хочу сюда!
 

Алла

38 лет, лев, познакомится с парнем в возрасте 35-48 лет

Заметки с меткой «мп»

Московскоє православіє (інквізитори у рясах) ІІ

У 1666 р. московські інквізитори (хоч офіційно вони такими не іменувались) спалили шістьох "відьом" на берегу Дніпра, а 1671 р. спалено монахиню Олену, котра під катуваннями все ж не зізналась у чаклунстві, але московські попи це не врахували…1676 року за царським наказом спалено двох лікарів з с. Сокольскоє, оскільки в них знайшли лікувальні трави та корінці. І так далі: спалено за чаклунство Марфушку Яковлєву (1682 р.) та протестантського пастора Квіріна Кульмана (1689 р.), поета та історика Сильвестра Мєдвєдєва (1689 р., хоча він "потрапив під роздачу" не за чаклунство, а за "читання неправильних книжок" – проте це є тією ж самою боротьбою з єретиками – московською інквізицією). У 1701 році Григорія Телицького та 17 його учнів – друкарів книг (Артамона Іванова, Савіна, попів Луку й Андрія, та ін.) – було страчено за заяви про пришестя антихриста в особі Петра I. За часів імператора, що прорубав "вікно у Європу", також загинули Фома Іванов (1714 р., спалено на Красній площі за сумніви в існуванні Бога), капітан Василій Левін (1722 р., спалено у Москві за звинувачення Петра I у сатанізмі, але ще до спалення йому відрубали голову і відправили її до м. Пєнза, де той за життя проповідував свої погляди. Залякати жителів Пєнзи вдалось на славу…). Окрім Левіна, тоді ж стратили чотирьох його прибічників, оскільки вони не донесли на нього. Петро I не зупинявся на ліквідації своїх критиків, у воїнських артикулах 1716 р. спаленню на вогнищі підлягали: "чорнокнижники, замовляльники рушниць, забобонні і богохульні чародії ", котрі "з дияволом зобов'язання мають і зносини з пеклом". Соратник Петра I, нижньогородський єпископ Пітірім, у 1718 р. видав "Духовную пращіцу", що була затверджена Петром. На підставі даного документу Пітірім на підвладних територіях насильно навернув у православ'я 68 тис. осіб (використовуючи катування), 1585 людей страчено, 598 – відправлено на каторгу. Ще 12701 мешканець Нижньогородського краю втік з підвладної Пітіріму території. За наказом імператриці Анни, у 1731 р. підлягали спаленню не тільки всі сільські лікарі – чаклуни (у тому числі й народні цілителі, віщуни, послідовники язичницьких культів), але й навіть ті, хто до них звертався по допомогу! У 1737 році 12-ти річну дівчинку Ірину Іванову звинуватили у тому, що "в її утробі було диявольське наслання, що говорило людською мовою". Бідну дівчину ув'язнили у Томському монастирі, били батогом й вирізали ніздрі, після чого залишили під наглядом духовенства (фактично – засудили до довічного ув'язнення). На р. Єнісей існував і своєрідний концтабір для "єретиків" – Рождєственскій монастир, де постійно працював двір для страт. Московська інквізиція карала й тих, хто насмілився змінити віру: А. Возніцин – спалено у 1738 р., М. Нєсмєянко – спалено у 1743 р. 1767 року Синод схвалив концепцію митрополита Гаврііла щодо катувань та депортації "єретиків" на каторгу, де вони мають працювати, за висловом Гаврііла, "замість скотів". 1785-го волинського селянина Генріха Немирича, жителя с. Крупца, церковники звинуватили у святотатстві. У результаті суд постановив: "Віддати його під меч ката... віддати тіло четвертуванню, а перед тим живому вирвати язика ... і дерти паси (смуги) з тіла, потім все тіло порубати на дрібні шматки і розкидати по дорогах на їжу диким звірам". Цей садистський вирок, перед яким есесівці концтабору Освенцім виглядають "дітьми", було приведено у виконання. Московська інквізиція продовжувала діяти, правда, у менших масштабах, і у XIX ст.: у грудні 1879 р. у с. Врачьово (Новгородська губернія) спалили селянку Аграфену Ігнатієвну як "відьму", а влітку 1885 р. у с. Пересадовка (Херсонська губернія) спалили заживо трьох селянок, що "наслали неврожай". Ближче до XX ст. інквізиція стала більш гуманною, обмежившись православно-русифікаторською політикою у підвладних Росії регіонах. Єпископ Вєніамін, який займався русифікацією народів Півночі Росії, писав: "Православ'я має вести боротьбу не просто з чужою вірою, а й з чужою національністю... щоб зробити їх (народи Півночі – Р. В.) не тільки за вірою, але й за національністю росіянами". Ось вам і відповідь на питання: що ж сьогодні робить московська церква в Україні… Окремою сторінкою московської церкви є боротьба з наукою. За царя Івана III спалено у дерев'яній клітці князя Лукомского та перекладача Матіаса Ляха – за читання іноземних книг. Тоді ж стратили іноземного лікаря Антона Еренштейна, а за Івана IV, у 1580 р., – лікаря-іноземця Бомелія. У 1687 р. у Москві створено Слов'яно-греко-латинську академію, керівництво якої було зобовя'зане спалювати "єретичні" книги, а осіб, що їх читають та розповсюджують, – доставляти до суду. У 1743 р. Академії наук було заборонено видавати астрономічний календар, а ще у 1740 році – вилучено та знищено примірники книги французького астронома Фонтенеля "Розмова про безліч світів". У 1756 р. заборонено книгу англійця А. Поппа "Досвід про людину", у 1759 р. публічно спалено у Москві примірники дисертації професора математики, викладача Московського університету Д. Анічкова "Міркування з натурального богослов'я про початок і походження богопочитання у різних, особливо неосвічених, народів". Самого Анічкова вислали до Східної Пруссії, де він покінчив життя самогубством. У 1868 р. заборонено працю Вольтера "Філософія історії", а пізніше – у 1890 р. – "Сатиричні та філософські діалоги". Заборонили й праці Д. Дідро, Гольбаха (примірники його фундаментальної праці "Система природи" привселюдно спалили у 1770 р.). Спалювали й книги Томаса Гоббса "Левіафан", Гельвеція "Про людину", Дарвіна "Походження людини і статевий відбір", Людвіга Фейєрбаха (заборонили абсолютно всі праці), і т.д. Перелік – невичерпний. Ті ж самі методи нациста Й. Геббельса, але у російському виконанні. Різниця між католицькою та московсько-православною інквізиціями у деталях: католицька існувала і юридично і фактично, московська – фактично. Число знищених московською церквою людей не піддається підрахункам, оскільки до нас дійшли лише уривки фактів минулого, але й вони багато що проясняють. Все ж, варто визнати: московські священики повбивали менше людей, ніж католики. Але! У Росії, на відміну від Європи, церкву очолював імператор, уряд скеровував діяльність духовенства у вигідне собі русло, тому й рівень боротьби з "єретиками" був меншим, проте, з іншого боку, як зазначено вище, самодержці Росії – Московії – самі підігравали попам (або ж підпадали під їхній вплив), прагнучи наситити "голодних псів" сатанинського псевдохристиянства. Чому 1917 - 1921 рр. народ не захистив церкву (моральне виродження, педофілія та педерастія). Власне, відповідь на це питання дав священик Михайло (Левітов), який констатував у "Церковному віснику" (1905 рік): "Духовенство не користується жодним впливом, є ненависним і зневажуваним, служить в очах народу уособленням жадібності, користолюбства. Духовенство деморалізувалось