хочу сюда!
 

Александра

43 года, лев, познакомится с парнем в возрасте 37-50 лет

Заметки с меткой «спогади»

вистава в голові

люблю влаштовувати вистави в голові. це просто. досить лише знайти в пам’яті епізод, що тебе мучить (благо, моя пам’ять просто майстер зі зберігання таких епізодів), і розігруєш його. як по нотах. щось, чого не сказала/не зробила/не насмілилась зробити або/не випала нагода. скільки у мене такого є...
я страшенно люблю театральність. люблю короткі, але дуже місткі фрази, які чомусь спадають на думку лише тоді, коли всоте розігрую виставу, яка мала би бути дійсністю, у своїй голові.
я ненавиджу, коли люди курять. надто коли ця конкретна людина щось для мене значить або я їй хоча б симпатизую. на Олю я вплинути не змогла, не змогла б і не зможу. коли дівчина дурепа, на неї може вплинути лише той, кого вона любить понад усе на світі. коли вона знайде того, для кого зміниться? я хотіла б це застати.
про Олю я вистав не ставлю.
а от... не знаю, чого раптом я про нього згадала, ланцюжок думок, очевидно, був довгий, але тепер уже невловимий. походи в Карпатах, дряпання на Говерлу, так кумедно попечене на сонці лице, не претензійна постава і ще менш претензійна поведінка - він таки мені подобався. симпатичний та й годі. людина, яку я обрала об’єктом своєї дружби. так часто буває: я вважаю другом людину, яка знає мене зовсім недавно, сказала мені в сумі кілька слів і зовсім про мене не думає. для вибирання друзів у мене своя система, але зараз не про це. яка хвиля розчарування на мене накотилась, коли я побачила, що це солом’яноволосе чудо вдає з себе чортзна-кого, курячи разом з викладачами, старшими вдвоє. образа. гнів. душить. пече. мабуть так люди почуваються, коли на власні очі бачать зраду. і мені було байдуже, що ніхто мені нічого не обіцяв. він зруйнував мій міф про хорошу людину. було боляче. мабуть так почуваються діти, яким раптом повідомили, що Діда Мороза не існує, хоча за собою я такого не пам’ятаю: певне була надто спостережлива, щоб так обманюватись. а тут обманулась. неприємно, коли руйнують твою персональну казку. і то ще м’яко сказано.
я так довго це описую, щоб стало зрозуміло, чому я не забула. все, що змогла зробити тоді, це понабридати з питаннями типу "ну і нащо Ви курите?", на що отримала доволі красиву відповідь, як на худого аспіранта: "давайте кожен ітиме своєю дорогою". можна гордитись собою, я не помилилась у виборі друга - сама я б сказала точно так само.
тільки б він не чадів...
так і не вийшло нічого зробити. натомість тепер моя люба пам’ять має що діставати зі сховку, щоб годувати мою невситиму фантазію нездійснених вчинків. я люблю театральність і вже вигадала, щоби варто було зробити. я би підійшла до нього, коли він курив один. (таке, в принципі, важкувато зробити, але мені б вдалося спіймати момент, я знаю). попросила би віддати цигарку. думаю, дав би, особливо коли б небагато лишалось до фільтра. або після фрази "ну що, Вам шкода мені недопаленої цигарки?" потім демонстративно, не поворувши жодним м’язом обличчя, затушила б її об долоню. і сказала б щось приблизно таке: "я можу це зробити, а ти - ні. бо ти, Олександре, боягуз; ти доводиш свою силу комусь, замість того, щоб довести її собі". а потім би розвернулась і пішла до річки. після напруги цих слів не завадило б скупатись в холодній Тисі, ну та цих деталей вже нікому знати не варто.
по-моєму, красива вистава. театральна така.
цікаво, яким би був ефект? скоріше за все, ніяким. те, що я планую, майже ніколи не вдається таким грандіозним, як хочеться. і все-таки: а раптом...
але я цього не дізнаюсь.
вистави в голові проходять на ура тільки тому, що ніколи в житті не знають свого глядача.

Воля

Воля.

