хочу сюда!
 

Александра

44 года, лев, познакомится с парнем в возрасте 39-49 лет

Заметки с меткой «проза»

Ты будешь моим несчастьем?

Говорят, что слишком красивая жена - несчастье для мужчины. Ну не тянет меня на мышей серых. Мне ноги подавай длинные, мордочку классную, и чтобы умненькая была конечно, и секс любила да еще и умела. Будешь моим несчастьем? Интересно, что бы она ответила мне...

Не спросил...

Летняя ночь, молнии и первая гроза режет темноту. Ветер с запахом дождя влетает в комнату сквозь распахнутый большой витраж. Звук мокрых листьев создает эффект старой пластинки присущим шипением, а проезжающие машины, как стая дельфинов оставляют море брызг и белые следы на воде.

Мне хорошо и спокойно как никогда, наше сердце работает как новый мотор (с), и мы будем делать все, что мы захотим, а сейчас мы хотим только друг друга. И больше нет ничего, все находится в нас... Фары, блики бегают по потолку и стенам, свет не горит. Мне жарко и холодно одновременно. Уже поздно, но сон не имеет шансов получить хоть малость.

Самый огромный кайф в жизни - быть с такой девочкой. Она не любит меня, она не знает, что любит уже, она уже не знает, что еще полюбит. А я, а что я? Вижу и чувствую ее тепло, и это ощущение невозможно передать словами. Она кричит и пытается сдержать себя, а я прошу громче... Терпение заканчивается и все, что я хотел получить сегодня - мое! Пытается прикрыть рот, кричит в подушку, мнет простынь, сжав ее в кулак. Что может быть лучше этого, и есть ли еще хоть что-то кроме? Нет... наверное нет... у меня нет... Волосы разбросаны по измятой постели и она похожа на греческую статую - она спартанка, это точно. Красива, как богиня и строптива, как буря. А я, а что я? Просто ценитель культурных ценностей древней Греции. Дрожь пробегает через все тело, и только одно слово - "Останься."

Гроза уходит и ночь берет свое, гром доносится уже из далека, а горизонт все еще вспыхивает раз за разом. Она засыпает, прижавшись ко мне, как к любимой мягкой игрушке и вздрагивает, как ребенок. Может ли быть в жизни мужчины что-нибудь лучше? Нет, не думаю.

"Не отпускай меня никогда, чтобы я не говорила тебе." - Говорит уже шепотом и улыбается проснувшись вдруг.

Спи... 

Гроза уже совсем далеко, она крепко спит и все равно не отпускает руку, какие-то обрывки снов и фраз. Я счастлив, люди. Она приедет ко мне сегодня вечером, она уже близко.

Желаю и вам хорошего субботнего вечера.

 

Конкурс -"Продавец вечности"

Неожиданно для меня участников получилось много и теперь нужно всех собрать. Включаю всех, кто решил участвовать. Если кого-то пропустила - пришлите ссылку -включу. Возможно появятся заметки, когда меня не будет на сайте - приду - всех допишу. Голосовать предлагаю не голосовалкой, а в коментах и не одно имя называйте, а три лучших на ваш взгляд. Подсчет голосов будет честный, любой сможет пересчитать самостоятельно. Бутьде объективны, голосуйте не только за друзей, но за всех, чья заметка понравилась.
Итак, по времени выхода заметки.

список закрыт. 


Силикон

Галя - сколько она себя помнила, всегда хотела большую грудь, как у других.
В старших классах она просила у мамы денег на операцию,
но мать не давала и отговаривала ее от этого.
Что может мать понимать, как чувствует себя девушка,
когда мальчишки обращают внимание на других с большими грудями?
Но мать утверждала, что грудь у дочки хорошая небольшая и упругая
и найдется и на нее любитель.

Наступило ее совершеннолетие, когда она уже могла принимать решения самостоятельно.
И первым делом, что она сделала это увеличила себе грудь на два размера.
Началось счастливое время.
Подружки с завистью поглядывали на ее великолепную грудь.
Ребята тоже начали обращать на ее грудь внимание.
До этого она совсем не пользовалась вниманием у мужской половины.

