Прізвища радивилівців, що вже забулися...
- 23.11.23, 09:57
Приблизно з 1909 року і до початку Першої світової війни (1914 року) в тоді прикордонному Радивилові (офіційна російська назва “Радзивилов”) дислокувався 12 Донський козачий полк. Ще 1904 року «вічним» шефом його призначили генерал-фельдмаршала Російської імперії князя Потьомкіна-Тавричеського, отож його ім’я навіть було приєднане до назви полку. Організаційно він входив у 2-у бригаду 11-ї кавалерійської дивізії 11-го армійського корпусу Київського військового округу. Перед війною полком командували: на 1909 рік – полковник Сулін Іван Іванович, з 30.05.1911 року – полковник Каледін Василь Максимович, рідний брат Олексія Каледіна, майбутнього донського отамана.
Спочатку слід пояснити особливості деяких звань. Осавул – таким був офіцерський чин у козачих військах; хорунжий – найнижчий офіцерський чин у козачих військах; сотник – офіцерський чин, вищий за чин хорунжого.
На 1 січня 1909 року офіцерський склад розквартированого в Радивилові полку був такий:
полковник, командир полку Сулін Іван Іванович, військові старшини Попов Євграф Іванович, Попов Віктор Федосійович, Раков Іван Іванович, осавули Крюков Семен Христофорович, Хорсов Григорій Іванович, Милованов Авдій Євграфович, Дронов Олексій Никифорович, Гнилорибов Іван Іванович, Желтухін Дмитро Петрович, Янченков Стефан Рафаїлович, Балабін Микола Юхимович, Пономарьов Олександр Васильович, під’єсаули Риковський Василь Костянтинович, Козин Іван Гаврилович, сотники Токарев Федір Васильович, Аврамов Василь Олексійович, хорунжі Анікін Герасим Олексійович, Духопельников Василь Кіндратович, Курапов Степан Олексійович, Красовский Михайло Васильович, Ханженков Василь Миколайович, Панфілов Олександр Іванович, Михайлушкін Олександр Ігнатович, Чернов Андрій Іванович, Крохін Григорій Панасович, Забазнов Іван Карпович, Глебездін Григорій Козьмич, Смоляков Лев Пантелеймонович, Мельников-Розведенков Степан Олексійович.
Отже, Радивилів того часу кишма кишів офіцерськими чинами, які тут, певна річ, не тільки служили, займалися щоденною муштрою, а й залицялися до місцевих молодиць, проводили вільний від службових обов’язків час по єврейських шинках і, поза сумнівом, влаштовували п’яні дебоші…
У романі Михайла Шолохова «Тихий Дон» головний герой Григорій Мелехов потрапив на службу в містечко «Радзивиллово». Одним із прототипів Григорія став Єрмаков Харлампій Васильович, якого призвали в 12-й козачий полк у січні 1913 року.
Ось як Шолохов описав прибуття свого героя в наше містечко:
«На полустанку, де вивантажувалися, юрмилися офіцери і якісь у сірих свитках голені люди, розмовляли чужою, незрозумілою мовою. Коней довго виводили з вагонів по риштованню, помічник ешелонів скомандував сідлання, повів триста з гаком козаків до ветеринарного лазарету. Довга процедура з оглядом коней. Розбивка по сотнях. Снують вахмістри і урядники. В першу сотню відбирали світло-гнідих коней; у другу – сірих і буланих; у третю – темно-гнідих; Григорія відбили в четверту, де підбиралися коні золотистої масті і просто гніді; у п’яту – світло-рудої і в шосту – вороної. Вахмістри розбили козаків повзводно і повели до сотень, розкиданим по маєтках і містечках».
З початком Першої світової війни 12-й козачий полк перебував на Південно-Західному фронті, воював проти австро-угорських військ. На третій день війни, 26 липня 1914 року, полк прийняв бойове хрещення. Козаки з боєм взяли містечко Лешнів (у Шолохова в романі «Тихий Дон» – «Лешнюв»).
Далі в автора роману дуже плутано говориться про бойових шлях:
«11-а кавалерійська дивізія після заняття Лешнюва з боєм пройшла через Станіславчик, Радзивиллов (цього разу чомусь не «Радзивиллово»), Броди і 15 серпня розгорнулася біля міста Каменська-Струмилово. Позаду йшла армія, зосереджувалися на важливих стратегічних ділянках піхотні частини, накопичувалися на вузлах штаби і обози. Від Балтики смертельним джгутом розтягувався фронт. У штабах розроблялися плани широкого наступу, над картами корпіли генерали, мчали, розвозячи бойові накази, ординарці, сотні тисяч солдатів йшли на смерть…»
Підготував Володимир ЯЩУК.
Евреи и Радзивилов
ЛЕВИНЗОН Ицхак Бер (акроним Рибал; 1788, Кременец, – 1860, там же), публицист, первый на территории Российской империи деятель Хаскалы. Был прозван «Мендельсоном российского еврейства» (см. М. Мендельсон) и «отцом Хаскалы в России». Писал главным образом на иврите.
Примерно с 1807 г. жил на содержании тестя в Радзивилове (ныне Радивилов, Ровенская область), где много читал, освоил немецкий и французский языки, а также латынь и частично греческий, но вскоре развелся с женой и зарабатывал частными уроками. В 1812 г. был переводчиком с иврита и идиш при русском военном коменданте города.