Це було прекрасно. Мабуть, саме тоді ти відчув, що це значить – літати. І хоч насправді ні на мить не відірвався від землі - сірої, теплої, рідної – але відчув. Пізнав весь смак свободи, зміг вдихнути її на повні груди. Зміг відірватися від щоденних обов’язків, перешкод, заборон. І втекти. Втекти так далеко, що навіть раніше ніхто і уявити не міг, що це можливо, ніхто і не знав, де саме ти зараз, тільки степовий вітер свистів у вухах і бігав з тобою наввипередки. І крутилися навколо золотоголові соняшники у божевільному танці, шелестіли, перехилялись, співали високі степові трави, ще розкішні, зелені, незаймані людиною. Ти зробив те, на що не кожен здатен – почув, як співають трави, почув їхню нетлінну божественну музику, яку не може повторити жоден інструмент. І на одну мить тобі навіть здалося, що за спиною змахнули, затріпотіли маленькі крила. І ще не раз тікав туди, слухати спів трав, боротися з силою вітру, аби тільки ніхто не знайшов тебе.

Коли все скінчилося? Ти, мабуть, і сам не помітив. Певно, це не сталося так враз – в якийсь один день, чи навіть годину. Воно напрошувалось з часом. Воно лякало, ввижалося, попереджало. І нарешті настало.

Ти завжди був дивною людиною. Любив передивлятися старі фотографії, але швидко-швидко, тільки встигали шелестіти шорсткі сторінки фотоальбомів. Ти дивився їх так, аби тільки на одну мить побачити. Не вглядатися в щасливі обличчя зображених на них людей, щоб не згадувати, які вони зараз – нещасні, стомлені, змарнілі. Аби тільки відчути душею той стан, який мав колись давно, впевнитись ще раз, що щось цінне таки було в цьому сірому, жорстокому, невдячному житті, що прожите воно не зовсім даремно, ні, були в ньому і хвилини щастя, які напевно й означають, що життя людини все ж було наповнене хоч якимось змістом.

А серце не хотіло миритися з напастю, визнавати свою поразку і приреченість. Воно все ще пробувало не раз тікати туди – і уві сні вело тебе знов і знов слухати спів розлогих трав. І ти тікав, біг, але все якісь перепони ставали на твоєму шляху – довгі дороги, злі люди, залізні двері з втраченими ключами. А потім прикидався, розуміючи, що все марно, що немає ані дверей, ані ключів від них, ні взагалі куди тікати.

І ти скорився, зламався перед силою обставин. Тепер перед тобою тільки сіре величне місто. Воно засмоктує, втягує, охоплює. І не має жодних сил опиратися його безжальній могутності. Ти вже не опираєшся. І відчуваєш, як дроти, ланцюги, кайдани стягують за спиною руки, все дужче і дужче, аж до синяви, аж згинається спина, не в змозі їм протистояти. Адже немає не тільки сил, а й виходу з цієї боротьби немає. Ланцюги міцно скручують руки, присипляють серце, схиляють голову. І ти вже й не пам’ятаєш, де там за спиною колись могли б вирости крила.

Неволя...

(2007)

Спогади...

Наші спогади сильніші за нас самих...

...спогади

не просто слова,а щось більше...

средь кирпичных соседских коттеджей, затерялся бревенчатый кров, ждёт хозяина с тихой надеждой: воротится, авось, под покров. за калитку к резному крылечку, заспешив, по дорожке пройдусь. что стучишь беспокойно, сердечко? что волной поднимаешься, грусть? половица обиженно скрипнет, строго глянут в углу образа, неожиданно ходики всхлипнут, а в ответ - заслезятся глаза... сколько раз я бежал босоногим, в тихий дворик, родительский дом! и сейчас бы пожертвовал многим, чтобы жизнью затеплился он. чтоб наполнился запахом хлеба, ароматом борща и блинцов, чтоб ждала меня мать, гдеб я не был, за столом с поседевшим отцом. мне бы раньше к ним, ждущим, вернуться, с покояньем к коленям припасть... лишь котята к ногам робко жмутся. не успел, опоздал...вот напасть! старый домик - четыре окошка, занавесочки, ставенок ряд, печка русская, с дыркой лукошко, сиротливо: "привет!" - говорят... всё родное...касаюсь руками- чашка батина... мамин платок... смотрит в душу на карточке в раме взгляд их ласковый: "здравствуй, сынок!"


