хочу сюда!
 

Люда

38 лет, дева, познакомится с парнем в возрасте 35-43 лет

Заметки с меткой «спогади»

Із спогадів лучника Майдану (до річниці Революції).

Світлина від Valerii Utionok.

20 лютого 2014 року студент медик Орест Каракевич з Дрогобича зустрів свій 22 день народження з побратимами на Майдані. Було багато крові, криків про допомогу, снайпери стріляли на ураження. Орест разом з іншими майданівцями кинувся на передову – забирав поранених та виносив вбитих. Не мав ні бронежилета, ні навіть щита. Був поранений -- вижив.
Це був не просто протест. Це була війна, про яку ніхто не попереджав.
18 лютого о16 годині Орест Каракевич приїхав на Майдан вже дев’ятий раз. Самотужки хлопець зробив лук та стріли. Каже, що іншої зброї не мав, а було потрібно захищатися і давати відсіч, бо ж на Майдані тодішня влада почала відкриті військові дії проти власного народу. Чи знав народ, обираючи Януковича президентом або ігноруючи вибори, чим закінчиться його правління? Чи знали чиновники всіх гілок влади, які брали хабарі від Партії регіонів по 0,5-1 млн доларів за допомогу злодіям, які будуть розстрілювати свій народ? А головний провідник і співучасник злодія виявився підкуплений Ющенко, який надав злодію можливість (завдяки укладеному договору про «ширку» з ПР) викрасти з казни держави 2 млрд доларів, які пішли на підкуп (згідно записам «Амбарної книги»).
Орест Каракевич пригадує:
--- З боку Михайлівського собору та Бессарабки пройти було легко. «Беркут» оточив Майдан лише з боку Грушевського та Інститутської. Жовтневий вже був захоплений. Я подумав, що коли буде штурм, то все знесуть. Потім став на барикаду біля Профспілок. Організація оборони була така: перший ряд воїнів Майдану стояв зі щитами на барикаді, а решта позаду – кидали бруківку.
Беркут» послав вевешників «черепашкою». Ми намагалися їх відігнати. Особливо було лячно, коли підігнали БТР і почали роздавати зброю спецпризначенцям. Тоді заспокоював себе, що стріляти по нас вони не будуть, не хотілося вірити. Однак, стріляли по активістах вже тоді. Вночі на 19 лютого силовики використовували гранати і стрілецьку зброю. Поруч, на барикаді застрелили пострілом у голову хлопця, що був у мотоциклетному шоломі, ще один чоловік впав від вогнепального поранення в груди. Потім пішов БТР, кілька разів вдарив. Під ногами трусилась земля, ми падали. І досі в голові ці кадри, коли БТР таранить барикаду і люди з неї злітають додолу. Хлопці організувались і закидали БТР коктейлями. Він спалахнув. Біля Профспілок було багато диму. Пішов у наступ, на передовій одразу отримав поранення з дробовика в голову, відступив назад. Мені почали кричати, мовляв, куди відступаю, чи не злякався гранати, а коли я зняв балаклаву, то побачили, що все обличчя було в крові. Кров очі заливала, мені заклеїли рану, я ще трохи побув на лінії бою. Запеклі бої велися до першої години ночі. Після того, як розболілася голова пішов у Михайлівський собор. Пощастило, що дробина високо попала, кістку не пробила. Трохи пізніше повернувся на барикади. Постійно пересувався, силовики, які кидали бруківку, розбили ногу, потім ще довго шкутильгав.
На Майдкані було повно вогню, спалахували намети, горіли барикади. Я не знаю, хто перший це зробив, але вогонь – це був єдиний спосіб зупинити силовиків. Потім почав горіти будинок профспілок. Крики зі сцени: «Беркут» зупиніться! Не провокуйте!» - тільки дратували. Ми вже навіть просили їх замовкнути. Це вже була війна. Біля п’ятої години ранку бойові дії згасли і ми змогли перепочити.
--- Поспав у Михайлівському соборі десь годину. Залишив свій лук разом з речами в Михайлівському соборі. Коли закінчилися стріли, то він мені заважав, я був дуже помітним з ним -- силовики світили по мені ліхтариками. Залишив його разом з речами в Михайлівському соборі. Дві доби не з’являвся туди -- лук зник.
Цілий день 19 лютого будували барикади, підтримували вогонь. Ввечері почались сутички, все було як завжди, але різниця була у тому, що на Майдані вже майже нікого не лишалося - ні керівників, ні людей. Промайнула думка, що це кінець -- нас покинули. Нам конче потрібна була допомога, ми чекали на підкріплення.
Сцена нам реально допомагала -- говорили, де потрібні люди, де потрібне підсилення і підтримували наш моральний дух.

