хочу сюда!
 

Галина

39 лет, рак, познакомится с парнем в возрасте 38-50 лет

Заметки с меткой «кгб»

Корпорация КГБ (2 часть из 2)

Ну кем бы был Янукович, если бы его не завербовало в своё время КГБ? Вот ролик тут по сети ходит, якобы его сокамерник рассказывает про славное прошлое Фёдорыча. Сорок три года отсидел человек. Вот и Витя мотал бы сейчас свой очередной срок на зоне. Если бы уже не убили за карточные долги.  А так сексот КГБ Витя стал миллиардером. Да ещё и президент в придачу.

А кем бы были все они? Все вот эти люди из власти. Большинство ведь из них типичные уголовники. Миллионы людей благодаря корпорации имеют то, что честно никогда бы не заработали.

Миллионы участников корпорации КГБ. Только в Украине. После 2004 года Украина могла бы развиваться как Польша после круглого стола. Медленно, но в сторону демократии, в сторону конкурентного бизнеса, в сторону нормальной политической системы. Миллионы бывших кагебешников не сели бы в тюрьму, сохранили бы награбленное, но за это отказались бы от власти.  Только проблема в том, что есть ещё внешний игрок. Это многомилионная корпорация КГБ в России. С сумасшедшими доходами, с огромной, ничем неограниченной властью. И для гебистской корпорации в России свободная успешная Украина, Грузия, Беларусь – это смертельная угроза. Вот если бы перечисленные страны были бы сегодня на уровне Польши, это уже была бы революционная ситуация в России. Потому что уже никакая пропаганда не смогла бы убедить россиян в необходимости диктатуры.

Уж больше двадцати лет прошло с развала Союза. Уже все преступления коммунистов известны. И все эти символы коммунизма стоят. Все эти улицы Ленина до сих пор на карте. А как это вообще возможно? Тем более после 2004 года? А потому что эта махина КГБ никуда не делась. Вся власть у мафии. И Членин символ их власти. Стоит Членин, значит народ на этой земле - опущенный.

А что даст вам вот этот единый кандидат. Ну был в Польше единый. Такой Валенса. Только вот выяснилось, что он был агентом. И что польский круглый стол оставил коммунистическую номенклатуру нелюстрированной, по сути оставил коммунистов у власти, что затормозило развитие Польши на десятилетие.

Ну будет у вас, украинцы, единый. А вы уверены что он вас не продаст?  Только кто за ним стоит? Какая у него идеология? Кто его сотоварищи?  В любом случае, систему будет ломать не единый, а народ. И только организованный народ может победить. И если народ будет в состоянии сломать систему, то он сделает это и без единого. А в состоянии ли народ? Как бы кому не хотелось тут и сейчас, система не уйдёт по мановению волшебной палочки.  Борьба еще предстоит.

      NarodnyeVesti

Корпорация КГБ (1 часть из 2)

Против украинцев воюет кагебешная корпорация, пронизывающая страну сверху донизу. Вот у нас статья была про Медведчука, агентурная кличка Соколовский. Вот его сорок лет назад завербовало КГБ и потом всю жизнь вело. Сколько у него должностей всяких было, докторская диссертация, награды - всё это благодаря КГБ. Это человек системы. И штука в том, что во власти других нет.

Вот каждый, в том числе Янукович, это люди завербованные КГБ, ведомые КГБ. Не народ выбрал Януковича и Лукашенко в президенты. Корпорация назначила их президентами. И всё их окружение, правительство, вся вот эта Партия Регионов, все коммунисты - это люди системы. Все судьи, все прокуроры, все ментовские начальники, СБУ в Украине, КГБ в Беларуси - это гигантская преступная группировка, захватившая власть в далёком семнадцатом году и само государство сделавшая орудием своих преступлений.

Адвокаты, журналисты, правозащитники - среди этих людей огромный процент сексотов. Потому что ведь не было никакой люстрации. Ни в 91-м не было, ни в 2004-ом. Система благополучно пережила эти кризисы. Все люди системы остались на своих местах.

Чтобы понять масштабы проникновения системы в общество можно посмотреть на страны, где систему сломали, частично или полностью. И где деятельность системы удалось вытащить на поверхность. Не полностью, конечно, потому что система заметала следы. Это, например, ГДР и, например, Болгария.

В последнее время публиковались статьи про Болгарию, в которых рассказывалось, что большинство финансистов, большинство предпринимателей, большинство священников, многие успешные политики, журналисты, юристы и прочее - это бывшие сотрудники КГБ. И поскольку не было люстрации, все эти люди остались, и Болгария сегодня самая нищая страна в ЕС. И болгары сегодня протестуют именно против этой недобитой системы.

В ГДР по самым скромным оценкам на Штази работало более трёх процентов населения. Но это цифра выведена на основе сохранившихся, не уничтоженных документов. Реальная цифра разумеется больше. От десяти до 16 (!) процентов. Такие цифры называют сами бывшие сотрудники Штази.

Вот сегодняшняя Украина. Страна, которая была и есть под властью КГБ уже несколько десятилетий. Страна пронизанная насквозь этой системой. Вот типичные методы КГБ:  Медведчук избил человека, светило несколько лет тюрьмы, вот и крючок для КГБ. Завербовали продвинули. Вы представляете себе сколько было завербовано и до сих пор вербуется людей?

Сорок пять миллионов украинцев. Сколько из них работает на корпорацию КГБ? Можно уверенно говорить, что 90% чиновников, судей, прокуроров,  ментовских начальников, сотрудников СБУ - это всё агентура КГБ. У КГБ есть огромная армия стукачей, практически все бандиты, бандитские группировки крышуются КГБ. Вот эти титушки - они тоже работают на КГБ. Большая часть генералов армии завербовано КГБ. Потому что генерал как правило ворует. А нельзя воровать и не быть завербованным КГБ.

     Продолжение следует.


Внезапно...

В публикации Игоря Генгенрёдераhttp://igorhergenroether.tumblr.com/ задаётся вопрос, каким образом (благодаря чему или кому?) Путин прошёл на международное отделение юрфака ЛГУ? И вообще почему ему, при его средненьких отметках, пришла мысль поступать туда? 
Сын заводского охранника (затем работавшего слесарем) и санитарки, Владимир Путин рос в ленинградской коммунальной квартире, среди школьников успехами не выделялся, десятый класс окончил посредственно, с четвёрками и тройками в аттестате. И вдруг сразу после окончания школы, в 1970 году, поступил на юридический факультет Ленинградского государственного университета, на международное отделение, при конкурсе 40 (сорок!) человек на место. Между тем, по тогдашним правилам, на юридические факультеты принимались лишь люди с трудовым стажем не менее двух лет или отслужившие в армии. 
У Путина, выпускника школы, не должны были принять документы. Места в столь престижном отделении, как международное, заранее распределялись между детьми высокопоставленных родителей, между блатниками. Может быть, и у Путиных имелись влиятельные родственники? Будь это так, они не допустили бы, чтобы мать Путина работала санитаркой, выносила горшки. Влиятельная родня не потерпела бы этого из соображений престижа. Родственницу сделали бы, по крайней мере, сестрой-хозяйкой, и она выдавала бы бельё. 
Отвечая на этот вопрос Игорь Генгеррёдер приходит к неожиданному выводу о покровителе молодого Путина. Был весьма влиятельный человек, который Путина ориентировал и ему покровительствовал. Одиннадцати лет Путин стал заниматься в расположенной недалеко от его места жительства, на Каменном острове, Спортивной школе молодёжи, которая в 1964 году стала Школой высшего спортивного мастерства. Подобные заведения ещё в древней Элладе влекли неких страждущих. Где ещё, как не в таких школах, открывался глазу цвет юности? Именно тут суждено было Путину стать утончённо любимым. 
Его покровитель и сделал любимого студентом международного отделения юрфака. Пылавшее не один год чувство не остывало. Будучи второкурсником, Путин подъехал к университету на новеньком «запорожце», что в те времена являло собой нонсенс – ничем необъяснимый при учёте материальных условий семьи. Однако Владимир этот нонсенс объяснил: отец выиграл «запорожец» в лотерею. 
По окончании университета Путина приняли в московскую Высшую школу КГБ N 1, что уже удивления не вызывает, как и то, что выпускник названной школы получил место чиновника КГБ в братской ГДР, в Дрездене. Покровитель не умерял своих забот о любимом. В те времена служить в ГДР было материально гораздо выгоднее, нежели в любом из городов СССР. Но на работу за границей направлялись только женатые, и этим объясняется, что Путин, хранивший верность отношениям с другом, в тридцать один год женился (весьма поздно по тем временам).
Недавно Кремль опубликовал новое фото, на котором российский президент Путин на рыбалке вытаскивает из воды огромную 21-килограммовую щуку, рассказывает на страницах Der Spiegelобозреватель издания Ян Фляйшхауер. Но вот чего у Путина не отнять, продолжает журналист, так это его "любви выкладывать свои фото в интернет".

