хочу сюда!
 

Лара

36 лет, рак, познакомится с парнем в возрасте 32-42 лет

Заметки с меткой «роздуми»

Чиста сторінка? Не думаю

Задумалась над висловом "Почати з чистого листка" - а чи реально це взагалі? Схоже, скільки б ми не брали чистих листків, деякі слова чи речення все одно будуть проступати з попередніх. Декотрі будуть майже непомітні, а декотрі видно дуже чітко - в залежності від важливості того чи іншого вчинку. І чи взагалі є сенс в абсолютно чистому листку? Не рахуючи немовлят, звісно. Може варто осмислити зроблене і прожите, і заповнювати нову сторінку життя, враховуючи уроки пройденого? Не ховати помилки від себе чи інших, а зробити їх такими собі полями, за які краще не виходити. Не вивчені уроки нікуди не дінуться, а будуть повторюватись до повного засвоєння матеріалу. Не бійтеся помилок. Бійтеся їх не зробити, бо це означатиме, що ви не зробили нічого.
09.07.2016

НЮ: привід пишатися чи сором?

З технологічним розвитком світу прийшов час «апгрейдити» наші погляди на деякі речі, навіть, якщо вони колись були заборонені чи вважались непристойними. Варто переглянути свої думки щодо фотографій в стилю НЮ, якщо цей жанр комусь і досі здається приводом для сорому.



рішуче

"Тільки той досягає мети, хто іде,
тільки той, хто горить не згорає..." О. Олесь
Час зійти з шляху прокрастинації і піти шляхом дій.
Перший крок зроблено.
Побажайте успіху з наступними.

вибрала назву)

Щиро вдячна за всі запропоновані варіанти!

Наосліп

Іду по життю навпомацки,
наосліп шукаю сенсу,
в ціні у людей карбованці, 
машини, цицьки і \\\"перці\\\".

Всі прагнуть овацій і захвату
фігурою, владою, сексом,
успішний лиш той, хто на паперті
стоїть мов монах й править месу.

Тому і бреду я навпомацки,
ховаюсь в собі від розпуки,
шукаю душею самітників,
людей, в яких жилаві руки.

Їх погляд ясний, хоч і зболений,
а серце мережане шрамами,
навчусь в них любити без роздумів
і бачити сонце за хмарами.

06.06.2016
P.S. добавила трохи класики - Вівальді "Пори року" - Літо

Є люди з зимою у серці…

Є люди з зимою у серці,
І серед весни їм спокою нема,
Дратує їх спека і плями на сонці,
Дратує кохання, бо свого нема.

Є в деяких людях холодна зневага,
Пронизливий погляд їх рве до кісток.
Слова їх колючі і гострі мов шпага,
Їх мова в'язка, як зибучий пісок.

Є люди із мороком в душах,
Їх погляд - підступна, оманлива ніч.
Вони прагнуть влади, в обіймах задушать,
І солодко брешуть не зводячи віч.

Є люди із жменькою снігу
Вона заміняє їм душу й любов
Ви їх пошкодуйте, вони ж бо убогі,
Лякаючись болю, втрачають тепло.
05.04.16

Чому ж радощі не в радість. Анатомія радощів



Блаженним сонячним днем ми мирно неслися містечком на вєліках майже на холостому ходу – такий легкий був настрій. Між ярами на схилах гори край Лукавиці розмістилися новенькі котеджі. Обожнюю такі місця. Як немовля щойно народжені – такі ще невинні, чисті, де-не-де недобудовані, так, ніби пуповини ще навіть не відрізано. І скрізь «пахне» радістю новосілля, дружністю. І пахне будівельним матеріалом – десь деревиною, а десь фарбою. А відсутні майже скрізь огорожі, які хазяїни ще не встигли повибудовувати у височенні паркани з відеонаглядом, доповнюють асоціацію з немовлям – воно ще «в чому матір народила» не прикрите.

Та прокрутивши педалі кількома вулицями раптом помічаєш, що все це світло й радість – саме у твоїй уяві, породжене саме спогляданням. Насправді ж – якщо оговтатись від власних відчуттів – починаєш бачити пусті двори й пусті тераси, хоч припарковано не одне авто, а значить – хазяї присутні. А далі стежкою натрапляєш на алкаша у траві, що плентався додому й не осилив. «Стоп! Звідки тут алкаш?» - думки. І одразу ж  бачиш безпризорне товсте лабрадореня шоколадного кольору в дорогому ошийнику, що не знає куди себе притулити, бігає навколо хазяїна. А алкаш у брендових джинсах останньої моделі і в хорошому взутті. Біля нього – симпатичний рюкзак й якісь пакети.

Ми бачили його трохи раніше у місті, тож точно знаємо, що він напився й спить, а не непритомний з іншої причини. Ще й хропе. І що йому за радість ото валятися?!?!?

