Соціопатія....

Соціопатія є розладом особистості, для якої характерні антисоціальна поведінка, знижена здатність до співчуття і каяття, а також нахабна, егоїстична поведінка без "внутрішніх гальм".

Цей дисоціальний розлад є відхиленням характеру особистості від соціальних норм, і спостерігається у близько 3% чоловіків і 1% жінок...

28.01.2022 р.

Є і свої плюси у хвороби...

Минулого року чоловік захворів. Як виявили аналізи - вірус, що зараз популярний. А там і ми з малою. Неприємно.

Після того у мене зник нюх і смак. Дуже неприємно і страшно водночас. Неприємно, що не можеш насолоджуватись смаком улюблених страв, страшно - бо не почуєш запах газу, якщо станеться витік. Проте, невдовзі відновилися зниклі відчуття і все, начебто, стало нормально. До першого різкого і неприємного запаху фарби у під'їзді (на той час у нашому під'їзді робили ремонт і фарба була такою вонючою, що тільки із затриманням подиху можна було пройти по під'їзду). Отже, цей катастрофічно неприємний запах дешевої фарби "збив" мої "налаштування" нюху і смаку і життя моє стало нестерпним і дратівливим. Звичайні продукти почали ділитися на їстівні і не їстівні. Так і жила до цього Нового року.

Не дуже радісний був новорічний настрій, так як один його компонент був відсутній. А саме мандарини. Я дуже полюбляю ці фрукти. І Новий рік завжди асоціюється у мене з мандаринами, бо це з дитинства так. (Думаю, так у багатьох.) Але цього разу усе було не так. Тож, коли донька чистила мандарини у моїй присутності, мені хотілося втекти від цього запаху якнайдалі. Неприємний він мені став, і дратувало мене це дуже. Проте...

Пройшов рік після хвороби. І от знову. Чоловік пішов на лікарняний знову, потім мала температурила день-два, а потім я. Як же вчасно я примітила, що не відчуваю запаху... Зате мандарини їсти можу, бо не відчуваю запаху, а смак лишився.

Все ж таки, є свої плюси у хвороби.

________________________________________________

Тепер я під час відсутності запаху при хворобі, завжди стараюся їсти ті продукти. які не можу зазвичай. Наприклад: солодкий перець, огірки, цибулю. Користуюся такими моментами і насолоджуюся тим, що з певних причин втратила.

16.01.2022 р.

  Спогади. (Про "Орльонок 8".)

  Спогади бувають різні - гарні і погані, приємні і не дуже. Іноді хочеш забути щось, наче страшний сон, а іноді хочеш пам'ятати усе життя.

  От і я, інколи (останнім часом частенько), щось згадую із свого життя. Здебільшого це спогади про дитинство.

  ... Літо - найкраща пора року. Особливо ця пора року подобається дітям. А літо в моєму дитинстві було найприємніше, бо не було тієї спекотної погоди, що тепер. Сонечко було лагідне, гріло, а не пекло, і люди відчували себе комфортно.

  Скільки мені було років - не пам'ятаю. Певно шість чи сім. Щоліта ми, здебільшого, жили у бабусі, яка проживала на іншому кінці міста.

  На той вік я вже вміла їздити на велосипеді. І мені дуже подобалося кататися на велосипеді.

  Починала я, як і усі діти тоді, з триколісного дитячого велисопеда з дитячою назвою "Гномик" (хороший був велисопед). Потім був "Зайчик", до заднього колеса прикріплялися два невеличких колеса, піднятих трішечки догори, щоб ми вчилися тримати рівновагу. А вже після могли пересідати на більший велосипед. І пройшовши усі ці етапи, навчившись їздити на велосипеді через раму, можна було сміливо сказати, що я вмію їздити на цьому транспорті. Це було цікаво і весело.

  І от я, вже вміючи добре їздити, кожного ранку прокидалася о шостій годині, одягала зручний літній одяг, виводилиа із сараю велосипед "Орльонок 8", сідала на нього і їхала по вулицям.

  То були мої найкращі ранки. Сонечко тільки зійшло, повітря після ночі ще не прогрілося, навкруги ранкова тиша, пташки щебечуть, а в даличині чути стукіт коліс потяга. Я завмирала, коли чула цей звук. Стояла і слухала, поки він не стихав. І завжди це був товарний потяг*, бо звук був важкий і сильний. І коли потяг проходив, я знову їхала далі.

  Той велосипед був моїм найулюбленішим, бо був легким і зручним. Проте, він належав моєму братові. Та поки він спав, я каталася.