--- 20 лютого почалися бої. Із самого ранку на барикадах почалося перекидання каміння та матання гранатами. Я передислокувався до пам’ятника засновникам Києва і раптом почув дуже радісну для нас звістку, що приїхало підкріплення – Львівська сотня. Вони вже бігли і прямо з «корабля в бій…» -- відбивати атаку «беркутні». Біля мене вибухнула граната, після поранення до головного болю додався ще й дзвін у вухах. Відійшов назад, ближче до сцени, щоб оговтатись. Почався прорив біля стели та Ощадбанку. «Беркут» дуже швидко відступав. Я пішов в обхід, на гору до Жовтневого. Снайпери вже стріляли на ураження. Одного бачив в клубі Кабміну, він стріляв з вікна.
У мене був дерев’яний щит. Бачив, медики надавали допомогу хлопцю із простріленою ногою, у нього стегнова артерія була зачеплена. Я йому щит підсунув, його понесли. Вперед я побіг вже без щита, потім знову знайшов якийсь дерев’яний щит. Ми зупинилися з боку Жовтневого. Біля готелю Україна ще нікого не було, хлопці тільки починали рух вперед. Ми вирішили, що треба прорватися до барикади. Побігли, стали за два біотуалети. Хотіли зробити ривок, але застрочили автоматні черги, потім я почув звук СВД, зрозумів, що це вже на ураження і тут хлопці почали падати. Це вже «працювали» справжні відморозки, які цілились точно в голову, стріляли прицільно в очі. Вони знали, що у нас немає зброї, але стріляли на ураження – звірі, а не люди.

--- Дуже здивувало і розчарувало те, що не було з 19 лютого на Майдані Правого сектора... Втім, не бачив їх ще з ночі 18-го лютого.. Як мені потім сказав товариш, "славний" Правий сектор склав броніки вночі з 18 на 19 і кудись пішли... Не хотілося вірити, але факт фактом - я їх не помітив ніде, боляче таке сприймати. 18 лютого керівники «Правого сектору» дали наказ своїм бійцям покинути барикади. «Вони щось знали завчасно. Питання інше – чому нас не попередили? До подій 18 лютого я і сам хотів вступити у цю організацію, але потім у мене до них з’явилося дуже багато запитань.
Ярош підтвердив, що був у Януковича. Розповів, що Янукович розказував йому про свою сім’ю і наприкінці Ярош посміхнувся і сказав, що цією історією Янукович поламав його стереотипи. Виглядало так, що Ярош з нас знущався, виправдовуючи вбивцю – це неприйнятно.

--- Людина ніколи до кінця не вірить, що її можуть вбити. Я боявся не так за себе, як за всіх інших. Хіба моє життя так багато варте порівнянні з усіма іншими? Мама мені після подій на Грушевського сказала, що якщо мене вб’ють, то її життя закінчиться. У мене постійно крутилося це в голові, тому я не сказав їй куди їду -- за батьків боявся. У мене день народження якраз 20 лютого -- 22 роки виповнилося -- от і відзначили його… Батько зателефонував привітати, він не знав, що я на Майдані, почув по телефону звук пострілів -- тільки сказав, щоб я вижив. Мамі нічого не сказав. От тільки свій день народження я святкувати вже не буду.
Я молю Бога, щоб це все не було даремно, щоб подвиг Небесної Сотні не просто закарбувався у нашій пам'яті, а був прикладом і постійно нагадував, яку ціну ми заплатили в боротьбі за свободу і незалежність! Я хочу, щоб наша країна, любила захисників своїх так, як любимо її ми!