до втрати значної частини не пастирської тільки, а й людської гідності". Навіть у російській та українській літературі дореволюційної доби попи виглядають моральними виродками. Ця ситуація склалася не у результаті певного застою православ'я у Московії, такою московська церква була завжди. У XVIII ст. Ломоносов з сумом відзначав: "При всякій гулянці по містах і по селах попи – перші п'яниці ... з обіду по шинках ходять, а іноді до крові б'ються". Цю особливість московських попів відзначав ще на початку того ж XVIII ст. німецький математик Адам Олеарій: "Легко зустріти п'яного попа або монаха ... зазвичай це люди більш пропиті і негідні, ніж всі інші". Хронічний алкоголізм московських попів жахав навіть найвище керівництво: Указ Синоду від 13 квітня 1825 р. "Про утримання духовних осіб від нетверезого життя" безнадійно вимагає та одночасно констатує, що "Його імператорська Величність кілька разів особисто зволив пояснювати преосвященному про бажання Його Величності, щоб духовні особи були утримані від пияцтва ... доходило до відома Государя Імператора, що при частуванні світськими людьми в будинках своїх духовних осіб кілька разів траплялось, що бувши вони напоєні доп'яну, від таких частувань деякі з духовних швидко вмирали". Ось хто у Росії був взірцем християнської моральності та боротьби за християнські цінності!.. "Зведення статистичних відомостей по справах кримінальних" поліцейського департаменту Росії (середина XIX ст.) сухо відображають дійсність: "Найбрудніші злочини – розтління малолітніх, кровозмішення, скотолозтво тощо – переважно поширені серед духовенства". До речі, вищезазначений Ломоносов теж помітив сексуальні відхилення "святих отців": "Чернецтво ... є не що інше, як чорною сукнею прикритий блуд та содомство ... не кажучи про дітовбивства". Документи російської поліції згадують "скотолозтво", а ось зоофілія не була для "не закомплексованих" попів чимось новим: ще XV ст. Московський митрополит Фотій видав циркуляр, у котрому, між іншим, сказано: "Щоб не тільки в монастирі жіночої статі, а й мужчин без борід, також і скотів жіночої статі ... тримати заборонено". Полюбляли "святі отці" тварин… Куди там католикам! Не дивно, що у 1917-1921 рр. населення колишньої Російської імперії не відчувало жодної потреби захищати продажних, деградованих московських священиків. Директиви Лєніна про розстріли тисяч православних священнослужителів народ зустрів спокійно – який сенс захищати нікчемних зрадників істинного християнства? Ситуація не змінилась і після "реінкарнації" московського патріархату. Наприклад, голова Ради у справах РПЦ при уряді СССР Г. Карпов доповідав Й. Сталіну: "Певна частина духовенства веде себе непристойно. Основні вади цього духовенства – пияцтво, багатоженство, розтрати церковних грошей…". Подібні сатанинські, з християнської точки зору, діяння присутні й після розпаду СССР, але у сучасній РФ їх старанно приховують завдяки підконтрольним ЗМІ. Але іноді випливають і такі факти, як викладені у газеті "Консиліум" (м. Нижній Тагіл): "На важливі пости в храми і монастирі нашої області сьогодні єпископом висвячуються сексуальні збоченці, які постачають хлопчиків для втіх, а всіх решту або виганяють, або заганяють у глибинку і прирікають на жебрацьке існування, адже у священиків, як правило, великі сім'ї". Окремою епопеєю є діяльність єпископа Єкатеринбурзького і Верхотурського Преосвященного Нікона (Олег Міронов). Ця особа стала символом виродження московського православ'я: педераст, ґвалтівник (ґвалтував тільки молодих послушників), алкоголік, богохульник, сутенер, фашист (співпрацював з екстремістською організацією "Русскоє національноє єдінство") та прихильник фізичних методів виховання священників – через побиття. Значну частину підлеглих священнослужителів "батько" Нікон навернув до своїх вищезазначених "поглядів". Проти володаря безлічі орденів і медалей від РПЦ та керівництва Росії Нікона виступили 52 чесних священника (з 200 належних до єпархії), однак керівництво РПЦ звело справу нанівець, обмежившись доганою та переведенням Нікона до іншої церкви (1999 р.). Російська прокуратура "забуксувала" так само, як і наша у кримінальних справах проти Черновецького та його попередника Омельченка, котрі насмерть збивали пішоходів. Абсолютно влучно прокоментував роль Нікона протоієрей Владислав Петкевич, який не змирився з відбілюванням Нікона керівництвом Московського патріархату і полишив службу у РПЦ: "Жахливо не те, що люди дізналися про гріхи Нікона, а те, що своїми діями він відвернув від себе багатьох дуже чесних священиків, монахів і парафіян. У результаті люди просто можуть зневіритись у Богові. Крім того, Нікон дав привід засумніватись у чистоті вищих ешелонів архієрейської влади у масштабі всієї Російської Православної Церкви Московської Патріархії. Дав привід думати, що серед вищого духовенства достатня кількість педерастів. Іншим підтримку Нікона у Москві пояснити неможливо". Читачам раджу частіше дивитись кримінальні хроніки на ТБ: щомісяця то одного, то іншого священика звинувачують у педофілії, але "на загниваючому Заході" цього не приховують, а у нас та в Росії "святі отці" Московського патріархату мають потужне "прикриття" у вигляді провідних ЗМІ та влади. Нікого не дивує і той факт, що кримінальні елементи масово подаються у священики, що "святі отці" з радістю приймають від бандитів пожертви на розбудову церков, – "подарунки", окроплені кров'ю вбитих або обдурених людей. Сатанинське відродження 1943 р. Після нападу Німеччини та її союзників на СССР 22 червня 1941 року Кремль усвідомив, що марксизм зі своєю космополітичністю та класовістю є непридатним для надихання мас на боротьбу. З 22 червня СССР стає іншим – ідея російського націоналізму та імперського "атєчества" де-факто замінила марксизм-лєнінізм. І хоч стара комуністична риторика залишилась до 1991 року – сама суть червоної імперії трансформувалась: Московська імперія відродилася зі старою ідеєю євразійства. Церква, на думку Сталіна, як і за царів, знов мала відігравати провідну роль у русифікації та колонізації поневолених народів. І вже у червні 1941 року розпущено "Союз войовничих безбожників", дозволено дзвони у церквах, гоніння на церкву припинились і Сталін (трохи пізніше) заговорить про хоробрість "русскава салдата", "русскава оружія" і т.п. Не совєцького солдата, не совєцької зброї, а саме виключно РУССКАВА. Не дарма Сталіна вважали просто новим російським царем, схожим у політиці на Івана Грозного. Та й погони з 1943 р., георгієвську стрічку Російської Імператорської Армії відновили для Робітничо-Селянської Червоної Армії (т.