хочу сюда!
 

Галина

39 лет, рак, познакомится с парнем в возрасте 38-50 лет

Заметки с меткой «кгб»

СБУ - підрозділ КДБ СРСР? Про акцію, що відбулася.

Отже, акція відбулася.

Музика, яку я додав до цієї замітки, повинна нагадати те, про що багато хто з нас уже забули, а багато хто й не знав у своєму житті.

Акцію було розпочато 15 вересня близько 13-00 і завершено за пару годин.

Присутніх було, я б сказав, більше 100 точно. Різні ЗМІ називають кількість 100-200 осіб. Деякі учасники акції стверджують, що, рахуючи методом "по головах", визначили, що присутніх було приблизно втроє більш, ніж 100. Тобто, біля 300. 100 нараховано безпосередньо "по головах", потім співставлено розміри порахованої сукупності з розмірами скупчення присутніх загалом. Повідомлення таких джерел, як РІАНОВОСТІ, котрі кажуть про 50 осіб, слід вважати брехливими. Так само, як і неповні й тенденційні переліки організацій-учасниць, де зі зрозумілою метою акцент робиться на "нацыаналистических арганизацыях".

Насправді ж у підготовці та проведенні акції брали участь доволі різноманітні спільноти, від ліберально-демократичного "Нового громадянина" в особі Рибачука до "Свободи" Тягнибока. Сміливими та не без гумору витівками знову відзначилися активісти Громадянського руху "Відсіч", що з весни 2010 року перебуває у процесі самостворення і потроху доводить до свідомості розчарованих та збайдужілих співгромадян гасло: "Час дати відсіч!".

На особливу згадку заслуговують пристарілі люди з Київського товариства політв'язнів та жертв репресій, котрі на собі пізнали, що таке "порядок" по-чекістському та "дружба народів" по-імперському. Це багатолітні політв'язні Левко Лук'яненко, Степан Хмара, Василь Овсієнко, Євген Сверстюк та інші. Антидемократичні зміни в державі та чекістського штибду дії працівників СБУ проти дослідників історії України змусили їх, людей, що пам'ятають жахіття НКВД-КДБ, попри старість і неміч, знову встати і вийти до стін осоружної колись будівлі КДБ УРСР де останні роки містилася ніби СБУ. В останньому тепер важко бути впевненим. Бо слова та вчинки її нового керівника Хорошковського більше схожі на слова та вчинки слухняного підлеглого шефа похмурої та кривавої слави Луб'янки. Присутня демократична молодь тримала в руках  диски з записами розсекреченої "секретної інформації", за яку розпочато тиск на істориків. У той самий час колишні політв'язні говорили, що носіями "державної таємниці" про злочини НКВД-КДБ є вони самі.

Гасла акції прошу дивитися також на фото в моєму альбомі.

http://photo.i.ua/user/1429445/210034/

Загалом, хоч акція і спричинена сумними та зловісними подіями, в процесі її  проведення довелося чути й бачити не тільки знаки обурення громадян, а й чимало гумористичного, сатиричнного. Адже дурість, навіть коли це дурість владноможних і є небезпечною, не може не вилкикати сміху у нормальної людини.

Попри це, хочеться звернутися до тих громадян, що ще не зрозуміли, які часи настали в нашій країні. Це не та влада, яку можна було ігнорувати та спокійно жити, покладаючись на власні сили. Це не та політика, котрою можна не ціаквитися. Ця влада зі своєю політикою, зі своїми вимогами, прийде в кожен дім, до кожного підприємства. Вона претендує і на плоди нашої праці, і на те, щоб визначати, що ми маємо право знати про життя в країні, а що ні. Ця влада дала обіцянки керівництву сусідньої країни, і тепер нас і наших дітей будуть "інформувати" так, щоб ми за правду мали будь-яку брехню, вигідну Кремлю, та за благо вважали будь-яку забаганку Кремля навіть тоді, коли вона небезпечна для України і її громадян. На все, що не вигідно Кремлю, буде накладатися табу. В самій Росії є, як виявляється, чимало людей, не задоволених тим, що керівництво їхньої країни грається за їх рахунок у великодержавну геополітику. Але вони вже нічого не спроможні проти цього вдіяти! Ми ж не все ще втратили.

Хто ще спить, але кого не приваблює животіння бидла та прислуговування беззаконню - готуйтеся до активного громадянського спротиву! Небезпечно чекати, доки в нас буде віднято можливості чинити опір. Про те, як воно колись було, мала нагадати пісня.

Тепер не час на відсторонене споглядання подій. Час на активні дії. Час дати відсіч!






Про події, що спричинили цю акцію, написано тут.

Как выявить сексота?

Я думаю, что порядочным людям пора вспомнинать опыт советского времени...

Советские времена.
Группа туристов, отъезжающих в Италию, получает ценные указания от инструктора:

- Запишите несколько фраз на итальянском: "Как пройти в гостиницу? ",
"Сколько стоит лимонад? "...

Один из туристов:

- А как будет "Предоставьте мне политическое убежище"?

- А зачем это вам? - строго спрашивает другой мгновенно отреагировавший турист.

- А я просто хотел узнать, кто у нас в группе от КГБ.

Вот ссылка на ещё одну заметку по теме podmig

Український Мученик.

 Вбивство Івасюка....

18 травня 1979 року в Брюховецькому лісі поблизу міста Львова було знайдено повішений на дереві труп 30-літнього українського композитора Володимира Івасюка, автора відомих пісень «Червона рута», «Водограй», «Я піду в далекі гори», які були популярні й улюблені не тільки в Україні, а й по всьому Радянському Союзі. Під деревом валялася його порожня сумка (з неї зникли музичні партитури). На руці покійного залишилися годинник, у кишені лежали дрібні гроші...

Між датою зникнення й датою смерті Івасюка є загадковий проміжок часу. 24 квітня 1979 року Володимир пішов ранком на заняття в консерваторію. Близько 13.00 повернувся додому, взяв якісь ноти й знову пішов, сказавши, що буде через годину. Але більше він не повернувся. 26 квітня батьки, не дочекавшись сина, заявили про його зникнення в міліцію. Але дієвих заходів розпочато не було.

