В душі моїй – несказані слова,
Вона під ними часто знемагає,
І тільки ніч безмовна правду знає,
Яка то сила, вперта і жива.

Вона в мені – як дивовижний світ,
Що бавиться небесними вогнями,
Змагається з холодними вітрами
І тихим болем опадає з віт.




Жіноча доля - як терпка роса,
Що на чебрець опівночі спадає.
Цілує душу відчаю сльоза,
А каяття помилки виправляє.

Жіноча доля – як лукавства тінь.
Уста сміються, а в очах – зажура.
Закреслить тугу забуття глибінь,
Сама себе, всміхаючись, одурить.

У щасті пригортає цілий світ,
Про зло благає память замовчати.
Жіноча доля – милосердя цвіт,
Воістину уміє все прощати




Цей світ зими… Замріяні сузір’я,
Печальні вишні в дивній білизні,
Морози, тиша, місяць із загір’я
І синя пісня в далечі сумній.

Стою одна, лиш зорі загадкові,
І гріє серце цей чудовий світ,
Дивлюсь на нього з висоти любові,
З доріг життя, з вершин прожитих літ.

[ null ]

                                            

                                                  *****

Дивлюсь на дерева і бачу ліси.
Дивлюся на трави і бачу степи.
Дивлюся на хмари і чую я грози,
Дивлюся на сонце, а чую морози.
Дивлюся на птаха і ніби лечу,
Дивлюся у душу, а там я кричу.
Дивлюся на води і бачу моря,
Дивлюся у небо - і бачу життя!

 

*****

Всім - настрою, здоров'я  та віри в себе !!!

Усі негаразди минуться,

проблеми вирішаться!!!

Літо

Літо! Нарешті! Воно настало! Довгоочікуване, тепле, золотаве, насичене дивовижними запахами стиглих суниць, малини, скошеної трави, дзижчанням бджіл над багатоцвіттям полів…

Цілісінький рік ми готувались до поїздки на морське узбережжя. Доня збирала металеві гривні та монети по 50 копійок до скарбнички і мрійливо промовляла:

- Це мені на море!

Доня рахувала кожний день, що відділяв нас від поїздки, і все питала, коли ж ми вирушаємо.

І от – відпустка!

Скільки незабутніх вражень залишилось від тих двох тижнів спілкування з морем! Яка величезна кількість мушель та гладеньких камінців привезено додому, в столицю, сповнену галасом людським, пилом, зойками автомобілів!

Доня, яка в місті так полюбляла вилежатись на дивані після пробудження, кожного ранку поспішала на побачення з морем, ще й підганяла маму, яка, на її думку, не надто швидко збиралась. Не мали значення ні довга дорога маршрутним таксі на самісінький кінець Бердянської коси, ні двадцятихвилинна прогулянка пішки до вузької смуги піщаного пляжу. Шлях пролягав серед заростів очерету, вузьколистого лоху, якихось дивовижних фіолетово-бузкових квітів, незнайомих наїжачених, схожих на реп’яхи, рослин, і ще безлічі представників царства богині Флори. Пейзаж зачаровував, око милувалось і душа співала «Осанна» цьому прекрасному світові! На п’ять хвилин ми неодмінно зупинялись біля озерця, на якому гніздилися чаплі, кулики, дикі качки, бекаси, і спостерігали за тим, як походжають вони та злітають, заклопотані своїми пташиними справами.

А море!.. Воно лащилося, пестило ніжки малої, хлюпало, злітаючи веселими бризками, зблискувало зірочками срібними – сонячними променями, які вирішили трохи охолонути і побавитись у воді. Хвилі шепотіли та буркотіли, виносячи на берег перламутрові, лискучі, казкові уламки мушель. Чайки сідали на пісок неподалік, збирали щось, та злітали, вигукуючи пронизливо, ніби сварились на когось.

День тривав чи не безкінечно… Увечері, в сутінках, ми виходили до вечірнього моря; загадкового, дещо іншого, ніж вдень. А воно продовжувало безупинний свій рух, свою розмову, ударяючись в берег…

Непідвладна стихія, море, в яке закохуєшся відразу, лише побачивши, закохуєшся назавжди…

Copyright © Stepans’ka Marina (SMG) All rights reserved

 

Це - о-с-с-сінь…

Вітер копирсається в листі, підкидає його, граючись. І сміється, споглядаючи ті химерні танці, які жовтогаряче, золотаве і багряне листя витанцьовує, покірне його, вітру, примхам. Сміх вітру чудернацький, отакий:

• Ш-ш-шш!!!! С-с-ссс!!!! Х-х-х-хи-хи!!!!! Ха-ха-х-х-х-ш-ш-шшшша!!!!.....

Ніби старенький беззубо щось промовити намагався, та закахикався. І це кахикання переходить в таке собі сміхошипіння.

Раптом:

• Цок! – легенько по гілці…

І знову:

- Цок! Тук!.. –більше схоже на шепіт

-Тук-тук! Цок-цок-тук-тук! – все пришвидшуючись. Тихий та рясний, дрібненько побіг по гілках дощик, вмиваючи листя, що ще на гілках тримається, і воно, змочене, обважніло і повільно падає униз, схоже на позолочені вітрильники, які, поступившись силі шторму, ідуть на дно. Дно океану. Осіннього океану.

А там, на дні, затишно. І падають золоті вітрильники, і вже купи їх лежать внизу. І падають униз темно-брунатні блискучі бурштини каштанів та жолудів. Цілі розсипи дорогоцінні! Яка розкіш, яке багатство!

І лежать засмучені та самотні скарби та коштовності осінні, лише інколи дитинчата, скарбошукачі з сяючими очима, збирають в жменьки, несуть додому, посміхаючись та щось їм промовляючи...

21.10.2009

Copyright © Stepans’ka Marina (SMG) All rights reserved

 

 

 

*******

Листопадовий дощ -

Монотонний мінорний мотив.

Мжичить…

                   Листя дощем опадає…

 

 

 

*******

Коло… Кола на воді,

По калюжах – дощ осінній.

Колисає листопад природу.  

 

 

*******

Чоло похмуре  в листопада,

Мов купа брил –на небі хмари.

Опале листя квапиться у мандри –

Вітрильники осінні відпливають

У вирій до весни - багряні, золоті, розкішні…

 

написано 18 - 20.11.2009

 

© Copyright: Марина Степанская, 2011 Свидетельство о публикации №111102710142

Всім хто не відпочив на морі.... прошу насолоджуватись красою.А  хто мав таку можливість, то  може пригадати приємні, незабутні, чудові хвилини щастя

Особисто я завжди, скільки я себе пам'ятаю, віддавав перевагу сутінкам. От і сьогдні вранці
прокинувшись я побачив за вікном одну з моїх улюбленних погод - низьке небо повністю
затягнуте сірими хмарами. 
І нехай таку погоду називають похмурою та депресивною - для мене вона приємна, тиха, 
мякенька, сіра та пухнаста. :) В таку погоду на мене завжди сходить такий дивний приємний 
спокій і умиротворення з ледь відчутним мінормин присмаком та почуття гармонії з оточуючою 
природою...