хочу сюда!
 

Александра

43 года, лев, познакомится с парнем в возрасте 37-47 лет

Заметки с меткой «встреча»

Люблю делать людям приятное!)

Я люблю аэропорты... я люблю самолеты... я люблю небо... я обожаю летать!!! меня вдохновляет один только вид и ощущение аэропорта...этот запах...мммм))) самолеты, как люди...у каждого свой характер, своя внешность... люблю их...люблю взлетное поле...этот простор...свобода...Господи!!! "И почему люди не летают, как птицы?" ...
 а еще я люблю встречать и провожать кого-нибудь)) ну провожать конечно меньше - так как натура у меня такая дурацкая - обязательно буду плакать)) а встречать люблю... очень))
... сижу сегодня в аэропорту *не Борисполь конечно, но тож ниче так*, жду самолета, на табло уже высветилась надпись "Шереметьево-1", но время еще есть... я сделала сюрприз)) сначала выслушав по телефону "Не надо меня встречать, я и сам доберусь",я конечно согласилась)) но потом, не усидев дома в ожидании, быстренько собралась, взяла такси и бросилась в аэропорт!)) зря я так спешила... время еще оставалось с полчаса... побродила по залу, выпила кофе зашла на "Вконтакте", написала друзьям приятные пожелания и удачного дня, зашла на блоги.... стоп-время.... елки-палки - рейс задерживается... ну ничего, побродив по аэропорту, дожидаюсь самолета... зона прибытия... аааа)))вот и он!))) идет, ничего не подозревает)) и тут я, вся такая счастливая))) ну тут объятья - поцелуи, такси и к нему домой. Я быстренько сотворила поздний завтрак, все - моя миссия выполнена)) хотя стоп!!! я же еще и подарки получила!!!)))) Вот теперь все Уложила спать, тихонько закрыла дверь и поехала дальше... дела(( хоть так хотелось остаться...  иду по улице... хорошо...иду улыбаюсь, даже дождь под который я сегодня попала не испортил настроения... люблю делать людям, а тем более близким и дорогим, приятное...

Я хочу тебя очень...

Я хочу тебя очень... До слез... до мороза по коже...
До искусанных губ... до скулящей от боли тоски...
Но живу как жила, улыбаюсь случайным прохожим,
И мечтаю ... несбыточно ... просто коснуться руки.
Я хочу тебя так, будто жизни осталось – неделя.
Будто несколько дней... и уже ничего не успеть...
Я с ума не сошла, просто нервы давно на пределе...
Легче вспыхнуть – и в пепел... чем долго, мучительно тлеть.
Я хочу тебя... я по тебе невозможно скучаю...
А тоска изнутри разъедает похлеще любой кислоты.
Каждый вечер свиданья во сне я тебе назначаю,
За пятнадцать минут до рассвета, у пятой звезды...
Приходи, нам обоим...обоим нужна эта встреча!..
Дай мне шанс рассказать тебе то, что нет силы скрывать...
Я хочу тебя очень!.. От этого время не лечит.
Только я и сама ничего не хочу забывать...

Все мы меняемся или... встреча выпускников

Ну кто придумал эти встречи?

Наверное те кто скучает за школой… и она скучает…

но скучает не за самой школой, а за собой в школьные годы…

подумать только – прошло почти 3 года…

почти 3 года как я она не шляется на гульки вместо того что б делать уроки….

почти 3 года как не смеется над школьной химичкой…

почти 3 года как не кричит «задолбала уже эта школа!»…

почти 3 года как ломает голову как бы откосить побольше денег на работе…

и уже почти 3 года как она не та какой была в школе…

 

вот и на эту встречу она пришла как на праздник незнакомых ей людей… хотя так оно, наверное, и было она их не знает… и они её не знают… это уже другие люди… и она другая…

по правде говоря, в школе её не сильно любили, у нее были друзья и это были не одноклассники, и пришла она на эту встречу на зло всем, посмотрела на присутствующих совсем другими глазами…

оказалось что в школе все намного проще было… они думали что знают её… а оказалось вовсе не так, и эта девченка уже дано перестала обращать внимание на критику, и чьи-то косые взгляды, она теперь не молчит если что-то ей не нравится и почему-то много улыбается…

сложно прийти в компашку незнакомых людей и заявить одним своим видом «Вот она я! Любуйтесь! У меня все классно, не так как было раньше.» Мне кажется у нее это получилось…

Казалось бы, всего лишь встреча выпускников…

А для нее она значила намного больше…

До скорой встречи...

Когда мы вместе ни кто не круче!!! Но это в прошлом И я не знаю и теряю вчерашний вечер Моя смешная моя сквозная до скорой встречи!

Э, народ днепропетровска, не спать - вперёд гулять...

Все желающие слететься; пообщаться; попить пивка; познакомиться; да и просто развлечься, приглашаются на очеродной слёт Блогеров, города Днепропетровска (можно и иногородние), который состоиться в субботу 26.01.2008года, место встречи из-за погодных условий переносится...встечаемся возле входа в Новый Центр (со стороны вьезда на Новый мост). Время встречи, 19:00-19:30!!! Все желающие - записываемся  К тому же у мя оригинальное предложение, нагрянуть в МОСТ, на катокlol, для начала!

Кстати, для всех опоздывающих, чтоб нас найти, мой номер тел.:80931144361)

Отдельная прозьба к нашим модераторам: "НУЖНА ПОМОЩЬhelp В ОРГАНИЗАЦИИbazar, САМА БОЮСЬ НЕ СПРАВЛЮСЬ!

Кум (Роман_тик), ITALO-DISCOmorgun , Шкетик, НЕ БРОСАЙТЕ мяhelp))

НА СЛЁТ ПРИБУДУТ:

_СтУдЕнТоЧкА_, как же без мя?)