Володимира знайшли тільки 18 травня 1979 року: і то, не міліція, а випадковий солдат, що, наткнувся в лісі на напіввисячий-напівстоячий труп людини. Що цікаво, пошуки велися з 27 квітня до... 11 травня. Саме тоді була закрита справа №239, що чомусь мала назву «Пошукова справа по факту смерті композитора В. Івасюка». Чим це пояснити? Можливо, уже тоді комусь було відомо, де він і що з ним трапилося? Інакше чому пошуки припинили 11 травня, якщо тіло знайшли тільки 18-го. До того ж тіло, зняте з петлі, не мало ознак розкладання й розбухання. Слід від петлі був свіжий.

Дружина поета Ростислава Братуня Неоніла, які були близькими друзями Володимира, в одному з інтерв'ю розповіла, як відбувалося впізнання. У морг вона пішла разом з матір'ю композитора. Приміщення було погано освітлене. Софії Іванівні, що глянула на тіло, стало недобре. Сина вона впізнала лише за шрамом після видалення апендициту й родимці на спині. Впізнати його було практично неможливо: обличчя знівечене, без очей, поламані пальці й все тіло в синцях. Але, незважаючи на це, слідчі завзято відпрацьовували версію про «самоповєшаніє», відкидаючи в сторону всі інші.

Незважаючи на величезну популярність композитора в народі, компартійна влада у Львові намагалася всіляко перешкоджати його похованню на Личаківському цвинтарі (один партійний керівник прямо в обкомі заявив: «Викиньте Івасюка на задвірки!») Але після тривалих переговорів з родичами міськком партії все-таки дав дозвіл поховати видатного композитора на Личаківському кладовищі. Його другу, поету Ростиславу Братуню наполегливо порекомендували не ходити на похорон. Ростислав Андрійович не міг виконати цю вказівку, і наступного дня виголосив промову над могилою друга. Цього було досить, щоб його зняли з посади голови правління Львівської організації спілки письменників. На довгі роки поет Ростислав Братунь був приречений писати «у стіл».

На похорон Володимира Івасюка прийшли більше десяти тисяч чоловік. Труну несли на руках до самого цвинтаря. Символічно, що цей день прийшовся на 22 травня - дату, коли тіло Тараса Шевченко було перевезено із Петербурга в Канів. Похорони композитора перетворилися на справжню демонстрацію. На могилі були гори квітів і вінків, які міліція викинула в цей же день, а наступного - люди принесли їх іще більше. І так тривало протягом місяця. Це було свого роду актом громадянської непокори. Про цю подію писали вірші й декламували на могилі Івасюка, а також розклеювали на будинках і деревах. Зміст всіх їх полягав у наступному: «Усіх нас не перевішаєте! Усіх не переб'єте!»

Мама Володимира, Софія Іванівна, звернулася до першого секретаря Львівського обкому Компартії України Добрика із проханням дозволити встановити пам'ятник на могилі сина. Але він розгнівався й вигнав її з кабінету. Незабаром хтось розтоптав і підпалив могилу композитора. Акти вандалізму ще неодноразово повторювалися.

Із секретного повідомлення агента «Сокола» у КДБ СРСР: «Серед львівської й київської інтелігенції ходять чутки про те, що нібито співробітники КДБ таємно вивезли Івасюка в ліс і повісили його».

Через 20 днів після виявлення трупа у львівських газетах з'явилася інформація: «Експертно-медична комісія встановила, що причиною смерті В. М. Івасюка є самоповішання». Але в матеріалах кримінальної справи за фактом загибелі композитора так і не з'явилося письмового висновку вищезгаданої комісії. За словами заступника прокурора Шевченківського району міста Львова Я. Гнатіва, який проводив слідство, висновок про самоповішання зроблений не комісією, а секретарем моргу, що виписав довідку про смерть. Незабаром з кабінету Гнатіва зник ремінь від плаща, на якому, за версією слідства, повісився Володимир.

З повідомлення агента «Сокола» у КДБ СРСР: «Наклеп на адресу співробітників КДБ із приводу загибелі Івасюка триває. Потрібний відповідний удар, щоб уникнути повної дискредитації львівських чекістів».

Відповідний удар нанесла партійна преса. Вона повідомила: «Івасюк був психічно хворий. В останні роки він переживав депресію й творчу кризу». Послужлива радянська преса оприлюднила документ, відповідно до якого, «Івасюк, як душевно хворий, перебував під наглядом кафедри психіатрії Львівського медінституту». Уже після розвалу Радянського Союзу з'ясувалося, що цей документ сфабрикували кегебісти.

Де ж все-таки перебував композитор між 24 квітня й 18 травня? Хто так по-звірячому над ним знущався? На це питання дотепер немає достовірної відповіді. Але людська поголоска завзято продовжувала повторювати про те, що до загибелі композитора причетне КДБ. Справа в тому, що були два свідки - закохана пара - які, нібито бачили, як «брали» Івасюка. Незабаром вони загинули загадковою смертю. Була й записка, що потрапила в руки батькові Володі, у якій говорилося, що його сина відвезли на автомобілі "Волга".
А за два місяці до смерті Володимира викликали в КДБ для бесіди із приводу гонорарів, які він повинен був одержати за вихід своїх платівок у Канаді. Його переконували передати ці гроші в «Фонд миру» в обмін на дозвіл виїхати в Америку. Але Володю закордон не цікавив, і він відмовився від цієї пропозиції. Івасюк був відомий своєю принциповою національною позицією.

Ставши популярним у всьому Радянському Союзі, він завзято відмовлявся писати музику до російських текстів, говорячи, що він український композитор.
У тому ж 1979 році радянська преса була переповнена хвалебних од Росії, присвячених святкуванню 325-річчя Переяславської угоди. Українські послужливі віршотворці писали: «Слава! Тебе прославляємо, рідна Росіє, за правду твою, за вірність твою, за братерську любов!» Ну хіба міг Івасюк писати музику на такі тексти? Влада ж очікувала, що Володимир, як і інші, віддасть данину Москві, адже він, улюблений композитор України, міг, як ніхто інший, вплинути «ідеологічно». Але Івасюк був безкомпромісним. Час минав, а він так нічого й не написав для прославлення горезвісного «возз'єднання». Замість того взявся за створення опери козацької доби.

Коли про загибель Івасюка довідався його друг і шанувальник творчості генерал-лейтенант Олексій Екімян, що працював у той час начальником карного розшуку Москви, то спробував з'ясувати справжню причину смерті композитора, але навіть йому не вдалося нічого довідатися. У версію самогубства він, природньо, не повірив. Цікава історія їхнього знайомства.

