Талісмани Евро 2012: 2 близнюки-надгерої Славек і Славко

          НСК «Олімпіјськиј», Київ; «Націјональниј», Варшава

          «Донбас-Арена», Юзівка; «PGE Арена Ґданськ», Ґданськ

          ОСК «Металіст», Харків; «Міськиј», Вроцлав

          «Арена Львів», Львів; Муніципальниј стадіјон, Познань

    Офіціјно затверджені стадіјони, на яких відбуватимуться ігри чемпіјонату Евро 2012:
1. НСК «Олімпіјськиј» у 70 050 місць, Київ.
2. «Націјональниј» у 58 145 місць, Варшава.
3. «Донбас-Арена» у 51 504 місць, Юзівка.
4. «PGE Арена Ґданськ» у 44 636 місць, Ґданськ.
5. «Міськиј» у 44 416 місць, Вроцлав.
6. Муніципальниј стадіјон у 43 090 місць, Познань.
7. ОСК «Металіст» у 38 633 місць, Харків.
8. «Арена Львів» у 34 915 місць, Львів.

    Хіба я друкую, дивною мовою?! Але ж погодьтеся, неможливо навчитися української, коли у певному реґіјоні здебільшого розмовляють суржиком. Дивлячись на це неподобство, попросту, щоби балакати некаліченою мовою, я накупив різноманітних довідників та словників з української. А там, як розумієте, є багацько запозичених, застарілих, діялектних слів. Запам'ятав кільканадцять таких слів. До того ж, використовую не офіціјниј українськиј правопис, впроваджениј т. Сталіним, а українськиј з дещо власною редакцією. Тож розтлумачу панству декілька технічних термінів з футбольної тематики: брама — ворота, брамник — воротар, копаниј м'яч або копана опука — футбол, нападник — нападаючиј, опука — м'яч, прихильник — уболівальник.

    Якиј најкращиј стадіјон на Евро 2012, на думку панства?

Не люблю я політичної теми, і ніколи не любила, особливо тепер, зважаючи на те, в що перетворили політику в Україні. Завжди намагаюся оминати політичні теми у розмовах, матеріалах, блозі і всюди, де їх тільки можна порушити, але нині хочу трошки поділитися думкою. Вона не претендує на оригінальність, аналітичність чи щось особливе, але тим не менше…

Так от, 2 роки Україна має нового президента. Ну як нового… Битого, фарбованого, не дуже якісного, одним словом «б/у», але це як з автомобілем – хоч купив вживаний, але особисто для тебе він новий. Як я вже казала, політика це зовсім не моє, тому перших півроку так званої каденції я не дуже пам’ятаю, пам’ятаю хіба своє внутрішнє обурення і здивування від, вибачте, але іншими словами назвати не можу, тупості та недалекості нашого народу, який його вибрав… Але це трохи інша тема, зараз не про те… Щодо того, що нині хочу сказати – це тотальна неповага!!! Насправді, такої неповаги, яку має суспільство до нинішнього гаранта, не було до жодного з попередників. Дехто каже, що це ненависть, але думаю це не так, це саме тотальна неповага, ненависть – це те, що зробили з Каадафі…У нас це висловлювання, вираження творчості, цікаві порівняння тощо...


Безмежна кількість зображень з приниженням та осміюванням, футболки з «ананасами» та й не тільки футболки… Почалося все, звичайно, з далекого 2004 року, Івано-Франківська та яйця і з того часу понеслося… От не щастить людині просто… Таке враження, що сама його доля провокує на таке осміювання і неповагу. Посудіть самі: то від яйця свідомість втратив, то двері, які зачинилися просто перед носом перед інавгурацією,

вінок, який став зіркою Інтернету,



незрозумілі вирази обличчя, з яких люди з почуттям гумору просто не можуть не провести аналогій…