И вот однажды она встретила Колю на одной из вечеринок у подруги.
Между ними сразу пробежала искра.
Все были выпивши и между ними произошло то, что и должно было произойти.

Потом были еще несколько встречь.
Ей казалось, что она его полюбила,
не могла места себе найти если его не было рядом.
Но Коля потихоньку остывал и отдалялся.

Однажды подружки донесли, что видели Колю с Веркой.
Галя от ревности не могла себе места найти.
- Эта Верка?
- Эта плюгавка с такой маленькой грудью,
что она может в кулак у мужчины поместиться?
- Как он мог?

Она поймала Колю у его дома и между ними произошел примерно следующий разговор.
- Коля, что происходит? Я думала между нами любовь!
Коля
- Какая любовь, ты что совсем свихнулась?
- Мы просто время проводили.
Она
- Что тебе во мне не нравится? Скажи! Я все сделаю
- Если хочешь я могу и грудь еще больше увеличить.
Он
- Ну ты подруга! Совсем с катушек съехала?
- Кому нужны такие "уши"?
- Женская грудь должна помещаться в ладонь у мужчины и чувствовать себя там уютно.
- Наши отношения закончены! Не ищи больше встречи со мной.

Она долго еще плакала от обиды, что все ее эксперименты со своей грудью
привели к противоположному результату.
Через некоторое время в довершению ко всему
медицинское обследование показало, что у нее рак груди.
..........................


Женечка

 ВОСЕМНАДЦАТЫЙ

Она ушла от меня в восемнадцатый раз. Позвонила через месяц с телефона-автомата.- Загляни ко мне, как стемнеет, - молвила, - важный разговор есть. 

Я как сидел на кухне у своего лепшего камарада, так и побледнел весь - от верхней волосины до нижней - той, из которых войлочная подошва домашних тапок скроена.

- Она звонила? - догадался Лексеич и хитромудро выругался, - чё это она тебе жить нормально не даёт?! Будто неясно между вами что.

- Сказала, чтобы заглянул, - упрямо парировал я, продолжая бледно дрожать - как и полагается в таких случаях, всем телом.

- И что? Ты пойдёшь?

Я опустил глаза в горку недоеденного салата.

- Пойду.

Лексеич матерно пожал плечами и сделал круг на своём головокружительном кресле с откидной спинкой.

- Идиот, блядь, - резюмировал он. В восемнадцатый раз.

Философия Лексеича, примерного семьянина и блестящего однолюба в отношении моих отношений была предельно простой. Уже после первого похождения моей Машеньки в отличное от правого направлении, он рвал и метал, попрекал меня мужицким кодексом чести и умолял дать ей пня под сраку. Закончилось всё тем, что я попросил при мне не называть Машенькины части тела "сракой". Для этой сдобы завсегда имелись и более вкусные названия.

 

[ Читать дальше ]

86%, 42 голоса

14%, 7 голосов
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Королівська гвардія: час розкидати... І час збирати...

Велика війна терландських князівств супроти степових племен

Польовий табір війська короля Асґруба

       Двічі переступивши через одну й ту ж річку, навряд чи зможеш осягнути її глибини... Чергове прислів’я, котре здавалося для когось джерелом мудрості. Кана не збиралася шукати аж настільки вузьких річок, аби спеціально перевірити правильність написаного. Підійшовши до найближчого солдата, вона наказала йому верхи проїхати кілька миль уздовж лісу та оглянути місцевість, намагаючись не потрапити до супротивника як трофей.

