хочу сюди!
 

Инна

43 роки, овен, познайомиться з хлопцем у віці 37-54 років

Замітки з міткою «історії»

сини подруга

Дівчина моїх синів приголомшлива, дуже струнка, світле волосся, гарненьке обличчя, фігура 36/23/34 і 21 рік. Таку сексуальну дівчину з її особистістю приємно знати. Зараз вона живе з нами, оскільки її батько ніколи її не любив, бог знає чому, але це сім'я. Це дражниця, це точно, вона завжди спускається сходами з коротким хатнім пальто, і оголена під ним, вона переконує заглядайте раз у раз. Я бачив її під душем, і коли вона побачила, як я дивлюсь, вона засунула пальці в свою кицьку, а потім у рот, підморгнула і засмутила двері.
Минулого тижня Клер [ім'я змінено] зробила мені велику послугу і взяла мене за новим автомобілем за 60 миль. По дорозі вона починає задавати питання про сім'ю, стосунки тощо, це перетворилося на секс-розмови. У цей момент на її щільній кофточці відстібається кнопка з виправданням, що в машині гаряче і не повітря, через кілька хвилин її коротка неміцна сукня їде на довгих її стегнах до такої міри, що я бачу її штани [білі мммм] . Потім вона відверто каже, що вона рада, що сьогодні вона не носила бюстгальтер через спеку, і в цей момент це очевидно, що я маю висипання. Отже, що робить Клер, крім того, щоб розтягнути блузку і груди, просто сидіти на грудній клітці, вказуючи прямо сосками, щоб померти на їх кінці. , тож вона повертає на наступній невеликій смузі, на яку ми натрапляємо, і припаркується в полі. Скажи мені, щоб я витяг мій член і дрочив його, поки вона знімає трусики і пальці, які милі поголені кицьки, поки це відбувається, я повинен запитати, чи можу я пальцем кицьку, боже, вона сказала так. Сидіти спиною, і я торкнувся її кицьки, погладжуючи ці губи і дозволяючи одному пальцю ковзати всередину, потім два ковзаючим все швидше і швидше всередину і назовні, цілуючи її сиськи і соски, я доторкнувся Клер до оргазму, і вона просочила дівочу сперму мені в руку, яку вона потім лизнув з пальців, коли я допомагав. Я вийшов з її машини, обійшов інший бік, вивів їй ногу і облизав кицьку, тобто після чергового оргазму, який у неї був. Клер потім сильно смоктав моє розгул і дав мені ручну роботу з неба, поки я не бризнув сперму всюди [викачує вантажі] на її цицьки, руки та підборіддя. Ця історія може продовжуватися, і так, ми зупинились на зворотному шляху з нашої подорожі до пальця, смоктання, дрочити і лизати. Залиште коментарі, і я буду скажіть, трахнули ми чи ні

Ізраіль цікавить наш герой — Ярослав Старух

Ярослав Старух (17.11.1910 — 20.09.1947) – очільник ОУН на Закерзонні (сучасна Польща)

Автор 12 прикмет націоналіста. Людина, що заповіла своє серце Україні. Убитий поляками під час етнічних чисток на наших питомих землях. Закерзоння — назва крайньо західних українських етнічних територій, розташованих на захід від сучасного українського кордону, що за підсумками Другої світової війни увійшли до складу Польщі. Автор нарису історії України.

https://www.youtube.com/watch?v=bNvpcZdmNa4

h1 { margin-bottom: 0.21cm } h1.western { font-family: "Liberation Serif", serif } h1.cjk { font-family: "Noto Sans CJK SC"; font-size: 24pt } h1.ctl { font-family: "Lohit Devanagari"; font-size: 24pt } p { margin-bottom: 0.25cm; line-height: 115% } a:link { so-language: zxx }

Яблука з пшеницею. Ч.2. Київ сльозам не вірить.

Вона опинилася серед поля.

Пізня осінь. Вечоріло. Мряка й морозно. З полів врожай вже зібрано. Родючий вологий чорнозем огортав ступні в стоптаних черевиках, і їй від цього ставало тепліше на душі, бо то земля, рідна, родюча ненька. Чи не єдина сутність цього світу, що була справді теплою до неї.