Цікаво, чи влаштовано тут хоч одну вечірку з барбекю, на отій терасі величезній одного з будинків? Навряд. Скоріш за все хазяї пилинки здувають зі свого майна й навіть самі соромляться користуватись своєю розкішною терасою.

Жодної дружньої сім’ї весело відпочиваючої ми так і не побачили. Скоріш за все, те майно і будівельні роботи так виснажують цих людей, що вони просто не можуть отримувати насолоду. Бо завжди щось не  так, як хотілось би. Чи то відтінок фарби стелі не  той, чи меблі не з тієї провінції Італії, чи замість семи кімнат архітектор спромігся лише на п’ять, бо не вистачило грошей на більшу площу; чи місце не те, бо в сусіда кращий вид з вікна, бо раніше встиг вхопити кращий шмат землі.

А одним щасливцям скоро хтось перекриє вид з гори на простори левад й Дніпра новою будівлею. І вони навіть знаючи це не поспішають намилуватися шикарними видами зі своїх балкончиків.

Коротше, судячи зі всього, найбільше задоволення отримують ті, хто споглядає, милується й заздрить. А в нас з дитинства така причуда – мандрувати котеджними містечками, роздивлятися виверти фантазії архітекторів, та обирати собі будиночки-улюбленці.

 

Так само й біля нашої дачі дивують оці модні будинки. Чомусь завжди мовчазні, пусті, й похмурі. І чомусь чим більший й дорожчий будинок – тим самотніший й похмуріший хазяїн. Хазяїн-привид, якого ніхто ніколи не бачить й  не чує, але всі знають, що він є.

В одному з таких дворів є баскетбольний майданчик на який я особисто постійно «пускаю слину». Бо де в селі на дачі пограєш в баскетбол!? Ніде, звісно. І тим сумніше, що хазяї ніколи не грають в баскетбол. То на**ена ж ви його будували, ви мені поясніть? Той майданчик. Всі роки поїздок на дачу у всі сезони «пролітаю» повз вєліком і витягуюсь у струну, намагаючись вловити поглядом двометрового баскетболіста-красеня з двометровою баскетболісткою-красунею на тому майданчику, мрію познайомитись, аби зіграти сім’ями у баскетбол, наприклад. Чи ба просто їх побачити, аби впевнитися, що вони існують. Ба ні! Нікого! Пусто! Постійно пустий баскетбольний майданчик вибудований, судячи зі всього, для духів померлих предків. А що!? Хто зна! Може то син відомого баскетболіста там живе, і вибудував на честь славетного батька. Такий собі баскетбольний майданчик – постамент. А під покриттям мабуть зарита урна з попілом батька. От і не грають ніхто. Тільки моляться за здравіє померлого славетного предка, проходячи повз двором. А що! Може ж і таке бути, маємо розуміти…

 

В одного знайомого власника маєточка довелося споглядати у свій час сімейний устрій, що може багато що пояснювати. Він – людина середнього віку, що страждає на життєво-небезпечні проблеми з вагою, інколи навіть пересуватися самотужки не може. Але навіть при тому всьому добре тримається «на ногах» у бізнесі, тримає авторитет міцно. Така людина природою влаштована все контролювати. Поруч із ним ти постійно відчуваєш себе намистиною нанизаною на нитку. Нитка – це він, а всі навколо - намистини. Він ніби тримає всіх в залежності від себе. Часто самим тільки поглядом. Без його контролю ти й не перднеш, чесно. Живе з племінниками й іншими родичами. Всіх контролює. От з  такими людьми важко жити. Ти нічого не можеш зробити з власної волі, бо вони контролюють кожен твій подих. Від того контролю хочеться втекти. Якщо не фізично, то у віртуальний світ – замкнутися у своїй кімнаті, у собі, врешті решт (як і роблять його близькі). Яке там гратися у дворі! Коли він буде контролювати кожен твій рух – не хочеться й висовуватися. Будь-яка дія – тільки з дозволу. Якби захотілося посидіти у дворі й скористатися мангалом (наприклад), то тільки з дозволу, і тільки якщо маєш заслуги. Відчуваєш себе як підприємець у Києві – за кожен «чих» мусиш пройти мільйон кабінетів і поставити трильйон підписів.

Чесно! Навіть при спілкуванні, він за кожну твою міміку й поворот голови карає тебе допитом: «чому ти зробив/ла таке обличчя, чому повернув/ла голову»... зрештою сидиш смирно й боїшся допустити зайвого руху недобритої волосини на нозі, аби знов не почалося.

Ось воно що може бути причиною спустошених мовчазних двориків величезних будинків.

 

Колись ми з моїм бувшим вешталися Києвом й околицями на подарованому кимсь «запорожці». Завантажували у нещасну автівцю по п’ять «биків» разом із собою, тіснилися, реготали, пікніки-шашлики-машлики… Одні з найвеселіших й найрадісніших днів життя. Зрештою на п’яну голову бувший перетворив ту автівку у грудку зім’ятого паперу, але то вже не важливо – головне, що всі живі, всі здорові, й весело було.