зв. "гвардійська стрічка"). У травні 1943 р. ліквідовано Комінтерн, і майже відразу (ніби на заміну) Й. Сталін дозволив Помісному Соборові обрати митрополита Сєргія патріархом "всея Русі". До цього моменту майже 20 років Московський патріархат не мав митрополита, будучи без голови. Осінню 1943 року Московський патріархат отримав офіційну назву – "Російська православна церква". Відродження в ім'я служіння сатанинській, антихристиянській владі відбулось. До 1946 року прихильна до большевиків "Православна церква в СССР" майже повністю влилась до складу РПЦ. Так само "добровільно" до складу РПЦ "влили" Українську греко-католицьку церкву, винищивши та ув'язнивши усіх незгодних (з найвищого духовенства – 9 єпископів та митрополита Й. Сліпого). Ще до війни, у 1929-1933 рр., знищили Українську Автокефальну Православну Церкву (УАПЦ), що народилася після 1917 року, а конкретніше – у 1921 році. У 1948 році Кремль спробував навіть провести Вселенський Собор у Москві з метою оголошення РПЦ Вселенською церквою. Але рішуча позиція майже всіх закордонних православних ієрархів зірвала плани перетворити РПЦ у новітній Комінтерн. Хоча у сучасній Україні таку підривну роль РПЦ успішно відіграє. З 1943 року звичним явищем стає "КГБіст у рясі", традиція такого методу розвідки зберігається і нині, хоча ще до 1917 року співпраця священиків з поліцією була доволі поширеною. Але ж тоді московські попи виступали на боці влади православної імперії, що, у власних очах дозволяло їм не вважити себе грішними. Тепер же "святі отці" виступали на боці сатанинської імперії… Завдяки поверненню у стрій "московської зброї під рясою" московські попи завзято підтримували Сталіна навіть на смертному одрі, наприклад, телеграма єпархіальним архієреям від Патріарха Московського і всєя Русі Алексія, від 4 березня 1953 року просто сяє вірнопідданством: "Урядове повідомлення про несподівану тяжку хворобу, яка спіткала Йосипа Віссаріоновича Сталіна, глибоким сумом відгукнулось у серцях усіх російських людей. Наш обов'язок, обов'язок всіх вірян, перш за все звернутись з молитвою до Бога про зцілення дорогого для всіх нас недужого". Дійсно, Сталін знищив мільйони невинних людей, окупував Східну Європу тощо, але ж він відродив міністерство пропаганди – РПЦ! За це попи готові молитись за здоров'я тирана до скону. Після смерті диктатора вождь московських православних Алексій продовжив сеанс вірнопідданства: у телеграмі Совєту Міністрів СССР від Патріарха Московського і всея Русі (березень 1953 року) зазначено: "Від імені Російської Православної Церкви і свого висловлюю глибоке і щире співчуття з нагоди кончини незабутнього Йосипа Віссаріоновича Сталіна, великого будівничого народного щастя. Кончина його є тяжким горем для нашої Батьківщини, для всіх народів, що населяють її. Його кончину з глибокою скорботою переживає Російська Православна Церква, яка ніколи не забуде його доброзичливого ставлення до потреб церковних. Світла пам'ять про нього буде не згладимо жити в серцях наших. З особливим почуттям безперестанної любові Церква наша проголошує йому вічну пам'ять". Політична проституція, хіба ні? Але – що би сказав Христос, побачивши своїх послідовників, котрі поклоняються Дияволові? Московський патріархат – проповідник московського імперіалізму в Україні. Імперський характер московської церкви в Україні відчутний більш ніж 300 років, у сучасній історії він проявився 2004 року, коли попи наставляли вірян, мовляв, "В. Ющенко – посланець Диявола" (у якості прикладів наводили отруєння Ющенка – нібито його ушкоджене обличчя є свідченням впливу диявола). Попи за будь-якої нагоди заявляють про "єдінство святой Русі", підміняючи це поняття Московською імперією, хоча 2010 року вони торжествували: московський фарисей став Президентом, він і не приховує того, що поважає лише Українську православну церкву московського патріархату. Не можна не згадати і підтримку московським чорносотенним попівством російських "казаків" в Україні (по-суті – воєнізованих формувань, створених з метою боротьби з українцями в Україні). Деякі попи, зганьбивши віру, стали депутатами місцевих рад від Партії регіонів. Крилатий вислів з "Дванадцяти стільців" "…батюшка? А ви, може, ще й партійний?!." став реальністю в Україні – країні контрастів. Церква північного сусіда має в Україні не тільки політичні, але й економічні інтереси, Статут РПЦ у розділі XV "Майно та кошти" регламентує своєрідний бізнес-план: порядок "відрахувань від прибутку підприємств, заснованих канонічними підрозділами Російської Православної Церкви самостійно або спільно з іншими юридичними або фізичними особами", "доходів від цінних паперів і внесків, розміщених на депозитних рахунках". Найвищий прибуток від діяльності московської церковної корпорації отримують члени такої собі "ради директорів": "Розпорядником загальноцерковних фінансових коштів є Патріарх Московський і всієї Русі і Священний Синод". Україна слугує вигідною "кормушкою" для московських "бізнесменів у рясах": мільйони вірян з пожертвами, сприятливі умови для торгівлі (хоч би й магазинів на кшталт "пиво-води" Статут РПЦ не забороняє!), й відкриття "батюшками" підприємств із виробництва різноманітних товарів, – спільно з місцевим бізнесом, який слугує прикриттям, допомогою, але навзаєм отримує значні переваги, власне – не платить податки. Вигадка? А чи не торгівлею алкоголем і тютюном займався у 90-ті рр. XX ст. нинішній фюрер РПЦ Кіріл (Гундяєв)? Втратити Україну для РПЦ – це якщо і не фінансове банкрутство, то значний удар по "добробуту" корпорації "Московський патріархат". П'ята колона Кремля силою захоплює українські храми, відчуваючи підтримку влади, у той час як українські церкви перебувають у становищі "небажаних", "чужих" і "ворожих" до антиукраїнської влади Януковичів-Азарових-Табачників (спробуйте знайти серед них хоч одного українця!). Чи ставили ви собі питання: чому у московські церкви ходять лише під час весілля, деяких релігійних свят, але не щотижня? Чому ми – православний народ – ставимося до православ'я відверто ФОРМАЛЬНО? На заході України до греко-католицької церкви регулярно ходять десятки тисяч вірян, тоді як до московської церкви – переважно старі бабці. Тут спостерігаємо ще одну цікаву паралель: у тих регіонах, де церква стояла над державою – вона зберегла паству та авторитет, там де церква підпорядкована державі – довіри до такої інституції немає. Проблема московської церкви в Україні у тому, що вона споконвіків виступала тут колоніальною установою у сфері пропаганди. Українська помісна церква. Проблема об'єднання українських церков (Української Православної Церкви Київського Патріархату, Української Автокефальної Православної Церкви, Української Греко-Католицької Церкви плюс патріотичної частини Української Православної Церкви Московського патріархату) залишається невирішеною. Попри прихід до влади "фаната" московського православ'я Януковича ідея об'єднаної Української Церкви не втратила своєї актуальності: прикро, що православні українці ходять до різних православних церков. У будь-якому разі, майбутня об'єднана Українська Церква не має бути самопроголошеною – ідеальним варіантом було б офіційне визнання її канонічною з боку Ватикану, Вселенського Патріархату та, відповідно, підпорядкування останньому. Тому боротьба за справжнє, не політизоване, не імперське православ'я – триває і завершиться лише з перемогою Української Нації у боротьбі за дійсно українську Україну. Банальність? Іншого шляху не дано. Рабів до раю не пускають.

