хочу сюда!
 

Мария

32 года, дева, познакомится с парнем в возрасте 30-40 лет

Заметки с меткой «божий»

Десять Заповідей - Божий стандарт істини

     Кожна країна, будь-яке суспільство або організація обов’язково мають свої закони, які регулюють взаємовідносини, встановлюють правила поведінки та принципи існування серед людей. Багато законі в діють на певній території, обмежені періодом часу й іншими чинниками. Але є один Закон, який призначений для всіх часів і народів, будучи основою існування життя людей на Землі. Це Десять Божих Заповідей.

    

     Сам Бог дав цей Закон людству як вічний, незмінний стандарт добра, зразок поведінки. Десять Заповідей визначають наш зв'язок з Творцем і Спасителем, а також наші обов’язки стосовно людей. Порушення цього Закону Святе Письмо називає гріхом: “Кожний, хто чинить гріх, чинить і беззаконня, бо гріх є беззаконням” (1 Івана 3:4).

     Святе Письмо вбачає в Законі Божому риси характеру Бога. Як і Бог, “Господній Закон досконалий” (Псал. 18:8). “Отже, Закон – святий, і заповідь – свята, праведна та добра” (Рим. 7:12). “… всі твої заповіді справедливість” (Псал. 118:151). Десять Заповідей – короткий виклад вічних принципів добра – звернені до всього людства на всі часи. Біблія називає головний принцип життя: “… Бога бійся, й чини Його заповіді, бо належить це кожній людині” (Екл. 12:13).

     Цей Закон унікальний, у першу чергу тому, що Десять Заповідей дуже прості, але водночас мають всеосяжний характер. Вони настільки короткі, що навіть дитина може їх швидко запам’ятати, але мають таку глибину, що охоплюють всілякі гріхи. Унікальність Десяти Заповідей полягає також у тому, що це єдині слова, які Бог сказав вголос до всього народу і Своєю рукою написав на двох кам’яних скрижалях, які повинні були зберігатися в ковчезі, у Святому Святих храму. Яке ж призначення Божого закону, Його Десяти Заповідей?

     Перш за все він покликаний захистити людину від самознищення: ігноруючи закон, люди перестають розуміти різницю між добром і злом. Закон відкриває людині Божу волю. Тільки так ми можемо зрозуміти, чого Бог очікує від нас, якою має бути наша поведінка, яких життєвих принципів треба дотримуватися, щоб життя було благословенним.

     Кожен з нас свого часу повинен постати перед судом Божим, “бо всі ми маємо з’явитися перед судовим престолом Христа, щоб кожний одержав згідно з тим, що в тілі робив: добро чи зло” (2 Кор. 5:10). Тому Закон Божий буде підставою для розгляду наших справ. Кожен з нас буде суджений за цими справедливими принципами, а не згідно з нашими уявленнями.

     Без Десяти Заповідей люди не здатні правильно розуміти Божу святість, а також власну провину і потребу в каятті. Не відчуваючи себе порушниками Закону Божого, вони не усвідомлюють свою гріховність і не бачать необхідності у примиренні з Господом Ісусом.

     Закон діє подібно до дзеркала, допомагаючи побачити свій справжній стан. “Бо коли хто є слухачем Слова, а не виконавцем, той подібний до людини, яка розглядає природні риси свого обличчя в дзеркалі: тож побачив себе, відійшов і відразу ж забув, який він. А хто дивиться на досконалий Закон свободи і перебуває в ньому, той не слухач-забудько, а виконавець діла; він буде блаженний у своїх діях” (Якова 1:23-25). Апостол Павло писав: “… я пізнав гріх, тільки через Закон” (Рим. 7:7) Звинувачуючи грішника в його гріхах, Закон допомагає йому усвідомити, що він потрапив під Божий суд і підлягає покаранню.

     Закон Божий – це засіб, з допомогою якого Святий дух веде нас до справжнього навернення. Побачивши свій справжній характер, ми усвідомлюємо себе грішниками, що не мають надії, і тому гостро відчуваємо потребу в Спасителі. Таким чином, Закон вказує на Христа, єдиного, Хто може звільнити нас від вічної смерті. Закон відкриває нашу гріховність, але не може врятувати нас. Як водою змивають з лиця бруд, так і ми, виявивши свою гріховність за допомогою морального Закону Божого, шукаємо воду, щоб змити гріх і бруд, а очиститися ми можемо тільки кров’ю Агнця.

     Закон Божий стримує зло і приносить благословення. Хвиля злочинності, насильства, аморальності, що захлеснула світ, – це наслідок нехтування Десятьма Заповідями. Там, де цей Закон приймається, він стримує гріх, спонукає до правильних вчинків. Ті народи, які включили Божі принципи в свої закони, отримали великі благословення, і навпаки, зневага Заповідями веде до занепаду.

     “Бо це любов до Бога – дотримуватися Його заповідей! А Його заповіді не тяжкі” (1 Івана 5:3). “Тут терпіння святих, які бережуть Божі заповіді та віру Ісуса” (Об’явл. 14:12). Це тільки два висловлювання з безлічі, записаних на сторінках Святого Письма, які закликають нас бути слухняними Закону Божому. На жаль, деякі вказують тексти, які нібито скасовують покору Десяти Заповідям.

     Який закон скасовано жертвою Христа на Голгофі? Так, після смерті Христа сталися величезні зміни в служінні Господу. Але Біблія говорить про два закони: моральний (Десять Заповідей) і церемоніальний (жертвоприношення). Моральний закон – це Десять Божих Заповідей, незмінний вічний стандарт правди. Церемоніальний закон (про жертвоприношення) був тимчасовим заходом проти гріха і вказував на Христа, як на справжню Жертву, яка знімає провину за порушення Закону Божого.

     Закон Божий, тобто Десять Заповідей, регулює відносини Бога і людини, а також відносини між людьми, тому його ще називають моральним законом. Цей закон написаний Богом на кам’яних скрижалях (Вих. 31:18); поміщений в ковчег (Втор. 10:1-5); затверджений Христом (Рим. 3:31); розкриває гріх (Рим. 3:20); неспростовно встановлений навіки (Псал. 110:7,8).

     Другий закон, так званий закон жертвоприношень, покликаний був показати шлях врегулювання відносин в разі порушення Десяти Божих Заповідей. Закон жертвоприношень, який ще називають церемоніальним, записаний Мойсеєм у книзі (Втор. 31:24); покладено збоку ковчега (Втор. 31:24-26); скасований Христом (Ефес. 2:15,16); бо жертвоприношення (Левит 7:35-38); були тимчасовим явищем (Євр. 9:9,10).