ITALO-DISCO, мя не покинет, пообещалlook

CUKROViNKA, горит желанием со всеми познакомитьсяhug

Marla86, будет инструктором для тех, кто не умеет кататься на конькахwhosthat

ЖЬІВОТНАЄ, кажется, на этот раз будетlol

Ukraino4ka, приедет со мнойsmile

ШутNик, расположится в отдалённой точке и будет за нами наблюдать...look

Знайома (ч.3)

Увечері я зателефонувала його батькам. Він не став зі мною розмовляти, мені було нічого сказати його матері і я поклала слухавку. Ніч минала приблизно тиждень. Одна страшена ніч. За ці три роки я жодного раз не відчула, що можу залишитися сама, але я не боялася бути сама, я більше за все не хотіла бути без нього. Олег не телефонував мені близько двох тижнів, я схудла, стала схожою на мумію і теж не наважувалася зателефонувати йому, бо щиро бажала щастя хлопцеві, ненавиділа, і водночас бажала щастя. Це, мабуть, і зветься справжнім коханням. Сашко сумував разом зі мною, він скучив за Олегом. Минув місяць, на мене було сумно і страшно дивитися, так погано я не виглядала ще ніколи. Я більше не возила дитину до матері, тепер він став зовсім самостійним дорослим хлопцем. Я поверталася додому, Сашко йшов на англійську, забирала його звідти і ми разом ішли у нашу порожню і непривітну квартиру. Я жодного разу не бачила Олега, і не хотіла його бачити, щоб не роздирати рану, що продовжувала кровоточити.
Мене не цікавили чоловіки. Мене взагалі мало що цікавило тепер, я повністю занурилася у життя мого сина і мені це подобалося. Одного разу я таки не втрималася і зателефонувала його матері. Олега вдома не було. Не знаю, чому я зробила цей дзвінок. Жінка не хотіла зі мною розмовляти і я не тільки чула це, але й вічувала дуже сильно. Я спитала у неї, як в Олега справи і вона закричала не своїм голосом.Я нічого не могла вдіяти, щоб заспокоїти її і нічого не змогла зрозуміти. У суботу я приїхала до неї додому. Олега не було, але його кросівки стояли. Я була щаслива, отже, він і досі живе у батьків. Матір Олега не зраділа, побачивши мене, а от батько посміхнувся так, неначе я дійсно зробила їх щасливими своєю присутністю. Галина Василівна була сувора і називала мене на "Ви".
-Іра, навіщо Ви прийшли?
-Я давно у вас не було, купила торт, думала попити чай разом з вами, адже ми з вашим сином три роки прожили разом, а це, погодьтеся немало.
Вона заплакала і я не могла і не наважувалася її зупинити.
- Отже, ти нічого не знаєш, - вона перейшла на ти, -дерез два тижні Олег одружується з Машею.
Хто така Маша я й гадки не мала, але мабуть це й була та дівчина, яку я бачила з ним. Не дивно, Олег дуже дорослий хлопець незважаючи на свій вік. Я не ображалася на ньго, я любила його, дуже.
Галина Василівна знову плакала, не знаю, чи то Маша їй не довподоби, чи просто справа в іншому.
- Іро, - ледь чутно промовила вона,- Маша вагітна і тому Олег одружується з нею, розумієш, мій хлопчик змушений жити з цією дівчиною лише тому що дурень.
Сльози залили моє обличчя. Я все розуміла. Тепер як ніколи я розуміла Олега. Дівчинка Маша мабуть радіє – розумний, вродливий, добре заробляє і такий молодий.
Два тижні я прожила неначе перед власним похороном. Тієї суботи коли вони повинні були одружитися я поїхала до своєї матері. Я плакала, розповідала мамі, і знову плакала. Вона була жорстокою як ніколи, вона була відчайдушно жорстокою і мабуть тому продовжувала нагадувати мені про попередження.
- Я попереджала тебе, - вкотре наголосила матір, - рано чи пізно він тебе кине. Це сталося. Іра, ти доросла жінка, у тебе є дитина і робота. Працюй і виховуй Сашка. Більше, ніж йому, ти не потрібна жодному чоловікові на цій планеті.
Була неділя. Я прокинулася. У домі пахло печеними млинцями,мама балувала нас із Сашком. Незважаючи ні на що вона теж хотіла хоч щось зробити для мене, хоч щось, що могло б вивести мене з цієї постійної і дуже тривалої депресії. Я пішла на кухню, тепло, сонячно і , здавалося б, осінь завжди буде теплою. Я привіталася з мамою, випила чаю і пішла у ванну.
Я чистила зуби, а думки мої були там, де ще вчора мій Олег у весільному костюмі стояв поряд з нею, з дівчинкою, що народить йому дитину. Я заздрила їм і не тримала зла на Олега. Виходячи з ванної мені знову здалося, що я чую його голос. Мені не здалося – це дійсно був він. Вони з моєю матір,ю сиділи на кухні і розмовляли. Перед Олегом стояла тарілка з млинцями, сметана та чашка, у яку моя матір наливала чай. Я направилася до кухні, Олег повернув голову, подивився на мене, потім підвівся і я кинулася в його обійми. Я не просто плакала, - я вила, неначе міліцейська сирена. Олег обіймав мене своїми дужими великими руками.Я крізь шмигання носом сказала йому, що він прийшов для того,щоб знущатися з мене. Олег говорив, що окрім мене йому ніхто не потрібен, що він кохає тільки мене і за ці два з половиною місяці розлуки він зрозумів все те, чого не зрозумів за три роки спільного життя. Ми сіли їсти втрьох- я, моя мама і Олег. Мама нічого не говорила. Вона наливала чай, пригощала нас млинцями, а потім пішла у кімнату, нібито дивитися телевізор. Те, що говорив мені Олег мріє почути кожна жінка. Він сказав, що більше ніколи від мене не піде. Я не наважувалася спитати його про весілля, але він сам розповів мені, що за декілька днів до "щасливої дати" прийшов справжній батько дитини. Маша, як я зрозуміла просто вирішила ощасливити свою дитину таким хорошим батьком,як Олег. "Я був щасливий коли цей хлопець назвав мене подонком і сказав, що це він батько дитини, що це саме йому Машка вирішила помститися. Я був готовий обіймати і цілувати його. Сама розумієш, я б не кинув жінку, яка від мене завагітніла, але коли виявилося, що все не так, я готовий був летіти на крилах. Я нічого не сказав, мовчки вийшов і більше я цих опудал не бачив. Машку я не любив, але я у неї закохався, маю визнати. Іро, я не приходив до тебе, бо розумів, що ти можеш мені не пробачити. Іро, вибач мені, якщо можеш, будь ласка".
Я була щасливою. Я знову була найщасливішою жінкою планети. Коли прокинувся Сашко ми втрьох поїхали додому, а через рік я народила Олегові дитину.