P.S. Користуючись нагодою, вітаю українців з прийдешньою 20-ю річницею Незалежності України й зичу не занепадати духом, не втрачати віри у перемогу проукраїнських сил над політичною сараною, що узурпувала владу в державі. Слава Україні!

Віталій Романченко, заступник голови Бердянського міської організації ВО "Свобода", Член ВТ "Просвіта" ім. Т. Г. Шевченка, 3-9 липня 2011 року

Московскоє православіє (інквізитори у рясах) І

"Ходи у шинок, вино пий, жебраків бий – будеш архієрей".
Російська народна приказка

"Благословляю в усіх храмах усіх єпархій
здійснити молебні за здоров'я Йосипа
Віссаріоновича. Церква наша не може
забути його доброзичливого до неї
ставлення нашого Уряду і особисто Йосипа
Віссаріоновича, котре виразилось у цілій
низці заходів, що схиляються до блага і до слави
нашої Православної російської церкви, і
Її борг відповідним їй чином, тобто
гарячою молитвою, відгукнутись на випробування,
що спіткало наш народ, – хворобу дорогого всім
нам Вождя і мудрого будівничого народного блага".
Телеграма єпархіальним архієреям
від Патріарха Московського і Всєя
Русі Алексія від 4 березня 1953 р.
щодо хвороби Й. Сталіна



Вас ніколи не дивувало те, що регресивна паства московського патріархату та комуністи доволі часто провадять спільні антиукраїнські мітинги? Уявімо спільний мітинг нацистів та євреїв проти, скажімо, глобалізації… Важко. Бо це – маразм. Але подібний маразм ми доволі часто спостерігаємо в Україні: атеїсти, що тисячами розстрілювали священників, та священики – разом марширують з образами Христа, Ніколая II, Лєніна та Сталіна. Одного разу я спостерігав цікаву картину: на подібному мітингу стара бабуся, мов одержима дияволом, репетувала про те, що українці – це "спольщене бидло", яким не місце "на нашай русскай зємлє" (у Києві!). І, здається, що нікого це не дивує. У чому ж причина такого збочення у вигляді коаліції "гундяєвців" та "симоненківців"?

Банально зводити спільність комуністичних та московсько-християнських організацій лише до елементарної українофобії. На мою думку, секрет криється в ідеології євразійства. Ідея "русскава міра" об'єднує не тільки росіян, але і деяких українців – "неояничарів", оскільки, як кажуть, "русскій – не національність, а стан душі". Та й Російську імперію, СССР як модернізований "II Рейх" ("III Рейхом" можна вважати сучасну Російську Федерацію) творили різноманітні етноси…

Незаконне народження. Аби послабити політичну й релігійну вагу Києва під час політичної кризи на Русі, суздальський князь Андрій Боголюбський у 1169 році пограбував та спалив Київ. Цей рік, на думку історика В. Ключевського, є роком народження Московської імперії, котра існує і нині (як я зазначав вище – у якості "Третього Рейху"). Саме з цього року Київ втрачає статус столиці Київської Русі, а окраїнне Суздальське князівство отримує політичну незалежність. До цього часу всі руські князі намагались оволодіти Києвом як столицею слов'янської держави й правити там, але каральний похід Боголюбського мав інший сенс – стерти стару столицю для нової – північної. В часи татаро-монгольської навали московитські "святі отці" відверто перейшли на бік ворога: у церквах молились за здоров'я ординських ханів, наказували вірянам не бунтувати, бо монголи є "справедливою Божою карою за гріхи людей" і т.п. Але бартер є бартер: азійські загарбники звільнили церкву від податків, що неабияк підсилило колаборантські настрої духівництва Північно-Східної Русі – Московії, що народжувалась. Власне, князі Північно-Східної Русі – Московії (окраїни України-Русі) – масово переходили до співпраці з татаро-монголами, тому й церква трималась "генеральної лінії". Змішані шлюби (чого не було в Україні) московитів і татар, схвалені церквою, створили нові якісні умови народження російської держави як спадкоємиці Золотої Орди. Аристократія Московії – бояри – у XVI ст. були поголовно татарського походження, включно і з царем Борисом Годуновим. Та й землі Золотої Орди з її населенням майже у повному складі стали частиною Московського царства.