віршування в окупації

5. dormiunt in somnis...

...аріаднову змотуєш нитку
по життю що вела на вихід -
кидАєш мотанку в клітку
де палає у попіл лихо -
навмання попрямуєш в сутінь
у пташиний переспів в розсвіт
де сплетені вітром пута
розкидані сітями в льоса -
ординна там дика гординя
в жертовній сп"яніла крові
і в спогад хихикання хтиве
вузлами у темні схрони
де дзвінко співає пісню
у ніч соловей останній
яснИй і веселий місяць
блукає в садах кохання...
по сітям хистким мов по сходам
ступаєш у марево димне
в якому світило сходить
свічею лампади блима -
спіткнешся заплутаний в сітях
в судомі комахою в путах
в годині спекотній літа
у агоністичних рухах -
втупиш до неба очима
погляд у спокій світлий
повіки повільно зачиниш
себе відділяєш од світу -
і вітер огорне пилом
у травах згублене тіло
і вечір розкриє крила
холодною вкриє тінню -
і в темінь як у спасіння
шепочиш молитву власну
й в життя прокинешся тлінне
в сучасність у час злощасний...


______
domniunt in somnis - сон у сні
льос - доля

Ностальгія

На цьому порталі пошту я собі зробив ще на межі 2006 та 2007 років, а першу замітку у блог виклав у серпні 2007. Вже майже 7 років блогу. Це насправді так багато та дуже цікаво, якщо подивитися на зліпок себе в інтернеті минулих літ. Бо інтернет спів-товариство для мене почалося саме з цього i.ua .

Дуже прикольно згадати, як за цей час мінявся сайт, бо я пам’ятаю ще не анімовані смайли, а коли їх ввели, то багато людей їх не полюбило. Мені вони до речі і зараз не дуже. А як мінялося наповнення сайту. Бо я ще пам’ятаю як тільки зароджувалося товариство "ЛЮБОВЬ ЭРОТИКА СЕКС". Здебільшого його тоді заповнювала така паночка як Голубка. Пам’ятаю, що не всім це подобалося чомусь і вона просила просто додати товариство в ігнор і не бісити її запитами "що за срамота". Бачу вона і зараз активно щось викладає. А ще пам’ятаю першу рекламу i.ua в містах України та як її тут обговорювали.

Та я власне не про це хотів сказати, а про те що нехай мій блог був не популярний та я знайшов тут читачів, які мені були як друзі. Їх було не багато та от я зайшов на сайт, познаходив їх блоги і вони мені як рідні. Знаєте дивне відчуття, бо з усіх з ким я тут спілкувався я в живу знаю лише одну людину та всі інші мають дуже велику вагу для моєї психіки. Як почалися часи, коли я заходив сюди на годину-другу та знову пропадав, то було дуже приємно зустріти тут людей з минувшини, побажати один одному щось добре і ми могли знову пропасти. В цьому щось є. Ось я перед написанням замітки позаходив у гостьові книжки моїх старих товаришів по клавіатурі та залишив в них повідомлення. І от якось приємно дуже і ностальгічно - людину ти не знаєш та ти читав її думки у блогах, вона читала твої, коментували один одного, формувався якийсь образ, а потім ви полишили сайт, проте написавши їй після довгого часу є надія, що людина відповість, бо так відбувалося вже кілька разів за останні два-три роки. Може не сьогодні, а через місяць - півроку та відповість. І це буде нереально круто. А ще круто те що ти пам’ятаєш ніки людей і їх аватарки, бо за ними образ, який не міняється навіть якщо людина міняла їх. Я сам так робив декілька разів. Та мене пам’ятали та вітали з новим ім’ям. В усіляких соціальних мережах такого відчуття немає.

А тут в мене знов зміни:



І в мене завтра нова робота. Тепер я буду використовувати українську мову і в повсякденному житті, а то мене колись тут питали "хлопче, а ти точно з Донецька? а то тут є в нас є такі ніби з Гандурасу та медом мазані". Бо я з самого початку писав тут лише українською без усього того, що вбили нам в голови за останні роки.