А нещодавно довелося бути при спілкуванні з людиною, що «носить гузду» в шкіряному салоні позашляховика «повний фарш». Було величезним здивуванням моїм, коли причиною смутку цієї людини виявилося те, що в іншого товариша позашляховик моднішої марки. І цього достатньо людині, аби вже не поважати те, що він має, і для того, щоби відчувати себе, як він сам каже, лохом. Цікаво, що такі люди ніколи не отримують того, що хочуть, бо навіть якби отримали все, що є у світі – засмучувались би від того, що не є Богом.

Дивовижні речі, правда?!

 

На початку дев’яностих один родич вибудував собі двоповерхову хату з модної цегли та з усіма зручностями всередині, з каналізацією, поставив нові модні меблі, тощо. В них вже у 91-му був комп’ютер! А кухня у тій хаті розміром як мої київські дві  (чи три навіть), і обставлена як на картинці глянцевого журналу вже тоді була. Тоді ні в кого на селі такого ще не було. Про комп’ютер ніхто ще й не чув, і сприймали його як іграшку-тетріс для дітей.

Жінка його людина проста. Таке враження, що молилася на свою хату як на ідола, і боялася у ній спокійно жити. Як не зайду – вона постійно рачкує пилинки здуває, розводи на глянцевій підлозі натирає. Реально важко було запам’ятати яка вона на обличчя, бо бачили завжди її в образі чотириногої істоти, обтягнутою вовняною сірою довгою спідницею, задницею догори. Думаю, вона дуже була вдячна богу за хорошого мужа, за хорошу хату, і щохвилини намагалася спокутувати, оплатити працею все те, що має.

У дворі в них ще є сарайчик з худобою до якого пристроєна кухонька звичайна сільська. Призначення – варити свиням. А по факту – варила тітка все у тій кухонці, і собі, і свиням, і на свята гостям. Бо шикарна кухня у хаті існує тільки для справлення враження від споглядання для гостей, як музей.

Доречі, другий поверх будівлі з повноцінними оздобленими кімнатами, й досі використовується в них як горище, для висушування цибулі, трав, тощо. Гірко, але насмілюсь виразити думку – не дивно, що її чоловік почав бухати колись, на певному етапі сімейного життя, а дім почали наповнювати сварки між подружжям. Я чула постійне його дорікання «та сядь ти, посидь спокійно!», а вона плакала від образи за невдячність до її праці й стараннь.

 

Одна пані придбала собі цуценятко найрозумнішої породи. Радість? Радість! Але ним же треба займатися! Поряд з тим, що постійно жаліється на свій жирніючий зад, який возить приватним авто з приватним водієм, вона все рівно не гуляє зі своїм ідеальним цуценятком. Наняла для цього ліву людину, а сама продовжує вирощувати жирний зад, замість того, щоб отримувати задоволення від ігор з улюбленцем, більше рухатись при цьому. І в чому логіка?

 

От чому закордонні приватні сектори інакші? Як не подивишся – вони постійно щось роблять цікаве, їхні подвір’я не пустують, вони часто бісяться, влаштовують вечірки, граються… Власноруч косять свої подвір’я, а не наймають для цього якогось лєвого дядьку, що ходить по їхньому подвір’ю, а вони так і не ходять. Ну, може хтось і наймає… але не в тому річ. Вони якісь живіші, чи що. Енергійніші і радісніші.

Може справді, допоки отримаєш те майно, - проходиш через такий ад, що потім воно все не в радість? Може вони не сидять на своїх терасах, бо ті тераси зроблені чучмеками по-китайськи задешево і можуть рухнути? Чи навпаки – з таких дорогоцінних матеріалів, що хазяї вважають свої ступні надто грішними, аби ступати на ці святі речі…))) Чи може все дуже просто, так просто, що аж смішно – все тільки через заздрість, що хтось вже зробив кращу терасу чи кращий балкон і воно вже не радує хазяїна?

 

У вас теж в кожного є щось таке, що мало б приносити більше радості, але недооцінене, «закинуте», наприклад, пилиться десь в коморі чи просто безпричинно не використовується.

 

Я от, по роздумах, нарила у собі подібний недолік. Звісно, не порівняти з маєтками і авто, але. Маю доста красивого взуття на підборах і якісь платтячка-спіднички, замість яких ношу постійно одне й те саме, зазвичай, спортивне. От тепер думаю – чи може мені виходити в магазин і у парк з собакою на підборах вечірнього взуття, чи хай краще далі припадає пилом й чекає нагоди. І чи ідентична ця ситуація до тих, які описала – чи це вже я докопуюся до дрібниць у собі.