Сміються зі всього, що пов’язане з нинішнім президентом:
Його безграмотність


Його сім’я


Його минуле


І ще над всім, над чим тільки можна…

І було би дуже весело, якби не було так сумно… От я не знаю – чи така поведінка стосовно президента країни – це нормально, чи це просто захисний механізм від безвиході, чи це заміна активних протестів суспільства (в які воно вже ЧОМУСЬ не вірить), чи може це банальна спроба знайти хоч щось позитивне у тому, що робиться в країні (а що може бути позитивніше за сміх?)… В одному я переконана на сто відсотків – такої неповаги до головної людини країни не дозволяють собі в жодній цивілізованій країні світу (прошу не сприймати це як претензію до українців, йдеться про те, що наше суспільство політично нездорове). І ще одне, в чому я впевнена – довго це тривати не може… Але от чим закінчиться не знаю: чи тим, що українці змиряться, чи таки щось змінять (для чого потрібно хоч трошки змінитися самим)…

І наостанок...

Віталій Портніков

Подводя итоги уходящего - крайне неудачного для страны в целом и для ее властей года - президент Виктор Янукович заявил, что Украина находится в заложниках у одного человека. Только фамилию этого человека он назвал
неправильно. Мы - не заложники Тимошенко. Мы - заложники Януковича.

Тимошенко давно уже не у власти, даже не на оппозиционной скамье в парламенте. Она - в тюрьме, куда ее запроторили, чтобы у нас не было даже гипотетической перспективы стать ее заложниками и перестать находиться
под прицелом Виктора Федоровича. А вот Янукович - властвует и царствует.

Именно благодаря тому, что он искренне не понимает европейской системы ценностей, не может увидеть, как принимаются решения в Брюсселе и не допускает возможности, что из-за какой-то там демократии кто-то может
отказаться от выгодного экономического соглашения, мы и не парафировали соглашения с Европейским Союзом - и подпишем его уже по окончании срока президентских полномочий Януковича.Именно потому, что Янукович не способен грамотно оценить ситуацию на российском направлении, не понимает, что те, кого он благодаря процессу
над Тимошенко объявил шантажистами, не горят желанием о чем-то с ним договариваться и спасать его власть, мы и не договорились по газу с Россией.

Именно потому, что он воспринимает государство в качестве территории, отданной на разграбление победоносной армии "регионалов", ситуация в стране ухудшается - и будет ухудшаться с каждым днем.

Именно потому, что кадры во власти подбираются не исходя из их профессиональных качеств, а исходя из личной преданности и прописки, начинает деградировать система управления. Именно потому, что в регионы направляются наместники и "смотрящие", цель которых - выколотить как можно больше денег из местного бизнеса, провисают
региональные бюджеты и исчезает средний класс. В заложниках у Януковича оказались все мы, от "олигархов" до самых обездоленных. Не будет прибылей у Ахметова, не будет социальных льгот и возможности достойно прожить у пенсионеров, не будет возможности честно писать у журналистов и не будет возможности профессионально и
ответственно работать у чиновников или милиционеров.

Одни должны -лгать, другие - "крышевать", третьи - выживать, четвертые - отдавать. А все вместе - молчать, терпеть и ждать, как повелел нам президент Украины. Молчать, терпеть и ждать, с ужасом наблюдая, как погружается на
дно государственный корабль, капитан которого озабочен только одним - как бы удержать в руках ключи от дверей своей умопомрачительной резиденции и от тюремной камеры, в которой содержится его оппонентка.

Больше его, похоже, в этой жизни ничего не интересует.

Сашко Положинський… Харизматичний, має активну життєву та громадську позицію, патріот України, в свої 39 років продовжує вражати життєрадісністю, ентузіазмом і невгамовною енергією. Не вживає алкогольних напоїв і м’яса, - через це дехто називає його занадто правильним, дивуючись чи не нудно так жити, на що Сашко з упевненістю відповідає: «Абсолютно не нудно. Інтерес до життя, його насиченість,інтенсивність, яскраві враження та емоції, на мою думку, зовсім не залежать від м’яса чи алкоголю». 

