є фальшивою вставкою.

Тому що, як побачимо, 
наступні київські князі навіть не знали про "свої ростовсько-суздальські володіння".

Отже, за "загальноросійськими літописними зводами", 882 року майже все плем’я "русів", уже під проводом князя Олега, перебралося до Києва. У результаті боротьби й знищення київських правителів Олег зі своєю дружиною і зі своїм родом сів на київському престолі. Почалося становлення Великого Київського князівства — наймогутнішої держави кінця першого — початку другого тисячоріччя нової ери.

Катерининська "Комісія", створюючи "загальноросійські літописні зводи", зробила в розповіді про Олега чергову спробу "об’єднати" "Мерянську землю" з Києвом. Вона двічі запустила в "зводи" слово — "меря". Меря згадується під 882 роком — нібито вона брала участь у поході Олега на Київ, і вдруге — у 904—907 роках, де начебто вона брала участь у поході на Константинополь. Природно, згадка про "мерю" в обох походах — більш ніж дивна. Бо ж ми бачили раніше: рід Рюрика ніякого стосунку не мав до фінського племені мері. Цікаво інше. Саме похід Олега на Київ надав московським шовіністам першу можливість показати "силу і міць північної Русі" наприкінці IX століття. Мовляв, захопив Олег Київ завдяки "мерянам з північної Русі".

Хоч, як бачимо, "північна Русь" на той період була фінським етносом.

А на Константинополь "північна Русь" і поготів повинна була "сходити". Московському шовіністові подібне "ходіння на Константинополь" — бальзам на душу.

Більше 300 років мріють про такий похід.

Однак зі словом "меря" катерининська "Комісія" загралася. Помилка стала черговим провалом. Згадавши на озерах Неро й Клещино мерю, "Комісія" підтвердила факт проживання її в межиріччі Оки і Волги на початку X століття. А та "Мерянська земля" уже в ті часи була "колискою великоросів". Похвалившись "перемогами" майбутніх "великоросів" над Києвом і Константинополем, Катерина II зі своєю "Комісією", нарешті, побачили потенційну небезпеку, яка таїлася в тих згадуваннях. На порозі було XI століття — час найбільшого розквіту Київської держави. Якщо далі в "загальноросійські літописні зводи" запускати вигадки про мерю, яка нібито бере участь у житті Київського князівства, то як виплутатися з цієї прірви потім? Виходило, що московським етносом ставали винятково фінські племена. А метою московської влади було посягання на слов’янську та візантійську спадщини. Фіно-татарське минуле Московії геть-чисто відкидалося.

Ось чому із цього часу фінське плем'я меря і навіть саме поняття "Мерянська земля” назавжди зникають із "загальноросійських літописних зводів". Начебто плем’я мерян випарувалося із земної поверхні. А земля мері перестала існувати. Київські князі зі своїми київськими літописцями геть-чисто "забули" на цілих сто років про свої мерянські володіння. Неймовірний історичний парадокс!

Послухаємо російського історика: "На порозі цього періоду, на початку X століття, саме ім’я Мері, аборигенів країни, зникає в сенсі етнографічного терміну і заміняється через сторіччя, на початку XI століття, іншим терміном "землі Ростовської", а потім у половині... XI сторіччя одержує повну свою назву: "землі Ростовської і Суздальської" [9, с. 63—64].

www.e-reading.club/chapter.php/1013062/13/Bilinskiy_-_Kraina_Moksel%2C_abo_Moskoviya._Kniga_druga.html

«Москва — Владивосток»



Проводники курьерского поезда «Москва — Владивосток» — это гвардия всего проводниковского сословия. Это же вам не «Ленинград — Москва» — ночь туда, ночь обратно. Это не «Воронеж — Киев», не «Хабаровск — Хасан» и даже не «Ташкент — Новосибирск» с их смешными расстояниями. «Москва — Владивосток» — одиннадцать суток туда, одиннадцать обратно. В вагоне два проводника. Каждые сутки — 12 часов на брата. Делят те часы на двоих как сами решат. Во Владивостоке — один выходной. В Москве по возвращении — сразу три выходных и отгул за все сверхурочные часы. После того — новый рейс. Над всеми проводниками — начальник поезда. Кроме проводников ему подчиняются директор вагона-ресторана с поварами, буфетчицей и официантками. Начальник поезда — вершина карьеры проводника. Работа — лучше не придумать. За окном ветер деревья валит, дождь проливной хлещет, такой, что вода каскадом по окнам, или метель-пурга звенит-свирепствует, а у тебя маленькое, теплое, уютное жилище. Несет тебя и качает, несет и качает, на стрелочных переходах постукивая. Красотища кругом. Одна только Кругобайкалка чего стоит. Звался раньше этот кусок магистрали золотой пряжкой стального пояса России. Это самый трудный для строительства участок железной дороги на всей нашей планете по имени Земля. И самый прекрасный. Справа — скала отвесная, иногда и по двести метров высотой, слева озеро невероятной красоты, глубины и прозрачности. По карнизу поезд скользит. Тоннель за тоннелем. По дыбистым скалам — кедры столетние и сосны золотые. Сквозь ущелья речки былинной прелести, хрустальной чистоты в Байкал несутся одна за другой, одна за другой. По каменьям журчат. И мосты, мосты, мосты.

