хочу сюди!
 

Юлия

42 роки, рак, познайомиться з хлопцем у віці 30-50 років

Замітки з міткою «кгб»

СБУ - підрозділ КДБ СРСР? Про акцію, що відбулася.

Отже, акція відбулася.

Музика, яку я додав до цієї замітки, повинна нагадати те, про що багато хто з нас уже забули, а багато хто й не знав у своєму житті.

Акцію було розпочато 15 вересня близько 13-00 і завершено за пару годин.

Присутніх було, я б сказав, більше 100 точно. Різні ЗМІ називають кількість 100-200 осіб. Деякі учасники акції стверджують, що, рахуючи методом "по головах", визначили, що присутніх було приблизно втроє більш, ніж 100. Тобто, біля 300. 100 нараховано безпосередньо "по головах", потім співставлено розміри порахованої сукупності з розмірами скупчення присутніх загалом. Повідомлення таких джерел, як РІАНОВОСТІ, котрі кажуть про 50 осіб, слід вважати брехливими. Так само, як і неповні й тенденційні переліки організацій-учасниць, де зі зрозумілою метою акцент робиться на "нацыаналистических арганизацыях".

Насправді ж у підготовці та проведенні акції брали участь доволі різноманітні спільноти, від ліберально-демократичного "Нового громадянина" в особі Рибачука до "Свободи" Тягнибока. Сміливими та не без гумору витівками знову відзначилися активісти Громадянського руху "Відсіч", що з весни 2010 року перебуває у процесі самостворення і потроху доводить до свідомості розчарованих та збайдужілих співгромадян гасло: "Час дати відсіч!".

На особливу згадку заслуговують пристарілі люди з Київського товариства політв'язнів та жертв репресій, котрі на собі пізнали, що таке "порядок" по-чекістському та "дружба народів" по-імперському. Це багатолітні політв'язні Левко Лук'яненко, Степан Хмара, Василь Овсієнко, Євген Сверстюк та інші. Антидемократичні зміни в державі та чекістського штибду дії працівників СБУ проти дослідників історії України змусили їх, людей, що пам'ятають жахіття НКВД-КДБ, попри старість і неміч, знову встати і вийти до стін осоружної колись будівлі КДБ УРСР де останні роки містилася ніби СБУ. В останньому тепер важко бути впевненим. Бо слова та вчинки її нового керівника Хорошковського більше схожі на слова та вчинки слухняного підлеглого шефа похмурої та кривавої слави Луб'янки. Присутня демократична молодь тримала в руках  диски з записами розсекреченої "секретної інформації", за яку розпочато тиск на істориків. У той самий час колишні політв'язні говорили, що носіями "державної таємниці" про злочини НКВД-КДБ є вони самі.

Гасла акції прошу дивитися також на фото в моєму альбомі.

http://photo.i.ua/user/1429445/210034/

Загалом, хоч акція і спричинена сумними та зловісними подіями, в процесі її  проведення довелося чути й бачити не тільки знаки обурення громадян, а й чимало гумористичного, сатиричнного. Адже дурість, навіть коли це дурість владноможних і є небезпечною, не може не вилкикати сміху у нормальної людини.

Попри це, хочеться звернутися до тих громадян, що ще не зрозуміли, які часи настали в нашій країні. Це не та влада, яку можна було ігнорувати та спокійно жити, покладаючись на власні сили. Це не та політика, котрою можна не ціаквитися. Ця влада зі своєю політикою, зі своїми вимогами, прийде в кожен дім, до кожного підприємства. Вона претендує і на плоди нашої праці, і на те, щоб визначати, що ми маємо право знати про життя в країні, а що ні. Ця влада дала обіцянки керівництву сусідньої країни, і тепер нас і наших дітей будуть "інформувати" так, щоб ми за правду мали будь-яку брехню, вигідну Кремлю, та за благо вважали будь-яку забаганку Кремля навіть тоді, коли вона небезпечна для України і її громадян. На все, що не вигідно Кремлю, буде накладатися табу. В самій Росії є, як виявляється, чимало людей, не задоволених тим, що керівництво їхньої країни грається за їх рахунок у великодержавну геополітику. Але вони вже нічого не спроможні проти цього вдіяти! Ми ж не все ще втратили.

Хто ще спить, але кого не приваблює животіння бидла та прислуговування беззаконню - готуйтеся до активного громадянського спротиву! Небезпечно чекати, доки в нас буде віднято можливості чинити опір. Про те, як воно колись було, мала нагадати пісня.

Тепер не час на відсторонене споглядання подій. Час на активні дії. Час дати відсіч!






Про події, що спричинили цю акцію, написано тут.

Український Мученик.

 Вбивство Івасюка....

18 травня 1979 року в Брюховецькому лісі поблизу міста Львова було знайдено повішений на дереві труп 30-літнього українського композитора Володимира Івасюка, автора відомих пісень «Червона рута», «Водограй», «Я піду в далекі гори», які були популярні й улюблені не тільки в Україні, а й по всьому Радянському Союзі. Під деревом валялася його порожня сумка (з неї зникли музичні партитури). На руці покійного залишилися годинник, у кишені лежали дрібні гроші...

Між датою зникнення й датою смерті Івасюка є загадковий проміжок часу. 24 квітня 1979 року Володимир пішов ранком на заняття в консерваторію. Близько 13.00 повернувся додому, взяв якісь ноти й знову пішов, сказавши, що буде через годину. Але більше він не повернувся. 26 квітня батьки, не дочекавшись сина, заявили про його зникнення в міліцію. Але дієвих заходів розпочато не було.

Володимира знайшли тільки 18 травня 1979 року: і то, не міліція, а випадковий солдат, що, наткнувся в лісі на напіввисячий-напівстоячий труп людини. Що цікаво, пошуки велися з 27 квітня до... 11 травня. Саме тоді була закрита справа №239, що чомусь мала назву «Пошукова справа по факту смерті композитора В. Івасюка». Чим це пояснити? Можливо, уже тоді комусь було відомо, де він і що з ним трапилося? Інакше чому пошуки припинили 11 травня, якщо тіло знайшли тільки 18-го. До того ж тіло, зняте з петлі, не мало ознак розкладання й розбухання. Слід від петлі був свіжий.

Дружина поета Ростислава Братуня Неоніла, які були близькими друзями Володимира, в одному з інтерв'ю розповіла, як відбувалося впізнання. У морг вона пішла разом з матір'ю композитора. Приміщення було погано освітлене. Софії Іванівні, що глянула на тіло, стало недобре. Сина вона впізнала лише за шрамом після видалення апендициту й родимці на спині. Впізнати його було практично неможливо: обличчя знівечене, без очей, поламані пальці й все тіло в синцях. Але, незважаючи на це, слідчі завзято відпрацьовували версію про «самоповєшаніє», відкидаючи в сторону всі інші.

Незважаючи на величезну популярність композитора в народі, компартійна влада у Львові намагалася всіляко перешкоджати його похованню на Личаківському цвинтарі (один партійний керівник прямо в обкомі заявив: «Викиньте Івасюка на задвірки!») Але після тривалих переговорів з родичами міськком партії все-таки дав дозвіл поховати видатного композитора на Личаківському кладовищі. Його другу, поету Ростиславу Братуню наполегливо порекомендували не ходити на похорон. Ростислав Андрійович не міг виконати цю вказівку, і наступного дня виголосив промову над могилою друга. Цього було досить, щоб його зняли з посади голови правління Львівської організації спілки письменників. На довгі роки поет Ростислав Братунь був приречений писати «у стіл».

На похорон Володимира Івасюка прийшли більше десяти тисяч чоловік. Труну несли на руках до самого цвинтаря. Символічно, що цей день прийшовся на 22 травня - дату, коли тіло Тараса Шевченко було перевезено із Петербурга в Канів. Похорони композитора перетворилися на справжню демонстрацію. На могилі були гори квітів і вінків, які міліція викинула в цей же день, а наступного - люди принесли їх іще більше. І так тривало протягом місяця. Це було свого роду актом громадянської непокори. Про цю подію писали вірші й декламували на могилі Івасюка, а також розклеювали на будинках і деревах. Зміст всіх їх полягав у наступному: «Усіх нас не перевішаєте! Усіх не переб'єте!»