Екімян за покликанням був композитором, і досить талановитим. Він створив популярні в ті роки естрадні пісні «Снігопад», «Сонячний дощ», «Із чим зрівняти любов?». Коли в 70-х роках пісні Івасюка звучали по всьому Радянському Союзу, стало популярним писати пісні саме українською мовою. Завдяки Володимирові в ті часи написання гарної української пісні було стовідсотковим рецептом всесоюзної популярності. Так Екімян під впливом творчості Івасюка написав кілька популярних пісень українською мовою, бо вважав це запорукою того, що їх буде співати кожна домогосподарка по всьому Союзу.

А щоб відчути дух і українську мелодику вирішив познайомитися через Юрія Рибчінського з Володею, якого високо цінував. Награв свої мелодії, знайшов поетів, які писали тексти, і попросив, щоб Івасюк знайшов виконавця для них. Володимир був радий допомогти й порадив один з найкращих українських гуртів того часу - ВІА «Арніку». І вони записали в 1975 році маленький альбом із чотирьох пісень: «Сонячний дощ», «Вишнева сопілка», «Катерина» і «Довга дорога». Будучи вірменом, генерал-майор Екімян так перейнявся українською культурою, що коли в Києві відбувався запис цієї платівки, він приїхав на нього в українській вишиванці.
Коли вбили Володимира Івасюка, влада намагалася заморочити людям голову, розпускаючи плітки й приховуючи факти, намагалася сховати сліди. А людей, які знали зайве або могли наблизитися до розгадки - усунути. За деякими даними, Олексій Екімян загинув у загадковій автокатастрофі через місяць після загибелі Івасюка...

Батько композитора, Михайло Григорович, у спогадах, присвячених синові, докладно розповідає про маловідомий факт із його біографії. Виявляється, Володя міг осліпнути ще з колиски. Коли він народився, йому, як і всім немовлятам, закапали очі ляпісом. Раптом дитина зайшлася в плачі, а по його щоках потекли чорні сльози. Виявилося, що медсестра переплутала розчин і ввела йому не 2%-у, а більш сильну концентрацію - 25%. Дитину врятувало лише те, що спрацював рефлекс, і він встиг прикрити повіки. Лікарі кицманської лікарні розгубилися. Проте дорога була кожна хвилина і Михайло Григорович уночі повіз сина в Чернівці. Там маляті надали професійну допомогу й сказали, що дитина народилася в сорочці.

Правда, нянька, Магдалина Порфиріївна Коделюк, що з'явилася у сім'ї Івасюків, коли Володі було два місяці, і яка виховувала потім Галину й Оксану (діти називали її другою мамою, вона прожила в їхній родині 45 років, до самої смерті), вважала той випадок знаком долі майбутнього композитора, що склалася трагічно.

Батько композитора так описує той епізод: «Розглядаю сина довго i жадiбно, очей не можу одвести. Шукаю у ньому своїх рис. Яке нiжне це дитинча. Гладжу теплою рукою його рожеве тiльце i не тямлюся з утiхи. Моя радiсть тьмянiє трохи вiд того, що по личку, уздовж носика, пропалено двi чорнi дорiжечки. Це краплi ляпiсу котилися з очей, залишаючи пiсля себе чорний слiд. У головi ворушиться думка, що син при своєму народженнi заплакав чорними сльозами. Менi страшно вiд цiєї думки, вiдмахуюсь вiд неї, мов од лютого шершня».

Цей випадок був як Божий знак, як провісник майбутнього зла, завданого за життя юнака людьми. Одні не сприймали його творчість, інші заздрили його славі, третіх дратувала його незалежність у судженнях та поведінці, а представників влади просто обурював той глибокий національний дух, притаманний його пісням, дух, що будив українство від заколисуючих дифірамбів офіціозної пропаганди, що уславляла штучну спільність - «радянський народ». І всі ці недоброзичливці, як могли, шкодили таланту. І зрештою досягли мети: композитора передчасно не стало.

Але навіть тоді заздрісники не могли заспокоїтися. На одному із з'їздів композиторів України, коли одна з делегаток вийшла на сцену й сказала: «Як шкода, що так рано з життя пішов Володимир Івасюк, «наша зіронька», «наша надія», то композитор Майборода голосно викрикнув: «Яка це зіронька - це наша ганьба!»

На відміну від тих людей, сам Володимир був доброзичливим, відкритим і щирим. Згадує народний артист України, засновник ансамблю «Смерічка» Левко Дутківський: «Володя умів радіти успіхам інших, він ніколи не заздрив, бо сам був незалежним, яскравим, неповторним талантом і професіоналом своєї справи, щирим другом, прекрасним хлопцем, який без вагань і власної вигоди міг прийти на допомогу, а тих, хто хоч раз у житті йому у чомусь допоміг, ніколи не забував, високо цінував і поважав».

У Володимира Івасюка були видатний батько й турботлива мати, дві улюблені молодші сестри, десятки друзів і сотні заздрісників. Увійшовши у вищу музичну еліту, він ніколи не входив у який-небудь клан. Автор найпопулярніших українських шлягерів не був навіть членом Спілки композиторів України. Усього 30 років було відпущено Івасюку, щоб стати Великим. Його життя обірвалося, немов натягнута струна - лунко і боляче, зненацька і якось нелогічно...

Коли Володі було 10 років, його ім'я вже гриміло на весь рідний Кицмань, в 15-ть - його популярність одержала чернівецьку прописку, в 20 років про нього говорила вже вся Україна, а ще рік по тому його прийняла Москва. «Червона рута» була визнана кращою піснею 1971-го, а «Водограй» - 1972 років. При Чернівецькій філармонії з'явився вокально-інструментальний ансамбль «Червона рута». У колектив прийшла випускниця музучилища Софія Ротару. Пісні двадцятип'ятирічного Івасюка вперше представляли Україну на фестивалі у Сопоті, і студент Львівської консерваторії став одним із найбільш популярних композиторів у країні.
Смерть наздогнала Володю, коли він робив доленосний для себе перехід від музики естрадної до музики академічної. На жаль, пензель майстра так і завис у повітрі, а зниклі ноти його останніх робіт, немов згорілі рукописи гоголівської другої частини «Мертвих душ», назавжди пішли у невідомість.
Після трагедії 1979 року майже десятиліття ім'я Володимира Івасюка на батьківщині було огорнуто мовчанням. І тільки в 1988-му чернівецьке телебачення програмою «Червона рута» прорвало завісу тиші, і почали з'являтися поодинокі статті, присвячені авторові знаменитої мелодії.