Стихотворение Левинзона «Аннот гвура» («Победный клич», конец 1812 г.) в честь русских побед над Наполеоном I вызвало интерес к нему некоторых правительственных чиновников. Уехав около 1813 г. лечиться в Галицию, Левинзон сдал в Тернополе экзамен на звание учителя и до 1820 г. преподавал в Бродах иврит в еврейской школе.
Зимой 1823 г. Левинзон тяжело заболел и вернулся в Кременец, который не покидал до конца жизни, будучи первые 12 лет прикован болезнью к постели.
Просвещение евреев Левинзон стремился осуществлять, заручившись поддержкой властей. Так, в 1823 г. он представил великому князю Константину Павловичу (фактическому наместнику Царства Польского) на немецком языке проект устройства школ для еврейских детей.
Свой план обновления системы еврейского образования и образа жизни евреев он изложил в книге «Те‘уда бе-Исраэль» («Миссия в Израиле», Вильно, 1828). Из множества лингвистических и литературных сочинений Левинзона при его жизни появились в печати лишь «Бет ха-оцар» («Казнохранилище», 1840), лексикографический труд, и «Диврей цаддиким» («Речения праведников», 1830), сатира на цаддиков.
ГИНСБУРГ Мойсей Якимович. Родился 5 декабря 1851 г. в местечке Радзивилов Волынской губернии в бедной еврейской семье. С 11 лет начал зарабатывать на жизнь писанием ярлыков на местной таможне. В 15 лет (ок. 1866 г.) отправился в Одессу в поисках лучшей доли, но не найдя себе прибыльного занятия, решил искать счастья за океаном. Тайно от родных, зарабатывая себе на пропитание по дороге, он добрался до Гамбурга. Сумев скопить по дороге немного денег на билет, он переправляется в Англию, затем в США (Сан-Франциско), где занимался торговлей вразнос. Через три года переехал в Японию. С 1875 г. работал в магазине корабельных припасов, где прослужил полтора года, а затем начал собственное дело. Был поставщиком российской тихоокеанской эскадры в Японии, а затем, в 1880-е - 1905 гг., главным поставщиком эскадры. Основатель и глава торгового дома "М. Гинсбург и К". Действительный статский советник. После русско-японской войны поселился в Петербурге и занялся благотворительностью.
В родном г. Радзивилове им были построены школа, больница, синагога, баня и другие здания.
В 1915 г. по поручению военного министерства через Архангельск отправляется в США для организации снабжения русской армии вооружением. После революции эмигрировал во Францию и продолжал благотворительную деятельность. В 1924-1925 гг. оказаал материальное содействие в организации Свято-Сергиевского подворья в Париже. Скончался 3 июля 1936 г. в Париже.
ГИЛБОА Амир (1917, Радзивилов, ныне Радивилов, Украина, – 1984, Тель-Авив), израильский поэт. Писал на иврите. В Израиле с 1937 г. Работал на плантациях и в каменоломнях. Во время Второй мировой войны служил в Еврейской бригаде.
Творчество Гилбоа является связующим звеном между поэзией школ А. Шлёнского, Н. Альтермана и Леи Гольдберг и новаторским направлением, которое представляют И. Амихай, Н. Зах и Д. Авидан.
Сборники стихов Гилбоа: «Ширим ба-бокер ба-бокер» («Ежеутренние стихи», 1953), «Кхулим ва-адуммим» («Синие и красные», 1963), «Рацити лихтов сифтей иешеним» («Я хотел писать устами спящих», 1968), «Аяла эшлах отах» («Лань, я отошлю тебя», 1972). Гилбоа был удостоен премии имени Х. Н. Бялика за 1971 г., Государственной премии Израиля за 1982 г.
ШОЛОМ-АЛЕЙХЕМ (1859 – 1916), классик еврейской литературы. Из повести «Мальчик Мотл»:
«Но я уже рассказывал вам, как мы переправлялись через границу. Мы уже давно позабыли об этом. Неохота помнить о таких вещах. Правда, женщины и сейчас еще рассказывают о чудесах, случившихся с нами. Но их перебивают мужчины, то есть мой брат Эля и наш друг Пиня, и не дают им рассказывать. Пиня говорит, что он должен написать об этом в газетах. Он уже даже начал писать нашу историю в стихах. Я вам, кажется, уже рассказывал, что Пиня пишет стихами. Стихи о границе начинаются так:
Радзивилов — городишко. Нечем похвалиться...
Здесь перебираются украдкой за границу.
Здесь людей обкрадывают с головы до ног...
Все, что есть, отдашь и скажешь: «Милостив мой бог!»
Счастливо отделался! Спасибо и на том,
Что не угостили на прощанье кулаком,
Что без мордобоя дело обошлось,
Что не пробуравили тебя ножом насквозь...
Это только начало, говорит Пиня. Дальше, по его словам, гораздо интереснее. Он, говорит, и Броды описал, и Львов, и Краков. И все в рифму. Пиня по этой части мастак! У него все складывается в рифмы».
АН-СКИЙ С. (псевдоним; настоящее имя Шломо (Семен Акимович) Раппопорт; 1863, Чашники, Витебская губерния, – 1920, Варшава), писатель, фольклорист и общественный деятель.
Во время Первой мировой войны Ан-ский работал по организации комитетов помощи еврейским беженцам.