Знайома (ч.2)

Я – нікому не потрібна, покинута навіть власним чоловіком, за одну ніч стала найщасливішою жінкою всесвіту. Я, яка нещодавно йшла повз ланцюги машин і думала свою нещасну думу, тепер бігла сходами під,їзду, мов на крилах летіла. По щоках моїх так само швидко як і я бігли сльози. Я була вільною від думок, моя совість жодним словом не видала себе, у моїй душі не було ні смутку, ні болю, ні розчарування. І навіть у тому разі, якщо я бачила цього хлопця впереше і в останнє я ніколи не забуду його очі, руки, сором,язливий погляд з-під високого чола. Він був першим чоловіком, який вважав мене королевою. Він був першим чоловіком, який у одну ніч положив на мої долоні все життя, що було до нього, а потім одним міцним струменем повітря здмухнув його, наділивши мої нові дні сенсом. Я забула свого чоловіка, зрадливі поцілунки перед тим як він йшов до своєї знайомої, жеманні посмішки і дитячі забавки двох дорослих людей, що близько шести років жили разом і він таки не витримав, він зламався першим. Він пішов у нікуди, наврядчи він продовжував зустрічі з тією дівчинкою, навіть, ні, він напевне цього не робив. Він лишився сам і ця подія вразила його своєю неперевершеною свободою. Ми обоє тепер були вільними від зобов,язань та переконань. Ми просто знайомі люди, що прожили шість років разом, - який жах.
Я була вже не молодою дурепою, що до божевілля закохалася. І я, така вродлива і така спокійна випромінювала щастя, бо моє життя тепер стало іншим, у ньому з,явився двадцятирічний хлопець, що притискав мене своїми сильними руками міцніше, аби я тільки не втекла. А вранці я таки втекла, щоб повернутися.
Ми зустрічалися навіть там, де здавалося люди не могли навіть пройти пішки. Ми очікували один на одного близько трьох годин, більше часу жоден з нас витримати не міг. Ми обоє були дітьми. Я забула про все. Я, зазвичай така хороша матір і така вправна господиня, не прибирала нічого окрім спальні. А ще за увесь тиждень я жодного разу не поїхала до дитини, тепер я розмовляла з ним телефоном. Олег не питав мене чому я опинилася того вечора сама у Миколи, який до того ж вже тиждень як поїхав з міста. Олег не намагався зробити так, щоб я розкрила йому всі таємниці свого приватного життя, все що йому було потрібно – я. Він обожнював мої руки. Він цілував мої долоні і проводив м,якими подушечками своїх широких та міцних пальців по моїх нігтях. Він обіймав мої плечі, ніби стискаючи маленьку дівчинку у сильних обіймах дорослого хлопця. Він був дійсно дуже дорослим. Лише 46 розмір ноги чого коштував. Високий, міцний, надзвичайно привабливий брюнет, що з 10 років займається баскетболом, привертав увагу дівчат, коли ми йшли з ним вулицею. Кожна з них хотіла б бути на моєму місті, але вони залишалися на своїх місцях, а я продовжувала розважати свою безсоромну душу. Я ходила до церкви як на роботу. Я стояла перед образами і раділа тому що відбувається. Я жодного дня не розкаювалася у зробленому, бо я продовжувала робити те саме, я продовжувала бути коханою жінкою маленького хлопця.
Мене абсолютно не цікавив мій чоловік, я згадувала його лише тоді, коли їхала до сина. Мій чоловік почав згадувати мене частіше – він телефонував додому, питав як Сашко, просив дозволу побачитися з ним. Я розмовляла зі своїм "коханим чоловіком" надзвичайно спокійно і врівноважено, на моїй кухні готував вечерю Олег. Він чекав мене з роботи і приходив до мене додому, відкриваючи двері власним ключем. Він був господарем. Цей маленький хлопчик був господарем у великій квартирі, придбаній на гроші мого чоловіка, що вже більше не з,являвся тут. Формально ми були одружені, але це залишалося лише питанням часу, яке турбувало мене менше за все. Я продовжувала насолоджуватися єдністю з парубком, якого обожнювала. І це таки було щастя.
Години летіли птахами з півдня, години скрежетали кригою на воді, години стікали водою по асфальту. Години, які я більше не рахувала. Цікаво де я забула свого годинника? Ми проводили разом стільки часу, скільки я ніколи не наважувалася подарувати своєму чоловікові, вважаючи, що він того не вартий. Я згадувала його дуже рідко. Одного разу я навіть пройшла повз нього у супермаркеті, привіталася і пройшла. І жодна іскра у моєму серці не запалала, і жодне око на мене не дивилася, бо він більше мене не цікавив, мене необходило навіть де він живе усі ці півроку які я насолоджуюся життям. Чи думала я колись, що так прекрасно бути закоханою і дуже коханою?! Я дякувала Миколі за те, що його не було вдома у той день, коли я, як сполохана життям дурепа, сиділа і чекала на нього, доречі до Миколи мене більше не тягнуло і я навіть після його повернення додому, до нього не пішла. Я була щасливою і нещасною водночас. Через півроку нашого шаленого кохання я зрозуміла, що рано чи пізно наші з Олегом стосунки мають добігти кінця. Я сиділа мовчки у великій кімнаті власної квартири, роздивляючись візерунки на підлозі. Цікаво, який би лінолеум я обрала зараз, але те що не цей – це точно?! Взагалі у кого вистачило розуму і смаку придбати лінолеум з таким ідіотським малюнком?! Мої думки спливали, чіпляючись одна заодну і губилися. Мої думки, іще вчора такі непереможно сильні і переконливі тепер здавалися слабкими і нетривалими, це були думки дорослої жінки, вперше за ці шість місяців щастя я подумала саме так, як це мала зробити доросла жінка ще пів роки тому. Я не боялася того, що він мене покине, бо знала, тепер знала, що рано чи пізно це має трапитися, це нормально. Я зможу без нього, але то вже буде зовсім інше життя і одного разу я в цьому переконалася.
