Блаженним сонячним днем ми мирно неслися містечком на вєліках майже на холостому ходу – такий легкий був настрій. Між ярами на схилах гори край Лукавиці розмістилися новенькі котеджі. Обожнюю такі місця. Як немовля щойно народжені – такі ще невинні, чисті, де-не-де недобудовані, так, ніби пуповини ще навіть не відрізано. І скрізь «пахне» радістю новосілля, дружністю. І пахне будівельним матеріалом – десь деревиною, а десь фарбою. А відсутні майже скрізь огорожі, які хазяїни ще не встигли повибудовувати у височенні паркани з відеонаглядом, доповнюють асоціацію з немовлям – воно ще «в чому матір народила» не прикрите.

Та прокрутивши педалі кількома вулицями раптом помічаєш, що все це світло й радість – саме у твоїй уяві, породжене саме спогляданням. Насправді ж – якщо оговтатись від власних відчуттів – починаєш бачити пусті двори й пусті тераси, хоч припарковано не одне авто, а значить – хазяї присутні. А далі стежкою натрапляєш на алкаша у траві, що плентався додому й не осилив. «Стоп! Звідки тут алкаш?» - думки. І одразу ж  бачиш безпризорне товсте лабрадореня шоколадного кольору в дорогому ошийнику, що не знає куди себе притулити, бігає навколо хазяїна. А алкаш у брендових джинсах останньої моделі і в хорошому взутті. Біля нього – симпатичний рюкзак й якісь пакети.

Ми бачили його трохи раніше у місті, тож точно знаємо, що він напився й спить, а не непритомний з іншої причини. Ще й хропе. І що йому за радість ото валятися?!?!?

Цікаво, чи влаштовано тут хоч одну вечірку з барбекю, на отій терасі величезній одного з будинків? Навряд. Скоріш за все хазяї пилинки здувають зі свого майна й навіть самі соромляться користуватись своєю розкішною терасою.

Жодної дружньої сім’ї весело відпочиваючої ми так і не побачили. Скоріш за все, те майно і будівельні роботи так виснажують цих людей, що вони просто не можуть отримувати насолоду. Бо завжди щось не  так, як хотілось би. Чи то відтінок фарби стелі не  той, чи меблі не з тієї провінції Італії, чи замість семи кімнат архітектор спромігся лише на п’ять, бо не вистачило грошей на більшу площу; чи місце не те, бо в сусіда кращий вид з вікна, бо раніше встиг вхопити кращий шмат землі.

А одним щасливцям скоро хтось перекриє вид з гори на простори левад й Дніпра новою будівлею. І вони навіть знаючи це не поспішають намилуватися шикарними видами зі своїх балкончиків.

Коротше, судячи зі всього, найбільше задоволення отримують ті, хто споглядає, милується й заздрить. А в нас з дитинства така причуда – мандрувати котеджними містечками, роздивлятися виверти фантазії архітекторів, та обирати собі будиночки-улюбленці.

 

Так само й біля нашої дачі дивують оці модні будинки. Чомусь завжди мовчазні, пусті, й похмурі. І чомусь чим більший й дорожчий будинок – тим самотніший й похмуріший хазяїн. Хазяїн-привид, якого ніхто ніколи не бачить й  не чує, але всі знають, що він є.

В одному з таких дворів є баскетбольний майданчик на який я особисто постійно «пускаю слину». Бо де в селі на дачі пограєш в баскетбол!? Ніде, звісно. І тим сумніше, що хазяї ніколи не грають в баскетбол. То на**ена ж ви його будували, ви мені поясніть? Той майданчик. Всі роки поїздок на дачу у всі сезони «пролітаю» повз вєліком і витягуюсь у струну, намагаючись вловити поглядом двометрового баскетболіста-красеня з двометровою баскетболісткою-красунею на тому майданчику, мрію познайомитись, аби зіграти сім’ями у баскетбол, наприклад. Чи ба просто їх побачити, аби впевнитися, що вони існують. Ба ні! Нікого! Пусто! Постійно пустий баскетбольний майданчик вибудований, судячи зі всього, для духів померлих предків. А що!? Хто зна! Може то син відомого баскетболіста там живе, і вибудував на честь славетного батька. Такий собі баскетбольний майданчик – постамент. А під покриттям мабуть зарита урна з попілом батька. От і не грають ніхто. Тільки моляться за здравіє померлого славетного предка, проходячи повз двором. А що! Може ж і таке бути, маємо розуміти…

