Он никогда не заходил так далеко в лес. Говорили, что здесь опасно...
Шум за соседним кустом...
Удар по голове...
Обморок...
...Он слышал тихое пение-так обычно пела Его мама перед сном и невольно поддался вперед, к настолько любимому голосу,но давно безнадежно потеряному... Он увидел ее руки, которые всегда протягивались ему навстречу... мамины руки... Они звали Его. И Он шел к ним навстречу,так же распахнув свои руки, в надежде обнять...Но, вроде бы уже коснувшись тех рук, Он не почувствовал ничего.Точнее ничего такого, что хотел бы...А они его обняли и приласкали...Руки...Совсем не мамины руки...А потом наступила боль...

Короче давным-давно, когда люди жили еще железном веке, существовало одно племя, сильнее и больше многих других (но не самое большое). Вождем этого племени был Иван* Куст-младший. Он был далеко не самым умным(а скорее тугодум еще тот), а базарить начал лишь в двадцать с лишним лет, но уж когда заговорил, то болтал без умолку и невпопад. НО. Несмотря на все это, племя развивалось довольно быстрыми темпами. Для ковки железа использовалось очень много дров, и вскоре в радиусе 100 километров не осталось ни одного дерева. «Что делать?» и «как быть?» думал Куст не долго. Сговорившись с Антохой Трубой**, вождем из соседнего племени, своим лучшим дружбаном, решил он напасть на маленькое племя Самдама Усатого***, поставщика дерева по всей округе. План разработали не хитрый, но сработать должен был. Сказав всем(так, для отмазки), что у Усатого есть копья современные массового поражения, а в лесах прячет он злого и нехорошего Беню Ладного****( который якобы два вигвама поджег, но мы ведь с вами знаем, кто все это сделал, не так ли?), напал он на беззащитное племя. Ни какие копья не были найдены, но деревьев нарубили дофига. А Усатого в лес дремучий завели, к дереву привязали и на съедение волкам оставили, своих людей в гавермент посадили, и стали жить-поживать и дров наживать. Вот и сказочке конец, коль понял смысл- молодец!;)

*Джордж-имя у них популярное, но ведь Иван круче!
**Вообще Блэр пишется по другому(по-моему). Но я решил взять- Blare-труба.
***А разве не усатый?
****В представлении не нуждается.

Здавалось я тримаю щастя за руку. Здавалось, що якщо ти поруч то всі негаразди мають втікати якнайдалі. Я вважала що жити стане набагато легше якщо ти кохана. І я якщо кохаєш сама.

Проте не все таке як гадалось…

Ти живеш на іншому кінці телефонного дроту. І наше кохання обмежене купкою залізяччя та пластику. Телефонне кохання… якось банально.

Ти пестиш мене по щоці рукою, ніжно цілуєш в губи і я зникаю… я зникаю всього на кілька днів, так і не сказавши найголовнішого. Проте цього вже достатньо щоб ти змерз без мене. Нема палких слів. Лиш маленька жаринка жевріє у тебе в грудях. Десь глибоко…

Я чекаю. Я лічу години. Хвилини. Секунди. Митті до нашої зустрічі.

Я ріжу час телефонними гудками. Я долаю щільні стіни сну і чекаю на твій дзвінок до півночі. Бо ти мав подзвонити… Ти обіцяв…

Проте телефон мовчить. Я натискаю кнопки дрижачи ми руками. Я боюся що тебе там, з іншої сторони дроту, нема.

Люди проходять повз мене. Дехто зупиняється. Проте всі вони рано чи пізно йдуть геть.

Дехто, грюкнувши дверима. Дехто, залишивши неприємні спогади, зникає у коловороті часу.

Я не хочу щоб ти зник. Я не хочу щоб ти розтав у натовпі, ніжно посміхнувшись на прощання. І я продовжую гіпнотизувати телефон до ранку…

Подзвони… Я тобі скажу те, що не встигла… Я кохаю тебе…

 

© Жменка

(Продолжение. Начало по ссылке
http://blog.i.ua/user/451252/23755)

Злые языки утверждают, что Тесей убил
своего кровного брата Минотавра (отец обеих был Посейдон),
когда тот спал.
Но сплетни о таком убийстве не имеют под собой почвы.
Вот короткая история - как было на самом деле.