Люди роблять цей сайт і з-за людей я сюди заходив. А якщо зовсім чесно, то з першої моєї замітки мене зачепила дівчина, яка залишила першою коментар під моєю писаниною. Ось саме її я знаю в реалі і саме вона для мене дуже особлива. Ми зараз з нею не контактуємо вже півроку з-за деяких причин. А зараз я зайшов на сайт і згадав епізод, що коли ми спілкувалися лише тут, то на порталі була фішка брати один одного у інтернет-шлюб. Це було лише на словах, люди самі сперечалися хто чий чоловік, хто чия жінка у коментарях. Наскільки я пам’ятаю я з нею сміявся що до цього приколу. Та я сам тоді був не проти інтернето-оженитися на ній. Та як тоді їй це і не запропонував, хоча це ж пустощі були. Вона б сказала так. Я впевнений. А після таких спогадів розумію, що сумую за нею шістнадцятирічною дуже сильно. І от зараз викладаю замітку в час коли ми зазвичай спілкувалися.

Така от історія пов’язана в мене з цим порталом. Пророкую, що більшість не дочитає, бо усім подобається шаблонні замітки типу "цитата + картинка" чи аморально-еротичні описи (ох пам’ятаю тут був чоловік якими ними славився). А якщо хтось дочитає, то скоріш за все напиши в коментарі щось дурне. Та я такі не видаляю, хоча N-47-ий рекомендував видаляти не конструктивну критику, на що я сказав: "нехай буде".

З.І.

Я навмисне не хочу казати про бекграунд ситуацію в нашому повсякденному житті, бо інтернет саме для цього і є - втікати від того, що нас оточує в реалі.

Пасха на самоізоляції

Нумо напишу про Великдень. Тим паче, ця Пасха незвична — без освячення пасок і крашанок перед церквами, які стали для багатьох ритуалом. Навіть для тих, хто не особливо віруючі. І я декілька разів ходив до церкви. Причому в різні храми. В тому числі, й у сусіднє село(!). Було незвично пройтися нічним містом, зайняти місце перед храмом і чекати, коли окроплять кошик. А потім розбредатися по світанковим вулицям по домівкам. А деякі взагалі виходили на нічну службу і всю ніч вистоювали в храмах. Але кажуть, віра не лише в храмах, а в наших серцях. Та чи прислухаються віряни? До храмів Російської православної церкви запрошують. Рознесуть потім бацили по містам — і буде сплеск епідемії.

Про дитинство

Флешмоб про дитинство ще триває? Здається, вже розповідав. Ну нічого. Думаю, диванним психотерапевтам буде цікаво. Тим паче, що окрім інтернету, розповісти нікому. А дитинство у мене було незвичним.
Звичайно, всі секрети не розкажу, але деякі факти з біографії повідаю.

На 10 пунктів все не вміститься)

1. Цілий рік(!) прожив у санаторії. Після того в оздоровчі табори і санаторії вже не відправляли.

2. В дитячий садок не ходив. А в школу пішов тільки з другого класу. Перший клас провчився в санаторії.

3. Розповідають, що зайшовши в забитий автобус сказав: "Де моє місце?" І пасажири одразу поступилися місцем.

4. В дошкільному віці в мене закохалась дівчина. Бігала за мною, залицялась. Але мені вона не подобалась. Мабуть через це я досі самотній.

5. Хотів, щоб виросла щетина (мабуть для того, щоб виглядати дорослим). Тепер, коли рослинність швидко відростає, вона мене бісить.

6. Якось у бабусі стравив собачку з кошеням. Думав, що потоваришують. А як ні — зможу розборонити. В результаті вони погризлися. Дорослі розійняли — але вони через декілька днів померли.
Дуже жалкую, що так вчинив. Виправдовую себе лише тим, що деякі однолітки робили більші звірства.

7. В школі "пощастило" вчитись з хуліганами-розбишаками. Та й сама школа була не з найкращих. Тому часто діставалося.
Лише в універі ніхто не чіплявся.

8. Хоч з іншими не бився, постійно с братом лупашили один одного. Він любив ламати іграшки, не вимовляв літеру "р", смішно засинав - були причини почубитися.