       Війна точилася вже більше року. Король Асґруб об’єднався з терландськими князівствами задля того, щоб покращити захист свого королівства. Це давало також можливість за рахунок чужих військ скорочувати кількість кочівників, хоча й доводилося надавати союзникам припаси та забезпечувати в разі потреби різним військовим приладдям, котре не завжди було для королівства таким вже й надлишковим. Але цього разу чимало степовиків змогли пробитися через поріділі об’єднані війська на південь від королівства й дуже швидко наближалися до його кордонів. Важкоозброєна королівська кіннота поступалась у швидкості дещо маневровішому степовому вояцтву. Це дозволяло останньому робити вдалі вилазки та захоплювати здобич, але при поверненні було доволі важко втекти вже з награбованим від значно краще озброєних воїнів у гарних обладунках.

       Кана вирішила зачекати у полі неподалік від прикордонного містечка. Віддалік було видно побачити ліси, якими в разі небезпеки можна було б скористатися як додатковим захистом, аби розпорошити не звиклі до подібного сили степовиків.

       Близько півночі повернувся розвідник. Підійшовши до Кани, він повідомив, що помітив ворога на доволі значній відстані від табору. Як і очікувалося, він просувався вздовж лісу, й зупинився на ночівлю на височині неподалік від основного шляху.

       Призначення капітаном гвардії у підсумку обернулося для „Кана Кудо” більшим тягарем, ніж роки, проведені під керівництвом її попередника, оскільки після смерті ще кількох нобілів зі складу військової ради довелося на належному рівні допомагати в розробці подальших бойових дій. Також сама посада „зобов’язувала”.

Місяць потому

       Кана спостерігала страшні наслідки вчорашньої пиятики в своїх керівників та інших нобілів, яким довелося святкувати нещодавню перемогу неподалік стін міста, куди через недбалість командира одного із загонів таки спромоглися дістатися „завойовники”. Карати кого-небудь, як і милувати, просто не довелося через звичайну відсутність придатних для цього осіб серед присутніх переможців, які були дуже вдоволені продовженню свого перебування на цьому світі ще на деякий час, залежно від подальших обставин. Вона недбало перехиляла келих, але за старою звичкою, не мала схильності до споживання його вмісту... Це не раз дозволяло їй дещо швидше орієнтуватися в ситуації й діяти розумніше, аніж чимало її „колег”. Останні подекуди розплачувалися за свою надмірну веселість значно дорожче, ніж це вартувало.

       Чудово продумана оборона тоді виявилася не дуже ефективною через зухвальство славної пам’яті Конрада, котрому заманулося розташувати більшу частину свого загону не в селищі, котре перед тим мали належно укріпити, а в містечку на північ від нього. У підсумку, частина міщан, яка досі була залучена до жвавої торгівлі зі степовиками (подекуди укладаючи навіть шлюби), цілком спокійно поставилася до можливості проведення „дня відкритих дверей”, котрий мав доволі сумнівні наслідки для новоприбулих військових. Це стало гарною підставою для виникнення кількох легенд та навіть однієї балади.

       Гвардія, яка у своїй більшості перебувала поруч із загоном короля, через порівняно кращі бойові навички, терміново відступила аби „захистити” Хойтен. Натомість, усе вирішила швидкість... Яка компенсувалася дисциплінованістю підлеглих Кани. „Степове воїнство” вирішило дещо перепочити та скористатися запасами „славетного” прикордонного містечка. Деякий час поспостерігавши за тим, що відбувалося, гвардія вдалася до нічного нападу. Ті, хто не встигли сховатися, навряд чи мали право в чомусь звинувачувати Кану.

       За заслуги перед королем... А саме, за вчасні та доречні дії під час здобуття захопленого міста, Кану було нагороджено тим самим містом, а також кількома прилеглими селищами. На додачу король щедрою рукою відрахував їй десять золотих злитків з особистого запасу. Задля підвищення бойового духу гвардії до знамена було додано спеціальну стрічку із вишитими золотом словами короля з приводу здобутків та подальших перемог.