Всі ті десять років після смерті Івасюка львівська влада забороняла ставити на його могилі пам'ятник. Його все-таки встановили до 50-ї річниці від дня народження композитора, і відтоді пам'ятник уже тричі переніс акти вандалізму. Комусь дотепер не дає спокою його слава великого Українця.
А його пісні, усій владі на зло, стали справжнім пам’ятником нерукотворним. Їх продовжують співати і дотепер...

P.S.
Коли ми прохоили останнім шляхом Івасюка, провідниками були учитель географії СШ №41 і голова осередку «Молодого Руху» Брюховичів Любомир Войтович. Торік Любомир організував похід молоді Брюховичів місцями видатного композитора та присвятив йому сторінку газети «Шкільні вісті» СШ №41. Він розповідає, що після цього йому додому був дзвінок із погрозами: мовляв, якщо хочеш жити спокійно, не лізь, куди тобі не слід. Окрім того, коли декілька років тому мешканці Брюховичів установили пам’ятний камінь на місці трагедії, невдовзі хтось відбив на ньому хрест, зникли дерев’яний портрет і жовто-блакитний прапор...
Світлина: ✤ Вбивство Івасюка....► 18 травня 1979 року в Брюховецькому лісі поблизу міста Львова було знайдено повішений на дереві труп 30-літнього українського композитора Володимира Івасюка, автора відомих пісень «Червона рута», «Водограй», «Я піду в далекі гори», які були популярні й улюблені не тільки в Україні, а й по всьому Радянському Союзі. Під деревом валялася його порожня сумка (з неї зникли музичні партитури). На руці покійного залишилися годинник, у кишені лежали дрібні гроші...► Між датою зникнення й датою смерті Івасюка є загадковий проміжок часу. 24 квітня 1979 року Володимир пішов ранком на заняття в консерваторію. Близько 13.00 повернувся додому, взяв якісь ноти й знову пішов, сказавши, що буде через годину. Але більше він не повернувся. 26 квітня батьки, не дочекавшись сина, заявили про його зникнення в міліцію. Але дієвих заходів розпочато не було.► Володимира знайшли тільки 18 травня 1979 року: і то, не міліція, а випадковий солдат, що, наткнувся в лісі на напіввисячий-напівстоячий труп людини. Що цікаво, пошуки велися з 27 квітня до... 11 травня. Саме тоді була закрита справа №239, що чомусь мала назву «Пошукова справа по факту смерті композитора В. Івасюка». Чим це пояснити? Можливо, уже тоді комусь було відомо, де він і що з ним трапилося? Інакше чому пошуки припинили 11 травня, якщо тіло знайшли тільки 18-го. До того ж тіло, зняте з петлі, не мало ознак розкладання й розбухання. Слід від петлі був свіжий.► Дружина поета Ростислава Братуня Неоніла, які були близькими друзями Володимира, в одному з інтерв'ю розповіла, як відбувалося впізнання. У морг вона пішла разом з матір'ю композитора. Приміщення було погано освітлене. Софії Іванівні, що глянула на тіло, стало недобре. Сина вона впізнала лише за шрамом після видалення апендициту й родимці на спині. Впізнати його було практично неможливо: обличчя знівечене, без очей, поламані пальці й все тіло в синцях. Але, незважаючи на це, слідчі завзято відпрацьовували версію про «самоповєшаніє», відкидаючи в сторону всі інші.► Незважаючи на величезну популярність композитора в народі, компартійна влада у Львові намагалася всіляко перешкоджати його похованню на Личаківському цвинтарі (один партійний керівник прямо в обкомі заявив: «Викиньте Івасюка на задвірки!») Але після тривалих переговорів з родичами міськком партії все-таки дав дозвіл поховати видатного композитора на Личаківському кладовищі. Його другу, поету Ростиславу Братуню наполегливо порекомендували не ходити на похорон. Ростислав Андрійович не міг виконати цю вказівку, і наступного дня виголосив промову над могилою друга. Цього було досить, щоб його зняли з посади голови правління Львівської організації спілки письменників. На довгі роки поет Ростислав Братунь був приречений писати «у стіл».► На похорон Володимира Івасюка прийшли більше десяти тисяч чоловік. Труну несли на руках до самого цвинтаря. Символічно, що цей день прийшовся на 22 травня - дату, коли тіло Тараса Шевченко було перевезено із Петербурга в Канів. Похорони композитора перетворилися на справжню демонстрацію. На могилі були гори квітів і вінків, які міліція викинула в цей же день, а наступного - люди принесли їх іще більше. І так тривало протягом місяця. Це було свого роду актом громадянської непокори. Про цю подію писали вірші й декламували на могилі Івасюка, а також розклеювали на будинках і деревах. Зміст всіх їх полягав у наступному: «Усіх нас не перевішаєте! Усіх не переб'єте!»► Мама Володимира, Софія Іванівна, звернулася до першого секретаря Львівського обкому Компартії України Добрика із проханням дозволити встановити пам'ятник на могилі сина. Але він розгнівався й вигнав її з кабінету. Незабаром хтось розтоптав і підпалив могилу композитора. Акти вандалізму ще неодноразово повторювалися.► Із секретного повідомлення агента «Сокола» у КДБ СРСР: «Серед львівської й київської інтелігенції ходять чутки про те, що нібито співробітники КДБ таємно вивезли Івасюка в ліс і повісили його».► Через 20 днів після виявлення трупа у львівських газетах з'явилася інформація: «Експертно-медична комісія встановила, що причиною смерті В. М. Івасюка є самоповішання». Але в матеріалах кримінальної справи за фактом загибелі композитора так і не з'явилося письмового висновку вищезгаданої комісії. За словами заступника прокурора Шевченківського району міста Львова Я. Гнатіва, який проводив слідство, висновок про самоповішання зроблений не комісією, а секретарем моргу, що виписав довідку про смерть. Незабаром з кабінету Гнатіва зник ремінь від плаща, на якому, за версією слідства, повісився Володимир.► З повідомлення агента «Сокола» у КДБ СРСР: «Наклеп на адресу співробітників КДБ із приводу загибелі Івасюка триває. Потрібний відповідний удар, щоб уникнути повної дискредитації львівських чекістів».► Відповідний удар нанесла партійна преса. Вона повідомила: «Івасюк був психічно хворий. В останні роки він переживав депресію й творчу кризу». Послужлива радянська преса оприлюднила документ, відповідно до якого, «Івасюк, як душевно хворий, перебував під наглядом кафедри психіатрії Львівського медінституту». Уже після розвалу Радянського Союзу з'ясувалося, що цей документ сфабрикували кегебісти.► Де ж все-таки перебував композитор між 24 квітня й 18 травня? Хто так по-звірячому над ним знущався? На це питання дотепер немає достовірної відповіді. Але людська поголоска завзято продовжувала повторювати про те, що до загибелі композитора причетне КДБ. Справа в тому, що були два свідки - закохана пара - які, нібито бачили, як «брали» Івасюка. Незабаром вони загинули загадковою смертю. Була й записка, що потрапила в руки батькові Володі, у якій говорилося, що його сина відвезли на автомобілі "Волга".А за два місяці до смерті Володимира викликали в КДБ для бесіди із приводу гонорарів, які він повинен був одержати за вихід своїх платівок у Канаді. Його переконували передати ці гроші в «Фонд миру» в обмін на дозвіл виїхати в Америку. Але Володю закордон не цікавив, і він відмовився від цієї пропозиції. Івасюк був відомий своєю принциповою національною позицією.► Ставши популярним у всьому Радянському Союзі, він завзято відмовлявся писати музику до російських текстів, говорячи, що він український композитор.У тому ж 1979 році радянська преса була переповнена хвалебних од Росії, присвячених святкуванню 325-річчя Переяславської угоди. Українські послужливі віршотворці писали: «Слава! Тебе прославляємо, рідна Росіє, за правду твою, за вірність твою, за братерську любов!» Ну хіба міг Івасюк писати музику на такі тексти? Влада ж очікувала, що Володимир, як і інші, віддасть данину Москві, адже він, улюблений композитор України, міг, як ніхто інший, вплинути «ідеологічно». Але Івасюк був безкомпромісним. Час минав, а він так нічого й не написав для прославлення горезвісного «возз'єднання». Замість того взявся за створення опери козацької доби.