....Тесей отбросил ненужный сейчас клубок,
Вытер вспотевшие ладони,
переложил кинжал в правую руку,
широко улыбнулся, оскалив зубы для острастки.
И с криком
- «Что не ждали?!!!»
выскочил из за поворота на арену.

Минотавр - сын противоестественной связи Пасифии,
развратной жены критского царя Миноса,
которая переспала с Посейдоном который вселился в быка,
Чудище с телом человека и головой быка,
стоял посредине арены и держал что то в руке.
Похоже, что это была нога человека.
Везде по арене были разбросанны внутренности и ошметки тел.
По краям стен арены аккуратно были сложены в несколько
стопок, кости погибших.

Минотавр промолвил - здравствуй брат!
- Я ждал тебя!
Тесей опешил.
- Ты что знал, о моем приходе?
Минотавр сказал.
- Я не знал, что ты придешь,
- Я просто ждал, помня предсказание,
что моя смерть будет от руки моего кровного брата.
Минотавр продолжал говорить а сам, продолжая
перемещаться по арене - все ближе и ближе продвигался к Тесею.
- А ведь напрасно ты вознамерился меня убить.
- Я тот кто я есть и просто следую своему естеству.
- Ведь ты же не будешь ненавидеть тигра, только за то
что он не ест траву?
Продолжая болтать чудище оказалось в прыжке от Тесея.
Тесей промолвил
- У меня нет ненависти к тебе, я убью тебя только,
что бы спасти невинные жертвы.
Ведь ты как бешенная собака сорвавшаяся
с цепи и кусающая всех подряд.

Минотавр тем временем сделал последний шаг и промолвил.
- Неповезло тебе приятель, ведь я не победим,
к тому же я сын бога.
При этих словах Минотавр прыгнул на Тесея.
Вообще Тесею даже было жалко видеть
эти дешевые трюки чудовища,
пытающего отлечь его от цели.
У Минотавра не было никаких шансов,
Тесей с детства закаленный в уличных боях со сверстниками
считался лучшим рукопашным бойцом того времени,
а с кинжалом в руках - ему просто не было равных.
Он поднырнул под нападающего,
в долю секунды оказался у него за спиной,
схватил его левой рукой за бычью морду
и упираясь коленом в позвоночник, наклонил эту морду назад,
ломая шейные позвонки и вонзил кинжал, подаренный Ариадной
глубоко в левый глаз чудовища.
Чудище умирая всхлипнуло - "Я не был виноват, что я такой".

Потом был недолгий поход по лабиринту к выходу,
где его ждали объятия Ариадны.
Потом было уничтожение в тихаря ночью критских судов,
что бы помешать погони.
Битва перед выходом в море.
Путешествие по морю в Афины

Но все это уже другие истории.

(Продолжение возможно следует)

Я смотрела на их беседу со стороны... Они улыбались, им было весело... А я, пришибленно наблюдала за ее ужимками... Она куталась в Его  курточку ("Это просто вежливость.. просто галантность..-твердила я себе. почему-то я всему искала оправдание...) А рядом с ними стояла заплаканная полупрозрачная фигурка тощей, изможденной девочки... И вдруг на ее теле, на белой одежде появились алые пятна... Девочка, бледнея, в мольбе сложила ручки и повернулась к ней, но пятнышки увеличивались, девочка все таяла... ее расстреляли... И лишь когда я почувствовала звенящую пустоту в середине, там, где должно было быть сердце,я поняла что это была моя душа...

© Жменка

Школа жила своей собственной жизнью.
В воздухе стоял звук очень похожий на звук роя пчел.

Николай учащийся 6-го "А" по прозвищу "Мама не горюй",
или по другому "Босс", так как если его спрашивали,
- как тебя зовут?
Неизменно отвечал
 - Зовите меня просто! Хозяин!!!
Шел по коридору и размышлял про себя.

- Странные люди эти взрослые, говорят одно, а подразумевают другое.
- Пойди разбери их. А потом сами же и ругаются, если их не правильно понял.
Его называют тяжелым ребенком!
Это он то тяжелый?
Да он самый маленький из всего класса,
и всвязи с этим весит конечно меньше всех.
Вон Петька - "Пончик"! Его и три человека не обхватит.
Так если учителя говорят о нем, то он неизменно фигурирует
в разговоре, как "Легкий" ребенок. Бред да и только.