Два роки потому

       Кількість королівських військ швидко скорочувалася... Так само, як і запаси скарбниці. Кілька замахів на життя Кани не мали бажаних наслідків для тих, хто на подібне наважився. Натомість сама вона, як і личило важливому військовому діячу, спромоглася розкрити змову проти себе та короля. Асґруб, як і личило його високому сану, поставився до цього з належною увагою. Натомість деякі родинні стосунки відіграли свою роль, і повною мірою змовників не було „залучено до заходів щодо виправлення” (як мало б бути згідно з тогочасними звичаями, закріпленими на найвищому державному рівні). „Капітану гвардії” лишалося тільки сподіватися на сприятливіший перебіг подій.

       Як уже стало зрозумілим, не зважаючи на успіхи Кани як керівника значного військового підрозділу, в цілому для королівства все складалося не найкращим чином. Зменшення кількості військових призводило до скорочення гарнізонів, що своєю чергою полегшувало досягнення мети стрімким степовим нападникам.

       Щедрість короля з часом лише міліла й міліла. Служба не викликала вже тих цікавості й захвату, які змусили Кану потрапити до столиці королівства, а надалі й погодитися на доволі високу посаду.

Останній рік перебування Кани на службі

       Вже кілька днів точилися запеклі бої у степовому прикордонні. Відповідні звістки зі значною ретельністю отримувалися завдяки „Королівській пташиній службі”. Разом з тим, в оточенні короля з’являлося усе більше тих, хто прагнули потрапити на службу до „поживніших місць”. Раз по раз чутки про безпідставні наклепи передавали їй друзі. Усе свідчило про те, що згодом „капітаном гвардії” мали призначити одного високородного барона, котрому пощастило бути одним з віддалених нащадків прапрадіда короля Асґруба, чим додатково засвідчувалася його вірність короні.

Повернення додому

       Кана озирнулася. Двічі оглянула свій загін і наказала вирушати. Степ вабив своєю непередбачуваністю, а також відчуттям свободи, яке давав простір. З королівством її вже майже нічого не пов’язувало. Відпустка, про яку вона попрохала, аби навідатися до належного їй міста, виглядала цілком доречною, а тому особливих заперечень не викликала. Приготування до від’їзду таємно здійснювалися вірними слугами вже кілька тижнів, також не викликавши ні в кого особливої цікавості. Золото загорнули в солому, попередньо вклавши в спеціально оброблені дерев’яні колоди. Деякі цінні речі, котрі Кана вирішила теж забрати додому, загорнули в шмаття й прикрили різноманітним крамом, видаючи себе за збіднілих купців, які взялися за ризиковану справу спільним коштом.

       Надалі їхній шлях пролягав на схід, зміївся й огинав різні непрохідні землі. Випадкові розбійники при вигляді доволі сильного загону з більш як сотні людей намагалися себе не дуже сильно виявляти (до нього входили як слуги, так і деякі наближені друзі, які вирішили, що їхня надмірна відданість короні може зашкодити власному подальшому існуванню поміж живих людей). Країна Кани потребувала досвідчених та мужніх людей задля власного розвитку. Кілька місяців шляху мали принести нові буденні турботи.

       Навряд чи король Асґруб дуже засмутився б, дізнавшись про зникнення кількох придворних осіб, яким доводилося сплачувати надмірні, як на його теперішню думку, кошти. Окрім того, він і сам планував у разі потреби вдатися до жорсткіших заходів.

З попередньою частиною Ви можете ознайомитися переглянувши оповідку "Королівська гвардія: просування по службі".

P.S. хочу висловити також вдячність за допомогу при редагуванні цієї оповідки шановній пані Ananser.


65%, 13 голосов

25%, 5 голосов

10%, 2 голоса
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Прощальний лист( присвячено другу,який недавно пішов з життя,)


Осінній щедрий дощ барабанить по підвіконню,стікає холодними сльозами шибкою і безнадійною піснею плюскоче по асфальті. А я… Я сиджу в нашому улюбленому кафе,грію застиглі руки до горнятка з паруючим  глінтвейномі обманюю себе ,що ти прийдеш. Що підкрадешся тихенько зі спини,як робив це завжди,простягнеш букет терпких хризантем(ти завжди дарував їх восени),зариєшся обличчям у заглибинку між плечем і  обличчям,і,бавлячись моїм волоссям,прошепочеш,що скучив….

