Люблю я ночь что не скажи,
В ней есть любовь и меньше лжи.
Вуаль даёт раскрепощаться,
Своих порывов не бояться,
И ты хоть в маске, но правдивей,
Как будто с сердца сходит иней.
Своих желаний не скрываешь
С любимых губ тепло срываешь.
И всё смелее, всё милей,
Свободней без чужих очей.
Открыт твой взгляд, живее пульс.
Нас не увидят? Ну и пусть.
Плевать: увидят или нет,
Ведь чтоб узнать здесь нужен свет.
И фразы вольной птицей льются,
Они над зрителем смеются.
Объятий узел, губ зажим...
Люблю я ночь что не скажи!
(с)
************************************
Рождаюсь снова Лепестками,
Что вырастают в Жизни Пламя.
А из меня душа плескалась
Добром и радостью не в малость,
А океанами, морями….
И накрывает Чувств цунами….
[ Читать дальше ]
(с)
Напав я на тебе раптом
На стежці посеред степу,
Нахлинув, як дощ краплистий, Як виливень буревійний, Липневий джигун-музика, Просяяний блискавками, Співаючий дощ любові. Ти кинулася тікати, А я танцював навколо, Шаліючи від натхнення, Від певності, що нікуди Сховатися ти не годна; На ста сопілках одразу Я грав, щоб тебе зманити, Принадити звуком бурі; А потім я взяв цимбали, Поклав їх сторчма на землю, До неба ходив по струнах — Тебе чарував я звільна Своїм сатанинським танцем. Ти бігла і розглядалась Налякано в тому полі, Де схову нема від грому, Від зливи й від кохання. Ти краплі, немов долоні Мої безсоромній спраглі,
Долонями
відбивала,
Та в мене було без ліку
Тих рук, що тебе ловили,
В обіймах
стискали ніжно,
Наповнювали поволі
Твоє невтоленне тіло,
Неначе водоюземлю,
Піснями з безодні світу.
Як змокла ти вся до нитки,
Повільніше стала бігти,
Спинилася й засміялась, До неба вознесла руки, — Так, ніби просила більше Потоківрвучкого світла
І музики з-під блакиті. Ми різко зійшлися в танці — Аж ґудзики відірвались Од плаття твого тонкого, Відскочили й засвітили Над полем, немов ракети, Які провіщають наступ. Ти скинулаодежину,
Важку від води і грому
І, зрештою, непотрібнуВ танку із дощем липневим.
Я ж був тобі за одежу Єдвабну і занамиста,
Я краплями діамантів Освітлював темні звиви І персні твого волосся, Спливав міжгрудьми твоїми Струмком, як ланцюг зі срібла.
Втім - райдуга стала в полі,
І ти увійшла під синє
Склепіння небес, як сонце, Засліплена власним сяйвом; А я, оп’янілий в далеч, Відходив не дощ, а хлопець, І запах твоєї плоті Я ніс, ніби воду, в жмені.Дмитро Павличко
Джерело:Українська інтимна лірика..- К.:Школа,2009.- С. 149.