Путин любит фотографироваться с голым торсом

Иногда он позирует с оружием в руках или рядом с животными, увидеть которых можно разве что в зоопарке. Порой президент делает куда более опасные вещи и летает вместе со стерхами или погружается в батискафе на дно озера Байкал. Однако больше всего, подчеркивает Фляйшхауер, "российский лидер любит фотографироваться с голым торсом". "Всегда, когда позволяет погода, президент снимает с себя рубашку, - замечает журналист. - Так вот, подобные фотографии, на которых Путин стоит с голой грудью и демонстрирует развитую мускулатуру, есть и среди тех, что были отсняты во время рыбалки".

Так что же, задается вопросом автор, говорят все эти фотографии о сексуальной ориентации Путина? "Может быть, он гей?" Ведь обычно, говорится далее, подобные постановочные фото с переизбытком мужественности снимаются для постеров, которые гомосексуалисты вешают на стену у себя на кухне или в спальне. "То, что Путин утверждает, что он против гомосексуализма и категорически не приемлет его, вообще ничего не значит, - уверен автор. - Напротив. Гомофобия, ничем не отличаясь от других расстройств-фобий, зачастую оказывается глубоко укоренившимся страхом перед собственными подавляемыми влечениями". Это, подчеркивает Der Spiegel, известно из курса психологии. Причем, заключает автор, "чем сильнее этот страх, тем больше человек занимается тематикой, столь болезненно воспринимаемой им". Путин же, как известно, подписал закон о запрете пропаганды гомосексуализма в конце июня 2013 года.

Путин стоит с голой грудью

Вот, например, что писал Александр Литвиненко: "Оказалось, что Путина не взяли во внешнюю разведку из-за того, что было установлено, что он страдает педофилией. Как рассказали знающие люди, об этом его половом недуге узнали не сразу, а незадолго до окончания КАИ. Естественно, что времени на изучение Путина было недостаточно, а доложить на самый верх о том, что кадровики недосмотрели и в недрах советской разведки завелся педофил, руководство КАИ побоялось. Как принято в спецслужбах, под благовидным предлогом от командировки в ФРГ Путина отвели и вернули его туда откуда он прибыл - в Ленинградское УКГБ, как говорится, дело с концом.

Сразу же после того, как Путин был назначен директором ФСБ, он начал выискивать собранный на него в спецслужбах компромат и уничтожать его, тем самым готовя себя к будущему президентству. Понятно, что у директора ФСБ особых проблем с уничтожением компромата на самого себя не возникло. В то время Путиным были найдены в управлении собственной безопасности ФСБ видеозаписи, где чекистам удалось записать своего будущего шефа в то время когда он занимается сексом с несовершеннолетними мальчиками. Причем Путина записали в той же самой конспиративной квартире на улице Полянка, в которой был записан с двумя проститутками и Генеральный прокурор России Юрий Скуратов.

Позже, когда Путин по приказу Абрамовича снимал Скуратова с должности генерального прокурора, шантажируя и уговаривая его добровольно покинуть свой пост, он в сердцах пожаловался Скуратову, что его, Путина, тоже засняли в этой же самой койке, при этом он, правда, умолчал о том, что его чекисты поймали за занятием педофилией. О том, что Путин засветился в той же самой квартире на Полянке, Скуратов написал в своей книге «Вариант дракона» на страницах 153-154. Кроме этого, о видеозаписи Путина с мальчиками знал и расстрелянный у подъезда своего дома заместитель директора ФСБ генерал-полковник Анатолий Трофимов, который в узком кругу доверенных лиц частенько сокрушался о том, что ФСБ попало в руки к педофилам. О том, что Путин страдает половым извращением, за неделю до таинственной гибели писал и главный редактор газеты «Совершенно секретно» Артем Боровик". Известно, что стало с самим Литвиненко после этих заявлений. Перед смертью Литвиненко заявил, что его отравили по приказу Путина.

Сразу же после гибели Артема Боровика в СМИ было высказано предположение о том, что катастрофа не была несчастным случаем и что саботаж самолета организовали российские спецслужбы.
Дело в том, что Боровик в эти дни и недели активно собирал материал о детстве Путина, причем публикация этого материала должна была состояться 12 марта 2000 года, перед самыми президентскими выборами. Что же собирался опубликовать Боровик? Чем были так встревожены Путин и те, кто продвигал его к власти?

По материалам http://blog.i.ua/note/add/

В ближайшее время Россию ждет большой террор

pu_sad
Путин сдулся. Что дальше? Ничего хорошего.

Итак, очевидно: украинская авантюра провалилась. Кашин правильно пишет, что Путин оказался в шахматной ситуации цугцванга, когда любой ход приводит к ухудшению позиции. Но сейчас – его очередь ходить.

Вторгаться в Украину он не станет, если не хочет получить партизанскую войну и новый Афганистан, ибо Запад точно будет вооружать украинцев. Не признать Донецко-Луганскую республику он не может, так как это противоречит всей его политической стратегии – какой же он после этого защитник «русского мира»? Признать и не вторгаться – тем более не может по тем же причинам, плюс угроза серьезных экономических санкций.

Скорее всего, он выберет второй вариант – непризнание как меньшее из трех зол. Сухой остаток: заполучил Крым и сделал из России страну-изгоя. Народ переменчив: политический капитал, который он получил благодаря присоединению Крыма, довольно быстро улетучится потому что испугался и сдал донецко-луганских братьев «бандеровцам». К тому же американцы, следуя меткому выражению Черчилля, «всегда поступают правильно, после того как испробуют все остальное». В данном случае они всерьез озаботились снижением цен на энергоносители, что в сочетаниями с санкциями за три-четыре года обвалит российскую экономику.

Но злорадствовать по поводу путинского фиаско не стоит, потому что оно ни на шаг не приблизит конец его режима. Скорее наоборот.

Этот режим, как теперь должно быть понятно всем, не уйдет демократическим путем. Он, как говорил покойный Березовский, может быть только свергнут – либо в результате народной революции, либо путем дворцового переворота. Соответственно в целях самосохранения режиму нужно контролировать две силы: народ, недовольный бедностью и коррупцией, и элиту, которая в результате украинской авантюры оказались отрезанной от Европы.

Серьезный политический провал лишь усиливает необходимость такого контроля.

Вспомним, как действовали предшественники Путина в ситуациях политического фиаско: они укрепляли режим личной власти, усиливали промывку мозгов, меняли старую, сытую элиту на новую, голодную, и развязывали репрессии в качестве профилактической меры.

Когда Сталин провалился с коллективизацией и вместо экономического подъема получил голод, главной угрозой для него стала партийная элита. Что он сделал? Развязал Большой террор. Председатель Мао, когда с крахом провалился «Большой скачок», устроил «Культурную революцию».

Также и Путин, украинский проект которого стал пирровой победой. Встав перед перспективой экономического упадка и недовольства в рядах владельцев офшорных авуаров, он может сделать только один ход – сталинский. Это не значит, что он устроит массовый террор, но он несомненно должен на порядок поднять уровень пропаганды, страха в обществе и культа своей личности. Иначе ему несдобровать. Это он может сделать только путем репрессий и смены элиты – той, которая вмести с ним «осваивала ресурс» на ту, которая под его руководством будет теперь грабить награбленное.

Впереди большие перемены.

Виктор Шендерович,
Россия

МАККЕЙН: Путин — КГБешный аппаратчик, человек без души


Побывавший в Украине сенатор-республиканец США Джон Маккейн рассказал в «Атлантическом совете», (аналитическом центре в Вашингтоне) о Путине и заявил, что русские миллиарды позволят президенту Украины Виктору Януковичу оттянуть время наступления экономического кризиса, но не решат структурных, экономических и политических проблем Украины.