Мама Володимира, Софія Іванівна, звернулася до першого секретаря Львівського обкому Компартії України Добрика із проханням дозволити встановити пам'ятник на могилі сина. Але він розгнівався й вигнав її з кабінету. Незабаром хтось розтоптав і підпалив могилу композитора. Акти вандалізму ще неодноразово повторювалися.

Із секретного повідомлення агента «Сокола» у КДБ СРСР: «Серед львівської й київської інтелігенції ходять чутки про те, що нібито співробітники КДБ таємно вивезли Івасюка в ліс і повісили його».

Через 20 днів після виявлення трупа у львівських газетах з'явилася інформація: «Експертно-медична комісія встановила, що причиною смерті В. М. Івасюка є самоповішання». Але в матеріалах кримінальної справи за фактом загибелі композитора так і не з'явилося письмового висновку вищезгаданої комісії. За словами заступника прокурора Шевченківського району міста Львова Я. Гнатіва, який проводив слідство, висновок про самоповішання зроблений не комісією, а секретарем моргу, що виписав довідку про смерть. Незабаром з кабінету Гнатіва зник ремінь від плаща, на якому, за версією слідства, повісився Володимир.

З повідомлення агента «Сокола» у КДБ СРСР: «Наклеп на адресу співробітників КДБ із приводу загибелі Івасюка триває. Потрібний відповідний удар, щоб уникнути повної дискредитації львівських чекістів».

Відповідний удар нанесла партійна преса. Вона повідомила: «Івасюк був психічно хворий. В останні роки він переживав депресію й творчу кризу». Послужлива радянська преса оприлюднила документ, відповідно до якого, «Івасюк, як душевно хворий, перебував під наглядом кафедри психіатрії Львівського медінституту». Уже після розвалу Радянського Союзу з'ясувалося, що цей документ сфабрикували кегебісти.

Де ж все-таки перебував композитор між 24 квітня й 18 травня? Хто так по-звірячому над ним знущався? На це питання дотепер немає достовірної відповіді. Але людська поголоска завзято продовжувала повторювати про те, що до загибелі композитора причетне КДБ. Справа в тому, що були два свідки - закохана пара - які, нібито бачили, як «брали» Івасюка. Незабаром вони загинули загадковою смертю. Була й записка, що потрапила в руки батькові Володі, у якій говорилося, що його сина відвезли на автомобілі "Волга".
А за два місяці до смерті Володимира викликали в КДБ для бесіди із приводу гонорарів, які він повинен був одержати за вихід своїх платівок у Канаді. Його переконували передати ці гроші в «Фонд миру» в обмін на дозвіл виїхати в Америку. Але Володю закордон не цікавив, і він відмовився від цієї пропозиції. Івасюк був відомий своєю принциповою національною позицією.

Ставши популярним у всьому Радянському Союзі, він завзято відмовлявся писати музику до російських текстів, говорячи, що він український композитор.
У тому ж 1979 році радянська преса була переповнена хвалебних од Росії, присвячених святкуванню 325-річчя Переяславської угоди. Українські послужливі віршотворці писали: «Слава! Тебе прославляємо, рідна Росіє, за правду твою, за вірність твою, за братерську любов!» Ну хіба міг Івасюк писати музику на такі тексти? Влада ж очікувала, що Володимир, як і інші, віддасть данину Москві, адже він, улюблений композитор України, міг, як ніхто інший, вплинути «ідеологічно». Але Івасюк був безкомпромісним. Час минав, а він так нічого й не написав для прославлення горезвісного «возз'єднання». Замість того взявся за створення опери козацької доби.

Коли про загибель Івасюка довідався його друг і шанувальник творчості генерал-лейтенант Олексій Екімян, що працював у той час начальником карного розшуку Москви, то спробував з'ясувати справжню причину смерті композитора, але навіть йому не вдалося нічого довідатися. У версію самогубства він, природньо, не повірив. Цікава історія їхнього знайомства.

Екімян за покликанням був композитором, і досить талановитим. Він створив популярні в ті роки естрадні пісні «Снігопад», «Сонячний дощ», «Із чим зрівняти любов?». Коли в 70-х роках пісні Івасюка звучали по всьому Радянському Союзу, стало популярним писати пісні саме українською мовою. Завдяки Володимирові в ті часи написання гарної української пісні було стовідсотковим рецептом всесоюзної популярності. Так Екімян під впливом творчості Івасюка написав кілька популярних пісень українською мовою, бо вважав це запорукою того, що їх буде співати кожна домогосподарка по всьому Союзу.

А щоб відчути дух і українську мелодику вирішив познайомитися через Юрія Рибчінського з Володею, якого високо цінував. Награв свої мелодії, знайшов поетів, які писали тексти, і попросив, щоб Івасюк знайшов виконавця для них. Володимир був радий допомогти й порадив один з найкращих українських гуртів того часу - ВІА «Арніку». І вони записали в 1975 році маленький альбом із чотирьох пісень: «Сонячний дощ», «Вишнева сопілка», «Катерина» і «Довга дорога». Будучи вірменом, генерал-майор Екімян так перейнявся українською культурою, що коли в Києві відбувався запис цієї платівки, він приїхав на нього в українській вишиванці.
Коли вбили Володимира Івасюка, влада намагалася заморочити людям голову, розпускаючи плітки й приховуючи факти, намагалася сховати сліди. А людей, які знали зайве або могли наблизитися до розгадки - усунути. За деякими даними, Олексій Екімян загинув у загадковій автокатастрофі через місяць після загибелі Івасюка...

Батько композитора, Михайло Григорович, у спогадах, присвячених синові, докладно розповідає про маловідомий факт із його біографії. Виявляється, Володя міг осліпнути ще з колиски. Коли він народився, йому, як і всім немовлятам, закапали очі ляпісом. Раптом дитина зайшлася в плачі, а по його щоках потекли чорні сльози. Виявилося, що медсестра переплутала розчин і ввела йому не 2%-у, а більш сильну концентрацію - 25%. Дитину врятувало лише те, що спрацював рефлекс, і він встиг прикрити повіки. Лікарі кицманської лікарні розгубилися. Проте дорога була кожна хвилина і Михайло Григорович уночі повіз сина в Чернівці. Там маляті надали професійну допомогу й сказали, що дитина народилася в сорочці.

Правда, нянька, Магдалина Порфиріївна Коделюк, що з'явилася у сім'ї Івасюків, коли Володі було два місяці, і яка виховувала потім Галину й Оксану (діти називали її другою мамою, вона прожила в їхній родині 45 років, до самої смерті), вважала той випадок знаком долі майбутнього композитора, що склалася трагічно.

Батько композитора так описує той епізод: «Розглядаю сина довго i жадiбно, очей не можу одвести. Шукаю у ньому своїх рис. Яке нiжне це дитинча. Гладжу теплою рукою його рожеве тiльце i не тямлюся з утiхи. Моя радiсть тьмянiє трохи вiд того, що по личку, уздовж носика, пропалено двi чорнi дорiжечки. Це краплi ляпiсу котилися з очей, залишаючи пiсля себе чорний слiд. У головi ворушиться думка, що син при своєму народженнi заплакав чорними сльозами. Менi страшно вiд цiєї думки, вiдмахуюсь вiд неї, мов од лютого шершня».

Цей випадок був як Божий знак, як провісник майбутнього зла, завданого за життя юнака людьми. Одні не сприймали його творчість, інші заздрили його славі, третіх дратувала його незалежність у судженнях та поведінці, а представників влади просто обурював той глибокий національний дух, притаманний його пісням, дух, що будив українство від заколисуючих дифірамбів офіціозної пропаганди, що уславляла штучну спільність - «радянський народ». І всі ці недоброзичливці, як могли, шкодили таланту. І зрештою досягли мети: композитора передчасно не стало.

Але навіть тоді заздрісники не могли заспокоїтися. На одному із з'їздів композиторів України, коли одна з делегаток вийшла на сцену й сказала: «Як шкода, що так рано з життя пішов Володимир Івасюк, «наша зіронька», «наша надія», то композитор Майборода голосно викрикнув: «Яка це зіронька - це наша ганьба!»

На відміну від тих людей, сам Володимир був доброзичливим, відкритим і щирим. Згадує народний артист України, засновник ансамблю «Смерічка» Левко Дутківський: «Володя умів радіти успіхам інших, він ніколи не заздрив, бо сам був незалежним, яскравим, неповторним талантом і професіоналом своєї справи, щирим другом, прекрасним хлопцем, який без вагань і власної вигоди міг прийти на допомогу, а тих, хто хоч раз у житті йому у чомусь допоміг, ніколи не забував, високо цінував і поважав».