     З даного порівняння бачимо, що всі закони про жертвоприношення вказували на Христа. На Голгофському хресті вмирав істинний Агнець. Під час Його смерті в храмі завіса розірвалася навпіл (Луки 23:45), і жертвоприношення припинилися. Цей закон був тимчасовим, а моральні принципи залишились незмінними і до цього часу.

     Закон не рятує людей, головне – віра. А якщо Закон не рятує, то можливо його виконувати не потрібно? Міркуючи таким чином, люди часто не звертають увагу на те, що Закон ніколи не давав порятунку. Як у Старому Завіті, так і в Новому порятунок завжди був і залишається даром Божим для людей. Моральний закон визначає, що добре, а що – зле, що можна робити, а чого не можна, що таке гріх; а церемоніальний закон говорить про те, як отримати прощення за гріх. Прощення ж ми отримуємо тільки за допомогою віри, виконуючи Закон Божий.

     “Праведний житиме вірою своєю” (Авак. 2:4) – це принцип життя людей як Старого Заповіту, так і Новоо. У старозавітній час люди жили вірою, але вони також виявляли послух Закону господа. Про Авраама сказано: “Авраам послухав Мого голосу, і виконував те, що виконувати Я звелів: заповіді Мої, постанови й закони Мої” (Бут. 26:5). Порятунок, який ми отримуємо по вірі, не звільняє нас від виконання принципів, встановлених самим Господом. Навпаки, їх виконання приносить нам благословення.

     Отже, Закон Божий допомагає людині виявити свою гріховність, віра в Спасителя світу відкриває грішникові шлях до прощення, що відбувається по вірі, і тільки по милості Бога. Але отримане прощення не дає нам права надалі жити, нехтуючи Десятьма Божими Заповідями. Прощення – це подарунок Бога, який неможливо оплатити, а послух Десяти Заповідям – визнання вищого авторитету Бога, Його моральних і духовних принципів.

     Видання "Вічний скарб", грудень, 2010 рік 

 

Десять Заповедей Божьих - вечный и неизменный стандарт истины

     Каждая страна, любое общество или организацияобязательно имеют свои законы, регулирующие взаимоотношения, устанавливающиеправила поведения и принципы существования среди людей. Многие законыдействуют на определенной территории, ограничены периодом времени и другимифакторами. Но есть один закон, который предназначен для всех времен и народов,являясь основой существования жизни людей на Земле – это Десять БожьихЗаповедей.

     Сам Бог дал этот закон человечеству как вечный, неизменный стандарт добра, образец поведения. Десять Заповедей определяют нашу связь с Творцом и Спасителем, а также наши обязанности по отношению к людям. Нарушение этого закона Священное Писание называет грехом: "Всякий, делающий грех, делает и беззаконие; и грех есть беззаконие" (1 Иоанна 3:4).

     Священное Писание усматривает в законе Божием черты характера Бога. Как и Бог, "Закон Господа совершен" (Пс. 18:8). "Посему закон свят, и заповедь свята и праведна и добра" (Рим. 7:12). "Все заповеди Твои – истина" (Пс. 118:151). Десять Заповедей – краткое изложение вечных принципов добра – обращены ко всему человечеству на все времена. Библия называет главный принцип жизни: "Бойся Бога и заповеди Его соблюдай, потому что в этом все для человека" (Еккл. 12:13).