Маккейн отметил:


«Путин — это человек без души (This is not a man with a soul). Это КГБешный полковник-аппаратчик (This is a KGB apparatchik colonel), который взобрался на вершину сального столба (greasy pole). Нам надо понимать, с кем мы имеем дело. Считать, что Владимир Путин собирается сдать Украину Западу без борьбы и прибегнуть ко многим альтернативным решениям, было бы, по моему мнению, глупостью.

Путина поощряет президент Обама своими пустыми угрозами о красной линии по Сирии, в результате чего США потеряли доверие в мире.

Такое поведение президента Обамы накладывается на русское стремление к своего рода квази-имперскому доминированию над соседями. Эта новонайденная самоуверенность русских могла вырасти только из-за вакуума, возникшего в связи с отсутствием руководства администрацией президента Обамы в других частях мира, особенно в Сирии.

Все эти русские деньги в Украине не решат структурных, экономических и политических проблем в стране. В лучшем случае они отложат эти проблемы, а многие из них, вероятнее всего, усилят. По оценкам, президент Янукович купил себе около года, прежде чем Украина опять заглянет в дуло экономического кризиса.

Мысль о современной демократической Украине, которая принадлежит Европе, является наихудшим кошмаром для Путина, потому что в таком случае со временем русские граждане посмотрят на цветущую Украину и спросят: а почему у нас не так?

Я с коллегой-демократом Крисом Мерфи посетил Украину не для того, чтобы вмешиваться в ее внутренние дела или выступить в пользу какого-то одного лидера, группы или партии, но для того, чтобы поддержать мирные стремления всех украинцев и подтвердить их суверенное право определять будущее их независимого государства самостоятельно и свободно».

Отрывок из лекции «Империи в истории»

Автор: современный российский историк Владимир Махнач.
Отрывок лекции взят из ЖЖ у sergeypilipenko в Владимир Махнач. О Владимире Путине

Любая империя — это не федерация. И никогда империя не будет лицемерно делать вид или на свою голову действительно считать, что все народы, попавшие в империю, равноправны. Нет, конечно, неравноправны. Одни благонадежны, у них большие права, а другие ненадежны, у них маленькие права.

Никакая империя не допустила бы ни на секунду мысли о том, что после всего происходившего в последние годы в Чечне там могут быть вообще какие-нибудь выборы и какие-нибудь права. Там могут быть только гарнизоны и виселицы! А вот в Дагестане — там права.

Если вы хорошо учились в школе, вам попадались в римской истории Самнитские войны. Инициативной стороной был Самн, а не Рим. Это город в Средней Италии, довольно недалеко от Рима, с населением, родственным населению Рима. Почему самниты нападали на Рим? Простая такая мысль — они боролись за свою независимость, да? Ничего подобного! Они обижались, что римляне затягивают предоставление им латинского гражданства. Вот цизальпинским галлам, которые даже и не италики, а галлы, кельты, дали и латинское гражданство, а потом и римское гражданство. А самнитам не давали, потому что они неблагонадежны. А те старые, верные союзники. Вот так создаются империи!

Когда я в первый раз в 1993 году публиковал первую редакцию своей империи под названием «Имперский маятник», я описал пример, который стоит привести сегодня. Я написал, что если бы Чечня объявила войну России по поводу того, что мы не предоставляем им гражданства, я бы считал, что с Россией всё в порядке, что её весь мир уважает!


Мой вывод - не дай нам Бог, чтобы Украина опять вернулась в состав Российской империи!

Публикация большая, советую форумчанам найти время и её почитать по ссылке вверху...

Агент КГБ-- Тереза


document.write('');

ТерезаНародный депутат от парламентской фракции Партии регионов Анна Герман намерена подать в суд на слушателя радио «Эра FM».

«Во время интерактивного общения один из дозвонившихся спросил Анну Герман о ее сотрудничестве с КГБ в качестве негласного сотрудника с агентурным псевдо «Тереза». Слушатель также спросил, каково настоящее имя Анны Герман».

Вместо ответа Герман пообещала выяснить личность радиослушателя и подать на него в суд, поскольку считает обнародованную в эфире информацию бездоказательной и порочащей ее достоинство.


Интересно, что в апреле 2011 года в СМИ появилась информация, что муж советника президента Анны Герман, Сергей Герман, работая консулом СССР в польском Гданьске мог быть агентом КГБ под псевдонимом «Андрей».

А еще ранее, весной 2008-го, в Сети был вброшен компромат на А.Герман — фотокопия рукописного согласия некоей Галины Стецив сотрудничать с КГБ и одного из донесений (вернее — доносов) агента «Терезы».

Компромат легитимизировал народный депутат-«нашеукраинец» Ярослав Кендзьор. Как стало известно, трудоустройством А.Герман (в девичестве Стецив) во Львове занимался лично руководитель львовского управления КГБ Станислав Иванович Малик. Агент «Тереза», согласно распространенной информации, «сдавала» лидеров РУХа и связанных с этим патриотическим движением активистов.

window.___gcfg = {lang: 'ru'}; (function() { var po = document.createElement('script'); po.type = 'text/javascript'; po.async = true; po.src = 'https://apis.google.com/js/plusone.js'; var s = document.getElementsByTagName('script')[0]; s.parentNode.insertBefore(po, s); })();


86%, 12 голосов

14%, 2 голоса
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

"Папа проснулась"

Предисловие Стран-ника. Этот завтрашний пост в "Кабачке Странника" , где я редакторствую, публикую сегодня, в День чекиста. Ибо!

Предисловие от Редактора.  Автор - не я. Автор, - "дорогой Ибрагим" - говоря геймерским языком, ушёл в "туман войны". По ряду организационно-технических причин, публикация этого поста в Кабачке не согласована с "публикатором" (хозяином того открытого ресурса, откуда она перепечатывается без изменений). Пан Публикатор, видите ли, тоже непоседа и странник и только сегодня, прибыв к своим баобабам, вышел на связь в Сеть. Возможные пожелания пана Публикатора пан Редактор удовлетворит на счёт "раз".


Предисловие Публикатора. Моя подборка старых постов из «Дневника дорогого Ибрагима», который был здесь, на блогах в 2005 году, практически, закончилась. Прежде чем удалить свой днев мой сослуживец в Косово дал еще один пост. Он резко контрастирует с его другими вещами, довольно несерьезными и отчасти, юмористическими. Мне кажется, очень хорошее окончание самопрезентации человека, который не один десяток лет отдал службе, и как я подозреваю, еще продолжает носить погоны. Субъективно, у господина полковника был талант к перу. Потому что папа проснулАСЬ.

В той, другой жизни, где всё проще, у папы есть дочка.
Маленький, пятилетний человечек, и папе кажется, что хоть он его не предаст. Никогда.
Папе просто хочется так думать. Так папе легче. Но это иллюзия, одна из многих.
Из почти пяти лет её короткой жизни, четыре года папа бегает с оружием по горам и лесам, на разных сторонах земного шарика. Так надо. Так надо всем, даже если эти "все" этого не понимают.
На самом деле, папа это делает намного дольше. Просто раньше у него не было дочки.
Говорят, если посмотреть на шарик из космоса, он голубого цвета. Папа никогда не смотрел на него из космоса.
"Папа, что ты мне в этот раз привезла из Африки?" (Анголы, Камбоджи, Конго, Гаити, Либерии, Кот д'Ивуара, Судана, Косово, Боснии, Словении, Македонии, Хорватии, Восточного Тимора и так до бесконечности...)
"Папа, ты проснулась?" - говорит папе дочка, теребя за руку.
Ей не понять, что папа только этой ночью "помылась" лежа. В ванной. Впервые за многие месяцы. Да и вообще "помылась".
"Проснулась" - это не из-за того, что папа голубой.
Папа вовсе не голубой. Папа за такое обращение может порвать. На куски порвать.
Папе для этого надо только дотянуться до того, кого надо порвать. Пусть одной рукой. Пусть даже левой. И папа порвёт, не сомневайтесь.
"Проснулась" - это потому, что дочка растёт среди баб.
"Среди баб" - это не осуждение, это констатация факта.
Вы спросите: Ну и что?
А то, что папа "проснулась".