В 1915 г. из Киева Ан-ский в составе санитарных отрядов отправился в местечко Радзивилов Кременецкого уезда Волынской губернии, где бывал во время экспедиции 1912– 1913 гг. Благополучное еврейское местечко, насчитывавшее до войны более 3000 членов общины, ряд учебных заведений и несколько синагог, предстало перед этнографом в руинах. 16 января он записал в дневнике: «Радзивилов. Большое пограничное местечко. С первого взгляда оно кажется оживленным. Однако за этой внешностью скрывается полное разорение. Помимо того, что с уничтожением таможни местечко, жившее границей, лишилось главного источника существования, оно еще было разгромлено».
Собрание сочинений Ан-ского на идиш в 15 томах вышло в свет посмертно (1920–25). Оно включает стихи, пьесы, повести, мемуары, фольклорные записи и три тома, посвященных бедствиям, которые принесла Первая мировая война еврейским общинам Галиции, Буковины и Польши.
(По материалам Ин-та).
СПРАВКА.
РАДИВИЛОВ
Городской голова:Карапетян Николай Аракелович
Орган власти:Радивиловский горсовет
Адрес:Ровенская область, город Радивилов, улица Парковая, 5
Официальный сайт
Радивилов (укр. Радивилів) — город районного значения в Ровенской области
Украины, административный центр Радивиловского района. Бывшие названия:
Радзивилов, Червоноармейск. Расположен на реке Слоновка в 100 км к юго-западу от
областного центра Ровно и в 10 км от города Броды, вблизи международной
автомагистрали Киев — Чоп (3 км).
Содержание [убрать]
1 История
2 Музеи и памятники
3 Захоронения
4 Литература
5 Ссылки
5.1 Фотографии
История
Первое упоминание в документах — 1564 год. В 1795—1914 годах — приграничный
город Российской империи на границе с Австрией, Австро-Венгрией.
Есть железнодорожная станция, комбинат хлебопродуктов, швейная и мебельная
фабрики, предприятия по переработке сельхозпродукции. Церкви св. Александра
Невского (1874 г.), Рождества Богородицы и Свято-Вознесенская, часовня Амфилохия
Почаевского и др.
В Радивилове жили прозаики Петр Козланюк, Модест Левицкий, поэт Григорий Чубай
(впоследствии окончил Московский литературный институт, курс Анатолия Жигулина),
бывали известные люди — писатели Григорий Сковорода, Оноре де Бальзак, Леся
Украинка, Иван Франко, Михаил Коцюбинский, Олена Пчилка, Михаил Драгоманов,
историк и политический деятель Михаил Грушевский, глава Директории УНР Симон
Петлюра, советские военачальники Семен Буденный, Климент Ворошилов, политик
независимой Украины Вячеслав Черновол.
Образование: профессиональный лицей, средняя школа, школа-гимназия,
общеобразовательный лицей, детская школа искусств.
В городе есть дом культуры, районная и детская библиотеки, дом школьника, центр
молодежи, кинотеатр им. Павла Стрижака, героя войны.
На территории Радивиловского района расположен Национальный
историко-мемориальный заповедник «Поле берестецкой битвы»' (село Пляшева).
В Радивилове родились русский политический деятель XIX века Николай Гирс,
украинский композитор Герман Жуковский, библиограф Богдан Боднарский, еврейский
поэт Амир Гилбоа, историк Юрий Киричук. Здесь начинал свою карьеру русский
конструктор оружия Федор Токарев, жил в отроческие годы географ Федор Литке, в
1810 году женился будущий адмирал Иван Сульменев. Радивилов (Радзивилов)
упоминают в своих произведениях и записях Лев Толстой, Козьма Прутков, Владимир
Короленко, Николай Гоголь, Михаил Шолохов, Исаак Бабель, Оноре де Бальзак,
историк Дмитрий Дорошенко, Владимир Броневский. Здесь жил П.Каверин, друг
А.Пушкина, упоминаемый в «Евгении Онегине» и других произведениях поэта,
похоронен генерал А.Крамер.
Музеи и памятники
Исторический музей.
Краеведческий музей в профессиональном лицее.
Музей истории общеобразовательного лицея.
Памятник Тарасу Шевченко.
Памятник Павлу Стрижаку, герою войны.
Памятник УПА и жертвам политических репрессий.
Мемориал Славы, где похоронены свыше 1500 погибших воинов. Здесь же могилы
четырёх Героев Советского Союза (П. Стрижак, А. Волковенко, Н. Маркелов, А.
Демехин).
Мемориал в лесу на месте уничтожения около 3 тыс. человек еврейского населения
Радивилова (хутор Пороховня).
Памятник воинам-«афганцам» Николаю Мужилко и Владимиру Стеценко, погибшим в
афганской войне.
Памятник на братской могиле борцов за независимость Украины, погибших в 1918
г.
Часовня в память святого Амфилохия Почаевского.
Памятник жертвам Голодомора 1932—1933 годов на Украине.
Памятник участникам освобождения района от гитлеровских захватчиков.
Братские могилы участников Польского восстания 1863 года и русских воинов,
принимавших участие в подавлении восстания.