Сльози стікали на посмішку свободи. І вона втискала обличчя у подушку.

«Подушка?» - спитаєте ви – «Та до чого, в дідька тут подушка! Це їй сниться? Вона спить? Чи що?»  - може виникнути здивування.

Але ні. Саме подушка. Єдине, що вона несла із собою.  Я все життя намагалася зрозуміти – чому саме подушка? У дитинстві ми над цим сміялися – молоді кияни. А вона плакала.

 Так, саме подушка. Вам не зрозуміти сільської землеробської душі українця. Змалку для кожної дитини батьки збирали крам на придане. Це був одяг, посуд, і… подушки, та, найвищої ознаки достоїнства, – перина.

Ви чули, коли-небудь, що сіль колись була грошима? А ракушки морських істот? Ракушки, сіль, та безліч інших дрібниць  колись давно були самими, що не є справжніми грошима, і слугували розмінною монетою при торгівлі та обміні.

Що ж до українців – здавна ми знали інші «гроші» та «багатство». Якщо дівка йшла до шлюбу без перини – обідранка.  Подушки – те саме. Подушку можна було продати, обміняти, та гоноруватися ними, ніби то айфон десятий – десь так. Подушки виробляли гігантськими, надалі з поколіннями їх розбирали  на менші, і вони могли слугувати кілька поколінь.

 Тож, напрям на Київ молода, ще й двадцяти років не мала, дівчина тримала саме з подушкою в руках.

Світ лічив дні початку семидесятих років.

Вона ж лічила кроки до омріяного Києва. Одна, на самоті серед ночі, і тримаючи в руках з речей одну тільки подушку. З впевненістю, що початкове проживання їй забезпечене. Так би мовити, «стартовий капітал».


***

Саме ті перші кроки до безповоротних змін полем  по бездоріжжю – переломна мить, що змінила все її життя  назавжди.

Не раз вона поверталася саме сюди у майбутньому – до цього поля. Ми, малі, не розуміли в чому річ, чому ми не їдемо як всі нормальні люди автобусом, чому стільки долаємо пішки. Вона змушувала нас вірити, що інакше дістатися неможливо, але це було не так. І кожного разу в цьому полі, вона ставала загадковою, і поринала в спогади.  А ми сміялися над тим, що тоді, двадцять років назад, вона несла саму тільки подушку з речей. Та нам трьом і було всього лиш! Мені – шість з половиною, меншим по три рочки обом. Дивлячись на сучасних дітей, я дивуюся – які були свідомі діти у ті часи, і скільки всього були здатні слухати і розуміти.

 

***

 

«Так, а чому ж вона пішла в те поле на ніч глядя з тією клятою подушкою?» - буде логічне питання.

Двадцять п’ять років з дня капітуляції Німеччини. Двадцять п’ять років миру в Україні. Двадцять п’ять років болю ветеранів по пережитому та через отримані каліцтва.

Як гадаєте, людина здатна вбивати, катувати, калічити, бачити каліцтва й смерті, сама бути покаліченою, і після всього залишатися нормальною?

Гадайте собі що хочете, але в цій історії факт – не здатна.

ЇЇ батько – шанована, знатна у краях чемна при посаді людина, що кожного дня долала у собі наслідки війни. Страшенний біль через каліцтво змушував шукати собі жертву для нервів. Це була необхідність. Жертва швидко знайшлася – нею стала   найстарша донька, що було її зачато у роки відрядженнь до Німеччини. А старі люди такі! «Звідки я знаю, що ти робила, допоки мене поруч не було!!!». Бо люди у селі звикли все життя проводити пліч-о-пліч в однокімнатних хатинках. У пари сходилися ще з дитинства.

Молода кров, дєрзкий норов, рішучість, вихована батьківською недовірою спритність, можливо ще  й перехідний вік, гормони і все таке, - змусили боротися з поневоленням, і ринути на свободу. До іншого життя, яке показували по телевізору.