 

В одного знайомого власника маєточка довелося споглядати у свій час сімейний устрій, що може багато що пояснювати. Він – людина середнього віку, що страждає на життєво-небезпечні проблеми з вагою, інколи навіть пересуватися самотужки не може. Але навіть при тому всьому добре тримається «на ногах» у бізнесі, тримає авторитет міцно. Така людина природою влаштована все контролювати. Поруч із ним ти постійно відчуваєш себе намистиною нанизаною на нитку. Нитка – це він, а всі навколо - намистини. Він ніби тримає всіх в залежності від себе. Часто самим тільки поглядом. Без його контролю ти й не перднеш, чесно. Живе з племінниками й іншими родичами. Всіх контролює. От з  такими людьми важко жити. Ти нічого не можеш зробити з власної волі, бо вони контролюють кожен твій подих. Від того контролю хочеться втекти. Якщо не фізично, то у віртуальний світ – замкнутися у своїй кімнаті, у собі, врешті решт (як і роблять його близькі). Яке там гратися у дворі! Коли він буде контролювати кожен твій рух – не хочеться й висовуватися. Будь-яка дія – тільки з дозволу. Якби захотілося посидіти у дворі й скористатися мангалом (наприклад), то тільки з дозволу, і тільки якщо маєш заслуги. Відчуваєш себе як підприємець у Києві – за кожен «чих» мусиш пройти мільйон кабінетів і поставити трильйон підписів.

Чесно! Навіть при спілкуванні, він за кожну твою міміку й поворот голови карає тебе допитом: «чому ти зробив/ла таке обличчя, чому повернув/ла голову»... зрештою сидиш смирно й боїшся допустити зайвого руху недобритої волосини на нозі, аби знов не почалося.

Ось воно що може бути причиною спустошених мовчазних двориків величезних будинків.

 

Колись ми з моїм бувшим вешталися Києвом й околицями на подарованому кимсь «запорожці». Завантажували у нещасну автівцю по п’ять «биків» разом із собою, тіснилися, реготали, пікніки-шашлики-машлики… Одні з найвеселіших й найрадісніших днів життя. Зрештою на п’яну голову бувший перетворив ту автівку у грудку зім’ятого паперу, але то вже не важливо – головне, що всі живі, всі здорові, й весело було.

А нещодавно довелося бути при спілкуванні з людиною, що «носить гузду» в шкіряному салоні позашляховика «повний фарш». Було величезним здивуванням моїм, коли причиною смутку цієї людини виявилося те, що в іншого товариша позашляховик моднішої марки. І цього достатньо людині, аби вже не поважати те, що він має, і для того, щоби відчувати себе, як він сам каже, лохом. Цікаво, що такі люди ніколи не отримують того, що хочуть, бо навіть якби отримали все, що є у світі – засмучувались би від того, що не є Богом.

Дивовижні речі, правда?!

 

На початку дев’яностих один родич вибудував собі двоповерхову хату з модної цегли та з усіма зручностями всередині, з каналізацією, поставив нові модні меблі, тощо. В них вже у 91-му був комп’ютер! А кухня у тій хаті розміром як мої київські дві  (чи три навіть), і обставлена як на картинці глянцевого журналу вже тоді була. Тоді ні в кого на селі такого ще не було. Про комп’ютер ніхто ще й не чув, і сприймали його як іграшку-тетріс для дітей.