У Володимира Івасюка були видатний батько й турботлива мати, дві улюблені молодші сестри, десятки друзів і сотні заздрісників. Увійшовши у вищу музичну еліту, він ніколи не входив у який-небудь клан. Автор найпопулярніших українських шлягерів не був навіть членом Спілки композиторів України. Усього 30 років було відпущено Івасюку, щоб стати Великим. Його життя обірвалося, немов натягнута струна - лунко і боляче, зненацька і якось нелогічно...

Коли Володі було 10 років, його ім'я вже гриміло на весь рідний Кицмань, в 15-ть - його популярність одержала чернівецьку прописку, в 20 років про нього говорила вже вся Україна, а ще рік по тому його прийняла Москва. «Червона рута» була визнана кращою піснею 1971-го, а «Водограй» - 1972 років. При Чернівецькій філармонії з'явився вокально-інструментальний ансамбль «Червона рута». У колектив прийшла випускниця музучилища Софія Ротару. Пісні двадцятип'ятирічного Івасюка вперше представляли Україну на фестивалі у Сопоті, і студент Львівської консерваторії став одним із найбільш популярних композиторів у країні.
Смерть наздогнала Володю, коли він робив доленосний для себе перехід від музики естрадної до музики академічної. На жаль, пензель майстра так і завис у повітрі, а зниклі ноти його останніх робіт, немов згорілі рукописи гоголівської другої частини «Мертвих душ», назавжди пішли у невідомість.
Після трагедії 1979 року майже десятиліття ім'я Володимира Івасюка на батьківщині було огорнуто мовчанням. І тільки в 1988-му чернівецьке телебачення програмою «Червона рута» прорвало завісу тиші, і почали з'являтися поодинокі статті, присвячені авторові знаменитої мелодії.

Всі ті десять років після смерті Івасюка львівська влада забороняла ставити на його могилі пам'ятник. Його все-таки встановили до 50-ї річниці від дня народження композитора, і відтоді пам'ятник уже тричі переніс акти вандалізму. Комусь дотепер не дає спокою його слава великого Українця.
А його пісні, усій владі на зло, стали справжнім пам’ятником нерукотворним. Їх продовжують співати і дотепер...