Купе начальника поезда наполовину аппаратурой заставлено. Только рядом с Ангарой прошли, только сверкнула впереди синева священного, самого глубокого и самого чистого озера мира, как начальник объявляет всему поезду, что приближаемся, и пластинку заводит про дикие степи Забайкалья, про бродягу, с каторги бежавшего, а потом — про ветер-баргузин и омулевую бочку.

После Байкала на 7031-м километре магистрали у станции Амазар притормаживает поезд, гудит локомотив из всех своих паровозных сил, начальник поезда торжественно провозглашает: «Граждане пассажиры, наш поезд приближается к бюсту товарища Сталина, вырубленному в скале. Лучше всего бюст виден из окон левой стороны по ходу поезда. Теперь перейдите на правую сторону».

Медленно-медленно поезд мимо бюста плывет, ревет во всю мощь, приветствуя самого любимого человека.

Бюст заключенный враг вырубил. Лагерей тут видимо-невидимо. Уговорил начальника лагпункта: разреши попытаться. Разрешил. В неприступных горах, прямо над магистралью свечкой глыбища стометровая вознеслась. Вот ее вершину он и превратил в исполинский бюст. Три года скалу грыз. В прошлом, 1935 году завершил свой труд и получил прощение грехам. Сын-вражонок ему помогал. Сын прощения не получил, потому как с той скалы сорвался уже перед самым завершением работы. Да. Много их, врагов. Вдоль магистрали лагеря то справа, то слева, то справа, то слева. Как бусинки на ниточке. Потом Амур. Жуткий мостище у Хабаровска. Над ним аэростаты заграждения. И, надо полагать, — пушки зенитные по берегам под маскировочными сетями. Далеко внизу под опорами моста ужасающие серые водовороты. А начальник поезда на всю мощь «Амурские волны» врубает.

Вагоны в том поезде трех классов,  первого, "первого плюс" и VIP с размещением одного-двух пассажиров в каждом купе. В вагонах "первых" классов  восемь купе с телевизорами. В "простом" I классе  два нижних места друг напротив друга, в девятом купе  душ и умывальник. Стоимость билета для одного человека  5,15 тыс. евро, доплата за одноместное размещение  1,735 тыс. евро.

В "первом плюс" два спальных места одно над другим, в каждом  столик, кресло и встроенный шкаф для одежды. Душ и умывальник расположены между каждыми двумя купе, в девятом  багажная комната. Стоимость билета для одного человека 5,95 тыс. евро, доплата за одноместное размещение  2,005 тыс. евро.

VIP-вагон состоит из пяти купе с двумя спальными местами одно над другим. Каждое оборудовано креслом, столиком, телевизором, встроенным шкафом для одежды и багажа, индивидуальным кондиционером, умывальником, душем и туалетом. Нижнее место трансформируется в диван, а верхнее  откидывается. Стоимость билета для одного человека 9,805 тыс. евро, доплата за одноместное размещение  5,58 тыс. евро. Расчеты по всем классам вагонов производятся в рублях по курсу "ЦБ РФ +2%" на дату оплаты.

5 октября 1916 года первый поезд прогремел-прогромыхал по амурскому мосту, и это стало окончанием строительства магистрали. 9259 километров и 216 метров. 25 лет и 7 месяцев сквозь Сибирь пробивались. Завершили, тут империя и рухнула… И возродилась под водительство товарища Сталина. Почти в былых границах. От Питера до Великого океана. Жаль, оторвались Польша, Литва, Эстония, Латвия да Бессарабия. Но это временно. Дойдет и до них. Товарищ Сталин вернет! Дай срок!


Бейнеке - бібліотека рідкісних книг і манускриптів

Бібліотека рідкісних книг і рукописів Бейнеке (англ. Beinecke Rare Book and Manuscript Library) в Йельском університеті - одна з найбільших у світі колекцій рідкісних книг. У 1960 році на гроші сім'ї Бейнеке почалося будівництво будівлі бібліотеки за проектом архітектора Гордона Буншафта з фірми Skidmore, Owings and Merrill. Зібрання бібліотеки налічують близько 500 тисяч книг і декілька мільйонів манускриптів. Найбільш відомими екземплярами в колекції є Манускрипт Войнича, одна з Біблій Гутенберга і два екземпляри "Птахів Америки" Одюбона. У бібліотеці Бейнеке так само зберігається американська частина архіву поета Йосипа Бродського.




Головне занепокоєння викликало збереження документів. Проблема полягала в тому, щоб забезпечити цілком достатнє освітлення для вивчення і читання рукописів у нормальних умовах. Але при цьому треба було обмежити кількість світла, яке може пошкодити старі документи. З цією метою фасад будівлі був оснащений товстими прозорим мармуровим склом, що дозволяють світлу поширюватися і освітлювати інтер'єр, не завдаючи збитку рідкісним матеріалам усередині.