Олег поїхав на збори зі своєю командою. Я не прийшла його проводжати, хоча його друзі – баскетболісти добре мене знали і не були б здивовані нашим ніжним прощальним поцілункам, але я таки не пішла. Збори мали тривати два тижні, це дуже значний час і я знала, що сумуватиму, але навіть не здогадувалася, що настільки. Я йшла на роботу як на свято, бо сидіти самій вдома було несила. Я забрала в мами Сашка, але навіть мій син не зміг врятивати мене від самотності, у мене навіть склалося враження, яке налякало мене, я не відчувала ніжності до свого сина. Я просто знала, що він мій син і все. Я плакала від сорому, я погана матір і розбещена жінка. Цікаво, якби мій чоловік дізнався про те, що я майже живу з двадцятирічним хлопцем щоб він сказав мені на це? Мій чоловік дізнався пізніше і свою думку він висловив мені теж пізніше, а от матір Олега передала через Миколу, що хотіла б зі мною побачитися і залишила номер телефону. Я була вражена тактовністю цієї жінки, але так і не зателефонувала їй. Я прийшла до них додому. "Галина Василівна буде пізніше, сказав мені чоловік, -але ви можете її почекати, вона вже скоро прийде, ви мабуть Ірина?." "Я мабуть Ірина", - кружляло в мене в голові, та сама все ще одружена жінка, що звабила вашого сина. У голос я сказала лише те, що я і є Ірина. Чоловік зробив жест рукою, щоб я проходила. Я зняла взуття і нарешті зрозуміла, що цей напрочуд урівноважений чоловік не збирається говорити зі мною, розповідати мені про те, куди мені йти і хто я така. Він провів мене на кухню і сів за стіл навпроти мене. Я була налякана до сліз, краще б він кричав на мене.
-Ви хочете чаю, - розпочав розмову Віктор Володимирович.
- Ні, дякую, соромязливо потупивши погляд відповіла я.
- Дивно, а я хочу, зараз такий холод, хоча зима відступає, Олег телефонував вам, він скоро повернеться?
Я не була вражена, я навіть здивована не була, я могла припустити, що мене битимуть, лаятимуть і ображатимуть, а ми сиділи в кухні, чекали на Галину Василівну і ділилися думками щодо того як там Олег. Він був усього лише за 600 кілометрів від нас, а здавалося, що він дуже далеко.
Віктор Володимирович приблизно такого віку як і його дружина, цей висновок я зробила для себе майже одразу. Окрім Олега в них була ще дочка Олена, в якої з Олежкою 5 років різниці, вона молодша від нього. У кожного з цього подружжя шлюб не перший. Олег розповідав мені про свого старшого брата, батькового сина, що дуже рідко приходив до батька і майже ніколи не спілкувався зі своїми братом та сестрою. У матері в першому шлюбі дітей не було, тому Олега вона пестила і обожнювала. Він - пізня дитина і вона, вже будучи не молодою жінкою, не могла стерпіти того, що я ламаю життя її синові. Я все чудово розуміла, але нічого зробити не могла, сказати я теж нічого не могла, бо не знаходила жодного слова, яке б могло виправдати мої вчинки.
Галина Василівна прийшла приблизно через півгодини. До цього часу я вже знала про те, що вона довго готувалася до цієї розмови, і до того ж, Віктор Володимирович попередив мене про те, що вони у будь якому разі не схвалюють моїх відносин з Олегом. Батько Олега був викладачем математики у тому ВУЗі де навчався його син, але на іншій кафедрі. Я здогадувался, що йому набридло постійно прикривати сина перед деканом, адже в інституті Олег з,являвся вкрай рідко, бо він окрім постійних тренувать ще й працював вдень в одному з магазинів мобільного зв,язку. Я не ревнувала Олега ні до кого, бо знала, що він кохає тільки мене і не має на світі жінки, яка б була потрібна йому більше. Його матір так само не виказувала дійсних емоцій як і батько, спочатку не виказувала. Потім ця бідолашна жінка плакала і мені було соромно перед нею. Соромно за те, що я нічого не можу обіцяти цим людям окрім того, що я не покину Олега. Батько аргументував необхідність нашого розриву з їх сином тим, що він повинен навчатися, а не заробляти гроші для моїх потреб. Я відповіла, що теж вважаю, що хлопцю потрібно ходити в інститут, але кожен за нас знав Олега, його рідкісна впертість наврядчи могла дозволити Олегові відмовитися від власного рішення. Він намагався бути дорослим і щиро вірив, що заробляє гроші на які ми живемо, я його не розчаровувала. Він залишався зі мною не кожну ніч, а лише тоді, коли матір йшла у нічну зміну на роботу, але вона все знала, розуміла і намагалася пояснити мені. Вона пила сердечні краплі. Я сиділа навпроти неї і пила чай, я була безсердечною, але серце моє боліло. Ми ні про що не домовилися, я лише сказала, що намагатимуся вплинути на Олега, щоб він частіше відвідував інститут і ретельніше навчався. Я вийшла з квартири і пішла до церкви, яка розташовувалася поблизу. Було ще не пізно, вихідний день, дома мене ніхто не чекав, бо Сашко знову поїхав до бабусі. Моя матір живе у тридцяти кілометрах від міста. Інколи люди витрачають більше часу на те, щоб доїхати з дому до роботи, тому у мене немає жодних проблем з тим, щоб при необхідності відвозити сина до неї. Моя матір нічого не знає, вона й досі думає, що я продовжую вбиватися за своїм чоловіком і радить мені більше часу проводити з малим. Я так і роблю більше часу провожу з малим – з моїм дорогим малим великим хлопцем Олегом.
Олег повернувся через п,ять днів, точніше він приїхав до мене на вихідні. Саме до мене, а не додому. Звідти він рідко телефонував батькам, мотивуючи це тим, що телефонувати з Росії дорого. А от приїхати дешево. Я була щаслива, бо я не здогадувалася про те, що він приїде і ці вихідні ми проведемо разом, нехай у моєму житті буде більше сюрпризів. Я прокунулася суботнім ранком, Сашко ще спав, на вихідні я його забрала, і попленталася на кухню. Хотілося їсти, пити, спати і застрелитися. Мені було сумно і ніяково, минув майже тиждень після нашої розмови з його батьками, але я все продовжувала і продовжувала її у своїх думках, не знаходячи сил обірвати цю нескінченну розмову. А вона таки дійсно була нескінченною, бо я і гадки не мала як її можна закінчити, або навіть тимчасово обірвати. І не обірвала наших відносин, бо несила була уявити своє життя без Олега. Я не хотіла знову бути нічиєю дружиною. У моїх думках не вистачало місця спогадам з мого минулого, увесь мій мозок думав тільки про нього. Я познайомила Сашка з Олегом і вперше плакала при Олегові. Вони разом ходили у магазин, моя п,ятирічна дитина і мій повнолітній коханець. Це було аморально і вкрай жахливо, але це все одно було зі мною. Я страшена егоїстка, тому що тепер могла дозволити собі нормально реагувати на те, що повісила мого сина на Олега. Він забирав його з дитячого садка і інколи брав з собою на ранкові тренування, що тривали не більше години, а потім вони йшли у садок. Сашко його обожнював і коли Олег не приходив до нас - дуже засмучувався, бо звик до нього, як до рідного. Що я накоїла? Кожного вечора ставила собі це питання і жодного разу не відповіла на нього, а продовжувала насолоджуватися життям закоханої і безмірно коханої жінки.