P.S.
Коли ми прохоили останнім шляхом Івасюка, провідниками були учитель географії СШ №41 і голова осередку «Молодого Руху» Брюховичів Любомир Войтович. Торік Любомир організував похід молоді Брюховичів місцями видатного композитора та присвятив йому сторінку газети «Шкільні вісті» СШ №41. Він розповідає, що після цього йому додому був дзвінок із погрозами: мовляв, якщо хочеш жити спокійно, не лізь, куди тобі не слід. Окрім того, коли декілька років тому мешканці Брюховичів установили пам’ятний камінь на місці трагедії, невдовзі хтось відбив на ньому хрест, зникли дерев’яний портрет і жовто-блакитний прапор...
Світлина: ✤ Вбивство Івасюка....► 18 травня 1979 року в Брюховецькому лісі поблизу міста Львова було знайдено повішений на дереві труп 30-літнього українського композитора Володимира Івасюка, автора відомих пісень «Червона рута», «Водограй», «Я піду в далекі гори», які були популярні й улюблені не тільки в Україні, а й по всьому Радянському Союзі. Під деревом валялася його порожня сумка (з неї зникли музичні партитури). На руці покійного залишилися годинник, у кишені лежали дрібні гроші...► Між датою зникнення й датою смерті Івасюка є загадковий проміжок часу. 24 квітня 1979 року Володимир пішов ранком на заняття в консерваторію. Близько 13.00 повернувся додому, взяв якісь ноти й знову пішов, сказавши, що буде через годину. Але більше він не повернувся. 26 квітня батьки, не дочекавшись сина, заявили про його зникнення в міліцію. Але дієвих заходів розпочато не було.► Володимира знайшли тільки 18 травня 1979 року: і то, не міліція, а випадковий солдат, що, наткнувся в лісі на напіввисячий-напівстоячий труп людини. Що цікаво, пошуки велися з 27 квітня до... 11 травня. Саме тоді була закрита справа №239, що чомусь мала назву «Пошукова справа по факту смерті композитора В. Івасюка». Чим це пояснити? Можливо, уже тоді комусь було відомо, де він і що з ним трапилося? Інакше чому пошуки припинили 11 травня, якщо тіло знайшли тільки 18-го. До того ж тіло, зняте з петлі, не мало ознак розкладання й розбухання. Слід від петлі був свіжий.► Дружина поета Ростислава Братуня Неоніла, які були близькими друзями Володимира, в одному з інтерв'ю розповіла, як відбувалося впізнання. У морг вона пішла разом з матір'ю композитора. Приміщення було погано освітлене. Софії Іванівні, що глянула на тіло, стало недобре. Сина вона впізнала лише за шрамом після видалення апендициту й родимці на спині. Впізнати його було практично неможливо: обличчя знівечене, без очей, поламані пальці й все тіло в синцях. Але, незважаючи на це, слідчі завзято відпрацьовували версію про «самоповєшаніє», відкидаючи в сторону всі інші.► Незважаючи на величезну популярність композитора в народі, компартійна влада у Львові намагалася всіляко перешкоджати його похованню на Личаківському цвинтарі (один партійний керівник прямо в обкомі заявив: «Викиньте Івасюка на задвірки!») Але після тривалих переговорів з родичами міськком партії все-таки дав дозвіл поховати видатного композитора на Личаківському кладовищі. Його другу, поету Ростиславу Братуню наполегливо порекомендували не ходити на похорон. Ростислав Андрійович не міг виконати цю вказівку, і наступного дня виголосив промову над могилою друга. Цього було досить, щоб його зняли з посади голови правління Львівської організації спілки письменників. На довгі роки поет Ростислав Братунь був приречений писати «у стіл».► На похорон Володимира Івасюка прийшли більше десяти тисяч чоловік. Труну несли на руках до самого цвинтаря. Символічно, що цей день прийшовся на 22 травня - дату, коли тіло Тараса Шевченко було перевезено із Петербурга в Канів. Похорони композитора перетворилися на справжню демонстрацію. На могилі були гори квітів і вінків, які міліція викинула в цей же день, а наступного - люди принесли їх іще більше. І так тривало протягом місяця. Це було свого роду актом громадянської непокори. Про цю подію писали вірші й декламували на могилі Івасюка, а також розклеювали на будинках і деревах. Зміст всіх їх полягав у наступному: «Усіх нас не перевішаєте! Усіх не переб'єте!»► Мама Володимира, Софія Іванівна, звернулася до першого секретаря Львівського обкому Компартії України Добрика із проханням дозволити встановити пам'ятник на могилі сина. Але він розгнівався й вигнав її з кабінету. Незабаром хтось розтоптав і підпалив могилу композитора. Акти вандалізму ще неодноразово повторювалися.► Із секретного повідомлення агента «Сокола» у КДБ СРСР: «Серед львівської й київської інтелігенції ходять чутки про те, що нібито співробітники КДБ таємно вивезли Івасюка в ліс і повісили його».► Через 20 днів після виявлення трупа у львівських газетах з'явилася інформація: «Експертно-медична комісія встановила, що причиною смерті В. М. Івасюка є самоповішання». Але в матеріалах кримінальної справи за фактом загибелі композитора так і не з'явилося письмового висновку вищезгаданої комісії. За словами заступника прокурора Шевченківського району міста Львова Я. Гнатіва, який проводив слідство, висновок про самоповішання зроблений не комісією, а секретарем моргу, що виписав довідку про смерть. Незабаром з кабінету Гнатіва зник ремінь від плаща, на якому, за версією слідства, повісився Володимир.► З повідомлення агента «Сокола» у КДБ СРСР: «Наклеп на адресу співробітників КДБ із приводу загибелі Івасюка триває. Потрібний відповідний удар, щоб уникнути повної дискредитації львівських чекістів».► Відповідний удар нанесла партійна преса. Вона повідомила: «Івасюк був психічно хворий. В останні роки він переживав депресію й творчу кризу». Послужлива радянська преса оприлюднила документ, відповідно до якого, «Івасюк, як душевно хворий, перебував під наглядом кафедри психіатрії Львівського медінституту». Уже після розвалу Радянського Союзу з'ясувалося, що цей документ сфабрикували кегебісти.► Де ж все-таки перебував композитор між 24 квітня й 18 травня? Хто так по-звірячому над ним знущався? На це питання дотепер немає достовірної відповіді. Але людська поголоска завзято продовжувала повторювати про те, що до загибелі композитора причетне КДБ. Справа в тому, що були два свідки - закохана пара - які, нібито бачили, як «брали» Івасюка. Незабаром вони загинули загадковою смертю. Була й записка, що потрапила в руки батькові Володі, у якій говорилося, що його сина відвезли на автомобілі "Волга".А за два місяці до смерті Володимира викликали в КДБ для бесіди із приводу гонорарів, які він повинен був одержати за вихід своїх платівок у Канаді. Його переконували передати ці гроші в «Фонд миру» в обмін на дозвіл виїхати в Америку. Але Володю закордон не цікавив, і він відмовився від цієї пропозиції. Івасюк був відомий своєю принциповою національною позицією.► Ставши популярним у всьому Радянському Союзі, він завзято відмовлявся писати музику до російських текстів, говорячи, що він український композитор.У тому ж 1979 році радянська преса була переповнена хвалебних од Росії, присвячених святкуванню 325-річчя Переяславської угоди. Українські послужливі віршотворці писали: «Слава! Тебе прославляємо, рідна Росіє, за правду твою, за вірність твою, за братерську любов!» Ну хіба міг Івасюк писати музику на такі тексти? Влада ж очікувала, що Володимир, як і інші, віддасть данину Москві, адже він, улюблений композитор України, міг, як ніхто інший, вплинути «ідеологічно». Але Івасюк був безкомпромісним. Час минав, а він так нічого й не написав для прославлення горезвісного «возз'єднання». Замість того взявся за створення опери козацької доби.► Коли про загибель Івасюка довідався його друг і шанувальник творчості генерал-лейтенант Олексій Екімян, що працював у той час начальником карного розшуку Москви, то спробував з'ясувати справжню причину смерті композитора, але навіть йому не вдалося нічого довідатися. У версію самогубства він, природньо, не повірив. Цікава історія їхнього знайомства.► Екімян за покликанням був композитором, і досить талановитим. Він створив популярні в ті роки естрадні пісні «Снігопад», «Сонячний дощ», «Із чим зрівняти любов?». Коли в 70-х роках пісні Івасюка звучали по всьому Радянському Союзу, стало популярним писати пісні саме українською мовою. Завдяки Володимирові в ті часи написання гарної української пісні було стовідсотковим рецептом всесоюзної популярності. Так Екімян під впливом творчості Івасюка написав кілька популярних пісень українською мовою, бо вважав це запорукою того, що їх буде співати кожна домогосподарка по всьому Союзу.► А щоб відчути дух і українську мелодику вирішив познайомитися через Юрія Рибчінського з Володею, якого високо цінував. Награв свої мелодії, знайшов поетів, які писали тексти, і попросив, щоб Івасюк знайшов виконавця для них. Володимир був радий допомогти й порадив один з найкращих українських гуртів того часу - ВІА «Арніку». І вони записали в 1975 році маленький альбом із чотирьох пісень: «Сонячний дощ», «Вишнева сопілка», «Катерина» і «Довга дорога». Будучи вірменом, генерал-майор Екімян так перейнявся українською культурою, що коли в Києві відбувався запис цієї платівки, він приїхав на нього в українській вишиванці.Коли вбили Володимира Івасюка, влада намагалася заморочити людям голову, розпускаючи плітки й приховуючи факти, намагалася сховати сліди. А людей, які знали зайве або могли наблизитися до розгадки - усунути. За деякими даними, Олексій Екімян загинув у загадковій автокатастрофі через місяць після загибелі Івасюка...► Батько композитора, Михайло Григорович, у спогадах, присвячених синові, докладно розповідає про маловідомий факт із його біографії. Виявляється, Володя міг осліпнути ще з колиски. Коли він народився, йому, як і всім немовлятам, закапали очі ляпісом. Раптом дитина зайшлася в плачі, а по його щоках потекли чорні сльози. Виявилося, що медсестра переплутала розчин і ввела йому не 2%-у, а більш сильну концентрацію - 25%. Дитину врятувало лише те, що спрацював рефлекс, і він встиг прикрити повіки. Лікарі кицманської лікарні розгубилися. Проте дорога була кожна хвилина і Михайло Григорович уночі повіз сина в Чернівці. Там маляті надали професійну допомогу й сказали, що дитина народилася в сорочці.► Правда, нянька, Магдалина Порфиріївна Коделюк, що з'явилася у сім'ї Івасюків, коли Володі було два місяці, і яка виховувала потім Галину й Оксану (діти називали її другою мамою, вона прожила в їхній родині 45 років, до самої смерті), вважала той випадок знаком долі майбутнього композитора, що склалася трагічно.► Батько композитора так описує той епізод: «Розглядаю сина довго i жадiбно, очей не можу одвести. Шукаю у ньому своїх рис. Яке нiжне це дитинча. Гладжу теплою рукою його рожеве тiльце i не тямлюся з утiхи. Моя радiсть тьмянiє трохи вiд того, що по личку, уздовж носика, пропалено двi чорнi дорiжечки. Це краплi ляпiсу котилися з очей, залишаючи пiсля себе чорний слiд. У головi ворушиться думка, що син при своєму народженнi заплакав чорними сльозами. Менi страшно вiд цiєї думки, вiдмахуюсь вiд неї, мов од лютого шершня».► Цей випадок був як Божий знак, як провісник майбутнього зла, завданого за життя юнака людьми. Одні не сприймали його творчість, інші заздрили його славі, третіх дратувала його незалежність у судженнях та поведінці, а представників влади просто обурював той глибокий національний дух, притаманний його пісням, дух, що будив українство від заколисуючих дифірамбів офіціозної пропаганди, що уславляла штучну спільність - «радянський народ». І всі ці недоброзичливці, як могли, шкодили таланту. І зрештою досягли мети: композитора передчасно не стало.► Але навіть тоді заздрісники не могли заспокоїтися. На одному із з'їздів композиторів України, коли одна з делегаток вийшла на сцену й сказала: «Як шкода, що так рано з життя пішов Володимир Івасюк, «наша зіронька», «наша надія», то композитор Майборода голосно викрикнув: «Яка це зіронька - це наша ганьба!»► На відміну від тих людей, сам Володимир був доброзичливим, відкритим і щирим. Згадує народний артист України, засновник ансамблю «Смерічка» Левко Дутківський: «Володя умів радіти успіхам інших, він ніколи не заздрив, бо сам був незалежним, яскравим, неповторним талантом і професіоналом своєї справи, щирим другом, прекрасним хлопцем, який без вагань і власної вигоди міг прийти на допомогу, а тих, хто хоч раз у житті йому у чомусь допоміг, ніколи не забував, високо цінував і поважав».► У Володимира Івасюка були видатний батько й турботлива мати, дві улюблені молодші сестри, десятки друзів і сотні заздрісників. Увійшовши у вищу музичну еліту, він ніколи не входив у який-небудь клан. Автор найпопулярніших українських шлягерів не був навіть членом Спілки композиторів України. Усього 30 років було відпущено Івасюку, щоб стати Великим. Його життя обірвалося, немов натягнута струна - лунко і боляче, зненацька і якось нелогічно...► Коли Володі було 10 років, його ім'я вже гриміло на весь рідний Кицмань, в 15-ть - його популярність одержала чернівецьку прописку, в 20 років про нього говорила вже вся Україна, а ще рік по тому його прийняла Москва. «Червона рута» була визнана кращою піснею 1971-го, а «Водограй» - 1972 років. При Чернівецькій філармонії з'явився вокально-інструментальний ансамбль «Червона рута». У колектив прийшла випускниця музучилища Софія Ротару. Пісні двадцятип'ятирічного Івасюка вперше представляли Україну на фестивалі у Сопоті, і студент Львівської консерваторії став одним із найбільш популярних композиторів у країні.Смерть наздогнала Володю, коли він робив доленосний для себе перехід від музики естрадної до музики академічної. На жаль, пензель майстра так і завис у повітрі, а зниклі ноти його останніх робіт, немов згорілі рукописи гоголівської другої частини «Мертвих душ», назавжди пішли у невідомість.Після трагедії 1979 року майже десятиліття ім'я Володимира Івасюка на батьківщині було огорнуто мовчанням. І тільки в 1988-му чернівецьке телебачення програмою «Червона рута» прорвало завісу тиші, і почали з'являтися поодинокі статті, присвячені авторові знаменитої мелодії.► Всі ті десять років після смерті Івасюка львівська влада забороняла ставити на його могилі пам'ятник. Його все-таки встановили до 50-ї річниці від дня народження композитора, і відтоді пам'ятник уже тричі переніс акти вандалізму. Комусь дотепер не дає спокою його слава великого Українця.А його пісні, усій владі на зло, стали справжнім пам’ятником нерукотворним. Їх продовжують співати і дотепер...► P.S.Коли ми прохоили останнім шляхом Івасюка, провідниками були учитель географії СШ №41 і голова осередку «Молодого Руху» Брюховичів Любомир Войтович. Торік Любомир організував похід молоді Брюховичів місцями видатного композитора та присвятив йому сторінку газети «Шкільні вісті» СШ №41. Він розповідає, що після цього йому додому був дзвінок із погрозами: мовляв, якщо хочеш жити спокійно, не лізь, куди тобі не слід. Окрім того, коли декілька років тому мешканці Брюховичів установили пам’ятний камінь на місці трагедії, невдовзі хтось відбив на ньому хрест, зникли дерев’яний портрет і жовто-блакитний прапор...