Вчера папа разговаривал с дочкой по телефону.
Он рассказал ей сказку. Про злую волшебницу Бастинду.
По телефону с эхом и помехами.
Дочка решила, с детской определенностью, что папа - волшебниЦА...
Она еще раньше так решила, папа это знает.
Стать волшебником легко.
Для этого папа незаметно кладет себе на темя конфету. И складывает пахнущие оружейным маслом и порохом руки "лодочкой" перед лицом дочки. Дочка чувствует чужой, неприятный запах и морщит носик. Ну, нет у папы других рук!
Наивная детка полностью сосредотачивается на мозолистых руках, сложенных "лодочкой" у неё перед глазами.
Папа наклоняет голову, и конфета соскальзывает в подставленные ладони.
Дочка не успевает заметить падения, она видит лишь вкусную конфету, внезапно появившуюся в папиных руках.
В ладонях "волшебницы"...
В её жизни вообще нет волшебников, одни волшебницы.
Осудите папу, плюньте в него, киньте в него камень.

"Папа, чтобы я ночью не боялась, мама сказала, что Бастинда улетела далеко-далеко. Она не прилетела к тебе в Африку? Ты в безопасности?"
Конечно я в безопасности, что ты. Она не долетела. Так далеко не могут долететь даже злые волшебницы.
Туда, где папа, никто не долетит. Потому что там сбивают всё, что летает. Даже волшебниц.
Туда, где папа, можно добраться только "если надо". Не папе и не Бастинде.
"Если надо", папа куда угодно доберётся. Срывая ногти.
Спи, дочка.
"Папа, ты завтра позвонишь? Ты когда приедешь?"
Папа приедет, не волнуйся. И "наколдует" тебе ещё конфет. Ты еще не успеешь вырасти.
Или успеешь.
Так надо...
Жизнь, ты не права.

Адвокат Дьявола

- Слово предоставляется Истцу - произнёс секретарь Суда - Извольте, господин Святой Дух.
- Высший Суд! Мирохранители Локапалы! Господин председатель Брахма!
    В начале своего выступления, напомню, что мой клиент, Господь Саваоф, чьи интересы здесь и сейчас я представляю, создал весь этот Мир и всех этих людей, в чьём сознании Он и мир Его существует. Поэтому, Он является собственником всего перечисленного и волен распоряжаться своим имуществом по своему усмотрению. Вплоть до уничтожения.
    Также, Он дал рабам своим чёткие и строгие правила поведения и предупредил о мерах наказания за их нарушение. Поэтому, волен наказать их по всей строгости Закона Своего. Они были заблаговременно предупреждены и никто не может ссылаться на своё незнание, которое даже применительно к их, человеческим, законам не является причиной, освобождающей от ответственности.
    На протяжении всей истории своего существования люди нарушали все возможные запреты, богохульствовали, пренебрегали поклонением своему Творцу и массово поддавались соблазнам Врага рода человеческого – Дьявола.      Не дали устойчивого результата ни многочисленные чудеса, призванные вдохновить людей на истовое служение Господу, ни неоднократные показательные экзекуции как планетарного масштаба, так и в масштабах отдельно взятой страны или города. 
    На основании вышеизложенного и руководствуясь Законами Мироздания и Процессуальным кодексом Объединённого Пантеона Богов, от имени своего клиента прошу дать согласие на прекращение функционирования системы Земное Человечество в день 21.12.2012 г. Дата выбрана самими представителями так называемого человечества и поэтому является оптимальной и наиболее гуманной.
    Я закончил, о Высшие!

- Слово предоставляется Защите. Извольте, господин полковник.
- Прошу прощения, господин секретарь, но моё звание – подполковник.
- Прошу прощения встречно, но в Верхнем Мире Вы числитесь как полковник.
- Да какой такой полковник, господин секретарь?!
- Настоящий! – с улыбкой произнёс секретарь Суда.
- Похоже, Вы знакомы с современным земным фольклором. Ладно, не буду нудить. Ad rem!
    Высший Суд! Мирохранители Локапалы! Господин председатель Брахма!
От имени и по поручению моего клиента, Князя Тьмы, Несущего Свет, господина Люцифера, считаю своим долгом перед Истиной и Высшим Судом в целом согласиться с описанием ситуации, данным моим уважаемым оппонентом господином Святым Духом.
Но есть расхождения в деталях.
   Во-первых, обращаю внимание присутствующих, а так же воспринимающих из иных Сфер, что люди от момента их создания Истцом вели себя инертно и тупо, без всякого развития. И только операция моего клиента, известная как «Изгнание из Рая», лишившая их стойлового содержания, запустила развитие расы и реализацию лозунга «Плодитесь и размножайтесь!» не Словом, а делом. Причём, благодаря внедрённым в сознание человечества положительным мотивационным факторам (называемыми «соблазнами»), это - автоматизированные, самоподдерживающиеся процессы, не требующие никаких расходов на армию агитаторов, пропагандистов, «подгонял» и прочую бюрократию. Даже наоборот, иногда приходится процессы сдерживать, а результаты - «пропалывать». Методы же мотивации Истца, к нашему сожалению, построены исключительно на негативном мотивировании: страхе перед Гневом Господним и посмертным наказанием, стыду за греховные поступки перед Богом, перед служителями холдинга «Церковь» и перед коллегами по религиозной конфессии. Позитивное же мотивирование описано настолько расплывчато и столь отдалено и негарантированно, что не является стимулом для более-менее думающих людей. 
    Я полагаю, это доказывает субъективную незрелость Проекта Истца и Его склонность к авторитарному стилю и быстрым, но не продуманным в деталях и последствиях, решениям. Вспомните хотя бы эту шестидневную штурмовщину с созданием Мира! Так быстро можно войну выигрывать или на курорт ездить, но не дом строить. Тем более – Мир. 
   Во-вторых, к счастью для Проекта и его населения, господин Люцифер неоднократно пропатчил и апдейтил данный Проект, что привело к большей динамике развития Проекта и – главное - снизило вероятность самопроизвольного разрушения его. Это вызвало устойчивую ненависть к моему клиенту со стороны церковных клерков и клерикалов, опасающихся уменьшения своего влияния (и доходов) на кормящую их «паству» из-за снижения среднего уровня страха людей перед будущим.
    Рассуждая объективно, для блага Проекта в целом и человечества в частности, было бы целесообразно передать управление Проектом тому, кто лучше просчитывает последствия и более тонко и эффективно управляет. Но моего клиента интересуют не власть и слава, а успешное существование самого Проекта. Просто ему это интересно. Как людям «просто интересно» играть. Поэтому, господин Люцифер согласен продолжать осуществлять техническое и программное сопровождение Проекта при прежнем руководстве Господом Саваофом. Но категорически убеждён, что Проект вполне жизнеспособен, представляет несомненный научный и развлекательный интерес и не должен быть прекращён на данном историческом этапе. И хорошо бы поумерить активность церковников, уже просто-таки подрывающих основы уважения к самому Творцу.
   В-третьих, люди ведут себя так, а не иначе, только лишь потому, что именно такими создал их Истец Господь Саваоф. Как Он сам утверждает, по образу и подобию Своему. По-моему, у Его созданий имеется подходящая поговорка: «Нечего на зеркало пенять, коли рожа крива!»

- Я протестую, Ваша Высшесть! Это богохульство и подрывание устоев! – вскочил представитель Истца Св.Дух. – И почему это в Высшем Суде адвокатствует смертный человек, да ещё и атеист? А вы знаете, что этот смертный – служитель кровавой гэбни и убийца?!!
- Изыди на место или удалю из зала! – неожиданно плотная и холодная мысле-волна пришла от старенького дедушки Брахмы.

- Хотите ли что-нибудь сказать в ответ, господин Защитник? – спросил секретарь.
- Да, хочу, благодарю Вас! Так же благодарю моего уважаемого, коль скоро он выступает в таком уважаемом месте, оппонента за интересные вопросы и оживление моего, увы, скушного выступления.
    Итак, во-первых, здесь и сейчас слушается дело, напрямую касающееся самогО существования всего человечества. Кому, как не человеку, защищать его интересы?
   Во-вторых, лучше всего рассматривает божественные споры сознание, которое одинаково относится ко всем Богам. А это или бахай, или атеист.
   В-третьих, многовековой пропагандой церковников утверждается, что мой клиент является воплощением Зла и Врагом человечества. (Уж не буду развивать опровергающую это утверждение мысль о сопоставлении всего лишь двух фраз: «Я - часть той силы, что вечно хочет зла и вечно совершает благо» и «По плодам их узнаете их».) Итак, пусть Люцифер считается Злом.
   В-четвёртых, кто как не самая «демократичная и боголюбивая» страна, даже на деньгах печатающая «В Бога мы верим», назвала мою страну Империей Зла?
   В-пятых, пропагандой внешних и внутренних врагов СССР навеяно, что самое сосредоточение Зла в СССР – это КГБ.
Так кому же, как не офицеру самой ЗЛОбной организации Империи Зла быть адвокатом Воплощения Зла?
    Так что, мне не понятно почему столь очевидные даже для такой ничтожной сущности, как смертный человечишко, умозаключения вызывают такое БЕСконечное БЕСпокойство, граничащее с БЕСнованием, у такого святого и высокодуховного Святого Духа.
    И наконец, в-шестых, количество убитых мною во время боевых действий врагов (между прочим, вооружённых и старающихся опередить меня в моих трудах) не может сравниться с успехами Святой Инквизиции против мирных и беспомощных своих же граждан так называемого "еретичного хода мыслей".

