20 лютого 2014 року студент медик Орест Каракевич з Дрогобича зустрів свій 22 день народження з побратимами на Майдані. Було багато крові, криків про допомогу, снайпери стріляли на ураження. Орест разом з іншими майданівцями кинувся на передову – забирав поранених та виносив вбитих. Не мав ні бронежилета, ні навіть щита. Був поранений -- вижив.
Це був не просто протест. Це була війна, про яку ніхто не попереджав.
18 лютого о16 годині Орест Каракевич приїхав на Майдан вже дев’ятий раз. Самотужки хлопець зробив лук та стріли. Каже, що іншої зброї не мав, а було потрібно захищатися і давати відсіч, бо ж на Майдані тодішня влада почала відкриті військові дії проти власного народу. Чи знав народ, обираючи Януковича президентом або ігноруючи вибори, чим закінчиться його правління? Чи знали чиновники всіх гілок влади, які брали хабарі від Партії регіонів по 0,5-1 млн доларів за допомогу злодіям, які будуть розстрілювати свій народ? А головний провідник і співучасник злодія виявився підкуплений Ющенко, який надав злодію можливість (завдяки укладеному договору про «ширку» з ПР) викрасти з казни держави 2 млрд доларів, які пішли на підкуп (згідно записам «Амбарної книги»).
Орест Каракевич пригадує:
--- З боку Михайлівського собору та Бессарабки пройти було легко. «Беркут» оточив Майдан лише з боку Грушевського та Інститутської. Жовтневий вже був захоплений. Я подумав, що коли буде штурм, то все знесуть. Потім став на барикаду біля Профспілок. Організація оборони була така: перший ряд воїнів Майдану стояв зі щитами на барикаді, а решта позаду – кидали бруківку.
Беркут» послав вевешників «черепашкою». Ми намагалися їх відігнати. Особливо було лячно, коли підігнали БТР і почали роздавати зброю спецпризначенцям. Тоді заспокоював себе, що стріляти по нас вони не будуть, не хотілося вірити. Однак, стріляли по активістах вже тоді. Вночі на 19 лютого силовики використовували гранати і стрілецьку зброю. Поруч, на барикаді застрелили пострілом у голову хлопця, що був у мотоциклетному шоломі, ще один чоловік впав від вогнепального поранення в груди. Потім пішов БТР, кілька разів вдарив. Під ногами трусилась земля, ми падали. І досі в голові ці кадри, коли БТР таранить барикаду і люди з неї злітають додолу. Хлопці організувались і закидали БТР коктейлями. Він спалахнув. Біля Профспілок було багато диму. Пішов у наступ, на передовій одразу отримав поранення з дробовика в голову, відступив назад. Мені почали кричати, мовляв, куди відступаю, чи не злякався гранати, а коли я зняв балаклаву, то побачили, що все обличчя було в крові. Кров очі заливала, мені заклеїли рану, я ще трохи побув на лінії бою. Запеклі бої велися до першої години ночі. Після того, як розболілася голова пішов у Михайлівський собор. Пощастило, що дробина високо попала, кістку не пробила. Трохи пізніше повернувся на барикади. Постійно пересувався, силовики, які кидали бруківку, розбили ногу, потім ще довго шкутильгав.
На Майдкані було повно вогню, спалахували намети, горіли барикади. Я не знаю, хто перший це зробив, але вогонь – це був єдиний спосіб зупинити силовиків. Потім почав горіти будинок профспілок. Крики зі сцени: «Беркут» зупиніться! Не провокуйте!» - тільки дратували. Ми вже навіть просили їх замовкнути. Це вже була війна. Біля п’ятої години ранку бойові дії згасли і ми змогли перепочити.
--- Поспав у Михайлівському соборі десь годину. Залишив свій лук разом з речами в Михайлівському соборі. Коли закінчилися стріли, то він мені заважав, я був дуже помітним з ним -- силовики світили по мені ліхтариками. Залишив його разом з речами в Михайлівському соборі. Дві доби не з’являвся туди -- лук зник.
Цілий день 19 лютого будували барикади, підтримували вогонь. Ввечері почались сутички, все було як завжди, але різниця була у тому, що на Майдані вже майже нікого не лишалося - ні керівників, ні людей. Промайнула думка, що це кінець -- нас покинули. Нам конче потрібна була допомога, ми чекали на підкріплення.
Сцена нам реально допомагала -- говорили, де потрібні люди, де потрібне підсилення і підтримували наш моральний дух.