Жінка його людина проста. Таке враження, що молилася на свою хату як на ідола, і боялася у ній спокійно жити. Як не зайду – вона постійно рачкує пилинки здуває, розводи на глянцевій підлозі натирає. Реально важко було запам’ятати яка вона на обличчя, бо бачили завжди її в образі чотириногої істоти, обтягнутою вовняною сірою довгою спідницею, задницею догори. Думаю, вона дуже була вдячна богу за хорошого мужа, за хорошу хату, і щохвилини намагалася спокутувати, оплатити працею все те, що має.

У дворі в них ще є сарайчик з худобою до якого пристроєна кухонька звичайна сільська. Призначення – варити свиням. А по факту – варила тітка все у тій кухонці, і собі, і свиням, і на свята гостям. Бо шикарна кухня у хаті існує тільки для справлення враження від споглядання для гостей, як музей.

Доречі, другий поверх будівлі з повноцінними оздобленими кімнатами, й досі використовується в них як горище, для висушування цибулі, трав, тощо. Гірко, але насмілюсь виразити думку – не дивно, що її чоловік почав бухати колись, на певному етапі сімейного життя, а дім почали наповнювати сварки між подружжям. Я чула постійне його дорікання «та сядь ти, посидь спокійно!», а вона плакала від образи за невдячність до її праці й стараннь.

 

Одна пані придбала собі цуценятко найрозумнішої породи. Радість? Радість! Але ним же треба займатися! Поряд з тим, що постійно жаліється на свій жирніючий зад, який возить приватним авто з приватним водієм, вона все рівно не гуляє зі своїм ідеальним цуценятком. Наняла для цього ліву людину, а сама продовжує вирощувати жирний зад, замість того, щоб отримувати задоволення від ігор з улюбленцем, більше рухатись при цьому. І в чому логіка?

 

От чому закордонні приватні сектори інакші? Як не подивишся – вони постійно щось роблять цікаве, їхні подвір’я не пустують, вони часто бісяться, влаштовують вечірки, граються… Власноруч косять свої подвір’я, а не наймають для цього якогось лєвого дядьку, що ходить по їхньому подвір’ю, а вони так і не ходять. Ну, може хтось і наймає… але не в тому річ. Вони якісь живіші, чи що. Енергійніші і радісніші.

Може справді, допоки отримаєш те майно, - проходиш через такий ад, що потім воно все не в радість? Може вони не сидять на своїх терасах, бо ті тераси зроблені чучмеками по-китайськи задешево і можуть рухнути? Чи навпаки – з таких дорогоцінних матеріалів, що хазяї вважають свої ступні надто грішними, аби ступати на ці святі речі…))) Чи може все дуже просто, так просто, що аж смішно – все тільки через заздрість, що хтось вже зробив кращу терасу чи кращий балкон і воно вже не радує хазяїна?

 

У вас теж в кожного є щось таке, що мало б приносити більше радості, але недооцінене, «закинуте», наприклад, пилиться десь в коморі чи просто безпричинно не використовується.

 

Я от, по роздумах, нарила у собі подібний недолік. Звісно, не порівняти з маєтками і авто, але. Маю доста красивого взуття на підборах і якісь платтячка-спіднички, замість яких ношу постійно одне й те саме, зазвичай, спортивне. От тепер думаю – чи може мені виходити в магазин і у парк з собакою на підборах вечірнього взуття, чи хай краще далі припадає пилом й чекає нагоди. І чи ідентична ця ситуація до тих, які описала – чи це вже я докопуюся до дрібниць у собі.

Про що співають душі аборигенів

 

Сила силенна розпочали своє нікчемне й ганебне полювання на Бога

Ми ж не обернемся до них й не пристанемо до шляху крові й цього лайна

«Ми» пишу – бо нас не мало

Якщо й не бачились ніколи, й навіть коли хтось вже помер – все рівно «ми»

 

Чоло схиливши суворо триматимемо удар та що завгодно

Навіть ціною життя. Адже який сенс тоді жити, коли це існує й відбувається скрізь.