Я ніколи не любила осінь,а ти її обожнював. Казав,що тільки у цю пору розкриваються справжні почуття. Я  не вірила тобі,коли ми гуляючи багряними алеями, жартома ділилися мріями на майбутнє,і ти казав,що я твоя мрія. Найкраща,найшаленіша,яку тобі подарував Бог,і ти її не відпустиш. Ти розповідав,які у нас будуть діти. Як ти любитимеш їх,бо вони це частинка мене….І навіть,коли ти, весь такий урочистий і схвильований, запросив мене до Опери,я не думала,що все закінчиться так,пори всі багатозначні погляди і фрази подруг.Але ти зробив це. Я не могла сказати «НІ»,дивлячись у твої безмежно закохані очі. Я відчувала-з тобою буду щасливою. Весілля і наше життя мені видалося казкою,раєм,оазою посеред пустелі…. Часу не існувало. Були тільки ми. Рука в руці,очі в очі…Ми пливли,з насолодою наповнюючи одне одного по вінця…І тоді ти подарував мені донечку. І носив нас  на руках. Кружляв по квартирі під звуки Віденського вальсу. То зі мною,то з доцею.

А потім…потім,я стала сухим старим деревом. Я ж ніколи не любила осені. Може тому,що відчувала,це станеться саме у цю пору,а ,може,осінь мені по-своєму відімстила.У мене не стало тебе. Комусь,якійсь вищій силі ти теж знадобився. А я не змогла тебе відвоювати….І в мені  щось вмерло. Я не можу плакати. Зовсім. За мене це робить дощ. Я застигаю і,здається,навіть не дихаю,але я живу…Я не вмію бути без тебе,але стараюся зі всіх сил.

Донечка…Я люблю її,бо вона частинка тебе. Я і не змогла б тебе забути,навіть якби дуже хотіла,навіть,якби спалила всі наші фото. Бо ти залишився у ній настільки очевидно,що кожного разу дивлячись у її миле дитяче личко, серце щемить,впізнаючи тебе.

Я пишу ці слова на червоному кленовому листі. Бачиш, я тими яскравими клаптями вистелила вже підлогу біля свого стільця…Але зараз я підберу їх,зав’яжу у міцний букет і віднесу тобі…І я знаю,ти прочитаєш….

Сломанные цветы (почти по Джиму Джармушу)

Я расскажу вам об одной актрисе, об одной своей однокласснице, об одной девочке, об одной женщине, которую никак не могу забыть.

Однажды мой друг встретил на площади свою первую любовь. Она смотрела на него с ожиданием, бесконечно долгие пару секунд. Оба торопились. Оба не думали друг о дружке бог ведает сколько времени. И вот - она смотрит на него, а он - прячет взгляд.

- Она подурнела, - пожал плечами мой друг - она стала толще. Годы берут своё.

Последнее произносилось со смешливой иронией. Наши годы штурмовали лишь третий десяток и брать им пока особо было нечего.

- Ты преступник, - сказал ему я

Можно не помнить о ней бесконечно долго, а потом наткнуться - в выпускном альбоме, в сводках новостей. И если ничто не ёкнет, значит, всё было зря. И жизнь твоя - прежде всего.

[ Читать дальше ]  

90%, 36 голосов

10%, 4 голоса
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

на конкурс сезоны жизни

Холодний, пронизливий вітер зриває з дерев останні листки, вириває парасолі з рук перехожих і завиває щось сумне в коминах і шахтах вентиляції багатоповерхівок. Дрібні каплі дощу потрапляючи на обличчя обпікають холодом і ще більше псують настрій високому вродливому чоловікові в шкіряній куртці і модних подертих джинсах.  Не зважаючи на впевненість більшості, що чоловіки не вміють робити дві справи одночасно він встигає звабливо посміхатися жіноцтву, яке з захопленням розглядає його доведене до досконалості в модних спортклубах тіло і яскраві блакитні очі, і брудно лаятись подумки.