0%, 0 голосов

100%, 2 голоса
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Роки шкільні

 
  Стрімко і невпинно плине ріка часу, невблаганно змінюючи нас і все навколо на, залишаючи нам лише спогади.
  Мобільний видав порцію вібро, запрошуючи до спілкування.
- Ало?
- Привіт- почувся в трубці голос однокласниці. Ти не забув, що ми зустрічаємось? Приїдеш?
- Обов'язково буду.
- Тоді до зустрічі! Бувай.
  І ось, долаючи снігові замети на дорозі, ПАЗік везе мене назустріч з однокласниками,повільно наближаючи в минулі роки. в роки юності.
  Потрібно сказати, що це вже наша друга зустріч. Перша проводилась на 20-тиліття закінчення школи. Зібрались майже всі. А в кінці домовились зустрітись через 5 років. І ця мить настала. Ніби немає причини але всеодно трішки хвилююсь.
  Підходжу до школи І бачу гостинно відчинені двері. Школа зустрічає мене мудрістю книжних знань і усмішкою вчительки. А ось підходять по одному і групками мої друзі, мої однокласники. Неможливо передати всі емоції. Звучать привітання, сміх. Бачу, що цього разу зібралось нас менше ніж перший раз. Але я зрозумів, що зібрались ті, для кого клас, школа були не порожнім звуком, а найкращими роками юності.
  Нас запрошують на урочисту частину зустрічі
 





 Виступи вчителів, розповіді випускників про свої здобутки, пісні і вірші одинадцятикласників створюють атмосферу миру і спокою, повертають в минуле.
 Урочиста частина підходить до кінця і ми залишаємось класом. Тепер можна поговорити наодинці, згадати минулі роки.





 Але час невблаганний.Випита чарчина. розказано багато історій, відспівано пісень і відтанцьовано танців. За вікном уже сіріє. Так непомітно пролетіла ціла ніч. пора розходитись.
 Дякую, Вам друзі за те, що відгукнулись
 Дякую тобі рідна ШКОЛО, що гостинно нас зустріла.
 До зустрічі через 5 років!

...Спогади про море... у перший день зими

Сріблясте, блискуче і сліпуче, грайливе і живе, немов неспокійна ртуть - море... У гарячих променях сонця, що хилиться до заходу... Плюскоче і збурюється легенькими хвильками на сонячній доріжці... А ближче до берега - підіймає легким прибоєм хвилі і крадеться мільйонами білих рухливих пальчиків по мокрому піску... Лащиться. Перебирає дрібні камінці і мушлі, проситься і припадає до ніг... І, у німому очікуванні, з легким шелестом відринає назад, клубочиться вирвами, і знову у вічній надії біжить назустріч... А на обрії, на сході - стоять-пливуть велетенськими стовпами рожеві кораблі хмар, торкаючись височенними мачтами безмежжя, ватерлінією занурившись у горизонт...
Хочеться із ним говорити. З морем. І здається на якусь мить, що воно мене - розуміє. Чує мої думки, читає відчуття - і глибоко входить у саме нутро душі... Величне! Грізне. Ніжне і ласкаве... Безмежний розлив солоно-гіркуватої води, занурившись у яку, відчуваєш, як тисячі дрібних сріблястих голочок упиваються у тіло, перебігають по ньому, поколюють іскорками життя і сліпучої холодної сили. І  я - щоразу - дивуюся і щасливію від цього!

Про вчителів...

Навіяло

В неділю я вітатиму зі святом тільки одну людину, яка зараз вже навіть не вчителює - нашого классного керівника. Вона прийшла до нас зразу після інституту, їй було 22, а нам - 10-11, важко сказати хто кого більше навчив - вона нас чи ми її... Ми були складним класом, але вона мужньо нас витерпіла, та ще й примудрилась привити любов до літератури і мистецтва. Вона пішла зі школи разом з нами, тож ми були перші і єдині її діти. Досі, коли її питають чи є у неї діти вона відповідає - так, 25 чоловік, 19 дівчат і 6 хлопців, а ще четверо онуків))) Ми вже зовсім дорослі, позакінчували інститути, поставали на свої ноги, багато хто має свої родини...але щороку восени збираємся в її маленькій квартирі на її день народження...

Єдина людина яку ще хотілось би пригадати - наш фізик. Меткий, дотепний, суворий, але справедливий - на його уроках було цікаво і не зважаючи на гуманітарний ухил школи він вчив так, що мені даних ним знань вистачило до 3 курса КПІ. Він також пішов разом з нами і тепер працює в фізико-математичній школі при тому ж КПІ. Мабуть єдиний з наших учителів який зустрічаючи зразу впізнає, не зважаючи на те що я добряче помінялась за десять років...

Як вчителя, я ще пригадала б вчительку історії. Вона вчила нас тоді коли історія мінялась кожний місяць і підручники перевидавались щопівроку...Але вона навчила нас тверезо і критично мислити, виводити логіку подій і головне пояснила, що немає в історії добра і зла - є тільки події і їх наслідки, для одних погані, для інших хороші...