Та все ж більшість Сашка знає як лідера гурту «Тартак», який неодноразово підтримував суспільно-важливі та благодійні проекти. Це інтегровані концерти незрячих виконавців, провідних українських артистів та оркестру Національного театру ім. М. Заньковецької «Відчинилося життя», з останніх – благодійні концерти: «Заради життя» в Запоріжжі, «Ти подумай» у Києві, «Від Андрія до Миколая» у Львові.

Сам Сашко брав участь у відбудові Запорозької Січі на території заповідника "Хортиця". «Свого часу знайшлися чималі гроші — кілька мільйонів доларів — на відбудову Запорозької Січі. Підрядники, зрозуміло, посприяли тому, що кошти були освоєні, а роботи не закінчені... Знайти їх, звісно, вже неможливо. Типова українська афера! Про це мені розповідав новий директор заповідника «Хортиця» Максим Остапенко. Він, власне, аби знайти вихід із ситуації, заручився підтримкою запорізьких бізнесменів, об’єднаних у благодійний фонд «Патріот Запоріжжя». І коли мене туди запросили на одноденну благочинну акцію, у нас разом з Миколою Томенком виникла ідея організувати доброчинний табір, адже залишалося чимало марудної роботи, що її могли робити нефахівці. Наприклад, кудись бульдозер не міг заїхати і засипати вали, тому треба було їх закопувати вручну. Через молодіжно-патріотичні організації розіслав інформацію про проект «Відродимо Запорозьку Січ». Отже, я з 17-ма волонтерами прибув на Хортицю. У перші дні дирекція розгубилася — не встигала нам вигадувати завдання. Може, думала, приїхали задля «галочки». З ким із добровольців не розмовляв, всі отримали колосальне задоволення! Єдине, що прикро: здається, того, що там збудовано, надовго не вистачить. І скоро треба буде робити реставрацію або відбудовувати заново: підрядники працювали не дуже якісно. Ми говорили з хлопцями про те, що до таких проектів треба залучати людей, які відчували би серцем, що вони Січ відроджують, а не працюють над черговим об’єктом!», - розповідає лідер «Тартака».

Багатьох, особливо дівчат, хвилює запитання, чому ж Сашко ще досі не одружений та не має власних дітей. А він і не приховує відповіді: «Поки що я не хочу мати власної дитини, бо в цій країні, в такій складній екологічній, моральній, економічній, політичній ситуації, дуже важко просто виховувати свою дитину, а не боротися за її виживання. Тому я намагаюся більше зусиль докладати до того, щоб ті батьки, які виховують своїх дітей в сучасній Україні, мали можливість робити це з більшою ефективністю, хай не зараз, так у майбутньому. Але, загалом, мені би хотілося, щоб всі діти в Україні росли щасливими. І це для мене, принаймні поки, важливіше питання, ніж питання про те, чи хочу я мати власних дітей».

Декілька запитань до Сашка Положинського...

Як гадаєте, благодійність повинна бути безіменною?     Сашко: Я за те, щоби благодійність була безіменною. Але, що поробиш, коли інколи доводиться визнавати свою причетність до того чи іншого благодійного проекту. Інколи оприлюднення імен людей, які беруть участь у благодійній акції, йдуть на користь самій акції – долучається більше людей, залучається більше коштів...

Як Ви ставитеся до мітингів?     Сашко: Я вже ходив на кілька десятків жалюгідних нікому не потрібних мітингів, які нічого не міняють і я за більш радикальні зміни життя суспільства.

Ви не вважаєте, що мітингами можна щось змінити?      Сашко: Я не вважаю доцільним ходити на окремі мітинги, коли нам принципово треба змінювати і систему влади в Україні, і наповнення цієї системи влади. Якщо буде мітинг, щоби змінити систему влади і людей у владі, то я звичайно на нього піду.