Доречі, про телевізор. То був перший у селі, саме в їхній хаті, і єдиним на все село ноу-хау. Обрані батьком з усього села сходилися, вмощувалися на плетених килимах на підлозі у залі нової багатокімнатної хати, і дивувалися. То була величезна коробка з манюньким екранчиком по середині, що світився блакитним. Розмір екрану - як ЧВЕРТЬ сучасного аркуша А4. Зображення – чорно-біле (тобто, блакитно-синє, якщо точніше).

 Цікаво, ЩО тоді людям показували? Які саме фільми формували враження про світ у людей? Що наштовхнуло молоду дівку з упевненістю рушати в світ? Що закарбувало у головах старих людей негативну думку про такий її крок?



(далі буде)

 

 

 

 

зелене платтячко в горошок, пастельна крейда, костьол у Львові


Давно це було. Одні з самих райдужних й світлих днів життя.

Знаю, мій бувший хлопець періодично читає цей мій блог, передивляється фото в альбомі й деколи нагадує про себе простим коротким повідомленням.

Між мною і ним була колись давно любов, але то не було кохання. Він навчав дорослішати, навчав сексу, а я думала, що зі мною щось не так. Бо не було ніякої альтернативи щоби порівняти. Ті стосунки були як дуже міцна дружня любов, як любов сестри до брата – голову будь-кому були готові відірвати одне за одного – але ніби сповнені якогось гидкого інцесту. Хоча ми зовсім не родичі, але відчуття були завжди саме такі.




То був прекрасний ранок у Львові. Ще один чудовий день одного чудового моменту життя. Пригоди завжди нас із ним переслідували, а часто ми й самі їх для себе створювали. Я навчалася на другому курсі в інституті. В нас саме була практика. Вона полягала у зобов’язанні намалювати безліч етюдів. Ми мали намалювати багато замальовок архітектури, тварин, людей, природи, тощо. Однокурсники як каченята за гускою ходили за професором Києвом мальовничими місцями, насолоджувались спекотним літом й малювали за мольбертами. Та моя постійно заклопотана ідеями голова породила геніальне рішення – приєднатися до відрядження свого хлопця, подорожувати різними містами його програми із ним, і паралельно виконувати свої завдання – малювати етюди. Тієї сесії в мене були кращі замальовки накидані похапцем у різних частинах західної України. Дивовижний костел, собор під час реставрації, нікому не відома церква якогось села, тощо.

Мого хлопця така компанія зробила ще щасливішим, бо тільки й мріяв скрізь бути разом плече до плеча наче ті папуги-нерозлучники. Прив’язаність часто нагадувала кошенят, які туляться одне до одного.

 

Коли хотіли – спали в різних готелях. Але того разу до готелю не хотілося. Всю ніч гуляли Львовом, балували себе смачненьким у різних ресторанчиках й кав'ярнях, а на світанку я попросила припаркуватися біля костьолу недалеко від вокзалу аби малювати.

 

Нашу новеньку сріблясту машинку було припарковано навпроти костьолу. Він розклав на повну собі крісло й вирішив поспати, сховавшись за дуже затемненими вікнами. Я ж собі примостилася поперек сидіння що біля водія зі своїм етюдом. Техніку завчасно обрала – пастель. Добре, що перед нами суворо не ставилося вимоги чим створювати свої етюди, тож було дуже зручно малювати практично на ходу.

 

Пам’ятаю було дуже не зручно сидіти упоперек крісла, виставивши загорілі ноги на асфальт вулиці. Та мій невеликий зріст був на руку, терпіла й малювала. З наших динаміків грала гучно якась музика в стилі метал, бо йому подобалося спати саме так.

Метал, величний костьол, загорілі ноги виставлені з модненького сріблястого авто, коротка зелена сукенка у білий горошок з мереживними оборками, етюд пастеллю – все в комплексі картинка дуже дивна. А на дивне чіпляється дивне.

 

Якийсь величезний джип загальмував гучно посеред дороги вкритої старовинною бруківкою і став як вкопаний трохи подалі збоку біля мене. Я малюю, а він так й стоїть посеред дороги. Йому вже й сигналили, й об’їжджали зі сварками – а людині байдуже. Стала собі посеред дороги й милується дивною картинкою.