► Коли про загибель Івасюка довідався його друг і шанувальник творчості генерал-лейтенант Олексій Екімян, що працював у той час начальником карного розшуку Москви, то спробував з'ясувати справжню причину смерті композитора, але навіть йому не вдалося нічого довідатися. У версію самогубства він, природньо, не повірив. Цікава історія їхнього знайомства.► Екімян за покликанням був композитором, і досить талановитим. Він створив популярні в ті роки естрадні пісні «Снігопад», «Сонячний дощ», «Із чим зрівняти любов?». Коли в 70-х роках пісні Івасюка звучали по всьому Радянському Союзу, стало популярним писати пісні саме українською мовою. Завдяки Володимирові в ті часи написання гарної української пісні було стовідсотковим рецептом всесоюзної популярності. Так Екімян під впливом творчості Івасюка написав кілька популярних пісень українською мовою, бо вважав це запорукою того, що їх буде співати кожна домогосподарка по всьому Союзу.► А щоб відчути дух і українську мелодику вирішив познайомитися через Юрія Рибчінського з Володею, якого високо цінував. Награв свої мелодії, знайшов поетів, які писали тексти, і попросив, щоб Івасюк знайшов виконавця для них. Володимир був радий допомогти й порадив один з найкращих українських гуртів того часу - ВІА «Арніку». І вони записали в 1975 році маленький альбом із чотирьох пісень: «Сонячний дощ», «Вишнева сопілка», «Катерина» і «Довга дорога». Будучи вірменом, генерал-майор Екімян так перейнявся українською культурою, що коли в Києві відбувався запис цієї платівки, він приїхав на нього в українській вишиванці.Коли вбили Володимира Івасюка, влада намагалася заморочити людям голову, розпускаючи плітки й приховуючи факти, намагалася сховати сліди. А людей, які знали зайве або могли наблизитися до розгадки - усунути. За деякими даними, Олексій Екімян загинув у загадковій автокатастрофі через місяць після загибелі Івасюка...► Батько композитора, Михайло Григорович, у спогадах, присвячених синові, докладно розповідає про маловідомий факт із його біографії. Виявляється, Володя міг осліпнути ще з колиски. Коли він народився, йому, як і всім немовлятам, закапали очі ляпісом. Раптом дитина зайшлася в плачі, а по його щоках потекли чорні сльози. Виявилося, що медсестра переплутала розчин і ввела йому не 2%-у, а більш сильну концентрацію - 25%. Дитину врятувало лише те, що спрацював рефлекс, і він встиг прикрити повіки. Лікарі кицманської лікарні розгубилися. Проте дорога була кожна хвилина і Михайло Григорович уночі повіз сина в Чернівці. Там маляті надали професійну допомогу й сказали, що дитина народилася в сорочці.► Правда, нянька, Магдалина Порфиріївна Коделюк, що з'явилася у сім'ї Івасюків, коли Володі було два місяці, і яка виховувала потім Галину й Оксану (діти називали її другою мамою, вона прожила в їхній родині 45 років, до самої смерті), вважала той випадок знаком долі майбутнього композитора, що склалася трагічно.► Батько композитора так описує той епізод: «Розглядаю сина довго i жадiбно, очей не можу одвести. Шукаю у ньому своїх рис. Яке нiжне це дитинча. Гладжу теплою рукою його рожеве тiльце i не тямлюся з утiхи. Моя радiсть тьмянiє трохи вiд того, що по личку, уздовж носика, пропалено двi чорнi дорiжечки. Це краплi ляпiсу котилися з очей, залишаючи пiсля себе чорний слiд. У головi ворушиться думка, що син при своєму народженнi заплакав чорними сльозами. Менi страшно вiд цiєї думки, вiдмахуюсь вiд неї, мов од лютого шершня».► Цей випадок був як Божий знак, як провісник майбутнього зла, завданого за життя юнака людьми. Одні не сприймали його творчість, інші заздрили його славі, третіх дратувала його незалежність у судженнях та поведінці, а представників влади просто обурював той глибокий національний дух, притаманний його пісням, дух, що будив українство від заколисуючих дифірамбів офіціозної пропаганди, що уславляла штучну спільність - «радянський народ». І всі ці недоброзичливці, як могли, шкодили таланту. І зрештою досягли мети: композитора передчасно не стало.► Але навіть тоді заздрісники не могли заспокоїтися. На одному із з'їздів композиторів України, коли одна з делегаток вийшла на сцену й сказала: «Як шкода, що так рано з життя пішов Володимир Івасюк, «наша зіронька», «наша надія», то композитор Майборода голосно викрикнув: «Яка це зіронька - це наша ганьба!»► На відміну від тих людей, сам Володимир був доброзичливим, відкритим і щирим. Згадує народний артист України, засновник ансамблю «Смерічка» Левко Дутківський: «Володя умів радіти успіхам інших, він ніколи не заздрив, бо сам був незалежним, яскравим, неповторним талантом і професіоналом своєї справи, щирим другом, прекрасним хлопцем, який без вагань і власної вигоди міг прийти на допомогу, а тих, хто хоч раз у житті йому у чомусь допоміг, ніколи не забував, високо цінував і поважав».► У Володимира Івасюка були видатний батько й турботлива мати, дві улюблені молодші сестри, десятки друзів і сотні заздрісників. Увійшовши у вищу музичну еліту, він ніколи не входив у який-небудь клан. Автор найпопулярніших українських шлягерів не був навіть членом Спілки композиторів України. Усього 30 років було відпущено Івасюку, щоб стати Великим. Його життя обірвалося, немов натягнута струна - лунко і боляче, зненацька і якось нелогічно...► Коли Володі було 10 років, його ім'я вже гриміло на весь рідний Кицмань, в 15-ть - його популярність одержала чернівецьку прописку, в 20 років про нього говорила вже вся Україна, а ще рік по тому його прийняла Москва. «Червона рута» була визнана кращою піснею 1971-го, а «Водограй» - 1972 років. При Чернівецькій філармонії з'явився вокально-інструментальний ансамбль «Червона рута». У колектив прийшла випускниця музучилища Софія Ротару. Пісні двадцятип'ятирічного Івасюка вперше представляли Україну на фестивалі у Сопоті, і студент Львівської консерваторії став одним із найбільш популярних композиторів у країні.Смерть наздогнала Володю, коли він робив доленосний для себе перехід від музики естрадної до музики академічної. На жаль, пензель майстра так і завис у повітрі, а зниклі ноти його останніх робіт, немов згорілі рукописи гоголівської другої частини «Мертвих душ», назавжди пішли у невідомість.Після трагедії 1979 року майже десятиліття ім'я Володимира Івасюка на батьківщині було огорнуто мовчанням. І тільки в 1988-му чернівецьке телебачення програмою «Червона рута» прорвало завісу тиші, і почали з'являтися поодинокі статті, присвячені авторові знаменитої мелодії.► Всі ті десять років після смерті Івасюка львівська влада забороняла ставити на його могилі пам'ятник. Його все-таки встановили до 50-ї річниці від дня народження композитора, і відтоді пам'ятник уже тричі переніс акти вандалізму. Комусь дотепер не дає спокою його слава великого Українця.А його пісні, усій владі на зло, стали справжнім пам’ятником нерукотворним. Їх продовжують співати і дотепер...► P.S.Коли ми прохоили останнім шляхом Івасюка, провідниками були учитель географії СШ №41 і голова осередку «Молодого Руху» Брюховичів Любомир Войтович. Торік Любомир організував похід молоді Брюховичів місцями видатного композитора та присвятив йому сторінку газети «Шкільні вісті» СШ №41. Він розповідає, що після цього йому додому був дзвінок із погрозами: мовляв, якщо хочеш жити спокійно, не лізь, куди тобі не слід. Окрім того, коли декілька років тому мешканці Брюховичів установили пам’ятний камінь на місці трагедії, невдовзі хтось відбив на ньому хрест, зникли дерев’яний портрет і жовто-блакитний прапор...