Які інструменти на Вашу думку можуть змінити ситуацію в Україні?    Сашко: Є кілька варіантів застосування цих інструментів. Але всі вони поки що непридатні для застосування в Україні, тому що в нас немає достатньої кількості готових до цього людей. Зараз кожен повинен на індивідуальному рівні готуватися до тих змін, які він хоче здійснити в майбутньому. Підвищувати свій власний рівень – інтелектуальний, моральний, фізичний, рівень своїх умінь та навичок, розширювати коло своїх інтересів, скеровувати свої зусилля до пріоритетних напрямків, для того, щоби в цих напрямках стати фахівцем високого рівня. І потім, коли в нас буде достатня кількість людей, фахівців своєї справи, людей активних, розумних, всебічно розвинених, тоді вже можна буде пробувати робити  корисні зміни на краще.

4.11.1956року народився Тальков Ігор Володимирович.

Сьогодні йому б  виповнилось  55 років. Але на привеликий жаль він пішов від нас безглуздо та таємничо...

Чудовий музикант, автор пісень, поет, кіноактор. Його творчість в радянські часи була нова, відкрита та дуже колюча для влади. Його пісня "Покожите мне такую страну" навіть на сьогоднішній день актуальна, на мою думку не тільки для країни де він жив та писав, а і для нашої батьківщини України.

Дмытро ДОБРЫЙ.

   Внимательно присмотревшись к происходившему 25 августа 2011 года в центре Киева, может сложиться впечатление, что празднование 20-летия государственной Независимости Украины 61-летнему Виктору Януковичу не просто претило, а вообще было крайне неприятно. Он и его ближайшее окружение постарались сделать всё от них зависящее, чтобы на следующий 2012 год вообще изъять из календаря эту «красную» дату. Оснований у них будет предостаточно.

   А чего там?! Военного парада нет второй года подряд, то есть со вступления «железного Хозяина» в должность президента.Нет парада — нет и праздника. Из-за «нехватки средств» якобы.Вместо военного парада Вооружённых Сил Украины на этот раз был устроен парад спецподразделений «Беркут» и «Ягуар». Роль салютных залпов с 14.00 выполняли отравляющие пары слезоточивого газа и... средства для уничтожения тараканов. Эту низость МВД Украины вынуждено было признать только спустя сутки.

  Впервые в истории независимой Украины в Киеве был введён режим «комендантского часа», как достаточно ёмко отметил юрист по образованию Александр Данилюк. Уличное движение было полностью перекрыто не просто в историческом центре города, а вообще по всему периметру в радиусе 5 км от Майдана Независимости. Празднование Дня Независимости Украины властями фактически было запрещено.

  Стоит отметить, что таких контрмер в попытках обуздать демократическую оппозицию ни в России, ни в Беларуси, чей синтезированный репрессивный опыт лихорадочно копирует Администрация президента, никогда не было. И можно сказать, не будет. Потому что это сразу бы разрушило миф о полном контроле над ситуацией со стороны центральных исполнительных и правоохранительных органов власти.

   Подобные действия по отношению к местному населению российские федералы разрешают себе только на территории оккупированных республик Северного Кавказа и части до сих пор незаконно удерживаемой суверенной территории Грузии во время проведения «контртеррористических операций» (КТО). В российском законодательстве есть даже понятие режима контртеррористической операции, признаки такого рода операции и т. д. Всё как и полагается для обеспечения безопасности своих сотрудников и «мирного населения» при «подавлении» «очагов сопротивления» со стороны «незаконных вооружённых формирований» (в околокремлёвской публицистике «террористов»).

    Подобные контртеррористические методы работы возглавляемого им Главного управления МВД Украины в АР Крым широко использовал Анатолий Могилёв в общении с коренным крымскотатарским населением полуострова. В «Крымской правде» он называл их «пособниками Адольфа Гитлера». Не церемонился министр и с другими депортированными в советское время народами. Дело дошло до того, что Меджлис крымскотатарского народа разослал во все иностранные государства, дипломатические представительства и ведомства заявление об угрозе начала на полуострове самой настоящей гражданской войны. Однако, кого Могилёв считает представляющими угрозу здесь в Киеве? Где здесь «пособники Адольфа Гитлера»?