Вдруг ему дорогу преградил парень,
которого он никогда в школе до этого не видел.
Парень был на голову выше его и его лицо покрывала подростковая сыпь.
- Новенький! Наверно из старших классов. Подумал "Босс". И попытался обойти его.
Новенький схватил его за плечо и произнес
- Эй сынок новые правила в школе.
- Я вижу тебе нужна защита, а за защиту надо платить.
- Ты будешь платить мне каждый месяц,
а я за тебя буду заступаться и в обиду никому не дам.
- Платить можешь начать прямо сейчас, или поговорим после школы.

"Босс" не любил, когда его трогают руками посторонние.
Но произнес
- Да конечно. Подержи портфель. Достану деньги из кармана.
И протянул новенькому портфель, который тот взял обеими руками.
Потом Николай все-также не меняя приветливого выражения на лице
ударил новенького со всей силы ногой под коленку.
Прыщавый бросил от неожиданости и боли портфель и согнулся,
схватившись за ногу, став таким образом ниже младшекласника.
"Босс" взял с подоконника тяжелый горшек с цветами и опустил его
со всей силы на голову неприятеля.
Подняв портфель и произнеся на последок - Я сам могу за себя постоять
Он продолжил путь в свой класс, совершенно не интересуясь, что там происходит позади.

Потом был педсовет и перевод в другую школу, но это уже другая история.

 

Я мляво переставляв ноги, як два зав’ялих гладіолуси.Світлий, приємний день, який майже ніхто і ніщо не може спаклюжити. Тільки я зі своїм поганим, як у некормленого лева (а краще- вампіра), настроєм. Хіба що...Ні, не варто на тому зациклюватись. Краще глянути навруги, відчути, як життя навколо нас грає, співає, живе... Ось біжить маленька дівчинка з жовтими шовокими кудрями, така весела, безтурботна. Хоча коли-небудь все круто... Та що це зі мною! Чому, коли щось не складається в мене, я не можу радіти за всіх навколо! Лише тому що їм щастить більще і частіше, аніж мені? Невже я таких егоїст?! Треба щось з цим робити. Ось біжить песь, увесь грязнющий і облізлий, але по очах видно, що радий життю. Ех! Мені б в нього повчитися. Біжи, друже, на тебе чекає все життя! А замість цього він підійшов до мене і уткнувся носом у мою ногу, глянувши при цьому на мене своїми бездонними очима-криницями. І нащо, друже, ти це зробив-настрій у мене ні до чорта, а тут ти, псино! З цими думками я зі всієї сили пхнув його ногою. Потім шкодував, але тоді- ні. Тоді хотілось його, бідного невольника цього світу? ще відлупцювати, та я, слава богу, зміг втриматися. В мене наче біс вселився. Раніш не міг пригадати, як про цей стан в народі кажуть, а тепер точно знаю: “Очі, як у жаби, Стан, як у баби, Руки, ноги, як у рака, А сам злий, немов собака.” Точно щось таке. Колись на селі почув, а в пам’яті відклалося. Я сидів і далі. Собака втік, тож далі свою злість зганяв на голубках, що літали навколо, підбираючи насіння, розкидане малечею. Сидів і чекав. Сам не знаю чого. Стемніло. Людей навколо стало менше, а, точніше, їх майже не було. Під кінец один чи два пройшли повз мене. Поплентався додому, повільно так, бо хоч на мене і чекали батьки і купа незробленого домашнього завдання,та розмовляти не з ким не хотілося. Тож і йшов, дивлячись на ясні зорі. Так і дійшов, милуючись безмежними просторами всесвіту над головою, і вдома отримав по повній програмі за піздній прихід. …А як би хотілось мені забити, покинути усе це. Назвжди. Чому б і ні?! Адже я вже тепер бачу, що цей світ не для мене- вчитися, мати відповідальність..Мабуть я просто народився не в той час і не в тому місці. А де б було краще? Та хоч у тій самій загадковій Трансильванії з її вампірами. А ще краще стати одним із них і творити хаос у світі. Крушити, ламати, пити кров! Оце вже інша справа! Тут є де розійтися. Кров мене завжди приваблювала своєю червоністю, надзвічайною важливістю, а тепер( коли б я став вампіром) то і своїм смаком. Ах! Чому ж я не там. Бути серед насправді СВОЇХ, а не серед цих малих і незначних чоловічків. Які тільки те і роблять, що нічогісінько не роблять. Тільки занепастять своюм життям матінку планету і здохнуть. І що далі? Нічого. Отож. А вампіри інші. Вони відданіші один одному і є лише живою ланкою біосфери на землі. Люди ж- якийсь вийняток, тупікова ланка розвитку. Ну то й що , що вампіри п’ють людську кров! Було б кого жаліти. Я б теж з радістю поласував цими смачненькими нікчемами. І зробив їм цим послугу. Яку, запитаєте? Прерву їх жалке існування лише на шкоду світові. Я вже тепер бачу перед собою чітку картину, наче це і насправді колись було( а може і було?). Збираючись разом, ми тихенько крадемося лісом. Темним і тихим. І ніхто не перейде нам, вампірам, дорогу, бо всі знають хто володарює світом. Лише десь далеко-далеко чутно, як пугач вирвався на полювання. Ми його не торкатемося- одного поля ягоди. І...все- гробова тиша. Як у моєму склепі. Ось, нарешті на горизонті замаячили ліхтарики-там якесь село. От скоро поласуємо! Пир буде на весь світ! А, звичайно, вони будуть метушитися, кричати, благати залишити їм життя...Ан ні! І, уявляючи всю ту картину, мої губи розплилися у злорадній посмішці, кров закипіла у жилах і я відчув, наскільки я голодний. Ми все так само крадемося тихо, непомітно, ніби над землею літаємо. Що далі? Далі буде смерть. Звичайно когось серед нас теж вбьють, та це гірше лише для чоловічків- вони за це поплатяться. А ось я вже і на передмісті і стукаю у перший будиночок, що трапився у мене на шляху. -Хто там? Не відповідаю. Нехай думають- відчиняти чи ні. Це нічого не вирішує. Бо їх усіх чекає смерть. Швидка. Бо я ду-у-уже голодний.