     Это Закон уникален еще тем, что Десять Заповедей на первый взгляд очень просты, но одновременно имеют и всеобъемлющий характер. Они настолько короткие, что даже ребенок может их быстро запомнить, но и в то же время имеют такую глубину, что включают всевозможные грехи. Уникальность Десяти Заповедей заключается также в том, что это единственные слова, которые Бог сказал вслух всему народу и Своей рукой написал на двух каменных скрижалях, которые должны были храниться в ковчеге, в Святом Святых храма. Каково же назначение Божьего закона, Его Десяти Заповедей?      Прежде всего он призван защитить человека от самоуничтожения: игнорируя закон, люди перестают понимать разницу между добром и злом. Закон открывает человеку волю Божию. Только так мы можем понять, чего Бог ожидает от нас, каковым должно быть наше поведение, каких жизненных принципов нужно придерживаться, чтобы жизнь была благословенной.      Каждый из нас в свое время должен предстать перед судом Божиим, "ибо всем нам должно явиться пред судилище Христово, чтобы каждому получить соответственно тому, что он делал, живя в теле, доброе или худое" (2 Кор 5:10). Поэтому Закон Божий будет основанием для рассмотрения наших дел. Каждый из нас будет судим по этим справедливым принципам, а не по нашим представлениям, что такое хорошо, и что такое плохо.      Без Десяти Заповедей люди не способны правильно понимать Божью святость, а также собственную вину и потребность в раскаянии. Не чувствуя себя нарушителями Закона Божьего, они не осознают свою греховность и не видят необходимости в примирении с Господом Иисусом.      Закон действует подобно зеркалу, помогая увидеть свое истинное состояние. "Ибо, кто слушает слово и не исполняет, тот подобен человеку, рассматривающему природные черты лица своего в зеркале: он посмотрел на себя, отошел и тотчас забыл, каков он. Но кто вникнет в закон совершенный, закон свободы, и пребудет в нем, тот, будучи не слушателем забывчивым, но исполнителем дела, блажен будет в своем действии" (Иакова 1:23-25). Апостол Павел писал: "Я не иначе узнал грех, как посредством закона" (Рим. 7:7) Обвиняя грешника в его грехах, Закон помогает ему осознать, что он попал под Божий суд и подлежит наказанию.      Закон Божий – это средство, с помощью которого Святой Дух ведет нас к настоящему обращению. Увидев свой настоящий характер, мы сознаем себя грешниками, не имеющие надежды, и поэтому остро чувствуем потребность в Спасителе. Таким образом, Закон указывает на Христа, единственного, Кто может освободить нас от вечной смерти. Закон открывает нашу греховность, но не может спасти нас. Как водой смывают с лица грязь, так и мы, обнаружив свою греховность посредством нравственного Закона Божьего, ищем воду, чтобы смыть грех и грязь, а очиститься мы можем только кровью Агнца.      Закон Божий сдерживает зло и приносит благословение. Волна преступности, насилия, безнравственности, захлестнувшая мир, – это следствие пренебрежения Десятью Заповедями. Там, где этот Закон принимается, он сдерживает грех, побуждает к правильным поступкам. Те народы, которые включили Божьи принципы в свои законы, получили большие благословения, и наоборот, пренебрежение Заповедями ведет к упадку.      "Ибо это есть любовь к Богу, чтобы мы соблюдали заповеди Его; и заповеди Его нетяжки" (1 Иоанна 5:3). "Здесь терпение святых, соблюдающих заповеди Божии и веру в Иисуса" (Откр. 14:12). Это только два высказывания из множества, записанных на страницах Священного Писания, которые призывают нас быть послушными Закону Божьему. К сожалению, некоторые указывают тексты, которые якобы отменяют повиновение Десяти Заповедям.      Какой закон отменен жертвой Христа на Голгофе? Так, после смерти Христа произошли огромные изменения в служении Господу. Но Библия говорит о двух законах: моральный (Десять Заповедей) и церемониальный (жертвоприношения). Нравственный закон – это Десять Божьих Заповедей, неизменный вечный стандарт истины. Церемониальный закон (о жертвоприношении) был временной мерой против греха и указывал на Христа, как на настоящую жертву, которая снимает вину за нарушение Закона Божьего.      Закон Божий, то есть Десять Заповедей, регулирует отношения Бога и человека, а также отношения между людьми, поэтому его еще называют нравственным законом. Этот закон написан Богом на каменных скрижалях (Исх. 31:18); помещен в ковчег (Втор. 10:1-5) утвержден Христом (Рим. 3:31); раскрывает грех (Рим. 3:20); прочно установлен навеки (Пс. 110:7,8).      Второй закон, так называемый закон жертвоприношений, призван показать путь урегулирования отношений в случае нарушения Десяти Божьих Заповедей. Закон жертвоприношений, который еще называют церемониальным, записанный Моисеем в книге (Втор. 31:24); положен одесную ковчега (Втор. 31:24-26); отменен Христом (Еф. 2:15,16), ибо жертвоприношения (Левит 7:35-38); были временным явлением (Евр. 9:9,10).      Из данного сравнения видно, что все законы о жертвоприношении указывали на Христа. На Голгофском кресте умирал истинный Агнец. Во время Его смерти завеса в храме разорвалась пополам (Луки 23:45), и жертвоприношения прекратились. Этот закон был временным, а моральные принципы остались неизменными и по сей день.      Закон не спасает людей, главное – вера. А если закон не спасает, то возможно его выполнять не нужно? Рассуждая таким образом, люди часто не обращают внимание на то, что Закон никогда не давал спасения. Как в Ветхом Завете, так и в Новом спасение всегда было и остается даром Божьим для людей. Моральный закон определяет, что хорошо, а что – плохо, что можно делать, а чего нельзя, что такое грех, а церемониальный закон говорит о том, как получить прощение за грех. Прощение же мы получаем только посредством веры, выполняя Закон Божий.      "Праведный своею верою жив будет" (Авак. 2:4) – это принцип жизни людей как Ветхого Завета, так и Нового. В ветхозаветной время люди жили верой, но они также проявляли послушание Закону Господа. Об Аврааме сказано: "Авраам послушался гласа Моего и соблюдал, что Мною заповедано было соблюдать: повеления Мои, уставы Мои и законы Мои" (Быт. 26:5). Спасение, которое мы получаем по вере, не освобождает нас от выполнения принципов, установленных самим Господом. Наоборот, их выполнение приносит нам благословение.      Следовательно, Закон Божий помогает человеку увидеть свою греховность, вера в Спасителя мира открывает грешнику путь к прощению, что происходит по вере, и только по милости Бога. Но полученное прощение не дает нам права в дальнейшем жить, пренебрегая Десятью Божьими Заповедями. Прощение – это подарок Бога, который невозможно оплатить, а послушание Десяти Заповедям – признание высшего авторитета Бога, Его моральных и духовных принципов. 

Ікони - дискусійне питання в християнському світі

     В Україні більшість населення є прихожанами православної церкви, тому й ікони сприймаються, як невід'ємний атрибут релігійного культу. Але якщо подивитися на людство в цілому, то є такі країни, як США, Великобританія, Німеччина, Норвегія, Швеція, Фінляндія в культурі яких ікон нема. Як це не дивно, але в їхньому релігійному культі ікони відсутні. Загалом це пояснюється тим, що провідною релігією в цих країнах є протестантизм (по статистиці в Норвегії близько 98% населення є протестантами). Чому ж існують такі різні форми поклоніння, якщо Бог у нас один?

http://bm.img.com.ua/dnevnik/photo/4296006/52/10352.jpg

     В даній статті пропоную розглянути історію виникнення ікон. Враховуючи те, що увесь християнський світ має лише дві думки щодо ікон – одні їх сприймають, а інші – ні, давайте проаналізуємо бачення кожної з сторін, посилаючись виключно на біблійні тексти та історичні факти.

     Відкриваючи Біблію з самого початку, ми бачимо, що Адам і Єва, перші люди на землі, вільно спілкувалися з Богом. Це продовжувалося до того моменту, доки вони не згрішили. В результаті гріх призвів до руйнації відносин з Богом, тому одним з наслідків неправильного вибору стало також і те, що в майбутньому людство було позбавлене прямого спілкування з Богом так, як до цього спілкувались їхні прабатьки. Коли Мойсей попросив Бога показати йому Свою славу, то отримав таку відповідь: „Ти не зможеш побачити лиця Мого, – бо людина не може побачити Мене – і жити” (Вихід 33:20). Пізніше, в навчальній промові до ізраїльського народу, Мойсей сказав такі слова: „І будете ви сильно стерегти свої душі, бо не бачили ви того дня жодної постаті, коли говорив Господь до вас на Хориві з середини вогню, щоб ви не зіпсулись, і не зробили собі ідола” (Повторення Закону 4:15-16). З цих текстів стає зрозуміло, що в часи Старого Завіту поклоніння іконам не існувало. Про це також читаємо в книзі пророка Ісаї: „І до кого вподобити Бога, і подобу яку ви поставите поруч із Ним?” (Ісаї 40:18). В епоху Нового Завіту, після вознесіння Ісуса Христа, апостол Павло звертається з такими словами до римлян: „бо, пізнавши Бога, не прославляли Його, як Бога, і не дякували, але знікчемніли своїми думками, і запаморочилось нерозумне їхнє серце. Називаючи себе мудрими, вони потуманіли, і славу нетлінного Бога змінили на подобу образа тлінної людини” (Римлян 1:21-23). В усіх цих текстах бачимо незаперечну істину – в біблійні часи про поклоніння зображенням не могло бути й мови. Якщо навіть і були зроблені подоби херувимів, які були над ковчегом у Господньому храмі, то вони аж ніяк не були предметом поклоніння. Юридичне підкріплення щодо відношення Бога до поклоніння зробленого людськими руками знаходиться в другій заповіді Божого Закону: „Не роби собі різьби і всякої подоби з того, що на небі вгорі, і що на землі долі, і що в воді під землею. Не вклоняйся їм і не служи їм, бо Я - Господь, Бог твій” (Вихід 20:4-5). В Ефесян 2:20 апостол Павло написав принцип, по якому розпізнається вчення на істинність: "Отже, ви вже не чужі й не приходьки, а співгорожани святим, і домашні для Бога, збудовані на основі апостолів і пророків, де наріжним каменем є Сам Ісус Христос." Чи пророки, апостоли, Ісус Христос залишили нам приклад шанування ікон? Чи Господь використовував ікони під час молитви до свого Отця, чи залишив Він нам ікону Свого Отця, як приклад для наслідування? Ні і ще раз ні! Ісус молився до Свого Отця в напрямку Неба і нам залишив приклад, куди звертатися під час молитви: "Отче наш, що єси на Небесах". Цілком очевидно, що ікони ввійшли у Церкву після часу Христа і апостолів, і до чистого євангельського вчення не мають жодного відношення.