А всі інші за ці роки якось забулись. Всі кого ми любили пішли зі школи випустивши нашу паралель, тож в школу я ні разу з моменту випуску не заходила...

"Когда я на почте служил ямщиком..."

Була в моїй трудовій діяльності і робота кур"єром... Щоправда не довго. Хочу розкрити плюси та мінуси цієї діяльності з особистого досвіду.

Влітку перейшов я на іншу роботу, трохи огледівся, а так як робота позмінна, то вирішив свій вільний час проводити з толком...Почав підшуковувати підробіток, але працівники з нестабільним графіком особливою популярністю у роботодавців не користуються. Взяли мене в одну контору кур"єром... А діло було перед самою КРИЗОЮ, тож зайвий заробіток міг бути не таким і зайвим... Розказали мої права та обов"язки і видали мені проїздний на трамвай-автобус...(Було це якраз перед подорожчанням проїзду)


В оголошенні вказувалося, що можливо заробити до 100 грн в день! Може і можна, але я, працюючи не щоденно, мав надію отримати 1,5-2 тисячі гривень за місяць money. Для цього потрібно було рознести понад 100 журналів в день. (Оплата здійснювалася  за розрахунком 90 копійок за журнал, хоча МенсХелс і Космополітен цінувалися трохи вище...) Хтось уявляє собі 100 журналів?  Це багато! А 100 адрес у певному районі? Короче, мій особистий рекорд був 56 журналів, район "обслуговування" тягнувся від Куренівського парку по Московському проспекту, з поворотами в різні провулки,  далі по Героїв Сталінграду до метро Мінська. По прямій на карті вийшло щось близько 10 км, і це не враховуючи повороти біля будинків та східці. Найкоротший маршрут був по ресторанам Подолу... Туди треба туло доставити по пачці безкоштовних газет... Так, як я працював не постійно, то і постійного району у мене теж не було, тож часто приходилось шукати адреси в нових районах...

Але це було навіть цікаво... Побачив багато цікавих місць, про які навряд чи коли дізнався б,  краще розгледів окремі куточки міста, у якому проводиш майже пів життя, але практично нічого про нього не знаєш, багато часу проводив на повітрі, а не за монітором чи телевізором, бачив цікавих людей, дивні будинки (особливо у приватному секторі), цікаві графіті та об"яви, зробив певні відкриття у собі та для себе, практично не було часу на дурацькі песимістичні думки, пропав животик, що почав було виділятися sila ...

 

Виявляється багато людей досить прихильно відносилься до кур"єрів: підказують потрібну адресу, впускають у під"їзди, погоджуються передати пакунок сусідам, яких зараз нема дома... Справжне лихо для кур"єрів, це домофони phone. Так як робочий день кур"єра приблизно співпадає з робочим днем більшості жителів будинку, то приходилося обзвонювати не одну квартиру, щоб знайти живу людину... Або чекати поки хтось вийде з під"їзду... help А от будинки з консьєржами, це справжня благодать... Більшість клієнтів просять лишати корреспонденцію у них. А ще мені дуже сподобався мікрорайон по Героїв Сталінграду (що на Оболоні), будинки 2-10 зроблені дуже толково з власною інфраструктурою, між ними навіть єдитячі садочки, схожі на казкові замки...І ще одне цікаве спостереження: більшість дверей з кодовими замками стоять відкритими, а двері з домофоном зачинені... whosthat

Дещо інші проблеми з доставкою пакетів до офісів... Здебільшого вони розміщені на територіях колишніх заводів, займають там якісь кімнати чи цілі корпуси, але там трапляються такі лабіринти і розміщення не підлягає нормальній логіці... Деякі контори настільки високої думки про себе, що вказують лише адресу заводу і назву фірми... Спробуй знайди... Зате, у більшості випадків, винагородою слугує посмішка гарної секретарки... smile Тут я зрозумів для себе ще одну річ: мабуть у мене в душі є непереборна тяга до затишку та гармонії... angel Іноді просто дивуєшся, як люди можуть працювати у настільки жахливих приміщеннях, іноді на 50% завалених якимось ящиками, за столами ще моделі 50-х років...

Були і досить цікаві побажання по доставці, наприклад, прохання закидати пакунок на балкон, якщо хазяїв нема дома чи лишати журнал під ковриком... smeh

Зараз вже все і не згадаю... Але, коли ввечері стомлений повертався додому і рахував відомості, то виходило, що заробив десь 10-30 гривень... Зате "угулявся" до дурі! sleepy А от за цей час я протер п"ятки у зимових черевиках та повністю доконав свій рюкзачок, були і витрати по мобільному (питав код дверей чи як саме можна знайти будинок/офіс), а заробив лише 310 гривень з копійками... Тобто сальдо від"ємне вийшло... sad Та зараз лишилися тільки позитивні спогади, хоча і тверда впевненість, що кур"єром грошей не заробиш...