Незаангажовану людину дивує факт: Русь була хрещена у Києві – з нього християнство поширилось давньослов'янською державою. Київська митрополія була підпорядкована канонічному Вселенському патріархатові (Константинополь). Звідки ж взявся патріархат Московський? Першу спробу реалізувати релігійний сепаратизм Московія здійснила у 1448 році: без погодження з константинопольським патріархом, князь Васілій II, за підтримки московських єпископів, призначив митрополитом Іону. Вселенський патріархат та інші церкви засудили дане незаконне призначення й не визнали Іону митрополитом. Російські історики пояснюють дане злочинне діяння так: 1.) ніби Москва стала правонаступницею Константинополя – мовляв, колиску православ'я захопили турки, а тому московити мали право на проголошення незалежної церкви. Але Іону призначили у 1448 році – за п'ять років до падіння Константинополя; 2.) московські попи не бажали визнавати Флорентійську унію 1439 року щодо об'єднання Східної та Західної церков. Унія була схвалена Вселенським Собором майже одноголосно, але так і не реалізована. Хотілось би запитати московських істориків: якщо причиною релігійного сепаратизму була унія, то чому ж московити чекали 9 (!) років? Якась надто запізніла реакція: документ давно відійшов у небуття, про нього вже всі забули, – а ось у Москві тільки-но дізнались… Заднім числом прихильники неканонічного Московського патріархату верзуть дурниці, більше того – й після падіння Константинополя, Вселенський патріархат продовжував своє існування. Туркам і на думку не спадало нищити авторитетну, канонічну церкву. Патріархат розвивається і в XXI столітті (лише у Туреччині має 5 єпархій, 10 монастирів та 30 духовних шкіл; більшість православного українського духовенства США та Канади підпорядковано Константинополю – Стамбулу) – якщо пам'ятаєте, влітку 2008 року Вселенський патріарх Варфоломій офіційно відвідав Київ. Політична брехня Московії з 1448 року й донині заважає Російській Православній Церкві (РПЦ) мати статус дійсно канонічної, бо вона є просто злочинно самопроголошеною. Але тут же РПЦ постійно звинувачує Українську Православну Церкву Київського Патріархату у неканонічності! Як кажуть – "Чиє б нявчало, а твоє б мовчало".

Поки московської церкви були на законних підставах підпорядковані Константинополю, всі єпископи клялись не визнавати митрополитом нікого, крім призначеного Вселенським патріархом (у 1448 р. московські священики зрадили своїй клятві), але вже з 1458 року до присяги додали слова "…і по вєлєнію государя", а з 1495 р. з тексту присяги вилучили й слова про Вселенського патріарха… Всі московські царі та імператори коронувались за участі попів-самозванців. РПЦ – неканонічне збіговисько політичних лакеїв у рясах. Іншого визначення, по правді, неможливо знайти.

Історія на цьому не закінчилась. Московська церква була де-факто незалежною, але ще не де-юре. Проголосити свій патріархат Москва могла лише через Вселенський Собор. І тут цар Фьодор у 1586 р. пропонує антіохійському патріархові Іокимові ініціювати скликання Собору. Ясна річ, не обійшлось без "фінансової складової": Іокимові надали чималі кошти й обіцяли дати ще більше після Собору. Але інші патріархи відмовились створювати Московський патріархат. Пройшло два роки, і у 1588 році до Москви по грошову допомогу приїхав сам Вселенський патріарх Єремія II (хоч турки й не чіпали константинопольське духовенство, але й не субсидіювало його). Москалі (тоді ще не росіяни – так вони стануть офіційно іменувати себе з 1721-го – року створення Російської імперії) почали й від нього вимагати скликати Собор; коли ж Єремія II відмовився – запропонували нову авантюру: залишитись у Москві й очолити Московський патріархат. Коли й від цієї ахінеї голова канонічної Константинопольської церкви відмовився – московити, як стверджує у своєму фундаментальному дослідженні український історик П. Штепа, посадили його під домашній арешт і півроку тримали у фактичному ув'язненні! Однак Московський патріархат все ж було юридично створено – з порушенням всіх релігійних норм та відвертою фальсифікацією: 26 січня 1589 року ухвалено "Уложенную грамоту", у котрій було просто вигадано, за П. Штепою, історію про Вселенський Собор, що ніби відбувся того року у Москві за участі православного духовенства світу. Даний "фантастичний роман" у статусі офіційного документа і став основою народження Московського патріархату на чолі з патріархом Іовом. Під примусом (погрозою втопити) Єремія II все ж підписав грамоту й утік додому – у Константинополь. "Уложенную грамоту" визнавали фальшивкою сучасники подій – митрополит Ієротей та митрополит Макарій. Новгородське єпископство одразу ж не визнало створення Московського патріархату. Однак за підтримки держави московська церква стала панівною у Росії, проте, до самого падіння 1917 року влада і церква Росії марили завоюванням Константинополя. Без нього легітимність Росії як центру світового православ'я здавалась нісенітницею. У 1686-1688 роках Київську митрополію, що зберігала вірність канонічному Вселенському патріархатові і боролась проти московської церкви 32 роки, було фактично ліквідовано й приєднано до Московського патріархату. Так, образно кажучи, "незаконнонароджена донька вбила матір…".