Захоронения
У церкви св. Александра Невского (1874) справа:
Баклановский Николай Васильевич (20 декабря 1835 - 9 марта 1908), управляющий
Радзивиловской таможни,
Благой Владимир Иванович (6 октября 1839 - 26 февраля 1895), начальник
Радзивиловского таможенного округа, действительный статский советник,
На городском кладбище (существует с ХYII века):
Александров Иосиф Иванович (? - умер 31 июля 1838), титулярный советник,
предводитель Керченского портового таможенного совета,
Вадбольский Петр Алексеевич (24 мая 1831 - 12 октября 1885), князь. Был
похоронен у церкви св. Павла Фивейского - справа (после ремонта 2002 г. -
часовня). Надгробие московской фирмы А.М.Кабанова (в виде плиты темного мрамора
с надписью и вертикально стоящим крестом),
Каверин Петр Павлович (9 сентября 1794 - 30 сентября 1855), тайный советник,
командир пограничной стражи, приятель А.С.Пушкина. Могила не сохранилась.
Крамер Александр Федорович (1800 или 1799 - 7 апреля 1871), генерал-майор,
Лазовский Петр Тимофеевич (1842 - 1910), генерал-лейтенант пограничной стражи.
Был похоронен у церкви Воскресения на Цыбухове. Могила не сохранилась, как и
церковь (теперь там часовня),
Малышев Андрей Иванович (? - 13 февраля 1881), статский советник, был похоронен
у церкви св. Павла Фивейского - слева,
Нитц Оскар Густавович (21 февраля 1847 - 18 марта 1907), генерал-майор,
Петров Георгий Александрович (? - 18 июля 1896), статский советник,
Солодов Алексей Александрович (1765 - 26 ноября 1822), надворный советник,
Урсин-Немцевич Петр Петрович (1828 - 6 ноября 1889), надворный советник.
Братские могилы участников Польского восстания 1863 г. и русских воинов,
принимавших участие в подавлении восстания, а также могила борцов за
независимость Украины (1918 г.).
Тисячі моряків, які брали участь у бойових діях у Середземному морі під командуванням адмірала Дмитра Сенявіна, в 1810 році через Радивилів («Радзивилов») поверталися в Росію. Росія і дві сотні років тому влазила в чужі конфлікти й війни. Росіяни, зокрема, намагалися запобігти захопленню Наполеоном І Греції і зберегти Іонічні острови як головну базу російського флоту. Затим воювали і з турками, недавніми союзниками. І врешті-решт змушені були поступитися багатьма завоюваннями, а ескадра в основному була розформована, кораблі за домовленостями довелося передати французам, і російські моряки в піших колонах вирушили додому.
Одним із таких загонів керував Іван Савич Сульменєв (1771 – 1851), командир бригу «Фенікс», а також захопленого турецького корабля. 23 березня 1809 року він був призначений командиром 4-ї колони морських сил і відправлений суходолом з Трієста через Угорщину і Галичину в Росію. Подорож довжиною більш як у 2800 верст, котра тривала майже пів року, докладно описав Володимир БРОНЕВСЬКИЙ (1784 – 1835), лейтенант у колоні Сульменєва.
Свої нотатки під назвою «Путешествие от Триеста до С.-Петербурга в 1810 году» (в 2-х частинах) він випустив у 1828 році в Москві. У другій частині цього видання мені пощастило натрапити на кілька сторінок про Радивилів (тоді «Радзивилов», тут подано цю назву як Радзивилів). Пропоную нотатки в перекладі, з дотриманням особливостей мови.
Отже, йдеться про 1810 рік:
«Радзивилів, 10 червня.
Радзивилів, місто, яке не має повіту, не заслуговувало б цього титлу, якби не стояло на кордоні і не пожвавлене було перебуванням головної митниці. Жидівське населення його промишляє одним ремеслом – контрабандою, якій вельми багато сприяє близькість вільного міста Броди.
Дві чи три сотні донців, пильних, обережних, і декілька митних чинів, наскільки б вони, втім, не були з добрими намірами, ніяк не можуть зупинити зловживання, що значно зменшують тяжкість казенної скрині, адже жиди спритніші за козаків і хитріші за митників. Вигоди, що надає цей заборонений торг, надто великі, щоб хто, бувши на місці їх, не скористався такими.
Прикордонна варта проходить через ліс і болота, де козакам незручно переслідувати промисловців уночі, відстань же до австрійського кордону не більше двох верст, отже, якби козакам вдалося перехопити на одній стежці кипу з товарами, то в двадцяти інших місцях упустять декілька возів. Жид, якого спіймали, ні під яким видом не відкриє своїх співнавмисників, а оскільки з австрійської сторони нема ніякої варти, то очевидно, що контрабандисти знаходять там покровительство, і весь бариш обертається в сторону жителів Бродів. Словом, тут усе, що рухається, пахне контрабандою. Коли йдеться придбати за декілька годин сотню червінців, ні одна спина жидівська не побоїться козачого батога.
Не подумайте, любий друже, що у багатому Радзивилові можна знайти всі зручності в житті; за винятком заборонених товарів, все інше за зовнішністю являє собою бідність, злидні і істинно єврейську нечистоту. Жиди, здається, будують тут свої дерев’яні будиночки тільки для тимчасового перебування; поки вони в місті, то живуть як на биваках і більшу частину свого життя проводять у руках капітан-справника і по тюрмах. Найбільш прибутковий торг, і при тому, на подив мій, проводячись явно, полягає в проміні срібної і мідної нашої монети на асигнації, зрозуміло, більшою частиною фальшиві, зроблені в Бродах з такою точністю і мистецтвом, що треба бути досвідченим губернським казначеєм, щоб уміти розрізнити згадані від справжніх.