Усе це гниле полювання на Бога й зневага святих істин.

Адже все святе вже майже знищене. І от який тоді сенс бути присутнім в цьому.

 

Хіба що боротьба.

Та бій без крові й меча повинен бути.

Цей німий бій, сенс якого – схиливши очі суворо витримати все.

По тому – наснитися комусь, й вмовити вкласти прах до землі й виростити з того дерево.

 

У сподіванні перемоги природи над цим самознищенням всього живого.

---

Пам’ятаю, у краю моїх предків, колись давно, сильно впала моральна свідомість й гідність, коли мальовничі обрії спотворив чорний завод з потворним смогом у небо. Можна сказати, що той мальовничий обрій за ставками, левадами й полями був іконою для села, а завод, що з’явився – скалкою в око, блювотинням на лик святого ікони. З тим чорним заводом почорніли ніби самі люди. Зсередини. Все змінилося. Зникли світлі солом’яні дахи й світлі люди. З’явилися п’яниці й пофігісти. А старі все нарікали, що все вже не так, сумували за красою обрію, своєю гордістю, згадували розкуркулену колись панну, яка тримала у культурі всю місцину, й поволі помирали.

Молоді ж, - роз’їздили село колесами, розпили мізки горілкою, знесилили тіла наркотиками, занехаяли все довкола себе, - пофігісти. Переїздили до міста, й перетворили батьківщину на куточок для сараю й погребу.

 

---

Загнані в певні умови прекрасні голуби – перетворилися на жадібних щурів, що не можуть бачити нічого окрім їжі і кидаються під колеса за крихтами.

Те саме нагадують люди перед телеками у квартирах. Вони не здатні бачити нічого поперед себе іншого -  тільки жерти, розважатися, й працювати щоб жерти й розважатися. Більше нічого. Або майже нічого. Далі за межі стін свого житла і робочого місця. Дехто навіть сонця не бачить через свій режим, а на повітрі буває рівно ті кілька хвилин на день, під час яких долає шлях від роботи до транспорту і від транспорту до домівлі.

---

Біжиш, буває, біговою доріжкою у спорт-залі, і аж мало не наступаєш на її бампер – так сильно намагаєшся уявити себе там, за вікном, на справжньому повітрі. Як раніше. Наодинці з природою, сам-на-сам. Навипередки з вірним друзякою чотирилапим й веселим собацюрою. З промоченими ногами й одягом, якщо дощ, але чомусь радісною. А в красивій залі, в модних лосинах – з невідомих причин не радісно. Всі одне перед одним пантуються й вигадують собі якісь моральні поживи. Намагаються одне одного не помічати, щоб не заважати. Або продати за гроші поради й пестощі.

І розумієш, що так не можна. Скоро не можна буде вже взагалі. І згадуєш, як у дитинстві гралися малими у калюжі грунтових доріг села влітку у бабусі. Через село вже проклали асфальтовану рівненьку дорогу до райцентру, а на вулицю бабусі ще не проклали, але заклали початок. Тому ми малими просуваючись калюжами дороги в бік траси через якийсь час опинилися у райдужно-забарвлених калюжах. Почали роздивлятися незакінчену ділянку дороги, розбирати камінці зі смоли, та досліджувати калюжки зі смоли. В яких декілька горобців загинули намагаючись випити води – так блищала та смола. І нічим вже їм не допоможеш – смолу з пір’я не вимити вже ніяк, а тим більш не вийняти з рота, з горла, з ніздрів. Деякі були ще живі, ще дихали. Довелося лишити їх на самоті зі своєю проблемою помирати далі у смолі під палючим сонцем.

Нам було років по п’ять.