Одного вечора, коли я набирала на комп,ютері дипломну роботу парубкові, якому була дуже вдячна за надану мені можливість підзаробити грошей, у дверях повернувся ключ. Я не вставла,бо знала, що це Олег із Сашком повернулися з тренування, але помилилася. У квартиру влетів мій колишній чоловік. Він голосно вигукував не дуже улесливі епітети, що мали відношення до мене. Він називав мене такими брудними словами на які я саме і заслуговувала. Він мав рацію. Сашко розповів йому про Олега. Розповів, що Олег дуже хороший, що він дарує мамі квіти і вчить його грати в баскетбол, а також, що він живе з нами. Цього мій чоловік вже не витримав. Він, завжди такий шляхетно-спокійний і нестримно стриманий тепер поводив себе як старий єврей на одеському привозі. Він метушився і чіплявся до мене, часом мені навіть здавалося, що якщо я промовлю хоч слово в надії на своє виправдання, він мене вб,є. Він мене не вбив і навіть не ушкодив, бо я стояла і мовчала, не від сорому і неочікуваності ситуації – вона вже давно мала статися і от нарешті сталася, я мовчала, бо знала ступінь неправильності своїх дій, мені не хотілося говорити, і чути це мені теж не хотілося, але я чула. Як не відверталася моя увага, як я не намагалася бути байдужою, я чула кожне його слова і воно бейсбольною дубиною вдаряло по моїй голові поки нарешті не розкололо. Тепер їх було дві. І кожна з половинок кричала, але одна прагнула лишити все як є, а інша взагалі сумнівалася у тому, що життя має якийсь сенс. Мабуть ні, життя не має сенсу, але воно має зміст. Зміст мого життя було розділено на параграфи, як і будь який зміст: параграф, багатокрапка, сторінка. Сторінки моїх днів були варті того, щоб бути надрукованими і я стверджувала це як істину. І ця істина коштувала мені квартири. Мій чоловік почав діяти через суд. Я позбавилася болю і жаху, а разом з ними і великої трикімнатної квартири у хорошому районі. Замість неї у мене з,явилася двокімнатна з невеличкою кухнею і великими вікнами. Тепер мені здавалося, що через ці вікна видно ввесь бруд моєї нової охайної квартири, бруд мого життя.
Я більше не була одруженою, а отже мене ніщо вже не мало розчарувати. Тепер мене можна було тільки вбити і найкращий спосіб вбити мене – розлучити з Олегом. Мене не хотіли вбивати і я продовжувала жити. Сашкові було 7 років, Олегові двадцять три. А мені…набагато більше. Олегова матір - надзвичайна жінка, вона більше не зверталася до мене з проханнями залишити її сина,бо бачила, що він щасливий. Я була захоплена цією родиною. Вони обожнювали мого сина і не погано ставилися до мене. У мого колишнього вже народилася дочка, але поки що зі своєю, так званою знайомою, він не одружився. Навіть не знаю де вони живуть, але в нашій з ним спільній квартирі тепер мешкають інші люди. Я стала настільки безсоромною, що охоче ходила до Олегових батьків у гості на вихідні. Олег вже давно прагнув познайомитися з моєю матір,ю, але я не могла цього дозволити. Мій коханий хлопчик зробив це без мого дозволу. Влітку вони за Сашком поїхали до бабусі. Чудово, після цього заспокоїти мою матір я змогла лише через три дні, але ненадовго. Вона кричала не своїм голосом про те, що виростила жінку, яка несповна розуму, як можна зустрічатися з цим хлопцем. Тепер вона вже була не права. У Олега в його двадцять три роки були дуже дорослі погляди на життя і можливість заробляти чималі гроші постійними змаганнями. Він добре заробляв і майже не навчався, пощастило, що батько і декан могли вирішити всі його проблеми, а іще, він абсолютно не задивлявся на дівчат його віку, не знаю чому, мабуть, тоді він дуже кохав мене. Але я помилялася.
Олег почав пізніше приходити з роботи, мотивуючи це необхідністю використати можливість заробити гроші. Я розуміла його, але виявилося, що я його не розуміла. У Олега з,явилася інша. Рано чи пізно це мало статися, але я й не здогадувался, що це станеться зараз. Ми три роки були поряд, ні, ми були разом, щасливі і закохані. І що тепер, як я буду без нього. Навіть на роботі мої думки в,яло пленталися до тієї самої теми, я ні про що його не питала, він нічого не розповідав, але я бачила їх на свої очі. Звичайна дівчинка його віку, невже він мене більше не кохає? Я не могла повірити у це і не могла спитати у нього, бо попри все боялася почути правду. Я поїхала до його матері, можливо, вона щось знає. Ми довго говорили про Олега, але жодного натяка на те, що вона щось знає не було, принаймні, мені так здавалося. Щоб переконатися я все ж таки спитала:
-Галино Василавно, мені здається у Олега з,явилася дівчинка, принаймі, я бачила його з якоюсь красунею, коли їхала з роботи, вони йшли вулицею?
-Іра, не кажи дурниць. Я ж тобі одразу говорила, що жити з молодим хлопцем важко, ти знаєш, що ні я не мій чоловік не схвалюють вашого сумісного життя, але він щасливий з тобою і цього не можна не визнати.
Я заспокоїлася, але не на довго.Наступним ударом став її телевонний дзвінок. Вона зателефонувала додому, вперше Олегові зателефонувала дівчина до нас додому, зазвичай дзвонили хлопці з команди, що добре мене знали і неодноразово заходили до нас у гості, тому завжди намагалися поговорити зі мною, дізнатися як справи. А тут таке: «Олега можна?»
Олега вдома не було, але цей дзвінок був не для Олега, він був адресований мені, якщо б дівчинці хотілося знайти Олега вона б зателефонувала йому на мобільний. Мене трусило, я не могла попасти навіть по клавішах клавіатури, а сліз не було, я не плакала. Олег прийшов близько одинадцятої. Я переказхала йому, що його розшукувала дівчинка, що вечеря вже три години стоїть у духовці і що я лягаю спати. Він нічого не відповів. Гра в мовчанку продовжувалася два місяці, а потім він заговорив. Заговорив по телефону. Він подзвонив мені і сказв:
-Іра, я перевіз свої речі до батьків, а ключі віддав Сашкові. Пробач мені, будь ласка.
Моїх сліз не бачили тільтки сліпі, я ревіла неначе божевільна, а ще я метушилася по кабінету. До кінця робочого дня залишалися дві години. Ці дві години були найважчими у моєму житті. Я не хотіла додому, але потрібно було їхати до сина. Сашко вже зробив домашнє завданні я грався на комп,ютері. Я спитала у нього, чи давно він один. Сашко відповів, що Олег пішов хвилин п,ятнадцять тому. Мій хлопчик, він не покинув Сашка, доки я не повернулася з роботи. Мій Олег.