Курс на монету змінюється майже щоденно за волею жидівського товариства, і при тому так, що при всякому проміні покупщик втрачає, наприклад: якби сторублеву асигнацію проміняти спочатку на червінці, потім на срібло і мідь, і повторити промін назад, при кінці у вас не залишилося б ні однієї копійки в руках. Всього більше тутешні міняйли жадібничають отримати п’ятаки старого штемпеля, і коли за гріш дають срібну копійку, то за п’ятак дають тільки дві – намір очевидний. Ось чому Броди завалені російською мідною монетою.
Утім, кордон наш настільки обширний і розтягнутий на таку відстань, що встерегти її від провозу контрабанди майже неможливо. Якщо розташувати на ній кілька дивізій, то й тоді знайшлися б вдатні промисловці, котрі на замовлення взялися б протягнути що кому завгодно. Австрійський уряд, оголосивши Броди вільним містом, оживив сим торгівлю Галичини, таємне провезення обернув на свою користь, а що всього важливіше, усунув від себе ймовірне невдоволення з нашим прикордонним начальством.
З одного боку, в Броди привозять всякого роду товари без найменшої перешкоди, але провіз їх далі у внутрішні австрійські володіння підлягає митному тарифу. Стягування мит стає тим зручнішим тому, що для наших контрабандистів вигідніше доставляти заборонені товари в Броди, де їх приймають з розкритими обіймами, ніж перевозити в інші імперські міста, де їх без далеких манівців зразу ж поважать.
З нашого боку таємне провезення товарів в Австрію і назад обертається явним збитком державних доходів, нітрохи не поліпшує добробут прикордонних жителів, і сам Радзивилів як був, так і буде бідним містечком (…)
Звернемося до наступних записів, назву села занотовано як «Крупцы»:
«Крупці, 15 червня.
7 червня колона, до якої я належав, не зупинилася в місті, а пройшла далі чотири версти і розташувалася в селі Крупцах. Перші дні перебування в своєму кордоні я провів у Радзивилові з товаришами, які прийшли туди раніше за нас, доволі весело, до того ж митний директор почастував нас, як мовиться, не шкодуючи нічого. Учора, попрощавшись із товаришами з Чорноморського флоту, які отримали повеління рухатися в Миколаїв, відправився пішки на свою квартиру.
Визначена мені хатинка вросла в землю, стоїть схилившись і являє собою напівзогнилу халабуду з розкиданим під час пожежі дахом. Одні двері, в які необхідно входити зігнувшись, служать замість вікна, осколок зеленого скла, вмазаний у стіну, настільки слабо освітлює халупу, що і вдень треба все шукати навпомацки. Одна лавка становила собою всі меблі, два чи три горщики і стільки ж розколотих і скріплених дерев’яних тарілок – інше начиння. Бідна господиня декілька днів уже не їла хліба, я охоче почастував її своїм, і взамін міг отримати від неї в’язанки соломи. Розтягнувшись на голій лавці, я міг однією ногою діставати до розваленої печі, а рукою знімати павутиння в другому, протилежному кутку. Наскільки кепською не була моя наскрізна хата, однак же від втоми я спокійно проспав у ній до ранку.
8 червня. Сільський староста запропонував мені вибрати квартиру, яка мені сподобається. Я знайшов у жида порожню комірчину – і без заперечень у ній помістився. Відразу проворний мій вістовий вимив підлогу і стіни, заклеїв розбите скло папером, влаштував із двох дощок похідну постіль, і комірчина моя постала затишною, чистою кімнаткою.
Оскільки ми не раніше повинні виступити, як прийде в Радзивилів остання в ар’єргарді колона, то мені досить було приємно мати таке приміщення, в якому міг би пристойно прийняти своїх товаришів, з якими давно не бачився і Бог знає коли знову побачусь. Проливний дощ три дні підряд примусив мене відмовитися від прогулянки і сидіти, підкуливши ноги, у своїй келії.
Відправлення наше відстрочене на невідомий час, і ця новина подвоїла мою нудьгу (…)
11 червня. Після дощів настали нестерпні спеки, які, однак, не завадили мені почати звичайні свої прогулянки. Щодня піщаною дорогою ходив я в місто, бродив у сосновому лісі або в околицях озера. Поселення наше належить генералові Ігельстрому, тому самому, який начальствував над нашими військами в 1794 році, під час тодішнього збурення у Варшаві. Містечко це разом з багатьма іншими пожалуване генералові імператрицею Катериною ІІ, яка щедро нагороджувала за сумлінну службу. Бідні халупи, більшою частиною без дворів, розкриті і напіврозвалені, розтягнулись майже на три версти, чотирикутна площа заросла травою, а кам’яна будівля, в якій раніше жили жиди, залишена і розламана (…)
(12 червня автор побував у Почаєві, про що й розповів у записах).
13 червня. Від часу не легше: ми з’їли весь запас у радзивилівській коморі (в оригіналі – «в радзивиловском магазейне»), тутешні селяни давно не знають, що таке хліб, волинський цивільний губернатор на вимогу нашого начальника не погодився відпустити з казначейства необхідну суму для продовольства команди і за відсутністю повеління від свого начальства не наважився навіть прийняти під заставу золото, яке міністр фінансів заборонив тратити. Бог знає, що з нами буде.