Предатель?

Савелий в этом фильме играет того самого кгбиста (сексота) - http://blog.i.ua/user/1494975/545212/ Отец Видного московского адвоката Виктора Савельевича Крамарова подвел профессионализм. В 1937 году он по долгу службы защищал подсудимых на инсценированных НКВД процессах. Видимо, защищал слишком добросовестно - в 1938 году его адвокатская деятельность была расценена как антисоветская агитация. Под пытками он подписал признание. Срок - восемь лет. Лесоповал в Усвитлаге. Его сыну Савелию исполнилось тогда четыре года. Савелий Крамаров (биография)

Савелий жил с мамой Басей (Бенедиктой) Соломоновной в коммуналке. Жили трудно, едва сводили концы с концами. Чтобы не потерять работу, с мужем-политзаключенным Басе Соломоновне пришлось развестись - в те времена с осужденными жен разводили без слушания дела, сразу после объявления о разводе в "Вечерней Москве".

Виктор Савельевич отбыл срок полностью и в конце 40-х ненадолго вернулся в Москву - в последний раз. Баси Соломоновны тогда уже не было в живых. Сын его едва помнил, этот странный угрюмый человек с ввалившимися щеками показался ему чужим. Заговорили о матери. Он все понимал. "Когда я получил справку из Мосгорсуда о разводе, не поверил. Бася была самой верной женщиной на свете. Я молился за нее". Так Савелий узнал, что отец верит в Бога. Повзрослев, он и сам станет религиозным человеком и не откажется от веры ни тогда, когда заметит "хвост", выходя из синагоги, ни тогда, когда из-за "неправильной" религии его не пустят за границу.

После той встречи Савелий Крамаров с отцом больше не виделся. ВикторуСавельевичу нельзя было оставаться в Москве, он вернулся в Бийск, а в 50-м был осужден снова - по тому же делу.

Мама умерла, отец сидел. Савелий остался на попечении маминых братьев. Они решили, что племянник будет обедать у них поочередно, даже составили график. Немного денег присылал брат отца из Львова. Савелий ходил в обносках, мотался от одного дяди к другому, учился неважно. В свою комнату он пустил жить человека, который выращивал собак и варил для них жуткое пахучее варево. Постоялец платил ему гроши, но и они были не лишними.

В довершение всех бед выяснилось, что у мальчика туберкулез -  сказалось недоедание. Спустя много лет знаменитый артист Крамаров разыщет врача, вылечившего его, и войдет в его квартиру в Хайфе с огромным букетом и бутылкой коньяка...

Пришло время поступать в институт. Савелий мечтал о юридическом, но там наверняка тщательно изучали анкеты абитуриентов, и сыну врага народа рассчитывать было не на что. Решили подавать документы в лесотехнический. Его приняли.

Актерская жизнь началась для Савелия с самодеятельной студии "Первые  шаги" при ЦДРИ. Лесотехнический он вскоре бросил, поступил в ГИТИС. Первой серьезной работой Крамарова стал рассказ Василия Шукшина "Ванька, ты как здесь". Савелий сам инсценировал его, выступал с ним в  московском Театре миниатюр.