Скоріше, скоріше добігти до дверей, де завжди смачна кава, а зараз і келих коньяку не завадить. В кафе тепло, затишно і тихо грає музика. Що це? Знову джаз?  Ненавиджу! Скільки раз просив включати щось краще, навіть диск Стаса Михайлова подарував, а віз і нині там. Добре хоч не голосно, а то колись точно розіб'ю їх шарманку.

А ось і вона. Скільки дивлюсь не розумію, що я в ній знайшов. Каштанове хвилясте волосся ледь прикриває лопатки, великі карі очі, високі вилиці і повні рожеві губи. Ніби все непогано, але до дівчаток в модних журналах їй далеко. Ще й за фігурою не слідкує, зараз ніби не дуже товста, але з часом точно обросте жиром й вкриється целюлітом. От дівчатка з мого спортклубу знають, що за собою треба пильнувати, а їй все ніколи. І прощаю їй цю лінь. Все таки я надто добрий до неї. А вона  знову натягнула цей жахливий светр кольору "пожухлого листя". Як можна давати кольорам такі жахливі назви, ще й шити одяг такого кольору. Краще б одягнула ту рожеву кофтину. В ній хоч цицьки добре видно. А чого той офіціант так на неї дивиться? А вона йому ще й посміхається, от шльондра! Треба вмішатись, поки не почала номер телефону диктувати.

- Привіт, Маринко! Що? Просила так не називати? Це твоє ім'я і ти повинна його любити! Крім того ти мене теж не дуже слухаєш. Скільки раз просив не одягати цей жахливий светр?

- але...

- ніяких "але ". Ти просто не вмієш гарно одягатися. І пояснював вже - треба одягати коротеньку спідничку, блузку з гарним декольте...

- гарно то коли всю пазуху видно?

- чим більше видно, тим краще! І не перебивай коли розумніші говорять! Запам'ятовуй - спідничка, блузка, декольте, панчохи і чоботи вище колін на високих підборах. Зрозуміла?

- але ж холодно...

- холодно?  То й що? Краса вимагає жертв, чула? Ти замовила мені каву?

- ти запізнився.

- то й що?  Подумаєш, трохи запізнився, то що вже лишати людину без кави?

- ти запізнився на дві години.

- і що? Але ж прийшов!   І коньяку замов, стільки нервів йде на тебе. Що? Просила офіціанта принести каву, як тільки прийду? То де той твій офіціант? Я вже годину тут сиджу!

Знову той офіціант витріщався на тебе. Замовила тільки каву, а я ще коньяку хотів! Скільки раз просити - не замовляй за мене! Ти про себе не здатна подбати, не те що про когось! Чому ти плачеш?

- бо в мене сезон дощів.

- що ти мелеш? Сезон дощів буває в тропіках. А в людей, особливо декотрих, тільки примхи і дурнуваті фантазії в голові! Я завжди знав, що ти дурна, але не думав, що на стільки!

- ні, любий, дощі бувають у всіх широтах, хоч в декотрих місцях їх дуже мало. Лишень в тропіках сезон дощів залежить від пори року, а в людей багато в чому від оточення. От зараз я зміню частину свого оточення і в моєму житті почнеться сезон спокою. Це як зима в природі - час відпочинку і відновлення. Проте, думаю в мене він триватиме довше, бо від тебе треба добряче відпочити. А потім обов'язково буде сезон пробудження і нового кохання. А далі? Далі буде видно.

- ти подивись яка розумна! Сама до мене прибіжиш! Чи може думаєш, що є мужик з яким в тебе буде сезон посухи? Ти ж ревеш від найменшої дурниці!

- чому ти такий переконаний, що сльози то зло? Вчені вже давно довели, що сльози можуть очищувати душу, як дощ змиває бруд і робить кольори такими яскравими й насиченими. А ще вони, як лінзи в окулярах, допомагають роздивитись хто перед тобою. Або що... Дощ необхідний всьому живому, а сльози бувають не тільки сумні - є і сльози радості. Прощавай, любий! Сподіваюсь колись ти навчишся плакати, бо в твоїй душі надто багато бруду. А від посухи все хороше зів'яло.