А трохи раніше ми всією родиною з кількох сімей у хаті бабусі милувалися й молилися піснями на лелек, що оселилися біля хати на стовпі з кругляка. Пам’ятаю, то був прекрасний вечір, багряний захід сонця, прекрасний вид з бабусиної хати на садок і городи за якими далі поле. Лелеки вмостилися вже спати, покормили й пригріли діточок, а ми з мамами й іншими дітьми біля вікна те спостерігали й раділи. Дорослі те обговорювали за вечерею і теж раділи, що біля хати на стовпі лелеча сім’я вирощує діточок.

Лелеки були для нас святими.

Ми всі раділи й вірили в щось вище за теперішній світ. Теперішній світ чорствий і байдужий. А небайдужим бути теж неможливо – можна захворіти якщо переживати все, що бачиш, і загинути намагаючись все вирішити й запобігти.

Знаю, наприклад, людей, що хотіли допомогти бездомним бідолагам, але заражалися від них глистами та туберкульозом, і починали самі чахнути. І якщо ці історії не перевірені мною і я не знаю правда чи ні, то жива історія - підхопила шлункову бактерію хелікобактер. Не доказано де саме я її підхопила, але саме у той час мала нагоду навідуватись до декотрих бідолашних. Добре, що помітили і пролікували.

 

 

Можна з впевненістю сказати, що всі ті старовинні забуті святі речі робили життя світлішим. Бо то не відсутність громовідводу палила блискавкою хату вбиваючи жителів вогнем, а всього лише гнів одного з богів за якусь провину – і люди вмирали спокійно, розуміючи що грішні, і що прийшла розплата; й ховали з чітким розумінням кому й за що піддали з гори жару. І онкологія була всього лише прокляттям злої відьмачки, і всі розуміли, що цього можна уникнути, якщо обходити стороною відьом. На все було своє рішення, безвихідь не існувала. А померлі предки відроджувалися у деревах, тож завжди була можливість піти поспілкуватися з померлим. Чи прилітав птах – померлий родич. І теж було спокійніше.

 

Казки не тому з’являються, що комусь робити нічого. А тому, що вони рятують від безвиході.

Я би теж, з задоволенням би пострибала навколо ідола коли хрєново на душі і розумієш, що нічого не змінити. Чесно.

І мабуть із задоволенням би позбулася всіх знань і думок на користь казок, аби тільки повірити у щось прекрасне і позбавитися тягарів розуміння реальності.

 

Дослідники виявили, що жінки-програмісти пишуть код краще за чоловіків

Американські дослідники виявили, що комп'ютерний код, написаний жінками, як правило, отримує вищі оцінки, ніж написаний чоловіками. Проте винятково за умови, що тому, хто оцінює, невідома стать програміста, пише bublbe.com.

Дослідження було проведено студентами Політехнічного університету штату Каліфорнія та Університету штату Північна Кароліна на основі аналізу поведінки понад мільйона користувачів GitHub – провідного веб-сервісу для хостингу ІТ-проектів та їх спільної розробки.

Як з'ясувалося, пропозиції про внесення правок у код, зроблені жінками, приймалися замовниками охочіше, ніж зроблені чоловіками (78,6% проти 74,6% випадків) – однак тільки тоді, коли статева приналежність користувача, який вніс пропозицію, не піддавалася ідентифікації. Якщо ж замовнику вдавалося ідентифікувати, що рекомендацію про правки вносить жінка, правки приймалися лише в 9,3% випадків.

..Якось над цим питання ніколи не міркував) Але натрапивши на цей матеріал, порився в Мережі) Пару посилань залишу тут)

http://fontex.com.ua/varto-divchini-vchitisya-na-programista.html

http://ledermeister.info/blog/google_investue_50_miljoniv_dolariv_u_divchat_programistiv/2014-06-25-37

http://yakpros.ru/robota-i-kar-era/11423-chim-horoshi-divchata-programisti.html

А цей сайт зробила команда дівчат:

http://studway.com.ua/about/

..Якось складно уявити дівчину-програміста) Ваші думки, враження про дівчат-програмістів?