Стало моторошно. Відчувала пильне спостереження й очікування будь-якої зачіпки аби почати розмову. Але мені було не до того, мій хлопець міцно спав і йому необхідно було виспатись. Вирішила ігнорувати. Людина все стояла посеред дороги, спостерігала той ігнор і не могла подолати мур того ігнору аби бодай щось сказати.

До однієї дивної ситуації приєдналася друга ще дивніша.

Спочатку було смішно. Але коли людина пів години стояла посеред дороги й мовчки терпіла як її сварять інші водії і об’їжджають – стало вже не смішно. Крадькома помітила у його відкрите вікно, що людина в машині одна, - за кермом якийсь чоловік. Але було страшно навіть видати свої кілька поглядів – від такої дивної людини можна було очікувати чого завгодно.

 

Я малюю – чорний вилискуючий на сонці величезний джип стоїть. Я малюю – а він все стоїть.

В уяві вже вимальовувались страшні картини про маніяків, і починали складатися плани втечі: ось я домальовую, мій хлопець прокидається, ми швиденько зачиняємо двері, заводимо машину, та зі скавчанням шин рвемо з місця, а потім погоня заплутаними вулицями Львова, й лишається тільки сподіватися, що знання Львова моїм хлопцем переможуть над перевагами двигуна того джипу. Але це тільки в уяві. Насправді ж я не знала як пояснити хлопцеві, щоб він швидко прокидався й тікав звідти.

Зараз смішно й згадувати. Може людина була нормальна й сором’язлива, і насправді стояла й цілу годину вигадувала як же ж познайомитись.

 

Десь через годину, мій хлопець прокинувся, підняв своє крісло, вийшов на вулицю, почав позіхати й випростовуватись.

 

Щойно водій джипу побачив, що я не сама – з силою рвонув з місця. Гнав на повну так, ніби за ним хтось женеться. Мабуть то було роздратування. А може й відчай. А може гординя, що його такого всього крутого не захотіли помічати.

 

Я зітхнула з полегшенням – проблема видалилася сама по собі.

 

Етюд був готовий, пастелі й аркуші складені.

 

Подорож продовжилася.

 

 

 

 

 

Частина друга))

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ
від дєдушки Свирида Опанасовича

§ 2. Початок осідлого життя

Минулий параграф ми закінчили на сповненому драматичного накалу моменті, коли наші предки обсмоктали кістки останньому в Україні мамонту, жрать стало нічого і постало сакраментальне питання – і шо тепер?

Понятне діло, що питання не просто так постало. Воно було вполнє конкретно сформулірувано юрбою сердитих жінок, які взявши руки в боки грізно посунули на розгублених мущщин.

- Ну і чим ви думаєте годувать дітей, трясця вашій мамі? – напустилося жіноцтво на дядьків, театрально показуючи на натовп замурзаних дітлахів, котрі, як по команді, почали жалібно ревти, розмазуючи сльози по брудних щоках.

Дядьки щось пробували виправдацця, обіцялися наполювать якоїсь іншої дичини та наловити риби, но дитячий плач лише посилювався, а жінки лаялися все сердитіше.

Мущщини пойняли, шо лучче буде тут же куди-небудь подальше сваліть із етого гармидера і бігом-бігом скрилися в найближчому лісі. С етіх самих пор українські чоловіки дуже вежко переносять дитячий плач, но ще хуже жіночий лемент.

А шо жінки? Понявши, шо на допомогу од мущин надіяцця не варто, добряче налаявшись, самі взялися до діла. Котрісь пішли збирати гриби й ягоди, котрісь начали скопувать городи. А нєкоторі, самі ловкі, упіймали якихто там кіз та древніх корів і замість тут же їх нє сходя з місця з’їсти живйом, як зробили би чоловіки, почати ту скотину доглядать і годувать, отримуючі від неї смачне молоко.