У ролі міністерства пропаганди Царської Росії. Московська та турецька церкви – єдині у світі, що були підпорядковані державі. Турецька церква стала незалежною після Першої світової війни, московська – залишається де-факто державною. У 1721 році Петро I заснував "Святейший Правітельствующій Сінод", що діяв як звичайне міністерство з питань управління церквою, підзвітне особисто імператорові. До 1918 року Московський патріархат мав статус державного інституту, але після жовтневого перевороту 1917 року лєнінський Совнарком розпочав репресії проти священиків. Що ж вчинила московська церква? У 1927 році митрополит Сергій визнав Совєцьку владу й закликав духівництво до лояльності атеїстичному кривавому режимові (у 1922 році Лєнін, одним розчерком пера, відправив на той світ 8 тис. православних священиків). Колишній Синод відродився у формі Совєта у справах РПЦ при уряді СССР на чолі з Г. Карповим. Правда, Кремль спочатку намагався створити власне свою церкву – т. зв. "обновлєнчєскую", офіційна назва – "Православна церква в СССР", що визнавала большевизм "прогресивною ідеологією". Але Друга світова війна, про що буде сказано нижче, суттєво змінить ставлення Кремля до РПЦ як політичної зброї.

Ще німецький дипломат і мандрівник XVI ст. С. Герберштейн зауважив: "Московити хваляться, що вони одні лише християни, а нас засуджують як відступників від первісної церкви і її повчань". І дійсно, московська церква відігравала і відіграє роль каталізатора російського шовінізму, ідея "русскава міра" знаходить у Російській Православній Церкві привітний відгук. Патріарх Іоакім (1674 - 1690) писав цареві: "Я, Государю, не знаю ні старої віри, ні нової, але що звелять начальники, то і готовий творити і слухати їх у всьому". Ст. 42 "Зведення законів Російської Імперії " 1832 р. зазначає: "Імператор як християнський государ є верховний захисник і охоронець догматів панівної віри і охоронець правовірності і всякого в Церкві святій благочиння", а у роз'ясненні до статті конкретизовано, що "у цьому сенсі Імператор в Акті про престолонаслідування 1797 р., квітня. 5, іменується Главою Церкви". Саме церква в історії Московії стала основою ідеології ненависті до Заходу, якому "Третій Рим" – Москва – має "протистояти". Ідеолог євразійства К. Леонтьєв писав у 1884 році: "Я вірив раніше, вірю і тепер, що Росія, яка має стати на чолі якоїсь новосхідної державності, повинна дати світові і нову культуру, замінити цією новою слов'яно-східною цивілізацією цивілізацію романо-германської Європи, що відходить". Як бачимо, ідею "гнилого Заходу" вигадали далеко не комуністи у XX ст. Інший проповідник московського націоналізму Г. Савіцкій відзначав у 20-х рр. ХХ ст.: "Перед обличчям Європи Росія несе сутність не тільки слов'янської природи; в ній піднімається до нового історичного буття забута, здавалося, стихія степова, та сама, що в минулі часи створювала нечувані за розмахом паназійскі держави монголів". Дійсно, Росія – не Європа, як і Україна – не Росія (слова "класика" української "політичної проституції"). До кінця XVIII ст. практично всі церковні ієрархи в Україні були або росіянами, або русифікованими українцями, що активно поширювали російсько-імперську культуру. Ця культура й була раннім євразійством.

Дивує і анафема Іванові Мазепі… Він же зрадив Петра I, якого сучасники вважали втіленням Антихриста: спав з чоловіками (содомський гріх), влаштовував оргії, на котрих полюбляв надягати вбрання священика, а, відповідно, жінки вдягались монахинями. Та Мазепу до пантеону святих варто віднести! Він зрадив огидного християноненависника Петра і створив союз з християнською Швецією! Але московитським попам все одно – він же зрадив Росію! Дивно, але той факт, що християнство є космополітичним, загальнолюдським і не може бути "державним", приватизованим – відверто ігнорується московськими попами багато століть поспіль. Хоча доля зіграла з Мазепою злий жарт: він активно розбудовував церкви, підлеглі московській патріархії, а вони зомбували українське населення промосковською пропагандою. І коли у 1708 році Мазепа з прибічниками повстав проти Московії – українці його практично не підтримали, не бажаючи воювати проти "богом даного" царя Петра I. Фактично, Мазепа сам вирив собі яму.

Продажність церкви й залежність від влади зіграла з Росією злий жарт: 1812 р. московські священики присягали на вірність Наполеонові, у 1941-1944 рр. – Гітлерові. І якщо факти співпраці духовенства з нацистами широко відомі, то події 1812 р. залишаються нібито й забутими, наприклад: у 1812 році православне духовенство Могильовської єпархії у повному складі присягнуло на вірність Наполеонові і служило молебні за перемогу французької зброї.

Чи була "на Русі" інквізиція? Так повелось, що московські попи-агітатори полюбляють доводити прогресивну роль своєї церкви, порівнюючи її з католицькою. Мовляв – у них була кривава інквізиція, "католицьке гестапо"! Пересічна людина й гадки не матиме про те, що московська інквізиція була такою ж реальною, як і католицька (католики хоч покаялись за гріхи минулого). Наприклад, 1204 року у Суздалі живцем спалили кількох жінок, яких звинуватили у "чаклунстві" (нібито вони винні у неврожаї); у 1227 р. чотирьох людей спалено у Новгороді (і це за два роки до створення інквізиції у Європі!); у 1411 році у Пскові спалено 12 "відьом" за те, що вони "начаклували" чуму; у 1575 р. духовенство міста Новгород знов ліквідувало шляхом спалення 15 "відьом". Новгородський архієпископ у 1484-1504 рр. Гєнадій Гонозов прямо вимагав від царя перейняти іспанський досвід інквізиції, але не вдовольнившись листами до Москви, став засипати тими ж листами колег та підлеглих: "Єретиків страчувати, палити і вішати ... катувати їх міцно, щоб дізнатися, кого вони спокусили, щоб викорінити їх зовсім і дітей їхніх не залишити".

Опоненти можуть заявити: це ж окремі, несистемні випадки! Нічого подібного, у XVI-XV ст. на Московії вибухають антицерковні рухи, направлені проти феодального гніту попів, – рухи стригольників (очолені нижчими верствами духовенства) та т. зв. "новгородсько-московська єресь". Сотні учасників цих рухів було страчено за прямою вказівкою московської церкви. Лідерів стригольників – диякона Нікіту та Карпа – було скинуто у р. Волхов (1375 р.). Церковний Собор 1490 року прокляв учасників "новгородсько-московської єресі" і вимагав від царя негайно страчувати всіх єретиків (які були просто чесними християнами, борцями проти церковного феодально-поміщицького гніту). Московський Собор 1504 року наказав спалити "єретиків": Івана Волка, Міхаіла Коноплева, Івана Максімова (спалили у клітці) та Некраса Рукавова (останньому перед спаленням відрізали язика). До речі, одного з ідеологів московської інквізиції – ігумена Волоколамського монастиря Іосіфа Саніна – у 1591 році оголосили"святим".