Всі фото зроблені на маршрутах у місті Києві мобільним телефоном. А скільки всього лишилося "за кадром..." А скільки ось таких цікавих дрібничок ховається у внутрішніх дворах...

Любіть своє місто, вивчайте його і милуйтеся ним...love

Майбутні спогади про минуле

Гражданин

"Радянський Союз - єдина країна у світі, в якій історія непередбачувана".
Колись за ці слова можна було без жодних зусиль потрапити на Соловки.
Певно що там і загинув автор цих слів.
Але слова лишились. У другій половині 80-х років минулого сторіччя ці слова вже казали вголос.
То маємо кожного дня згадувати, що

НАС НАВМИСНО ПОЗБАВИЛИ НАШОЇ ІСТОРІЇ.

І згадуємо. Бо серце того прагне.

З Богом, почнемо накопичувати цитати, посилання та думки щодо нашої історії.

ТОМУ ЩО:  
                                                              

                                       

Процесс глобальной фальсификации русской истории начался с Екатерины II, 4 декабря 1783 года, с подписания специального Указа, в котором говорилось буквально следующее: «Назначить до 10 человек, которые совокупными трудами составили бы полезные записки о древней истории, преимущественно же касающихся России… по известному довольно своеобразному плану»… (В.О.Ключевский «Исторические портреты», стр.564-565).[1]
Причем член комиссии Храповицкий в своих мемуарах открыто пишет, что Екатерина сама лично правила новую версию истории России

Блохаста замітка:) Дякую за все...

Не судіть вже так суворо, тож було так чарівно...  :')



"....Це вісімдесят одночасно найдовших і найкоротших днів мого життя. Це неймовірний період, про який, по суті, нема чого розповідати, насамперед тому, що нічого то й не було. Але є, що згадати…Просто, прокинувшись одного весняного ранку, я помітив, що вона постійно у моїх думках. Її посмішка, її обличчя постійно стояли у мене перед очима. Тоді я ще ні в чому не був певен...
Та ось, одного прохолодного весняного вечора, я розповів їй про свої почуття. Сказати, що то було для неї несподіванкою, то як нічого не сказати…
А далі… Що далі?.. Безліч безсонних ночей, смс, доводів і відмов. Тижні невизначеності і фарсу…
Я досі не знаю і, напевне, вже ніколи не дізнаюсь, чи відчувала вона щось, чи було їй байдуже. Ні! Байдуже їй, звичайно, не було. Але ж і своє "за" вона, якщо і мала, то ховала десь глибоко в собі.
Можливо, в той момент мені просто хотілося щось змінити в своєму житті, відчути якісь емоції, хотілося якогось екстриму, кардинальних змін і ось – шанс!
Гадаєш, фарс?.. Можливо, та згодом це зайшло занадто далеко… для мене. Я навіть і подумати не міг, що таке може статися! Були навіть думки на зразок: "Я і вона? Юра, ти що? Одумайся, вона ж навіть не…" Ех! Байдуже!
В якийсь момент я зрозумів, що вона всі 24 години на добу в моїх думках…
Я думав про неї, коли спав, коли писав, коли їв, вчився, сидів на лекціях, усюди! Коли вона була поряд, неважливо, зі мною, чи просто в полі зору, я жив… по-справжньому. Мені просто подобалось спостерігати як вона рухається, як сміється, як думає… В ці моменти я, здається, був найщасливішою людиною на землі. Мені не потрібно було нічого, я лише сидів і слухав її, дивився як вона говорить, посміхається. Вона завжди посміхалась! Коли вона було поруч, я був щасливий.
Вона загадкова. Ні, справді, хоч якою вона відкритою і дружньою не здавалась, вона завжди залишалась загадкою… Вона не хотіла бути відкритою книгою і, повір, їй це з успіхом вдавалось. Знаєш, мені інколи здається, що вона вчинила правильно, що сказала все ж "ні"…
Для мене вона завжди залишиться лише трішки при відкритою книгою, чимось чарівним і недосяжним… Ні, не "чимось", а назавжди залишиться чарівною, трохи дитячою, але доволі справедливою людиною, що змінила мене, змінила моє життя і подарувала незабутні спогади про цю весну… "
2006.
Страницы:
1
3
4
5
6
предыдущая
следующая