Моя свобода

 

 

Свершилось. Наконец – то наступил момент, которого я ждала, казалось бы, целую жизнь. Я свободна. Как ветер, как весна, как летний зной, как мартовская кошка, согласная на притязания кота, именующегося этим же месяцем. И моя свобода развивается с волосами, выбившимися из уложенной утром прически, и моя свобода просачивается сквозь щели почти герметично запертого авто и абсолютно герметично упакованного самолета набирающего высоту. Набираю высоту. Новую, самую-самую крайнюю. Дойду до точки, до предела, до той границы, за которой только море. И оно плещется, и оно блестит и переливается. Наконец – то я свобода. Свободна настолько, что больше нет необходимости сажать себя в клетку, закрывать на замок в одной из самых обычных квартир взбалмошной столицы, нет необходимости кормить твоего кота рыбками из твоего же аквариума. Теперь начнется новая жизнь, новая жизнь без тебя, прежней работы, твоих проблем и ежедневной грязи, которую я сама на себя выливала, продолжая путь из дома на работу. Мне больше некуда торопиться, потому что теперь я везде успею, ведь я уверена в том, что случайно не позвонишь ты, не предложишь встретиться, так сказать, кофе попить. Смотрю на себя в зеркало. Я еще никогда так хорошо не выглядела. Все-таки аристократическая бледность и желтушная усталость вокруг глаз меня не украшали. Отлично. Все просто супер, «гуд» и подобные им слова, так часто употребляемые мной, до того момента пока я не познакомилась с парнем, способным испортить мою жизнь, то есть с тобой. Ты отличный парень, несмотря на то, что больше меня это не интересует. Больше меня также не интересует, как ты себя чувствуешь, как дела на твоей работе, и какой фильм ты захочешь посмотреть вечером. Какае бы кинокартина не прельстила тебя сегодня, зная твою любовь к кинематографу и высокоразвитое чувство зависимости от вечерних просмотров и последующего рецензирования фильма, безусловно, в твоей жизни и теперь все это будет, но только без меня. Все тот же кот будет поглощать еду, которую я для него сварила. Все те же шторы в твоей спальни, плотно задернутые мной еще вчера вечером. И по большому счету, каждому из нас будет этого не хватать, не долго, совсем не долго. Свобода – это чувство, которое долго не хранится, оно скоропортящееся, но почему-то надписи «употребить до истечения срока, указанного на упаковке» не наблюдается. А значит, я буду поглощать свободу по капле, долго и самозабвенно, жадно внимая возгласам знакомых, о том, что это уж слишком, что все хорошо в меру. Возможно, они правы, но кого это теперь интересует. Может быть кого-то и интересует, но вот что не меня – это точно.  