Пішла... Як вона посміла так говорити зі мною? А офіціант вже тут як тут, пальто їй допомагає одягнути і таки просить номер телефону. А вона диктує! От шльондра! Та нехай іде собі, знайду кращу! Он за сусіднім столиком дві симпатичні дівчини сидять. І цицьки трохи видно, і не скаржаться на холод.

- привіт, дівчата! Може познайомимося?

- з "козлами " не знайомимось!

Пересіли. От хвойди, повиставляли цицьки і шукають багатих бахурів. Дідько! І кава вже охолола. Чому в моєму житті все не так як хочеться? Сезон невдач... 

про Україну замайданеную ...

Що таке Україна?
Це коли футбольні фани різних клубів забувають принципову ворожнечу і стають Великою Армією Обурених і від того стає страшно гопнікам в погонах і без.
Це коли духовний лідер мусульман передає вітання і слова поваги духовном улідеру Греко-Католиків.
Це коли знаменита актриса із безмежно добрими очима кличе дружин, матерів і бабусь стати перед силовиками, аби матері кликали своїх дітей у формі схаменутись і перейти до людей.
Це коли затриманий за заворушення, на псевдо суді, перед перспективою 15 років тюрми молодий чоловік надиктовує друзям недописану дитячу книжку!
Це коли мер міста гарантує постраждалим , що їх будуть цілком безпечно лікувати за 600 кілометрів від місця битви, якщо в столиці лікарям бракує совісті, серця, сміливості...
Це коли бійці внутрішнії військ із вдячністю що їх заблокували і вони не їдуть воювати з власним народом, виносять блокуючим дрова...
Це коли незрячі люди із поводирем тримають тацю із канапками і пригощають протестувальників - вони також допомогають, вони також корисні!
Це коли маленька красива дівчина-актриса із шаленим вогником в очах розповідає як вона боронила на Грушевського людей від нелюдей. А в неї, маленьку, що сиділа на ліхтарному стовпі, бикота у формі кидала гранати.
Це коли власники вогнепальної зброї прозоро натякають очільнику ОЗУ МВС - дядько не засіваю бурю - жнивам не зрадієш.
Це коли мешканці за одну ніч організовують дружини самооборони і відловлюють посередміста завезених бандитів.
Це коли моя дитина подивившись новини зустрічає ранком після нічної зміни питанням: "Тато хто напав на наш Майдан?" і проводжає словами "Ти на Майдан чи на роботу?"
Я не знаю скількох із нас посадять, побють, викрадуть (чи Боже Борони гірше).
Я не знаю візьме гору народ саме зараз, чи це буде трохи згодом.
Але не перемогти він не може. Нас усіх Господь (байдуже яким іменем хто його називає і як до нього звертається) вже поцілував у тімячко. Бо Україна, це коли ти до нестями ненавидиш державну машину, але до сліз любиш усіх цих неймовірних людей.

© Не моє... Просто сподобалося

Арнольд Худышкин - стареющий культурист. Зарисовки.

Арнольд Худышкин - стареющий культурист

Это может показаться странным, но даже с головной болью до обеда у меня было очень распрекрасное настроение. В связи с чем и позволил себе хулиганское действо, сочинив первый акт новой пьесы.

Приключения Арнольда и товарищей

Действующие лица:
Арнольд Худышкин - стареющий культурист
Джунь Ли - заезжая порнозвезда
Бхагава Друн Вашгенович - философ олкогольной наружности

Место действия - квартира Арнольда. На полу разбросаны гантели и всякие тренажеры. В углу на надувном матрасе в развратной позе сном праведницы спит и видит сны Джунь Ли. Заслужила.

Арнольд пыхтит на полу, делая вид, что качает пресс. Раздается звонок в дверь. Арнольд продолжает пыхтеть, Джунь Ли продолжает спать, не меняя развратной позы. Проходит пять минут.