--- 20 лютого почалися бої. Із самого ранку на барикадах почалося перекидання каміння та матання гранатами. Я передислокувався до пам’ятника засновникам Києва і раптом почув дуже радісну для нас звістку, що приїхало підкріплення – Львівська сотня. Вони вже бігли і прямо з «корабля в бій…» -- відбивати атаку «беркутні». Біля мене вибухнула граната, після поранення до головного болю додався ще й дзвін у вухах. Відійшов назад, ближче до сцени, щоб оговтатись. Почався прорив біля стели та Ощадбанку. «Беркут» дуже швидко відступав. Я пішов в обхід, на гору до Жовтневого. Снайпери вже стріляли на ураження. Одного бачив в клубі Кабміну, він стріляв з вікна.
У мене був дерев’яний щит. Бачив, медики надавали допомогу хлопцю із простріленою ногою, у нього стегнова артерія була зачеплена. Я йому щит підсунув, його понесли. Вперед я побіг вже без щита, потім знову знайшов якийсь дерев’яний щит. Ми зупинилися з боку Жовтневого. Біля готелю Україна ще нікого не було, хлопці тільки починали рух вперед. Ми вирішили, що треба прорватися до барикади. Побігли, стали за два біотуалети. Хотіли зробити ривок, але застрочили автоматні черги, потім я почув звук СВД, зрозумів, що це вже на ураження і тут хлопці почали падати. Це вже «працювали» справжні відморозки, які цілились точно в голову, стріляли прицільно в очі. Вони знали, що у нас немає зброї, але стріляли на ураження – звірі, а не люди.

--- Дуже здивувало і розчарувало те, що не було з 19 лютого на Майдані Правого сектора... Втім, не бачив їх ще з ночі 18-го лютого.. Як мені потім сказав товариш, "славний" Правий сектор склав броніки вночі з 18 на 19 і кудись пішли... Не хотілося вірити, але факт фактом - я їх не помітив ніде, боляче таке сприймати. 18 лютого керівники «Правого сектору» дали наказ своїм бійцям покинути барикади. «Вони щось знали завчасно. Питання інше – чому нас не попередили? До подій 18 лютого я і сам хотів вступити у цю організацію, але потім у мене до них з’явилося дуже багато запитань.
Ярош підтвердив, що був у Януковича. Розповів, що Янукович розказував йому про свою сім’ю і наприкінці Ярош посміхнувся і сказав, що цією історією Янукович поламав його стереотипи. Виглядало так, що Ярош з нас знущався, виправдовуючи вбивцю – це неприйнятно.

--- Людина ніколи до кінця не вірить, що її можуть вбити. Я боявся не так за себе, як за всіх інших. Хіба моє життя так багато варте порівнянні з усіма іншими? Мама мені після подій на Грушевського сказала, що якщо мене вб’ють, то її життя закінчиться. У мене постійно крутилося це в голові, тому я не сказав їй куди їду -- за батьків боявся. У мене день народження якраз 20 лютого -- 22 роки виповнилося -- от і відзначили його… Батько зателефонував привітати, він не знав, що я на Майдані, почув по телефону звук пострілів -- тільки сказав, щоб я вижив. Мамі нічого не сказав. От тільки свій день народження я святкувати вже не буду.
Я молю Бога, щоб це все не було даремно, щоб подвиг Небесної Сотні не просто закарбувався у нашій пам'яті, а був прикладом і постійно нагадував, яку ціну ми заплатили в боротьбі за свободу і незалежність! Я хочу, щоб наша країна, любила захисників своїх так, як любимо її ми!