Боротьбу з "невірними" здійснювали як церковні суди, так і світські: на Стоглавому Соборі (1551 рік) єпископи прямо просили царя судити єретиків "градським" судом, що і було виконано. Схема мала такий вигляд: кара встановлювалась церковним судом, а виконував вирок світський суд. Очевидець подій – Г. Котошихін – у своїй праці "Про Росію за царювання Олексія Михайловича " (тут ми трохи забіжимо вперед – у XVII ст.) зазначає: "...а кого в них (судах патріарха та церковної влади – Р. В.) за духовні справи ... засудять на смерть, хто яку заслужив, і вони, зі справи виписавши вирок свій, посилають з тими засудженими людьми у царський суд, і за тим їх вироком з царського суду велять стратити без затримання, хто чого вартий". Широко застосовували катування, про що зазначено в офіційній церковній літературі дореволюційної Росії – наприклад, у праці "Короткий курс церковного права. Т. 2" І. С. Берднікова. При монастирях були тюрми, у котрих роль наглядачів виконували монахи. Лише у 1835 році уряд Росії заборонив тримати у даних тюрмах людей, хоч на практиці указ не виконувався: тюрма при Соловецькому монастирі діяла до 1883 року, а при Спасо-Євфімієвом монастирі – до 1905 року.

У 1563 р., зі схвалення московського митрополита Макарія та царя Івана IV, у м. Полоцьк (відбитому московитами у Великого князівства Литовського) відбувся геноцид євреїв-іудеїв та католиків – сотням людей відрубали голови, інших – утопили в річці. Паралельно у Смоленську відбулась масова страта місцевих євреїв шляхом спалення. А насильне навернення у православ'я жителів Сибіру та Поволжя у XVII ст.? У чому ж різниця між цією релігійною різаниною та хрестовими походами? Лише масштаби, але чи можна виправдовувати одного вбивцю тим, що він знищив більше людей, ніж інший?

З 1591 р. за боротьбу проти єретиків взялась і московська політична еліта: цар Фьодор Іванович (син Івана Грозного) наказує стратити декілька "чаклунів" за те, що вони насилали порчу; цар Алєксєй Міхайловіч (за часів котрого Україна-Гетьманщина підпала під контроль Московії) у 1647 р. наказав "на майдані у зрубі, обклавши соломою, спалити жінку Агафью і мужика Терешку Івлєва" – за традиційне міфічне "чаклунство". Церковне "Соборноє уложеніє" 1649 року прямо регламентувало процедуру спалення чаклунів та єретиків (у тому числі, такими визнавали тих, що перейшли у "басурманскую" віру), тому з 50-х рр. XVII ст. релігійний терор набуває системного характеру: у регіонах Московії переймають досвід провідних міст. Очевидець подій – швед Петрей – залишив нащадкам згадку про посаджених на кіл жертв московської церкви, чиї трупи, після "посадження", відносили за місто і спалювали, а попіл засипали землею.

У другій половині XVII ст. розпочалось протистояння ніконіанців (російська православна церква) та старообрядців (хрестились двома пальцями), що одразу ж вилилось у масові екзекуції "невірних". Лідера старообрядців Аввакума та його оточення було заживо спалено, з 1685 року, на підставі "12 статей о раскольниках" патріарха Іоакіма, у Московії на законних умовах катуванням з подальшим спаленню підлягали всі старообрядці. Вісім років (1668 - 1676) монахи Соловецького монастиря тримали героїчну оборону (Сталінград відпочиває), але зрештою не встояли під ударами "священної" армії Москви – і були частково вирізані, частково – повішені. Перед смертю Аввакум писав: "Наших на Москві смажили, та пекли: Ісайю спалили, і після Авраамія спалили, та інших поборників церковних безліч погублено, їх же число Бог вирахує. Диво, як то в пізнання не хочуть прийти: вогнем, та батогом, та шибеницею хочуть віру затвердити! Які-то апостоли навчили так? Не знаю. Мій Христос не наказав апостолам так вчити, якщо вогнем, та батогом, та шибеницею хочуть у віру приводити". Ще один приклад хрестового походу по-московськи, але не на Близький Схід, а всередину країни…

Яке відношення Московська патріархія має до Десятинної церкви?

Яке відношення Московський патріархат може мати до церкви, збудованої за півтора століття до першої згадки селища Москва, за 300 років до зародження Московського князівства і за 600 років до утворення Московського патріархату?
Десятинна церква була колосальним храмом для всієї Східної Європи, адже тоді церкви, якщо вони будувалися, були розміром з кімнату.
У цій церкві було поховано великого київського князя Володимира Великого з його дружиною візантійською принцесою Анною. Там же зберігалися мощі княгині Ольги, перенесені туди Володимиром.
У церкві покоїлися мощі святого Климента Римського, відомого тим, що наприкінці I століття нашої ери його заслали в Херсонес, де його замучили язичники за християнську віру. Перед церквою також стояли дві велетенські мідні статуї коней, вивезені Володимиром із захопленого київським військом Херсонеса.
Під час монголо-татарської навали в 1240 році Десятинна церква була останнім укріпленням киян, якими керував воєвода Данила Галицького Дмитро.
Як пише Плано Карпіні – посол Папи Римського – до монгольського хана, у 1245 році кияни вважали своїми князями Данила Галицького та його брата волинського князя Василька, а мешканці територій від Волині до Києва виказували шану послам цих князів.
Ідеологія євразійства, взята на озброєння нинішній Кремлем, прямо стверджує, що Росія є спадкоємцем Монгольської імперії.
А якщо згадати, що упродовж свого Середньовіччя Москва була васалом держав, котрі вийшли з Монгольської імперії, то яка вимальовується картина?
У цьому світлі намір віддати саме Московському патріархатові місце Десятинної церкви є особливо блюзнірським.
На прикладі Печерської та Почаївської лавр, а тепер і Десятинної церкви, проглядається мета прозелітизму залежного від Кремля Московського патріархату в Україні – "застовпити" собою місце найбільших святинь українців, щоб використати їх у політичних інтересах Москви.
Або, на крайній випадок, ці святині дискредитувати, щоб вони не стали джерелом української солідарності.
Нам хочуть імперськими муляжами перекрити шлях до духовності, використати духовні скарби народу України йому ж на шкоду.
На жаль, окремі церкви в Україні ризикують перетворитися на цілковитий політичний муляж. Як стверджував депутат Святослав Олійник, біля Десятинної церкви один зі священників у відповідь на зауваження депутат українською мовою сказав йому: «Ты тут не шокай человеку с бородой».
Ось як усе просто: іноземець відростив бороду – і вже можна забирати в українського народу його духовні цінності.