Смерть. Вона настільки близька. А ми цього і не відчуваємо. Бо важаємо, що захищені в своєму суспільсві. А хто це вирішує крім вас? Цікаво б почути відповідь. Бо я сам колись так думав, а тепер ось подивіться на мене- дві-три хвилини і...смерть. Мовчите? Так, я також не знав відповіді на це запитання. Але продовжував жити у безперервному русі. Можливо, тому що отримав імпульс, а може, тому що боявся зупинитись. Безглуздо, та всеж. Тепер мені це допомогли зробити, поставивши підніжку. Кляті вороги! Чому я?! Чому не той хлопчина з бездумними, водяними, ні- скляними очима, що біжить, спотикається, встає, підіймається, і знову біжить; і так вже вічність?! Що він зробив, чи не зробив такого, що йому зберігло життя? Де я помилився? Вороги мовчать. Вони ще жодного слова не сказали. “Безмовні глиби”-подумав я. Їх двоє. У таких старомодних костюмах, з руками-цеглинами і, що дійсно погано- з автоматами ...Де ж я таке бачив?! А-а, згадав- у “Хрещеному батьку”. У кожній його частині. Невже ці теж гангстери, чи, краще сказати,- мафіозії. -Агов! Ви мене чуєте?!- Намагаюсь їх хоч якось розворушити, бо вже і нудно якось.-Вбийте мене, чи що!- Все собі стоять. Навіть не рухаються. Все дивляться за часом, що біжить, наче спринтер якийсь. Перша година- Бім!.. Друга- Бім-Бом!.. Якщо ж вони дійсно ті, про кого я думаю, то...То я взагалі анічогісінько не розумію. Точніше розумію, але далеко не все, а точніше- краплю з широченного океану. Як Атлантичний, чи який там з них найбільший. А за вікном- життя. Швидке і беззупинне. Як потяг, що рушує з пункту “А” в пункт “Б” без, навіть на секунду, якогось пригашення щвидкості. Ось двері зачиняються, і він неторопливо наберає ходу. Швидше...Іще швидше. За кермом точно Шумахер. Летить собі. Ще залишилось крила приробити і тоді підніметься, як птах, вгору. Граційно так, велично. І якщо де пункт “А” знають майже всі,то щодо пункту “Б”- коли? як? і де?-не знає ніхто. Хіба що он ті гангстари- бандюги. Бо вже надто в них морди розумні. Ось буде вільна хвилинка, руки звільню і вже точно занесу їх до свого блокноту. До списку ворогів. Якщо, звичайно буде така нагода. Бо може так статися, що руки звілняться від кандалів, а голова- від плеч. Ну...Тоді нехай думають, що їм пощастило. Бім-Бім-Бом! Ось і третя година пішла. А все без змін. Я маю на увазі у кімнаті. Бо на вулиці за цей час багато чого сталося. Добре хоч вікна великі. Тож вилупив очі у те саме вікно, і дивлюсь, як баран на нові ворота. Так кажуть. Чому б і мені не сказати. Було багато чого. На перехресті людину якусь збила вантажівка. Через секунду вже була “Швидка”- цього разу дійсно швидка. А потім...