  Не любила сидіти на одному місці. Та і що я робитиму о такій годині ранку? Ще усі друзі сплять, а я ні. От і їздила по вулицях району, спостерігаючи, як він (район) прокидається. Я так могла кататися годинами. Проте, коли відчувала, що сонечко вже почало пригрівати сильніше, я поверталася додому. Бо вже і брат прокинувся, і бабуся приготувала сніданок, і вже час снідати та йти до подруги.

  І так майже ціле літо кожного ранку, коли батьки були у першу зміну на роботі, а мені не спалося...

  Багато я тоді вулиць об'їздила. Увесь район. Я і зараз з радістю та тому "Орльонку 8" покаталася б по тих вулицях... Проте, вже давно немає того велосипеда, а на дворі зима, холодно і бабусі немає давно. Можливо, одного гарного дня я все ж таки прогуляюсь пішки деякими місцями свого дитинства...

________________________________

*Щодо товарного потягу... Тепер маю сумніви. Можливо, то був не товарний потяг, а пасажирський, чи взагалі електропотяг. Але факт один - я обожнюю той звук і досі. Залізничний вокзал - моє улюблене місце у будь-якому місті.

7.01.2022 р. (Ч.2)

  У сусідньому дворі жила баба Мотря (здається так її звали). Біля її двору стояла лавка і всі бабусі там збиралися потеревенити. З ню жили тітка Марина (не впевнена, що вірно згадала її ім'я), дядько Льоня і дві їхні дочки - Марина і Оксана, з якими я також дружила і чісто гралася у них у дворі. Найбільше мені подобалася гойдалка, що висіла у їхньому дворі. Вона була така класна, зручна.

  Навпроти цього двору жила тітка Ніна. Як потім виявилося, у неї є онук, з яким я дружила пізніше. Поряд двір - там жила сім'я з двома дітьми - Антон і Марія. Теж товаришували. Навпроти них хтось жив, проте я не пам'ятаю хто. Зараз біля цього двору усе залито бетоном і жодного дерева немає. А колись там росли дві вишні, паркан був дерев'яний і була стежка, по якій ми ходили інколи. У сусідньому дворі жила дівчина Аліна. Проте я її мало знала. Навпроти теж якась бабуся жила, але як її звали - не пам'ятаю. Знаю, що біля її двору є гараж і колись туди ставив свою машину мій хрещений. Поряд жила якась сім'я, вже точно не згадаю хто саме, але був у них син Андрій. Навпроти них жили дві дівчини Галя і Валя. До 2005 року я не дуже товаришувала з ними. Проте потім із Валею я навчалася у медичному училищі. Згодом, вже в училищі, я дізналася, що мама Валі померла. А вже коли пройшли роки після випуску з училища, помер її тато.

  В сусідньому дворі жила бабуся, до якої приходив онук, з яким ми (я і подруга) грали. У них у дворі була велика купа піску і ми там радісні рились, щось будували-ліпили. Ми ж були малими. Навпроти них теж хтось жив, але я пам'ятаю лише залізні ворота і абрикос біля двору. Стежина із цегли вимощена під парканом. Більше нічого про цей двір не пам'ятаю і не знаю. Якийсь він загадковий був для мене. Поряд будинок, до якого із Донецької області переїхала сім'я з двома дівчатами - Настя і Оксана. Пам'ятаю, як ми з моєю найкращою подругою, проходячи мимо них, радилися, чи варто нам підійти до цих дівчаток і познайомитися з ними. Такі невпевнені були, але все таки підійшли і познайомились.

  Навпроти двір, де були найсмачніші черешні. Жив там якийсь дядько Микола і росли у його дворі біля самого паркану дві черешні. І коли вони були стиглі - ми намагалися якомога більше нарвати тих черешень, адже вони були такими смачними. А у сусідньому дворі жила моя найкраща подруга, з якою я дружу вже багато років, і яка стала хрещеною моєї донечки. З нею пов'язано дуже багато спогадів. Навпроти у дворі жила якась тітка, яку я не пам'ятаю, але у неї хвіртка була не така, як у всіх інших. У неї вона була з двох половинок і не дуже широка. Мені подобалася та хвіртка. Поряд жила бабуся Марія. Хороша була жіночка. На її похорон, непевно, уся вулиця зібралася. Сусідами моєї подруги була сім'я з хлопчиком, якого звали Родіон. Ніколи б не назвала таким дурнуватим ім'ям свого сина. Дім поряд з ними мені запам'ятався тим, що там була пожежа. От не можу згадати, чи то будинок горів, чи гараж, проте біля двору тоді була купа горілого сміття, в якому мій брат знайшов непоганого ножа. Тепер той ніж з оплавленою ручкою десь у гаражі валяється.Двір навпроти - теж не пам'ятаю, проте мої батьки знали тих хазяїв. Два сусідні двори - там живуть мої знайомі, принаймні, хлопці з тих будинків тепер є чоловіками моїх подруг. Біля будинку, що горів, живе начебто двоюрідний брат моєї подруги. У сусідньому дворі - якийсь дядько. Ніколи не знала, хто такий. А біля цього будинку, у сусідньому, жили два хломці, з якими в дитинстві я дружила."