    А теперь я хотел бы продолжить прерванное на третьем пункте выступление по теме.
    Итак, создав людей несовершенными Бог обязан либо утверждать, что в этом Его Замысел и – следовательно - не сетовать на людские грехи, либо признать, что Он не Всеведущ, как анонсировалось в предвыборной программе. А это уже из категории лжесвидетельствований. Вариант «не сетовать» кажется мне более канонічным. К тому же, он органично сочетается со следующим пунктом.
   В-четвёртых, даже если люди такие плохие, то Господь Саваоф обязан либо прощать их снова и снова, либо признать, что Его широко анонсированная Всемилостивость – ложь.
   В-пятых, неужели Всемогущий Господь не может исправить недостатки собственного Проекта не уничтожая сам Проект и его население?
   И в-шестых, если предположить, чисто умозрительно и на минутку, что таки не может, то неужели Всемудрейший Господь подвержен одному из смертных грехов – гордыне и это помешает Ему обратиться к такому признанному специалисту по незаметному решению тонких и деликатных дел, как мой клиент, господин Люцифер? Тем более, что представлять его Истцу нет нужды – всё-таки, любимейший и способнейший Ученик, когда-то.
   В случае Божественно-правильного решения Истца об отзыве своего иска на Конец Света и продолжению работы над Проектом, останется только восхититься действительно Божественной прозорливостью Господа Саваофа, действующего по принципу: «Воспитай ученика, чтобы потом было у кого учиться!»
    Я закончил, о Высшие!
........................................................................................................................................................................................
Когда утром сознание вернулось в тело, Сергей Петрович полежал несколько минут, не открывая глаза, чтобы не затереть воспоминания и перенести их из кэш-памяти в долговременную.

- Опять уснул в Верхний Мир - подумал подполковник в отставке - Но какой лукавый бес этот Св.Дух с его Господом Саваофом! Так бы и заграбастали весь мир… Для очередной «содомизации и гоморризации». Любят же эти Господа «ковровые бомбометания»!
Между прочим, "господин полковник", судя по препирательствам о звании, тебе всё ещё «свербит», что ты не дослужился до «полкана». Нехорошо это! Суета сует…
Ну, что ж, похоже, времени поработать над собственными недостатками ещё много. У каждого.

 А во дворе падал снег и дворник дядя Вася. (с)

Український Мученик.

 Вбивство Івасюка....

18 травня 1979 року в Брюховецькому лісі поблизу міста Львова було знайдено повішений на дереві труп 30-літнього українського композитора Володимира Івасюка, автора відомих пісень «Червона рута», «Водограй», «Я піду в далекі гори», які були популярні й улюблені не тільки в Україні, а й по всьому Радянському Союзі. Під деревом валялася його порожня сумка (з неї зникли музичні партитури). На руці покійного залишилися годинник, у кишені лежали дрібні гроші...

Між датою зникнення й датою смерті Івасюка є загадковий проміжок часу. 24 квітня 1979 року Володимир пішов ранком на заняття в консерваторію. Близько 13.00 повернувся додому, взяв якісь ноти й знову пішов, сказавши, що буде через годину. Але більше він не повернувся. 26 квітня батьки, не дочекавшись сина, заявили про його зникнення в міліцію. Але дієвих заходів розпочато не було.

Володимира знайшли тільки 18 травня 1979 року: і то, не міліція, а випадковий солдат, що, наткнувся в лісі на напіввисячий-напівстоячий труп людини. Що цікаво, пошуки велися з 27 квітня до... 11 травня. Саме тоді була закрита справа №239, що чомусь мала назву «Пошукова справа по факту смерті композитора В. Івасюка». Чим це пояснити? Можливо, уже тоді комусь було відомо, де він і що з ним трапилося? Інакше чому пошуки припинили 11 травня, якщо тіло знайшли тільки 18-го. До того ж тіло, зняте з петлі, не мало ознак розкладання й розбухання. Слід від петлі був свіжий.

Дружина поета Ростислава Братуня Неоніла, які були близькими друзями Володимира, в одному з інтерв'ю розповіла, як відбувалося впізнання. У морг вона пішла разом з матір'ю композитора. Приміщення було погано освітлене. Софії Іванівні, що глянула на тіло, стало недобре. Сина вона впізнала лише за шрамом після видалення апендициту й родимці на спині. Впізнати його було практично неможливо: обличчя знівечене, без очей, поламані пальці й все тіло в синцях. Але, незважаючи на це, слідчі завзято відпрацьовували версію про «самоповєшаніє», відкидаючи в сторону всі інші.

Незважаючи на величезну популярність композитора в народі, компартійна влада у Львові намагалася всіляко перешкоджати його похованню на Личаківському цвинтарі (один партійний керівник прямо в обкомі заявив: «Викиньте Івасюка на задвірки!») Але після тривалих переговорів з родичами міськком партії все-таки дав дозвіл поховати видатного композитора на Личаківському кладовищі. Його другу, поету Ростиславу Братуню наполегливо порекомендували не ходити на похорон. Ростислав Андрійович не міг виконати цю вказівку, і наступного дня виголосив промову над могилою друга. Цього було досить, щоб його зняли з посади голови правління Львівської організації спілки письменників. На довгі роки поет Ростислав Братунь був приречений писати «у стіл».

На похорон Володимира Івасюка прийшли більше десяти тисяч чоловік. Труну несли на руках до самого цвинтаря. Символічно, що цей день прийшовся на 22 травня - дату, коли тіло Тараса Шевченко було перевезено із Петербурга в Канів. Похорони композитора перетворилися на справжню демонстрацію. На могилі були гори квітів і вінків, які міліція викинула в цей же день, а наступного - люди принесли їх іще більше. І так тривало протягом місяця. Це було свого роду актом громадянської непокори. Про цю подію писали вірші й декламували на могилі Івасюка, а також розклеювали на будинках і деревах. Зміст всіх їх полягав у наступному: «Усіх нас не перевішаєте! Усіх не переб'єте!»

Мама Володимира, Софія Іванівна, звернулася до першого секретаря Львівського обкому Компартії України Добрика із проханням дозволити встановити пам'ятник на могилі сина. Але він розгнівався й вигнав її з кабінету. Незабаром хтось розтоптав і підпалив могилу композитора. Акти вандалізму ще неодноразово повторювалися.

Із секретного повідомлення агента «Сокола» у КДБ СРСР: «Серед львівської й київської інтелігенції ходять чутки про те, що нібито співробітники КДБ таємно вивезли Івасюка в ліс і повісили його».

Через 20 днів після виявлення трупа у львівських газетах з'явилася інформація: «Експертно-медична комісія встановила, що причиною смерті В. М. Івасюка є самоповішання». Але в матеріалах кримінальної справи за фактом загибелі композитора так і не з'явилося письмового висновку вищезгаданої комісії. За словами заступника прокурора Шевченківського району міста Львова Я. Гнатіва, який проводив слідство, висновок про самоповішання зроблений не комісією, а секретарем моргу, що виписав довідку про смерть. Незабаром з кабінету Гнатіва зник ремінь від плаща, на якому, за версією слідства, повісився Володимир.

З повідомлення агента «Сокола» у КДБ СРСР: «Наклеп на адресу співробітників КДБ із приводу загибелі Івасюка триває. Потрібний відповідний удар, щоб уникнути повної дискредитації львівських чекістів».