     Святе Письмо має чітку, недвозначну позицію щодо питання поклоніння іконам, тому й неважко зрозуміти ті церкви, які свої принципи віровчення будують виключно на Біблії. Звідки ж тоді бере початок культ поклоніння іконам? В Біблії такої постанови немає, тому пропоную звернутися до історичних джерел.

     Історик М.Е.Поснов в своїй книзі „Історія християнської Церкви” вказує на час появи іконопоклоніння: „В IV ст. з великими зусиллями, але все ж таки поступово запроваджуються ікони Спасителя, Божої Матері, Апостолів і Святих, не в розумінні портретів чи історичних повчальних картин, а в якості предметів для поклоніння”. Та не всі позитивно відреагували на дане нововведення. Наприклад, святий Епіфаній Кіпрський, який жив саме в той час, в своєму "Заповіті", датованому біля 315 р. н. е., заповів не заносити ікони в церкви. Лактацій писав з цього приводу:"неправильно і недоцільно, що образ Божий шанує образ людський" (Божественні настанови II 17, 6).“Збереглися зображення Павла, Петра і Самого Христа, написані фарбами на дошках. Природньо, що стародавні звикли, не вельми замислюючись, по поганському звичаю, шанувати в такий спосіб своїх рятівників” (Євсевій Кесарійский. Церковна Історія, 18розділ). Як бачимо, Євсевій Памфіл, найближчий сподвижник Костянтина, засуджує зображення Христа і апостолів, вважаючи їх "поганським звичаєм шанувати... своїх рятівників". І в такій оцінці він не є єдиний – всі отці Ранньої Церкви, до Блаженного Августина, і що може деяких здивувати, Афанасія Олександрійського, відкидають не лише усяку можливість поклоніння перед зображенням, а й налаштовані дуже скептично стосовно самого такого образотворчого мистецтва. Аж тільки в сьомому столітті на Трульському Соборі в 692 році приймаються основні засади іконопоклоніння. Таким чином, через 700 років після Христа і Апостолів з'явилось перше церковне рішення про поклоніння іконам. Та однак цьому рішенню не вдалось довго проіснувати. В 754 році зібрався VII Вселенський собор, учасниками якого були майже всі візантійські єпископи в кількості 338 чоловік. Вони всі виступили проти ікон. В рішенні даного собору було проголошено, що „всі ікони, зроблені з будь-якого матеріалу, також писані фарбою за допомогою мистецтва живописців, повинні бути викинуті з християнських церков”. В сьомому параграфі рішення собору було зазначено, що „використання ікон заборонено Святим Письмом”. 

     Отже, як ми бачимо, в православній церкві в ту епоху виник рух, до того ж вселенських масштабів, який не тільки поклав під сумнів іконопоклоніння, але й визнав його недійсним з точки зору Святого Письма. Пізніше, в 787 р. за ініціативою імператриці Ірини і патріарха Тарасія, відбувся наступний Вселенський собор, під час якого було відновлено іконопоклоніння і так продовжується по сьогоднішній день - одні за ікони, інші – проти. Головне розпізнати, де знаходиться істина.

День Господній

“Пам'ятай день суботній, щоб святити його” – одна з десяти Божих заповідей, така ж, як і "Шануй батька й матір", “Не чини перелюбу”, "Не кради". Субота в Біблії названа днем Господнім, бо цей день освятив Бог і заповів нам святити його. А про святість неділі, першого дня тижня, немає жодного біблійного тексту.

10 заповедей - закон Божий

     В Святому Письмі від книги Буття до книги Об'явлення розповідається про святість суботи. Творець на початку історії нашої Землі освятив суботу (Бут. 2:1-3). Давши Десять Заповідей, Бог звелів святити сьомий день як пам'ятник про створення світу (Вих. 20:8-11). Важливо підмітити, що сьомим днем є субота, так як в Євангеліях написано, що Христос воскрес в перший день тижня, тобто в неділю. Сам Господь за звичаєм додержувався суботи (Луки 4:16,31), і навчав, що заповідь Божа стоїть вище передання людського (Матв. 15:3). Син Божий наголосив, що прийшов не порушити Закон, але виконати і звеличити його (Матв. 5:17-18; Ісаї 42:21). Він навчав Своїх учнів молитися про те, щоб і через сорок років після Його воскресіння ніщо не змусило їх порушити святість суботи (Матв. 24:20). Апостоли також за звичаєм святкували суботу (Дії 16:13). Біблійною ознакою святих Божої Церкви є віра в Ісуса Христа і дотримування всіх десяти Божих заповідей (Об’явл. 12:17, 14:12).

     Чому ж тоді значна частина християнського світу святкує неділю, незважаючи на відсутність будь-яких біблійних доказів і підстав для цього? Варто зазначити, що саме християни, які прийняли рішення ігнорувати якусь з Десяти Божих Заповідей, почують слова Ісуса Христа: “Не кожен, хто каже до Мене: Господи, Господи! увійде в Царство Небесне, але той, хто виконує волю Мого Отця, що на небі. Багато-хто скажуть Мені того дня: Господи, Господи, хіба ми не Ім'ям Твоїм пророкували, хіба не Ім'ям Твоїм демонів ми виганяли, або не Ім'ям Твоїм чуда великі творили? І їм оголошу Я тоді: Я ніколи не знав вас... Відійдіть від Мене, хто чинить беззаконня!” Справжній християнин ніколи не вважатиме нормальним те, що Бог вважає беззаконням – перелюб, зневагу до батька й матері, відмову святити суботу, обман тощо, тому що це є гріхи, в яких потрібно каятися, і по Божій благодаті в Ісусі Христі отримати прощення і очищення від них. Закон Божий, як дзеркало, відображає наш гріх, але не може врятувати від нього. Спасіння приходить лише від Ісуса Христа. Коли ми вдивляємося у дзеркало Закону Божого, то бачимо свої гріхи. І якщо ми їх визнаємо, тоді Ісус очищує нас від гріха Своєю святою кров'ю. Звернувшись до Закону, багато з нас виявлять, що порушують Заповідь про дотримання суботи. Що ж вимагається від нас у такому разі? Зовсім небагато - прийти до Ісуса і з Його допомогою знайти втіху у святкуванні суботи (див. Ісаї 58:13). Коли ж ми знову звернемося до Десятислів’я, то зрозуміємо, що віднині вільні, тому що життя наше увійшло в правильне русло і не суперечить більше Законові Божому.