Все це сталося, кажуть, через те, що митне прикордонне начальство не повідомлене було про наше прибуття, а між тим граф Шувалов спеціально посланий був у Відень для якнайшвидшого нашого відправлення з Трієста, ми ж готувалися до виступу більше шести місяців.
Командуючий першої колони несподіваною зустріччю був приємно здивований: митний чиновник, засумнівавшись, що ми були росіяни, хотів затримати колону доти, доки не отримає повеління від свого начальства, простодушно запевняв, що він боїться пропустити контрабанду і що командир у нього щодо цього дуже суворий. Караульний козачий офіцер не послухав його милих заперечень, прийняв відповідальність на себе і, піднявши шлагбаум, закінчив суперечку.
15 червня. Наш капітан, подібно до цезаря, прийшов, побачив, переміг, і завтра одружується на племінниці митного директора. Дай Боже йому щастя, людина він добра, пора остепенитися. У неділю після обідні я за звичаєм поздоровив його зі святом, а він поважно додав: привітай і з нареченою. Такої кмітливості, їй-право, від нього не чекав, але за обідом легко погодився, що така скромна, добра, благородна фізіономія хоч кого підніме на ноги. Наречена, як радість, частувала нас привітно.
Нарешті ув’язнення наше тут закінчується: корпусний командир генерал Дохтуров змилостивився над бідними морехідцями, надіслав командуючому декілька тисяч, і завтра виступає перше відділення. Кожна колона розділена тепер на два загони, ми всі підемо тією ж дорогою, партія від партії на два дні (…) Я поступив у третє відділення (…)
Луцьк, 22 червня.
20 червня, Лемча. …На половині першого переходу в 35 верст у селі Козин команді приготовлений був обід, але ті з людей, яким дісталися бідні господарі, повинні були задовольнятися шматком якоїсь суміші з гречки, м’якуша і невеликої частини борошна. Уникаючи спеки, ми з братом Д. виїхали незадовго до заходу сонця. Від Крупців їхали путівцем, спочатку пісками між болотом і густим лісом, потім прекрасними полями, які обіцяють багате жниво. Що крок вперед, то ставало краще, на кожних двох чи трьох верстах траплялися великі людні поселення (…) Сонце сіло, і ми в’їхали в дубовий гай. Яка чарівність! Повітря наповнене запахом конвалій, соловей, прекрасний співак ночі, зустрів нас своїми трелями. Ми вийшли з коляски і пішли пішки…»
З Козина автор книги “Путешествие от Триеста до С.-Петербурга в 1810 году” вирушив на Демидівку, Луцьк.
А тепер час повернутися до тлумачення окремих записів Володимира Броневського.
Радивилівське одруження командира, про яке йдеться в записах, – це шлюб капітана 2 рангу Івана Сульменєва з племінницею начальника Радивилівської митниці Наталією Літке. Приблизно в той же час узяв шлюб і радивилівський поштмейстер Карл Гірс – його дружиною стала Анна Літке, я колись уже писав про їхнього сина Миколу Гірса, уродженця Радивилова, згодом міністра закордонних справ Росії. Наталя і Анна були сестрами. Їхній малолітній брат Федір, залишившись без батьків, деякий час виховувався у домі свого дядька Ф. Енгеля, жив у Радивилові, але після одруження сестри Наталії опинився під опікою її сім’ї. Будучи аристократом за походженням, він, незважаючи на відсутність системної освіти, дуже швидко здобув прихильність багатьох впливових людей. Слід зазначити, що дід Федора був запрошений у Росію за царствування Анни Іоанівни на ректорські посади в гімназії; батько, Петро Іванович, статський радник, був інспектором митниць.
У 1817 – 1819 році Федір Літке (1797 – 1882) здійснив навколосвітнє плавання під командуванням В. Головніна. У 1821 – 1824 рр. вивчав Кольський півострів, Арктику. У 1826 – 1829 рр. здійснив нове навколосвітнє плавання на шлюпі «Сенявін», під час якого вдалося зібрати обширні колекції, відкрити багато нових островів (нині Мікронезія поблизу Автралії), складено атлас морських карт. Наприкінці життя очолював Російську Академію наук. А починалася життєва дорога Федора, як уже сказано, в Радивилові.
Володимир ЯЩУК, почесний член Національної спілки краєзнавців України.
На малюнку: Федір Літке, чиє отроцтво пройшло в Радивилові.
Швидкоплинний час стирає з пам’яті багато подій і фактів. Коли як краєзнавець намагаюся встановити якісь додаткові подробиці про далеке й не надто далеке минуле міста Радивилова на Рівненщині і нашого краю, щоразу натикаюся на нестачу достовірної інформації. Звичайно, Радивилів ніколи не був таким містом, яке б привертало особливу увагу істориків, художників, фотографів. А все ж навіть те, що в ньому, бодай проїздом, бували Григорій Сковорода і Леся Українка, Іван Франко і Михайло Грушевський, Оноре де Бальзак і Олександр Купрін, роблять минувшину Радивилова більш привабливою. Про Радивилів згадували в своїх творах Микола Гоголь і Лев Толстой, Володимир Короленко і Михайло Шолохов, Козьма Прутков і Ісаак Бабель… І з огляду на це кожний новий факт історії набуває важливого значення.