Відповідний удар нанесла партійна преса. Вона повідомила: «Івасюк був психічно хворий. В останні роки він переживав депресію й творчу кризу». Послужлива радянська преса оприлюднила документ, відповідно до якого, «Івасюк, як душевно хворий, перебував під наглядом кафедри психіатрії Львівського медінституту». Уже після розвалу Радянського Союзу з'ясувалося, що цей документ сфабрикували кегебісти.

Де ж все-таки перебував композитор між 24 квітня й 18 травня? Хто так по-звірячому над ним знущався? На це питання дотепер немає достовірної відповіді. Але людська поголоска завзято продовжувала повторювати про те, що до загибелі композитора причетне КДБ. Справа в тому, що були два свідки - закохана пара - які, нібито бачили, як «брали» Івасюка. Незабаром вони загинули загадковою смертю. Була й записка, що потрапила в руки батькові Володі, у якій говорилося, що його сина відвезли на автомобілі "Волга".
А за два місяці до смерті Володимира викликали в КДБ для бесіди із приводу гонорарів, які він повинен був одержати за вихід своїх платівок у Канаді. Його переконували передати ці гроші в «Фонд миру» в обмін на дозвіл виїхати в Америку. Але Володю закордон не цікавив, і він відмовився від цієї пропозиції. Івасюк був відомий своєю принциповою національною позицією.

Ставши популярним у всьому Радянському Союзі, він завзято відмовлявся писати музику до російських текстів, говорячи, що він український композитор.
У тому ж 1979 році радянська преса була переповнена хвалебних од Росії, присвячених святкуванню 325-річчя Переяславської угоди. Українські послужливі віршотворці писали: «Слава! Тебе прославляємо, рідна Росіє, за правду твою, за вірність твою, за братерську любов!» Ну хіба міг Івасюк писати музику на такі тексти? Влада ж очікувала, що Володимир, як і інші, віддасть данину Москві, адже він, улюблений композитор України, міг, як ніхто інший, вплинути «ідеологічно». Але Івасюк був безкомпромісним. Час минав, а він так нічого й не написав для прославлення горезвісного «возз'єднання». Замість того взявся за створення опери козацької доби.

Коли про загибель Івасюка довідався його друг і шанувальник творчості генерал-лейтенант Олексій Екімян, що працював у той час начальником карного розшуку Москви, то спробував з'ясувати справжню причину смерті композитора, але навіть йому не вдалося нічого довідатися. У версію самогубства він, природньо, не повірив. Цікава історія їхнього знайомства.

Екімян за покликанням був композитором, і досить талановитим. Він створив популярні в ті роки естрадні пісні «Снігопад», «Сонячний дощ», «Із чим зрівняти любов?». Коли в 70-х роках пісні Івасюка звучали по всьому Радянському Союзу, стало популярним писати пісні саме українською мовою. Завдяки Володимирові в ті часи написання гарної української пісні було стовідсотковим рецептом всесоюзної популярності. Так Екімян під впливом творчості Івасюка написав кілька популярних пісень українською мовою, бо вважав це запорукою того, що їх буде співати кожна домогосподарка по всьому Союзу.

А щоб відчути дух і українську мелодику вирішив познайомитися через Юрія Рибчінського з Володею, якого високо цінував. Награв свої мелодії, знайшов поетів, які писали тексти, і попросив, щоб Івасюк знайшов виконавця для них. Володимир був радий допомогти й порадив один з найкращих українських гуртів того часу - ВІА «Арніку». І вони записали в 1975 році маленький альбом із чотирьох пісень: «Сонячний дощ», «Вишнева сопілка», «Катерина» і «Довга дорога». Будучи вірменом, генерал-майор Екімян так перейнявся українською культурою, що коли в Києві відбувався запис цієї платівки, він приїхав на нього в українській вишиванці.
Коли вбили Володимира Івасюка, влада намагалася заморочити людям голову, розпускаючи плітки й приховуючи факти, намагалася сховати сліди. А людей, які знали зайве або могли наблизитися до розгадки - усунути. За деякими даними, Олексій Екімян загинув у загадковій автокатастрофі через місяць після загибелі Івасюка...

Батько композитора, Михайло Григорович, у спогадах, присвячених синові, докладно розповідає про маловідомий факт із його біографії. Виявляється, Володя міг осліпнути ще з колиски. Коли він народився, йому, як і всім немовлятам, закапали очі ляпісом. Раптом дитина зайшлася в плачі, а по його щоках потекли чорні сльози. Виявилося, що медсестра переплутала розчин і ввела йому не 2%-у, а більш сильну концентрацію - 25%. Дитину врятувало лише те, що спрацював рефлекс, і він встиг прикрити повіки. Лікарі кицманської лікарні розгубилися. Проте дорога була кожна хвилина і Михайло Григорович уночі повіз сина в Чернівці. Там маляті надали професійну допомогу й сказали, що дитина народилася в сорочці.

Правда, нянька, Магдалина Порфиріївна Коделюк, що з'явилася у сім'ї Івасюків, коли Володі було два місяці, і яка виховувала потім Галину й Оксану (діти називали її другою мамою, вона прожила в їхній родині 45 років, до самої смерті), вважала той випадок знаком долі майбутнього композитора, що склалася трагічно.

Батько композитора так описує той епізод: «Розглядаю сина довго i жадiбно, очей не можу одвести. Шукаю у ньому своїх рис. Яке нiжне це дитинча. Гладжу теплою рукою його рожеве тiльце i не тямлюся з утiхи. Моя радiсть тьмянiє трохи вiд того, що по личку, уздовж носика, пропалено двi чорнi дорiжечки. Це краплi ляпiсу котилися з очей, залишаючи пiсля себе чорний слiд. У головi ворушиться думка, що син при своєму народженнi заплакав чорними сльозами. Менi страшно вiд цiєї думки, вiдмахуюсь вiд неї, мов од лютого шершня».

Цей випадок був як Божий знак, як провісник майбутнього зла, завданого за життя юнака людьми. Одні не сприймали його творчість, інші заздрили його славі, третіх дратувала його незалежність у судженнях та поведінці, а представників влади просто обурював той глибокий національний дух, притаманний його пісням, дух, що будив українство від заколисуючих дифірамбів офіціозної пропаганди, що уславляла штучну спільність - «радянський народ». І всі ці недоброзичливці, як могли, шкодили таланту. І зрештою досягли мети: композитора передчасно не стало.

Але навіть тоді заздрісники не могли заспокоїтися. На одному із з'їздів композиторів України, коли одна з делегаток вийшла на сцену й сказала: «Як шкода, що так рано з життя пішов Володимир Івасюк, «наша зіронька», «наша надія», то композитор Майборода голосно викрикнув: «Яка це зіронька - це наша ганьба!»

На відміну від тих людей, сам Володимир був доброзичливим, відкритим і щирим. Згадує народний артист України, засновник ансамблю «Смерічка» Левко Дутківський: «Володя умів радіти успіхам інших, він ніколи не заздрив, бо сам був незалежним, яскравим, неповторним талантом і професіоналом своєї справи, щирим другом, прекрасним хлопцем, який без вагань і власної вигоди міг прийти на допомогу, а тих, хто хоч раз у житті йому у чомусь допоміг, ніколи не забував, високо цінував і поважав».

У Володимира Івасюка були видатний батько й турботлива мати, дві улюблені молодші сестри, десятки друзів і сотні заздрісників. Увійшовши у вищу музичну еліту, він ніколи не входив у який-небудь клан. Автор найпопулярніших українських шлягерів не був навіть членом Спілки композиторів України. Усього 30 років було відпущено Івасюку, щоб стати Великим. Його життя обірвалося, немов натягнута струна - лунко і боляче, зненацька і якось нелогічно...

Коли Володі було 10 років, його ім'я вже гриміло на весь рідний Кицмань, в 15-ть - його популярність одержала чернівецьку прописку, в 20 років про нього говорила вже вся Україна, а ще рік по тому його прийняла Москва. «Червона рута» була визнана кращою піснею 1971-го, а «Водограй» - 1972 років. При Чернівецькій філармонії з'явився вокально-інструментальний ансамбль «Червона рута». У колектив прийшла випускниця музучилища Софія Ротару. Пісні двадцятип'ятирічного Івасюка вперше представляли Україну на фестивалі у Сопоті, і студент Львівської консерваторії став одним із найбільш популярних композиторів у країні.
Смерть наздогнала Володю, коли він робив доленосний для себе перехід від музики естрадної до музики академічної. На жаль, пензель майстра так і завис у повітрі, а зниклі ноти його останніх робіт, немов згорілі рукописи гоголівської другої частини «Мертвих душ», назавжди пішли у невідомість.
Після трагедії 1979 року майже десятиліття ім'я Володимира Івасюка на батьківщині було огорнуто мовчанням. І тільки в 1988-му чернівецьке телебачення програмою «Червона рута» прорвало завісу тиші, і почали з'являтися поодинокі статті, присвячені авторові знаменитої мелодії.