     Існує хибна думка, що Ісус прийшов скасувати Десять Заповідей. Насправді християнам усіх часів Він залишив слова: “Не подумайте, ніби Я руйнувати Закон чи Пророків прийшов, – Я не руйнувати прийшов, але виконати. Поправді ж кажу вам: доки небо й земля не минеться, – ані йота єдина, ані жоден значок із Закону не минеться, аж поки не збудеться все” (Матв. 5:17-18). Узагальнивши Десятислів’я в дві заповіді – любити Бога і любити свого ближнього, Христос сказав, що ці дві заповіді не замінюють Закон і Пророків, а на них стоять Закон і Пророки. Жодного разу в розмові Господа з фарисеями не стояло питання в дні відпочинку, а в тому, як святити суботу. Взагалі уважне дослідження виявляє, що духовна еліта того часу засуджувала Ісуса Христа не за порушення четвертої Божої заповіді, а за ігнорування їхнього тлумачення цієї заповіді. Сам Ісус знаходив утіху в суботньому дні і свято дотримувався Заповіді про суботу. “І прибув Він до Назарета, де був вихований. І за звичаєм Своїм Він прийшов дня суботнього до синагоги, і встав, щоб читати” (Луки 4:16). Дивлячись у майбутнє, Ісус бажав, щоб Його учні й надалі отримували радість від дотримання суботи. Він навчав їх молитися про те, аби їхня втеча з Єрусалима не відбулася суботнього дня (Матв. 24:20). Ісус мав на увазі зруйнування Єрусалима, яке сталося у 70 р. н.е., через сорок років після Його воскресіння. Земне життя Ісуса та Його вчення свідчать: Він не змінив заповідь про суботу, а навпаки, утвердив і звеличив її. У всі віки від створення світу і до сьогодення людині необхідний суботній день, щоб відпочити від своєї праці та присвятити цей час спілкуванню з Господом, бо суботній день освячений і благословенний нашим Творцем.

     Якби апостоли відмінили святість суботи або перенесли святкування суботи на інший день, то про це згадувалося б у Новому Заповіті. Але ми бачимо протилежне. Апостол Павло проповідував у суботу: “І Павло, за звичаєм своїм, до них увійшов і з ними змагавсь три суботи з Писання” (Дії 17:2). Можливо, це випадковий збіг обставин, а не звичай? Відповідь дають наступні тексти: “І він щосуботи розмову точив у синагозі, переконуючи юдеїв та гелленів” (Дії 18:4). “А як стали виходити вони, то їх прошено, щоб на другу суботу до них говорили ті самі слова” (Дії 13:42). “А в наступну суботу зібралось майже все місто послухати Божого Слова” (Дії 13:44). Коли апостоли несли Слово Боже в нові землі, вони не завжди могли знайти юдейську синагогу, де можна було б навчати. Так сталося одного разу з апостолом Павлом, але ніщо не примусило його відійти від ревного дотримання Четвертої Заповіді. “...Звідтіля ж у Филипи, що є перше місто-осада в тій частині Македонії. І пробули ми в цім місті днів кілька. Дня ж суботнього вийшли ми з міста над річку, де, за звичаєм, було місце молитви, і, посідавши, розмовляли з жінками, що посходились” (Дії 16:12-13). У книзі Дії апостолів згадуються 84 суботи, яких апостоли дотримувалися: Дії 13:14,42,44 – дві суботи в Антіохії; Дії 16:13 – одна субота у Филипах; Дії 17:2 – три суботи в Солуні; Дії 18:4,11 – 78 субот у Коринті. Останнім із дванадцятьох апостолів помер Іван. За своє життя він написав п'ять книг, які увійшли в Біблію: Євангеліє, три послання та Об'явлення. Він помер близько 100 р. н.е., приблизно через 70 років після воскресіння Христа, але ніде у своїх писаннях він не говорить про перенесення святкування з сьомого на перший день тижня. Інакше і не могло бути, бо від Самого Ісуса він чув слова: “Бо Син Людський Господь і суботі!” (Матв. 12:8). Ніхто з апостолів не говорив про зміну суботи.

     Ті, хто прийняв рішення чинити беззаконня, порушуючи четверту Божу заповідь, вказують на біблійні тексти, в яких нібито скасовано святість суботи. Чи справді це так? Перед розглядом послань апостола Павла варто зазначити, що сам апостол вважав важливим для християнина дотримуватись Божих заповідей (1 Кор. 7:19). Отже, в Кол. 2:16-17 ключовою фразою є “тінь майбутнього”, і тут йде мова не про щотижневу суботу, а про річні свята, які в Левит 23:37,38 названі “вашими” суботами, які ізраїльтяни святили крім Господніх субот. Жодна з десяти Божих заповідей не була тінню майбутнього, у них інше призначення – ними пізнається гріх (Рим. 3:20, 7:7). В 14 главі римлян Апостол Павло не скасовує святості суботи, а застерігає від осудження ближніх, так як всі ми станемо перед Божим судовим престолом. Ось тільки які аргументи матимуть в судний день люди, які ігнорували святістю суботи, перед Богом, Який освятив суботу? В Дії, 15 главі крім четвертої заповіді не згадано й третьої “Не вимовляй Божого Імені надаремно”, але хіба можна припустити, що ця заповідь втратила свою силу? До речі, апостоли передбачили і попереджували, що в майбутньому з'явиться багато лжепророків, які будуть проповідувати фальшиві вчення і намагатися відхилити людей від істинного християнства. Павло, наприклад, говорив: “Бо я знаю, що як я відійду, то ввійдуть між вас вовки люті, що отари щадити не будуть... Із вас самих навіть мужі постануть, що будуть казати перекручене, аби тільки учнів тягнути за собою...” (Дії 20:29-30). На жаль, це передбачення збулося.