Вскоре Крамарова пригласили сниматься в кино. Его заметили после первого фильма, признали после второго - "Друг мой, Колька!", - и завертелась бурная жизнь.

Его снимали много. Он стал звездой. Только странная была эта звездность. Смешная дурашливая внешность и помогала, и мешала. Стоило появиться на экране его физиономии - и зритель готов смеяться. Подарок для режиссера! Можно не утруждать себя. И режиссеры не утруждались - снимали знаменитого комика как под копирку. Из тридцати с лишним своих фильмов сам Крамаров любил лишь несколько. В конце жизни он просил указать их в бронзовой книге на своем надгробии: "Друг мой, Колька!", "Неуловимые мстители", "Двенадцать стульев", "Джентльмены удачи", "Не  может быть", "Большая перемена"... Но в разгаре славы о плохом думать не хотелось. Он получил звание  заслуженного артиста РСФСР. Как-то в ответ  на вопрос о планах на будущее Савелий ответил: "Буду копить на  народного! И еще хочу найти себе умную интеллигентную подругу". С этим была проблема. В доме творчества актеров в Рузе он познакомился с чудесной девушкой, архитектором Машей, но их связь распалась. Его слава  росла, а донжуанский список все не складывался. Смех он вызывал, это безусловно. А вот нежные чувства... Маска недоумка приросла к лицу, девушкам казалось, что он и его герои - одно. Крамаров даже просил друзей познакомить его с женщиной своего круга.

Со временем снимать его стали меньше. Требовали покончить с религией, перестать бывать в синагоге. Не пустили в Мюнхен на Олимпийские игры. "У меня за три последних года было всего 12 съемочных дней. Наверное, здесь моя творческая жизнь кончилась..." Он думал об отъезде. Егопробовали отговаривать: - Где еще ты будешь так популярен, как здесь? - В Талмуде есть слова о евреях-странниках. Наверное, таким странником буду я...

Савелий подал документы на эмиграцию, на воссоединение с дядей из Львова, жившим в Израиле. Ему отказали, так как дядя не считался близким родственником. Но дело было совсем в другом. После отъезда Крамарова  Госкино пришлось бы снять с проката 34 фильма с его участием - огромные деньги! Пошли слухи, что его не снимают, потому что он оглупляет образ советского человека, и вообще он бросил искусство и перебирается к богатому дядюшке в Израиль. Савелий смеялся: "Богатый дядюшка... Пенсионер... Если удастся заехать к нему, постараюсь помочь хоть  чем-то". Речь шла о том самом дядюшке, который когда-то посылал деньги в Москву осиротевшему племяннику.

Путь в кино теперь был для Крамарова закрыт. Осталась одна отдушина - Театр отказников, программа "Кто последний? Я-за вами...". Театр особый. На подступах к нему люди в штатском проверяли паспорта у зрителей, идущих на спектакль. Савелий не оставлял попыток добиться разрешения на отъезд, написал письмо Рейгану "как артист артисту". В конце концов его отпустили.

Спустя несколько лет кинопираты привезли в Россию кассеты с фильмом "Москва на Гудзоне", там был прежний веселый боевой Савелий в роли, о которой в России он не мог и мечтать. Он играл сотрудника госбезопасности, "опекавшего" группу советских музыкантов. В одной из сцен он на коленях уговаривал нашего саксофониста не оставаться в Штатах. В конце фильма бывший кагэбэшник, ставший продавцом хот-догов, встречает своего бывшего подопечного.

Фильмы в которых Крамаров снялся в америке:

1
Любовный роман (1994) Love Affair ... Cable Officer
2
Русский бизнес (1993)  ... дядя Вася
3
Настя (1993)
4
Танго и Кэш (1989) Tango & Cash ... Car Owner
5
Красная жара (1988) Red Heat ... Gregor Moussorsky
6
Двойной агент (ТВ) (1987) Double Agent ... Yurgi
7
Домашняя война (1987) Morgan Stewart's Coming Home ... Ivan Vindikov
8
Вооружен и опасен (1986) Armed and Dangerous ... Olaf
9
Вэлери (сериал) (1986-1991) Valerie ... Nicholai
10
Космическая одиссея 2010 (1984) 2010 ... Dr. Vladimir Rudenko
11
Москва на Гудзоне (1984) Moscow on the Hudson ... Boris, KGB man

Вы это видели?

Мне сказали, что не все видели это письмо. Я удивился, т. к. один очччень известный писатель с мировым именем сказал мне, что оно есть у всех писателей, как талисман. Я понял "талисман", как предостерегающий предмет от подобного попадания ВПРОСАК. Это разумно. У кого нет этого письма, возьмите себе на память, будет и ВАС предостерегать от капризов непредсказуемого будущего.

 

Церква свідків дпк живого ху---ла !

Священики Московського патріархату зневажили Героїв АТО!

Представники УПЦ Московського патріархату на чолі з предстоятелем Онуфрієм не піднялися під час урочистого засідання парламенту, коли Петро Порошенко зачитував імена героїв України.

Про це повідомляє кореспондент LB.ua.

Президент України під час засідання Верховної Ради повідомив, що звання Героя України під час Антитерористичної операції отримав 21 боєць, 10 з них — посмертно. Цей список зал зустрів оплесками, встали навіть іноземці.


МАККЕЙН: Путин — КГБешный аппаратчик, человек без души


Побывавший в Украине сенатор-республиканец США Джон Маккейн рассказал в «Атлантическом совете», (аналитическом центре в Вашингтоне) о Путине и заявил, что русские миллиарды позволят президенту Украины Виктору Януковичу оттянуть время наступления экономического кризиса, но не решат структурных, экономических и политических проблем Украины.

Маккейн отметил:


«Путин — это человек без души (This is not a man with a soul). Это КГБешный полковник-аппаратчик (This is a KGB apparatchik colonel), который взобрался на вершину сального столба (greasy pole). Нам надо понимать, с кем мы имеем дело. Считать, что Владимир Путин собирается сдать Украину Западу без борьбы и прибегнуть ко многим альтернативным решениям, было бы, по моему мнению, глупостью.

Путина поощряет президент Обама своими пустыми угрозами о красной линии по Сирии, в результате чего США потеряли доверие в мире.

Такое поведение президента Обамы накладывается на русское стремление к своего рода квази-имперскому доминированию над соседями. Эта новонайденная самоуверенность русских могла вырасти только из-за вакуума, возникшего в связи с отсутствием руководства администрацией президента Обамы в других частях мира, особенно в Сирии.