Субота 3-го тижня Великого посту

"Той устав і пішов за Ним" (Мр. 2, 14-17)

Євангеліє розповідає про покликання одного з апостолів, хоч усі решта апостолів-хто б це не був: Андрій, Петро, Матей та інші-зразу йшли за Ісусом, коли чули Його запрошення. Вони не відкладали це на потім. Саме тому апостоли виконали те призначення, яке для них передбачив Бог.
Скільки разів до наших сердець приходили ті чи інші добрі думки, а ми їх відкладали, а потім взагалі забували про них... Пам'ятаймо, що в нашому духовному дуже важливо не відкладати, а відразу йти за тим, що Бог кладе нам на серце, і рішуче втілювати це в життя. Не відкладати, а цим жити.
Коли Бог нас до чогось кличе, то знає, що ми здатні це здійснити. Наша проблема полягає в тому, що ми часто знаходимо виправдання, чому не виконуємо того чи іншого. Бог знає нас краще за нас самих, інакше Він не доручав би нам того, чого ми не можемо зробити.
Якщо Бог кладе нам щось на серце, коли приходить якась добра думка чи бажання зробити добрий вчинок,-не відкладаймо, робімо це негайно!

Владика Венедикт (Алексійчук)

Про що співатимуть наші душі вічно, навіть якщо ти ігноруєш свою

Про що співають душі аборигенів

 

Сила силенна розпочали своє нікчемне й ганебне полювання на Бога

Ми ж не обернемся до них й не пристанемо до шляху крові й цього лайна

«Ми» пишу – бо нас не мало

Якщо й не бачились ніколи, й навіть коли хтось вже помер – все рівно «ми»

 

Чоло схиливши суворо триматимемо удар та що завгодно

Навіть ціною життя. Адже який сенс тоді жити, коли це існує й відбувається скрізь.

Усе це гниле полювання на Бога й зневага святих істин.

Адже все святе вже майже знищене. І от який тоді сенс бути присутнім в цьому.

 

Хіба що боротьба.

Та бій без крові й меча повинен бути.

Цей німий бій, сенс якого – схиливши очі суворо витримати все.

По тому – наснитися комусь, й вмовити вкласти прах до землі й виростити з того дерево.

 

У сподіванні перемоги природи над цим самознищенням всього живого.




Пам’ятаю, у краю моїх предків, колись давно, сильно впала моральна свідомість й гідність, коли мальовничі обрії спотворив чорний завод з потворним смогом у небо. Можна сказати, що той мальовничий обрій за ставками, левадами й полями був іконою для села, а завод, що з’явився – скалкою в око, блювотинням на лик святого ікони. З тим чорним заводом почорніли ніби самі люди. Зсередини. Все змінилося. Зникли світлі солом’яні дахи й світлі люди. З’явилися п’яниці й пофігісти. А старі все нарікали, що все вже не так, сумували за красою обрію, своєю гордістю, згадували розкуркулену колись панну, яка тримала у культурі всю місцину, й поволі помирали.

Молоді ж, - роз’їздили село колесами, розпили мізки горілкою, знесилили тіла наркотиками, занехаяли все довкола себе, - пофігісти. Переїздили до міста, й перетворили батьківщину на куточок для сараю й погребу.

 


Загнані в певні умови прекрасні голуби – перетворилися на жадібних щурів, що не можуть бачити нічого окрім їжі і кидаються під колеса за крихтами.

Те саме нагадують люди перед телеками у квартирах. Вони не здатні бачити нічого поперед себе іншого -  тільки жерти, розважатися, й працювати щоб жерти й розважатися. Більше нічого. Або майже нічого. Далі за межі стін свого житла і робочого місця. Дехто навіть сонця не бачить через свій режим, а на повітрі буває рівно ті кілька хвилин на день, під час яких долає шлях від роботи до транспорту і від транспорту до домівлі.




Біжиш, буває, біговою доріжкою у спорт-залі, і аж мало не наступаєш на її бампер – так сильно намагаєшся уявити себе там, за вікном, на справжньому повітрі. Як раніше. Наодинці з природою, сам-на-сам. Навипередки з вірним друзякою чотирилапим й веселим собацюрою. З промоченими ногами й одягом, якщо дощ, але чомусь радісною. А в красивій залі, в модних лосинах – з невідомих причин не радісно. Всі одне перед одним пантуються й вигадують собі якісь моральні поживи. Намагаються одне одного не помічати, щоб не заважати. Або продати за гроші поради й пестощі.

І розумієш, що так не можна. Скоро не можна буде вже взагалі. І згадуєш, як у дитинстві гралися малими у калюжі грунтових доріг села влітку у бабусі. Через село вже проклали асфальтовану рівненьку дорогу до райцентру, а на вулицю бабусі ще не проклали, але заклали початок. Тому ми малими просуваючись калюжами дороги в бік траси через якийсь час опинилися у райдужно-забарвлених калюжах. Почали роздивлятися незакінчену ділянку дороги, розбирати камінці зі смоли, та досліджувати калюжки зі смоли. В яких декілька горобців загинули намагаючись випити води – так блищала та смола. І нічим вже їм не допоможеш – смолу з пір’я не вимити вже ніяк, а тим більш не вийняти з рота, з горла, з ніздрів. Деякі були ще живі, ще дихали. Довелося лишити їх на самоті зі своєю проблемою помирати далі у смолі під палючим сонцем.