Всі ті десять років після смерті Івасюка львівська влада забороняла ставити на його могилі пам'ятник. Його все-таки встановили до 50-ї річниці від дня народження композитора, і відтоді пам'ятник уже тричі переніс акти вандалізму. Комусь дотепер не дає спокою його слава великого Українця.
А його пісні, усій владі на зло, стали справжнім пам’ятником нерукотворним. Їх продовжують співати і дотепер...

P.S.
Коли ми прохоили останнім шляхом Івасюка, провідниками були учитель географії СШ №41 і голова осередку «Молодого Руху» Брюховичів Любомир Войтович. Торік Любомир організував похід молоді Брюховичів місцями видатного композитора та присвятив йому сторінку газети «Шкільні вісті» СШ №41. Він розповідає, що після цього йому додому був дзвінок із погрозами: мовляв, якщо хочеш жити спокійно, не лізь, куди тобі не слід. Окрім того, коли декілька років тому мешканці Брюховичів установили пам’ятний камінь на місці трагедії, невдовзі хтось відбив на ньому хрест, зникли дерев’яний портрет і жовто-блакитний прапор...
Світлина: ✤ Вбивство Івасюка....► 18 травня 1979 року в Брюховецькому лісі поблизу міста Львова було знайдено повішений на дереві труп 30-літнього українського композитора Володимира Івасюка, автора відомих пісень «Червона рута», «Водограй», «Я піду в далекі гори», які були популярні й улюблені не тільки в Україні, а й по всьому Радянському Союзі. Під деревом валялася його порожня сумка (з неї зникли музичні партитури). На руці покійного залишилися годинник, у кишені лежали дрібні гроші...► Між датою зникнення й датою смерті Івасюка є загадковий проміжок часу. 24 квітня 1979 року Володимир пішов ранком на заняття в консерваторію. Близько 13.00 повернувся додому, взяв якісь ноти й знову пішов, сказавши, що буде через годину. Але більше він не повернувся. 26 квітня батьки, не дочекавшись сина, заявили про його зникнення в міліцію. Але дієвих заходів розпочато не було.► Володимира знайшли тільки 18 травня 1979 року: і то, не міліція, а випадковий солдат, що, наткнувся в лісі на напіввисячий-напівстоячий труп людини. Що цікаво, пошуки велися з 27 квітня до... 11 травня. Саме тоді була закрита справа №239, що чомусь мала назву «Пошукова справа по факту смерті композитора В. Івасюка». Чим це пояснити? Можливо, уже тоді комусь було відомо, де він і що з ним трапилося? Інакше чому пошуки припинили 11 травня, якщо тіло знайшли тільки 18-го. До того ж тіло, зняте з петлі, не мало ознак розкладання й розбухання. Слід від петлі був свіжий.► Дружина поета Ростислава Братуня Неоніла, які були близькими друзями Володимира, в одному з інтерв'ю розповіла, як відбувалося впізнання. У морг вона пішла разом з матір'ю композитора. Приміщення було погано освітлене. Софії Іванівні, що глянула на тіло, стало недобре. Сина вона впізнала лише за шрамом після видалення апендициту й родимці на спині. Впізнати його було практично неможливо: обличчя знівечене, без очей, поламані пальці й все тіло в синцях. Але, незважаючи на це, слідчі завзято відпрацьовували версію про «самоповєшаніє», відкидаючи в сторону всі інші.► Незважаючи на величезну популярність композитора в народі, компартійна влада у Львові намагалася всіляко перешкоджати його похованню на Личаківському цвинтарі (один партійний керівник прямо в обкомі заявив: «Викиньте Івасюка на задвірки!») Але після тривалих переговорів з родичами міськком партії все-таки дав дозвіл поховати видатного композитора на Личаківському кладовищі. Його другу, поету Ростиславу Братуню наполегливо порекомендували не ходити на похорон. Ростислав Андрійович не міг виконати цю вказівку, і наступного дня виголосив промову над могилою друга. Цього було досить, щоб його зняли з посади голови правління Львівської організації спілки письменників. На довгі роки поет Ростислав Братунь був приречений писати «у стіл».► На похорон Володимира Івасюка прийшли більше десяти тисяч чоловік. Труну несли на руках до самого цвинтаря. Символічно, що цей день прийшовся на 22 травня - дату, коли тіло Тараса Шевченко було перевезено із Петербурга в Канів. Похорони композитора перетворилися на справжню демонстрацію. На могилі були гори квітів і вінків, які міліція викинула в цей же день, а наступного - люди принесли їх іще більше. І так тривало протягом місяця. Це було свого роду актом громадянської непокори. Про цю подію писали вірші й декламували на могилі Івасюка, а також розклеювали на будинках і деревах. Зміст всіх їх полягав у наступному: «Усіх нас не перевішаєте! Усіх не переб'єте!»► Мама Володимира, Софія Іванівна, звернулася до першого секретаря Львівського обкому Компартії України Добрика із проханням дозволити встановити пам'ятник на могилі сина. Але він розгнівався й вигнав її з кабінету. Незабаром хтось розтоптав і підпалив могилу композитора. Акти вандалізму ще неодноразово повторювалися.► Із секретного повідомлення агента «Сокола» у КДБ СРСР: «Серед львівської й київської інтелігенції ходять чутки про те, що нібито співробітники КДБ таємно вивезли Івасюка в ліс і повісили його».► Через 20 днів після виявлення трупа у львівських газетах з'явилася інформація: «Експертно-медична комісія встановила, що причиною смерті В. М. Івасюка є самоповішання». Але в матеріалах кримінальної справи за фактом загибелі композитора так і не з'явилося письмового висновку вищезгаданої комісії. За словами заступника прокурора Шевченківського району міста Львова Я. Гнатіва, який проводив слідство, висновок про самоповішання зроблений не комісією, а секретарем моргу, що виписав довідку про смерть. Незабаром з кабінету Гнатіва зник ремінь від плаща, на якому, за версією слідства, повісився Володимир.► З повідомлення агента «Сокола» у КДБ СРСР: «Наклеп на адресу співробітників КДБ із приводу загибелі Івасюка триває. Потрібний відповідний удар, щоб уникнути повної дискредитації львівських чекістів».► Відповідний удар нанесла партійна преса. Вона повідомила: «Івасюк був психічно хворий. В останні роки він переживав депресію й творчу кризу». Послужлива радянська преса оприлюднила документ, відповідно до якого, «Івасюк, як душевно хворий, перебував під наглядом кафедри психіатрії Львівського медінституту». Уже після розвалу Радянського Союзу з'ясувалося, що цей документ сфабрикували кегебісти.► Де ж все-таки перебував композитор між 24 квітня й 18 травня? Хто так по-звірячому над ним знущався? На це питання дотепер немає достовірної відповіді. Але людська поголоска завзято продовжувала повторювати про те, що до загибелі композитора причетне КДБ. Справа в тому, що були два свідки - закохана пара - які, нібито бачили, як «брали» Івасюка. Незабаром вони загинули загадковою смертю. Була й записка, що потрапила в руки батькові Володі, у якій говорилося, що його сина відвезли на автомобілі "Волга".А за два місяці до смерті Володимира викликали в КДБ для бесіди із приводу гонорарів, які він повинен був одержати за вихід своїх платівок у Канаді. Його переконували передати ці гроші в «Фонд миру» в обмін на дозвіл виїхати в Америку. Але Володю закордон не цікавив, і він відмовився від цієї пропозиції. Івасюк був відомий своєю принциповою національною позицією.► Ставши популярним у всьому Радянському Союзі, він завзято відмовлявся писати музику до російських текстів, говорячи, що він український композитор.У тому ж 1979 році радянська преса була переповнена хвалебних од Росії, присвячених святкуванню 325-річчя Переяславської угоди. Українські послужливі віршотворці писали: «Слава! Тебе прославляємо, рідна Росіє, за правду твою, за вірність твою, за братерську любов!» Ну хіба міг Івасюк писати музику на такі тексти? Влада ж очікувала, що Володимир, як і інші, віддасть данину Москві, адже він, улюблений композитор України, міг, як ніхто інший, вплинути «ідеологічно». Але Івасюк був безкомпромісним. Час минав, а він так нічого й не написав для прославлення горезвісного «возз'єднання». Замість того взявся за створення опери козацької доби.