9. Вигадував і малював нафантазовані міста. Паралельно жив у тому вигаданому світі.
Біда, що вигаданий світ неможливо було домалювати.

10. В шкільні роки вдавав, що беру участь в реаліті-шоу на своєму телеканалі (в 90х такого ще не було). А коли це заважало поводитися вільно, вважав, що йде рекламна пауза або повтор передачі:)

11. В дитинстві нічого собі не ламав. Хоча однолітки вважали, що ходити перебинтованим круто. Навіть спеціально мазалися томатною пастою.
Травмувашись декілька раз в дорослому віці, скажу, що бути загіпсованим-забинтованим ніфіга не прикольно.

12. Дуже хотів двокасетний магнітофон. Однак його подарували лише на повноліття, коли компакт-диски почали витісняти касети.

13. З сусідським пацаном влітку робили дискотеки. Виносили на балкон магнітофони і вмикали на повну потужність.
Враховуючи, що не було двокасетника, користувався двома магнітофонами. Синхронізація виходила хрінова. lol

14.  В школі закохався в одну однокласницю, але досі ще не освідчився. 

15. Коли треба було вивчити вірш, а він ніяк не хотів запам'ятовуватися, ставав на голову або бився головою об стіну. Після того вірш запам'ятовував.

Насправді це не все. Але більше знати вам і не потрібно:)

Про вчителів...

Навіяло

В неділю я вітатиму зі святом тільки одну людину, яка зараз вже навіть не вчителює - нашого классного керівника. Вона прийшла до нас зразу після інституту, їй було 22, а нам - 10-11, важко сказати хто кого більше навчив - вона нас чи ми її... Ми були складним класом, але вона мужньо нас витерпіла, та ще й примудрилась привити любов до літератури і мистецтва. Вона пішла зі школи разом з нами, тож ми були перші і єдині її діти. Досі, коли її питають чи є у неї діти вона відповідає - так, 25 чоловік, 19 дівчат і 6 хлопців, а ще четверо онуків))) Ми вже зовсім дорослі, позакінчували інститути, поставали на свої ноги, багато хто має свої родини...але щороку восени збираємся в її маленькій квартирі на її день народження...

Єдина людина яку ще хотілось би пригадати - наш фізик. Меткий, дотепний, суворий, але справедливий - на його уроках було цікаво і не зважаючи на гуманітарний ухил школи він вчив так, що мені даних ним знань вистачило до 3 курса КПІ. Він також пішов разом з нами і тепер працює в фізико-математичній школі при тому ж КПІ. Мабуть єдиний з наших учителів який зустрічаючи зразу впізнає, не зважаючи на те що я добряче помінялась за десять років...

Як вчителя, я ще пригадала б вчительку історії. Вона вчила нас тоді коли історія мінялась кожний місяць і підручники перевидавались щопівроку...Але вона навчила нас тверезо і критично мислити, виводити логіку подій і головне пояснила, що немає в історії добра і зла - є тільки події і їх наслідки, для одних погані, для інших хороші...

А всі інші за ці роки якось забулись. Всі кого ми любили пішли зі школи випустивши нашу паралель, тож в школу я ні разу з моменту випуску не заходила...

Друзі)

Кожен з нас має хоч 2-3 друзів (дійсно друзів, а не народ в різних соц.мережах).Але вони ж не одразу ними стали...десь ми мали з ними познайомитись, чомусь саме вони стали нашими друзями) От сьогодні я хочу дізнатись чи пам'ятаєте ви першу зустріч зі своїми вже друзями? Яке перше враження було і які якості повинні бути в людини, щоб стати вашим другом?)))

Дівка, як дошка:) або Спогади з уроків музики

"Спо-о-г-ади...
Як без вас я жив?" (із пісні)

Пригадалися давні шкільні роки. На уроці музики, в молодших класах, вивчали пісню. Записували з голосу, тому що почулося, те й записав. А пісеньку вивчали з навою "Дівка Явдошка". Я такого імені не знав. От якби було б "Дівчина Євдокія", то здогадався , що це таке старовинне ім'я. А "Явдошка" — ну що це таке? Почулося: "Дівка, як дошка". smeh А хіба таке можливо? Ну, може це дієта така, що схудла і стала пласкою, як дошка. rofl Вдома батьки сміялися з такої інтерпретації. А весь зошит у виправленнях.