Коли через якийсь час нарешті приплентали брудні й обдерті чоловіки, отрешонні взгляди і порожні руки яких убедітєльно свідєтєльствували, шо охота була неудачна, їхньому здивуванню не було меж. Жінки поралися по хазяйству, корови сито мукали, а вмиті і охайні діти весело сміялися граючись в квачика.

- Де це ви стільки вешталися? – сердито напустилися жінки, знову взявши руки в боки. Чоловіки лише винувато похнюпилися, боячись підвести очі.

- Ладно, - змилостивилося врешті жіноцтво. – Йдіть мийте руки та сідайте вечерять. А зранку всі до роботи. Нада построїть хати, клуні, загорожі для худоби і ще багато чого. Ремесла якісь хоч знаєте?

Виявилося, що й ремесел ніяких чоловіки не знають і можуть бути використані лише на самих нєкваліфіцірованих роботах.

Так почалася доба матріархату. Всі мущщини, і дєдушка в том числі, не може згадувать про те врем’я без огиди і отвращенія. Трудно було.

Но со временєм, як чоловіки понаучувалися всякому там столярству та гончарству, жінки почали дивицця на мущщин із більшим уваженієм, аж поки найкмітливіші з них не ізобрели приватну власність.

Першим об’єктом приватної власності стали ми, мущщини. До етого времені ми були общі. Тоїсть нікому не належали і тому ніхто нікагда не знав хто в дитинки тато. Знали лише маму.

Но скоро жінки задовбалися ганяцця за чоловіками з просьбами поремонтувать хвіртку, наколоть дров, чи наробити дітям пищиків, бо хитрі мущщини всігда переводілі стрелки: - А чого я? Я шо крайній, чи шо? Найшла дурачка. – і сміючись йшов собі геть, весело чухаючи волохаті груди.

Тагда жіноцтво рішило, шо проще одомашнити якуто одну особь мущини і тримати його в хаті, на правах скотини і домработніка в одном ліце. Ну і шоб було на кого під настрій полаятись. А шоб прівлєч мущщин жінки почали вкусно готувати, приучуючи чоловіків до вкусної і здорової піщі. І нада сказать, шо етот коварний план сработал!

Так пройшла перша в світі приватизація. Приватизувавши і одомашнивши мужчин, жінки наступним логічним кроком здійснили денаціоналізацію корів та іншої великої рогатої худоби, розвели коло кожної хати курей, качок та насадили городини. Нак народилася відома кожному сучасному українцю древня одиниця господарювання – хазяйство.

В стародавньому світі найбільшого розквіту отака хазяйська цивілізація досягла в добу Трипільської культури. Но об етом в наступному параграфі, котрий дід надієцця запостити в неділю.

https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=1508891872678324&id=100006725776067

Відповіді ЗНО-2008 з історії України

Відповіді ЗНО з історії України будуть оприлюднині одразу після проведення тестування з історії України. їх можна буде скачать на сайті www.testportal.kiev.ua у розділі: Відповіді ЗНО-2008.

Насолоджуйтеся своєю "кавою"

Група випускників, успішних, таких, що зробили чудову кар'єру, прийшли
вгості до свого старого професора. Звичайно ж, незабаром розмова зайшла
про роботу - випускники скаржилися на численні труднощі і життєві
проблеми... Запропонувавши своїм гостям кави, професор пішов на кухню і
повернувся з кавою і підносом, на якому стояли самі різноманітні чашки,
- фарфорові, скляні, пластикові, кришталеві і прості, і дорогі, і
вишукані.

Коли випускники розібрали чашки, професор сказав:
- Якщо ви зауважили, всі дорогі чашки розібрані. Ніхто не вибрав чашки
прості і дешеві. Бажання мати для себе тільки краще і є джерело ваших
проблем.

Зрозумійте, що чашка сама по собі не зробить каву кращою. Інколи вона просто дорожча, а інколи навіть приховує те, що ми п'ємо. Те, що ви дійсно хотіли, було - кава, а не чашка. Але ви свідомо вибрали кращі чашки. А потім роздивлялися, кому яка чашка дісталася. А зараз подумайте далі


Насолоджуйтеся своєю "кавою"