Адже навіть про те, як жилося нашим краянам за часів Польщі, вже мало хто зі старожилів може пригадати – як-не-як, від часу входження Західної України до складу Великої України (тоді УРСР) минуло понад 70 років.
Про ті вже доволі далекі части ділиться спогадами голова районної ветеранської організації Віктор Якович Повшик:
– Я 1930 року народження, у тридцять сьомому батько відвів мене в школу, яка діяла біля залізничного вокзалу в Радивилові (Радзивилові). А жили ми в Лев’ятині, який здавна славився джерельною водою, і в цю школу ходило до 70 дітей – з нашого села, яке мало до ста хат, а також із частини Немирівки і з околиці міста (Цибухів і привокзалний район). Було чотири класи, уроки проводили суміщені – другокласники з четвертокласниками, першокласники з третьокласниками. Школа розміщувалася на першому поверсі в двоповерховому будинку – ще з тих, які залишилися з часів Росії. Всього їх було три чи чотири, за теперішнім сквером і вулицею М.Залізняка, стояли майже рядком паралельно до залізниці. До Першої світової війни там розміщувалися прикордонні і митні служби. Будинки були знищені в роки Другої світової війни, коли біля міста майже чотири місяці стояв фронт, а це – безперестанні гарматні обстріли, авіаційні нальоти і бомбардування гітлерівців. Тоді ж, до речі, була зруйнована Свято-Введенська церква, яку спорудили під кінець ХІХ століття для потреб головним чином тутешніх військових та митних чиновників.
А церква виявилася обстріляна з гармат через те, що тут сидів навідник «катюш», які тримали під прицілом позиції ворога, знаходячись на піщаній горі біля Лев’ятина. Ставу тут ще не було, його облаштували в 50 – 60-і роки – з використанням техніки із бродівських військових частин.
Про моє навчання. Були тільки двоє вчителів, чоловік на прізвище Карч (він же директор) і його дружина. Викладання велося польською мовою. Ми сиділи за учнівськими партами, за зарахування на навчання батьки повинні були заплалити певну суму – «описове», тож потім нам видавали книжки, що їх ми носили з собою, зошити, олівці-ручки; чорнильниці з фіолетовим чорнилом стояли на партах. При нестачі якихось книжок їх розігрували між учнями, одного разу виграв книжку і я, тому до мене в селі приходило чимало учнів – узяти її почитати. Бібліотеки в школі не було.
Взимку будинок опалювався дровами і вугіллям – пічки були в кожному класі. Щоп’ятниці проводилися уроки Закону Божого – приїздив бричкою ксьондз із радивилівського костелу (уже був збудований із цегли на місці колишнього дерев’яного), приїздив бричкою і православний священик Біронт з привокзальної церкви, приходив рабин. Розводили нас по різних кімнатах: православних, католиків і – називали по-польськи – жидів (їх було найбільше). Але щоранку і після закінчення уроків мусили ми проказувати «Отченаш» польською мовою. Часто вчитель за гарну відповідь на уроці заохочував дитину цукеркою.
Готувалися свята з нагоди польських дат історії і на честь діячів Польщі. У самому приміщенні висіли портрети на той час уже покійного президента Пілсудського і його соратника маршала Ридз-Смігли. Одного разу до свята потрібно було зробити прапорці Польщі, і мої батьки сплутали розміщення білої і червоної смуг, за що я отримав добрячих ляпасів по обличчю. Для зібрань з нагоди польських свят був великий зал у довгому цегляному двоповерховому будинку під цинковою жерстю, мабуть, там проводили якісь заходи й залізничники.
На перерві можна було через гарно доглянутий парк із акуратними, посипаними гравієм доріжками побігти в розкішний буфет, що працював у тоді ще двоповерховому приміщенні вокзалу. Вчителька часто посилала мене туди по спеціальні жіночі цигарки. Поїзди курсували через Радивилів від Варшави до кордону під Житомиром, у нас зупинялися біля водокачки. Була велика рампа (неподалік мосту через Слонівку, зі сторони Лев’ятина, при відступі в 1944 році німці той міст підірвали), з рампи відправляли на Європу велику рогату худобу, свиней, значними партіями заготовлені в нас раки і зелені жаби – населення на цьому промислі непогано підзаробляло. Від того чудового парку, в якому пожежники навіть регулярно скидали на землю воронячі гнізда, до наших днів залишився досить занедбаний сквер, але дерева там є іще ті, що були посаджені в ХІХ столітті.
У 1939 році я закінчив два класи польської школи. 17 вересня 1939-го у Радивилів увійшли червоноармійці, незабаром Західна Україна офіційно була включена до складу Радянського Союзу як частина УРСР, і навчання школярів відновилося, але вже в іншому приміщенні – під школу відвели пристанційний будинок по другий бік колій (зараз вулиця 24 Серпня). Перевезли сюди парти. Однак уже в 1940 році під школу визначили колишній польський народний дім, де в 30-і роки збиралися учасники художньої самодіяльності, організовувалися вечори і концерти (тепер там районна ветеринарна лікарня, це по вулиці Тихій). Тут і почався новий навчальний рік у вересні. Уже було не чотири класи, як раніше, а сім. Учелів працювало четверо-п’ятеро. У класах висіли портрети Леніна, Сталіна, а також Молотова, Кагановича, інших членів політбюро партії. У цьому будинку діяв і районний військовий комісаріат, який призивав юнаків в армію. Четвертий клас я так і не встиг закінчити – почалася війна, довчатися довелося після вигнання гітлерівців, школа була в Лев’ятині, сьомий клас закінчував в Опарипсах.