   

[ Читати далі ]

Именно интересы сохранения системы заставляют сплотиться таких разных – и таких одинаковых – людей, как Янукович, Ющенко, Тигипко или Азаров. Это не они защищаются – это она защищается. Это мертвое тянет живое на дно.

Вряд ли показания бывшего президента Украины Виктора Ющенко на судебном процессе против бывшего премьер-министра Юлии Тимошенко можно назвать большим откровением: отставной политик просто повторил заявления, которые и он, и представители его ближайшего окружения делали в период обострения отношений между Ющенко и Тимошенко в последний период пребывания Виктора Андреевича на посту главы государства. Другое дело, что в душном зале суда эти заявления выглядели совсем иначе, чем в период войны президента и премьера. Ющенко пришел на политический процесс – но предпочел этого не замечать. Говорить о политической позиции бывшего президента пришлось его пресс-секретарю – но даже попытки оправдать Ющенко подразумевают, что он относится к судебному процессу против Тимошенко серьезно – как суду, а не как к судилищу.

Собственно, именно такой позиции от Ющенко я и ожидал – он сделал выбор, предопределенный всей его предыдущей политической биографией, убеждениями и интересами. И не он один. Думается, совершенно не случайно именно сейчас прошла совместная пресс-конференция премьера Николая Азарова и одного из его заместителей Сергея Тигипко – пресс-конференция, в ходе которой было объявлено о грядущем слиянии Партии регионов и «Сильной Украины». Почему же обычно осторожный Тигипко пошел на столь решительный шаг – уничтожение собственной политической силы и расставание со сторонниками, которые видели в нем альтернативу Януковичу и Азарову, в крайнем случае их коалиционного партнера, но не подчиненного – именно сейчас?

На это есть серьезные основания. Арест Тимошенко провел в украинском политичеком лагере линию разлома, которую не возможно будет уже ничем заполнить, которая не подразумевает компромиссов и ситуативных коалиций времен 2004-2010 годов. Остаться на политической сцене сможет только одна группа людей – либо те, кто приняли решение об этом аресте, не протестуют против него, поддерживают его своими показаниями – либо те, кто против этого ареста протестует.

Опять-таки, стоит в который уже раз повторить, что речь тут вообще не идет ни о личности Тимошенко, ни о подробностях соглашений, согласованных ею с Владимиром Путиным. Речь идет о самой идее судебного процесса как средства для установления политической монополии и расправы над конкурентом. Тимошенко может нравиться или не нравиться, газовое соглашение может считаться единственно возможным в обстоятельствах, сложившихся на момент его подписания – или непродуманным и некомпетентным, но всё это не имеет никакого отношения к суду. Те, кто это понимает и пытается остановить – думает о будущем Украины. Те, кто считает, что все происходит как надо, тянет страну в прошлое – и неважно какими мотивами он руководствуется, желанием сохранить и упрочить власть, понизить цены на газ или просто ненавистью к Тимошенко. Это касается и политиков, и журналистов, и общества – нужно просто понять это и хотя бы перестать улыбаться и пожимать руку тем, кто оправдывает беззаконие, рассказывает о «чужой войне» или произносит схожие подлости или глупости, в зависимости от развития своего интеллекта и своих нравственных качеств.

Система сбоит – и может устоять, только вооружившись, только создав в стране режим безальтернативной диктатуры. Именно интересы сохранения системы заставляют сплотиться таких разных – и таких одинаковых – людей, как Янукович, Ющенко, Тигипко или Азаров. Это не они защищаются – это она защищается. Это мертвое тянет живое на дно.

Может ли выиграть этот союз мертвецов? Да, может – но это будет означать, что и Украина еще пару десятилетий будет мертвой, нищей и обреченной страной, из которой будет бежать все молодое и талантливое, в которой будет процветать все кондовое и безнравственное. Это и есть настоящая цель нового союза, которая вряд ли совпадает с желаниями и мечтами украинского народа.

Арсеній Яценюк.