► Коли про загибель Івасюка довідався його друг і шанувальник творчості генерал-лейтенант Олексій Екімян, що працював у той час начальником карного розшуку Москви, то спробував з'ясувати справжню причину смерті композитора, але навіть йому не вдалося нічого довідатися. У версію самогубства він, природньо, не повірив. Цікава історія їхнього знайомства.► Екімян за покликанням був композитором, і досить талановитим. Він створив популярні в ті роки естрадні пісні «Снігопад», «Сонячний дощ», «Із чим зрівняти любов?». Коли в 70-х роках пісні Івасюка звучали по всьому Радянському Союзу, стало популярним писати пісні саме українською мовою. Завдяки Володимирові в ті часи написання гарної української пісні було стовідсотковим рецептом всесоюзної популярності. Так Екімян під впливом творчості Івасюка написав кілька популярних пісень українською мовою, бо вважав це запорукою того, що їх буде співати кожна домогосподарка по всьому Союзу.► А щоб відчути дух і українську мелодику вирішив познайомитися через Юрія Рибчінського з Володею, якого високо цінував. Награв свої мелодії, знайшов поетів, які писали тексти, і попросив, щоб Івасюк знайшов виконавця для них. Володимир був радий допомогти й порадив один з найкращих українських гуртів того часу - ВІА «Арніку». І вони записали в 1975 році маленький альбом із чотирьох пісень: «Сонячний дощ», «Вишнева сопілка», «Катерина» і «Довга дорога». Будучи вірменом, генерал-майор Екімян так перейнявся українською культурою, що коли в Києві відбувався запис цієї платівки, він приїхав на нього в українській вишиванці.Коли вбили Володимира Івасюка, влада намагалася заморочити людям голову, розпускаючи плітки й приховуючи факти, намагалася сховати сліди. А людей, які знали зайве або могли наблизитися до розгадки - усунути. За деякими даними, Олексій Екімян загинув у загадковій автокатастрофі через місяць після загибелі Івасюка...► Батько композитора, Михайло Григорович, у спогадах, присвячених синові, докладно розповідає про маловідомий факт із його біографії. Виявляється, Володя міг осліпнути ще з колиски. Коли він народився, йому, як і всім немовлятам, закапали очі ляпісом. Раптом дитина зайшлася в плачі, а по його щоках потекли чорні сльози. Виявилося, що медсестра переплутала розчин і ввела йому не 2%-у, а більш сильну концентрацію - 25%. Дитину врятувало лише те, що спрацював рефлекс, і він встиг прикрити повіки. Лікарі кицманської лікарні розгубилися. Проте дорога була кожна хвилина і Михайло Григорович уночі повіз сина в Чернівці. Там маляті надали професійну допомогу й сказали, що дитина народилася в сорочці.► Правда, нянька, Магдалина Порфиріївна Коделюк, що з'явилася у сім'ї Івасюків, коли Володі було два місяці, і яка виховувала потім Галину й Оксану (діти називали її другою мамою, вона прожила в їхній родині 45 років, до самої смерті), вважала той випадок знаком долі майбутнього композитора, що склалася трагічно.► Батько композитора так описує той епізод: «Розглядаю сина довго i жадiбно, очей не можу одвести. Шукаю у ньому своїх рис. Яке нiжне це дитинча. Гладжу теплою рукою його рожеве тiльце i не тямлюся з утiхи. Моя радiсть тьмянiє трохи вiд того, що по личку, уздовж носика, пропалено двi чорнi дорiжечки. Це краплi ляпiсу котилися з очей, залишаючи пiсля себе чорний слiд. У головi ворушиться думка, що син при своєму народженнi заплакав чорними сльозами. Менi страшно вiд цiєї думки, вiдмахуюсь вiд неї, мов од лютого шершня».► Цей випадок був як Божий знак, як провісник майбутнього зла, завданого за життя юнака людьми. Одні не сприймали його творчість, інші заздрили його славі, третіх дратувала його незалежність у судженнях та поведінці, а представників влади просто обурював той глибокий національний дух, притаманний його пісням, дух, що будив українство від заколисуючих дифірамбів офіціозної пропаганди, що уславляла штучну спільність - «радянський народ». І всі ці недоброзичливці, як могли, шкодили таланту. І зрештою досягли мети: композитора передчасно не стало.► Але навіть тоді заздрісники не могли заспокоїтися. На одному із з'їздів композиторів України, коли одна з делегаток вийшла на сцену й сказала: «Як шкода, що так рано з життя пішов Володимир Івасюк, «наша зіронька», «наша надія», то композитор Майборода голосно викрикнув: «Яка це зіронька - це наша ганьба!»► На відміну від тих людей, сам Володимир був доброзичливим, відкритим і щирим. Згадує народний артист України, засновник ансамблю «Смерічка» Левко Дутківський: «Володя умів радіти успіхам інших, він ніколи не заздрив, бо сам був незалежним, яскравим, неповторним талантом і професіоналом своєї справи, щирим другом, прекрасним хлопцем, який без вагань і власної вигоди міг прийти на допомогу, а тих, хто хоч раз у житті йому у чомусь допоміг, ніколи не забував, високо цінував і поважав».► У Володимира Івасюка були видатний батько й турботлива мати, дві улюблені молодші сестри, десятки друзів і сотні заздрісників. Увійшовши у вищу музичну еліту, він ніколи не входив у який-небудь клан. Автор найпопулярніших українських шлягерів не був навіть членом Спілки композиторів України. Усього 30 років було відпущено Івасюку, щоб стати Великим. Його життя обірвалося, немов натягнута струна - лунко і боляче, зненацька і якось нелогічно...► Коли Володі було 10 років, його ім'я вже гриміло на весь рідний Кицмань, в 15-ть - його популярність одержала чернівецьку прописку, в 20 років про нього говорила вже вся Україна, а ще рік по тому його прийняла Москва. «Червона рута» була визнана кращою піснею 1971-го, а «Водограй» - 1972 років. При Чернівецькій філармонії з'явився вокально-інструментальний ансамбль «Червона рута». У колектив прийшла випускниця музучилища Софія Ротару. Пісні двадцятип'ятирічного Івасюка вперше представляли Україну на фестивалі у Сопоті, і студент Львівської консерваторії став одним із найбільш популярних композиторів у країні.Смерть наздогнала Володю, коли він робив доленосний для себе перехід від музики естрадної до музики академічної. На жаль, пензель майстра так і завис у повітрі, а зниклі ноти його останніх робіт, немов згорілі рукописи гоголівської другої частини «Мертвих душ», назавжди пішли у невідомість.Після трагедії 1979 року майже десятиліття ім'я Володимира Івасюка на батьківщині було огорнуто мовчанням. І тільки в 1988-му чернівецьке телебачення програмою «Червона рута» прорвало завісу тиші, і почали з'являтися поодинокі статті, присвячені авторові знаменитої мелодії.► Всі ті десять років після смерті Івасюка львівська влада забороняла ставити на його могилі пам'ятник. Його все-таки встановили до 50-ї річниці від дня народження композитора, і відтоді пам'ятник уже тричі переніс акти вандалізму. Комусь дотепер не дає спокою його слава великого Українця.А його пісні, усій владі на зло, стали справжнім пам’ятником нерукотворним. Їх продовжують співати і дотепер...► P.S.Коли ми прохоили останнім шляхом Івасюка, провідниками були учитель географії СШ №41 і голова осередку «Молодого Руху» Брюховичів Любомир Войтович. Торік Любомир організував похід молоді Брюховичів місцями видатного композитора та присвятив йому сторінку газети «Шкільні вісті» СШ №41. Він розповідає, що після цього йому додому був дзвінок із погрозами: мовляв, якщо хочеш жити спокійно, не лізь, куди тобі не слід. Окрім того, коли декілька років тому мешканці Брюховичів установили пам’ятний камінь на місці трагедії, невдовзі хтось відбив на ньому хрест, зникли дерев’яний портрет і жовто-блакитний прапор...