Нам було років по п’ять.

А трохи раніше ми всією родиною з кількох сімей у хаті бабусі милувалися й молилися піснями на лелек, що оселилися біля хати на стовпі з кругляка. Пам’ятаю, то був прекрасний вечір, багряний захід сонця, прекрасний вид з бабусиної хати на садок і городи за якими далі поле. Лелеки вмостилися вже спати, покормили й пригріли діточок, а ми з мамами й іншими дітьми біля вікна те спостерігали й раділи. Дорослі те обговорювали за вечерею і теж раділи, що біля хати на стовпі лелеча сім’я вирощує діточок.


Лелеки були для нас святими.

Ми всі раділи й вірили в щось вище за теперішній світ. Теперішній світ чорствий і байдужий. А небайдужим бути теж неможливо – можна захворіти якщо переживати все, що бачиш, і загинути намагаючись все вирішити й запобігти.

Знаю, наприклад, людей, що хотіли допомогти бездомним бідолагам, але заражалися від них глистами та туберкульозом, і починали самі чахнути. І якщо ці історії не перевірені мною і я не знаю правда чи ні, то жива історія - підхопила шлункову бактерію хелікобактер. Не доказано де саме я її підхопила, але саме у той час мала нагоду навідуватись до декотрих бідолашних. Добре, що помітили і пролікували.

 

 

Можна з впевненістю сказати, що всі ті старовинні забуті святі речі робили життя світлішим. Бо то не відсутність громовідводу палила блискавкою хату вбиваючи жителів вогнем, а всього лише гнів одного з богів за якусь провину – і люди вмирали спокійно, розуміючи що грішні, і що прийшла розплата; й ховали з чітким розумінням кому й за що піддали з гори жару. І онкологія була всього лише прокляттям злої відьмачки, і всі розуміли, що цього можна уникнути, якщо обходити стороною відьом. На все було своє рішення, безвихідь не існувала. А померлі предки відроджувалися у деревах, тож завжди була можливість піти поспілкуватися з померлим. Чи прилітав птах – померлий родич. І теж було спокійніше.

 

Казки не тому з’являються, що комусь робити нічого. А тому, що вони рятують від безвиході.

Я би теж, з задоволенням би пострибала навколо ідола коли хрєново на душі і розумієш, що нічого не змінити. Чесно.

І мабуть із задоволенням би позбулася всіх знань і думок на користь казок, аби тільки повірити у щось прекрасне і позбавитися тягарів розуміння реальності.

 


Діалого зі Смертю

-        -  Послухай, Смерть, чи не могла б ти кілька років погуляти і не приходити до тих кого я знаю і люблю?

-         -  Чому ж ні? Можу, але потім доведеться забрати кількох разом. Оптом, як то кажуть.

-          - Так теж не добре. А може ти б не забирала їх взагалі?

-          - Ти ж знаєш, що це неможливо.

-          - Знаю. Але ти хоч попереджай, ну щоб трохи підготуватись до твоїх візитів.

-         -  Хіба я тебе не попереджала щоразу?

-          - Так.  Дійсно. Але…

-          - У тих випадках я не попереджала аби в тебе не було спокуси втрутитись і попередити. А навіть якби не намагалась, то потім би мучила себе, що не спробувала. Я ж тебе знаю.

-          - І тут ти права. Як з тобою сперечатись?

-          - Не сперечайся, прийми як є. Як необхідність, як шлях до іншого життя.

-          - Знаю.  Розумію. Але прийняти не можу. Поки…  Може колись доросту.

-         -  Доростеш. Обов’язково доростеш.

2015: отаманщина без отаманів

Влада vs Отаманщина: історичні смисли в реальній політиці
Мукачівський інцидент демонструє намір влади залишити за собою монопольне право на тлумачення не тільки резонансних подій, а й історії та власної політики



Зрозуміло, коли політики й державні діячі апелюють до історичних прикладів, аби пояснити якісь свої практичні рішення чи популяризувати певні думки, таким чином простіше донести до електорату важливі з їхньої точки зору меседжі. Якщо враховувати диференційованість будь-якого суспільства, політичний маркетинг має створювати продукт різного рівня складності, щоб звернення до кожної цільової аудиторії досягало мети. При залученні історичних матеріалів ту аудиторію, яка вважає, що історія не є наукою (так, загальні розмови), цілком можуть задовольнити однолінійність, пафосність і відверте перекручування фактів. Натомість більш інтелектуальне середовище, безперечно, зацікавлять аналітичність, наявність методології, адекватна інтерпретація фактичних даних та грамотне оприлюднення результатів історичних пошуків.

