Довгождане  літо парубкує,

Мчить стежиною в дзвінкі поля.

Сонечко тепло своє дарує,

І у млості дихає земля.

Голубіють дзвоники й левкої,

Маки посміхаються  у житі.

Я краси не бачила такої,

Хочеться забутись - і любити!

Хочеться зануритись у трави

І лежати горілиць в полях.

Хай лоскоче вітерець ласкавий,

Цвіркунець сюрчанням забавля.

Визбираю в тиші звабні звуки,

Уберу у себе літа щем.

Деревій хапа мене за руки:

"Ти не йди - побудь іще!"

«…поза всякими програмами й партіями - земля належить до мене.

Вона моя. Всю її, велику, розкішну, створену вже, - всю я вміщаю в собі».