Вы это видели?

Мне сказали, что не все видели это письмо. Я удивился, т. к. один очччень известный писатель с мировым именем сказал мне, что оно есть у всех писателей, как талисман. Я понял "талисман", как предостерегающий предмет от подобного попадания ВПРОСАК. Это разумно. У кого нет этого письма, возьмите себе на память, будет и ВАС предостерегать от капризов непредсказуемого будущего.

 

Церква свідків дпк живого ху---ла !

Священики Московського патріархату зневажили Героїв АТО!

Представники УПЦ Московського патріархату на чолі з предстоятелем Онуфрієм не піднялися під час урочистого засідання парламенту, коли Петро Порошенко зачитував імена героїв України.

Про це повідомляє кореспондент LB.ua.

Президент України під час засідання Верховної Ради повідомив, що звання Героя України під час Антитерористичної операції отримав 21 боєць, 10 з них — посмертно. Цей список зал зустрів оплесками, встали навіть іноземці.


МАККЕЙН: Путин — КГБешный аппаратчик, человек без души


Побывавший в Украине сенатор-республиканец США Джон Маккейн рассказал в «Атлантическом совете», (аналитическом центре в Вашингтоне) о Путине и заявил, что русские миллиарды позволят президенту Украины Виктору Януковичу оттянуть время наступления экономического кризиса, но не решат структурных, экономических и политических проблем Украины.

Маккейн отметил:


«Путин — это человек без души (This is not a man with a soul). Это КГБешный полковник-аппаратчик (This is a KGB apparatchik colonel), который взобрался на вершину сального столба (greasy pole). Нам надо понимать, с кем мы имеем дело. Считать, что Владимир Путин собирается сдать Украину Западу без борьбы и прибегнуть ко многим альтернативным решениям, было бы, по моему мнению, глупостью.

Путина поощряет президент Обама своими пустыми угрозами о красной линии по Сирии, в результате чего США потеряли доверие в мире.

Такое поведение президента Обамы накладывается на русское стремление к своего рода квази-имперскому доминированию над соседями. Эта новонайденная самоуверенность русских могла вырасти только из-за вакуума, возникшего в связи с отсутствием руководства администрацией президента Обамы в других частях мира, особенно в Сирии.

Все эти русские деньги в Украине не решат структурных, экономических и политических проблем в стране. В лучшем случае они отложат эти проблемы, а многие из них, вероятнее всего, усилят. По оценкам, президент Янукович купил себе около года, прежде чем Украина опять заглянет в дуло экономического кризиса.

Мысль о современной демократической Украине, которая принадлежит Европе, является наихудшим кошмаром для Путина, потому что в таком случае со временем русские граждане посмотрят на цветущую Украину и спросят: а почему у нас не так?

Я с коллегой-демократом Крисом Мерфи посетил Украину не для того, чтобы вмешиваться в ее внутренние дела или выступить в пользу какого-то одного лидера, группы или партии, но для того, чтобы поддержать мирные стремления всех украинцев и подтвердить их суверенное право определять будущее их независимого государства самостоятельно и свободно».

У МП зізнались що домалювали прихожан патріарха Кирила у Харкові

Як говориться - "Ти їм в очі плюй, а ані раса Божія іже єсі"

Фоторедактор наголосила, що домалювала прихожан свідомо: "Людей на площі на тому фото здавалося мало". Відредаговане фото Редактор "Фотолітопису Української православної церкви" Віолетта Магарит підтвердила, що свідомо відредагувала фото зустрічі харків'ян із патріархом Кирилом, удвічі збільшивши натовп на площі. Про це вона сказала сайту "Релігія в Україні". "Я, і ніхто інший, в тверезому розумі і при пам'яті редагувала це фото", - сказала Магарит. "Людей на площі на тому фото здавалося мало. Могло б зібратися і більше... Було б краще. Взагалі, я люблю красу. Намагаюся вдаліше кадрувати знімок, щоб не було "порубаних" голів, людей, коней", - додала редактор. Вона запевнила, що не може відкрити жодних "цікавих подробиць", і додала, що "маніпуляції на шляху до естетики і досконалості іноді необхідні". Як відомо, 7-8 травня голова Російської православної церкви патріарх Кирило відвідував Харків. Одним із заходів, проведених ним у ці дні, була літургія на центральній площі Свободи, яку й зафіксовано на фотографії. Після того, як фальсифікацію було викрито, фото з сайту видалили, одначе воно розійшлося інтернетом. УПЦ МП ще до проведення заходу анонсувала участь у спільній молитві ста тисяч вірних, а після нього правоохоронці оголосили, що на літургію прийшло сорок тисяч осіб.

http://tsn.ua/ukrayina/u-mp-ziznalis-scho-domalyuvali-prihozhan-partiarha-kirila-u-harkovi.html


4%, 1 голос

28%, 7 голосів

68%, 17 голосів
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Мочить хохлов в Интернете – есть такая работа

Слава (Russian Federetion): “Все укры – нация неполноценных, вместе с национальным символом Вурдалаком Шевченко”. Кто такие поллюцеры и кто их содержит...

Иной раз даже чувствуешь к ним что-то вроде сочувствия. Как представишь себе этот нудный, рутинный труд! Вот они садятся за свои компьютеры, заходят в Сеть, открывают “подшефные” сайты и начинают “общаться”. Цель “общения” проста – “мочить” оппонентов или идеи, которые те исповедуют, и, наоборот – “раскручивать” (по научному говоря, формировать позитивный имидж) того, на кого работаешь.

Конечно, некоторое время может это быть и интересно. А если заниматься этим изо дня в день? Невзирая на имеющиеся в такой работе элементы творчества, поливание грязью – оно и есть поливание грязью. Даже если называешь себя блогером или спамером, есть и другое слово, которое начинает все больше приживаться, – поллюцер (от английского pollute – загрязнять, замусоривать). Соответственно, то чем занимаешься, как его не облагораживай – pollution. И переводить не нужно.

При этом есть, так сказать, поллюцеры внутреннего потребления. Эти занимаются сугубо украинскими “разборками”, в зависимости от штабной приписки. Соответственно, “мочат” ту, которая “работает”, – “онания” или “профессора” – и, напротив, “раскручивают” своего, белого и пушистого заказчика. Но о них – в другой раз...

“Пишу вам, в ваш Бандерштат...”