Український політикум включно з президентами, ясна річ, не є винятком у бажанні спертися на історичні приклади. Причому складається враження, що існує очевидний зв’язок між рівнем компетентності державного діяча й частотою та пафосністю його апеляцій до історії. Очевидно, що пострадянська номенклатура, злившись із політикумом і обслуговуючи капітал, завжди буде охоче прикривати історією свою некомпетентність та корумпованість. Що більше один любитель трипільських старожитностей, будучи президентом, переймався проблемами націєтворення, до місця, а частіше не до місця апелюючи до історичних прикладів національно-визвольної боротьби українців, то очевиднішою ставала його власна менеджерська бездарність. Рівень знань історії іншого сумновідомого доктора економічних наук і «проффесора» за сумісництвом коментарів узагалі не потребує.

Що ж маємо тепер? Наскільки адекватно й на яких історичних прикладах теперішні можновладці доносять свої меседжі до електорату?

Отаманщина — історична і неісторична

Розгляньмо, як керманичі держави дозволяють собі трактувати таке цілком історичне явище, як отаманщина. Тема більш ніж актуальна тепер, коли в постмайданних умовах протистояння іноземній агресії та боротьби з вітчизняним колабораціонізмом наше щойно народжене громадянське суспільство болісно намагається знайти компроміс із владою щодо форм і методів упровадження конче потрібних для країни реформ.

16 липня 2015 року в своєму виступі у Верхов­ній Раді президент України Петро Порошенко сказав: «Анархії в Україні я не допущу. Почитаймо підручники історії. Хіба у нас не було періоду отаманщини, яскравого, але короткого і трагічного? Хіба не завершився він повною перемогою Росії і втратою незалежності України майже на 70 років? Вороги України, запам’ятайте: так більше не буде!». Категорично й пафосно промовлені слова, які, вочевидь, мають переконати громадян України у тому, що президент є принциповим державником і патріотом. Під такими словами, безперечно, поставить підпис кожен патріот, а не те що будь-який чиновник із багатотисячного легіону вітчизняної бюрократії. Однак ці слова свідчать про ідеологічну архаїку й стереотипність уявлень про вітчизняну історію в головах наших теперішніх державних очільників, бо, схоже, у їхніх радників часу вистачає хіба що на гортання підручників.

Сьогодні наша влада залюбки використовує добровольців, волонтерів, активістів у моменти власної безпорадності, але водночас боїться їх і не бажає їхнього перетворення на потужну й незалежну силу — на реальне громадянське суспільство, цілком здатне контролювати владні інституції. Тема отаманщини, махновщини, анархії раз по раз витягується чиновництвом для дискредитації когось в очах населення, яке не повною мірою розуміється на історичних фактах. Тому важливо знати, як інтерпретує явище отаманщини той сегмент української історичної науки, який займається його дослідженням безпосередньо.

Під отаманщиною мається на увазі насамперед стан анархії, хаосу, свавілля, беззаконня тощо, коли набирають сили кримінальні й мілітаризовані елементи, які прагнуть замінити собою владу. Як на класичний взірець, або, якщо завгодно, історичний приклад, указують на отаманщину часів Визвольних змагань 1917–1921 років. Та чи може вживання терміна «отаманщина» саме в такому значенні бути коректним у сучасній політиці?

Аналіз історичних джерел показує, що першими використали це поняття представники основ­них політичних таборів, які в 1917–1921-му змагалися між собою на теренах України, претендуючи на власну державність (більшовицький, українські національні та біло-російські режими). Попри відмінності в ідеологіях політично-військові опоненти, ясна річ, мали на меті те саме — здобуття вищої влади — й однаково негативно ставилися до отаманщини, оскільки вона заважала їм ту владу здобути.

Добровольці 2014-го. Перші підрозділи нової Нацгвардії формувалися здебільшого із сотень Самооборони Майдану

Як розуміли отаманщину політики того часу? Насамперед як специфічний соціальний рух, надзвичайно мілітаризований та децентралізований в умовах воєнного часу, політично майже невизначений, але при цьому дуже активний. Політики наділяли цей рух іще й такими якостями, як низька дисципліна, стратегічна непослідовність, потяг до кримінальних дій. А головне — цю силу обов’язково персоніфіковували: її очолювали «батьки-отамани», які активно боролися з вищою владою або з державою як такою, хоча самі були не проти стати владою на місцях. Владу отаманів уявляли як владу своєрідних удільних «баронів», а тому всіляко висміювали її.

Доволі точно місце отаманів в українській дійсності того часу визначив лідер більшовиків Владімір Лєнін, який писав, що фактично в кожному селі «селяни хапалися за зброю, обирали свого отамана або свого «батька», щоб завести, щоб створити владу на місці. На центральну владу вони зовсім не зважали, і кожний «батько» думав, що він є отаман на місці, уявляв, ніби він сам може вирішувати всі українські питання, не рахуючись ні з чим, що роблять у центрі». Аналогічні погляди щодо отаманщини мали лідери і Директорії УНР, і Збройних сил Півдня Росії.