Дотепні настанови і поради
Завжди перевіряй цитати: свої – перед тим, як сказати, чужі – після того, як їх сказано.
Заглядати надто далеко наперед не далекоглядно.
Накопичувати гроші – річ корисна, особливо якщо це вже зробили ваші батьки.
Кращий спосіб лишатися послідовним це мінятися разом із обставинами.
Вдосконалюватися значить змінюватися, бути досконалим значить змінюватися часто.
Ніколи не здавайтеся. Ніколи, ніколи, ніколи, ніколи, ні у великому, ні в малому, ні у величному, ні у дріб'язковому. Ніколи не здавайтеся, якщо це не суперечить честі і здоровому глузду. Ніколи не піддавайтеся силі, ніколи не піддавайтеся очевидно переважаючій потузі вашого противника.
Успіх це вміння рухатися від невдачі до невдачі, не втрачаючи ентузіазму.
Слабке обґрунтування – підвищити тон (ремарка на полях доповіді).
Розумна людина не припускається сама всіх помилок, вона дає шанс також і іншим.
Якби Господь вирішив створити світ заново і спитав би моєї поради, я запропонував би оточити всі країни Ла-Маншами. І зробити так, щоб все, що намагається летіти, негайно би згоряло.
              
                     Про моральні категорії
Якщо ви хочете досягти цілі, не намагайтеся бути делікатними чи розумними. Використовуйте брутальні прийоми. Бийте по цілі одразу. Поверніться і влупіть знов. Потім завдайте ще найсильнішого удару, з розмаху.
Спочатку слід бути чесним, а вже потім – шляхетним.
Якщо правда багатогранна, то брехня багатоголоса.
Всяка медаль не лише блищить, але і відкидає тінь
Совість осторонь від істини не більше ніж дурість, вона гідна жалю, але аж ніяк не поваги.
Світом ходить страшна кількість пліток, та найстрашніше, що половина з них – чиста правда.

                     Про характери різних народів.
Росіян завжди недооцінювали, між тим вони вміють оберігати секрети не тільки від ворогів, але і від друзів.
Я не можу предбачити дій Росії. Це головоломка, оповита таїною і загорнута в загадку.
Більшовики самі створюють собі труднощі, котрі потім успішно долають.
Я гадав, що помру від старості. Але коли Росія, що годувала всю Європу хлібом, стала закуповувати зерно, я зрозумів, що помру від сміху.
Тільки Ленін міг би вивести росіян з того болота, куди сам він їх і завів.
Більше всього росіяни приходять в захват від сили, і немає нічого, до чого б вони відчували менше поваги, ніж до військової слабкості.
Я не вірю, що Росія хоче війни. Вона хоче плодів війни. (1946 р.)
Німці краще, як жодна інша нація, поєднують в собі якості зразкового воїна і зразкового раба.
Британці – єдиний у світі народ, який любить, коли йому говорять, що справи такі кепські, що далі нікуди.
В англійців завжди своя лінія поведінки, але не пряма.
Девіз британців – бізнес, не зважаючи ні на що!
В світі є небагато чеснот, яких би не мали поляки, і не багато помилок, яких вони не припустилися.
Ви завжди можете покладатися, що американці зроблять все правильно – після того, як перепробують всі інші варіанти.