   Ми уникли воєн, ми прощаємося з радянським менталітетом, ми виростили покоління, яке не заженеш в колгосп і найголовніше - ми усвідомлюємо: нині в Україні остання радянська влада.

   Англійською мовою бездержавні народи визначаються як «не представлені». Не представлені на політичній карті, не представлені в історії… Жорстко, але влучно. Понад триста народів сучасного світу є "не представленими"; багато хто з них змагається за свою державність, часто – зі зброєю в руках. І українцям Незалежність не дісталась "даром". Про "даром" - чи не найпідліший з-поміж антиукраїнських міфів. Він сконструйований, щоби викреслити з колективної пам’яті українські визвольні змагання 1917-1921 років, масові виступи селян проти білих і червоних, спалені селянські республіки, відчайдушний спротив колективізації, який був приборканий Голодомором, повстанський рух 1940-х,  знищених у таборах дисидентів, шістдесятників… Тієї одержимості, за яку нас глумливо обізвали "самостійниками", того прагнення брати безпосередню участь у справах світу, а не бути постачальником ресурсів для інших, посідати місце в історії, а не лише на карті, - усього цього з нас так і не витравили. Навіть ціною мільйонів виморених голодом, вбитих на громадянських і світових війнах, на порогах своїх хат й на чужині, замордованих і зниклих безвісти у геноцидному ХХ столітті. Не витравили, і це перше, чому я вірю в Україну.

   СРСР надірвався, програв глобальне змагання і почав розкладатися. Але якби Україна не здвигнулася, він гнив би хтозна скільки, отруюючи все навколо себе. Україна відіграла величезну роль у відносно мирному демонтуванні Радянського Союзу; вона відвернула так впевнено пророковані їй війни на релігійному й етнічному ґрунті, збройні сутички і масові безлади. Навіть під час найбільш масових і рішучих протестів ми не били вітрин, не палили автівки й не грабували магазини. Попри все, ми довели свою здатність до самозбереження й самоорганізації. І це друге, чому я вірю в Україну.

   Поза сумнівом, покоління тих, хто мріяв про Українську державу і 29 мільйонів тих, хто сказав "так" Незалежності на референдумі 1 грудня 1991 року, уявляли цю державу принципово інакшою.  У тих мріях не було зажерливої корупції, політичних репресій, ганебної бідності, непристойно глибокого соціального розшарування, жахливого владного свавілля… Важко було собі уявити, що через 20 років після здобуття Незалежності з України намагатимуться ліпити погіршену й потворну, зменшену копію СРСР і правитимуть нею по-радянськи. Тобто, грабуючи країну, вивозячи з неї все і нічого в неї не вкладаючи, поводячись з народом, як на окупованих територіях, звідки треба негайно висмоктати останню краплю. Але, переконаний, це вже останній контрнаступ минулих примар.   Це - останній радянський режим. Не тому лише, що ми вичерпали відпущений нам історією ліміт помилок, некомпетентності й мерзотників при владі.  Просто радянську спадщину розкрадено вже майже до краю, а для того, щоби не розтягувати, а творити й будувати, необхідні інші мізки, інші навички та інше виховання. Те, чого у нинішніх при владі немає.

   Припускаю (хоча й і не впевнений), вони здогадуються, що треба зробити для дерадянізації країни: у політичному просторі, в економіці, у судочинстві, у соціальній сфері, однак точно нічого для цього не робитимуть. Тому, що кожний крок від радянщини - від "капіталізму для своїх", телефонного права, розкошів за бюджетний рахунок, зростаючих витрат на держапарат замість зростаючих пенсій - це удар по їхніх інтересах. Вони вирили провалля між державою і суспільством, між владою й людиною і кревно зацікавлені у його збереженні.  