Читайте також: 1914–2014. Український рахунок

Російські більшовики добре усвідомлювали селянську сутність української отаманщини. Селянство і в мирний час здатне демонструвати свою непередбачуваність. А в умовах Світової війни та революції, коли село залишилось єдиним джерелом постачання армій, а отже, й об’єктом насильства, ця найбільша верства населення, отримавши зброю, військові кадри та фронтовий досвід, отримала й можливість самостійно захищати свої, як вона їх розуміла, економічні інтереси. Ясна річ, що отамани були лише верхівкою великого селянського айсберга. Без матеріальної та моральної підтримки селян отаманщина не мала б такого розмаху в Україні.

Як бачимо, отаманщина часів Визвольних змагань була збройним селянським повстанським рухом. Саме так це явище розуміли і його сучасники, обізнані в селянських проблемах. Очевидно, що різні політичні режими остерігалися отаманщини настільки, наскільки вони рахувалися із селянством — і, безперечно, усвідомлювали нерозривний зв’язок між повстанством і селянами. Не дивно, що в ході воєнно-політичної боротьби влада докладала максимум зусиль для компрометації сили, яка не бажала піддаватися будь-якому контролю. Звідси ототожнення отаманщини з бандитизмом, безладом, анархією тощо. Звинувачення повстанства, наприклад, деякими урядовцями Директорії було викликане бажанням виправдати власну політичну поразку: мовляв, свавільні отамани розтягли революцію по своїх загонах. Правда, в галузі пропаганди повстанство відповісти політичним режимам не могло, бо не мало відповідних технічних можливостей.

Попри часте використання, термін «отаманщина» не був достатньо проаналізований історичною наукою. Конкретно-історичне явище, яке мислиться в цьому понятті, має свої не лише істотні, а й неістотні ознаки, за якими, власне, і сприймається більшістю людей, далеких від науково-історичних студій. Тобто відбувається фактичне відокремлення поняття «отаманщина» від відповідного історичного явища при підміні його значення.
Що таке отаманщина насправді

Аналізуючи поняття «отаманщина», слід звернути особливу увагу на такі його риси:

1. Отаманщину не можна зрозуміти поза конкретним історичним контекстом. Не повстанство породило революцію, а навпаки. Отже, треба аналізувати загальнореволюційні впливи на отаманщину: ідеологічні, соціально-політичні, економічні, воєнно-ситуативні, національні, культурні тощо. Необхідно враховувати, що серед отаманів і повстанців багато хто прямо ототожнював себе з революційними процесами, однак у боротьбі за владу право на революційність монополізували більшовики, пропаганда яких змогла закріпити за повстанцями тавро «бандитів» та «контрреволюціонерів».

2. Отаманщину (як породження селянського повстанства) розуміють насамперед як специфічний соціальний рух воєнного часу, і цей рух мав явну протестну основу. Тому отаманщину доцільно розглядати в контексті дослідження протестного руху як такого. Наскільки цей напрям є важливим для науки, показує, зокрема, сьогодення української політики.

3. Повстанський рух 19171921 років у соціальному плані мав переважно селянську основу. Однак суть селянського збройного «протестантизму» не можна пояснювати небажанням селян сприймати абстрактну проблему організації державної влади чи селянською архаїчністю. Це цілий комплекс причин, який має більш широкий характер. Крім того, слід враховувати присутність у повстанстві й інших соціальних категорій, у тому числі робітників і особливо сільської інтелігенції. І, звісно, отаманщина як соціальний рух не може інтерпретуватися як діяльність купки авантюристів-пасіонаріїв. Кількісні показники (дослідники нараховують 8–10 тис. повстань тільки протягом 1919–1922-го) ясно свідчать про соціальну сутність явища.

4. Отаманщину також необхідно розглядати як продовження українських військово-історичних традицій. Повстанці будь-якого політичного забарвлення, навіть червоні (згадаймо корпус Червоного козацтва, сформований із колишніх партизанів), як правило, претендували на спадкоємність чи й пряме походження від українського козацтва. Це важко назвати грою тодішніх інтелектуалів, швидше проявом історичної пам’яті українців. Багато пропетлюрівських отаманів раніше пройшли через структури Вільного козацтва. Отамани брали псевдоніми (позивні сучасною мовою) на честь відомих у минулому козацьких та гайдамацьких ватажків (Байда, Голий, Гонта, Кармелюк, Мамай, Остряниця тощо). Навіть махновці, які ідеологічно орієнтувалися на анархізм, усвідомлювали себе нащадками та військовими спадкоємцями запорозьких козаків.