     Відхід під додержання суботи відбувся у постапостольські часи. Неділю, перший день тижня, особливо шанували давні римляни, називаючи його Dies solis – “день сонця”. Вони були язичниками і поклонялися цьому світилу. Перші християни поступово почали запозичувати звичай виокремлювати цей день. У Новому Заповіті ми не знайдемо жодних вказівок щодо святкування неділі або ж двох днів одночасно. З історії відомо, що в деяких районах минуло кілька століть, перш ніж субота і спокій, який вона несла із собою, були забуті і виник звичай святкувати неділю. Це сталося не відразу. Віруючі продовжували святити суботній день, але поступово в традицію входило святкування неділі. Одне з перших богослужінь, що відбулося в неділю, було в Італії в середині II ст. Після цього довший час існували дві групи християн: одні з них додержувалися двох днів, інші – тільки суботи. 7 березня 321 р. н.е. імператор Костянтин видав закон, згідно з яким усі християни, крім зайнятих землеробською працею, зобов'язані були святкувати неділю. Через деякий час постановою Лаодикійського собору, який відбувся в другій половині IV ст., християнам було заборонено відпочивати в суботу. Через пророка Даниїла Господь провіщав, що в певний історичний момент політично-релігійна влада “буде думати позмінювати свята та права” (Дан. 7:25).

     Хто ж наважився зробити ревізію Десяти Заповідей? У католицькому катехізисі написано: “Питання: Який день є днем Господнім? Відповідь: Субота є день Господній. Питання: Чому ми додержуємося неділі замість суботи? Відповідь: Ми додержуємося неділі замість суботи, тому що Католицька Церква перенесла це свято із суботи на неділю”. В Аугсбурзькій сповіді, написаній Мартіном Лютером, у 28-му розділі читаємо: “Вони (католики) перенесли день Господній із суботи на неділю, порушуючи Декалог. Здається, немає іншого вчинку, яким би вони так пишалися, як зміною суботнього дня. Велика, говорять вони, влада і сила Церкви, якщо вона може скасувати одну з Десяти Заповідей”. Як бачимо, додержання неділі було запроваджено Римо-Католицькою Церквою. Проте цей день ніколи не був освячений і благословенний Господом.

День Господень

     «Помни день субботний, чтобы святить его» — одна из десяти заповедей Божьих, такая же, как и «Не прелюбодействуй». Суббота в Библии названа днем Господним, ибо этот день освятил Бог и заповедал нам святить его.

10 заповедей - закон Божий

     В Священном Писании от книги Бытия и до книги Откровения написано о святости субботы. Творец в начале истории нашей Земли освятил субботу (Бытие 2:1–3). Дав Десять Заповедей, Бог велел святить седьмой день как памятник о сотворении мира (Исход 20:8–11). Важно отметить, что седьмым днем является суббота, так как в Евангелии написано, что Христос воскрес в первый день недели, в воскресенье. Сам Господь по обыкновению соблюдал субботу (Луки 4:16,31), и учил, что заповедь Божья стоит выше предания человеческого (Матфея 15:3). Сын Божий отметил, что пришел не нарушить Закон, но исполнить и возвеличить его (Матфея 5:17–18; Исаия 42:21). Он учил Своих учеников молиться о том, чтобы и через сорок лет после Его воскресения ничто не заставило их нарушить святость субботы (Матфея 24:20). Апостолы также по обыкновению праздновали субботу (Деяния 16:13). Библейским признаком святых людей из Божьей Церкви, есть вера в Иисуса Христа и соблюдение всех десяти Божьих заповедей (Отк. 12:17; 14:12). А о святости воскресенья, первого дня недели, не существует ни единого библейского текста.

     Почему же тогда значительная часть христианского мира празднует воскресенье, несмотря на отсутствие каких бы то ни было библейских доказательств и оснований для этого? Стоит отметить, что именно христиане, которые приняли решение игнорировать какую либо из Десяти Божьих Заповедей, услышат слова Иисуса Христа: «Не всякий, говорящий Мне: „Господи! Господи!“, войдет в Царство Небесное, но исполняющий волю Отца Моего Небесного. Многие скажут Мне в тот день: Господи! Господи! не от Твоего ли имени мы пророчествовали? и не Твоим ли именем бесов изгоняли? и не Твоим ли именем многие чудеса творили? И тогда объявлю им: Я никогда не знал вас; отойдите от Меня, делающие беззаконие» (Матфея 7:21–23). Настоящий христианин никогда не будет считать нормой то, что Бог считает беззаконием — прелюбодеяние, пренебрежительное отношение к отцу и матери, отказ святить субботу, обман и т.п., потому что это есть грехи, в которых нужно исповедаться, и по Божьей благодати в Иисусе Христе получить прощение и очищение от них. Закон Божий, как зеркало, отражает наш грех, но не может спасти нас. Спасение приходит только от Иисуса Христа. Когда мы всматриваемся в зеркало Закона Божьего, то видим свои грехи. И если мы их исповедаем, тогда Иисус очищает нас от всякого греха Своей святой кровью. Обратившись к Закону, многие из нас обнаружат, что нарушают Заповедь о соблюдении субботы. Что же требуется от нас в таком случае? Совсем немного — прийти к Иисусу и с Его помощью найти утешение в праздновании субботы (см. Исаия 58:13). Когда же мы вновь обратимся к Десятисловию, то поймем, что отныне свободны, так как жизнь наша вошла в правильное русло и не противоречит более Закону Божию.

     Существует ошибочное мнение, что Иисус пришел отменить Десять Заповедей. На самом деле христианам всех времен Он оставил слова: «Не думайте, что Я пришел нарушить закон или пророков: не нарушить пришел Я, но исполнить. Ибо истинно говорю вам: доколе не прейдет небо и земля, ни одна иота или ни одна черта не прейдет из закона, пока не исполнится все» (Матфея 5:17–18). Обобщив Десятисловие в две заповеди — любить Бога и любить ближнего, Христос сказал, что эти две заповеди не заменяют Закон и Пророков, а на них стоят Закон и Пророки. Ни разу в разговоре Господа с фарисеями не стоял вопрос о дне отдыха, а только о том, как святить субботу. Вообще внимательное исследование выявляет, что духовная элита того времени осуждала Иисуса Христа не за нарушение четвертой заповеди Божьей, а за игнорирование их толкования этой заповеди. Сам Иисус находил утешение в субботнем дне и свято соблюдал заповедь о субботе. «И пришел в Назарет, где был воспитан, и вошел, по обыкновению Своему, в день субботний в синагогу, и встал читать» (Луки 4:16). Глядя в будущее, Иисус желал, чтобы Его ученики и впредь получали радость от соблюдения субботы. Он учил их молиться о том, чтобы их бегство из Иерусалима не состоялась в субботу (Матф. 24:20). Иисус имел в виду разрушение Иерусалима, которое произошло в 70 г. н.э., через сорок лет после Его воскресения. Земная жизнь Иисуса и Его учение свидетельствуют: Он не изменил заповедь о субботе, а наоборот, утвердил и возвеличил ее. Во все века от сотворения мира и до сегодняшнего дня, человеку необходим субботний день, чтобы отдохнуть от своего труда и посвятить это время общению с Господом, ибо субботний день освященный и благословенный нашим Творцом.