                Меня теперь интересуют абсолютно другие вещи, еще вчера совершенно чуждые мне: сколько я буду наслаждаться подаренной мне свободой, прошу не путать с одиночеством, вещи абсолютно разные диаметрально противоположные, несопоставимые. Я не хочу, чтобы этот праздник жизни заканчивался, точно так же как еще недавно не хотела, чтобы сказка под названием «моя безоблачная, безумная, невменяемая любовь» стала былью, перестав быть сказкой. И в этой были, в этой суровой реальности, не осталось ничего от той сказки. Ничего. Были я и ты. Были долгие вечера и короткие промежутки, которые почему-то принято именовать утром. В это время я успевала одеться и выскочить на улицу в поисках машины. Конечно, не удивительно, что меня уволили с работы, странно вообще как они могли так долго терпеть этот беспредел. Мало того, что я являлась на встречу с деловыми партнерами в таком виде, как - будто меня только что разбудила группа пожарников, внезапно ворвавшихся в квартиру с криками «Да здравствует наш суд, самый гуманный суд в мире». А потом меня еще и судили. Меня судили и осуждали все, даже те, кто был едва знаком с моей персоной: соседи, друзья, друзья моих друзей, родители и родственники друзей моих друзей, вахтеры и охранники офисов тех фирм, в которых я когда-либо появлялась. Интересно за что?! Что такого могло выражать мое лицо, тело, движения. Что такого происходило со мной, что заставляло прохожих оборачиваться мне вслед, а знакомых отводить глаза. А потом я с присущей мне неугомонной, безостановочной, набранной скоростью чувствовала только одно – я хотела продолжать все происходящее, все, что не давало покоя многим и вводило меня в состояние удовлетворенности. И вот после этого я никак не могу прийти в себя, в отстраненности от собственной личности я забегаю в офис, по пути забывая поздороваться с  коллегами, включаю компьютер, чайник и лампу дневного света и наступает очередной миг откровения. «Что я здесь делаю? Как я здесь оказалась? И вообще, почему все это происходит со мной, а не с кем-то другим». Признаюсь, в эти минуты мне больше всего хотелось сделать обратное, то есть выключить поочередно электроприборы: лампу, чайник и компьютер. А затем, медленно отматывая пленку назад, бежать в направлении входа, или правильнее будет сказать выхода, и не останавливаться. Что я, по всей видимости, однажды и сделала, за что и была изгнана с предприятия с особым и нецензурным позором. Особая нецензурность этого позора заключалась в том, что мне, по природе своей тихой и отнюдь не демонстративной девушке, пришлось самостоятельно писать заявление об уходе, хотя, неужели нельзя было уволить меня приказом по предприятию, наверное, на меня пожалели бумаги и собственного труда работников отдела кадров. Чего греха таить, я еще тот кадр. Мне даже не пришлось отрабатывать предписанные законодательством две недели, я в тот же день испарилась, вздохнув с облегчением. Не скажу, что сразу же впала в депрессию, плакала ночь на пролет и вся исстрадалась, но было ощущение, что что–то изменилось и ты знаешь это, но не понимаешь, тебе от этого лучше, хуже или также. Мне было лучше. Мне стало легче и свободней. Необходимость зарабатывать деньги давила меня чугунным прессом, распластывала блинчиком по сковородке мое исстрадавшееся постоянным ожиданием чуда тело, и потому я прекрасно понимала, что вопрос хорошего заработка – это всего-навсего риторический вопрос. Ну, в смысле с моим подходом к работе и бешеной ответственностью в ближайшее время хороший заработок мне не грозит. Не грозило мне также и возвращение к тебе. Я никуда не уходила, а потому и возвращаться мне было также некуда. Неудачные попытки сублимировать не израсходованную энергию в творчество успехом не увенчались – творчество было сомнительным, а вот энергии добавилось. Теперь мне хотелось всего. Всего, чего, будучи рядом с тобой я не могла себе позволить. Я хотела дорогих украшений и чужих взглядов, придирчиво обращенных на мою полуобнаженную спину, я хотела ехать к друзьям и чтобы совесть моя уезжала вместе со мной, а не оставалась под дверью твоей квартиры жалобно скулить и ждать пока ты придешь с работы, а потом честными и преданными глазами маленькой напуганной девочки, которой я была рядом с тобой, смотрела на тебя поглощая приготовленный тобой ужин. Я хочу цветов, ухаживаний и сладкого ощущения собственной необходимости, а еще хочу знать, что больше не должна о тебе думать и… не думать. Вообще не думать. Забыть что такое мыслительная деятельность. Влюбляясь, я напрочь забывала об этом. Влюбляясь, я никого не слушала и мало чьи слухи и сплетни были мне интересны. Меня ничего не интересовало больше. Передо мной лежал чистый лист бумаги, открытый блокнот, в котором я еще не сделала ни одной записи. В «Ворде» был открыт новый документ, а в телефоне – полупустая адресная книжка. Вот и все. Так начинают жизнь заново. Я часто это делаю. Каждый раз, когда мы расстаемся, каждый раз, когда в тебя летят мои обвинения, а в меня твои упреки. Каждый раз я пытаюсь начать новую жизнь. Не знаю, удается ли это мне, но то, что рухнувшие иллюзии здорово подстегивают и заставляют идти дальше с высоко поднятой головой. Дальше, навстречу свободе. Никто из нас не знает, как долго он будет свободен от глупых мыслей и обнадеживающих ответов, но каждый из нас уверен в том, что рано или поздно найдется человек, которому мы с радостью отдадим свою свободу и он примет ее не как должное и не как жертву. Наша свобода заканчивается там, где начинается свобода другого человека. Твоя свобода стоила мне моей. И это слишком дорогая плата за то, чтобы тешить себя мыслью, что это и было счастьем.

 

Мой Киевский мальчик

 

Систематически встречая на своем пути людей, которые со временем заменяют тебе половину мира, я не разу не разочаровалась в том, что такие встречи в моей жизни были. Возможно, я инициировала их умышленно, возможно, просто стечение обстоятельств, внезапно напомнивших о себе, не смогло оставить в покое не мои прежние отношения, не мое теперешнее положение. Сказать, что я была в поиске – это нагло соврать. Я никогда ни кого не искала, наверное потому, что одиночество не было мне в тягость.    

 

-         Почему ты звонишь мне с номера, который не может определиться моим мобильным?

-         Ты прекрасно понимаешь, что при моей работе это нормально

-         Твоя работа опасна.

-         Нет, просто людям не всегда нужно знать мой номер телефона

-         А если я захочу тебе позвонить? Оставь мне какой-то другой номер. Оставь мне рабочий.

-         У меня нет другого номера. Если понадобится я сам тебя найду. 

 

С этим парнем я познакомилась точно так же как всегда - абсолютно случайно. Поздним вечером я возвращалась от подруги. Дина провела меня до ближайшего магазина, но такси не было. Я отпустила Динку домой и осталась ждать. Надо сразу заметить, страшно мне было, не то слово как. Ехать всего ничего, но садиться в первую попавшуюся машину молодой девушке небезопасно. По дороги на очень быстрой скорости промчалось такси, я махнула рукой, никто не остановился. Увидев очередную машину с шашечками, проезжающую мимо, я замахала, и такси остановилось.

 

-До Кирова доедем.

-Куда?

-До Кирова.

-Я понял. Куда именно, может я туда не еду.

-До магазина «Юность».

-Честно говоря … Ну ладно, садись.

 

Странный таксист, подумала я точно так же, как когда-то подумал герой фильма «Бриллиантовая рука».

-Мы здесь проедем?

-Проедем, а Вы только начали работать или просто в этом районе не работаете?

-Нет, просто я в городе последние пять лет не жил, все сильно изменилось за это время.