                     Про політику, державу, суспільство…
Людство подібне до корабля в шторм. Компас пошкоджено, морскі карти безнадійно устаріли, капітана викинуло за борт, а матроси мають по черзі його заміняти. Причому кожен поворот штурвала доводиться узгоджувати не тільки з членами екіпажу, але і з пасажирами, кількість котрих на палубі з кожною хвилиною зростає...
Людина розширила свою владу над всім, крім самої себе.
Влада то наркотик. Хто куштував хоч раз, отруєний нею назавжди.
Диктатори їздять верхи на тиграх, боячись з них злізти. А тигри між тим починають відчувати голод…
Відповідальність – та ціна, що ми її платимо за владу.
В моїй країні представники влади пишаються тим, що вони слуги держави; бути її господарем вважалося б ганьбою.
Там, де існує десять тисяч вказівок, не може бути жодної поваги до закону.
Найкращий аргумент проти демократії – п'ятихвилинна бесіда з пересічним виборцем.
Політика така ж захоплююча річ, як і війна. Але небезпечніша. На війні вас можуть вбити лиш раз, в политиці – багато разів.
Політик має вміти передвіщати, що станеться завтра, за тиждень, місяць, рік. А потім пояснити, чому цього не відбулося.
Відмінність державного діяча від політика в тому, що політик орієнтується на наступні вибори, а державний діяч – на майбутнє покоління.
Зауважте, що колишнього прем'єр-міністра однієї держави роблять почесним громадянином іншої держави.
Головний недолік капіталізму – нерівний розподіл благ; головна перевага соціалізму – рівний розподіл злиднів.
Соціалісти вважають, що отримувати прибуток - гріх. Я вважаю, що справжній гріх - терпіти збитки
За наявних політичних інститутів іноді ще доводиться рахуватися з чужою думкою…
Хто з усіма згоден, з тим не згоден ніхто.
Краще робити новини, ніж розповідати про них.
Репутація держави точніше за все визначається тією сумою, котру вона здатна взяти в борг.
Консультації – це коли людину запитують: "Ви не проти, якщо вам завтра відсічуть голову?" і, дізнавшись, що людина проти, на наступний день голову відсікають.
Легше керувати нацією, ніж виховувати четверо дітей.
Шкільні вчителі мають владу, про яку прем'єр-міністри можуть тільки помріяти.
Дипломат – це людина, що двічі подумає, перед тим, як нічого не сказати.
Однією з найпоширеніших причин помилок у політиці є спокуса доповісти високопоставленому керівнику саме те, що тому більш за все хотілося б почути. Таким чином, лідеру, від чиїх рішень залежить подальший розвиток подій, ситуація видається більш оптимістичною, ніж дійсна, обумовлена грубими фактами.

                    Зразки імперського мислення
Націоналізм - останній прихисток негідників.
Індія - це не країна, це географічний термін. Називати Індію "нацією" це те саме, що називати нацією екватор.

                     Про війну
Коли в обох сторін вичерпуються аргументи, починають гуркотати бомби.
На Заході армії були занадто великі для тутешніх країн. На Сході країни були занадто великі для армій.
Мене часто запитують: "За що ми воюємо?" Можу відповісти: "Якщо припинемо воювати, тоді дізнаєтеся."
Ми підемо до кінця, ми будемо битися у Франції, ми будемо битися на морях і в океанах, ми будемо битися зі зростаючою впевненістю і зростаючою силою у повітрі, ми будемо захищати наш острів, чого б це нам не коштувало, ми будемо битися на березі, ми будемо битися на посадкових майданчиках, ми будемо битися у полях і на вулицях, ми будемо битися в горах, ми ніколи не здамося.
Миротворець - це той, хто годує крокодила в надії, що той з'їсть його останнім.
Генерали завжди готуються до минулої війни.
Війна занадто серйозна справа, щоб довіряти її генералам.
Хто вміє підписати вигідний для себе мирний договір, ніколи б не виграв у війні.
Немає нічого приємнішого, ніж коли у вас стріляють і не влучають.
Якби Гітлер вдерся в пекло, я б принаймні замовив добре слівце за диявола в Палаті громад.
Коли йде війна, так мало залишається правди, що доводиться оберігати її заслонами брехні й обману.
Війна - це більшою частиною каталог грубих помилок.