Наконец Арнольд вытирает пот в паховой складке, поправляет набедренную повязку и, шмыгая носом, идет к входной двери. Чтобы не разбудить Ли, вместо привычно басовитого "ХТО ТАМ?" он прикладывается к дверному глазку. При этом его нос смешно расплющивается.

--Йоптыть, - вдруг не сдерживается Арни и от радости громко пукает.

Его радость понятна, ведь за дверью стоит его давнишний кореш Бхагава Друн Вашгенович. В Одной руке Друн держит свежий номер вестника философии, в другой букет ромашек.

Арнольд распахивает дверь перед старинным товарищем.

--Ну ты даешь, старик! Какими судьбами в наших краях? Почему не позвонил заранее?

Арнольд стиснул Друна в медвежатских объятиях.

--Медвежатских, -- подумал Друн Вашгенович,-- это еще мягко сказано.
Но это он подумал про себя, а вслух сказал:
--Арчи, ты же знаешь, что я ненавижу телефоны. Вот, держи, еле достал.
Он протягивает букет ромашек смущенному Арнольду. Тот краснеет и неловко прикрывает рукой топорщащуюся набедренную повязку.
--Право же, не стоило, Дру. Мне неудобно перед Джунь Ли.
--Как, эта старая пердунья у тебя? Вот это фокус! Само провидение стоит у меня на спиной. Я ведь и для нее принес подарок.
--Не шути так, мой друг, -Арнольд явно занервничал,--пошли лучше на кухню отметим встречу.

Бхагава охотно потопал вслед за Арнольдом, но на полпути остановился, игриво подмигнул отражению в зеркале и, прошмыгнув в комнату, прикрыл вестником философии одну из частей Джунь Ли, отчего ее спящая развратная поза стала еще пикантнее.

Наверное, ей снилось что-то очень вкусное и хорошее - любительница философии причмокивала и облизывалась во сне. Друн не удержался и засунул ей в рот дохлую муху, взяв ее из кучки разных несекомых возле ловушки.

--Эй, Вашгенович!, ты где? -- прогремел с кухни бас Арнольда. Неожиданный визит старинного друга так его обрадовал и взбаламутил, что боязнь разбудить Джунь Ли отошла на второй план.

Друн быстренько засеменил на кухню, где его глазам явилось странное зрелище. Арнольд раскладывал по стаканам кубики непрозрачного льда подозрительного цвета.

--Что это?, спросил Друн с неподдельной дрожью в голосе.
--Угадай с трех раз!.. Арнольд был явно в очень приподнятом настроении. Впрочем, как и его набедренная повязка.
--Черная дыра? Мезонный глюон? Айскрим? -- Друн сыпал эрудицией, но попадал впросак.
--Дурак ты, Вашгенович, --сплюнул на пол Арни. --Где в наше время можно безопасно хранить выпивку так, чтобы до нее не добралась Джунь Ли?
--Где? -- Бхагава оживился, ибо вопросы так или иначе связанные с нычкованием алкоголя были в сфере его повседневных интересов.
--В низкотемпературной морозильной камере, -- страшным шепотом прошипел Арни. При этом он так близко подсунул свои губы к уху Бхагавы, что Друн непроизвольно вспряднул ушами и чихнул.
--Правду сказал!-- Арнольд гордо выпятил нижнюю губу. --Это чистейший кубинский ром. Я разливаю его по пакетикам и замораживаю.

--Слушай, - ты гений! Друн в возбуждении вскочил на стол и принял позу Ленина на броневике. В моменты крайнего возбуждения он всегда примал эту позу.
-- Ты гений, гений, гений. Во-первых, это оригинально, во-вторых затрудняет, в третих упрощает. Это диалектически верное решение. Это архиважное открытие. Да что там. Ты должен запатентовать это. Я помогу.

В этот момент проснулась Джунь Ли...

... продолжение вряд-ли последует...

Map

Страницы:
1
2
3
4
5
6
7
8
51
предыдущая
следующая