     Если бы апостолы отменили святость субботы или перенесли празднование субботы на другой день, то об этом упоминалось бы в Новом Завете. Но мы видим обратное. Апостол Павел проповедовал в субботу: «Павел, по своему обыкновению, вошел к ним и три субботы говорил с ними из Писаний» (Деяния 17:2). Возможно, это случайное стечение обстоятельств, а не обычай? Ответ дают следующие тексты: «Во всякую же субботу он говорил в синагоге и убеждал Иудеев и Еллинов» (Деяния 18:4). «При выходе их из Иудейской синагоги язычники просили их говорить о том же в следующую субботу» (Деяния 13:42). «В следующую субботу почти весь город собрался слушать слово Божие» (Деяния 13:44). Когда апостолы несли Слово Божие в новые земли, они не всегда могли найти иудейскую синагогу, где можно было бы обучать. Так случилось однажды с апостолом Павлом, но ничто не заставило его отойти от соблюдения четвертой заповеди. «Филиппы: это первый город в той части Македонии, колония. В этом городе мы пробыли несколько дней. В день же субботний мы вышли за город к реке, где, по обыкновению, был молитвенный дом» (Деяния 16:12–13). В книге Деяния апостолов упоминаются 84 субботы, которых апостолы придерживались: Деяния 13: 14,42,44 — две субботы в Антиохии; Деяния 16:13 — одна суббота в Филиппах; Деяния 17:2 — три субботы в Фессалониках; Деяния 18:4,11–78 суббот в Коринфе. Последним из двенадцати апостолов умер апостол Иоанн. За свою жизнь он написал пять книг, вошедших в Библию: Евангелие, три послания и Откровение. Он умер около 100 г. н.э., примерно через 70 лет после воскресения Христа, но нигде в своих писаниях он не говорит о перемещении святости седьмого дня на первый день недели. Исследование книг Нового Завета показывает, что никто из апостолов не говорил об изменении субботы.

     Те, кто принял решение делать беззаконние, нарушая четвертую заповедь Божию, указывают на библейские тексты, в которых якобы отменена святость субботы. Действительно ли это так? Вначале исследования посланий апостола Павла стоит отметить, что апостол считал важным для христианина соблюдение заповедей Божиих (1 Кор. 7:19). Итак, в Кол. 2:16–17 ключевой фразой является «тень будущего», и речь тут идет не о еженедельной субботе, а о годовых праздниках, которые в Левит 23:37,38 названы «вашими» субботами, и которые израильтяне святили кроме Господних суббот. Ни одна из десяти Божьих заповедей не была тенью будущего, у них другое назначени- ими познается грех (Рим. 3:20; 7:7). В 14 главе Послания к римлянам апостол Павел не говорит об отмене святости субботы, а предостерегает от осуждения ближних, так как все мы предстанем пред Божьим судным престолом. Вот только какие аргументы, будут иметь в судный день люди, которые игнорировали святостью субботы, перед Богом, освятившим субботу? В Деяниях 15 главе, кроме четвертой заповеди не упомянуто и о третьей «Не произноси Имени Божьего напрасно», но разве можно предположить, что эта заповедь утратила свою силу? Кстати, апостолы предвидели и предупреждали, что в будущем появится много лжепророков, которые будут проповедовать фальшивые учения и пытаться отклонить людей от истинного христианства. Апостол Павел говорил: «Ибо я знаю, что, по отшествии моем, войдут к вам лютые волки, не щадящие стада; и из вас самих восстанут люди, которые будут говорить превратно, дабы увлечь учеников за собою.» (Деяния 20:29–30). К сожалению, это предсказание сбылось.

     Уход от соблюдения субботы произошел в послеапостольские времена. Воскресенье, первый день недели, особенно почитали древние римляне, называя его «Dies solis» — «день солнца». Они были язычниками и поклонялись этому светилу. Первые христиане постепенно начали заимствовать обычай выделять этот день. В Новом Завете мы не найдем никаких указаний о праздновании воскресенья или двух дней одновременно. Из истории известно, что в некоторых районах прошло несколько веков, прежде чем суббота и покой, который она несла с собой, были забыты и возник обычай праздновать воскресенье. Это произошло не сразу. Верующие продолжали святить субботний день, но постепенно в традицию входило празднования воскресенья. Одно из первых богослужений, которое состоялось в воскресенье, было в Италии в середине II в. После этого долгое время существовали две группы христиан: одни из них придерживались двух дней, другие — только субботы. 7 марта 321 г. н.э. император Константин издал закон, согласно которому все христиане, кроме занятых земледельческим трудом, обязаны были праздновать воскресенье. Через некоторое время постановлением Лаодикийской собора, прошедшего во второй половине IV века, христианам было запрещено отдыхать в субботу. Через пророка Даниила Господь изрек, что в определенный исторический момент политически-религиозная власть «возмечтает отменить праздничные времена и закон» (Даниила 7:25).

     Кто же решился сделать ревизию Десяти Заповедей Божиих? В католическом катехизисе написано: «Вопрос: Какой день является днем Господним? Ответ: суббота день Господень. Вопрос: Почему мы празднуем воскресенье вместо субботы? Ответ: Мы празднуем воскресенье вместо субботы, потому что Католическая Церковь перенесла этот праздник с субботы на воскресенье. В Аугсбургской исповеди, написанной Мартином Лютером, в 28-й главе читаем: «Они (католики) перенесли день Господень с субботы на воскресенье, нарушая Декалог. Кажется, нет иного поступка, каким бы они так гордились, как изменением субботнего дня. Большая, говорят они, власть и сила Церкви, если она может отменить одну из Десяти Заповедей». Как видим, соблюдение воскресенья было введено Римско-Католической Церковью. Но этот день никогда не был освящен и благословен Господом.