а потім я блимнув очима, а коли відкрив- вже нічого на тому перехресті не було. А ще бачив, як небо хмарами затягло. Пішов сильний дощ (це був той єдиний раз, коли я зрадів, що я ТУТ, а не ТАМ). Потім розвиднілось, і десь далеко заграла веселка, заспівали пташки. І все це за годину. Вороги все не рухались- все на годинник дивились, а я не рухався, бо й змоги такої не мав- лежав, прикутий до ліжка. Раптом я засміявся. Чомусь до голови ( як добре, що вона разом за мною. Покищо зі мною) прийшла така собі анологія: я на ліжку- ягода на наковальні. Смішно? Ні. А мені було. І риготав довго-довго, як свиня недорізана. Покищо не дорізана... Бом-Бом-Бом...І так одинадцять разів. Тільки почувши, як годинник відбиває одинадцяту, я перестав сміятися, хоча і до цього смішного нічого не було. Тут вже і ті “глиби” почали ворушитися. Рухались вони якось незграбно, мов оті лісні ведмеді, ледве-ледве рухаючи при ходьбі руками. Чудернацькі вони і все тут. Доречі, мабуть взагалі ВСЕ. А я їх так до свого списку і не заніс. Тож хоч покричу перед смертю, щоб вони запам’ятали, хто вони для мене: -Кляті вороги! Так, так! Вороги! Пам’ятайте, хто ви. Ви загроза суспільству! ЩОБ ВИ ПРОПАЛИ! А вони все йшли, незграбно так, але все ж рухались. Туди, до якихось пультів, засипаних, наче поле зерном, всілякими ричажками, кнопками. Дійдуть- тоді мені вже точно кранти. Хотів було помолитись на останок, та згадав, що й молитв не знаю. А мені вони б зараз не завадили. Тут, раптом, за вікном промайнув силует. Швидко, але не так як усе за вікном. Потім пролетів ще раз. Цього разу дуже і дуже повільно. І я встиг побачити, шо було у нього написано спереду- АНТИВОРОГ. У стилі того дядьки з фільму-супермена з його великою “S”. А потім він зник. БАБАХ! І провалилась стеля. І через піднятий пил, немов через туман увійшов він- АНТИВОРОГ. Далі все сталося дужу швидко. Лівою поклав одного, правою- другого. І ті гангстери, наче за моїм бажанням просто пропали...А я був врятований, повернений до суспільства, без якого не міг жити, хоч воно без мене- запросто. ... Я знов у потязі, що мчить із пункту “А” до пункту “Б”. Точніше тепер не мчить, а їде собі потихеньку. Та я й не проти, бо нікуди й не поспішаю...

Следователь Инокентий налил себе стопку водки
И глядя в одну точку задумался.
Рабочий день прошел удачно.
Возможно в конце месяца дадут лично ему премию.
При помощи детектора лжи, мастером которого он являлся,
вывели еще одного подозреваемого на чистую воду.
Он (Инокентий) был вообще на хорошем счету на своей работе.
Он перевыполнял все возможные планы по раскрытию преступлений.
До того, как они получили новый детектор лжи, дела шли не так удачно.

Инокентий размечтался
Как на премию он купит жене соковыжимальку о которой
она не раз его просила.
- И надо бы сходить в церковь. Подумал он.
- Время подошло крестить первенца.
Его мысли прервал голос начальника из за двери
- Инокентий здесь еще один на проверку на ложь!

Инокентий грустно вздохнул, допил свою водку и ответил.

- Сейчас! Вот только отмою от крови детектор лжи
и аппарат будет снова готов к работе