Сегодняшняя история касается, так сказать, специалистов международного масштаба. Cайт УНИАН как один из лидеров среди новостийных Интернет-ресурсов давно стал “подшефным” для людей упомянутой профессии из одной очень соседней страны. Уровень литературного и политического мастерства, конечно, отличается, но функция одна – “мочить” “хохлов”, бандеровцев, “Юща”, а, в общем говоря, Украину и все, что дает ей возможность идентифицироваться как независимой стране. С образцами этого творчества каждый желающий может легко ознакомиться в комментариях практически под любой публикацией на тему украинско-российских взаимоотношений. Меняются ники, то есть псевдонимы “авторов”, адреса, регионы, откуда якобы пишутся комментарии. Неизменной остается лишь тональность, терминология и выводы – “хохлы крадут газ, “хохли – это бандеровцы”, “оранжоиды”, правит ими “оранжевая чума”, и скоро все они там, в своем Бандерштате, наконец загнутся.

Конечно, кто-то возьмется убеждать нас, что все это народное Интернет-творчество. Мол, граждане соседней свободной, демократической страны, возглавляемой самыми демократическими в мире президентом и премьером, выражают свою “обеспокоенность” и “озабоченность” судьбой практически родной им Украины. Однако достаточно потратить час-другой на анализ адресов, стилистики и типичных приемов этого “творчества”, чтобы убедиться, что это не так. Словесные штампы, своеобразная лексика и “уши”, которые периодически взлезают из таких “коментов”, безошибочно указывают, кто занимается этим “творчеством”.

И не так уже и важно, где сидят “авторы” – на Лубянке, где-то под Москвой или в российской глубинке (благо дело современные коммуникации дают для этого все возможности). Безразлично, и где именно они получают свой “гонорар” – непосредственно в “органах”, в бухгалтерии фирмы, которая формально не имеет никакого отношения к ним, или в PR-агентствах, которые работают на подряде. Важно лишь, что это не идейные “энтузиасты”-одиночки (из “любви к искусству” такую работу априори никто не потянет), а нацеленные на конкретный результат люди, технически и финансово обеспеченные, с четкой системой организации труда и продвинутой технической базой.

Как это делается

Следовательно, группа людей работает на “нашем” направлении. Кто-то сидит в “конторе”, кто-то, присматривая за ребенком, трудится дома, кто-то совмещает работу маркетолога или рекламиста с “комментированием”. У каждого – десяток-полтора постоянных ников, да еще, в зависимости от ситуации, можно сгенерировать их неограниченное количество.

Например, эдакий Filipppok... Пишет в стиле : “Автор статьи или идиот, или хорошо проплачен бандой Ющенко”.

А вот – просто “Слава”: “Вы типичные свидомые укрожлобы, страдающие от собственной втросортности. Все укры – нация неполноценных, вместе с презом Пчеловодом и нац. Символом Вурдалаком Шевченко”.

Вот – Serg : “Недавно здесь трех хохлов видел – рожи еще те... тупые... тупые...”

А еще бывают “Мститель”, «Циник», “Арий Зороастр”, “Капец Хохляндии” и много других. Сначала, где-то год назад, подписывались своими никами, но указывали при этом украинские города. Мы поставили идентификаторы, благодаря чему комент мог выглядеть приблизительно так: “Сергей, Луцк”, а дальше, в скобках, компьютер определял – “Russian Federation”.
Повозмущались, потом смирились и уже не придуривались с обратными, вроде бы украинскими, адресами.

“Подшефный” сайт (в данном случае – УНИАН) отслеживается нашими друзями-“поллюцерами” постоянно. Откровенно говоря, не знаем, мониторят они все публикации или нет, но, вне всяких сомнений, ключевыми являются слова типа “Медведев”, “Путин”, “Кремль”, “Россия”. Приемы, которыми наши “поллюцеры” ведут “полемику”, особым разнообразием не отличаются.

Одна категория комментаторов “мочит” в лоб. “Афтар – Вы балбес!» Более простой вариант: “Автор – мудак!” Или так: “Залезь обратно в свой схрон, чмо бандеровское”. Точка.

Другие, так сказать, косят под интеллигентов. И, соответственно, прибегают к историческим экскурсам, философским обобщениям, подводят под “комменты” мировоззренческую базу. Например, так: “ В ЕС примут Украину только вслед за Косово, а косовары в Европе нужны только, чтобы мыть посуду и гальюны. Эх, Вы, а рветесь в ту же ЭУРОПУ!» Или так: «Когда еще родится поколение с полноценным высшим образованием на украинском языке, глядишь, и индустрия рухнула. Так что все комментарии наркоманов от диктатуры украинского языка надо читать как диагноз. Все, кто втаптывает русский язык, пойдут на удобрения».

При этом один и тот же поллюцер применяет в «дискуссии» набор из нескольких ников, имея, таким образом, возможность для маневра. Например, если «дискуссия» при участии поллюцера-“интелектуала” зашла в нежелательное русло или аргументы оппонентов оказались более убедительными, поллюцер выходит “в эфир” от имени эдакого “жлоба”, набрасываясь с матерными словами на оппонента (типа того же “залезь в схрон...”) и, таким образом, срывает “дискуссию”.

Координируется ли работа поллюцеров? Судя по тому, что “линия партии” (Центра, как хотите это называйте), невзирая на все творческие отклонения, более-менее прослеживается, – да, координируется. Источники в российских PR-агентствах, знакомых с такими «подрядами», также подтверждают это. Координатор группы рассылает что-то вроде темников, известных в Украине с кучмовских времен. Ими “поллюцеры” и руководствуются, обеспечивая ту же “линию”. Это можно проследить на каждой теме, очевидно, определенной тамошним Центром как “важная и актуальная”.

Например, зимний газовый конфликт. Сначала “оттуда” пошли месиджи: ага, доигрались, бандеровцы (стилистические нюансы, конечно, варьировались), теперь позамерзаете там, в своем Бандерштате (Хохляндии и тому подобное). Когда стало понятно, что не позамерзаем, наверное, поступил новый “темник”, поскольку основным аргументом стало что-то вроде: “А, так вы еще и впрок себе наворовали?” Параллельно “разрабатывалась” тема – “Из-за вас вся Европа замерзнет”. Когда, в конечном итоге, удалось достичь договоренностей и газ пошел в Европу, в ход пошел тезис: “А заплатить за купленный газ вы все равно не сможете!” После того же, как стало видно, что таки “сможем”, аргументов не хватило, и тему, очевидно, согласно с новыми “темниками” решили присушить. Конечно – до определенного времени.

А вот ситуация с часами Патриарха Кирилла. После того, как в Интернете Патриарх засветился со своими часами стоимостью под 30 тысяч евро, “народные” комментаторы заорали: фальшивка, монтаж («Все это – жидобандеровский фотошоп и католический оптический обман»). Когда стало понятно, что не монтаж, пошел в ход тезис: “Дешевая китайская имитация, в действительности часы не такие дорогие”. Тезис оказался неубедительным. Поэтому, не исключено, Центр ее отозвал. Появилась другая: “Часы Патриарху подарили, так почему их не носить?» Тоже не очень убедительно, по крайней мере, на фоне гневного осуждения Патриархом роскоши во всех ее проявлениях в его публичных выступлениях в Киеве.
Вытащили другой тезис: “Так вы на своих святых отцов посмотрите” («Эй вы, шушера, повторяю свой вопрос – стоимость часов вашего хозяина, быстро, в студию!»). И пошло-поехало..

Ну, а когда напряжение спадает, так сказать, материал отработан, появляется, кто-то под ником из серии “простого как двери” пользователя из народа и подытоживает: «Чаво мусолить? Гавно вопрос». Значит, пошел на другую тему.

Как “казахи” Президенту Медведеву поддержку в Украине обеспечили

Кроме продуцирования “комментов”, у наших северо-восточных спамеров, или поллюцеров, есть еще одно задание – формировать общественное мнение с помощью Интернет-опросов. Как вы догадываетесь, это когда на каком-то сайте появляется вопрос вроде “поддерживаете ли вы действия России в газовом конфликте с Украиной?”... Здесь от спамера-поллюцера не требуется даже минимума интеллектуальных усилий: только отыщи нужную кнопку (“Да, поддерживаю.”) и нажимай на нее, пока твой голос будет засчитываться (в зависимости от степени защиты, это может быть и одно “да, поддерживаю”, а может и множество таких “да”).