Иконы - дискуссионный вопрос в христианском мире

     В России, Украине и Белоруссии большинство населения являются прихожанами Православной Церкви, поэтому и иконы воспринимаются как неотъемлемый атрибут религиозного культа. Но если посмотреть на человечество в целом, то в таких странах, как США, Великобритания, Германия, Норвегия, Швеция, Финляндия, иконы в религиозном культе отсутствуют. В целом это объясняется тем, что ведущей религией в этих странах является протестантизм (по статистике в Норвегии около 98% населения являются протестантами). Почему же существуют такие различные формы поклонения? Учитывая то, что весь христианский мир имеет всего лишь два мнения относительно икон — одни их воспринимают, а другие — нет, нужно проанализировать видение каждой из сторон, ссылаясь исключительно на библейские тексты и исторические факты.

http://bm.img.com.ua/dnevnik/photo/4296006/52/10352.jpg

     Открывая Библию с самого начала, мы видим, что Адам и Ева, первые люди на земле, свободно общались с Богом. Это продолжалось до того момента, пока они не согрешили. В результате грех привел к разрушению отношений с Богом, поэтому одним из последствий неправильного выбора стало также и то, что в будущем человечество было лишено прямого общения с Богом так, как до этого общались их прародители. Когда Моисей попросил Бога показать ему Свою славу, то получил такой ответ: «Лица Моего не можно тебе увидеть, потому что человек не может увидеть Меня и остаться в живых» (Исх. 33:20). Позже, в обращении к израильскому народу, Моисей сказал: «Твердо держите в душах ваших, что вы не видели никакого образа в тот день, когда говорил к вам Господь на Хориве из среды огня, дабы вы не развратились и не сделали себе изваяний, изображений какого-либо кумира, представляющих мужчину или женщину» (Втор. 4:15–16). Из этих библейских текстов становится понятно, что во времена Ветхого Завета поклонение иконам не существовало. Об этом также читаем у пророка Исаии 40:18: «Итак кому уподобите вы Бога? И какое подобие найдете Ему?» В эпоху Нового Завета, после вознесения Иисуса Христа, апостол Павел обращается с такими словами в послании к Римлянам 1:21–23: «Но как они, познав Бога, не прославили Его, как Бога, и не возблагодарили, но осуетились в умствованиях своих, и омрачилось несмысленное их сердце; называя себя мудрыми, обезумели, и славу нетленного Бога изменили в образ, подобный тленному человеку, и птицам, и четвероногим, и пресмыкающимся». Во всех этих текстах видим неоспоримую истину — в библейские времена о поклонении изображением не могло быть и речи. Если даже вспомнить изображения херувимов, которые находились над ковчегом в храме Господнем, то они отнюдь не были предметом поклонения. Иначе и не могло быть, так как во второй заповеди Закона Божия написано: «Не делай себе кумира и никакого изображения того, что на небе вверху, и что на земле внизу, и что в воде ниже земли; не поклоняйся им и не служи им, ибо Я Господь, Бог твой» (Исх. 20:4–5). В послании к Ефесянам 2:20 апостол Павел описал принцип, по которому распознается истинное учение: «Итак вы уже не чужие и не пришельцы, но сограждане святым и свои Богу, быв утверждены на основании Апостолов и пророков, имея Самого Иисуса Христа краеугольным камнем.» Оставили ли пророки, апостолы, Иисус Христос пример для почитания икон? Использовал ли Господь иконы во время молитвы к Своему Отцу, оставил ли Он нам икону Своего Отца, как пример для подражания? Нет и еще раз нет! Иисус молился Своему Отцу в направлении Неба и нам оставил пример, куда обращаться во время молитвы: «Отче наш, сущий на небесах» Совершенно очевидно, что иконы вошли в Церковь после времени Христа и Апостолов, и к чистому евангельскому учению не имеют никакого отношения.

     Священное Писание имеет четкую и недвусмысленную позицию по вопросу поклонения иконам, поэтому и нетрудно понять те Церкви, которые свои принципы вероучения строят исключительно на Библии. Откуда же тогда берет начало культ поклонения иконам? В Библии такого постановления нет, поэтому предлагаю обратиться к историческим истокам.

     Историк М. Э. Поснов в своей книге «История христианской Церкви» указывает на время появления иконопочитания: «В IV веке с трудом, но все же постепенно внедряются иконы Спасителя, Божьей Матери, Апостолов и Святых, не в смысле портретов или исторических обучающих картин, а в качестве предметов для поклонения». Но не все положительно отреагировали на данное нововведение. Например, святой Епифаний Кипрский, который жил как раз в то время, в своем «Завещании», датированном около 315 г. н. э., завещал не заносить иконы в Церкви. Лактаций писал по этому поводу: «Неправильно и нецелесообразно, что образ Божий почитает образ человеческий» (Божественные наставления II 17, 6). «Сохранились изображения Павла, Петра и Самого Христа, написанные красками на досках. Естественно, что древние привыкли, не слишком задумываясь, по языческому обычаю, чтить таким образом своих спасителей» (Евсевий Кесарийский, Церковная История, 18 раздел). Как видим, Евсевий Памфил, ближайший сподвижник Константина, осуждает изображение Христа и апостолов, считая их «языческим обычаем чтить… своих спасителей». И в такой оценке он не является единственным — все отцы ранней Церкви, до Блаженного Августина, и что может некоторых удивить, Афанасия Александрийского, отвергают не только всякую возможность поклонения перед изображением, но и настроены весьма скептически по отношению к такому виду изобразительного искусства. И только в седьмом веке на Трульском Соборе в 692 году принимаются основные принципы иконопочитания. Таким образом, почти через 700 лет после Христа и апостолов появилось первое церковное решение о поклонение иконам. Но однако, этому решению не удалось долго просуществовать. В 754 году собрался VII Вселенский собор, участниками которого были почти все византийские епископы в общем количестве 338 человек. Все они выступили против икон. В решении данного Собора было провозглашено, что «все иконы, сделаны из какого-либо материала, также написаны краской с помощью искусства живописцев, должны быть выброшены из христианских Церквей». В седьмом пункте решения Собора было указано, что «использование икон запрещено Священным Писанием».

     Итак, в Церкви в ту эпоху возникло движение, причем вселенских масштабов, которое не только поставило под сомнение иконопочитание, но и признало его недействительным с точки зрения Священного Писания. Позже, в 787 году по инициативе императрицы Ирины и патриарха Тарасия, состоялся следующий Вселенский собор, во время которого было возобновлено иконопочитание, и так продолжается по сегодняшний день — одни за иконы, другие — против. Главное — распознать, где находится истина.

Для удобства пользования сайтом используются Cookies. Подробнее в политике конфиденциальности