Я знаю ситуацію, коли в Білоцерківському районі в село прислали священика УПЦ МП, щойно відставленого військового моряка з Росії, усієї релігійної освіти у якого – тримісячні курси.
Слід відзначити, що Десятинну церкву імперія вже "відновлювала" у 1828 – 1842 роках в імперському московському стилі, що не мав нічого спільного з первісною будовою. Парадокс: елементи шатрової монголо-татарської архітектури, засвоєної Московією, були змуровані на руїнах Десятинної церкви, зруйнованої монголо-татарами.
Примітно, що Київський патріархат ще у 2004 році заявив про свій намір отримати право на відродження Десятинної церкви. Тому рішення провокує вкрай серйозний міжконфесійний конфлікт у серці столиці.
Рішення "української" влади надати перевагу одній конфесії не лише цілковито безглузде. Це ще є відвертою дискримінацією за релігійною ознакою. Адже за всіма наявними соціологічними опитуваннями, кількість віруючих Київського патріархату в Україні більша за кількість віруючих Московського.
Що ж стосується наявних опитувань щодо столиці України, то ситуація ще більш разюча. За даними соціологічного опитування, проведеного в Києві “Українським демократичним колом” у 2011 році, половина киян (49,8%) є прихильниками Української православної церкви Київського патріархату, послідовниками ж Української православної церкви Московського патріархату назвали себе 16% киян, Української автокефальної православної церкви – 5,1%.
Навіть за даними російської компанії ФОМ-Україна, кількість віруючих Київського патріархату в Києві майже в три рази перевищує кількість прихожан Московського патріархату.
Ситуація така, що Московському патріархатові доводиться домальовувати своїх прихожан фотошопом, як це нещодавно сталося в Харкові. Хоча, як писали ЗМІ, золоті годинники у ієрархів справжні.
І ще питання: чи може добрий пастир кликати свою паству туди, де її знищували мільйонами?
Московський патріархат завдяки своїй антиукраїнській політизації вже пройшов унікальний шлях – перетворився на релігійну меншість в умовах кількісного переважання храмів. Церква Христова – це люди, а не стіни.
По суті, заради цьогохвилинних імперських вигод відбувається руйнування речей, які мають колосальне духовне значення для зв’язків між народами.
Щойно політики замацали до непристойності Свято Перемоги, святе для більшості українців. Тепер ось Десятинна церква... Схоже, ініціатори цих речей навіть не усвідомлюють, які можуть бути колосальні наслідки їхніх діянь у довгостроковій перспективі.
Звичайно, таке використання православ’я надзвичайно шкодить і церкві, і вірі в Україні.
Сподіваюся, що якась частина ієрархів УПЦ МП все ж розуміє свою міру відповідальності.

Олександр Палій, історик, політолог

РПЦ предлагает развивать благопристойные ночные клубы

В Русской православной церкви высказываются за появление большего числа благопристойных ночных заведений.

 "Это концепция клуба для людей, которым интересно читать, говорить, думать, общаться", - заявил глава синодального Отдела по взаимоотношениям Церкви и общества протоиерей Всеволод Чаплин в интервью 3-му каналу.

"На самом деле ночной клуб - это не обязательно место, где царствуют разврат, пьянство и наркомания", - отметил священник.

По его словам, многие молодые люди ночью не спят, и "надо на них ориентировать какие-то места в городе, где можно было бы в это же время - в два, три, четыре, пять ночи - иметь возможность для серьезного общения, чтения, неспешного разговора, для того, чтобы выпить чаю".

По мнению отца Всеволода, в таких заведениях можно было бы ограничить торговлю алкоголем, в частности, исключить крепкие спиртные напитки.

"Поверьте мне, в такие места люди ходят и будут ходить, поэтому, когда говорят, что любой ночной клуб - это обязательно либо бордель, либо наркопритон, либо место для скопища алкоголиков, это испорченный взгляд", - цитирует представителя Русской церкви Интерфакс.

 


10%, 3 голоса

0%, 0 голосов

77%, 23 голоса

3%, 1 голос

10%, 3 голоса
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

4 вересня 1943 Сталін створив РПЦ МП ...

4 вересня 1943 Сталін створив РПЦ МП (раніше такої організації НЕ було) і призначив главпопом Сергія. Справжнім же керівником був Карпін, офіцер КДБ.  Як підрозділ спецслужб, ця організація проіснувала до кінця СРСР. Після серпневого путчу комісія ВС розкрила архіви КДБ, і оприлюднила ці дані, зокрема все керівництво РПЦ МП виявилося агентами КДБ. У тому числі і Рідігер (Алексій 2) - агент «Дроздов», Гундяєв (Кирило) - агент «Михайлов», і т.д ....

http://topsecretz.net/blog/religion/575.html

Цитадель московського імперіалізму

Церква Московського патріархату безліч разів правила службу за "здравіє" Петра I, його сатрапів та "славноє русскоє воінство", яке творило терор у Батурині, але ніколи, жодного разу, не відспівала невинно убієних батуринців. Ця церква не брала участі навіть у ритуалі поховання жертв 10 квітня 2004 року, коли, за ініціативою Віктора Ющенка, такий обряд здійснили священики Київського патріархату. Російські імператори, які згідно з канонами московської церкви були главами тієї церкви і які в дійсності були вбивцями, для церкви МП – не вбивці, а "помазанніки божіє". Цікаво, чи є ще десь у світі отака цинічна, така безбожна, аморальна церква, як московська, яка фактично підтримує терор Москви у всіх його проявах, і яка, по суті, є цитаделлю московського імеріалізму в Україні?
Страницы:
1
2
предыдущая
следующая