5. Ще однією яскравою рисою отаманщини є її персоналізація: говорять про авантюризм отаманів, їхні амбіційні бажання досягти власної, обов’язково корисливої мети. Однак хіба політику інших тогочасних діячів не можна пояснити тими самими суб’єктивними чинниками конкуренції, звичайної заздрості, надмірної амбіційності, прагненням до влади? Хіба ж не сварилися українські державники-народники повсякчас між собою? Навіть до збройних сутичок доходило. Чому ж вина за програш революції перекладається винятково на селянських отаманів?

6. Зрештою, є наукова концепція формування так званої контреліти, яка може цілком логічно пояснити соціально-політичну природу й української отаманщини. Зокрема, американський антрополог Ерік Вольф стверджував, що контреліта «могла кинути виклик і деструктивному керівництву, що базувалося на ринкових відносинах, і безсилим спадкоємцям традиційної влади, утворюючи новий консенсус через зв’язки із селянством. Таку контреліту частіше за все складали представники провінційних еліт, яких витиснули на периферію комерційної діяльності й політичної влади; посадовці чи спеціалісти, що перебувають між глибиною та центром і зав’язані у протиріччях між ними, а також інтелігенти, яким доступна система символів, здатні забезпечити взаєморозуміння між керівництвом і селом». За даними більшовиків, до 80% тодішніх повстанських отаманів України дала саме українська інтелігенція, переважно сільська. Тому більшовики добре усвідомлювали потребу в Україні репресій проти сільської інтелігенції як контреліти того часу.

7. Українській отаманщині були притаманні елементи традиційного селянського самоврядування воєнного часу. Мова про принцип виборності в межах певної громади-колективу, коли жодний голос не міг бути проігнорований рештою голосів. Таким чином відбувався вплив усього колективу (у тому числі повстанського загону) на прийняття рішення отаманом.

Кому належить держава?

Отже, термін «отаманщина» має доволі складний зміст, тому вимагає ретельного аналізу й обережного використання як у наукових дослідженнях, так і в публіцистиці, а тим більше в публічних виступах наших політиків. Софістичне використання його призводить лише до спотворення об’єктивної дійсності. І водночас слугує своєрідним маркером освіченості політиків.

Повернімося до промови нашого президента. Доцільно звернути увагу на ще один дуже важливий аспект, який проявився в ній. Виявляється, сучасне чиновництво щиро переконане в тому, що революційні події 19171921 років мали на меті розбудову передусім української державності як такої, а не відображали боротьбу мас за свої громадянські свободи та соціально-економічні права. Іншими словами, революція і державність уявляються як абсолютно однакові величини, що, відверто кажучи, не зовсім відповідає дійсності. Із тези, озвученої президентом у Верховній Раді 16 липня, випливає цілком зрозумілий висновок: ті українці початку ХХ століття, які боролися за якісь там свободи, а не державність, і є винуватцями програшу Визвольних змагань, а вже ж ніяк не діячі революції, що проголосили створення держави й не проявили достатньої компетентності, далекоглядності та просто хоробрості, щоб захистити її.
Згадки про отаманщину свідчать не тільки про погане знання українським політикумом нюансів вітчизняної історії чи спроби маніпуляції історичним фактажем задля досягнення якоїсь кон’юнктурної мети. Слова президента виказують потаємне бажання українського політико-бюрократичного корпусу монополізувати право як на саму державність, так і на державну владу, ба більше, привласнити їх. Категоричність принципу «держава — це я» видає з головою, по суті, радянсько-комуністичний родовід теперішньої держслужбової номенклатури, яка, безпереч­но, готова боротися з паростками громадянського суспільства, у тому числі засобами «правильної» для себе інтерпретації історичних знань. І в контексті такої інтерпретації можновладці фактично ототожнюють поняття «держава» та «влада».

Звісно, не можна ставити під сумнів необхідність виборювання українцями початку ХХ століття своєї національної держави, як і сам факт такої боротьби під час подій 19171921 років. Проте державність навряд чи можна вважати самоціллю революції. Власна держава була потрібна українцям як надійна гарантія більш справедливого й гідного життя, котрого вони як нація не мали й не могли мати в імперіях. Тодішні українські пасіонарії боролися, як ми знаємо, під різними політичними гаслами, проте мега-гасло «Вільна Україна», вочевидь, об’єднувало їх усіх. Просто одні думали, що національна свобода можлива й без державного устрою, а інші були переконані, що лише суверенна держава може гарантувати і національну самостійність, і демократичні права громадян. Хто з них більше наробив помилок (і теоретичних, і практичних), хай краще розбираються історики, але ж ніяк не сучасні політики. Та й безглуздо виносити якісь вердикти діячам минулого — про них просто треба знати, щоб адекватно розпорядитися історичним досвідом, зокрема вчитися на їхніх помилках. Бо якщо дозволити представникам влади вільно маніпулювати історичним знанням, Україна непомітно перетвориться на ще одну Росію, правлячий клас якої, аби довічно залишитися при владі, за старими радянськими традиціями брудно використовує історію в ролі служниці ідеології та засобу пропаганди.