На одном из опросов мы и “нарвались” на наших великорусских спамеро-поллюцеров.
12 августа на сайте УНИАН мы предложили нашим посетителям ответить на вопрос “Как Вы оцениваете заявление Медведева относительно Украины?” Интернет-пользователи могли выразить свою поддержку заявления (“Положительно, все правильно сказано” или “В целом положительно, хотя по форме это было грубовато”), его невосприятие (“Негативно, это очередная антиукраинская кампания” или “В целом негативно, хотя частично он прав”), или другую позицию (“Не читал и не смотрел”, “Не знаю”, “Мне безразлично”, “Свой вариант”).

Опрос был предложен поздно вечером. А уже на утро следующего дня мы увидели, что проголосовало почти 7 тысяч посетителей. При этом почти 80% участников опроса ответили: “Положительно, все правильно сказано”.
Мягко говоря, мы удивились такой позиции посетителей нашего сайта. Не первый день работая в Украине и зная реальные политические настроения людей, просто не поверили такой “единодушной” поддержке действий Кремля.
Что-то здесь не так.

Стали разбираться, что к чему.

Оказалось: практически все голоса (95%) в интересах позиции Кремля были получены с одного адреса – 212.116.245.54 “Пробили” по имеющимся базам данных. Оказалось, в. Казахстане.

Что бы это значило?

Можно допустить, что в этой стране, за три тысячи километров от Украины, политически образованную публику настолько волнуют украинско-российские отношения, что она практически круглосуточно сидит возле компьютера и активно голосует. Но почему тогда все тысячи политически активных казахов сидят на одном компьютере?

Выяснили, кому принадлежит ІР-адрес. Оказалось, рекламному агентству STYX &Leo Burnett с офисом в Алматы. Нашли телефон, дозвонились. Руководство агентства и специалисты IT-отдела были весьма удивлены нашему сообщению об их участии в голосовании. Нас заверили, что никто такими вещами не занимается, и, очевидно, их адрес использовали “в темную”. Признаться, особых сомнений в этом у нас нет, поскольку нужно быть очень недальновидным, чтобы фальсифицировать голосование с собственного компьютера. Тем более, технически нисколько не сложно “попользоваться” чужим ІР-адресом, сидя за тысячи километров. Я - не я и ручки не мои...

Значительно более реальным является другое: результаты голосования обеспечивают именно герои нашего сегодняшнего разговора. При этом, конечно, никто реально не нажимает на нужную кнопку тысячи раз – это делает так называемый “робот”: конкретному компьютеру с “портом приписки” в казахском сегменте Инета задается алгоритм голосования, и машина себе “голосует”. Кстати, с неплохой скоростью – три голоса в секунду.

Таки недаром ребята хлеб едят!

Что было делать? Можно было заблокировать суперактивный казахский IP-адрес. Но иногда, согласитесь, полезно предпринять не тот шаг, которого от тебя ожидают. Так сказать, действовать асимметрично. Решили провести эксперимент, к которым обычно не прибегаем. А именно: поменять местами варианты ответов и вынудить тем самым кремлевского “робота” работать против Президента Медведева. Заодно, думалось, проверим, насколько наши невидимые прокремлевские “друзья” внимательны. Не могут же они тупо сидеть все время возле компьютера и поминутно следить за “правильностью” голосования. Запустили, наверное, “робота” да и пьют себе кофе или гуляют где-то по сайтам с “клубничкой”. А следовательно, далеко не сразу заметят, когда что-то пойдет на по плану. Сделали даже ставки: по самому оптимистичному прогнозу, они должны были проснуться через полчаса, по самому пессимистичному – за два часа.
Откровенно признаемся, недооценили мы наших “друзей”.

Кремлевские “казахи” “перестроились” за 1 минуту 52 секунды. За это время “робот” быстренько переключился с кнопки, на которую он был запрограммирован (еще бы, теперь здесь стоял ответ “Негативно, это очередная антиукраинская кампания”), на другую, “правильную” кнопку, и с той же скоростью (три клика в секунду) стал молотить голоса в поддержку Медведева.
Все-таки нужно отдать им должное, недаром наши голосовальщики хлеб едят!

Еще некоторое время голосование на сайте продолжалось. Но оно после наших экспериментов, понятно, уже не отражало реального состояния общественного мнения. Потому мы прекратили его. Сегодня же, аннулировав все “накрутки”, которые были сделаны во время голосования, мы можем сообщить реальные результаты опроса по состоянию на вечер, 15 августа.
Итак, в голосовании приняло участие свыше 27 тысяч посетителей сайта УНИАН, 63% респондентов считают медведевское письмо к Ющенко продолжением антиукраинской кампании, а 25,9%, в противовес им, убеждены, что Президент России написал правильное послание. Именно такое соотношение является реальным отражением мнения посетителей сайта УНИАН.

Пользуясь случаем приносим свои извинения людям, которые в течение двух суток не могли видеть реальных результатов голосования. Мы получали довольно много звонков, СМС-сообщений с вопросами о том, не фальсифицируются ли кем-то результаты. Теперь у вас есть ответ и вы знаете, кто это делал.

Вот так оно, жить рядом с империей…

Какие выводы из этого можно сделать?
Во-первых, благородным с точки зрения Кремля делом, то есть “мочиловом” хохлов в Интернете, не просто занимается значительное количество людей. Они делают это системно, добросовестно и практически круглосуточно.

Во-вторых, так же можно сделать вывод: в известной мере они все-таки пытаются действовать осторожно, напролом не идут. Ведь, откровенно говоря, технически несложно использовать не казахский proxy-сервер, чтобы с него закидывать липовые голоса на сайт агентства, а наш, украинский. Но они этого не делают. Очевидно, опасаются, что здесь, в Украине, их можно будет быстрее вывести на чистую воду. Хорошо, есть хоть такие опасения.

И наконец, выводы, так сказать, более широкого характера.

Как говорит один известный политолог, нам, к сожалению, не повезло жить рядом с империей. Что бы мы не делали, она, пока существует, никогда не оставит нас в покое. Всеми способами, всеми частями тела, “хоть тушкой, хоть чучелом”, применяя все имеющиеся технические возможности, они будут совать нос в наши дела и добиваться того, чтобы мы в своем доме жили так, как они того желают. Интернет в этом сегодня играет особую роль. На Интернет-форумах в значительной мере формируется общественное мнение, производится позиция тех, кого зачисляют в группы влияния в социальной среде.
Потому, поставив на службу власти печатные и телевизионные ресурсы, они пришли в Интернет. Его возможности дают возможности уже не только для зомбирования россиян, но и для того, чтобы играть на нашей территории. И они играют.

Колоссальные ресурсы бросаются на то, чтобы создать впечатление, что миллионы российских Интернет-пользователей дружно поддерживают политику своей государственной власти и гневно осуждают тех, кто в Украине пытается отбиться от “дружбы” Кремля. Они пытаются убедить нас, что капитан из Рязанского десантного училища, учитель из Санкт-Петербурга, врач из Костромы, менеджер по продаже мыла из Иркутска живут исключительно тем, что восстанавливают сексуальную энергию за счет пропагандистской сублимации в спорах с украинскими визави. Все эти люди, мол, о ужас, мечут молнии в адрес тех, кто уничтожает русский язык в Украине или выгоняет российский флот из Севастополя, а при слове «Крым» вообще впадают в истерию, буйство.
Двадцать четыре часа на сутки они занимаются этим.

Что делать?

Признаться, у автора этих строк нет четкого и исчерпывающего ответа. Очевидно лишь то, что адекватность ответов в первую очередь зависит от нас, журналистов, политиков, политологов и политтехнологов, социологов, наконец, будем называть вещи своими именами, работников спецслужб, которые должны доказать, что эти службы у нас таки есть. Автор предлагает этот материал считать лишь началом разговора.

Вот и сейчас, можете не сомневаться, вы еще не дочитали эти строки до конца, а наш поллюцер сидит себе за тысячи километров и пишет комментарий якобы от вашего имени.
“Есть такая работа...”
Александр Харченко, главный редактор УНИАН (http://www.unian.net/rus/news/news-333114.html)

Про всемогутньго імператора від КДБ.

Я дякую всім хто так жваво відреагував на мою карикатуру до візиту П.Порошенка у США. Даю ще одну- історичну.

Хочу для себя кое-что прояснить. Или Фемен в Беларуси

Много писать не стану. В конце концов есть и другие дела. Суть вопроса вот в чем: приблизительно с начала 2000-х комментарии на новостных сайтах перестали быть индикатором общественного мнения. По одним версиям потому, что Интернет стал общедоступен для людей малоуспешных, которые нашли в нем возможность сублимировать. По другим - из-за появления различных платных комментаторов, слаженная работа которых превращает любой ресурс с либеральной политикой модерации в свалку говна, лишая, таким образом, обычных пользователей возможности чувствовать единство хотя бы в Интернете.