-Ясно, а сейчас вернулись работать к нам.

-Нет, я не работаю здесь, я здесь отдыхаю. У меня отец и брат здесь.

-Работать таксистом – это отдых, особенно ночью.

-Нет, у меня брат работает в такси, а я просто сегодня взял его машину, на встречу съездить.

 

Мне cтановилось не по себе. Я одна, десять часов ночи, какой-то парень, который не таксист, но сидит за рулем такси, работает, но не живет в этом городе и вообще, как-то мы странно едем.

 

-Ты боишься?

-Нет, не боюсь, просто поздно уже.

-Разве это поздно, лето на дворе. В твоем возрасте в такое время я только выходил гулять.

-         Нет, для меня это поздно. Я уже и так еду спать хочу. Здесь направо во двор.

-         А ты красивая.

 

Мой страх начал перерастать в панику и больше всего я боялась, что он повернет в другую сторону и не станет ехать во двор. Каковым же было мое изумление, когда мы въехали ко мне под подъезд, абсолютно спокойно, стараясь не выразить не одной мышцей лица истинный страх, обуявший меня, я открыла сумку и достала кошелек.

 -Сколько я Вам должна?

-Ты что издеваешься, я что не могу подвести понравившуюся мне девушку?

-Можете, конечно, но мне хотелось бы рассчитаться.

-Рассчитаешься. Оставь мне свой номер телефона.

-Зачем он Вам. Я не оставляю свои номера мужчинам, подвозящим меня домой, не считаю это нужным.

-Круто, но хорошо. То есть, не дашь.

-Что?

-Что! Номер телефона.

-Нет. Возьмите деньги. Я сунула в бардачок сорок гривень и выскочила из машины.

-Как зовут тебя?,- крикнул водитель мне в догонку.

-Аня.

-Аня. А меня Сергей. До встречи, Аня.

 

Нужно быть абсолютно ненормальной заядлой неудачницей для того чтобы сесть в машину такси, которая не занимается развозом, а занимается вообще непонятно чем.  Быстро шагая по лестнице к своей квартире, я поддерживала лиф кофточки, чтобы сердце мое не выпрыгнуло из груди.

 

Сердце бы все равно не выпрыгнуло, его и держать не стоило. Лучше бы в тот день я схватилась за голову. На следующее утро такси ждало меня возле дома. Когда я вышла из подъезда, то обомлела. Парень стоял возле машины и разговаривал по телефону. Вчера ночью он показался мне менее привлекательным, а сегодня, разглядывая его во весь рост, я оценила хорошее телосложение и отличную физическую форму.

 

-Привет, Аня!

-Здравствуйте, Сергей.

-         Садись в машину, сегодня я хочу снова побыть твоим водителем такси.

-         Я, к сожалению, не могу сесть к Вам в машину,

-         Боишься?

-         Нет, не боюсь. Ну, это странно как-то, садиться в машину к малознакомым людям.

-         Ты что издеваешься, я тебя почти час ждал здесь и теперь ты говоришь, что не поедешь.

-         Нет. Не поеду.

-         Хорошо. Подожди, я машину закрою и вместе поедем.

-         Я еду на маршрутке.

-         Нет, давай на другом такси вместе. Так ты точно будешь знать, что я тебя никуда не увезу.

-         Хорошо.

 

Так я накаталась на такси вместе с Сережей. Он был необыкновенно приятным парнем. Очень общительный, интуитивно чувствующий твое настроение. На момент нашего знакомства ему исполнилось двадцать шесть лет. Никакого образования, кроме школы, что меня удивило больше всего. Вообще рассказать о том, как мы в тот день доехали до места назначения, до моего института, в двух словах не возможно.

                «Возле центрального корпуса, пожалуйста», сказала я водителю. Сережа спросил, тороплюсь ли я, на что получил довольно короткий ответ. Глухое и пронзительное «Да». Пока мы ехали к институту, он рассказал мне о том, что собирается остаться в нашем городе, променяв беспечную столицу на привычную атмосферу.

 

Обратная дорога из института продолжалась более четырех часов. Принимая во внимание, что я езжу в заказанном такси, с чужим мне человеком, маршрут говорила я, предварительно обсудив его с Сережей. Никаких цветов, подарков, разговоров о любви. Ничего этого не было, что настораживало меня еще сильнее. Мальчик, приехавший в город, где он когда-то жил, без определенной цели и задач заинтересовал меня абсолютной непосредственностью отношения и неожиданностью поступков. Никто не просил меня пообедать с ним, сходить в кино, прогуляться по парку. Эти банальности, принадлежащие исключительно умным и опытным ухажерам он опроверг почти сразу, выбрав для себя другой способ отношений – он просто был рядом.

                Оставив в Киеве бизнес Сережа приехал сюда отдохнуть. Это была сказка для меня. На самом деле он собирался расширять свою деятельность и прощупывал почву здесь, в нашем городе. Мы проводили вместе много времени, благо, девать его мне все равно было некуда. Начало института – лекции, библиотека, экзамены. Все это было, но после пар я встречалась с ним в студенческом парке, не скрывая от своих одногруппников и, особенно, одногруппниц привлекательного молодого человека.

 

                Радуясь как маленькая, я проводила с Сережкой уйму свободного времени. Счастливая от осознания того, что я теперь не одна, остро ощущая недостаток мужского внимания в прежние годы, теперь щедро компенсированный одним мальчиком, способным дарить удовольствие. 

 

Сейчас, читая эти когда-то написанные мной строчки, я грустно улыбаюсь. Не одна женщина не согласилась бы положить на алтарь семейного счастья все, что у нее было, чтобы только быть рядом с человеком, которого она любит. Этот молодой человек, тоже не стал исключением. Оказалось, мужчины во многих своих поступках похожи на женщин. Он рассказал мне о семье, только когда ему пришло время возвращаться в Киев. Там его ждала жена и дочка . А здесь его ждала я . Четыреста с лишним километров расстояния по двухполосной трассе и две женщины, не знающие друг друга, но любящие одного мужчину.  

                 

 

 

 

 

Привет всем!

Забросил я i.ua.Уже окола полгода появляюсь ток чтобы проверить почту.Вот решил отписаться=)Как тут живет мой любимый портал?