  ... От і дійшла я до краю вулиці, на якій минуло моє дитинство. А звідси мені відкривалися напрямки. Можна було піти чи поїхати на велосипеді у будь-яку сторону...

  І після такої подорожі у минуле, коли згадувала ці двори, тих людей, ті дні - мені здалося, що те минуле і це теперішнє неначе наклалися одне на одне. Коли згадувала двір баби Мотрі у літній день, на мить здалося, що я перенеслась у той теплий і сонячний день і знову побачила усіх живих, радісних. Наче почула їх голоси, побачила їх обличчя. І відчула сонячне тепло.

  Здається, що я побачила усе знову, до найменшої дрібнички...

  Ця подорож у минуле дала зрозуміти, що наша пам'ять може зберегти набагато більше, ніж ми собі уявляємо. Достатньо лише почати згадувати крок за кроком і ми згадаємо усе...

P.S. Зараз, коли писала про Валю і Галю, стало сумно. Дуже сумна доля у цієї сім'ї. Спочатку їхня мама померла, потім тато. Потім Валя померла від пухлини. А потім і Галя померла. Проте, з їхньої сім'ї залишилася маленька дівчинка (донька Галини), яка тепер зі своїм татом десь за кордоном. Сумно і боляче думати, що ця дівчинка ніколи не знатиме ніжності і любові своєї мами. Це страшно. Але нехай у неї життя складеться набагато щасливіше.

 Поки писала дописи з Фейсбуку, згадала про своїх подруг, про маму, про однокласника, про друзів мого брата.

 Коли помирають люди похилого віку, ми сприймаємо це більш менш нормально, адже вони старенькі і це природньо, коли помирають старі люди. Та коли помирають люди, яким ще жити і жити... Наш мозок відмовляється сприймати це. Адже це не природньо. І ми часто питаємо: Як? Чому? Адже вони ще молоді!

 Моя мама померла у віці 61 року, не доживши до свого дня народження 17 днів. Вона померла 1 березня, а через 17 днів їй мало виповнитися 62 роки. Вона останні півроку хворіла, перенесла операцію, і схудла так, що були лише кістки і шкіра. Хоча вона була не худенька і не товста за життя. Хоч ми і знали, що вона довго не протягне, але... Її смерть стала великим ударом для її сестер.

 Того ж місяця, 31 березня того ж таки року, в москві в аваріїї загинула моя найкраща подруга і одногрупниця. Як потім виявилося, вона була вагітна. А у неї залишилася донька, якій було лише 5 років. Я проплакала три чи чотири дні. Це був страшний удар для усієї нашої групи. Ми всі були в шоці і не могли повірити, що вона загинула. Вона була така гарна, така добра, весела і привітна. Її дійсно усі любили. Я не знала тих, хто міг би тримати на неї зла. Коли вона написала мені, що вранці не піде на пари бо повернувся її наречений з армії - я щиро раділа за неї. Майже відчула її радість.

 Потім, ближче до 2023 року я взнала, що помер мій однокласник. Він був в АТО. Але його вбили в мирному Нікополі.

 А потім ще двоє хлопців - однокласники мого брата - теж померли. Один від алкоголю, на жаль. Другий... Другий хлопець колись пірнав за раками і вдарився об камінь, отримав якесь ушкодження і багато років пролежав у ліжку в комі. А потім помер. І обох їх я знала. З одним навіть в садочок ходила.

 Шкода їх усіх. Адже їм би ще жити й жити.

 Зараз, коли у мене є доця, мені так не вистачає моєї мами. І я доньці розказую про її другу бабусю. І шкодую, що була досить неслухняною донькою, мало проводила часу з нею. Проте, що вже шкодувати, коли назад не вернеш.

Бережіть своїх матусь, проводьте з ними більше часу, бо вони незамінні в нашому житті. Спілкуйтеся з ними побільше, розпитуйте про все-все. Любіть своїх мам.