Все эти русские деньги в Украине не решат структурных, экономических и политических проблем в стране. В лучшем случае они отложат эти проблемы, а многие из них, вероятнее всего, усилят. По оценкам, президент Янукович купил себе около года, прежде чем Украина опять заглянет в дуло экономического кризиса.

Мысль о современной демократической Украине, которая принадлежит Европе, является наихудшим кошмаром для Путина, потому что в таком случае со временем русские граждане посмотрят на цветущую Украину и спросят: а почему у нас не так?

Я с коллегой-демократом Крисом Мерфи посетил Украину не для того, чтобы вмешиваться в ее внутренние дела или выступить в пользу какого-то одного лидера, группы или партии, но для того, чтобы поддержать мирные стремления всех украинцев и подтвердить их суверенное право определять будущее их независимого государства самостоятельно и свободно».

У МП зізнались що домалювали прихожан патріарха Кирила у Харкові

Як говориться - "Ти їм в очі плюй, а ані раса Божія іже єсі"

Фоторедактор наголосила, що домалювала прихожан свідомо: "Людей на площі на тому фото здавалося мало". Відредаговане фото Редактор "Фотолітопису Української православної церкви" Віолетта Магарит підтвердила, що свідомо відредагувала фото зустрічі харків'ян із патріархом Кирилом, удвічі збільшивши натовп на площі. Про це вона сказала сайту "Релігія в Україні". "Я, і ніхто інший, в тверезому розумі і при пам'яті редагувала це фото", - сказала Магарит. "Людей на площі на тому фото здавалося мало. Могло б зібратися і більше... Було б краще. Взагалі, я люблю красу. Намагаюся вдаліше кадрувати знімок, щоб не було "порубаних" голів, людей, коней", - додала редактор. Вона запевнила, що не може відкрити жодних "цікавих подробиць", і додала, що "маніпуляції на шляху до естетики і досконалості іноді необхідні". Як відомо, 7-8 травня голова Російської православної церкви патріарх Кирило відвідував Харків. Одним із заходів, проведених ним у ці дні, була літургія на центральній площі Свободи, яку й зафіксовано на фотографії. Після того, як фальсифікацію було викрито, фото з сайту видалили, одначе воно розійшлося інтернетом. УПЦ МП ще до проведення заходу анонсувала участь у спільній молитві ста тисяч вірних, а після нього правоохоронці оголосили, що на літургію прийшло сорок тисяч осіб.

http://tsn.ua/ukrayina/u-mp-ziznalis-scho-domalyuvali-prihozhan-partiarha-kirila-u-harkovi.html


4%, 1 голос

28%, 7 голосов

68%, 17 голосов
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

4 вересня 1943 Сталін створив РПЦ МП ...

4 вересня 1943 Сталін створив РПЦ МП (раніше такої організації НЕ було) і призначив главпопом Сергія. Справжнім же керівником був Карпін, офіцер КДБ.  Як підрозділ спецслужб, ця організація проіснувала до кінця СРСР. Після серпневого путчу комісія ВС розкрила архіви КДБ, і оприлюднила ці дані, зокрема все керівництво РПЦ МП виявилося агентами КДБ. У тому числі і Рідігер (Алексій 2) - агент «Дроздов», Гундяєв (Кирило) - агент «Михайлов», і т.д ....

http://topsecretz.net/blog/religion/575.html

кагебістську машину запущено

"Хвиля політичних репресій вже перекидається з центру на місця, і те, що зараз робить по всій Україні теперішня бандитська партія влади – Партія регіонів – вже переходить будь-які межі". Про це заявив 28 лютого 2012 року на сесії Львівської обласної ради депутат від Всеукраїнського об'єднання "Свобода", голова ВО "Свобода" Олег Тягнибок. "Я хочу навести вам декілька прикладів, що зараз відбулося на Житомирщині, Полтавщині, в Київській області, і чого слід очікувати нам на Львівщині. У Полтавській області за статтею, за якою було засуджено Тимошенко, кілька днів тому засуджено сільського голову села Ковалівка Юрія Бублика, представника ВО "Свобода". Його було засуджено за злочин, який вчинив його попередник. Абсолютно сфабрикована кримінальна справа, зроблено все для того, щоби 3 роки отримав найрейтинговіший кандидат у депутати до Верховної Ради України по Полтавському району Полтавської області. У Київській області відбуваються зараз вибори міського голови м. Обухова. Вдумайтеся, який абсурд чиниться там у Києві. Зареєстрований кандидат від ВО "Свобода" – абсолютно рейтинговий, він має всі шанси перемогти; за відповідними вказівками влади, яку представляє Партія регіонів, до суду подається звернення про нібито "відсутність документів" на зареєстрованого вже кандидата. Виявляється, "регіонали" викрали папку з документами, і суд ухвалив рішення зняти кандидата з реєстрації – попри те, що цей кандидат вже був зареєстрований. Вдумайтеся, "Свобода " повідомляє про намір провести масові акції протесту, а місцевий суд забороняє на два тижні місцевому осередку проводити акції "у зв'язку з відомостями щодо суворих погодних умов". У Житомирі відбуваються вибори, а комісія не реєструє 40 спостерігачів від ВО "Свобода"... В Україні почалися політичні репресії, переслідування, тиск, відповідно, те саме перекинулося вже на Львів. Сьогодні всі депутати від "Свободи" зазнають політичних переслідувань. Є група у Львові із 76 чоловік, яка працює по всіх опозиціонерах. Відомий список вже усіх опозиціонерів, які мають хоч мінімальний стосунок до бізнесу, до якихось благодійних фондів, комерційних структур. Здійснюють перевірки їхніх дітей, родичів, прослуховують телефони, ведеться зовнішнє спостереження за депутатами. Я також хочу попередити всіх депутатів-опозиціонерів, особливо від ВО "Свобода": проти вас чинитимуть провокації, вам підкидатимуть гроші і наркотики, як було в кагебешні часи. Одних дискредитують, інших посадять, намагатимуться пересварити. Розмовляйте в кабінеті тільки в присутності когось іншого. Не ходіть поодинці, попередьте дітей, батьків, що за ними теж стежать і проти них теж чинитимуть провокації. Пам'ятайте, кагебістську машину запущено".

Прес-служба Всеукраїнського об'єднання "Свобода"

Стаття на цю тему http://www.svoboda.org.ua/dopysy/analityka/028079/

Страницы:
1
2
3
4
5
7
предыдущая
следующая