                       Про себе
Я завжди готовий учитися, та мені не завжди подобається, коли мене вчать.
Я давно помітив, що всі прагнуть в усьому звинуватити мене. Очевидно, вони вважають, що почуття провини мене прикрашає.
Я - оптиміст. Не бачу толку бути чимось ще.
Все, чого я хочу, – це згода з моїми бажаннями після конструктивної дискусії.
В моєму віці я вже не можу собі дозволити погано себе почувати.
Я завжди дотримувався правила: не біжи, якщо можеш стояти; не стій, якщо можеш сидіти; не сиди, якщо можеш лежати.
Я люблю свиней. Собаки дивляться на нас знизу вгору. Коти – згори вниз. Свині ж дивляться на нас, як на рівних.
Ми з дружиною разів два чи три за 40 років спільного життя пробували снідати разом, але це виявилося на стільки неприємним, що довелося це припинити.
Я ніколи не критикую уряд своєї країни, перебуваючи за кордоном, але стократ компенсую це після повернення.

                    Про алкоголь
Я взяв від алкоголя більше, ніж він забрав у мене.
При перемогах я його заслуговую, при поразках я його потребую.
У молодості я взяв собі за правило не пити ані каплини міцного до обіду. Тепер, коли я вже не молодий, я дотримуюся правила не пити ні каплини міцного до сніданку.

                    Погляд на деякі речі і людей
Написання книги це як любовна пригода: спочатку забава, потім книга стає коханкою, дружиною, господарем і, врешті, тираном.
Телебачення - дешева і вульгарна розвага.
Час – поганий союзник.
Фанатик - це людина, що не може змінити поглядів. І не може перемінити тему.
Небувала товщина цього звіту захищала його від небезпеки бути прочитаним…
Він рішучіший за всіх у своїй нерішучості і сильніший за всіх у своїй слабкості.
Сильний, мовчазний чоловік дуже часто лише тому мовчазний, що йому нічого сказати.
Досадити вродливій жінці – справа не з простих, адже від жодних ваших слів вона не стане менш вродливою

Він ніхто. Але тільки він поруч

Я б могла жити без тебе довгі роки, але не сьогодні. Я б могла не питати, не бачити, не чути. Я б... Умовності.

Вчені довели, що думки можна передавати на велику відстань від однієї людини до іншої. Для цього людині достатньо сконцентруватися на певному об'єкті і направити отриманий образ іншого за допомогою сили думки. Таким чином, при великому бажанні і хорошою концентрацією на отримання результату, можливо передати свої думки іншій людині на величезну відстань.[ Читати далі ]

"Біль від байдужості навіть сильніше, аніж від будь-якої зброї. Бо ж якщо зброя ранить лише тіло, то байдужість дістає до душі, до серця. І ці рани загоюються набагато повільніше, аніж рани тілесні."

Хіба сьогодні цей вечір, знов для мене буде довгий і безсонний,не люблю підступної тиші, тому і напишу пару слів невідомо куди,можливо хто і посумує зімною за компанію,як не як разом завжди краще чим в самоті.Сьогоднішній день в мене почався з головної болі,яка на диво швидко кудись пропала ,коли їдучи на роботу мені довеелось спостерігати за прокидающимся сонечком.Небо в цей ранок було як завжди особливо красиве,все в відтінках червоного, від чого на мить здавалось що це сон,чи якась неймовірна казка, де все можливе і водночас таке рідне,таке знайоме.Інколи в такі миті забуваєш про всі негаразди,проблеми, чи ще щось, що доволі сильно напружує тіло,від чого зовсім не хочеться спускатися на землю відчуваючи всю вагу нелегкого життя, яке ми самі собі ускладнюєм, марними бажаннями,думками,мріями.Посміхаюсь,так як незважаючи на все люблю своє життя,з всіми його контрастами і неочікуваними поворотами долі,які здається випробовують на витривалість наші душі та серця,даруючи нам щасливі миті і звичайно самі теплі почуття,які і відкривають в нас людину,а може щось і більше.

Замість епілогу. Колись дискутували з другом-атошником про діток... Я видала таку фразу, що діти ніколи не бувають вчасно. А він відповів: "Діти вчасно ЗАВЖДИ"