Итак, активистки ФЕМЕН провели весьма специфическую акцию у главка Белорусского КГБ, которая закончилась для гражданок Украины вывозом в лес, запугиванием и издевательствами, а для гражданки Австралии (телеоператора этой же организации) - депортацией в Литву.

Какие эмоции это у вас вызывает? Мне просто интересно.
                          



© Mike911 Рейтинг блогов

20%, 5 голосів

20%, 5 голосів

4%, 1 голос

56%, 14 голосів
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Внезапно...

В публикации Игоря Генгенрёдераhttp://igorhergenroether.tumblr.com/ задаётся вопрос, каким образом (благодаря чему или кому?) Путин прошёл на международное отделение юрфака ЛГУ? И вообще почему ему, при его средненьких отметках, пришла мысль поступать туда? 
Сын заводского охранника (затем работавшего слесарем) и санитарки, Владимир Путин рос в ленинградской коммунальной квартире, среди школьников успехами не выделялся, десятый класс окончил посредственно, с четвёрками и тройками в аттестате. И вдруг сразу после окончания школы, в 1970 году, поступил на юридический факультет Ленинградского государственного университета, на международное отделение, при конкурсе 40 (сорок!) человек на место. Между тем, по тогдашним правилам, на юридические факультеты принимались лишь люди с трудовым стажем не менее двух лет или отслужившие в армии. 
У Путина, выпускника школы, не должны были принять документы. Места в столь престижном отделении, как международное, заранее распределялись между детьми высокопоставленных родителей, между блатниками. Может быть, и у Путиных имелись влиятельные родственники? Будь это так, они не допустили бы, чтобы мать Путина работала санитаркой, выносила горшки. Влиятельная родня не потерпела бы этого из соображений престижа. Родственницу сделали бы, по крайней мере, сестрой-хозяйкой, и она выдавала бы бельё. 
Отвечая на этот вопрос Игорь Генгеррёдер приходит к неожиданному выводу о покровителе молодого Путина. Был весьма влиятельный человек, который Путина ориентировал и ему покровительствовал. Одиннадцати лет Путин стал заниматься в расположенной недалеко от его места жительства, на Каменном острове, Спортивной школе молодёжи, которая в 1964 году стала Школой высшего спортивного мастерства. Подобные заведения ещё в древней Элладе влекли неких страждущих. Где ещё, как не в таких школах, открывался глазу цвет юности? Именно тут суждено было Путину стать утончённо любимым. 
Его покровитель и сделал любимого студентом международного отделения юрфака. Пылавшее не один год чувство не остывало. Будучи второкурсником, Путин подъехал к университету на новеньком «запорожце», что в те времена являло собой нонсенс – ничем необъяснимый при учёте материальных условий семьи. Однако Владимир этот нонсенс объяснил: отец выиграл «запорожец» в лотерею. 
По окончании университета Путина приняли в московскую Высшую школу КГБ N 1, что уже удивления не вызывает, как и то, что выпускник названной школы получил место чиновника КГБ в братской ГДР, в Дрездене. Покровитель не умерял своих забот о любимом. В те времена служить в ГДР было материально гораздо выгоднее, нежели в любом из городов СССР. Но на работу за границей направлялись только женатые, и этим объясняется, что Путин, хранивший верность отношениям с другом, в тридцать один год женился (весьма поздно по тем временам).
Недавно Кремль опубликовал новое фото, на котором российский президент Путин на рыбалке вытаскивает из воды огромную 21-килограммовую щуку, рассказывает на страницах Der Spiegelобозреватель издания Ян Фляйшхауер. Но вот чего у Путина не отнять, продолжает журналист, так это его "любви выкладывать свои фото в интернет".

Путин любит фотографироваться с голым торсом

Иногда он позирует с оружием в руках или рядом с животными, увидеть которых можно разве что в зоопарке. Порой президент делает куда более опасные вещи и летает вместе со стерхами или погружается в батискафе на дно озера Байкал. Однако больше всего, подчеркивает Фляйшхауер, "российский лидер любит фотографироваться с голым торсом". "Всегда, когда позволяет погода, президент снимает с себя рубашку, - замечает журналист. - Так вот, подобные фотографии, на которых Путин стоит с голой грудью и демонстрирует развитую мускулатуру, есть и среди тех, что были отсняты во время рыбалки".

Так что же, задается вопросом автор, говорят все эти фотографии о сексуальной ориентации Путина? "Может быть, он гей?" Ведь обычно, говорится далее, подобные постановочные фото с переизбытком мужественности снимаются для постеров, которые гомосексуалисты вешают на стену у себя на кухне или в спальне. "То, что Путин утверждает, что он против гомосексуализма и категорически не приемлет его, вообще ничего не значит, - уверен автор. - Напротив. Гомофобия, ничем не отличаясь от других расстройств-фобий, зачастую оказывается глубоко укоренившимся страхом перед собственными подавляемыми влечениями". Это, подчеркивает Der Spiegel, известно из курса психологии. Причем, заключает автор, "чем сильнее этот страх, тем больше человек занимается тематикой, столь болезненно воспринимаемой им". Путин же, как известно, подписал закон о запрете пропаганды гомосексуализма в конце июня 2013 года.

Путин стоит с голой грудью

Вот, например, что писал Александр Литвиненко: "Оказалось, что Путина не взяли во внешнюю разведку из-за того, что было установлено, что он страдает педофилией. Как рассказали знающие люди, об этом его половом недуге узнали не сразу, а незадолго до окончания КАИ. Естественно, что времени на изучение Путина было недостаточно, а доложить на самый верх о том, что кадровики недосмотрели и в недрах советской разведки завелся педофил, руководство КАИ побоялось. Как принято в спецслужбах, под благовидным предлогом от командировки в ФРГ Путина отвели и вернули его туда откуда он прибыл - в Ленинградское УКГБ, как говорится, дело с концом.

Сразу же после того, как Путин был назначен директором ФСБ, он начал выискивать собранный на него в спецслужбах компромат и уничтожать его, тем самым готовя себя к будущему президентству. Понятно, что у директора ФСБ особых проблем с уничтожением компромата на самого себя не возникло. В то время Путиным были найдены в управлении собственной безопасности ФСБ видеозаписи, где чекистам удалось записать своего будущего шефа в то время когда он занимается сексом с несовершеннолетними мальчиками. Причем Путина записали в той же самой конспиративной квартире на улице Полянка, в которой был записан с двумя проститутками и Генеральный прокурор России Юрий Скуратов.

Позже, когда Путин по приказу Абрамовича снимал Скуратова с должности генерального прокурора, шантажируя и уговаривая его добровольно покинуть свой пост, он в сердцах пожаловался Скуратову, что его, Путина, тоже засняли в этой же самой койке, при этом он, правда, умолчал о том, что его чекисты поймали за занятием педофилией. О том, что Путин засветился в той же самой квартире на Полянке, Скуратов написал в своей книге «Вариант дракона» на страницах 153-154. Кроме этого, о видеозаписи Путина с мальчиками знал и расстрелянный у подъезда своего дома заместитель директора ФСБ генерал-полковник Анатолий Трофимов, который в узком кругу доверенных лиц частенько сокрушался о том, что ФСБ попало в руки к педофилам. О том, что Путин страдает половым извращением, за неделю до таинственной гибели писал и главный редактор газеты «Совершенно секретно» Артем Боровик". Известно, что стало с самим Литвиненко после этих заявлений. Перед смертью Литвиненко заявил, что его отравили по приказу Путина.

Сразу же после гибели Артема Боровика в СМИ было высказано предположение о том, что катастрофа не была несчастным случаем и что саботаж самолета организовали российские спецслужбы.
Дело в том, что Боровик в эти дни и недели активно собирал материал о детстве Путина, причем публикация этого материала должна была состояться 12 марта 2000 года, перед самыми президентскими выборами. Что же собирался опубликовать Боровик? Чем были так встревожены Путин и те, кто продвигал его к власти?

По материалам http://blog.i.ua/note/add/
Сторінки:
1
2
3
5
попередня
наступна