Друга історія про спів під фонограмму. Як роблять сучасні артисти — відкривають рота і роблять вигляд, наче співають. Не знаю чому — або соромився, або не хотів витрачати даремно сили, вирішив "розчинитися у натовпі" однокласників. Стою, всі співають. Хоча, як всі?! Хулігани-розбишаки замість слів пісні співають шо по пало. А я мовчки відкриваю рота. І тут знайшлася добра дівчина — "попалила". Довелося "а-а-а!" співати.

І ще декілька спогадів. Іноді, дуже зрідка, вчителька діставала патефон і старі платівки. А сама кудись ходила. Хуліган-розбишака не міг всидіти на місці (це був не я. В дитинстві був слухняним хлопцем) став крутити платівку туди-сюди. Виходило, як ді-джей на дискотеці. Треба було тільки вчасно зупинитись, до того як повернеться вчителька. Вона потім дивувалась, чому ми всі регочемо.

А у вас які спогади з музики?

Роки шкільні

 
  Стрімко і невпинно плине ріка часу, невблаганно змінюючи нас і все навколо на, залишаючи нам лише спогади.
  Мобільний видав порцію вібро, запрошуючи до спілкування.
- Ало?
- Привіт- почувся в трубці голос однокласниці. Ти не забув, що ми зустрічаємось? Приїдеш?
- Обов'язково буду.
- Тоді до зустрічі! Бувай.
  І ось, долаючи снігові замети на дорозі, ПАЗік везе мене назустріч з однокласниками,повільно наближаючи в минулі роки. в роки юності.
  Потрібно сказати, що це вже наша друга зустріч. Перша проводилась на 20-тиліття закінчення школи. Зібрались майже всі. А в кінці домовились зустрітись через 5 років. І ця мить настала. Ніби немає причини але всеодно трішки хвилююсь.
  Підходжу до школи І бачу гостинно відчинені двері. Школа зустрічає мене мудрістю книжних знань і усмішкою вчительки. А ось підходять по одному і групками мої друзі, мої однокласники. Неможливо передати всі емоції. Звучать привітання, сміх. Бачу, що цього разу зібралось нас менше ніж перший раз. Але я зрозумів, що зібрались ті, для кого клас, школа були не порожнім звуком, а найкращими роками юності.
  Нас запрошують на урочисту частину зустрічі
 





 Виступи вчителів, розповіді випускників про свої здобутки, пісні і вірші одинадцятикласників створюють атмосферу миру і спокою, повертають в минуле.
 Урочиста частина підходить до кінця і ми залишаємось класом. Тепер можна поговорити наодинці, згадати минулі роки.





 Але час невблаганний.Випита чарчина. розказано багато історій, відспівано пісень і відтанцьовано танців. За вікном уже сіріє. Так непомітно пролетіла ціла ніч. пора розходитись.
 Дякую, Вам друзі за те, що відгукнулись
 Дякую тобі рідна ШКОЛО, що гостинно нас зустріла.
 До зустрічі через 5 років!

Бо серця - то не речі


Ти сказала колись: не люблю я уживані речі,
В них назавжди лишається частка чиєїсь душі.
І от саме в ту мить, коли спогади ляжуть на плечі,
Люди часто жалкують про те, що ці речі чужі.

І я, раптом, подумав: а що ж нам робити з серцями?
Бо серця пам‘ятають усіх, хто заходив до них.
Хтось грязюки наніс, мов на килим брудними ногами.
Ну а хтось з теплотою в тім серці навічно застиг.

Ми пускаємо в серце людей, почуття і тривоги.
Відчиняємо двері усім, хто постукав хоч раз.
Вперто ”юзаєм” наші серця, як комп‘ютерні ”проги”,
Сподіваючись кожного разу на ще один шанс.

Так влаштований світ, що ”новеньких” сердець не буває,
І гарантій на серце ніколи ніхто не дає.
Бо серця - то не речі, вони без любові вмирають.
Ми так прагнемо серед всіх інших впізнати своє.