   Натомість Україна, в яку я вірю, вимагає спільної праці і спільної відповідальності. Кожний починає з себе, зі свого робочого місця, зі свого бізнесу і навчання, зі свого обов’язку перед рідними і цілою країною. Але передовсім почати з себе має влада. Банально, але її треба виховувати і примушувати. Або влада боятиметься людей, або люди боятимуться влади. За великим рахунком, країни світу поділяються на дві категорії - там де влада служить людям, і там, де люди служать владі. Просто кажучи, якщо не вистачає на дитячі щеплення, треба продавати депутатський автопарк, гелікоптери і урядові санаторії. Інакше влада стає злочинною, а всі, хто це проковтне - співучасниками  злочину. Коли урядовці зрозуміють, що оббирати дітей і пенсіонерів, одночасно влаштовуючи бенкети вартістю зо три міських бюджети і аморально, і небезпечно для них самих, тоді, повірте, питання освіти і охорони здоров’я, інвестицій і доступності житла вирішуватимуться у кільканадцять разів ефективніше. Коли правило, згідно з яким темпи збагачення міліонерів в уряді є прямо пропорційними падінню рівня життя в країні втратить свою безвідмовність, проблеми землі, судоустрою, виборчого законодавства не здаватимуться такими нездоланними.

Головна реформа, без якої Україні не прорватися, не злетіти, не стати успішною - перевернути всю державну машину з голови на ноги, з обслуговування себе самої на слугування людині. Поза цим всі інші реформи шкідливі, щонайменше - безглузді. Поза цим податкова реформа зводиться до нищення середнього класу, пенсійна - до збільшення пенсійного віку, адміністративна - до перейменування комітетів на служби, а освітня - на узаконення корупції.

   Можливо, як полюбляють повторювати політологи за французьким аристократом Жозефом де Местром, кожний народ має той уряд, на який заслуговує. Але мені очевидно, що українці заслуговують на принципово інакше урядування і незмірно більш гідне життя. Залишимо осторонь штампи про роботящі руки та мудрі голови. Мабуть ми не найбільш працьовиті і не наймудріші, хоча за кордоном наші дуже продуктивні у наукових винаходах, мистецьких звершеннях і творенні іноземних економічних чудес. Справа наразі в іншому: у дедалі глибшому розумінні українцями нерозривності зв’язку між свободою й добробутом, дедалі меншим сподіванням на урядовців і більшим - на власні сили і усвідомленні своєї, а не чиєїсь відповідальності.Люди з різних регіонів, різних соціальних верств, різного віку і фаху, які не хочуть віддавати свій бізнес «дядям», брехати, давати хабарі, боятися чиновників, виїжджати у пошуках роботи за кордон, виживати, замість того, щоби жити. Не хочуть і не будуть.  Зустрічаюсь із талановитою і сміливою молоддю, яку не заженеш у минуле і яка не відокремлює себе від своєї країни.

   Зважте, попри всі розчарування і тотальну недовіру правлячій верхівці, у разі повторення референдуму 1991 року, більше половини українців знов проголосували би за Незалежність. Понад три чверті вважають себе патріотами України. І навіть серед молоді, яку влада буквально витискає з країни, патріотів більше половини. Тому, що чітко розуміють, де Батьківщина, а де – режим. І тому я вірю в Україну.

Стаття

Сей креативный слоган некогда украшал проходнуюодного из предприятий Виктора Пинчука. Завода по изготовлению труб, какнесложно догадаться. Сегодня он бы вполне уместно смотрелся над фасадом Печерского суда.«Труба» народу - лучшая характеристика происходящего в его стенах. Лучшая, поскольку народу, которыйподобное терпит, действительно «труба». В кавычках, разумеется. А стране– без кавычек. Точнее, верховным ее представителям. Желающих «впаять» срок Юлии Тимошенко не потому, что они ее не любят; непотому, что боятся, потому, что только вынесение ей обвинительного приговора – относительно приемлемый предлог для расторжения газовых контрактов. Стоимость актива подназванием "труба"- не менее 150 миллиардов долларов (по оценкам весьма скромным), за такой куш стоитпобороться. И если для этого потребуется кого-то посадить – посадят. Безвсяких колебаний. Причем не только Тимошенко. Не сомневайтесь.Один из главных принципов военной тактики гласит: нельзя недооценивать врага.

[ Читати далі ]