Напередодні приходу більшовиків і в перші дні їх перебування в місті звідси виїхало багато польських родин. Разом з тим червоноармійці заарештували чимало колишніх польських офіцерів з числа тутешніх осадників. Справа в тому, що ще в 20-і роки відповідно до колонізаторської політики польського уряду територію нинішнього Радивилівського району почали заселяти польські осадники. Біля Радивилова польська влада їм виділила масив – від ставу (став Молодіжний – сьогоднішня назва; а переліска, який зараз є при дорозі до табору «Веселка», не було) аж до Бродівського лісу і від лісу біля залізниці до автомобільної дороги на Броди. До кінця 30-х років тут сформувалося приміське поселення з хутірським розселення на півтора – два десятки сімей: вони змурували добротні будинки і сараї, заклали садки, облаштували криниці. Лев’ятинці наймалися сюди на роботу – копати криниці, обробляти поля, доглядати худобу, збирати врожай. Поляки непогано платили.
Але в 1939 році цей плин життя припинився: багатьох чоловіків заарештували, сім’ї втекли в Польщу, яка вже була втягнута у війну. Польських полонених помістили в приміщенні, де я починав вчитися в школі, та інших сусідніх приміщеннях поблизу залізниці. Польські бійстя біля міста залишися бездоглядні. Частково вони були розграбовані в роки війни. А остаточно понищені навесні 1944 року, коли опинилися в зоні фронтового протистояння.
Пам’ятаю, як у 1942 році через наше село, повз кладовище за залізницею, до хутора Пороховня вели розстрілювати євреїв. Старих, жінок і дітей везли підводами. До того всіх їх утримували за колючим дротом у трьох гето – на території теперішнього парку Т.Шевченка, в районі лікарні при вулиці Почаївській і там, де недавно біля комбінату хлібопродуктів був речовий ринок. До речі, в тому місці, де була стара контора комбінату, а тепер стоїть елеватор, після війни проводили земляні роботи і натрапили на великий скарб золотих речей. Ймовірно, були скуплені євреями, але мали й мистецьку цінність, бо знахідками зацікавилися працівники ленінградського Ермітажу, їх приїхав оглянути в райвідділі міліції перший секретар обкому компартії.
Зігнані в колону нещасні не знали, куди їх поведуть, тому мали з собою якісь пожитки. Місце страти майже трьох тисяч чоловік опинилося тепер серед густого лісу, а тоді, як і навколишні піщані пагорби, було поросле незначними верболозами, молодою посадкою, так що розстріли з кулеметів та автоматів було чути і в нашому селі. Ями дещо раніше викопали радянські військовополонені. Тоді ж було прочищено дорогу від зарослів. Під командуванням німецьких офіцерів стріляли поліцаї з місцевих прислужників. Після війни одного з них, знаю, розшукали аж у Польщі, кари він не уникнув.
Радивилів років війни запам’ятався як малолюдний. Магазини й численні єврейські крамнички зачинилися. Люди виживали як могли. Вимінювали жито (пшеницю не сіяли) на одяг, взуття. У районі залізничного вокзалу стояла військова частина з мадярів, їх розмістили в колишніх царських казармах, у службових будинках залізниці і колишньої митниці. Вони організовували відправку молоді на примусові роботи в Німеччину, забезпечували безпеку проходження фашистських ешелонів з технікою і живою силою, з залученням населення цілодобово охороняли оточене лісом залізничне полотно в напрямку Бродів. Мій батько теж за наказом виходив з вилами на чергування, люди стояли на віддалі бачення один одного. Далі в сторону Бродів пильнували чоловіки з Гаїв-Лев’ятинських, Гаїв-Дітковецьких.
У повоєнні роки Радивилів довго відбудовувався. У центрі, на місці теперішнього адміністративного корпусу райради, був двоповерховий будинок, у ньому працював молокозавод, діяли загс, аптека. Поряд, на розі, стояв ще один невеликий двоповерховий дім – у ньому продавали ланцюги, скоби та інше залізяччя. Через вулицю напроти був базар, працювали буфет, ще з часів Польщі – фотоательє.
При відбудові залізничного полотна і самого міста була остаточно знищена велика піщана гора біля Лев’ятина перед залізницею, її почали розкопувати ще 70-і роки ХІХ століття, коли взялися сполучити залізниці Росії і Автро-Угорщини на ділянці Радивилів – Броди.
Як бачимо з розповіді В.Я.Повшика, навіть упродовж віку однієї людини Радивилів зазнавав неабияких змін. Тож, не маючи відповідних документів, важко скласти уявлення, як виглядало містечко, наприклад, сто літ тому, не кажучи про більш давні часи. Тим важливіші для збереження пам’яті ось такі спогади. Тож звертаюся з проханням до вчителів історії, до старшокласників: у написанні історії своїх населених пунктів використовуймо і свідчення старожилів, поквапмося їх записати. Можливо, сімейні фотоальбоми зберігають і рідкісні знімки першої половини ХХ віку – вони теж багато в чому могли б допомогти нам при вивченні минувшини рідного краю.
Володимир ЯЩУК.